Таємниця. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 26 жовт. 2017 р., 09:15 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 жовт. 2017 р., 09:15 ]

Другі визволителі прислали в одну із західно-подільських шкіл вчительку із синком Сашею. Переважна більшість присланих сюди, в «западню», вчительок були молодими дівчатами, які, очевидно, скоропостижно здобувши спеціальну педагогічну освіту, якнайшвидше прагнули роботи. Бо вижити – неабияка штучка. Адже там, на всій імперії, були непереливки – голодно і бідно. 

 

Вчителька з синком-одинаком не дуже говорила про себе. Чоловік начебто загинув на війні. Але хтось там, на хуторі, де знайшла для себе житло, пішла чутка, що її чоловіка ніби розстріляли в час червоного терору, вчиненого у зв’язку з убивством «вірного ленінця» Кірова. Дехто патякав, що сам вождь усіх часів і народів кропнув його, як можливого конкурента на його непохитне місце. Та мало що не плещуть язики, як невипрані праники, то й повірити в усі ці плітки важко, так само, як підняти одному чоловікові два мішки бульби.

 

Якби не було, трохи старша, порівняно з іншими у вчительському ґроні, бо вже й подекуди в її чорному, мов вороняче крило, волоссі з’явилися сиві волосинки, – справно, без запізнення приходила до школи разом із Сашею, учнем ще початкової освіти – в четвертому класі. І той клас, власне, й вона вела відповідно до розкладу цієї неповно-середньої школи.

 

Пан директор, пак товариш директор був із «мєстних», ще давнього, буржуазного вишколу; районне начальство нічого не мало проти, оскільки школа, справді, за всіма педагогічно-виховними показниками була одною з кращих шкіл району. Поки що.

 

Бо світ дуже хиткий: «народна влада» існувала в селі лише до смерку, а з вечора і до світанку інша – нічна, де лісові хлопці, коли не було облав, діяли за правилами боротьби з московським окупантом. Бувало, заходили до молодих вчительок, і вже незабаром крізь зачинені вікна і двері вилітала на світ божий пісня, що єднала присутніх в один дух і порив.

 

Як там виходило з єдністю, насправді важко сказати, бо після двох чи трьох візитів одна вчителька-красуня таки змилася в район, а невипрані праники плескали, що вона була сексоткою. Звісно, ніхто не перевіряв погані плітки, бо й навіщо? Факт говорив сам за себе: вчителька втекла та й годі!

 

Хімічка Ганна Миколаївна, молода, як весняна берізка, стала посеред кімнати, в якій жили кілька вчительок у приміщенні зі школою, і здивовано мовила:

– Дівчата, що воно діється? Чому втекла Міла?

– Що, не розумієш? Налякалася нічних хлопців! – Мовила Марія, вчителька укрмови і літератури.

– Та ти що, – здивовано відповідає хімічка. – Я ж мало не закохана в них!

– Обережно, нікому не кажи, бо приїде опер, і хтось по секрету скаже йому про твоє закохання.

– Та я ж тільки тут кажу! – настоювала на своєму Ганна. – Я нікуди не хочу їхати звідси.

– І я не хочу, – щиро мовить Марія. – А Міла, може, закохалася в опера, він же красень, та й ще влада…

– Ет¸ ти таке кажеш. То не для мене.

 

До пори до часу дівчата заспокоїлися. Нічні хлопці приходили, співали, розповідали всілякі бувальщини. Дівчата не насмілювалися запитувати, що буде далі, яка доля нічних хлопців. Якось і сказав один (подумки його називали дівчата «Богуном», звісно, ні його псевдо, ні прізвища не знали):

– Дівчата, якщо говорити правду, невідомо, хто з нас виживе. Але, думаю, ви знаєте, чого ми хочемо. Ми хочемо вільної Батьківщини, і за неї готові покласти свої голови. Україна поневолена – це наша, українська трагедія, бо ми прагнемо свободи.

 

Дівчата аж принишкли. Непомітно в Ганни скотилася сльоза.

 

Заняття в школі тривали без будь-якої затримки.

 

Але одного дня вдарив грім. Вчителька з синком не прийшла до школи. Директор зразу післав на хутір шкільного сторожа, нехай узнає, в чому річ.

 

Приблизно за годину повернувся сторож, весь наляканий.

 

Директор питає:

– Що сталося?

 

Ледве вимовляє півшепотом слова і весь тремтить наляканий, ніби опинився перед брамою до пекла:

– Її… нема... зникла… ні синка… хата зачинена… ніхто не знає… що сталося…

– Що, немає якоїсь інформації?

– Її сусідка, коли уздріла мене, сказала, що вона часто бачила в неї районного опера. Він не раз приїздив до неї…

 

Сторож, постоявши, відійшов ні в сих, ні в тих.

 

Директор замовк. Треба повідомити райвно. «Пропала жінка з синком ні за цапову душу… Видно, сексотка… Таємниця…»

 

Частішали облави. Але в час відносної тиші нічні хлопці заходили до дівчат, і знову пісня на легких крилах неслася у світ божий.

 

Богун якось і мовить:

 

Не слід служити двом богам. Бо є на світі одна правда.

– І одна таємниця, – схвильовано додала Ганна, а на її лиці раптово появилися не прошені рум`янці.

 

На серці Ганни тепліла таємниця, обкладена, ніби облога, тривогою за долю молодих людей, що стали на прю з ворогом.

 

Директора турбувала таємниця пропалої безвісти вчительки зі своїм синком. «Дитина нічого не винна…» – ніби удари дзвона вдаряли в серце директора.

 

«І все ж, паде непрощенна вина на того, хто чинить зло…», – подумав і з жалю за втраченим життям, яке тільки починається, півпошепки промовив: «Господи, бережи наш від зла…»

 

19 вересня 2017.