Третє коло. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 1 бер. 2016 р., 10:40 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 бер. 2016 р., 12:32 ]

 

1. Передісторія, або Два кола з трагічним фіналом

Облавники облягали щодня цю місцину, залюднену селами і містечками, хоча, правда, ліси майже до кожного населеного пункту підходили майже впритул. Тому частенько дорога зникала в лісі, потім знову вибігала на відкритий простір з полями й перелісками. Зрозуміло, що облавники чулися не дуже впевнено. Адже будь-коли несподіванка могла чатувати за будь-яким поворотом, що виходив з лісової  гущавини.

 

Випадки, що траплялися тут, напевно, були закономірними. Не було дня, щоб не привозили мертвих облавників до району, де вже за останній час з’явився цвинтар. Там, власне, хоронили тих, хто впав з рук… Далі йшла офіційна фраза, повна ненависти і, певна річ, всеімперського матюка. Начальникові районного МГБ ходили жовна щодень, як заведені певним механізмом, що звичайно містився всередині начальника. Його підлеглі добре розуміли цей «механізм», як правило, ніхто навіть не пробував щось там усередині змінити, бо насправді це було не під силу не лише сторонньому, але навіть самому власникові цього «механізму». Для нього існувало єдине правило: «Унічтожать бандітов».

 

Як це робити, то вже інша річ. Бєсков (так звали начальника) мав досить великий вибір: відповідну до його потреб банду головорізів, озброєних до зубів, машини для оперативної швидкости проведення операції, сексотів «на мєстах». Щоправда, залишалося секретом, яким чином начальник (тільки він і ніхто більше) зв’язувався з ними… Досі для нього все йшло, як по маслу. Ну, звичайно, побиті бушлатники – неминучі жертви, які клали свої голови за «народную власть» чи ще, як прийнято офіційно казати, «за родіну». Зрештою, ніхто з «вищого» начальства навіть не заїкався про вияснення конкретних обставин загибелі цих служак. Для них головним було інше – якнайшвидше покінчити з «бандьорамі». Але швидко не виходило, затягувалося на роки…

 

Начальник мешкав таки в районному центрі, невеличкому галицькому містечку, в будинку з кількома квартирами, звісно, районного начальства чи, пак, чиновників. Мав дружину і синка, який вчащав до сьомого класу місцевої середньої школи. Начальник з’являвся додому пізно, а коли ж затягувалося його прибуття додому, а жінка знала, що він на операції десь в районі, то її в таких випадках обступала тривога. Була навіть думка, щоб вони «всьо бросілі к чєртовой матеєрі» і забралися во своясі в свою Брянщину… Поки що цього не сталося, та й вона не була певна, чи станеться, але вечорами, що затягувалися до ночі в очікуванні, вона з розпачем дивилася в темне вікно. Щось змінити взагалі зараз неможливо.

 

Голова начальника працювала в одному напрямку: як вдосконалити його військову тактику. Йшлося не стільки про жертви бушлатників, скільки про досконалішу оперативність військових акцій. Напевно, його мало турбували бушлатники – гарматного м’яса імперія мала завжди в достатку.

 

Нарешті він придумав одну річ, навіть без вагання запрагнув перевірити її дієвість. Звісно, нікому нічого не розповідав.

 

Одна нагода незабаром трапилася.

 

Після однієї з облав начальник повертався перед смерком до району, коли потрапив у засідку, власне, на дорозі в лісі. Ще миттю ловив себе на думці, що, видно, його бушлатники розслабилися. Але міркувати довго не було часу. Бій тривав дуже коротко: вбито кілька бушлатників, і – його здивуванню не було меж: при дорозі лежав поранений підпільник, хлопці, видно, не встигли його затягнути в лісову гущавину. Або гадали, що мертвий.

 

Миттю поклали раненого, котрий не приходив до свідомости, в машину і помчали з шаленою швидкістю до району. Лікарі воловодилися з ним, поки він не очуняв, і залишили в госпіталі, звичайно, під охороною. Через якийсь час хлопець, років двадцять, піднявся на ноги і став перед начальником у його кабінеті.

 

Бєсков мовчки глядів на нього. Сухе обличчя не видавало емоцій, холодні очі ніби обмацували його, проте ледве вловимий іронічний погляд в’язня не пройшов мимо емґебіста. Він нічого не виказував, але снував свій проєкт знищення «бандьори».

 

Нарешті промовив:

– Ми тєбя єщо нєсколько днєй подєржім… Патом… как думаєш, што патом? Суд и расстрєл? Да нєт, дараґой! Ми тєбя атпустім. Пусть знаєт твоя банда, што ми ґуманісти. Нєт, убівать тєбя нє будєм. Всє ви паймьотє, што ваша затєя воєвать с народной властью нєт смисла. Вот чаво ми хатім!» – Але думка свердлила йому мозок: «Ані самі єво вбют!»

 

Справді, пройшло кілька днів, і в’язень опинився поза мурами тюрми.

 

Він не міг освоїтись з ситуацією, коли відкрито йде містечком, і начебто за ним не стежать. Звичайно, не був певний, чи це справді так. Він згадував мотиви, чому його випускають. Хитрий план, скерований на слабодухих, які здатні повірити брехунам, совєтським пропаґандистам, при чому саме в той час, коли ллється наша кров… Переслідують наші родини, «гуманісти» вивозять у Сибір, розстрілюють… «Е, ні і ні, окупанте! Бреши, тільки не мені. Твої обіцянки волі – це не те, на що ти здатний. Краще скажи, скільки убив людей, скільки  запроторив у свої тюремні застінки, скільки вивіз дітей, жінок, старих, немічних на голодну смерть?!»

 

Звичайно, прийшов додому під вечір. Але з цієї хвилини заплескали язики. Мовляв, як він з’явився ще завидна? Такого не буває? Невже продався? Тоді його ж колишні друзі прикінчать, як зрадника…

 

Мати спитала:

– Ми вже тебе поховали. Бо казали, що вбитий. На щастя, живий, Богу дякувати. Але як тебе ті випустили?

– Мамо, то довго розказувати. Але я нікого не продав. Дивно, але мене навіть не розпитували, хто зі мною. Які псевдо? Хто провідник? Відпустили – та й все!

– Не подобається мені те все. Щось тут недобре… Синочку, будь обережний.

 

Вночі прийшли з СБ і забрали його з собою. Ні, не вели із зав’язаними руками. Навіть усі втрьох жартували.

 

Після цього вечора більше його ніхто не бачив.

 

***

Село пошуміло та й замовкло. Щоправда, не хотіли згадувати його. Злі язики всяке плескали. Але хіба вбережешся, коли всі про всіх знають або й не знають, але все одно плещуть. Звісно, були таємниці, що про них годі щось сказати будь-кому із села чи району. Зрозуміло: це таємниця. Десь-колись, можливо, розкриється і вжахне своєю правдою.

 

Сталася ще одна жертва районного начальника. Везе собаці. Але дзбанок до часу воду носить. Знову схопили раненого. Вже вимальовується ситуація: здорового і живого упіста не спіймати; начальник міцно стискав тонкі, як бритва, губи, морщив лоба, бо його досвід не дозволяв йому отримувати легкі перемоги. Яка то перемога – поранений, закривавлений, без свідомости, ледве дише «бандьора, что с нєво  вазьмйош? А патом атпустіш во імя нашево ґуманізма... і прочєй чєртовой матєрі». Передихнувши, мало не заверещав: «Расстрєлівать! Расстрєлівать!! Расстрєлівать!!! Бандьорам только смєрть!»

 

Звісно, се було кредо окупанта, який усвідомлював, що йому не буде життя на цій землі, допоки не винищать найменший спротив.

 

Але спротив існував.

 

Коли в госпіталі постаралися ескулапи, щоб поранений нарешті більш-менш прийшов до себе, під дверима в палату поставили добову варту озброєних чергових. Видно, як гадали лікарі, якийсь дуже важливий чин, раз стільки уваги. Розрахунок начальника був один: щоб не сталося несподіванки, а він за всяку ціну прагнув довести рацію своїй «стратегії»: цих «бандьор» самі й будуть знищувати.

 

Як не дивно, він, все ж таки, не помилявся.

 

Знову випущений у велику зону зник безслідно. Було відомо, що він прийшов знову у свою сотню. Стало також відомо, що його засудили в СБ до розстрілу. Щоправда, невідомо, які він мав арґументи для оправдання. Все це залишиться в історії руху, про що розповідатимуть дослідники.

 

План Бєскова працював на всі відсотки!

 

2. Андрій Мечник (псевдо). Початок третього кола

Андрій у сотні, як і його товариші, знав про дві трагічні історії, зв’язані з полоном у Бєскова. Не один з його товаришів виношував думку про помсту. Втім, не помсту, а справедливу розплату за злочини, які чинить окупант на нашій землі.

 

Оперативні акції сотні головно були зосереджені в цьому ж районі. Правда, іноді, відповідно до команди оперативного штабу, вони виходили в сусідні райони чи то з допомогою, чи з масштабнішою операцією, які мали завдання знищити сили ворога. Несподіваний наскок, засідка, швидкість – усе залежало від обставин і мобільности їхньої сотні.

 

Проте ворог стягував сили, концентруючись в прикарпатському регіоні.

 

Ставало трудніше. Часто тривали облави. Все менше залишалося часу на перепочинок.

 

Засідку в лісі на Бєскова, який повертався після облави, зробили вони, прагнучи, все ж таки, знищити хитромудрого начальника. Андрій якось серед інших не спам’ятався, коли раптово після бою відійшли в гущавини лісу, що одного вояка між ними немає! Як так сталося? Чому кожен з нас не прикриває іншого?

 

Андрій міг собі уявити, що станеться з їхнім товаришем, коли потрапить у лабети до цього ката… Задумався: а коли б це сталося з ним? Як поводився б він, коли б залишився живий?

 

Час тягнувся своєю бойовою стрічкою, і одної ночі полонений повернувся у сотню. Це була подія: повернувся із царства мертвих! Звісно, СБ його забрала. Він навіть не встиг розказати, що насправді з ним сталося, які допити, що вимагали від нього, що пропонували…

 

Андрій губився у здогадах.

 

Наступної ночі вони відійшли в сільце Підліски, справді край ліса, віддалік від головної дороги. Сказали: на добовий перепочинок у домашніх умовах. Розмістили по хатах у сусідстві ліса. Розставили вартових. Сільце, очевидно, обрали не випадково: учора тут бешкетували бушлатники до самого смерку, тому сподівалися, що вдруге вони не нагрянуть. 

 

Андрієві впала в око одна дрібниця. Вночі, коли вони розквартировувалися по хатах, край села в сусідньому обійстю начебто якась метушня.

 

Вже в темноті Андрій нишком підійшов до обійстя, з-за паркана вдивлявся, намагаючись хоч що-небудь вловити. У вікнах мигтіло слабке світло від нафтової лямпи, вікна не заслонені, і час від часу мигтіли на ньому тіні – хтось ходив, може, господарі… Мабуть, даремно він тут. Пильність не завадить. Та насамперед мали б вартові повідомити, коли б щось не так. Він заспокоївся і тишком повернув до хати.

 

Наступала семимильними кроками осінь. Почалися осінні дощі. Сірі хмари заволікали небо на кілька діб, сонце вряди-годи з’являлося. Хоч світло сяке-таке, а про тепло вже годі мовити.

 

Ще не сіріло, коли роздалися постріли. Андрій разом з товаришами миттю схопилися і вискочили надвір. Постріли звучали з боку вартових. У відповідь у селі зататакав кулемет. Отож – раптовий наскок облавників! Хлопці квартирували в кількох господарів – як завжди: приходили за смерку і вдосвіта відходили не помічені. Хтось доніс, не інакше... Зараз ніколи розслідувати: звідкіль взялися? До ліса рукою подати – туди й  ланцюжком відходили. Насторожено входили в гущавину ліса, сподіваючись засідки. Бєсков не додумався перекрити відхід. Видно, не мав сил. Андрій подумки усміхнувся: звичайно, першим кроком було перекрити відступ. Кільця не зробили, не обклали село. Дурна затія! Або противник побоявся, мабуть, не знаючи, скільки ж «бандьор» у селі… І в Андрія блиснула думка: дочекатися аж до смерку, коли Бєсков повертатиме до району. Тоді й наскочити. Нікуди не дінеться – мусить вийти на дорогу, що петляє в лісах…

 

Із села доносилися крики. Їдко в’їдали собаки. Бушлатники обходили двори, шукаючи нічних гостей. Смішно: зчинивши стрілянину, невже гадають, що хтось тут, серед хат, заховався?..

 

Андрій передав ланцюгом: вичікуємо до смерку, в Урочі робимо засідку. Се була частина лісового масиву, що захоплювала шматок дороги в напрямі до району. Іншого шляху немає.

 

Заздалегідь розставив вартових. Появу першої машини з бушлатниками пропускають. Другу і третю зустрічають вогнем. Перша тікатиме, на повороті її теж зустрінуть вогнем. Скільки машин у селі, Андрій не знав.

 

Збиралися сумерки. Кожної хвилини з’являться бушлатники. На кінці повороту зрізали кілька смерек і перегородили дорогу. Не поможе Святий Боже!

 

Коли з’явилася перша машина, її не зачіпали, і вона впевнено прогуркотіла далі. Дві другі раптово наскочили на вогонь, ще одна влетіла. Налякані бушлатники вискакували з машин і розбігалися в кущі, але їх зустрічав шквальний вогонь. Виходу не було.

 

Перед поворотом машина горіла. Андрій шукав Бєскова, але за ним слід простиг. Позаду горіли ще три машини. Се дошкульна поразка Бєскова.

 

Понад десяток бушлатників валялися край шляху. Але Андрій серед них не знаходив головного начальника. 

 

Пізніше він узнав, що на операцію виїхав заступник Бєскова. Сим разом врятувався Бєсков-гуманіст!

 

«Ти ще мене запам’ятаєш, враже». Андрій відвів хлопців на місце лісової стоянки. До цього часу ще не насмілився «гуманіст» зайти аж сюди. Хоча все може бути…

 

Після останньої операції Бєсков не насмілився висовуватись з свого районного барлога. А спеціяльно відведений цвинтар для поборників «бандьор» все більше розростався…

 

Начальника не дуже тривожило розширення цвинтаря. Він вимагав від високого начальства підкріплення живою силою і технікою.

 

3. Зв’язкова Ярина Підсніжка (псевдо)

Під час останньої зустрічі з Яровим мені доручили за всяку ціну виявити сексота в Підлісках, де проживала моя тітка Текля Мокроусиха. Завдання з нелегких: спробуй виявити, коли той придурок, напевно, боїться власної тіні. Хто се може бути? Треба перебрати усіх до одного, перевірити на власний розсуд. Хто дав знати в район, коли вдосвіта наскочили облавники? На щастя, хлопці встигли відступити до ліса…

 

Я зайшла до тітки. Останнім часом не так часто приходила, бо обставини не сприяли – просто заваджали облавники. Тітка зраділа моїм відвідинам.

– Цьоцю, – кажу, – якщо ви не проти, я хотіла би побути у вас пару днів…

 

Вона не була проти. Навпаки, зраділа. Не буде так самотньо. Не знала вона, чим займаюсь. Може, здогадувалася. Але ще жодного разу вона не починала розмови на цю непросту тему. Не знаю, що я мала б говорити їй. Правду? А вона їй потрібна?

 

Увечері я повела мову про останні події в Підлісках, коли сталася перестрілка з облавниками. А вони нагрянули несподівано.

– Звідки хтось знав, що в селі є хлопці? І яким чином миттю передав у район?

– Не інакше, як телефоном із сільради, – сказала тітка.

– Можливо, – кажу, – бо іншого зв’язку тут немає. У школі телефона нема?

– Ні, досі не було.

– Виходить, сільрада. Єдине місце, звідки йде інформація в район.

– Останнє складніше: хто? – глянувши на тітку, я побачила в її ще молодечих очах іскристу усмішку.

– З тебе вийшов би добрий слідчий, коли б сталися інші часи.

– Цьоцю, правду кажете. Я хочу вчитися далі. Мене тягне на юридичний. Але хто мене туди візьме? Ось уже рік після закінчення школи сиджу в селі, бо не можу. Банально, не мають батьки грошей пустити мене між люди…

 

Настала мовчанка. Нарешті Ярина промовила, начебто випрошуючи. Тітка вловила цю інтонацію, але вдала, що нічого не тямить.

– Цьоцю, я вийду в село… Хоча пізно, може, добре, ніхто не буде гапитись на мене: хто вона та звідки? Добре?

– Та йди. Будь обережна. Хоча й нема облавників… Та ніч… має своє право. Тим більше нині…

– Цьоцю, будьте спокійні. Хочу роздивитися… Ніхто не заважатиме…

 

Ярина вийшла. Закутана в чорну хустку, тільки очі проглядали пильно навкілля. Вона не прошкувала дорогою, а попри паркани, обминаючи відкритий простір. Таким чином дійшла до сільради. Те місце, власне, прикувало її увагу. Рано чи пізніше, але вона мусить вгледіти, хто сюди заходить ніччю, ховаючись від людського ока. І виходить на зв'язок з районом… Для неї був би найкращий вихід пізнати цього незнайомця, встановити, з якої хати він виліз уночі, як злодій.

 

Перша спроба не увінчалася успіхом. Ярина чипіла в темноті, стоячи за високим ясеном, звідки проглядалися ґанок з черепичним піддашшям і вхідні двері до сільради. Навіть у темноті вона зуміла б побачити обриси постаті, що заходить усередину.

 

Кілька ночей виходила Ярина. Тітка вже нічого не казала, лише ходила по хаті і час від часу зітхала. Вона тривожно здогадувалась, що її племінниця, видно, за чиїмсь дорученням, прийшла в село і за кимось стежить… Вона не посміла питати. Лише говорила їй про обережність. Бо нині дуже суворий час. Небезпечний.

 

Нарешті одної ночі Ярина своїм очам не повірила. На ґанок ступила темна постать чоловіка, одягнутого в чорну гуньку, кепка, натягнута на чоло, закривала половину обличчя. Звичайно, годі його розглянути. Зупинившись перед дверима (Ярина тихо сказала: «Впихає ключ у замок і відкриває двері»). Відтак увійшов усередину, зачинивши за собою двері. Хвилин десять звідтам не виходив. З’явившись, зачинив двері і вийшов перед будинком. Постояв, начебто приглядаючись, чи ніхто за ним не стежить. І тоді, не поспішаючи, вийшов на дорогу. Ярина здаля гляділа за ним, коли ж віддалився від неї настільки була певна, що її не побачить, пішла назирці за ним. Недовго вона йшла, поки той звернув у вузеньку вуличку, пройшов два обійстя ліворуч вулички і зайшов у третє обійстя. Ярина не спускала з нього очей. Він якусь мить постояв перед садибою і тихо відхилив двері та зник за ними. Ярина запам’ятала місце і, полегшено зітхнувши, подалася до тітки.

 

Вже було після опівночі. Тітка ще не лягала: вона явно тривожно очікувала Ярину.

 

Дівчина весело ввійшла до хати. Спитала:

– Цьоцю, чому ви не лягаєте? Перепрошую, я трішки «загуляла»… Хоча надворі сиро, але приємно. Нікого не видно, ти сама собі, ніби в світі одна-єдина…

 

Коли вклалися спати, Ярина не могла стулити очей від збудження: її намагання виявити сексота таки вдалися!

 

Звичайно, вона не була певна, чи се один-єдиний зрадник на всі Підліски. Проте виявлений один стане пересторогою для інших, якщо такі тут знайдуться…

 

Вранці за сніданком, ніби між іншим, Ярина спитала:

– Цьоцю, а хто живе… – вона назвала вуличку і місце садиби.

 

Тітка, подумавши, відповіла (звісно, не питала, чому раптом вона зацікавилася тими людьми):

– Сказавши правду, я не дуже добре знаю цих людей. Здається, їх звати Гребенками. У селі з’явилися кілька років тому, сім’я з трьох осіб: жінка, дитина, здається, дівчинка і чоловік. Правдоподібно, він, в минулому залізничник, часто від’їжджає в район, начебто працює далі на залізниці з чергуванням: кілька днів дома, кілька днів – на роботі. Більше нічого не знаю. Якось вони не дуже з людьми. В церкві в неділі та свята їх не бачила.

 

Ярина своє думала.

 

Цього ж дня після полудня сказала тітці:

– Цьоцю, щиро дякую за гостину. Але я вже мушу йти додому. До вечора причимчикую.

 

Тітка жалкувала, що так коротко, «можеш тут бути й бути. Мені веселіше з тобою».

 

Розцілувавши тітку, мандрівниця пішла своєю дорогою.

 

Тітка сумовито дивилася вслід племінниці. Бажала їй Божої охорони. Тривожний час.

 

Перед людиною стоїть невідоме.

 

4. Яровий (псевдо).

Після  останніх подій зустріч відбулася в умовленому місці і у визначений час. Не мало статись випадковостей. Яровий забезпечився від них. І все ж випадковість сталася!

 

За кілька хвилин до зустрічі, яка мала відбутися в районному містечку, в міському скверику, чи не єдиному на весь районний центр, де молоді мами з візочками прогулювалися з сонними дітьми, займаючи лавочки вздовж доріжок.

 

Яровий вже намірявся ступити на доріжку і попрямувати до незайнятої лавочки, коли вгледів кількоро бушлатників з автоматами на перевіс, які раптом стовпилися на протилежному боці сквера. Може, це випадковість, десь вони мають, напевно, від’їхати, бо по той бік автостради, власне, й була їх головна дислокація – казарма ще з австрійських часів, яка справно несла свої функції до нинішнього дня.

 

Насторожений, знервований, Яровий не подав і виду, що захвилювався: а йому не давала спокою думка, чому саме вони там, по той бік сквера, в цей важливий для нього та Ярини момент товпляться, начебто готові зробити стрибок, щоб саме їх впіймати?

 

Якраз у той час з бокової доріжки з’явилася Ярина. Вони заздалегідь мали домовленість: коли немає загрози, і вона, побачивши Ярового, може підходити до нього, в сей момент він знімає шапку та імітує протирання чола від поту.

 

Ярина пильно гляділа на нього, але Яровий, побачивши її, шапки не зняв.

 

На мить Ярина зупинила свою ходу і, кинувши бистрим оком навколо, нарешті вгледіла купу бушлатників, які не крилися і галасували, хоча Ярина не вловлювала зв’язку у відлунні голосів. Відрухово зробила крок і зразу ж сіла на лавочку, пильно стежачи за Яровим та бушлатниками.

 

Яровий не рухався. Здавалося, спокійно стежив за кирзяками, час од часу кидав погляди на Ярину, але шапки, все ж таки, не знімав.

 

Він явно очікував. Коли ж від’їдуть кирзяки? Чому вони товпляться? Більше того, їх прибуває все більше. Але не видно машин, в які мали б вскакувати за командою старшого, якого Яровий не помічав.

 

Чекання ставало нестерпним. Може, затівають облаву тут, у районному центрі? Треба сподіватися найгіршого: будь готовий на все! Він не знав, що гадає зв’язкова? Чи у неї такі ж думки?

 

Ярині на віддаль начебто передалася тривога Ярового. Вона нарешті пов’язала в один вузол з’яву бушлатників, які не зникали, навпаки, чисельно збільшувалися. А мета їхньої появи могла бути: або від’їзд на машинах у села району, або… І тут вона отетеріла. Невже пастка? Зараз станеться облава – і спробуй втекти. Вирватися із залізного кільця!

 

І в цей момент Яровий робить несамовите: він знімає шапку і втирає чоло! Ярина миттю кидається до нього, долаючи віддаль ніби на крилах. Без слова передає йому «штафету» і миттю відходить.

 

І в цей момент заревла на все місто сирена, надриваючись своїм проразливим, істеричним голосом, що переходив у розпачливий крик. Так принаймні здалося Ярині.

 

Під сей шалений рев Ярина якнайбистріше прагнула вирватися з центра містечка, на який власне був націлений удар.

 

Вона мчала бічними кривими вуличками, поки не вискочила на передмістя, заселене маленькими, типу сільських, будиночками з садками.

 

Вона плекала надію, що й Яровий встиг вистрибнути з кільця. Се була її єдина надія. Бо коли б, не дай, Боже, він потрапив у лабети кирзяків, то й вона пропаде пропадом – адже почерк на папірчику з прізвищем сексота був її, і Бєсков конче підвів би сей документ до матеріялів засуду її, підпільниці, на строк ҐУЛАҐу.

 

Коли Ярина опинилася на польовій дорозі вже за містом, зітхнула полегшено, але на відступала тривожна думка про Ярового. Чи встиг він проскочити крізь кільце, що обкладало центр містечка? Вона сподівалася і молила Бога, щоб Яровий вийшов цілим із цієї пригоди.

 

Під вечір Ярина нарешті зайшла до рідного дому.

 

Залишалося лише очікувати в тривозі і непевности.

 

5. Андрій Мечник (псевдо). Продовження третього кола

Після засідки і вдалої операції Андрій Мечник, відійшовши в лісову стоянку, задумався. Постійно не триватиме ця нинішня ситуація. Рано чи пізніше Бєсков збере сили і таки вирушить не в села, а в ліс. Останній його програш, коли попав його заступник у засідку і навіть загубив голову, так запросто він, Бєсков, не подарує: за всяку ціну прагнутиме реваншу. Отже, події треба випередити.

 

Насамперед знешкодити сексота в Підлісках. Незабаром Андрій матиме повну інформацію і відповідно діятиме. Село дуже зручне для провокування Бєскова, котрий прагнутиме відомстити за засідку в Урочі, ні, і за сексота. (Андрій навіть не мав найменшого сумніву, що цю справу буквально за кілька днів буде вирішено…).

 

Його турбувала інша річ: допоки живий начальник, не зміниться ситуація. Отже, смертний вирок наїзнику вже винесено!

 

Опрацювання тактики належить Андрієві. Мабуть, варто заслати розвідника в це кубло. Слід вивчити добовий розклад начальника. Узнати приблизно загальну кількість кирзяків. На яку кількість мали б розраховувати ми на випадок атаки на район. Андрій не відкидав такої можливости. До нього вже дійшла інформація про облаву в самому районному центрі. Отже, ворог не певний в своєму кублі!

 

Проникнення в кубло – настійлива думка не давала спокою Андрієві. Звичайно, відповідальність за всі дії лежали на ньому: дотеперішні удачі і невдачі всієї сотні тільки його і більше нікого. Зв’язкові працювали постійно, свіжа інформація надходила безперервно, але Андрій ловив себе на думці, що все це триватиме недовго. Адже Бєсков не спить. Не виключено, що отримає підмогу, і тоді він рушить на його лісову стоянку. Не виключено, що потрібно вже готувати резервну стоянку, на котру мали б відійти, якщо не стримають удару…

 

Тим більше, зближається несприятлива погода – осінь і зима. Слід думати про людей. Отже, на його переконання, задумане треба реалізувати швидко, оперативно.

 

На початок Андрій вислав у район свого розвідника (псевдо Косар, товариші жартували, називаючи його Корсар). Йому потрібна була детальна інформація, що стосувалася насамперед Бєскова. Завдання Корсар мав виконати впродовж двох діб. Термін надзвичайно короткий, якщо враховувати умови, в яких йому доведеться діяти. Послав саме його, бо він мав у районі знайомих, від них міг також почерпнути необхідне. Дівчата-зв’язкові мали йому допомагати в залежности від ситуації та умов, які виникатимуть не передбачено…

 

Андрій внутрішньо був неспокійний. Важко зрозуміти чому. Зрештою, складність боротьби, мабуть, завжди відкладає в людині чи то тривогу, чи щось подібне до неї, може, навіть до кінця не осмислене. Як би не було, Андрій був заклопотаний складністю завдання. Адже все залежало від оперативности, злагоджености всіх ділянок і, насамперед, людського оптимізму, як запоруки успіху. В умовах війни, поза сумнівом, все залежало і від збройного оснащення, вишколу та досвіду. Останнього в хлопців не бракувало, бо вже вели бойові операції майже два роки…

 

Через два дні з’явився Косар і доповів Андрієві: в розпорядженні Бєскова є приблизно п’ятсот бушлатників, кілька вишколених офіцерів; про силову допомогу, якої домагається Бєсков, наразі немає мови, тобто можливости, оскільки загони МҐБ, навіть армійські частини зайняті північнішими регіонами Галичини з виходом і на Волинь. Косар подав міську адресу проживання начальника. Наразі він, як видно, зосереджує увагу в поблизькі села; навіть не наважується заїжджати далі, як, наприклад, у Підліски, навчений гірким досвідом повернення через ліси, де вже двічі потрапляв під засідку. Мабуть, з Підлісками для нього все кінчено – страх і невдачі перемогли.

 

Андрій зібрав нараду з своїми заступниками, провідниками окремих боївок його округу, кількома зв’язковими, що були в розпорядженні його сотні. Питання одне: чи є достатньо сил зробити наскок на районний центр, спаралізувати на довший час увесь підрозділ Бєскова, якщо вдасться, викрасти начальника або, відповідно до ситуації, фізично знешкодити. І тим покласти край провокативній роботі СБ. Так і сказав «провокативній». Представник від проводу – ідеологічний провідник – зреагував миттю:

– Як ви гадаєте? Потрапляє в полон до емґебиста поранений вояк УПА, а потім, вилікований і здоровісінький, повертається в білий день додому. І все в порядку? Хто він насправді?

– Даруйте, я не маю підстав називати його зрадником лише тому, що він залишився живий. Се по-перше. А по-друге, треба йому повірити, а не розстрілювати, як зрадника, коли він направду нікого не зрадив. Ви маєте всі свідчення в цих двох випадках. Наскільки мені відомо, це тактика Бєскова знищувати наших вояків нашими ж руками! Невже не зрозуміло, що ворог підло і хитро спрацьовує з метою розкладу наших рядів?!

 

Ідеологічний провідник змовчав. Видно, він сам ставив під сумнів тактику СБ, але не посмів висловити вголос свій сумнів. Далі промовив:

– Щодо операції, то її, справді, не було б зайвим провести. Чим ми рискуємо? Якщо спрацює принцип несподіванки (а він таки спрацює!), то в межах максимум 30-40 хвилин можна зробити чимало. Зосереджені бушлатники в казармах. Туди спрямувати удар. Не завадили б міномет чи навіть малокаліберна гармата, щоб розвалити казарми і підпалити. Але ми їх не маємо! З оточення не дати вийти. Паралельно вдарити в централю начальника. Це не складно. Щодо міліції, її слід паралізувати. Нарешті тюрма – найважливіше!. Там наші люди. Тюрма не перебуває під посиленою охороною; під час атаки охорона втече або потрапить під кулі. Ув’язнених треба вивести і допомогти їм якнайшвидше зникнути.

– Ще один об’єкт, – додав Андрій, – квартира Бєскова. Тут треба приблизно десять вояків. Будинок під охороною. Се треба мати на увазі. Мета – захопити начальника живим. – Зробивши паузу, додав: – Ще одне, дуже важливе: операцію захоплення починати на п’ять–десять хвилин раніше від наскоку на казарми та тюрму. Головне – діяти синхронно і не відступати від загальної настанови – операція триває не більше тридцять-сорок хвилин. Відступаємо разом і «розбігаємось» – боївки повертають на свою дислокацію. Сотня відходить до себе. Не гадаю, що буде погоня.  Підрозділ Бєскова паралізований.

 

Ніччю розходились.

 

Дата наскоку буде повідомлена окремо через зв’язкових.

 

6. Яровий: продовження історії

Коли завила сирена (а перед цим в останню мить він уже прийняв від Ярини «штафету»), Яровий кинувся зі сквера і навпроти побачив двоколісний мотоцикл. Не така вже рідкість на той час, але, все ж таки, не масовий транспорт. Не вагаючись, він миттю перекинув ногу через сидіння, розрізав ножем проводи живлення, вмить оголивши кінці, стулив їх – мотор загарчав і поніс вершника з центра на окраїни. Важливо якнайшвидше вибратися з міста. За лічені дві-три хвилини мотоцикл зняв куряву на одній із польових доріг за містом. Щоправда, піднята курява могла послужити знаком, куди направився втікач. Яровий зараз про це не думав: тільки швидко і якнайдалі віддалитися від міста. Потім думка мелькнула: «Ще й злодієм виявився!» Щось заворушилося там, в глибині, але вмить те неясне, не осмислене до кінця відкинув і далі мчав, сподіваючись, що мотоцикл не заглухне. Він нервово зиркав на показник палива і з тривогою спостерігав, що стрілка швидко і неухильно прямує до червоної риски – момент, коли обірветься дорога, яка швидко-швидко тікала з-під ґумових коліс.

 

Оправдання, якщо потрібне в цю мить, одне-єдине: почате діло завершити.

 

Адже Андрій говорив йому, Яровому, чітко, ніби мечем розрубував вузли, які плутали думки і дороги, що лежали в широкому просторі воєнного часу. Не було двох рішень, було лише одне – знищити сексота якнайшвидше, бо він ще наробить не одну «радість».

 

Ще перед присмерком мотоцикл перестав гарчати і заглух. До Підлісок ще шмат дороги. Яровий розраховував, що більш-менш за годину-дві таки добереться до Підлісок. Звичайно, він з’явиться тільки вночі. Там же до нього вийде таємний побратим на псевдо «Вітер». У селі не відали й не знали про нього, тобто і в помині не мали, чим займається той чоловік, такий же, як і всі інші односельчани…

 

Яровий затяг мотоцикл у придорожні кущі, покладаючи надію, що «після всього» займеться машиною… Може, якимось чином назад відправить у район у те ж таки місце, звідки його поцупив. Ото буде загадка для його власника! І скажіть після цього, що він, Яровий, злодій. Еге ж! А втім, міркував Яровий, воєнний час дає право чинити такі речі. Чи розуміє се власник мотоцикла? І хто він? Якщо наш чоловік, то важко припускати, що він здогадається, хто «реквізував» його машину… Якщо ж котрогось дня незабаром вона стоятиме на цьому ж самому місці, то чи не займуться цієї справою чекісти, може, й справедливо побачать тут «проіскі враґа».

 

Нарешті Яровий відкинув усі ці роздуми. Він наближався до Підлісок. Уже зовсім стемніло. Власне, йому потрібна матінка-ніч для виконання справедливого засуду. Яровий, певна річ, ще не знав, як він і Вітер се здійснять… Караючий меч революції безпощадний за зраду. І коли б не було зради, може, й не було б меча. Дивовижне поєднання і взаємозалежність явищ і подій в сей складний час війни народу з окупантами…

 

Яровий з’явився в селі під опівніч, у точний час зустрічі з Вітром. Не довго метикуючи, вони направились до садиби, яку виявила Ярина.

 

Яровий запропонував такий хід події: вони  тихо постукають, коли вийде надвір господар, вони йому запропонують відкрити сільраду, мовляв, потрібно використати телефон. Якщо впиратиметься, запідозривши щось негаразд, вони тоді скажуть, що його життя на волоску, якщо він не відкриє сільради… Мабуть, буде змушений взяти ключ. І саме ключ стане доказом, що він сексот.

 

Цей сценарій виявився зручним. Приблизно так і сталося. Щоправда, Гребенко був ошелешений, звідкіль відомо незнайомцям про ключ, який йому вручили в районі? Але він ще встиг подумати, що ці люди власне з району. Тому й перепитав:

– Ви з району?

– Так! – в один голос заспівали. Внутрішньо були раді, що їхній проєкт спрацював.

 

Через якийсь час (вони почули, що Гребенко щось говорив дружині) утрьох вони підійшли до сільради. Гребенко вже завченим способом відчинив двері, і вони зайшли в приміщення. Світла не запалювали, лише присвічували сірниками цифрове кружало телефону.

 

Яровий сказав:

– Наберіть телефон, яким ви користуєтесь. Коли одізветься на тому кінці проводу ваш адресат, передайте трубку мені. Добре?

– Гаразд. – Не вагаючись, мовив сексот.

 

Гребенко набирав номер телефону, прокручуючи корбочку, поки не відізвався дзенькіт і голос на тому кінці проводу. Тоді Гребенко сказав, що їхній чоловік хоче говорити. На тому кінці проводу спитали: «Какой чєловєк?!», але в сей момент трубка була вже біля вуха Ярового, який власне й почув запитання. Тому резонно відповів:

– Слушайтє вніматєльно. Ґаваріт Яровой, солдат сотні Андрея Мєчніка. – Коли він вимовив першу фразу, Гребенко раптом кинувся вбік, але Вітер приставив до його потилиці нагана і тихо сказав:

– Не ворушись і мовчи! Бо дістанеш кулю в потилицю!

 

Яровий продовжував:

– Ми проізвєлі расследованіє і вашого сексота Ґребйонку засуділі к расстрєлу за дєйствія, направлєнниє протів украінского народа. Панятно?

 

На цьому кінці проводу розгубленим голосом прозвучало:

– Панятно.

 

Тоді Яровий загукав у телефонну трубку:

– Слава Україні! Героям слава! – І з брязкотом поклав трубку.

 

Гребенку ззаду руки зв’язали, аби не було несподіванки. Вивели із села й попрямували в ліс.

 

Ще далеко до осіннього досвітку Яровий і Вітер повернулися в Підліски. Яровий вагався: залишатися на день у селі? Мабуть, все ж таки, небезпечно. Завтра тут почнеться тарарам, коли виявлять, що Гребенка не стало. Не виключено, що й наскочить Бєсков, хоча навіть згадка про останню засідку в Урочі йому наганяла жах, а думка про дорогу, що петляє в лісі, кидала його в смертельно холодний піт.

 

Нарешті Вітер притаскав пів каністри бензину, і Яровий поспішив до двоколісної машини, яка його вмить, мов крилатий Пегас, перенесе в інші місця й простори, де пощезали сексоти разом з Бєсковими і порядкують такі ж хлопці, як і він, Яровий, солдат української революції.

 

7. Андрій Мечник спостерігає.  Продовження історії

Андрій любив покладатися тільки на себе. Ця вдача не означала, що він абсолютно нікому не довіряє. Йдеться про інше: власними очима хоче побачити місцевість, входи і виходи.

 

Заступникові сотні сказав, що на день відходить. Усі повноваження перебирає наступник. На випадок його затримки (вночі він має прибути) заступник збирає сили і в наступну ніч робить без нього, Андрія, спланований наскок. Тому увечері він дає розпорядження готовности № 1.Усі знають: незабаром операція.

 

«Провідники боївок округу детально поінформовані: на 4 годину ночі вони мають прибути в район. В цій годині, нагадую, починаємо атаку на казарму, централю Бєскова та тюрму. Андрій зробив паузу і додав: операція із захопленням Бєскова починається на десять хвилин раніше. До цього часу – ні одного пострілу!»

 

З цими словами він відійшов.

 

Уже наступали осінні сумерки.

 

Ранком у районному центрі дідуган у лахміттях повільно пересувався, підпираючись костуром. Світ не належав йому і світ байдужий був до нього. Ранні пішоходи (хто на роботу, хто в якихось справах) шастали сюди-туди. Звичайнісінький день, яких було безліч і котрих не бракуватиме й після нинішнього сірого дня.

 

Казарма вже не спала, за залізними воротами глухо лунали команди, але за високою цегляною стіною, що відмежовувала казарму від решти світу, годі побачити, що там коїться. Напевно, Бєсков збирає бушлатників і має намір їхати в Підліски… Дві вантажні машини з парусиновими тентами прогрівали мотори біля воріт казарми. Це справді так! У Підлісках він протримається недовго і ще завидна повернеться в район, навчений гірким досвідом – він уже ніколи не затримуватиметься до сутінків!

 

Дідуган пройшов під емгебістську централю – старий, ще австрійський адміністративний будинок. За панської Польщі тут містилося повітове управління, поліція і суд. Біля будинку крутилося кілька міліціонерів, люди в штатському (цивільному) і у військовій формі в кашкетах із синьою околичкою то заходили в приміщення, то виходили. Словом, робота кипіла, але її накип віддавався відлунням ген далеко, на всі села й простори, поза цим центриком влади…

 

Метрів триста-чотириста від адміністративної будівлі знаходилася тюрма, обведена високою цегляною стіною з широкою дерев’яною брамою і дверима, в котрі заходили міліціонери. Поверх стіни, що червоніла цегляною кров’ю, котилися кола колючого дроту – надійна перешкода кожному, хто запрагне перелізти стіну, що ділила світ на дві нерівні частини: малу і велику зони і була початком іншого, ув’язненого життя.

 

Тут, назовні, немає жодної офіційної особи. Очевидно, по той бік дверей стояв черговий, який і пропускав служилих, що пред’являли документ про підтвердження особи…

 

Все – як книжка пише.

 

Звісно, дідуган ще мусив побачити військові казарми, що знаходилися на передмістю, від центра майже два кілометри.

 

Він не пожалів своїх старечих ніг і пошкандибав туди, аби власними очима глянути на цей військовий об’єкт, котрий нині служив стаціонарною локалізацією військової застави. Як не дивно,  але вона нараховувала на сей час щось більше сотні солдат. Се знав кожен пересічний мешканець районного містечка, бо щодня бачив шміраків то біля кіоску зі спиртними напоями, то в продуктових крамницях, то на дачах панів, пак, товаришів офіцерів як наймана робоча сила. Наразі солдат не залучали до облав. Можливо, ситуація зміниться будь-якого дня чи ночі, оскільки розлючений і знервований Бєсков бомбардує високе начальство вимогами допомогти живою силою і зброєю. Він навіть почав себе чути загнаним у глухий кут, бо нарешті зрозумів, що сам ради не дасть… А «враґі народа» активізують свої акції, наводячи на «народную власть» єсєнівську «тоску в самую, таку твою мать, в самую рускую душу»…

 

Військові казарми займали кілька будівель, об’єднаних спільним подвір’ям, що за небіжки Австрії звалось Platz, де муштрували гарматне м’ясо на благо імперії. І нині нічогісінько не змінилося, бо тут також мордують живу силу «обучєнієм», знову ж таки, в ім’я родіни і Сталіна…

 

Казарми лежали при головній трасі і не мали інших під’їздів. Усе – як на долоні: щоб зайти у місто, іншої дроги не існувало, крім головної траси. На випадок втручання у ймовірний наскок шміраки змушені вийти на трасу – іншого шляху нема! Дідуган аж усміхнувся від задоволення.

 

Ще раз пильно окинувши оком усю місцину, пошкандибав назад у місто, поки не доліз до центра, де знаходився магістрат. Традиційна вежа височіла над одно-двоповерховими будинками і була чи не найвищим пунктом усього міста.

Дідуган проповз старечим кроком повз цю будівлю і поволі попрямував центральною вулицею, відтак звернув у невеличку вуличку з окремими двоповерховими будиночками-котеджами, побудованими в тридцятих роках двадцятого століття; тут колись проживала еліта містечка – професура місцевої гімназії, підприємці виробничо-торгівельної справи, адвокати, судді, повітове чиновництво, просперуючі ремісники… Нині повноправними господарями стали тут емґебисти, офіцерня стаціонарної воєнної частини NN, начальник воєнкомату, міліцейське начальство, міські чиновники…

 

Біля квартири Бєскова в однотипному будинку чергував міліціонер і солдат внутрішніх військ імперії.

 

Неподалік, у затінку дерев, стояла дерев’яна паркова лавочка, туди пошкандибав дідуган і отяжіло сів перепочити.

 

В будиночок Бєскова то заходили, то виходили люди. Сторожі їх не перепиняли, видно, знали в обличчя. Вночі, очевидно, режим суворіший. Не виключено, що й сторожа кількісно збільшена: що не кажіть, але начальство слід берегти, як зіницю ока.

 

Час волікся до полудня. А після обіду скільки вже того дня? Десь о 16-17-тій годині вже клониться день до відпочинку; сонце, якщо й вигляне з-за сірої паволоки, то вже на схилку, обливаючи кров’ю сіризну над землею, що стикається з небом, а на його тлі ряд стрільчастих тополь піднімають вгору свої горді стрункі тіла, ніколи не упокорені, навіть у найгрізніші грози…

 

Ще трохи посидівши, дідуган поволікся в напрямку казарми і здаля дивився, поки не прикотили машини з бушлатниками на чолі з Бєсковим, які висипалися з машин, як побитий градом горох. Здаля чути, як Бєсков верещав на кирзяків, видно, зганяючи злість за невдало проведену операцію в Підлісках, бо куди інакше він перся, якщо не в Підліски, де не стало цінного для нього інформатора? Так йому і треба! Хай знає, що їх усіх укупі чекає…

 

Пізно вночі з’явився Андрій у сотні і викликав своїх заступників на термінову нараду.

 

8. Зв’язкова Ярина Підсніжник.

Ще одні відвідини Підлісок, що затяглися на довше…

Якось під час останньої передачі «штафети» (се було вже після зустрічі в районі) Яровий сказав мені, пославшись на сотника, що мені незабаром треба зникнути хоча б на кілька тижнів чи навіть місяць. Я спитала його:

– Невже існує загроза?

 

Яровий чесно відповів:

– Сотник це теж має на увазі. Звичайно, для кожного з нас існує загроза. Але ти… мусиш берегтися…

 

Стривожена, я знову запитала:

– Може, в Підлісках ще залишився дублер?

– Не виключено. Майбутнє покаже. Але ти не можеш рискувати. Тобі цього не треба. Інша річ… ми… Ну, розумієш?

 

Я кивнула головою. Але тривожно спитала:

– Якщо в моєму рідному селі наразі ніхто мене «не засвітив», то чи не стане підозріло, що я втекла в Підліски? Дехто з моїх односельців так і подумає…

– Не будемо зважати, хто як подумає. – Каже Яровий. – Не потрібна зайва жертва. Як наслідок власної необережности. Правда?

 

Я кивнула головою. Сказала:

– Мені пережити цю осінь і зиму. Влітку подам документи в університет. Якщо все буде гаразд, таким чином легалізуюсь…

– Пам’ятай: будуть перевіряти до третього покоління… Важливо, щоб в селі ніхто не доніс!

– Сподіваюсь, що ніхто не знає правди про мене… Надіюсь, ніхто мене не бачив… ну… в цих справах.

– Я теж сподіваюсь, що так і є. Звичайно, маю обов’язок перед сотником… Ти знаєш, Андрій особисто перевіряє всі справи… Словом, має бути все гаразд. – Зробив паузу і додав: – Після операції… ну, маєш ніде не показуватись… Розумієш, будуть скаженіти…

 

Я мовчала. Гляділа на нього розгублено.

 

Яровий на кінець додав:

– На зиму відходимо в Карпати.

 

Ми розійшлися, попрощавшись. Що з того часу я його більше не бачила, се неправда. Але все по порядку.

 

Тому й прийшла до цьоці, принісши з собою купу книжок: готуватимусь до екзаменів. Дома мені було тривожно. Батькам сказала, що в чужому селі буде мені краще. Там мене ніхто не знає – я в цьоці. Готуюся продовжити навчання…

 

У цьоці повернувся до мене відносний спокій. Цілими днями я сиділа за підручниками. Але пізно увечері виходила в село. Цьоця звикла до тих моїх нічних походеньок. Вона розуміла, що в селі я нікого не хотіла бачити. Тобто я хотіла, щоб мене ніхто не бачив. Хоч я переконана, що цікаві феськи таки узнали, хто я, звідкіль і що тут роблю. Се, зрештою, не була таємниця. Нехай знають. Може, не будуть плескати язиками… Від злих язиків годі вберегтися… Як і від бушлатників з їхніми довжелезними дротами, якими навколо проколюють землю в пошуках «бандьоров». Бодай вони шпигали своє власне серце, окупанти нещасні! Десь нема на них голодомору. То на нас вони насилають постійні нещастя та лиха…

 

Звичайно, вночі вже не пантрувала за сільрадою. Я переконана, якщо є дублер, то він дуже обережний. І зв'язок якийсь інший. Складно мені виявити одне і друге. Але Яровий казав: якщо і є дублер, то він рано чи пізніше виявиться… Добровільна нищителька сексотів розгубилася, бо раптом виникла думка буквально зупинила мене серед нічної вулиці: а хто ж у моєму селі се робить? Хтось має робити сю чорну роботу, звільняючи землю від сатанинських нечистот. І в моїй уяві постала незнайомка (так, се обов’язково має бути дівчина!), яка робить те саме, що й я: ходить уночі моїм селом і шукає сексота… А він, напевно, притаївшись, в якийсь момент нанесе удар на все село, коли в ньому з’являться нічні гості…

 

Я не припиняла своїх нічних походеньок. Цьоця й виду не подавала, що вона стривожена моєю долею. Може, я й не дуже замислювалася над тим нинішнім днем: я своє робила, як уміла, а те, що не зумію зробити, буде мене мучити безсонням, важкими роздумами… Не смію навіть заїкатися, що мене турбує. Це – в мені так глибоко лежить, як у криниці, де навіть не видно дна, тільки відлуння крапель з відра нагадує про глибину. Цьоця хіба що здогадується, що не все гаразд у мене, хоч я й не показую своєї журби і неспокою.

 

Іноді закрадалася думка під час моїх нічних походеньок, що моя власна ініціатива нищення сексотів може обернутися лихом не лише на мене, а на село, котре й без мене під загрозою. Але небезпека, власне, походить від зрадників. Від окупанта, який плюндрує нашу землю. І якщо нині йому ревно служать покидьки серед нас, то вина, може, лягає й на мене як громадянку, як сучасницю, котрій до всього є діло. Невже село невинне, що тут існують зрадники? Хто винен? Школа? Сім’я, в якій виростає майбутній сексот? Священик?

 

Недобрі сі мої думки! Вони мордують душу, неспокійну, як перед бурею…

 

Скільки б я не думала про сі речі, нічого не зміниться серед нашого народу, допоки він сам не зробить порядку в своєму домі… Нині він спаралізований наїздами облавників, московськими бєсковими, котрі поставили своєю метою підкорити мільйони вільних людей. Сила насильства породжує протест. Я з’явилася в Підлісках, якщо говорити правду, зі свого обов’язку, часами й мені незрозумілого, коли опиняєшся в загрозі втратити власну волю. Але що моє життя варте, коли гинуть сотні й сотні чесних і відданих людей? Коли тисячі наших людей вже в товарних ешелонах сибірських етапів? Коли в московських застінках спливають кров’ю і гинуть сотні й сотні молодих хлопців, потрапивши в лабети окупанта? Коли в бункерах кінчається молоде життя від останньої, залишеної на кінець гранати чи кулі з нагана? Коли мій народ спливає кров’ю, бореться проти окупанта, то чи маю я право відсиджуватися в сховку? Може, й тому я вийшла в сю недобру ніч шукати ворога серед своїх? Се страшне діло – серед нас ворог з наших!

 

Не одну ніченьку ходжу, невидима (так мені здається, так я дуже хотіла б), аби завершити справу. І чим довше я ходила, то – диво! – переконувалася, що не випадково я тут. Мені важко пояснити сі думки, бо наразі я нічого і нікого не знайшла, не зловила. Але я вперто шукаю між «своїми» наволоч, котра не зупиниться ні перед чим, аби вислужитися перед ворогом. Може, й тим прислужитися задля лакомства, заздрости, ненависти, котрі в його крові, може, від самого приходу у сей світ… світ диявола…

 

Одної ночі я вийшла аж на окраїну Підлісся, де стояла селянська садиба, а неподалік в гущавині саду з уже опалим листям я вгледіла пасіку. Звична річ. Може й пішла б собі далі, коли мою увагу привернув слабкий вогник біля одного з вуликів. Що тут серед ночі робити пасічнику, коли є на се день, як море? Я притаїлась за кущами і пильно вдивлялася в пасічника, що він чинить. Він легко, ніби се робив часто, зняв дашок і в руки взяв якийсь подовгуватий предмет, очевидно (в темноті я не змогла все побачити, але світло якраз упало на нього. Я побачила руку пасічника, який натискував на якусь кнопку на цьому предметі. І тут же до моїх вух долетів якийсь звуковий сигнал. Він нагадував сигнал радіо. Сей свист (так, се був свист!) повторився  кілька разів. Тоді пасічник поклав предмет на місце і натягнув дашок на вулик. Вогник погас. Пасічник ще трохи постояв біля вулика і потім, не поспішаючи,  поволікся до хати. Він не виходив за межі садиби. Отже, він тут живе.

 

Підліски спали сном праведника. Заспокоєного миром сього світу, де немає ще ні грози, ні ударів грому, ні блискавиці, яка розполовинила б небеса навпіл. А землю нині розполовинив сатана, що править свій кривавий бал.

 

Я поспішала до цьоці. Вона ще не спала і запитально глянула на мене. Я спитала її:

– Цьоцю, що то за садиба під лісом і біля неї пасіка? Хто там живе?

– А, то пасічник, люди купують у нього мед. Добрий мед. Знаєш, нині шахраїв багацько. А той статечний господар нормально, без особливої націнки продає свою працю.

 

Вона назвала прізвище. Я мусила його запам’ятати. Тут же завертілася тривожна думка: «Що ж він передав у район? Може, мене вистежив? І вранці нагрянуть бушлатники, щоб мене забрати!» Я отетеріла від сеї думки. Цьоця побачила, що я змінилася на обличчі. Вона спитала:

– Яринко, тобі зле? Ти, мабуть, втомилася. Сидиш цілими днями за книжками…

– Ой, цьоцю, вдосвіта, ще в сутінки, я мушу відійти. Чує моє серце, що завтра, та ні, се вже нині, бо тепер давно після опівночі, тут будуть бешкетувати бушлатники. Когось шукатимуть, се напевно. Може, прийдуть до вас. Ви їм скажіть, що я пару днів тому пішла додому. Ні в якому разі не кажіть, що я нині залишила Підліски, я вас прошу.

 

Решта ночі я майже не спала. Тільки стулила повіки, коли цьоця збудила мене, і я, попрощавшись, вийшла з Підлісок. Негайно я мала передати «штафету» Яровому. Хоча ми розпрощалися, але я знала: наша домовленість залишається.

 

Я з’явилася в домовленому місці, під осокорами, на окраїні села. Туди підходимо в різні пори дня і ночі, звичайно, обережно, аби не бачило недремне око. Гадаю, що й сим разом повезе, бо ми обережні. Досі везло, а передати «штафету» вкрай потрібно!

 

Яровий надійшов раптово в цю темну пору (був пізній осінній вечір) і зразу ж зник з моїх очей, залишивши мені розпорядження Андрія Мечника: в скорому часі зробити спробу легалізації або переїхати на Східну Україну, навіть у Київ – з цією ж метою. Документи передасть Яровий. 

 

9. Притча про кару за зраду. Яровий і Вітер у чині караючого меча

В Підлісках світ зійшовся клином: Яровий і Вітер на мали стриму в подивуванні, наскільки зорганізовано працює окупант над тим, щоб тримати під своїм контролем навіть віддалені від району села. Зрештою, не грала роль віддаль, бо окупант мислив категоріями, що нічого спільного не мають з правом людей. Не люди в нього, а маса, покликана працювати на нього і тільки на нього. Хто не потрапляє в це правило без правил, має неприємности, що завершуються або тюрмою, або виселенням, або навіть смертю. Біла пані Костуся панує нині на світі безмежно, без будь-яких засад людяности – вона одна непогрішна і в руках окупанта є всесильним знаряддям упокорення і поневолення людей. Під знаком страху люди стають ким завгодно, звичайно, слабкі духом, зламані, як деревина буревієм.

 

Вночі постукали в шибку пасічника. За якийсь час з того боку з’явилося обличчя господаря. Ні Яровий, ні Вітер не побачили здивування. Примружені очі вдивлялися в нічних гостей. Не побачили й страху.

 

За хвилину-дві на порозі став господар.

– Слава Україні! – обидва вголос тихо промовили.

– Героям слава! – відповів пасічник.

– Пане господарю, – спроквола промовив Яровий. – ми знаємо, що люди беруть у вас мед. Добрий мед. Та й ціна не здирська. –– Хвилину помовчав. Пасічник пильно в темноті дивився на нього і гадав, що нічні гості хочуть меду.

 

У мовчанку вставив слово пасічник:

– Так, звичайно. Працею треба поділитися, авжеж.

 

Вітер перебив:

– То ходімо на пасіку. Глянемо на ваше добро. Може, щось і зробимо… Ну, ґешефт – не ґешефт. Розумієте, пане господарю?

 

Що тут розуміти? Пасічник для годиться кивнув головою. Хоча, правду кажучи, навіщо йти вночі на пасіку, коли мед удома? Він не висловив цієї думки вголос, і з того моменту його охопила тривога.

 

Зайшли на пасіку. Думаючи про своє, Яровий спитав:

– А скільки у вас пнів?

– Тридцять, – відповів пасічник.

 

Вітер замалим не вигукнув «Як тридцять срібняків!», але вкусився за язик, хитрувато зиркнувши на Ярового. Але той – повна повага, якась маєстатичність. Стрункий, високий, він направду здався йому в сей момент якимсь особливим, ніби піднятим високо над цією грішною землею.

 

І з цієї висоти Яровий сказав виразно, ніби рецитуючи якісь невідомі Вітрові письмена:

– Багато, як на нинішні часи. Але… чесна праця дає чесний достаток при… нинішніх злиднях.

– Правду кажете, – підхопив пасічник. – Праця і праця.

 

Яровий прагнув підтримати цей дивний діалог:

– Є різна праця і різні достатки…

 

Вітер явно не в унісон, видно втрачаючи терпець, каже:

– Нас би, пане пасічнику, підвели до того вулика, який дає вам найбільші прибутки.

– Та всі вулики однакові – ніби не розуміючи, про що йдеться, пасічник заперечив.

– Е, ні, пане господарю. Нас цікавить лише один вулик. Гадаю, що ви знаєте який… – Яровий настоював уже на тому, про що говорив Вітер.

 

Пасічник зупинився. Глядів на нічних гостей, які, нарешті, побачили в усій постаті господаря приреченість, може, навіть розпач.

– Мав би здогадатись з самого початку, – сказав пасічник. Він підійшов до одного з вуликів, зняв дашок і подав Яровому невеличкий інструмент – радіо – не радіо.

 

Яровий повертів його в руках і спитав:

– Навіщо воно вам?

– Бєсков грозив, що вивезе в Сибір, якщо відмовлюсь. Справді… справді… я помилився…

– А через вашу помилку люди гинуть! – Випалив Вітер.

 

Пасічник мовчав. Через якийсь час каже:

– Зробимо без галасу. Але до хати не заходьте. Добре?

 

Нічні гості кивнули головами.

– Постійте на подвір’ї… А я в стодолу… Най буде тихо… Я… – не договорив. Мовчки почовгав до стодоли, раптово зігнувшись, як старезний дід.

 

Стала в нічній темноті тиша. Мертва тиша. Навіть собака не загавкав. Знак – що в селі є лише свої люди.

 

10.Удар блискавки

Настала мить, яку осмислював Андрій Мечник не один день і не одну годину.

 

Вночі підійшли в передмістя районного центру. Розділилися на дві ударні групи: чисельніша до казарми з бушлатниками, друга – до тюрми.

 

Кількоро людей нишком підійшли до будинку Бєскова.

 

Нарешті два дегтярі, в додаток озброєні ручними гранатами, засіли біля автостради навпроти казарми, де стаціонували до сотні шміраків регулярної армії імперії.

 

Група біля будинку розпочала акцію десь за хвилин п’ятнадцять до загального нападу усіх груп. Біля будинку чипіли два охоронці. Не спали. Але пора, коли якраз клонить до сну. Двоє напали на них, а ті навіть не встигли скрикнути, коли віддали своє життя за родіну… Четверо миттю піднялися на другий поверх, під двері Бєскова. Один поворожив дротиком і тихо відхилив двері. Мить вирішувала – не збудити головного правителя. Він солодко спав на постелі, задерши голову і похрапуючи. В кімнаті не було ні жінки, ні сина. Один миттю схопив правителя за руки і надяг кайданки, а другий блискавично закрив рота, так що той навіть не встиг пискнути.

 

Як тільки було можливо, тихо переступаючи паркетом, випровадили полоненого і тихесенько зачинили двері. Видно, з домашніх ніхто нічого не почув!

 

Наразі вдалося! Правда, невідомо, що буде далі.

 

І саме в цю мить, коли хлопці опинилися надворі, прогриміли автомати і вибухи ручних гранат біля казарми з бушлатниками. Удари за ударом сипалися на будівлю, крізь розвалені ворота вривалися автоматники і безперервно сікли по вікнах. Бушлатники панічно вискакували з приміщення і падали під автоматними чергами.

 

Хлопці, все ж таки, не підходили до казарми. Кілька гранат упали на дах, розриваючись. Ще кілька пожбурили у вікна. Будівля спалахнула. Клуби диму піднімалися скуйдовченими чорними хмарами. Полум’я ласо проглядало всередині з вікон, облизуючи смертельними поцілунками стіни і тих, хто не встиг утекти. Крик і вереск проразливо сколихували ніч, яка гриміла автоматними чергами та розривами гранат.

 

Все більше і більше розгорялося полум’я і крізь тріснуті вікна виривалося на волю пекучими язиками, що, викручуючись і хилитаючись, піднімалися вгору, до чорного неба, огорненого кублищами диму.

 

Доносилися рідкі постріли біля тюрми. Навряд чи там ішов бій, бо постріли нечасті, потім прогриміли кілька вибухів ручних гранат. І все замовкло. Андрій пильно прислухався до пострілів. Зараз був зосереджений на полоненому, якому на голову надягли мішок, аби не глядів не стільки на свою поразку, скільки на тих, хто се чинить.

 

Мовчала й військова казарма там, на передмісті.

 

Як і розраховував Андрій, приблизно за тридцять–сорок хвилин стрілянина вщухла. Лише вогнище в центрі містечка погрозливо палахкотіло.

 

Звичайно, пожежна служба навіть не робила спроб гасити вогнище.

 

Вихід з району відбувся так само організовано, як і наскок. Полоненого із мішком на голові везли на фірі. З десяток возів швидко віддалялися від містечка. Звісно, ніхто за ними не гнався.

 

Два поранені сиділи на одному возі і навіть пробували жартувати. «Бушлатник, навіть не знаю, яким чином, вискочив переді мною і все ж таки перший вистрелив з нагана, але то був його останній постріл, що пронизав передпліччя, на щастя, не зачепивши кості».

 

Другий поранений мовчав, усміхаючись. Може, радий, що лише подряпина… Кривавила. Але перед очима в нього стояла сцена, коли сей чин, видно, офіцер, який наскочив на нього в розщепленому кітелі (видно, миттю натягав його на себе) і з нагана цілився в нього і вистрелив, явно схибивши, і куля, вдарившись об залізний стовп воріт, рикошетом вжалила стегно. Схибив окупант, але раптом його повалила куля з автомата Ярового, що побачив оскаженілого емґебиста.

 

Андрієві доповіли, що в’язнів звільнено, їх мали завтра відправити в область. Вони зразу розбіглися.

 

***

Підводи в’їхали в ліс, і полоненому здалося, що їзда сповільнилась. Мішка не знімали і не відщепили кайданків. «Ґдє же бандьори іх досталі? Тоже нада!» Він не втрачав упевнености, що отак просто з ним не розправляться…

 

Дорога петляла лісом, звужуючись поступово, і в тому місці, де переходила в стежку в гущині, підводи зупинилися.

 

Хлопці гуртом стояли біля підводи з полоненим. Андрій скомандував шикуватись. Сотня вишикувалася по двоє і за командою пішла стежкою. Під конвоєм з накиненим на шию очкуром та мішком на голові, шпортаючись, ішов начальник Бєсков.

 

Це була його остання дорога.

 

***

Нарешті сотня прибула на місце. Андрій вагався знімати мішок з голови полоненого чи залишити. Нарешті наказав зняти і привести Бєскова в бункер.

 

За столом, збитим з негимбльованих дощок, вже сидів Яровий, крім нього, також політичний провідник, чоловік років сорок з чорним, мов крука крило, волоссям, але на висках густо посріблене. Яровий з цікавістю дивився у розкритий вхід до бункера, куди мав незабаром з’явитися Бєсков.

 

Конвой підвів Бєскова  до входу і сказав:

– Туди, східками вниз.

 

За Бєсковим слідом ступав Андрій. Руки Бєскова в кайданках. Коли Бєсков нарешті опинився посеред бункера, озираючись кругом, Яровий сказав:

– Прошу, сідайте за стіл.

 

Бєсков важко сів на стілець, також збитий з неструганих кругляків. Поклав руки в кайданках на стіл, ніби демонструючи своє упокорення.

 

Андрій сів за стіл і ключем відкрив замок кайданків, при цьому додавши:

– Так, мабуть, буде краще. – Фраза начебто нікому не адресувалася. Бєсков потер зап’ястя, але не подякував, начебто не йому зробили певну полегшу.

 

Яровий мовчки усміхнувся. Політичний провідник суворо глядів на Бєскова.

 

Хвилину мовчанки обірвав Андрій спокійним голосом, але Яровий  іронічно глипнув на Андрія, проте змовчав. 

– Все залежить від вас, – почав Андрій, – як ви вирішите, так і буде. Се буде нелегка для вас розмова. Ми розуміємо, що у вашій ситуації вибору майже не існує… Таки  немає… Та не будемо забігати вперед.

 

Перше питання, яке ставлю руба: ви направду переконані, що всі бойові акції, які ведете проти нас, ви робите без будь-якого примусу згори?

 

Бєсков якусь мить начебто замислився. Але твердо відповів:

– Канєшна. – Він ще хотів щось додати, але Андрій його перебив:

– Нас цікавлять ваші власні переконання. Чи направду ви вважаєте наш збройний опір окупантам в особі совєтської влади бандитизмом?

 

Бєсков замислився. Потім відповів:

– До послєднєй ночі – да. Но тєпєр віжу, што ви провєлі блістатєльную воєнную операцію… Канєшна, бандіти на ето нє спасобни… Как воєнний чєловєк, должен сказать, што всє ви очєнь спасобни  маладиє люді…

– Кажете правду. Може, вперше в житті. – Втрутився в розмову політичний провідник. – Але на вашій совісті, якщо вона є, смерть двох наших воїнів… Це – щонайменше. Ви добре розуміли тоді наші принципи: якщо воїн УПА потрапляє  в полон до вас і не зумів покінчити з собою, то майбутнє його незавидне: тортури, смерть у тюремних застінках через садистські допити або багаторічне перебування в ҐУЛАҐу…

- Да, ето так. К сожалєнію. Но я нє староннік фізіческіх питок.

– Ми теж не садисти. На відміну від вас, кривавих, безпощадних окупантів, ми просто вас знищуємо. – Кинув Яровий, не приховуючи свого гніву.

– Проте вся ваша система, – не втерпів Андрій, – власне тримається на терорі.

 

Бєсков мовчав. Андрій хотів глянути в його очі. Але він тупо вставив свій зір у стіл і не підводив голови. «Невже там, у його голові, щось пробудилося?» – подумав Андрій, і ще не раз виникало се питання, коли Бєсков висловлював сумніви щодо тактики свого керівництва. Він не скривав перед ними своїх переконань.

– Проблєму нада решать… как-то по другому… – ніби роздумуючи, прорік Бєсков. – До етого врємєні всьо ето малоефектівно…

 

Андрій каже:

– Не те слово. Часто-густо ви втрачаєте людей. Це поразка!

– Ось ви правильно мовите, що методи боротьби з нами, як ви висловились, мало ефектні. А ви не задумувалися над причинами сього явища? – Запитав політичний провідник.

– Такова… власть. Может бить, в етом прічіна…

– Гадаю, причина головна – в нашому патріотизмі, в переконанні, що ми стоїмо за святу справу. А ви – окупанти!

 

Бєсков замовк. Ніби втратив арґументи.

 

Мовчанку зірвав Андрій:

- Невже ви не можете зрозуміти, що ви є окупанти? Нічим не кращі від німецьких. Ми – великий народ. Українці прагнуть жити в самостійній державі. Не під лаптем Московії. Тому ми й піднялися на боротьбу з окупантом, який одбирає нам життя. Ми не хочемо вашого «визволення», бо се тюрма. Тоді як ви нас примушуєте поводитися з вами – тими, хто нас винищує, вивозить у Сибір і творить умови, неможливі для нормального життя, – як з «визволителями», то нам не залишається нічого іншого, як тільки боротися проти вас. Але нам не закинеш звірств, що ви їх чините. І в тім теж різниця між нами і вами, ворогами. Що ви скажете на се?

 

Бєсков мовчав. Але Андрій хотів побачити, що там у нього в середині ворушиться. Чи ворушиться? Нарешті, не витримавши відмовчування ворога, Андрій випалив, немов вистрілив:

– Смерть ви заслужили, як ворог! – Через якусь хвилину він мовив спокійно: – Але ми не сповідуємо засади вашого т.зв. «пролєтарскаво пісатєля»: «єслі враґ нє сдайотса, єво унічтожают!» Ви – полонений. Полонених ми не знищуємо, на відміну від вас… – Зробив паузу. – Але… як вирішить провід… Іде війна. Ворог сильний… – На цьому закінчив начебто свої роздуми вголос, що чинити з полоненим. Звісно, він не знав. Гукнув:

– Виведіть і тримайте під вартою. Нагодуйте нашою стравою.

 

Коли залишилися самі в бункері, Андрій спитав:

– Що робити? Поговоримо, порадимось.

– Я, – почав провідник – його не страчував би. Він – повна поразка. Пригадуєте, коли визнав нам рацію? Він усвідомив, що не лише він як начальник районного МГБ програв. Програш він сприйняв ширше – в масштабах всіх операцій, які вони проводять проти УПА. Програш глобальний. І він, здається, це усвідомив…

– Мені здається, друже провідник, – маєте рацію. Там, усередині його, мабуть, кипить буря: ні переконання, досі непохитні, ні ідеологія, до речі, ликом шита, ні досвід «воєнного чєловєка» – все розпалося, як будиночок з карт. Все було ілюзією «могущества», і в цій ілюзії він рвався в бій за «Родіну», а та паршива родіна всього на всього шльондра, яка торгує людьми заради власної вигоди. Тобто посилає на смерть, бо людина для них нічого не значить. Вся маса людей, всі державні структури підпорядковані купці людей, які представляють «власть» на чолі з вождем»-диктатором. Його бояться. Пригадуєте, як несміливо він промимрив про причини т.зв. неефективності акцій, мовляв, така «власть». Ось де його внутрішня криза. Вона й приведе його до скону. Бо в імперії не може мати свого життя людина, яка вступила у суперечність не лише з самим собою, а й з системою, в котрій вона перебуває. Чого варта його фраза про те, що він проти фізичних тортур…

– Це справді так. – Провідник ніби продовжив уголос думки сотника. – Щоправда, я сумніваюсь, чи Бєсков дійде до логічного кінця.

– Або чи йому дадуть дійти до завершення… – також висловив сумнів Яровий.

– Шановні друзі, Бєсков у зашморгу, з якого годі висмикнутись. Бушлатники перебиті. Ув’язнені звільнені. Армійська частина, дислокована в районному центрі, не стала на його боці. За все це високе начальство його засудить до розстрілу. За такі речі… – Андрій готовий ще і ще наводити аргументи безвиході ворога, котрого ще нині вони, караючий меч, не здійснять заслуженої кари...

 

Раптом Яровий вигукнув:

– І… що? Відпускаємо?

– Мабуть… так… – у голосі провідника Андрій вловив непевність.

– Звичайно, ворогові ніколи не вір. – Сотник прагнув поставити крапку над і. – У мене теж непевність, бо наші розмірковування може перекреслити якась (наразі не знаю – яка!) несподіванка.

– Є один аргумент, – промовив твердо провідник, – ми не вбивці!

– І відгомін цієї події розійдеться по всьому краю. – Сказав Яровий. – Чи зрозуміють нас усі наші побратими? – Після паузи додав: – А в нашій сотні?

– Ну, тут просто пояснити. – Начебто відповідь на всі питання прозвучала в репліці провідника.

– Отже, вирішуємо. – Ніби наказ прозвучав у словах Андрія. Він гукнув:

– Приведіть!

 

Коли ввели Бєскова, і він почув вирок, то начебто скам’янів. Андрій уважно стежив за виразом його обличчя, з котрого наче спливла кров. Адже перед очима Бєскова постав надзвичайно зримо трибунал.

 

Хто-хто, але районний начальник знав, які вироки виносять трибунали.

 

***

Уже під вечір двоє вояків провадили лісами з мішком на голові звільненого полоненого. Коли ж опинилися серед розлогого поля, і ліс здаля маячів чорною стіною, мішок зняли, розчепили кайданки, сказавши:

– Нам наказано відпустити, шановний чи не шановний. Може, й даремно. Було б краще кулю пустити. Але ми вояки і чесно виконуємо накази. Отож гайда додому. І більше не попадайся!

 

Бєсков з люттю глянув на них і майже побіг польовою дорогою, що зникала в сумерках, які з кожною хвилиною густішали, мов хмари перед грозою.

 

***

Раннім досвітком він приліз, ледве волочачи ноги, в райцентр і зразу увірвався в управління, налякавши півсонного вартового, який виструнчився перед начальником, нічого не розуміючи: адже усіх бушлатників інформували, що начальник мертвий. Правда, ніхто мертвого не бачив. Бушлатників зате в сю ніч перебито багато, але також не говорили, скільки ж їх лягло «за родіну, за Сталіна».

 

В своєму кабінеті начальник термосив телефон, намагаючись зв’язатися з партійним секретарем. Рання пора, і партійне начальство смачно досипало другу напружену ніч. Тому ранній дзвінок у квартирі роздався, як дзвін на пожежу. З просоння секретар підняв трубку і після перших слів Бєскова скочив з ліжка на рівні ноги і встиг одним подихом сказати: «Сєйчас буду».

 

Після відповіді секретаря Бєсков миттю подумав: «Может бить, зря званю? Чем он мнє поможєт? Убєрежот од трібунала? Даже родная мать нє спасьот!»

 

Набрав свій домашній номер телефону і через мить в кінці проводу почув сонний голос дружини:

– Да.

 

Далі вона засипала його питаннями. Але йому ніколи розповідати. Після слів «Патом. Патом» поклав слухавку.

 

Сидів за столом, опустивши руки вниз. Тупо вперся очманілими очима в поверхню стола. І нічого не бачив, лише у вухах звучала розмова в бункері. Він навіть не чув своїх відповідей, а лише питання, докази злочинності влади, проти якої борються «спасобниє маладиє люді». Дивина, він запам’ятав сю свою фразу і нині у власному кабінеті навіть не здивувався, що він таке сказав! Але ж це була правда. Адже він переконаний, що каже правду. Хіба хтось має в неї повірити? Досить того, що він побачив на власні очі! Він цілий. Його, начальника, котрий систематично проводив облави, заарештовував людей, відпустили! Про який гуманізм ми, «власть», можемо говорити, коли ОТІ показали йому справжній, не паперовий гуманізм – «катісь к чєртовой матєрі». Але ж не було, він не чув матюка! «Што ето за люді?»

 

Увірвався секретар райкому.

– Ти жівой?

– Как відіш.

– Што случалось?

–Ти єщо спрашіваєш! Меня ночью схватілі, я даже нє успєл подняться с кроваті.

– Но какім бразом тєбя атпустілі… жівим?

– Панімаєш, ані ґаварят, што нє убійци…

– Нє панімаю! Кто же ані?

– На мой взґляд, нормальниє люді…

– Да што ти ґаваріш! Да за ето… ти панімаєш, што ти ґаваріш?

– Да, панімаю. І доказатєльством етова я здєсь… жівой!

– Нєт, пастой! Здєсь какой-то падвох. Провокація?! Ето… с твоєй старани? Нєужелі? Ти мнє чєстно скажі, што ти надєлал?

– Ти што? Мнє нє вєріш? Я тєбє честно ґаварю: я нічево нє сдєлал… протів власті… Я воєнний человєк і знаю цєну ізмєни. Я нє ізмєніл родінє!..

– Я нє вєрю, іначе ані тєбя б расстрелялі…

– Я віжу… ти нє панімаєш, што проісходіт… здєсь…

– Нєт! Ето ти нє панімаєш!…! Я… я должен немєдля… рапортіровать в обком партії… в Москву! Как же іначє? Пускай разбєрутса…

 

Бєсков отетеріло глядів на нього. А секретар нарешті побачив у його очах переляк.

 

Нарешті суперечка закінчилася – кожен стояв на своєму, і секретар вилетів з кабінету, як очманілий, тріснувши дверима. Негайно почвалав у свій кабінет.

 

Бєсков сидів за столом, знову опустивши руки донизу, а зір блукав поверхнею стола. Роздуми вели в чорну ніч інобуття. На цій грані існування він машинально відкрив шухляду і, не дивлячись, рукою шукав нагана. Рука намацала холодне залізне тіло нагана і, обнявши його, витягла і поклала на стіл.

 

Начальник тупо дивися на чорне лискуче тіло, що несло смерть і з неймовірною силою тягнуло його всеціло до себе. Він простяг тремтячу руку, що міцно стиснула рукоятку. Звичним рухом підняв угору наган і розглядав його дуло, націлене прямо в обличчя. Умить промайнула перед ним, як у кіно, його дорога від чорної стіни лісу до районного центру. Мабуть, таки там, на цій останній дорозі, Бєсков упіймав сенс свого заполонення і повернення. Але куди повернення? До себе? Ні, бо там, у ньому, було темно, там він не знайшов себе, там не було нічого і нікого, що чи хто хоч трохи його втішили б, принесли хоча б крихту надії. Там порожнеча наповнювалась розпачем, безвихіддю, днями й ночами ГУЛАГів, у котрі він засилав людей задля «родіни і жівого дєла Лєніна-Сталіна»… Замалим не вигукнув так, щоб його всі-всі живі і мертві почули: «Будьтє ви всє прокляти!», але вигук його застряг у розкритому роті, куди він спрямував дуло нагана, і вистрелив.

 

На постріл вбіг у кабінет черговий емгебист і очманів: начальник сидів у кріслі з відкинутою назад головою, з опушеними донизу руками, з правої руки випав наган, бо лежав на підлозі. Кров лилася з рота і текла по грудях, фарбуючи червоним гнилозелений мундир підполковника.

 

За вікном крізь сірі сутінки насилу пробивалися білі вістуни ранку.

 

11. СБ: очікування покари

Дивовижно: не більше, як за дві-дві з половиною години з’явилися в сотні двоє із СБ від центрального проводу, коли ще навіть не повернулися конвоїри, котрі відводили Бєскова із оперативної зони сотні Андрія Мечника. Андрій не мав стриму своєму подивуванні, але факт прибуття есбістів говорив сам за себе. Провід зацікавився незвичайним (се правда!) інцидентом з емґебистом. Таке не часто буває, правду кажучи – не буває. Але факт є незаперечний. Сотник зберігав спокій, хоч розумів, що виключний прецендент може мати не передбачувані для нього і всієї сотні наслідки.

 

Есбісти зразу ж взялися за цю непросту справу. У штабі сотні тепер сиділи вони за столом, а навпроти них Андрій і політичний провідник сотні.

– Як ви, друже сотнику, поясните, що відпустили живим ворога,начальника ЕМГБ району, котрий постійно влаштовував облави і безперервно проводив терористичні акції в навколишніх селах?

– Відповідь, на перший погляд, проста і однозначна, – відповів сотник. – У штабі сотні ми прийшли до висновку, що, відпускаючи ворога, демонструємо, по-перше, важливу гуманну засаду – ми не вбивці і не терористи, на відміну від окупантів. І цей факт звільнення з полону ворога стане надзвичайно резонансним не лише в районі та області, але й чи не на всій окупованій території України. – Андрій зробив паузу, відтак продовжив: – По-друге, передусім нам розходилося виявити в цього запеклого ворога його політичні і психологічні засади в боротьбі проти УПА. І тут виявилася цікава річ: Бєсков визнав поразку всіх оперативних заходів окупантів проти УПА, посилаючись на, сказати б, специфіку влади і всього державного керівництва. І це говорить представник окупаційної влади! Звісно, ніхто його не змушував саме так висловлюватися.

 

Есбіст перебив:

– Проте він розумів, що живим звідси не вийде. Тоді, може, він хотів придобритися до вас? Пом’якшити вирок чи навіть його відхилити.

– Ні в якому разі! – категорично заперечив політичний провідник сотні. – Адже йому все одно, бо був упевнений, що його тут розстріляють. Він висловлював свою думку. Отже, з нею, напевно, носився ще до того, коли потрапив до нас.

– Хочу додати, – вставив Андрій, – дуже важливий момент, який пояснює наше рішення. Бєсков визнав УПА рацію, тобто він сприйняв її як талановиту військову структуру, повну відданих людей, більше того, наших воїнів він назвав обдарованими людьми. Адже дуже вдало проведена наша операція нападу на район! І коли ж почув, що ми його не розстріляємо, він пополотнів, онімів. Було видно, що, повернувшись у район, він потрапить під трибунал, бо, просто кажучи, він мав померти за «дєло Лєніна-Сталіна», «за родіну». Власне, це й схилило нас його відпустити. Звісно, для його остаточної військової, політичної і моральної поразки. А закінчиться вона або розстрілом, або ГУЛАГом… Або самогубством. Як би не сталось, це його поразка і в його особі поразка окупантів. І, звичайно, наша перемога.

– Приймаючи таке рішення, ви не сумнівалися, що може статися по-іншому.

– Звичайно, сумнівалися, ще й зараз, в цей момент, не дає спокою сумнів. Але… але ж ця історія ще не закінчена! – Цей аргумент провідника був вагомий. Але чи його врахують есбісти?

– Гаразд. Почекаємо день-два.  Допоки не отримаємо додаткової інформації.

– На ранок я очікую дівчат-зв’язкових з новою інформацією про події в районному центрі. – Сотник щиро був переконаний, що його проєкт покарання окупанта завершиться руками самих окупантів. Він висловив цю думку, внаслідок  чого есбісти лише усміхнулися, нічого не сказавши.

 

Над усією стоянкою висіла, як хмара, з якої незабаром ударить грім, покара. Відчути наближення хмари – се талант сотника, як і його вірного друга, політичного провідника.

 

Лишалося очікувати. Але під ранок воно, очікування, для Андрія ставало нестерпним. Хвилини тягнулися дуже довго, безсоння мучило, як хвороба. Він злився на себе, хотів картати себе за «м’якотілість» у той час, коли йде кривава війна з озброєним до зубів окупантом. А його воїни, як і тисячі таких же, як він і його вірні друзі, найсильнішу свою зброю скеровують проти ворога – любов до рідної землі, яку прагнуть бачити вільною і з вільними людьми… І не пожаліють ні краплі своєї крові, свого молодого життя за мрію про власну державу… «Може, покладемо свої буйні голови за свободу України, не побачивши своєї мрії в реальному житті. Але ми свято віримо в її реальність. І заради цього варто жити і померти…»

 

Крізь сіризну продирався осінній ранок світлішими смугами на безмежному небі, що накривало лісові масиви з людьми, пронизаними, ніби сонячними пріннями, єбезсмертним вогнем любові.

 

12. Ярина Підсніжник дуже коротко гостює в тітки

Коли з’явилася Ярина в Підлісках, тітка руками сплеснула:

– Яка я рада, що ти знову у Підлісках! Останнього разу ти казала, що, очевидно, останній раз у мене… Добре, ти знову тут, і я дуже рада, Яринко.

– Цьоцю, був тривожний останній час… Боялася заходити… Так неспокійно…

– Ну, кожен день приносить то добрі, то погані новини… Таке життя. Нічого певного…

– А які тут новини?

– Та нічого. Ага, чекай, мало не забулам. Тут один чоловік покінчив з собою. Статечний господар. Мав пасіку. Гарну садибу. Продавав людям мед. Справжній. Без шахрайства. На його праці трималася господарка. Велика садиба…

– То часом не той, про котрого я вас розпитувала останнього разу?

– Чекай, розпитувала? Я щось не пам’ятаю… Ні, ні, замалим не забулам. Щось ніби пригадую.

– Пригадуєте, я питала про садибу і господаря під лісом. Мені впала в око велика садиба, обгороджена парканом з широкими воротами. Пасіка за садибою, майже під лісом…

– Ага, пригадую. Так, так, то власне він. Добрий господар. Там усе трималося з праці його рук. Одного дня пішла чутка селом, що він наклав на себе руки. Ніхто достеменно не знає, що сталося. Біда сталася тому чоловікові. Ой, біда, не допусти, Господи…

 

Жінка мовчить, тільки плаче. Може, й вона не знає причини… Во, ти знаєш: живе людина, добра, працьовита, її поважають за статечність, за порядність. І раптом, на тобі, аке стається, що тільки руки розведеш…

– Та ви правду кажете, цьоцю, бо чужа душа – темний ліс. Вона закрита від решти світу. І якщо вона карається на білому світі, то се тільки її муки. І раптом стається отаке нещастя. А зрозуміти все до кінця, правда, не так просто?

– Ой, Яринко, бігме, правду кажеш! А нині в той тривожний час усіляке буває… Люди часто стороняться одне одного, бо не знають до кінця, хто чим дихає… Так воно є. І повір мені, дурній, часто нічогісінько не розумію, що діється з людьми…

– Ні, цьоцю, не кажіть так. Ви маєте великий життєвий досвід. То багатство, котрого бракує молодим. Се я по собі відчуваю. Є моменти, що зараз, в цю мить, треба мені поради, як маю чинити. Аби не схибити і потім не каратися. І в той момент нікого нема, кому довіритися.

– Та зі мною було те саме в ті вже далекі роки…

– Може, то таке неписане правило для всіх: вчися в інших, здобувай ту науку щодня-щогодини. Тоді, певно, зміниться світ…

– Ой, надіємося на зміни… Дай, Боже, дожити…

– Зміни будуть… Ви, напевно, чули, що днями вчинили напад на район. Побили бушлатників, арештованих випустили. Навіть викрали головного емгебиста.

– Чутки ходять швидко. Про отого мерзотного начальника ніхто не говорить. Може, бояться…

– Гадаю, на довший час не буде облавників. Люди відпочинуть…

– Чи надовго?

– Годі сказати. Чула, ніби лісові хлопці вийдуть звідси. Можливо, аби уникнути жертв…

 

Тітка мовчала і ловила слова Ярини. Дівчина, видно, багато що знає. Проте мовчить. Мабуть, так має бути.

– Цьоцю, я забігла до вас на хвилинку. Власне, попрощатися. Здається, переберуся до Києва. Хочу вчитися.

– Ти добре робиш. Тут і неспокійно, і десь поступати, може, для тебе складно… – Далі тітка не говорила, чому складно, бо ніколи вони не торкалися того, про що ніколи не згадувала Ярина. Невимовлені слова – це теж слова безпеки, яку годі гарантувати в неспокійний час…

 

Осінній день хилився до короткого надвечір’я, але ще завидна Ярина, попрощавшись, помандрувала додому. Тітка подумки дивилася вслід і ніби бачила її велику дорогу, майже безконечну, бо вона тяглася в далеке молоде майбутнє дівчини.

 

13. Нескорена Еллада

Таки вранці принесли дівчата-зв’язкові інформацію про самогубство начальника. Андрій заспокоївся.

 

Есбісти на прощання зауважили:

– Ми мали розпорядження, на випадок продовження злочинної діяльности Бєскова, вас і провідника відвести до центрального проводу на слухання в головного командувача. Ні, ми не знаємо, чим закінчився б інцидент. Слава Україні!

– Героям слава!

 

Після відходу есбістів сотник скликав нараду. Андрій говорив сухо, по-діловому:

– На зимівлю, очевидно, відійдемо в Карпати. Є невеликий час підготувати там зимові стоянки, скоординувати свої дії з тамтешніми сотнями і боївками. Посилити діяльність дівчат-зв’язкових з метою повної інформації про дії і дислокації противника. Це завдання покладаю на старшин сотні. Доповідати кожного дня, в крайности – через добу. Пам’ятаймо, що ворог активний і переважає в своїх силах.

– Щодо переходу в Карпати, – сказав провідник, – то вважаю таке рішення доречним з багатьох поглядів. По-перше, карпатський регіон малоприступний для чужинців, котрі не знають місцевости; навіть якщо вони мають мапи, то гірська місцевість для них малопридатна для наступів; тут кожен кущ стрілятиме, кожна гірська ущелина служитиме і захистком, і засадою для відповіді окупантові… По-друге, характер горян (і се знаємо добре) значно відмінний від людей рівнинної території… Нарешті, не виключено, що в перспективі частина наших воїнів здійснить перехід в американську зону. Якою територією доведеться проходити, нині говорити зарано. Але пам’ятаймо, що се не виключено. Також дуже важливою є координація дій з гірськими сотнями та боївками.

– Час виходу повідомлю заздалегідь. – Сотник ніби чеканив слова і фрази, здавалося, йому бракує часу на розлогу промову. – Зараз – максимальна увага до дій противника, до його провокацій і терору. Якщо в якомусь селі знешкоджені сексоти, то се не значить, що в іншому селі їх немає. Отже, максимальна увага до всього, буквально до всього, що відбувається в нашому окрузі. Тому контакти із дівчатами-зв’язківцями максимально спрямовані на повну обізнаність – до найменших дрібниць – з територією, що знаходиться під нашим контролем.

 

День поволі хилився до схилку. Андрій вийшов із штабного бункера і неподалік сів на пеньок. Вояки гомоніли, вартові несли свою службу. Стояла тиша, лише лісове верховіття злегка ворушив вітер. Неподалік «заговорила» якась пташка, після неї озвалася ще одна, далі затуркав дуркот, а сотник, усміхнувшись, мало не сказав уголос: «Життя йде своїм річищем».

 

Звичайно, десь там, в туманній далині, ходить невідоме. Але яке б воно не було, нікого не лякатиме: ні вояків, ні сотників і провідників, ні хорунжих у бойовій сотні… Відданість справі – як вірність батьку-матері, вірній дружині, Батьківщині… Бєскови всієї імперії нас не зупинять бо з нам Бог і Україна.

 

Снувалися думки в голові сотника, як вишиття на сорочці: хрестики – могили воїнів, що впали за волю України, а кольори – то радість і туга, веселощі і біль утрат, вірність і безмірна любов до рідної землі, до отчого краю…

 

Андрій дивився в уявну далечінь, до його вух докочувався гуркіт бою, постріли лунали на всьому його шляху, бачив заліснений гірський схил, що по ньому піднімалися довгим ланцюжком вояки, вірні сини української революції, нестримної в пориві нескореної нації.

 

Невідоме його не лякало: обраний шлях вів його і мужніх вояків до мрії, задля якої вони ступили на шлях війни з окупантами. Не стало німців, ще билися аківці на не своїй землі, а північний агресор творив божевільні проєкти повного знищення нашого отчого дому… Андрій твердо переконаний: не вийде, допоки земля народжує героїв! З нами Бог і Україна.

 

14. Замість епілогу

Сотня Андрія Мечника зиму провела в Карпатах, спільно діючи з сотнею Чорноти. Проте доводилось міняти зимові стоянки, що, як правило, знаходилися в малодоступних місцях, куди заходити червоним не вистачало відваги та інформації, вони постійно несли людські втрати, але окупант на це не зважав.

 

З настанням тепла почастішали напади, облави, нестерпними для гірських сіл стали систематичні наїзди бушлатників. Лісові хлопці у відповідь несподівано наносили удари наїзникові, використовуючи засідки, фактор раптовости, поінформованости про пересування ворога.

 

Звісно, настав час частині бойових підрозділів переходити в американську окупаційну зону. Сотні Мечника, на жаль, не в повному складі (вбиті і поранені), вдалося перейти неприхильну до УПА Чехію, однак його побратимові Чорноті перехід не вдався. Можливо, не обійшлося без провокаторів і, як відомо, вороже настроєних чехів. 

 

Частина дівчат-зв’язкових легалізувалася, дехто й уникнув ГУЛАГу. Доля Ярини була ласкава: дівчина поступила в Київський університет і успішно закінчила юридичну освіту, звичайно, під зміненим прізвищем та біографією. Навіть була змушена поступити – без явного ентузіазму! – в комсомол заради навчання. Дожила до проголошення незалежности і кілька років працювала суддею в рідному ж районі.

Львів, 2 – 16 серпня 2014 р.