Пам'яті Стефанії Ткач-Лотоцької, на подвір'ї якої була криївка командувача Воєнної Округи ч. 3 «Лисоня» майора Якубовського («Бондаренка») і друкарки «Дарки».
Бездітною жінкою Стефа була (Роки пригадав я юначі). Такої любові, такого тепла До всіх, хто навкруг, я не бачив.
Була і сестрою, і матір'ю всіх. Усім, чим могла, помагала. Якщо є таке поняття , як «гріх», То в неї його не бувало.
Хіба що ненависть до всіх ворогів (Шаліла ж усюди сволота), На неї скипав у душі її гнів. Та це вже не гріх, а чеснота.
Її чоловік, його звали Мирон, Не мав ні здоров'я, ні сили, На фронт не пішов. Вдома викопав схрон, Та хтось його видав. Схопили.
Схопили й забрали в збаразьку тюрму. І їй бути там довелося. Живим не судилося вийти йому – Чекісти замучили в льосі.
Її ж катували не день і не два (Так тільки уміють садисти). Коли ж чудом вийшла звідтіль ледь жива, Побита – ні встати, ні сісти,
То рідним сказала: – Не візьмуть мене Вже більше червоні катюги. Хай доля подібна усіх обмине, Не хочу попастись їм вдруге. –
На спокій тепер не плекала надій, Скатована, схудла, безсила. І з хрестиком поряд на шиї своїй Гранату – «лимонку» носила.
Як жити? Замкнутись, як дехто, в собі, В шкарлупі домівки своєї? О ні! Присвятила себе боротьбі, Жила для святої ідеї.
Вона зневажала бездушних нікчем. В криївці під хатою – друзі. І дні потягнулись, як птахи, ключем, У клопотах вічних, напрузі.
В щоденнім чеканні наскоків, облав. Щодня – неспання і неспокій. Вона до усього готова була, Служила ж бо цілі високій.
О скільки напруги! О скільки тривог В зимову засніжену пору! Як важко було, – знають рідні і Бог, Й черешні стрункі біля двору.
І ось в сорок сьомім – трагічний фінал: Вже пізня вечірня година. Йордан. Хлопці в хаті. Раптовий провал. Чекісти в дворі. Стрілянина.
В повстанців є досвід – шалений вогонь (Тисни на курок що є сили)... Майор Якубовський і хлопці його Прорвались без втрат. Відступили.
А Стефа – в криївку. Там «Дарка» одна. Машинка. Зотлілі папери. Настала хвилина до щему сумна – Там постріл почувсь револьверний.
То «Дарка» в пістолі спустила курок Й навзнак біля люка упала. І Стефа – в криївку ступила лиш крок – Й гранату свою підірвала.
Їх подвиг жертовний належить вікам, Їх чин не зганьбити й не стерти... Вклонімося цим двом хоробрим жінкам – Вони заслужили безсмертя.
|
Рубрики > Поетична сторінка >