Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 стор.
Хай у цій заметілі гримить гудінь наших незборених кроків! Ми повстали Її боронить від катів і тиранів жорстоких!
Нам тепер не до співів бандур, не до сліз і зітхань у зажурі, у цій стужі невблаганних бур будьмо й ми невмолимі, як бурі!
Буйним гуком побідних боїв пройдім гордо своїми степами – досить в муках конати Її і на посміх дзвонить кайданами!
Так, вперед, уперед, уперед, крізь хуртечі вперед на вершини, це останній наш месницький рейд, це остання Голгофа Вкраїни!
* * * Похилені, засніжені, зігріті, але так вперто ми ідем, В нічній безтямі лютий вітер дуднить Мазепиним конем.
Мазепиним!.. І вже в моїй уяві стоїть він сивий, молодий, Батурин, гнів, суди, Полтава, а потім тільки попіл, дим.
А потім, вп'явшися коневі в гриву без булави в твердих руках, натхнений бунтом гетьман сивий у слід за Карлом на шляхах.
Спішить... Позаду вигуки погоні, казками згублені поля, і ось на рідному кордоні спинив шаленого коня.
Оглянувсь – впали тільки дві сльозини, в душі незбореній одчай, дві блискавиці тільки кинув очима вдалеч на прощай.
І знов помчав вперед чужим роздоллям, грізний, задуманий, як ніч, – вибранець глуму злої долі, герой полтавських битв і січ.
Давно минулось, та неначе й тепер в цім вітрі чую я, як сивий гетьман вдалеч скаче, Вітчизни шепчучи ім'я.
У жилах моїх кров зі злости жагучим полум'ям горить – не для утіх, а лиш для помсти земний вік хочу я прожить.
Біжу вперед. Несамовито кричу рядам: «Скоріш! Ідем! Бо у нічній безтямі вітер дуднить Мазепиним конем.» |
Рубрики > Поетична сторінка >