Т А Ї Н А. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 26 бер. 2016 р., 00:45 Степан Гринчишин   [ оновлено 14 квіт. 2016 р., 10:38 ]

 

Ужгород: Видавництво «Ґражда»,  2009

 

 

 ББК 84 (4 УКР)

 С 31

 

Ліричний герой нової поетичної збірки Любомира Сеника переживає світ у різних станах своєї душі, відкритої до віянь часу. Природа, історичні перипетії народу, особисті настрої, динамічні, нерідко драматичні, виступають своєрідним віддзеркаленням душі. Медитативні поезії з флером ліризму набувають філософського заглиблення в буття людини.  

 

ISBN 978-966-176-020-4

 

© Любомир Сеник, 2009

© Петро Шкраб юк, передмова, 2009

© Інга Супрунюк, дизайн, ілюстрації, 2009

© Видавництво «Ґражда», 2009

 

Таїна Любомира Сеника

 

Почну з пригадки.

Травень 2000 року. Я готував ювілейну сильветку „Любомир Сеник у трьох дзеркалах”. Тобто у дзеркалі науки, літератури і політики – адже ювіляр, уродженець села Чернихова біля Зборова на Тернопільщині, утвердив себе як учений і письменник, але і як громадський діяч. І розповісти було про що. Одного разу, повертаючись з країни спогадів, Любомир Тадейович прочитав:

У невідоме птах летить,

За синім обрієм розтане,

За тим, за берегом незнаним,

Душа для вічности постане,

Хоч днесь – лиш незворотна мить.

- Чиї це вірші?

- А ви не здогадуєтесь?

І далі – зізнання про вірші, які писав ще з дитинства і пізніше, навчаючись у Львівському педінституті на історико-філологічному факультеті, потім під час вчителювання та студій в аспірантур. Однак час ніяк не відповідав незалежній творчості... Нічого не вийшло, крім неприємностей.

 

У 1964 році його прийняли в Інститут суспільних наук (нині – Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України) у відділ літератури, яким завідував Степан Васильович Щурат – син знаного поета й академіка. 

 

Невдовзі в Інституті настали політичні заморозки, на початку сімдесятих відділ літератури розформували, Степана Щурата та Григорія Нудьгу відправили на пенсію, а Любомира Сеника перевели до осоружного відділу атеїзму. Ще до цих подій, перед вступом в Інститут, він встиг захистити кандидатську дисертацію та опублікувати низку статей, наукових і літературно-критичних, в дусі антисоцреалізму, за що офіціозна критика атестувала його як „ревізіоніста” – і впродовж семи літ його ніде не друкували. І тоді опальний науковець написав, звичайно, для шухляди, свій перший роман „Ізійди, сатано!” Пролежав він у шухляді чверть віку...

 

Настали бурхливі часи – пробудження мас, які, позбуваючись страху, вийшли на вулиці з протестами, з вимогами повернути втрачену свободу. Хвилі національного піднесення підхопили Сеника, і він, замість всуціль віддатися омріяній творчості, поринає в громадсько-політичну діяльність, керує Львівським крайовим Рухом, через пару років повертається в науку і захищає докторську дисертацію, тоді ж публікує в журнальному варіанті у львівському „Дзвоні” роман „Ізійди, сатано!”

 

У такий спосіб з’єдналися, а далі попрямували поруч дві пошукові дороги: науково-дослідницька і художньо-прозова. 1998 року виходить збірка новел „На червоному полі”, яка також містить повість „Загін смерті”; переважна більшість творів присвячена українському підпіллю. А через два роки окремою книжкою у бібліотеці альманаху українців Європи виходить „Ізійди, сатано!”. Автор отримує міжнародну літературну премію імені Богдана Нестора Лепкого.

 

Це інтелектуально-творчий розквіт автора. За час Незалежності він видає 14 наукових і художніх книжок, які здобули визнання серед добірного товариства читачів. Серед рецензентів його творчості такі знавці, як Іван Денисюк, Тарас Салига, Микола Зимомря, Ігор Моторнюк, Ігор Калинець; серед читачів – Євген Сверстюк, Іван Дзюба. Саме на письмовому столі Євгена Олексійовича я угледів збірку „На червоному полі”, коли в часі Помаранчевої революції завдяки Романові Дідулі – і разом з ним – відвідав нашого славного мислителя в його гостинній київській оселі.

 

Любомир Сеник у своїй прозі експериментує, вдається до притчі, алегорії, символу, пише про УПА, про драматизм стосунків між людьми в екстремальних ситуаціях, про феномен любові і незбагненність буття. І пише густо, експресивно, переконливо. Пише такі ж блискучі та загадкові ґотичні новели, які прямо-таки заворожують, як, наприклад, у щойно виданій, художньо ошатній збірці „У просторі розп’яття”. І се не дивниця, бо кожна справдешня творча особистість – містична. І творчо-наукова діяльність Любомира Сеника – це теж містика, яка вкотре підказує: Бог тримає на землі людину, поки вона не виконає призначеної їй місії. Один виконує її в молодості (Лермонтов, Антонич, Кисельов...), інший – у зрілому віці, як, скажімо, Арсеній Тарковський.

 

Триває місія і Любомира Сеника. Адже він нині по-молодому виповнений задумами, проєктами – і цим захоплює і мене та всіх своїх шанувальників. І не просто захоплює – вражає, надихає. Про це говорить і його повернення до поезії. Три місяці тому, зустрівшись на вулиці, письменник якось притишено і водночас збуджено каже: „Ви не повірите¸ але в мене... „пішли” вірші. Хотів би, аби ви послухали. Приходьте!”

 

Через якийсь час я подзвонив у вхідні двері невеликого двоповерхового особняка, щоправда, ззовні обдертого, як стара липка, там – вгорі, за парком Івана Франка. Помешкання – дві прохідні кімнати, а третя – малесенька, до стелі завалена книжками в стелажах – це кабінет. Тісно, але творча атмосфера начебто розширює стіни, пориває до роздумів і праці. І поки дружина заварювала каву, господар заходився читати:

 

Вірш знов – розмова із собою –

суворий ряд ямбічних строф.

Озброєні,

підуть до бою

чи побредуть на верх голгоф?

Та ні,

ввійдуть у твою душу,

сон одберуть,

вагання вб’ють;

і слухати їх поклик мусиш,

стлумивши подих,

власну суть

забувши...

Слухай:

вже ідуть... 

 

 – Ну, як? – з побоюванням запитує читець, перевівши подих. – Може бути? Варто їх друкувати?

– Це своєрідна сенсація: Сеник – автор учених монографій, книг прози – і раптом поезія. Читайте же.

 

Господар натхненно читав „Осінні октави”, „Карпатські катрени”, окремі цикли та окремі вірші – і це нагадало мені студентські літа, коли ми навипередки знайомили один одного зі своїми і чужими поезіями, сперечалися, раділи, мріяли... Зараз він був таким одухотвореним романтичним студентом. І це прекрасно, коли людина не розтринькала на вибоїстих путівцях життя душевної снаги, первозданності почуттів та віри у своє призначення.

 

Вдома на прохання автора я уважно – вірш за віршем – перечитав  його поетичний доробок, який полонив мене своїми тропами, евфонією, своєю особливою настроєністю і духом. Власне, це щодо неспокійної душі з усіма її переживаннями, споминами, надіями, прозріннями, смутками, з усією мінливістю і чаром. Якщо вдаватися до літературознавчих термінів, то це лірика з усім набором властивих їй функцій: лірика особиста (інтимна), філософська, громадянська (політична), пейзажна, релігійна. Є вірші, породжені конкретною подією, певним фактом, а є абстрактні (які, можливо, з’явилися від реального факту, що про нього читачеві важко здогадатись), емоційні – або такі, що йдуть від книжних ремінісценцій, власних фантазій чи фольклору. Є вірші, які мимоволі переростають в епос („Хресна Україна”). Є просто гра словом, образами, формою. І є строфи, що їх пояснити дуже нелегко, а то й  неможливо. Одначе в цьому теж є своя принада, своя недомовленість.

 

Адже все в світі – таїна. Буття – таїна. Любов – таїна. Творчість – таїна (бо коли справжня – то надиктована згори). Тим-то й укріпилось переконання, що вірші Любомира Сеника, як і його прозові й наукові твори, мають право на видрук. А значить, на самостійне життя.

Петро Шкраб’юк

 

У СЛОВІ ТАЄМНІМ СВІТ ВОСКРЕСАЄ.

 

***

Шепче тремтливе листя на вітрі,

глибоко мова ця таємнича;

поклик без слів –  таїна у повітрі –

з неба, як вітер, лунає і кличе

в світ невідомий, направду незнаний,

дальній, як грому весняне відлуння;

в шепоті тихім твого кохання

слів таємничих, древніх, як руни,

вічність сплелася світанням й смерканням;

в слові таємнім світ воскресився,

смерть подолавши, подібно Месії,

в слові стобарвнім, стозвукім схрестився

з всіма часами таємної мрії…

 

 

***

…Згоріла хата, впала стеля,

покрилась попелом землиця,

і стала в серці, ніби скеля,

нетлінної любові криця.

 

***

Слово болить білим болем,

слово тремтить на вітрі,

наче тополя в полі,

слова ніхто не витре…

 

Слово звуками пахне,

вщерть напоєне часом,

слово, як сонце, не чахне,

слово зі мною разом.

 

В світлу годину й печальну

варту слово тримає

в просторі синьої далі…

Диво, скорбото,  мій раю…

 

* * *

Один рядок – як день прожитий,

як мить, непізнана й незнана,

а може, вічністю він стане,

як злота самородний злиток?

 

У ньому все:

тепер і завтра,

і вчора миті незабутні,

вагання,

вибір на розпутті,

і в гордім серці вічна ватра.

6.06.2006.

 

***

Десь, напевно, письмо

увійшло в чиюсь плоть і кров,

і там воно собі живе потиху.

Це ніби таємниця слова,

його колись хтось відчитає,

коли відкриються небеса,

що нині за сімома таємними замками.

Це ще одна таємниця.

А не відгадані або забуті письмена

живуть собі на втіху комусь,

щоб вийти на світ Божий,

коли пробудиться душа…

 

Душа ув’язнена,

і слово не висловлене.

 

* * *

Без стуку входить ностальгійне,

непрошене, зі знаком „Ні!”

і жестом тихим, елегійним

кладе свій перст на мовчазні

мої уста – і я німію…

І чую з болем серця стук,

та слова мовити не смію…

Мовчу.

Вслухаюсь в перегук

слів дивних, тихих,

раптом ніжних,

як шепіт листя майовий,

з вершин як повів білосніжних,

як слова поклик яровий…

Вчитатися в цю мову мрійну,

відкрить їй душу –

й небеса погасять смуток

в зливі рвійній,

спливе в твій світ,

мов дух, яса.

 

* * *

Ой, леле, ніжносте, печале

і радосте, і смутку, й боле,

умить ви чорними постали

рядочками на білім полі;

від білості, що сліпить очі,

світ побілів, біліший снігу,

сон – білий, тілом біль лоточить,

лишень червоне серця іго…

 

***

Душе моя, чого ж тобі ще треба?

Вогонь ти бачиш білий свіч каштанів,

зелений обрій в синій млі не тане,

як промінь сонця мчить завжди до тебе, –

чого ж тобі, несупокійна, треба?

„І сонця, й обрію, й дитинного світанку,

й незнаної, сердечної – востаннє! –

святої ж ласки і землі, і неба …“

 

 

* * *

Вірш знов – розмова із  собою –

суворий ряд ямбічних строф.

Озброєні, підуть до бою

чи побредуть на верх голгоф?

Та ні, ввійдуть у твою душу,

сон одберуть, вагання вб’ють;

і слухати їх поклик мусиш,

стлумивши подих, власну суть

забувши… Слухай: вже ідуть…

 

***

Від чорної хмари – чорний вітер,

від білої хмари – білий легіт.

Від метелика – райдуга,

що кольоровим луком сперлась

дугою в небо,

а двома кінцями в землю

і з криниці далекого сусіда край села

жадібно п’є воду.

А звідки журливий вітер?

 

***

Ударило вогнем і гуком –

і попливло швидким накрапом

зеленим на зелені луки,

і білим, як ведмежі лапи,

і жовтим символом розлуки,

і синім, як весняний вечір,

лягло, як літепло, на плечі

на радість босої малечі,

і закрутило веремію,

аж світ здивований німіє…

 

* * *

Зелен зеленню квітчає,

синім крином стиха стеле,

сміх перлистий водограю

світ іскристий творить, леле!

 

Виростом – зелом зеленим

встеле вмить зелену землю,

незнищенним гобеленом,

що навік її приємле.

 

Ним ступає незнищенний,

Вічний Дух, безсмертний в чині,

в Слові, світовому ґені,

в невмирущій стебелині.

 

В зелені зело зелене

восьмим стане в мені чудом.

Всі віки, що є і будуть,

зв’яже світ, тебе – для мене,

я – для світу вічно буду

в зелені зела вселенній.

 

Збагнути незбагненне

…Ще мить одна, ще дві,

ще скільки – невідомо,

як зрину візаві

зі словом в іншім домі

із загадкових днів

й мойого воскресіння,

збагнувши щастя слів,

як в лоні дар насіння…

 

***

...Напівзабуте знову мріє…

М.Рильський

Ні, незабутнє – добросиле,

нетлінне, чисте в мить одну

ввійшло, збудило, воскресило,

на повен світ заговорило,

відкривши серця таїну…

 

Слова і серце

…І що слова, перлиста мова,

їх зливи, переливи,

коли німію, гублю слово,

із трепетом шукаю нове,

як зеренця для ниви.

 

І що слова – зронить не смію,

шалений серця трепет

в мить очаровану, як мрія,

вдихнути словом чи зумію

у ледве чутний шепіт…

 

Неймовірне

На світі жив собі бідака,

ніхто не мав до нього діла,

і серце нило, нило тіло –

подумав та й заплакав.

 

І раз з ним сталася пригода:

зросли на серці дивокрила,

мов в тіло, що згубило силу,

влились живущі води.

 

З душею тіло полетіло

в світи зарошені й зелені,

знайшло розкрилені рамена

і на вершечку сіло.

 

Бідака й мовить: „Як літати?!

Такого в світі не буває,

ніхто на світі крил не має,

не вчили мама-тато…”

 

Вмить бачить: поруч, недалеко

таке ж, у крилах, серце манить,

крильми тріпоче в росах ранніх,

клекоче, як лелека…

 

І перше серце до другого

знялося й швидко полетіло,

й летить в просторах – одне тіло –

без меж і без порога.

 

Бідака й мовить: „Сталось чудо!

Хоч вір – не вір: у синь-просторах

ми летимо в зелених горах,

в блакиті перебудем…”

 

І хто зна як: зітруться крила

чи вітер злий серця обвіє,

чи щезне, як туманець, мрія,

чи вже літать несила, –

удвох… зійдуть в надію.

 

Та пару днів, як мить, злетіло,

і не пристало - бо поету

складати віршики про тіло,

що кануло у Лету.

 

Проте до рими про несилу,

наперекір поета волі

з хвильною думкою про милу,

порвуться ті рядочки кволі,

коли напишеш мимоволі:

„Удвох зійдуть в могилу…”

 

***

В цей день яскраво засіяло,

і сколихнуло, і воскресло,

життя повилось перевеслом,

живущою водою сталось…

 

Моя казка

 

1.Принцеса в захмарній вежі

Ходить келією, руки ломить,

дрібні сльози, як роси, ллє,

навіть в сон голови не клонить,

тужна пісня в серці кубельце вє.

 

Ой, нізвідкіль нема поцілунку,

та й не спить вона непробудним сном,

навіть з казки не йде з порятунком

добрий, як сонце, веселий ґном.

 

Тільки сльози, предовга туга

запеленали принцесу геть.

Світ не без добрих людей, а друга

десь закрутила світова круговерть…

 

„Боже ж, мій Боже, рятуй принцесу:

в чорних хмарах змарніє краса,

в морі сліз таки не воскресну,

де на дракона смертельна коса?”

 

Хмари товчуться, кубляться дико,

наче зґрая голодних вовків.

Виють вітри, спасення не видко,

з пащі дракона – море вогнів…

 

Видно, у вежі страшна таємниця –

світлая панна і дикий дракон…

В місце і час який вільна правиця

слова напише єдиний закон?

 

2. Дракон

Лапи простяг, пильнуючи браму,

пащу огненну поклав у нудьгу,

водить стозірно за низом, верхами,

спалить живе все дощенту, на тьху!

 

Правду сказавши, він без ліцензій,

тільки за власним поняттям тут,

повний, надутий балон претензій

вежу, як власність, взяти під кнут.

 

Дівчина, звісно, йому в додаток

вежі – вся нерухомість його, як є.

Сірки, і нафти, і газу в достатку,

сила ніяка його не убє…

 

Лиже лапи товстезні, як в лаптях,

громом гримить наразі без вогню.

Бідна принцеса тремтить від хляпи,

мріючи про вирішальну бійню…

 

Пахне одна стародавня легенда,

ніби найбільша з усіх таємниць:

білі, червоні і сині тренди,

обезголовлені, падають ниць…

 

3.Очікування героя

Там, у підніжжі високої вежі,

юрмляться ще не герої – дядьки.

Кожен собі ласий кусень простежить,

лізти ж в вогонь – о, се нам не з руки.

 

Галасу, крику – двигтять аж майдани:

„Звільнимо рідну чи приймемо смерть,

ярма терпіти вже більше не станем, –

світ хай летить стрімголов шкереберть!”

 

Може, десь там, за рікою-горою,

лицар вигострює огненний меч…

Може, піде до останнього бою –

зняти драконову голову з плеч.

 

Дівчина, певно, співає і тужить,

лицаря жде, як спасіння з небес;

може, і небо всі сили напружить,

щоб на бандиті поставити хрест.

 

Може… Тим часом Іванко наш ходить

лугом зеленим, збираючи спів

птаха у небі, чи квітку знаходить.

Знає Іван таємницю природи:      

той не звитяжець, хто вежі посів,

а хто вчув принцеси тугу і спів… 

 

***

На мечі принесуть волю.

А меч скапує кров’ю…

Цинік каже: „Пхе! Свобода –

вона ж кривава!”

А той, хто пролляв кров,

конає край битого шляху…

І шляхом уже не їздять чужинці

на бронетрaнспортepax і танках. –

Воля!

Тільки пораненого не віднесли санітари.

 

Ой, як вдарив у голову дух свободи…

 

* * *

Смутний вечір клонить втомні плечі,

з болем голову схиляє долу,

обрій гасне і темніють речі,

навіть зорі умирають кволі…

 

Як, душе, тебе заспокоїти,

вічною любов`ю одержиму?

В смутку, в тузі не горіти – тліти…

Як мене для вічности нестимеш?

 

Неба прихилити був би радий,

хоч сама ти – невідоме небо,

сила, дивна щастя влада,

як мені з земного вертограду

страх згнітити – і прийти до тебе?

 

* * *

З голубої, дальньої, як мрія,

легко вниз зійшов із висоти

в золотистій сонячній завії

Ангел світла, правди, доброти.

 

Станув серед лану золотого,

глянув на блакитний обрій, ліс,

пасмо сивої, як дим, дороги

й білі руки до небес возніс.

 

„Боже, бачу Твого Духа чудо, –

голосом тремтливим, як струна,

мовив він і стримав віддих в грудях,

з вітром слів його неслась луна. –

 

Та не бачу в сонячнім промінні,

Боже, знаєш, усесвітній рай,

зір напружую аж до зомління,

бідні люди, хоч багатий край.

 

На віки впеклося дике пекло

у Биківню, Бабин Яр, Дем’янів Лаз,

в лютий в’їлося Катині сказ,

душу нині роз’їдає стекло,

б`є в тривоги дзвони повсякчас…”

 

Злотий промінь впав на лан пшениці,

золотиста хвиля знялась в далечінь,

засіяли води чисті, наче криця,

чистим сріблом засвітилась рінь.

 

Видноколом тятива тополі

вигнулась, як вої-вартові,

злоті хвилі, наче поклик волі,

в світ несуть надії вікові.

 

Постріл грому небо опоясав

вогняним озоновим мечем.

„Боже, – мовить стиха Ангел ясний, –

Бачу зримо Твій земний Едем…”

 

На самоті з собою

Побудь. Куди спішиш? Навіщо?

Невже впіймаєш, ніби паву,

за пишний кольоровий хвіст

той час, якого не зловити?

Посидь. Подумай. Може, вдасться

одну лиш мить свого життя

у злото слова перелити…

І, може, з радости зростеш ти,

мов кедр, на скелі неприступній,

і буде з вітром говорити

твоє зеленовічне віття.

Згадай, ти ж звідти – з тих вітрів,

із зелені, із крихти скелі,

що в слово перелились

з дощами весняними, з громом

і колисковою від мами…

Куди ж ти, друже, поспішаєш?

 

* * *

За кам’яними стінами, дубовими дверима

світ стихнув, онімів, спинився і завмер.

У вікна не проллється промінь, бо віконниці-броня.

немов бійниці, заступають світло дня.

Тут дні поволі тягнуться, як мука,

нестерпною стає опівночі пітьма…

З глухих кутків вилазить Невідомий –

скрипить підлога, стогнуть сходи

під невидимими ногами привида нічного…

За стінами глухими дивний шепіт

тривогу сіє; шепіт – ніби сиплеться пісок

в годиннику, що відраховує життя хвилини

і смерти неминучої рубіж для переходу

з дочасности у вічність, також неминучу.

Тож хай шепочуться за стінами глухими,

нехай скрипить підлога, стогнуть сходи,

як день ясний з-за обрію встає потужно –

зникає Невідомий. Сміх і плач дитячий

дубові двері одчиняє навстіж ранку,

розвалюються стіни кам’яні, аж сліпить сонце. –

І всі тривоги –наслання? Чи сон це?

 

* * *

Хіба кричати в чорну пустку,

німіти, битися, страждати

і з болю невимовним згустком

без сподівання, все ж, чекати

на день прийдешній і воскреслий

з любові, правди і достатку,

як човен, і стерно, і весла

провадять, мов сліпця, на кладку

до берега твоєї мрії –

ще не умерлої надії.

 

***

А може, грому світового

нам треба, як з небес спасіння,

щоб спопелити до коріння

дурних нащадків духа злого,

щоб навіть згадку після нього

забули в день свій воскресіння?

 

Спроби погашення ватри

Ватра горить

вогнем непогасним

на всі життя і на всі століття.

Та взялися її погасити

московськими русифікаціями,

геноцидними голодоморами,

пострілами в тімя

чека, енкаведе, емґебе, каґебе,

розп’яттями

на стінах і дверях тюрем,

розпоротими животами,

гулаґами,

сибірськими колимами,

Соловками, інтами,

долинками, карагандами,

депортаціями,

шовіністичними „Wisłami,

заробітчанством в чужих чужинах,

зеленими папірцями,

горілкою неміроф,

українською з перцем,

кінами в стилі порно,

словоблудом сатанинським…

А ватра горить…

 

Молитва

Господи, перед Тобою стою на колінах,

виведи нас із руїни,

наші серця в печалі, як у Твого Сина –

молимось за Україну.

 

Господи, світлому розуму силу

дай на всі покоління,

щоб звіялись чорні вітрила –

молимось за Україну.

 

Господи, вислухай нас, благаю

щедрого дай на вічність нетлінну

ниви, науки, вільного слова врожаю –

молимось за Україну.

 

Господи, вірні Тобі ми довічно,

просимо волі уклінно,

цвіт їй віддавши в битвах стосічних –

молимось за Україну.

 

Господи, в вірі нашій несхитній

виведи нас із руїни,

Духом очисти з ярем тисячолітніх –

молимось за Україну.

 

Господи, в нашій навіки свободі

мислі всевишньопромінні

втримай у чесному роді –

молимось за Україну.

 

***

О, Господи, прости за слабкість духа,

коли дорогу вже пройти несила,

коли стіною стало лихо глухо,

що каменюччям шлях весь завалило;

 

коли повзуче гаддя під ногами

готове відкусити втомні ноги;

коли кривавий беркут над верхами

кров висмокче мою всю до знемоги;

 

коли вже й очі не зведу до неба,

слізьми залиті з розпачу й безсилля, –

благаю, сили дай дійти до Тебе

в час сумнівів, дочасного безкрилля.

 

***

Печалиться світ тяжко.

Тоді небо плаче дощами,

омиваючи землю,

як мати дитину.

Сльози, як ріки повінню,

заливають долини печалі…

Чому плаче небо?

Може, в нього багато причин для сліз?

Може, хтось чекає прощення?

Може, хтось кається,

але не дістане прощення?

Може, се небесна молитва?

 

Земля в сльозах очищується.

Чому соромляться сліз?

 

Колискова

Люлі, люлі, мій рідний синочку,

ти найрідніший, єдиний мій сину.

Стули, крихітко, зірнички-очка,

люлі, люлі, мій зельний крине.

 

Станеш великим, мій мужній сину,

в пам’яті серця – мати єдина.

 

Люлі, люлі, моє немовлятко,

серце єдине в широкім світі.

Що би не сталось: бідність, достаток, –

мама з тобою повік, мій квіте.

 

В кожну хвилину твоїм здоров’ям

є материнська твоєю мова.

 

Люлі, люлі, безцінний мій скарбе,

люба надіє, моя дитинко,

вічні любови, сердечні карби,

люлі, люлі, рідненька кровинко.

 

Підеш світами, сину мій рідний,

в пам’яті серця – твоя Вкраїна.

 

На смерть друга

Блаженна путь лягла у безконечність…

Нема, лиш пам'ять з нами назавжди…

Спинись. Подумай. Скинь свою безпечність.

День той самий. – А іншого не жди!..

Закон: ми сильні духом, тілом кволі. 

Закон, як Слово, серцем слухай: – Ба-ам…

Перечити Твоїй всесильній волі

не нам, у всі часи, ніколи, ні! – не нам.

Ба-ам… Чуєш? Хрест несімо – хрест підносить

освячених в таємну вічність нас.

Страждай, радій блакиті, сонцю, росам

і Слову, що в закон ввело твій час…

23-25 червня 2006.

 

* * *

До тебе простягаю білі руки…”

– Щоб одібрати весь тягар розлуки.

„І рада прилетіти на крилятах…”

– Щоб далечінь до мене подолати…

„І як мені без тебе далі жити?”

– Мене – любити, а мені – тужити…

„Ой, любий мій , такий далекий раю!”

– Тебе кохаю… „Серце рідне, знаю…”

 

Імпровізації

1.

Лаура листів не пише,

дитятко мале колише.

Мовчать дороги далекі,

лише пташиний клекіт

летить над білим світом,

щезає за тихим вітром.

 

2.

На синьому морі біліє біле,

печаллю в’ється, як пасмо тіла,

з пісні без слова білістю ткане

в червоний вечір – неначе рана,

в рожевий ранок – неначе пелюстка… 

Та бухнуло море неждано хутко

і всесвіт залило сліпучим світлом –

на серці квітка зросла й розквітла.

І плаче й сміється дівча, як рожа,

на хвилях шовкових зеленого ложа.

 

Наївні вірші

1.

Небо вмивалось і вмивалось дощами,

навіть бентежною зливою.

(Ніби чорний кіт з білими лапками).

Потім втерлося вітряним рушником,

вдягнулося в синю сукню,

причепурилося білими кашне і бантиками

і на повну бузю усміхнулося сонечком.

 

2.

Земля вмилася дощами,

змила потічками доріжки в парку,

тротуари, вулиці, майдани.

Вітер налетів і висушив цегляну доріжку.

Вигулькнуло сонце з-за білих фіранок.

Світ усміхнувся.

І стало весело, як на Великдень.

 

* * *

З невтоленною, в спеку пекельну,

гарячковою спрагою трунку

про холодну марю, підскельну,

воду чисту, немов поцілунком.

Вже й не знати, вода чи кохання

згасить полум’я дикої спраги,

чи лише слово, мовлене зрання,

на весь день дасть джерельну наснагу...

Ніч настане – не збудеться слово,

зануртує розбурхана хвиля,

серце кров’ю обіллється знову, –

навік засяє твій образ, мила…

 

***

У сонячному мареві, мов хвиля,

піднявся день, як спогад незабутній,

явив далеке, мрійне, добре й миле

в тремтливу мить, минущу, але сутню…

 

І вже минає мить – яскравий спалах

і спогаду, і доброї надії, 

і милого, що у душі анналах,

у мерехтливій сонячній завії…

 

Пісня

Поле дике засіяла рута –

виросла отрута,

напоїла ревно спраглу душу –

і каратись мушу…

Я караюсь, милий мій ти раю,

і душі не чаю,

за тобою, моя мила пташко,

плачу гірко-важко.

Не так плачу страшно, як страждаю

в тузі ти, мій раю.

Не так в тузі чорній, як в розпуці,

в злій біді-розлуці…

 

Шлагбауми

Уста цілують ґрона винограду,

спиваючи нектар солодких втіх. –

І як ввійти у браму вертограду,

коли шлагбауми – впоперек доріг?

 

Залізом скуті і забуті в глумі,

борсаємось, як риба, без пуття,

в паралізованій цупкій задумі

шукаємо п’янкого забуття.

 

І мріємо про ґрона винограду

і ті вуста, що солодощі п’ють,

вступивши сміло в браму вертограду,

нас із собою в вічність поведуть…

 

* * *

Над Львовом нині небо синє,

а щось передчуттям тривожить,

гнітить, ятрить мов куля в спині,

світ впоперек, як чорт, безбожить.

 

У Львові нині сонця повно,

а завтра хтозна, як нам буде,

як стануть, мов камінні жорна,

кукіль– не зерна – терти люди.

 

У Львові нині ні хмарини,

та чую грізний запах бурі,

як брат на брата стане в спину

жбурляти слів набої хмурі.

 

У Львові нині не шелесне,

а думка блискавкою креше:

коли ж нарешті ти воскреснеш,

уже – востаннє – долю звершиш?

 

***

Таємне стає явним.

Якщо нині таємне ще невідоме,

то завтра відкриється істина.

Але і нині, і завтра, і післязавтра

треба жити з таємним.

Як без нього прожити день і годину?

Хтось собі живе, на задумуючись

над своєю таємністю.

Не знаю,

чи комусь живеться добре,

тобто без тривожної думки

про невідоме таємне.

Звідкіль же явиться істина,

якщо не прагнуть узнати таємне,

без якого життя – не життя?

 

* * *

І тільки тут тобі стояти,

на тому клаптику землі,

де лан, тополі, верби, хата,

калини кетяг, в синій млі

зелений обрій; клекіт  вітру

навіює, що було й є…

Ніхто й ніщо з душі не витре:

було і буде – все твоє.

Тож стій повік між вчора й завтра

колиска, лаври і вінець

у ритмі всіх часів, як ватра,

в однім початок і кінець.

 

***

Гряде новий Закон і Час

на перехресті тисяч років,

і вийдемо на шлях широкий,

освяченим навік для нас

всевидючим і вічним Оком.

 

Немає іншого добра,

як наша рідна і єдина

без слави й в славі Україна,

Свята Софія й синь Дніпра,

що феніксом звелись з руїни.

 

***

Ніяк не втихне не забуте,

яріє, дивиться у душу

із тугою  і давнім смутком

предовгі дні на попіл крушить.

 

Не дасть хвилини перебути

без жалю й гіркоти утрати. –

Усе лиш розумом збагнути,

а серцю – серцеве віддати…

 

***

І синій вечір – світлі цятки,

і легіт легкий – подих добрий –

змережали назавше обрій

на спогад вічної утрати.

 

Бо відійшло, як сон незнаний,

не перебуте одшуміло,

у серці болем защеміло,

розвіялось імлою рано…

 

І шкода вечора, й туману,

і леготу, немов дихання,

і розставання, і прощання,

й рожевих смужок спозарана.

 

***

Хто ти? Галузки трепет

у вітряну годину?

Тонкостанна тополя шепіт

стелить навкруг невпинно.

 

Купол блакитний таємне

слово в душі напише.

Хто ти, суцвіття кринне,

запахом слова дишеш?

 

Таїна твоя поза межею…

Твориш таємність слова…

Хто ти, що вийшов з нею

задля світу терпкої обнови?

 

***

О, де ви, лицарі епохи

і розуму, і чину? – Тихо

зачахли чи заснули трохи,

допоки не злетить з нас лихо?

 

І де ж та думка всемогутня,

що спалахне, як блискавиця,

і змінить світ, і освятиться

нарешті шлях єдиносутній?

 

Мовчать. Раби, чужі підніжки,

старателі своїх прибутків,

галайстра, – під чужії віжки

лягли для нових оборудків…

 

О, будьте прокляті, як Юда,

продажні, підлі лицеміри! –

Не ваш закон піднімуть люди,

а чисту – в день воскреслий – віру!

 

ІІ.  КАРПАТСЬКІ КАТРЕНИ

 

***

В ніч темну вийшли хлопці з лісу,

ступаючи камінням тихо,

щоб обминути злого біса

й селу не наробити лиха.

 

Дзюрчить ріка. Смереків щогли

вартують і чекають вітру.

Час вибиває мить недовгу

у цій історії нехитрій.

 

Як грім, ті постріли раптові.

І ніч розколота надвоє.

І кров надмірної любові

сильніша від чужинців зброї.

Карпати. 27 липня 2006.

 

***

Тут дика скеля ще росте відвіку.

Синіють гори тисячі вже років.

Подібний ніби Див на чоловіка

верхів’ям ходить таємничим кроком.

 

І зорі опускаються на землю,

в ліси, у бистрі води, в спраглі душі. –

Цю справжню таїну навік приємлю,

у вічному законі непорушну.

 

***

Немає іншого порядку.

Все: ліс, ріка, дорога, стежка –

записані, немов на згадку,

в днів щільно виткану мережку.

Як ступиш вбік –  зірвешся в прірву.

Рубаєш дерево без ліку.

І хліб і сіль даєш нерівно

в суворім ритмі свого віку.

Бо збитись легко: ліс наліво –

в кишеню гроші… Й голі гори

помстять пияцтвом і без дива

заллють потопом, наче море,

твоє обійстя в час розплати…

Дебіл народиться неждано…

І час зупиниться з прокляттям

на голих горах, ніби рана…

Карпати. 27 липня 2006.

 

Сосна

Між скель на березі стрімкому

стоїть сосна, як вирок долі.

Ріка у клекоті грізнóму

каміння з гуком котить голі.

 

Вода бурхлива вище й вище,

ще мить – і вріжеться в соснину,

ударить люто в корневище,

аж зойком сповниться долина.

 

У скелі б’ють ударом злющим

шалені валуни, як довбня. –

Сосна в поставі невмирущій

глядить у каламуть безодні.

 

Б’ють валуни лютіше звіра –

та скелі горді і незрушні.

Сосна струнка – як подвиг віри

у стійкість скель, немов бездушних.

Карпати. 29 липня 2006.

 

***

Десь рано-вранці з-за туману

смерічка вирине, як диво,

стрункою зеленню кохання,

простягши рученята живо

назустріч дневі золотому

в стобарвнім дзвонів переливі. –

До болю личенько знайоме

воскресне в стоголосій зливі.

 

Епілог

Сьогодні тиша. Котить води

ріка, між валунами плеще.

Сосна, як подвиг віри й вроди,

між скель знімається все вище.

Сягає погляд ген за обрій.

Там гори йдуть у світ високий.

І тиша. І не видно обрів…

Світ жде. Стоїть. І знає, може,

що мить тривогою постане,

як буря тишу переможе.

А тиша, може, вже остання…

 

***

І той, хто був колись над вишнями хрущем,

і той, Еллади степової меч двосічний,

і той, в свободі нашій незнайомий щем 

усі і все сьогодні й завтра в Слові вічнім.

Так і струнка тополя, в полі вартова,

і непогасний жар червоної калини

возз’єднані в одне, як лук і тятива,

з високою смерічкою на горах синіх.

 

Реквієм сокирі

Старушко, вік ти свій віджила:

бензопила тобі не пара,

для пралісу то чорна кара,

диявольська смертельна сила.

 

Тобі –  амінь! Кінець і лісу!

Всесильний папірець зелений

здолати чудо гір шалено

стократ посилить силу біса.

 

Кладе покіс, мов сіно косить,

розпуки крик луна вселенно,

і, стоячи, вмира і просить

в людей пощади ліс зелений.

 

***

Ходять хмари низом-низом,

тихо сіють мжичку теплу.

За горою клекіт хижий 

блискавиця косу клепле.

 

Гори димом закурили,

синім, чорним, знову синім.

Опустились хмар розкрилля

в надвечір’ї повним вим’ям.

Карпати. 30 липня .2006.

 

Весілля

Настуся, дівчина найкраща,

стає з Васильком під вінець.

Він хлопець мудрий, не ледащо,

навіки вірний мандрівець.

…Гожа дівчина Мирося,

гей, до танцю хлопці просять…

 

І бубни б’ють, і скрипка плаче,

аж нахилилася лоза,

цимбали – дрібно; маком наче,

в Настусі скапнула сльоза.

…Я безвусих не цілую,

файно з хлопцями танцюю…

 

Вже місяць викотив кружало,

дихнуло синім з синіх гір,

і бубни зорі сколихали,

заслухався у дебрах звір.

…Танцювала аж до рана,

мої мешти геть подрані.

 

І зорі гаснуть в морі синім,

та не стиха весільний вир.

Князь палко на руках з машини

княгиню вносить в княжий двір.

…Впали роси на покоси,

та й пішла додому боса…

 

***

Світлотінь –  рельєфний візерунок:

біле, жовте, синє і зелене.

Ця абстракція у подарунок

пам’яті для тебе і для мене.

 

Там лиш повниться земля промінням,

гори здулися і скам’яніли,

срібен плюскіт котиться камінням,

в леготі тремтить ялиці тіло.

 

Обнімає легіт тихо й ніжно 

ангельські і таємничі крила.

Вже не легіт з далей злото-сніжних –

теплий подих твій, жадано милий.

 

Пам’яті забутого поета

Юркові Масяку

Він слухав ліс, потік і вільний вітер

на тихій і цнотливій полонині,

і з серця гордого ніхто не витре

до матері-землі любові сина.

Не з автоматом – з вічно рідним словом

вступив в підпілля впевнено і рвійно,

і слово – дух останньої любові –

відкрило, як надію, даль замрійну…

І ніжний лірик –на межі двобою, –

ГУЛАҐу пекло переживши в злеті,

зоставсь навік серед чужих собою

і вмер незнаним в забутті поетом.

 

Дощовий диптих

1.

Сіє сірим ситом схили,

стане сумно в сивій смузі,

в сивині смерічки крила

скрились в синявій ярузі.

 

Ходить грибний дощик сивий

зельним долом і горою,

шепче крапель сиве диво:

„Вийди з хати, йди зі мною”.

 

На зелений вийшли килим

дітлахи під сиві струмні,

галасують, що є сили.

Сивий ліс стоїть в задумі.

 

2.

Лише трішки подощило,

піднялись тумани сиві;

струснувши своє кропило,

звіялись у сивих звивах.

 

Розбрелись по сивім полі,

розіпнувшись на просторах

гір високих, мокрих долів,

ґрона бойківського двору.

 

***

Мій сон, напевно, гори одібрали

у синяві, спокійно урочистій,

як в Реріхів, таємній, світлій й чистій,

на загадку і радости й печалі.

 

Та, мабуть, сила не в гірській картині,

а щось таке у душу зазирає

незнане, нескінченне, що й не знаю,

в якому кольорі постане нині.

 

Бо завтра душу заворушить знову

таємним порухом, незнаним досі,

і ніби тужно рветься – і не просить –

само, збудившись, увіллється в слово.

 

Мить тиші – та оманлива ця тиша:

у глибині, до краю таємничій,

у трепеті благає, просить, кличе,

свій клич в душі зворушеній запише.

 

***

Скінчилася карпатська казка.

І засумуємо за нею…

Не перемога й не поразка, –

немов зів’янула лілея…

 

Від’їдемо у людне місто –

вмить панорама гір постане,

смерічок, потічків намисто,

гірлянди хаток дерев’яних.

 

Було – і ніби не збулося…

Явилось тихо і неждано –

і відпливло у стоголоссі

в надії – знов зійде кохане.

Карпати – Львів. 4 – 5 серпня 2006.

 

І МІСТУ, І СВІТОВІ

 

Червневий пейзаж

Широкою вулицею між мурами

повзуть на чотирьох колесах

одна за одною впритул черепахи,

зелені, жовті, помаранчеві,

чорні, сірі, білі

і бензиновим смородом

вулицю-річище заливають

по вінця,

аж до верху найвищих будівель.

А в цьому річищі тротуарами

бігають струнконогі сарни,

облиті промінням, як золотом;

купають в сонячних водах

засмаглі спини, руки і ноги,

ритмічно, як музика піднебесна,

танцюють гарячі па на білих плитках

на подив птахів

під синім шатром одвічним. 

 

***

 За містом туга, мов хвороба,

та цю ностальгію відкинуть

і гомін, серцю до вподоби,

і дим, що над домами лине.

 

І вже не дим, а біле пір’я

у піднебессі плавно плине,

і мла, немов старе повір’я,

тремтить над бруком сизо-синя.

 

І в ній щезає дальній обрій

стрілчастих веж, дахів черлених;

твій град блистить у час предобрий –

у зливі сонячно шаленій.

 

Впивайсь екстазом середмістя,

і плином вулиці тісної,

і музикально-барвним твістом

повсталої з руїни Трої.

 

30 червня

Був день, як прапор непокірний,

приречений униз упасти.

Та місто вічно йому вірне,

хоч ворог ставить хитрі пастки.

 

Чигає на усіх заглада –

довкіл палахкотить заграва.

Але не буде в місті зради,

бо місто стало як держава.

 

Будинок смерти

Тут зойк розпучний рветься крізь каміння

з-за голих стін слизьких несамовитим криком,

тут кров заціпеніла в спазмі дикім

у камерах дочасного зотління.

 

Встають, як марища із потойбіччя,

прицільно черепи постріляні у тім`я,

і ямами зіниць – яке їх ім’я? –

глядять на нас з минулого сторіччя.

 

Встають полки – за рядом ряд – рядами,

кістляві п’ястуки стискаючи з розпуки,

і з докором за всі пекельні муки

питають нас: „Як далі бути з нами?”

 

…Ідуть рядами – стукіт моторошний –

на вулицях бурхливих,

площах велелюдних…

Невже все стерто в пам’яті заблудлій,

хоча в воскресній молимось всеношній?

 

Мінорна аритмія

Сьогодні щось мені печалиться,

тужливими словами сіється,

туманами важкими загортається,

не пишеться, не мріється.

 

За чорними, за каменистими

будівлями, як вежами,

не дихається чистими

небес нічних безмежжями.

 

Не тишиться, не тішиться

ні слово з жалем недомовлене,

ні день в добро не ліпиться,

ні ніч не вільниться закована.

 

Мінорне якось перебудемо…

Та, мабуть, із часів змінорених

ні туги й болю не забудемо

й не станемо покореними...

 

Надія, правда, не остання ще,

нехай то дитинча слабесеньке,

та в час такий пристанище

в мінорну хвилю не малесеньке.

 

Просто – ще раз аритмія

І знову сірим сіре криється

у ту нестерпну веремію,

що в душу сірим сіється –

і я, знекровлений, німію …

 

Хіба то нам повік записано

у сірій смузі, як прокляття,

брехливим словом заколисаним,

не жити –  скніти і конати?

 

Демон

Злий, чорний дух вселивсь між нами,

як виклик світлу й доброті,

вже сумніви – печерна яма –

печуть, що наші дні не ті,

не ті роки й десятиліття,

й шляхи звелися в нікуди,

і щедрого не жди поліття,

і нічогісінько не жди!..

І чорний демон, звівши крила,

кладе на нас, проклятих, перст –

тавро трагічного безсилля

на круг не сходжених ще верст.

І цим прокляттям місто дише,

палить вогнем зчорнілий брук,

ганьбою вітер нас колише,

і чорно кряче чорний крук.

Стріляємось і нас стріляють,

спиваємось в нікчемні дні,

нас в самоті на глум спускають

в безвір’я ночі навісні –

і перед світом, геть чужинським,

під регіт натовпів чужих,

для нас – від люті, «по-сусідськи» 

рихтують рай з оков чужих…

 

Хто ж ми? Та ми – то демон чорний –

в мені, в тобі, у вас – у нас.

Він чорним саваном люд горне

від зір,  від сонця в проклят час…–

Не кряч, не клюй – лети у мерви

на злам гадючого хребта! –

…І вийде з демонічних нетрів

душа воскресла – вже не та…

 

***

Гаряча лінія муру

кладеться на чорний брук.

Ще крок – і ступиш в зажуру,

в горнила спекотний дух.

 

Стіни барельєфна емблема

в блакитному мареві мчить

в непізнані ще едеми –

за ними душа ячить.

 

Спекотним прорветься болем

на горні вершини веж,

на обрій будівель стоколий

і втішиться з міста безмеж.

 

***

Громаддя веж та з вікнами каміння,

рельєфний гриф, балконна балюстрада

у сизому ранковому промінні

постали в тиші образом розради.

 

Та скоро тишу сколихнуть сувої

і диму, й скреготу, і крику дзвонів

розбуджених доріг ранковим боєм

заліза, матюків не автохтонів.

 

Та місто перебуде вавилони

під ніч, застиглу у крикливім твісті,

повернеться надійно в тиші лоно

і ніжних снів, як свіжий ранок чистий.

 

***

Спекотна візія каміння й деревини

пече вогнем і в душу неспалиму дише

і мрією зелено-синьої ялини

рядок, немов надія грому, тихо пише.

 

Чекаєш, як спасіння, буряної зливи

на камінь вогняний і невтоленну душу,

коли стрімкі потоки в музиці грайливій 

весь світ в спасенних тонах до основ зворушать.

 

Чекай! Гряде обвалом голосів незвичних

на обширі палючих обріїв далеких

вогненна мить – і вдарить голосом закличним

озонної утіхи, як лелечий клекіт. 

 

***

О, як добре – „бути чи не бути”

не тривожить нас у тім моменті:

якось смугу сіру перебути,

сірості хай зводять монументи…

 

Іронічне – також меч двосічний

для голів байдужих і ніяких,

що блукають в герці тім одвічнім

на хиткій естраді з вовчим знаком…

 

Мчать авто, трамваї гучно містом,

брук сідає від ваги епохи

марнославних політичних твістів –

і на серці навіть щемно трохи.

 

***

Як довго повертаємось до себе

й радіємо, мовляв, не все ще втрачено,

хоча хрестами від землі до неба

дороги наші на віки позначені…

 

Який, до біса, тут мажор потрібен,

щоб місту й світові розвеселитися? –

Перетирали з люттю нас в мак дрібен…

Ми є – катам хіба що вішатися!..

 

На пагорби міські,

церковні бані

спокійно тихий вечір опускається,

і в потемнілій сині місто тане,

що від віків не каялось й не кається…

 

***

На тім шляху безповоротнім

незатишно, недобре,

самітно, скорбно і достоту

як в переддень хвороби…

 

Чи люди не на ту дорогу

зійшли, щоб легше стало,

однак до крові збили ноги,

з невірою пристали.

 

І тридцять срібняків кривавих,

як сотні слів облудних,

лягли на чорний брук неслави,

як поцілунок Юди.

 

***

Є будний день – є незвичайний

вже тим, що він лише єдиний,

як тополина в ряді крайня,

найбільше ж тим, що в Україні.

 

І тільки тут на всі майбутні

і дні, й роки, й віки спроможний

один закон неперебутний –

ми є, були, навіки можем.

 

***

Туга млосна – що ж, природна –

тіло в’ялить болем сивим,

ніч, пустеля ця безводна,

вимучить безсоння мливом.

Вранці біль ударить новий

в твій неначе час останній:

чом ячить в останнім слові

вишній птах твого кохання?

 

***

Караван іде – шакали виють,

чаша неба горем не впаде

на ліси, на гори, ріки, ниви –

брешуть пси, а караван іде.

 

Пишуть чорним нам тестамент смертний

від початків незворотних днів, –

навіть з попелу постане жертва

тілом незгоряючим, як гнів.

 

Навіть в снах чудесних не наснилось

в часі тім, що тільки в смерть веде,

а воно, воскреснувши, з’явилось –

брешуть пси, а караван іде.

 

Ділять, переділять і підроблять,

зoлото розтягнуть по світах,

не своїм – чужим наповнять торбу,

розкрадуть у Бога на очах…

 

Скрито, з підступом, – все ж, словом вовчим

стелять шлях в нікуди і в ніде,

дичину відстрілять з хистом ловчим –

брешуть пси, а караван іде.

 

Феніксом поставши, воскресились

слово, серце, безконечний шлях,

в сонячній імлі далекосилій

недосяжний в вишнім злеті птах.

 

Недосяжний ввік ніким ніде –

брешуть пси, а караван іде.

 

***

Цей глум, цей дим,  уман повзучий

намертво заполонять душу

і кулею тупою влучать,

отрутою тебе задушать.

Та ні, напівживим-півмертвим

в омані будеш белькотати,

забувши Хрест кривавий Жертви

і рідне попелище хати.

 

***

Шукаю себе в тобі і, може,

не хочу знайти, що шукаю,

щоб не було таки переможця, –

боротьба ще, на жаль, триває…

Та хто ж посміє комусь  казати

про безперервну нерівну битву,

коли, виходячи з хати,

стаю не на шлях – на бритву?..

 

***

…І часу вже так небагато, –

щоправда, не знаєш моменту,

як Парки в античних шатах

спрядуть тобі чорну ленту.

Хіба нам пристало журитись?

Ні! Твердо іди своїм шляхом,

хоч ранитись, та не коритись,

бо вічне не стане прахом.

 

Оранта

…Встає, як божевільний суд, судома –

очей голодних гарячковий погляд,

закам’янілий в точці нерухомій,

в смертельнім зашморгу – на світу огляд…

 

Та світ сліпий, мільйонові пороги

коли переступає смерть голодна –

в зневагу підлу світу, навіть Бога,

зсипаючи останки в ями до дна.

 

І над безмежжям пустки світової

простяг диявол ненаситну руку. –

 

Виходить з храму, скинувши окови,

повішані на ретязях, як мука,

Благословенна у віках Оранта,

зняла в блакить лівицю і правицю,

заходить в кожну мертву хату Santa,

проходить кожну стежку, наче крицю

з вогню страждання краю-гробовища,

і молиться скорботними вустами:

„Мій Боже, за голодне попелище

живих введи в свободи світлу браму

і тим скарай катів за чорне грище…”

 

Тіні тлінні

1.

На місто упала глибока пітьма.

І виповзе з пекла печерний дракон,

властитель тюрми, де закону чортма,

собі повелитель й для себе закон.

 

І ступить в нічному мовчанні на брук,

під’їде з гарчанням смердючим авто.

Зупиниться. Тиша. Проразливий стук

об камінь чобіт. В двері ударить раз сто.

 

І тишу проріже страхітливий зойк,

жіночий, дитячий трагічний сум-плач

і раптом в непевній тиші замовк –

дракон прогарчить за машиною вскач.

2.

Змія повзе камінням чорним слизько,

червоним знаком пише хижий слід.

Принишкла в темноті за рогом близьким

і ловить слово вільне, як політ.

 

Неждано вжалить таємничим сказом,

не стямишся, коли, і хто, і як –

опинишся в глухих застінках зразу

з пришитим «дєлом» – від сексота знак.

 

І вже з-за рогу, з темного під’їзду

змія пантрує свіжу жертву знов.

Пустошаться і сиротіють гнізда,

і ллється, як вода, в застінках кров.

3.

Яка безмежна радість купи слів

з усіх, що є і будуть, мегафонів. –

Та тільки, як на зло, лунає спів,

подібний похорону...

 

То не інакше, як ворожий намір

зробити світлий день навіки чорним.

Та ось прорвавсь незрозумілий гамір,

юрму в протест вже горне…

 

Усіх, усіх дотла перестрілять,

народяться – і знов перестріляти!

Поставити під стінку, наче тать,

спалити двір і хату…

 

Забрати мову, книги, пам'ять вбити,

ім’я затерти, як Руси прокляття. –

Тоді на всього Всесвіту блакиті

хвалу воздати кату…

 

4.

Воздали, наче гріх, як юдослов’я,

данину грішну на свою ганьбу,

позорище майбутнього родов’я,

клеймо раба одвічне на лобу.

 

І прощення нема, і покаяння,

і сорому, що спопеляє честь,

хребти поламані, душа в конанні,

і плаче немовлям в сповитку месть.

 

Повітря стигне в німоті, як в Леті;

конає в муках той, хто не воздав,

у вічній мерзлоті, на страх поетам,

що прагнуть бляшок, лаврів і прослав…

 

5.

Одна-єдина хіть і справа –

стріляти в тім’я без пощад…

І стогне люто монстр-держава,

іспивши божевільний яд.

 

І біснуваті вийшли монстри,

байстрюче плем’я, вся орда,

щоб вбити вигадану контру, –

і ллється кров, як та вода.

 

І на широкому майдані

простягнутий злочинний перст. –

Криваву кинув тінь туманів

на світ кривобородий гершт.

 

І весь майдан – як поле голе,

лиш вітер, холод, небуття…

Лунає в вовчім вітроколі

день-ніч проразливе виття. 

 

Ліричний діалог

„Чи пам’ятаєш, милий, день і ту годину,

 коли сіяло сонечко, як диво,

і ми не рахували ні хвилини

в проміннях золотої зливи,

коли кружляв спокійно, безшелесно

зів’ялий перший лист в цю тиху днину

й далекий спів незнаної пташини

нам здався дзвоном в день воскресний?”

 

„Все пам’ятаю, рідна. Пам'ять ця нестерта,

вкарбована, як вічности ознака,

у серце трудне, зболене і вперте

в трудах і днях кохання не однаких,

осяяних невидимим промінням,

що з серця твого безперервно лине

у кожну ту годину, мить, хвилину,

що піднесла нас дзвоном воскресіння...”

 

***

Осінь тужна входить в браму світу

тихо, елегійно, своєчасно,

розпускає неяскраві квіти

на безмежнім полі смутку власнім,

ще й до того скропить крапом душу,

нагадає давнє, проминуле,

щоб жило в світанках неминущих,

щоб ніщо й нікого не забули…

 

Осінні октави

1.

В зеленій, буйній ще і не зів’ялій кроні

з’явилась жовта пляма, наче сивина,

нам нагадавши: час, нестримний на припонах,

світ зрушить в формах, барвах, змінить аж до дна

і на баских черлених і брунатних конях

примчить до нового – сьогоднішнього дня,

коли, як спогад, жовтим душу нам сколише

в безвітряній, прозорій і холодній тиші.

 

2.

І сумно й тужно облітає жовтий лист,

як проминуле, незабуте – все, що з нами,

і в голих вітах наростає вітру свист

та шерех мерехтливо-жовтий під ногами, –

лише невтомний невідомий птах-флейтист

мелодії виводить – супровід до драми

прощання літа, як прощання сивих літ

на вічних, неповторних еліпсах орбіт.

 

3.

Та серце завжди раде кольоровим змінам:

в хитанні гілок, облітанні листя ниць,

в суворій графіці різких холодних ліній,

в хаосі гайвороння, в дзенькоті криниць,

в згасанні ще не охололого проміння,

у мерехтінні іншому ясних зірниць, –

є неповторний сенс, що ж, може, й елегійний,

заобрійний, сердечний, вічний, тихомрійний.

 

4.

Коли зів’яле листя падає до ніг

і обрій повниться прозорістю блакиті,

і знов гойдається на жовтім тлі батіг

струнких гілок, ще листячком прикритих,

і десь сурмить звитяжно, мов ловецький ріг,

авто на безконечности доріг і миті, –

душа приймає з трепетом цю вічну мить,

сама як мить, і кожен трепет в ній щемить.

 

5.

Нехай черлений колір спогадом постане,

та пережита ця година недарма,

бо відгомоном чистим, ніби юний ранок,

вона ввійшла в глибінь бездонну, де не тьма,

і промінь світлий там ніколи не зів’яне,

у водограї літ, зрівнятись з чим нема:

дочасна мить, однак вона в душі всевічна,

що з трепетом зійде на березі зарічнім.  

 

6.

Тремтить душа на голім вітрі, як струна,

чутлива до найменших доторків повітря,

змін неминучих в дереві, в людей, однак

ці доторки ніхто, ніщо й ніде не витре,

в душевні не пройде глибини – сутність дна

на перехресті всіх часів, підступно-хитрих,

бо в імені твоїм – ядро діянь і суть,

вітри що в завтра неминуче пронесуть.

 

7.

І не сумуй, що облітає лист зів’ялий,

оддавши щемом болісним терпких утрат,

що незворотний біг вогнем тебе пропалить

й настроїшся – скрипаль – на елегійний лад. –

Нехай ці переміни душу перепалять –

в огні народжуємось сильними стократ,

і в небесах глибоких, чистих, неозорих

шукаєм, як в собі, сенс символу прозорий.

 

8.

І лист зів’ялий, й гарт душі у втрат вогні,

й печальний, тужний піднебесний крик пташиний,

і синь густа в заобрійній далечині,

і білі клаптики на голубому плинні, –

усе повік, мов карб, живим тремтить на дні

щодень, щоніч, щохвилі-миті безупинно

в рядочку дивних слів, як дорогого сплаву,

що вилився у елегійний стрій октави.

 Вересень 2006 – січень 2007.

 

***

І хмари розступилися, як стіни,

і глянула блакить бездонна вмить,

і мить зійшла на мокрий брук нетлінно,

і серце більше ніби не щемить.

 

І вже здається, що повік ясніти

розблиску плит, і вікон, і вітрин,

і неповторних на фронтонах ліній,

і синій далі, мов прозорий плин.

 

Хай тимчасова синя ця омана

ще висить у повітрі, ніби птах,

та мить ясна, немов провісник ранній,

сколише день, що в чорнім не зачах.

 

***

Душа на вітрі, це вітрило біле,

розгорнене супроти бур, як щит,

тріпоче, б’ється, мов осиротіле,

та не вмирає під вагою літ.

 

Загадка дивна, певно, незбагненна

в потоці літ, в щоденному труді,

у дивній одержимости натхнення,

в таємности і ритму, й слів рядів,

у цілости з окремих літ страждальних,

у попелі, з якого птах встає

безсмертним, позабувши вік печальний,

і в простір неба крила розів’є,

щоби могли із радістю з’єднатись

у небесах, в загадку тисяч літ,

спуститися на землю і почати

новий, таємний, дивний кололіт…

 

***

Знов спалахне вогонь болючий,

щоб спопелити світ захланний,

а він на сміх, на глум колючий

регоче з нас, неначе п’яний…

 

Та серце стрепенеться словом,

згадавши сад, зарослу стежку,

і парк, і міста гул, і поле,

як незнищенну ввік мережку.

 

В тім нерозірваному колі

душа тужавіє крилата,

немов свіча струнка тополі.

А світ… устав на чати.

 

***

Навіщо з тіней сіть плести

на все, що світиться яскраво:

на слів вагу, що нам нести

не для дитячої забави;

 

на біль душі, що кров’ю б`є

в саміське серце, наче постріл;

на мисль, що пострілом стає

для душ байдужих смертногострим;

 

на час, що рветься, наче звір,

з тенет, підступних і облудних?  

Невже замало наших вір,

щоб воскресінням стали будні?

 

***

На перехресті світла й тьми

ми стоїмо в глухім сум’ятті.

І я – не я, і ми – не ми,

Забувши, що були на святі…

 

Чекаємо нових проклять:

клейма довічного мовчання,

терпіння, злиднів, устократ

страшніших нашого конання.

 

…Лиш би вернутись назавжди

до себе, як прийти додому…

А дім… Нікого і не жди –

жди тільки весняного грому…

 

***

На мечі принесуть волю.

А меч скапує кров’ю…

Цинік каже: „Пхе! Свобода –

вона ж кривава!”

А той, хто пролляв кров,

конає край битого шляху…

І шляхом уже не їздять чужинці

на бронетрнспортерах і танках. –

Воля!

Тільки пораненого не віднесли санітари.

 

Ой, як вдарив у голову дух свободи…

 

***

Здавалося, що трепет падолиста

закінчиться і стануть в тиші дні,

й розгорнеться дорога, як намисто,

у безконечність, як в нежданім сні,

і сколихнеться тополиний обрій,

і спокій мрійний, як жадана мить,

у теплій усмішці, ласкаво-добрій,

і день, що нас у тузі воскресить. –

Та все бридня: і тиша, й мрійний спокій,

і обрій, що клекоче на вітрах,

й незнаний шлях, що мітить в світ широкий,

коли незнане завтра, наче жах,

сьогодні стане викликом жорстоким

на глум твоєї мови, кинутої в прах

словес облудних на чужих устах.

 

Чаєчка Майдану

Кигиче чайка над Майданом,

неначе провіщає зраду,

крильми тріпоче, в небі тане,

летить униз, на брук упаде.

А в небо б’ють пісні крилаті,

багато нас – не подолати!

 

Чому ж ти, чаєчко, тривожна?

Невже своїм маленьким серцем

в словах неначе і неложних

недобре чуєш в тому герці?

На всесвіт в щире серце кожне

зліта хорал непереможний.

 

А чайка плаче у тривозі

в високім небі, повнім звуків,

вже зрада стала на порозі –

з свободою гряде розлука.

Б’ють барабани, як литаври,

над нами вільне небо – лаври...

 

В свободі прапор і підкова,

лиш чаєчка кигиче слізно,

гримлять слова – для нас – любові,

і серце шаленіє грізно…

Стоять мільйони в ряд рядами –

далекий всесвіт з нами, з нами!

 

Волає чаєчка в пустелі:

ніхто не бачить і не чує…

Ось-ось розірвуться шрапнелі

брехні і зрад, що нас зруйнують…

Тривожно грають барабани.

Мовчить і жде народ Майдану…

 

Продавець

Підходьте, купуйте свободу.

Цього краму є досить!

 

Хтось купує, хтось – торгується,

бо хоче дешевше.

„Та вона нічого варта!” –

вигукує обурено панок,

одягнутий в елегантний костюм

(напевно, дорогий).

 

Збирається багато людей.

Сенсація! Торгують свободою!!!

Годі протовпитися.

 

Підлітоквисокий соняшник –

з синіми-синіми очима, як небо,

приглядається, а думка його птахою,

що он високо летить над торжищем,

вдаряє в самісіньке серце:

„Де твоя таємниця, свободо?”

 

***

Прекрасне небо – височінь блакитна,

і голі віти – наче лінорит,

і спогаду ще не затерті миті,

коли тривання, справді, лише мить.

 

І б`є у серце, як підступний постріл,

та мить минуща, мов прожитий вік,

проймає наскрізь лезом тонкогострим

у течії нестримній наших рік.

 

Нема повчання: все – як книжка пише.

Минають добрі чи погані дні. –

Тонкі гілки у самоті колишуть

в нестримний час години вітряні.

 

Хтосічок

(Навіяне листами поетеси)

Ой ти, житечко неспіле –

дощик крапав, не докрапав…

Коли чорне вкрилось білим,

хтосічок заплакав.

 

Ой ти, хтосічку, чого ж ти

плачеш? Хто тебе образив?

Чи ж тебе тареля злота

гріла не щоразу?

 

Чи скупавшися у хмарах,

світ безкраїй не побачив?

Хтосічок мовчить, як в чарах,

і тихенько плаче.

 

Гімн для Азазелло та його підручних

Славний, любий Азазелло,

всім бандитам добрий батько,

вільним зонам каже „Хелло!”,

а в офшорних ми багаті!

 

Так бюджет наш Азазелло

скрутить хитро, вміло, вправно, –

всім, хто проти, – парабелум…

Всім бандитам слава!

Слава!!

 

Мрія ясна: всю державу

перетворить в одну зону –

гроші, курви, вічна слава

нас не кинуть аж до скону.

 

Хай живе велика зона –

царство хама і нагана.

Азазелло спини клонем

в вірнопідданій пошані…

 

Азазеллику наш любий,

так зроби, щоб люд проклятий

найскоріш дійшов до згуби.

Щоб навіки панувати,

ми ще більш тебе полюбим!

 

***

Як би то так, щоб вас не стало

в одну чарівну мить єдину,

щоб бур’яном позаростали

дороги ваші в Україні,

щоб навіть найлихіша згадка

затерлась в пам’яти навіки, –

і ми зійшли б на нову кладку

над часом вод бурхливі ріки…

 

Несерйозне

Дзінь-бом, дзень-дзелень!

Де мій світлик-день?

Десь подавсь світами,

зникнув за морями...

 

Зваба нас чарує,

кличе в синю даль.

Світлика ж ми чуєм,

і його нам жаль.

 

Повернися вранці

з світлом-дзвоном, гей! –

Ніч протуберанців

не зника з очей.

 

Зваба чарівлива,

мила серцю мить.

Сяйво ж дня грайливе

вічністю щемить.

 

Дзінь-бом, дзень-дзелень!

Де мій світлик-день?

Десь подавсь світами,

зникнув за морями…

 

Лист

Лист є дорога

з минулого в майбутнє крізь сучасність.

Коли переді мною чистий аркуш,

біліший мого болю,

яскравіший від сонця,

що може бути радістю моєю, –

тоді я перед ним

з таємним трепетом німію.

Бо знаю я, що стелеться дорога

і без початку, і безкрая…

Мені лиш йти уперто, вільно

і не відчути ані болю ніг,

ні щему серця,

ні душі страждання.

Бо треба йти.

Та знаю ще, що навіть вітер

вже знає про мою присутність…

Але чи знають ті, кому я пишу?..

То ж незалежно, хто читатиме послання –

дружина вірна чи товариш,

сестра чи брат, чи мати-батько,

всі відчувають ту мою присутність…

І може, тільки задля того

рядки кладуться на папір дрібненько.

А ще для того, може, щоб почули,

коли, схилившись над папером,

прочитають

мою присутність

на безконечній тій дорозі,

де вітер, дерева, долини й гори

кругом, як вічність, мерехтять на сонці.

Дорога ж бо до вічности прямує…

А лист, як шлях,

є посланням у вічність.

 

Ятаган

1. Смерть дракона

Царство хама і нагана –

ми танцюємо аркан.

Блисло лезо ятагана,

сатанинський щез канкан.

 

Сплять царі і царенята.

Стадо твердо спить кізлят.

Може, сниться блиск завзятий

ятагана для розплат.

 

Встане ранок в срібнім дзвоні,

з свистом блисне ятаган,

голова злетить дракона,

колосом наллється лан.

 

2.Зміна варти

Крок рішучий і твердий –

брязк заліза з міддю в латах.

Сходи в тіні. В тінь не йди!

Бо за рогом дух розплати.

 

Зблисне сріблом ятаган –

і на всесвіт весь безмежний

заскімлить всесильний хан,

стятий на зрадливій вежі.

 

Знов залізний брязку крок –

незворотні ритми часу.

Варта чує Пані цмок. –

Ятаган жаги не гасить.

 

3.Місяць

Срібний місяць-ятаган

ріже хмари, небо й звіра.

Виє вовк. Сріблиться лан

під вітрила тужну ліру.

 

Час чеканить серця ритм

в змінах днів, ночей і років.

Слово влилось в алгоритм

ятаганом – світ широкий.

 

Та удар, як зблиску грім,

час поверне у майбутнє.

Місяця срібляний німб

мов закон, незмінно сутній.

 

Кричи!

На всесвіт в голос весь кричи –

ніхто тебе і не почує,

слова у землю затопчи –

і ти, і слово-крик твій всує!

 

Убийсь, розтраться до кінця,

немов блаженно-божевільний,

зійди в могилу без вінця, –

та в слові, чині – птах ти вільний.

 

Трагічний мотив

Боли, моє серце, щоденним болем,

аби лиш не спало сном непробудним,

кривався щодня, щогодини зі словом,

палким, як вогонь, – не туманом заблудним!

 

Кричи, моє серце, до смерти розпучно,

щоб край сколихнути зі сну кам’яного,

щоб світло палало у нас нерозлучно,

щоб промінь розвіяв всі наші тривоги…

 

Коли ж того болю, і крику, і крові

замало для світла, замало для світу, –

тоді, моє серце, як вибух любові,

ущент розірвися в небеснім зеніті!

 

Спогад про зелену бруньку

Вже брость зеренцем дрібним ледве зріє

під теплим сонцем тихим перламутром,

а завтра збільшиться і завидніє

зеленої ріки бурхливим нуртом.

 

І ніжний вже забудеш той початок

в зеленім шумовинні вітровію. –

Та брость маленька лишиться на згадку,

як спогад не умерлої надії.

 

Березневі вітри

Чому такий шалений і холодний,

до сліз різкий, непереборний подув?

Він валить з ніг на спраглу і голодну,

на голу землю, ніби дивний подив.

Напевно, завтра стишиться дитинно

ця невтоленна зґрая хмар і вітру… 

У ветроградну зійдемо годину

на землю чисту у блакитній мітрі.

 

***

…І знов думки – як рій бджолиний.

І знову спогади, як мрія

в метелиці рожево-синій,

в блакитній звихреній завії…

 

Знов сон тікає, ніби злодій,

душа знімається на крилах

в етері неземних мелодій

з воскресним вогнищем Ярила.

 

 

Вірші про срібно-синю ауру

1. Незнайомка

Вона явилась в синій аурі

одної миті надвечір’я,

коли дерева, чорні маври,

нашіптують нові повір’я;

 

коли розлився синій обрій,

втопивши в океані простір;

коли весь світ, як серце добре,

відкрився незнайомій гості.

 

Вона ступала, й шепіт листя

тонув у чорно-синій далі,

тремтіло зоряне намисто

на тілі, повному печалі.

 

І в тиші трепетно-сріблистій

світилась аура привітно,

зникала постать в далі млистій –

і слід стелився ледь помітно.

 

І незнайома з’яви мова

мені навіювала спогад

про надвечірню мить бузкову

з проханням на таємний здогад

 

про слід сріблистий в мить імлисту,

про шепіт тихий, постать зниклу

у мерехтливому намисті, –

і в тузі голова поникла.

 

А незнайомка в надвечір’я

щоразу постає видінням,

як сон з далекого сузір’я

у тріпотливім мерехтінні,

 

як дар неждано-таємничий

з світів далеких і незнаних,

що невідомістю нас кличе,

непізнаним одвічно манить…

 

2. Постать

Пройшла, немов видіння нереальне,

в вечірній тиші, повній чаші срібла,

що мерехтіло ядерно в криштальній

останній миті, що зійшла в загибле.

 

Тож вороття не має срібна тиша,

ні мрійна постать на звороті стежки,

ні легіт, що ледь-ледь різьбу колише

дерев на тлі зористої сережки.

 

І тільки в час чекання, як видіння,

постане постать, видиво реальне,

що тихо, мрійно в срібнім мерехтінні

на стежечку ступила в мить астральну.

 

3. Розставання як зникання

Без слів. Ніч мовчазної тиші

напоєна нежданим громом;

незнаним, невідомим дише

весь обшир в темно-голубому.

 

І ось вона виходить з тіні,

сама – як срібло вечорове

в беззвучнім світлім мерехтінні,

як ніч німа і загадкова.

 

І схочеш слова – не почуєш,

і схочеш погляд – не побачиш,

а срібна тінь – немов вартує, –

та варту в мить цю не пробачиш.

 

І що та варта, як відходить

вона, мов сон, в нічнім мовчанні?

І хто ж терпінням нагородить

за тихе дійство розставання?

 

І тишу ти прорвеш востаннє

останнім голосом надії:

„Спинися в мить німу розстання,

без тебе срібний світ зотліє!

 

Без таємниці світ зникає,

метелик крильми не стріпоче,

не вкриє обрії безкраї

блакитно-срібна велич ночі…”

 

***

Хіба на тому дикім перелозі

кукіль, а не пшениця, заколóситься,

коли, до крові збивши ноги, в Бозі

ніщо й ніколи більше нам не проситься.

 

Змаліли лиця, постаті невтішні,

і дальній обшир горизонту звузився

до копійчаних обертів неспішних,

що на базарі марно завовтузилися.

 

І в цій надривній кавалькаді зримій

пісні обличчя й словеса, як колісницею,

покотяться без звуків і без рими,

поражені всесильною десницею.

 

Заклик

Іди, не стій! – Лише в поході

осягнеш обрії далекі!

І перекинчики, й заброди,

дрижать, зачувши сурем клекіт!

 

Хай срібний звук, як епопея,

розгорне вшир наш вільний прапор, –

як проти бурі гнуться реї,

отак тужавіє наш напір.

 

Відкиньте сумніви безсилі –

на шлях виходьте горді й мужні! –

На подвиги стокрило

нова епоха всеоружна.

 

***

Здається, ах, як гарно,

які блакитні дні!

І здвиг надій не марний,

і крики голосні!

 

І зрив гучних майданів,

товпи захланний крик,

і „за” і „проти” стане

чужий і свій язик.

 

І тільки дні блакитні

у невідомість мчать.

Здається, збори митні

у завтра прогримлять.

 

Здається, завтра знову

повернеться майдан,

і ранок сірий вповні

накине саван нам.

 

І знов по колу вкотре

зійдуть блакитні дні, –

бій праведника з лотром

весь час бурлить, як в сні.

 

Ще невідоме завтра

відкриє сонця світ.

Здається, серця ватрі

палати безліч літ…

 

Здається, світ не згасне,

не стліє в дикім сні.

Безумно як прекрасні

ці божевільні дні!

 

***

Що залишиться нащадкам?

Радіаційна зона Чорнобиля.

Німий ліс – не ліс,

а струхлявілі пеньки

в заростях трави та кущів.

Оголені гори,

як ягня із злупленою шкірою.

Незоране, забур’янене поле,

як татарський ясир.

Чути крик полонянок

любови, ласки, тепла.

Се – мир.

 

***

Німує хата серед бур’янів,

забиті вікна й двері геть дошками,

і чорний ворон, наче знавіснів,

пропитими прокряче голосами.

 

Нема нікого. І ніхто ніде

не йде нікуди і не просить в гості,

лише на вітрі чорний дах гуде

й біліють сірі крокви, наче кості..

 

Забута стежка, вмовкли голоси,

закам’яніли в сизому повітрі,

і десь забулось все, що йшло з роси,

з води, від зір, від голосного вітру…

 

Пощезло, вже не вернеться, та враз

на серці защемить і відгукнеться

далеким спогадом, що повсякчас

подібний до намиста, що не рветься…  

 

***

Сріблиться далечінь, як марево тремтливе

між небом і землею, в променях ясних,

і загадкова мить, як невідоме диво,

зникає назавжди на струнах світових,

лишаючи на всі часи непроминуще

в багатстві всіх скарбів, небесних і земних,

страждальне, та живе, і юне, й вічно суще

в повітрі, в чистих водах і на тверді суші…

 

ДВА ЦИКЛИ

 

І.

Хресна Україна

 

1.Сутність

Лише одна є правда в цьому світі,

що проведе з колиски в домовину.

Хтось скаже: песиміст в цім розмаїтті,

хоч мало втіх в одвічній сліз долині.

 

Хтось тут собі будує вічність ніби,

а хтось забув, як манкурт, рідну мову,

святим запрагнув увінчатись німбом,

закон стоптавши власної обнови…

 

І той, і сей, і безліч комбінацій… –

На твердь земну зійшло одвічне Слово

без радіо, і теле, і овацій

і стало світом, світлом і любов’ю.

 

2.Mater Dolorosa

Ударив час, провіщений в Писанні, –

і серце защеміло лютим болем ,

коли голота з диким завиванням

вела на смерть святе Господнє Слово.

 

Твій Син, кровинка рідна і єдина,

Надія, Божа Благодать, в останню,

в нещадну упаде без сил годину, –

та серце каменем Твоє не стане…

 

Заллється кров’ю, як удари з свистом

на Тіло упадуть кривавим градом.

Впадеш, як Він, від мук зів’ялим листом,

бажаючи для Нього мить розради.

 

„За віщо ж сатанинське те знущання?

Що Він вчинив, Мій Син, за вік короткий?

Чому з такою люттю заклинання

на Голову Його Тернову кротку?

 

В страждальному земному видноколі

ще скільки матерів боліти будуть болем,

що душу й серце, як мечами, коле

на велелюдді у пустелі голій?

 

Як довго ще водитимуть на страту

синів за Слово Правди і Любови

і матері німітимуть від втрати

на тім шляху, де серце сходить кров’ю?“

 

Ти народила Сина не для смерти, –

для вічного життя від Бога й в Бозі. –

Гадають мерзько фарисейські смерди,

що лиш вони на праведній дорозі…

 

О роде суєтний, не знаєш, що ти чиниш!..

Тавро ганьби на покоління ляже,

хто зрадив, з страхом відступив злочинно

в ту мить, як зло на хвилю переважить…

 

В безсмертному сувої плащаниці

донині сліз не знайдено кривавих…

Чи міра мук є на отій землиці

для серця, що встає у вічній Славі?

 

3. Розпни!

Казали, то Цар Юдейський

хотів нас від лиха спасти,

та Він мізерний і кепський,

безсилий. – Єгово, прости!

 

Чекали учора брам райських,

а нині кричімо: „Розпни!”

Одурений люд гебрайський,

зневірені наші сини!

 

Волаймо на всесвіт могутній:

„Володаре римський, розпни!

Ні раз не схитнися в люті,

відправмо в шеол, у сни!”

 

Юрба плелась на Голгофу.

Він падав з вагою Хреста.

А натовп ревів: „Саваофе,

хирляк сей та й віра не та!”

 

І в тиші німій, як мертвій,

Розп’яття – над світом знак.

Струснувся всесвіт від Жертви.

І натовп, упавши, закляк.

 

4. Назавжди

Навіть найближчий – на доторк руки –

повірити мусив, поставши в сум’ятті

на всі дочасні прийдешні віки

під знаком нетлінним Розп’яття.

 

Та крикнув безумець над прірвою тьми:

„Не я, то хтось інший в такій же натурі

учинить те саме, що чинемо ми

в ізгоєві дні, дочасні й понурі”.

 

Розп’яття мовчить. А Хресна лиш тінь

на Простір безмежний сяєвом ляже:

минущих, грядущих – усіх поколінь

код часу змінила на їхніх скрижалях.

 

І може також і нині безумець ректи:

„Ніщо не змінилось від часу Жертви…” –

По всій Україні постали хрести –

як перемога в двобої зі смертю.

 

5. Сходження на Голгофу

Хоч невтямки йди на Голгофу.

Там Україна – хрести, хрести…

Печальна моя антистрофа,

живий ти іще – хто ти?

 

Ще не добитий до смерти,

вервечка розірваних днів;

руїну лишили смерчі

на непохитному дні.

 

Ще не отямивсь од вітру,

пахне ще сонце як,

неба ніхто ще не викрав,

а в очах скляних переляк…

 

В німому, подібнім до смерти,

отупінні од вічних втрат

ціпенієш, жива ще жертва,

без прощення і без проклять…

 

Ступай же, не стій безчинно,

мусиш, мусиш, мусиш дійти –

гори сині, зелені долини,

там – хрести, хрести, хрести…

 

6. Пієта

Зняли. Поклали. Смерть присутня.

Тихо

слова молитви промовляє Мати

скорботними словами. Привид лиха

на світ ліг – чорна тінь від супостата.

 

Скорботи саван всесвіт заполонить.

Під попелом полинним Україна

у сумі голову німотно клонить:

сади, хати, міста, ліси – руїна.

 

Поклала Мати Сина на багрянець

огненного полотнища скорботи.

Сини в могилах сплять.

І Божий Агнець

заходить в скорбний світ,

мов знак щедроти.

 

7. Пам’ять

Могили пам'ять бережуть

за квіттям, тихою травою,

за шелестом, що постають

всі разом тишею святою.

 

Дивись на горбики землі,

на камінь, на литво залізне…

І стане мить у синій млі

гіркою в паволоці слізній.

 

І понесеш цю мить, як скарб,

цінніший від дарів всіх світу –

одвічний, поки є ти, карб

на серці, що повстало з гніту.

 

8. Подільські вітри

І не схитруєш, як лисиця,

не викрутишся, не втечеш:

на всі часи, як блискавиця,

лягли на тебе з побереж

нікому не підвладні – криця –

вітри без міри і без меж.

І вже ніколи не забудеш,

в які подався би світи,

полинний дух, що ніби в грудень,

тебе прониже з висоти.

 

9. Спадкоємці

Під стінку ставити – й кінець

митцям, пророкам і месіям…

Кривавий, сатанинський герць

блакитну обезглавить мрію…

 

І прийдуть спадкоємці знов

з таким же пориванням грішним,

розтливши Слово, честь, любов

у хамському ярмі невтішнім.

 

В гадючому, чужім кублі

вовтузяться навік прокляті. 

Над світом в сонячній імлі

рамена простягло Розп’яття.

 

10. Вони

Гуртом зберуться байстрюки,

галайстра, банда, горлорізи 

та й осідлають, щоб не пізно,

престол – знак владної руки.

І вже собі ліси і дачі

загорнуть в жменю задарма.

Що ж, цю диявольську удачу

упевнено веде пітьма …

Засвітить їм коротка слава,

насильникам і крикунам.

 

…Престол тріщить… І мова млява,

й уздечка рветься… Фіміам

чадить смердючою смолою…

Над упокійною юрбою

стоїть, як меч, Господній храм.

 

11. Вічність

І тиха річка, і заплави,

і вітру свист в посохлій тирсі,

і синій ліс у синій висі

у білих хмарах кучерявих;

і білизна доріг подільських,

що повели у ближні й дальні

міста веселі і печальні;

і незліченна маків кількість

на не засіяному полі;

і придорожніх верб купини,

задумані у тихій днині,

як жебраки бездомно-голі, –

все вічністю од вік тут дише

і в серці, повнім спраги дива,

вогнем незгасним, мерехтливим

видіння давніх днів колише…

Квітень – травень 2007. 

 

2.

Колір

(Асоціації книжні і не книжні)

 

1. Чорний

Чорний в чорне чорним стелить

в прірву чорної безодні,

як піски сипкі пустелі,

спраги чорний дух голодний.

 

В непрохідній тьмі кромішній

стигне жар, чорніший ночі,

іскри чорні в ніч безвтішну

крешуть болем в сліпі очі.

 

Гусне тьма в’язка смолою –

ні найменшої надії

десь колись уздріти з грою

хоч єдиний зблиск, як мрія…

 

2. Сірий

Сірий в душу заглядає,

вовком виє, б’ється в сітях,

що їх сам розпряв для зґраї

в гострих і смертельних кігтях.

 

Звідси виходу немає,

смерть чатує, вирок наче,

але суд вершить не зґрая,

лише сірий – зґрая кряче

 

в сірім тлі, жорстока й підла,

не підвладна, поки сірий

подає їй сите їдло…

Зблякне обрій – час у вирій.

 

3. Черлений

Легше дихати, здається,

мрія – поруч, ближче й ближче…

Ранній птах уверх зів’ється,

тонко хтось в кущах засвище.

 

Хоч розіллється черлене,

спогадом важким наляже,

все ж, ця мить лише для мене,

більш нікому не розкаже,

 

як зайнявся обрій люто

й все втопив в черленім суще. –

Мить цю треба перебути,

щоб з води зійти на сушу.

 

4. Блакитний

Чуєш – грають тамбурини,

ллють цимбалами каскади

в сині плеса безупинно,

дзвони б’ють, блакиті раді.

 

Всі танцюють в ритмах синіх:

легіт – в листі, шерех – в лісі,

клекіт – в синяві вершинній,

а душа – в блакитній втісі.

 

Стиха радісно зітхнувши,

Слово, зболене й незнане,

гордо входить в брами сущі

вічності, що завжди з нами…

 

5. Метеликовий

Нині мучить мене тривога,

щоб не загинули барви метеликові.

Близька яка й далека дорога

сяє до брам веселкових..

 

Згасли начебто райдужні сяйва,

мерехтливі метелики опечалені,

ніби стобарвні миті вже зайві,

начебто крильця метеликів спалені.

 

Начебто світ закрутився шалено

лише в єдиному кольорі шелестячому,

в безнадійно одному – зеленім

з втіхами мало що не котячими…

 

Та ось метелик тріпочеться крильми, –

ловимо запах,  стобарвний злетами,

музику кольорову чуємо хвильно,

ставши на мить кольорову поетами…

Лютий– травень 2007.

 

ЗМІСТ

Шепче тремтливе листя на вітрі…

 

І. В СЛОВІ ТАЄМНІМ СВІТ ВОСКРЕСАЄ

Згоріла хата…

Слово болить білим болем…

Один рядок…

Десь, напевно, письмо…

Без стуку входить ностальгійне…

Ой, леле, ніжносте…

Душе моя…

Вірш знов – розмова із собою

Від чорної хмари – чорний вітер

Ударило вогнем і гуком

Зелен зеленню квітчає

Збагнути незбагненне

Ні, незабутнє…

Слово і серце

Неймовірне

В цей день яскраво засіяло…

Моя казка

На мечі принесуть волю

Смутний вечір клонить втомні плечі

З голубої, дальньої, як мрія…

На самоті з собою

За кам’яними стінами…

Хіба кричати в чорну пустку…

А може, грому світового…

Спроби погашення ватри

Молитва

О. Господи, прости…

Печалиться світ тяжко.

Колискова

На смерть друга

«До тебе простягаю білі руки…»

Імпровізації

Наївні вірші

З невтоленною, в спеку пекельну…

У сонячному мареві…

Пісня

Шлагбауми

Над Львовом нині небо синє…

Таємне стає явним

І тільки тут тобі стояти…

Гряде новий Закон і Час…

Ніяк не втихне не забуте…

І синій вечір – світлі цятки…

Хто ти?

О. де ви, лицарі епохи…

 

ІІ. КАРПАТСЬКІ КАТРЕНИ

В ніч темну вийшли хлопці з лісу…

Тут дика скеля ще росте відвіку…

Немає іншого порядку…

Сосна

Десь рано-вранці з-за туману…

Епілог

І той, хто був колись над вишнями хрущем…

Реквієм по сокирі

Ходять хмари низом-низом…

Весілля

Світлотінь – рельєфний візерунок…

Пам’яті забутого поета

Дощовий диптих

Мій сон, напевно, гори одібрали…

Скінчилася карпатська казка…

 

ІІІ. І МІСТУ,  І СВІТОВІ

Червневий пейзаж

За містом туга, мов хвороба…

30 червня

Будинок смерти

Мінорна аритмія

Просто – ще раз аритмія

Демон

Гаряча лінія муру…

Спекотна візія каміння й деревини…

Громаддя веж та з вікнами каміння…

О, як добре – «бути чи не бути»…

Як довго повертаємось до себе…

На тім шляху безповоротнім…

Є будний день…

Туга млосна – що ж, природна…

Караван іде…

Цей глум, цей дим, туман повзучий…

Шукаю себе в тобі…

…І часу вже так небагато…

Оранта

Тіні тлінні

Ліричний діалог

Осінь тужна входить в браму світу…

Осінні октави

І хмари розступилися, як стіни…

Душа на вітрі, це вітрило біле…

Знов спалахне вогонь болючий…

Навіщо з тіней сіть плести…

На перехресті світла й тьми…

Здавалося, що трепет падолиста…

Чаєчка Майдану

Продавець

Прекрасне небо – височінь блакитна…

Хтосічок (Навіяне листами поетеси)

Гімн для Азазелло та його підручних

Як би то так, щоб вас не стало…

Несерйозне

Лист

Ятаган

Кричи!

Трагічний мотив

Спогад про зелену бруньку

Березневі вітри

І знов думки – як рій бджолиний…

Вірші про срібно-синю ауру

Хіба на тому дикім перелозі…

Заклик

Здається, ах, як гарно…

Що залишиться нащадкам?

Німує хата серед бур’янів…

Сріблиться далечінь…

 

ДВА ЦИКЛИ

І. Хресна Україна

ІІ. Колір (Асоціації книжні і не книжні)