Смерть генерала (автор: Боєслав Марко)

опубліковано 13 трав. 2013 р., 11:47 Степан Гринчишин

Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 стор.

 

Присвячую сл. п. генералові УПА –

Дмитрові Грицаєві-Перебийносові

І

                                В колиску спати день дитя поклав,

                                Своє кохане сонце кучеряве,

                                І сам, скупавшись, ліг на землю трав

                                І слухав, як на струнах вітер грав

                                Тихенько десь вечірнії октави.

                                В обійми вечора летів залізний гул –

                                На вулицях ще місто гомоніло...

                          Вже виплив місяць – ночі трубадур

                                І мчав грозі назустріч.

Велич бур

                                Він покохав, мов лицар гордий, смілий.

 

                                        ІІ

                                Чорними шатами вечора вкрита

                                В мурах за містом куняє тюрма.

                                Горем і тугою думи покриті,

                                Рвуться за грати на волю. Дарма.

 

                                Й лямпа під муром горить,

                                Хай собі й сторож не спить.

                                Думи гнівної не стрима ніхто,

                                Хай із гарматами сторожів сто!

 

                                Марива сонні до келії лізуть –

                                Гетьте! Бо мрії стокрилі не сплять.

                                Дзвонять їм, дзвонять і сталь, і залізо

                                Радісно й лунко на слави полях.

 

                                Пісня вколише їх горда

                                Юним бравурним акордом.

                                Ніч розіллялася морем бездонним –

                                Геть! О геть, марива сонні!

 

                                            ІІІ

                                Вже пізня ніч. Танцює п'яна темінь –

                                Поклав печать на очі в'язнів сон.

                                Справляють оргії, немов в гаремі,

                                Лукаві марива.

Кому ж, ясо,

                                 В цю пору зброєю дзвениш, рокочеш

                                Кому? Кому гукаєш громом серед скал?

                                Хто став на прю з грізним спокоєм ночі?

Він! Генерал!

 

                                Стоїть, мов статуя гнівного Марса,

                                Посеред келії лиш сам-один...

                                О, підлий, підлий хаме, «брате старший»,

                                Ти пити дав мені гіркий полин

                                                Неволі!

 

                                Може, ще й покори схочеш –

                                Змією засичали в тишині слова,

                                І лютим гнівом запалали очі.

                                Та раптом десь заойкала сова...

 

                                Щоб сторож не почув на коридорі,

                                Навшпиньках він наблизивсь до вікна

                                І глянув вгору – світять ясні зорі...

                                – Чого в цю ніч озвалася вона?

 

                                Скажи, скажи, сліпий віщуне смерти,

                                Нащо ще кпин до розшалілих мук?

                                Я знаю сам – сьогодні мушу вмерти

                                Не від меча катів, а з власних рук!

 

                                Не винен я, що тут попав в ці мури –

                                Живого підступом мене взяли

                                Розбійники, щоб потім на тортурах

                                Я потоптав святе і випив весь полин

                                Нікчемної покори!

 

                                О ні! Завчасний, кате, твій тріумф –

                                Не поганьбиш, бандите, честь мою!

 

                                    IV

                                – Я мушу, мушу вмерти, – честь спасати!

                                Та як в цю мить жорстоку смерть знайти?

                                О, зброє рідна! Зброє – вірна мати,

                                Огидним підступом катюга видер

                                 Тебе, підступно, з рук моїх.

Та хай!

                                О Боже, Боже – смерть найтяжчу дай! –

                                Не хочу бачить, чути я огиди.

 

                                І блюзу вмить із себе зняв –

                                О, зараз смерть знайду сувору!

                                Замкніте очі, любі зорі.

                                Або спаліть мене в своїх вогнях!

 

                                Спаліть, спаліть, щоб кістки не зібрали

                                Собаки люті.

                    Ні!!

                    То задушіть!

 

                                Демони хижі!

                    Раптом – Генерале!

                                Тихенько щось озвалося з душі:

                                – Ти хочеш вмерти. Може, краще жити?

                                Колись Вкраїні ще придашся ти,

 

                                Тебе, я знаю, пощадять кати.

                                Покинь, покинь ці заміри сердиті.

                                В житті ти був завжди, як сталь, твердий,

                                Тож і тепер не здайсь тортурам.

                                Ти скільки переніс біди,

                                То що ж, страшні тепер тобі ці мури,

 

                                Чи, може, лячно, що обдурить

                                Тебе нікчемний ворог і служить

                                Собі тебе заставить?

                                Не бійся! Май відвагу! –

                                Лукавий бог Кремля тобі чужий!

 

                                Ти хто? Ти хто такий – Скажи, хай знаю –

                                Ти голос Бога – добрий Дух із раю,

                                Чи сатани злочинного февдал –

                                З думками бився, бився Генерал!

 

                                – Нащо вам мук моїх, демони,

                                Скажіть, скажіть, хто ви такі?

                                Чиї в душі моїй ці тони –

                                Такі підлесні та гидкі?

 

                                О ні! Недобрий дух ти! Чую, чую –

                                Ти злого духа чорта плід!

                                Ти сумнів зимний, наче лід,

                                Ти в душу й серце ллєш отруту злую!..

 

                                Будь проклят!

                                Враз почув він голос дужий:

                                – Чого, чого ти завагався, друже?

 

                                Ти армії гнівної генерал,

                                Що у боях не знав полону!

                                Наказ твій мчав за Тису, за Урал –

                                Вперед! Для нас нема кордону!

 

                                На прапорах твоїх полків

                                Лиш воля або смерть – були девізом,

                                Та й у серцях хоробрих і палких

                                Лиш ці слова дзвеніли, мов залізо!

 

                                Невже ж у тебе, лицарю, хоча й без зброї,

                                Не стане сили стать тепер героєм?

 

                                Скажи, мій сину, що дадуть мені

                                Твої в тюрмі надлюдськії терпіння?

                                Чи треба більше сліз і мук руїнам?

                                Я мести хочу! Мести і вогнів!

                                Повстань!

                                Твоя я Мати-Україна.

                                Геройських чинів жду! О, жду!

                                – Он бачиш? Чуєш гуркіт у степах –

                                Колони вкрили вістрями простори.

                                Реве, прибоями гукає море –

                                Сміється горда пісня на устах

                                Грізних матросів.

 

                                Ген, квітчають зорі

                                Грімкі ескадри.

                                Хто ж освітить шлях,

                                Хто поведе борців до перемоги?

 

                                – Тепер Твій голос, Боже, чую в собі –

                                Твої, Вкраїно, віщії слова!

                                Вогонь, вогонь святий в моїй утробі

                                Горить, пала.

 

                            І знову десь сова

                                Заплакала, немов мала дитина,

                                І грім далеко в горах застогнав –

                                І хтось гак боляче захлипав: «Сину!..»

 

                                – Ти знову, знову, ідоле чужий,

                                Мене ось тут лякаєш жахом смерти.

                                Смішний ти! Я для неї чесно жив.

                                Для неї чесно й гідно вмію вмерти!

 

                                – Лети, мій духу, в сонячні світи,

                                Лети, лети – готуй нові колони!

                                На полі бою ждіть мене, кати!

                                Потоне в крові там твоя корона,

                                Москво злочинна!

 

                            Й присуд там тобі

                                Народ напише вістрями багнетів,

                                За Петроград гнилий, за Січ, Сибір,

                                За конституцію і тридцять третій!

 

                                        V

                                Вже досвіток послав до келій перші стежі –

                                Сідала рання золотінь на чорні тіні,

                                Як дужий голос вилетів з-за ґрат в безмежжя:

                                – Прощай, народе мій! За Тебе, Україно!..

 

                                Заглянув вартовий – лиш синє мертве тіло

                                Звисало із залізних штаб, захряслих в мурах,

                                Гроза сердита на гнівних устах сиділа –

                                Й ходила смерть по келії німа, понура...

 

                                Та дух його, – чи чуєте, кричить, гука:

                                – До бою, лицарі! За мною в наступ! Сміло!

                                Із вами я! Ваш Генерал! Мій меч в руках!

                                Я вас веду!

                        Хай знає ворог озвірілий

                                Що у боях рішає Дух – не тіло!

Січень, 1948