Уперед (автор: Гетьманець Петро)

опубліковано 17 груд. 2012 р., 13:10 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 груд. 2012 р., 05:28 ]

 Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 стор.

 

Хай у цій заметілі гримить

гудінь наших незборених кроків!

Ми повстали Її боронить

від катів і тиранів жорстоких!

 

Нам тепер не до співів бандур,

не до сліз і зітхань у зажурі,

у цій стужі невблаганних бур

будьмо й ми невмолимі, як бурі!

 

Буйним гуком побідних боїв

пройдім гордо своїми степами –

досить в муках конати Її

і на посміх дзвонить кайданами!

 

Так, вперед, уперед, уперед,

крізь хуртечі вперед на вершини,

це останній наш месницький рейд,

це остання Голгофа Вкраїни!

 

*     *     *

Похилені, засніжені, зігріті,

але так вперто ми ідем,

В нічній безтямі лютий вітер

дуднить Мазепиним конем.

 

Мазепиним!.. І вже в моїй уяві

стоїть він сивий, молодий,

Батурин, гнів, суди, Полтава,

а потім тільки попіл, дим.

 

А потім, вп'явшися коневі в гриву

без булави в твердих руках,

натхнений бунтом гетьман сивий

у слід за Карлом на шляхах.

 

Спішить... Позаду вигуки погоні,

казками згублені поля,

і ось на рідному кордоні

спинив шаленого коня.

 

Оглянувсь – впали тільки дві сльозини,

в душі незбореній одчай,

дві блискавиці тільки кинув

очима вдалеч на прощай.

 

І знов помчав вперед чужим роздоллям,

грізний, задуманий, як ніч, –

вибранець глуму злої долі,

герой полтавських битв і січ.

 

Давно минулось, та неначе

й тепер в цім вітрі чую я,

як сивий гетьман вдалеч скаче,

Вітчизни шепчучи ім'я.

 

У жилах моїх кров зі злости

жагучим полум'ям горить –

не для утіх, а лиш для помсти

земний вік хочу я прожить.

 

Біжу вперед. Несамовито

кричу рядам: «Скоріш! Ідем!

Бо у нічній безтямі вітер

дуднить Мазепиним конем.»