|
Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 стор.
Присвячую сл. п. генералові УПА – Дмитрові Грицаєві-Перебийносові І В колиску спати день дитя поклав, Своє кохане сонце кучеряве, І сам, скупавшись, ліг на землю трав І слухав, як на струнах вітер грав Тихенько десь вечірнії октави. В обійми вечора летів залізний гул – На вулицях ще місто гомоніло... Вже виплив місяць – ночі трубадур І мчав грозі назустріч. Велич бур Він покохав, мов лицар гордий, смілий.
ІІ Чорними шатами вечора вкрита В мурах за містом куняє тюрма. Горем і тугою думи покриті, Рвуться за грати на волю. Дарма.
Й лямпа під муром горить, Хай собі й сторож не спить. Думи гнівної не стрима ніхто, Хай із гарматами сторожів сто!
Марива сонні до келії лізуть – Гетьте! Бо мрії стокрилі не сплять. Дзвонять їм, дзвонять і сталь, і залізо Радісно й лунко на слави полях.
Пісня вколише їх горда Юним бравурним акордом. Ніч розіллялася морем бездонним – Геть! О геть, марива сонні!
ІІІ Вже пізня ніч. Танцює п'яна темінь – Поклав печать на очі в'язнів сон. Справляють оргії, немов в гаремі, Лукаві марива. Кому ж, ясо, В цю пору зброєю дзвениш, рокочеш Кому? Кому гукаєш громом серед скал? Хто став на прю з грізним спокоєм ночі? Він! Генерал!
Стоїть, мов статуя гнівного Марса, Посеред келії лиш сам-один... О, підлий, підлий хаме, «брате старший», Ти пити дав мені гіркий полин Неволі!
Може, ще й покори схочеш – Змією засичали в тишині слова, І лютим гнівом запалали очі. Та раптом десь заойкала сова...
Щоб сторож не почув на коридорі, Навшпиньках він наблизивсь до вікна І глянув вгору – світять ясні зорі... – Чого в цю ніч озвалася вона?
Скажи, скажи, сліпий віщуне смерти, Нащо ще кпин до розшалілих мук? Я знаю сам – сьогодні мушу вмерти Не від меча катів, а з власних рук!
Не винен я, що тут попав в ці мури – Живого підступом мене взяли Розбійники, щоб потім на тортурах Я потоптав святе і випив весь полин Нікчемної покори!
О ні! Завчасний, кате, твій тріумф – Не поганьбиш, бандите, честь мою!
IV – Я мушу, мушу вмерти, – честь спасати! Та як в цю мить жорстоку смерть знайти? О, зброє рідна! Зброє – вірна мати, Огидним підступом катюга видер Тебе, підступно, з рук моїх. Та хай! О Боже, Боже – смерть найтяжчу дай! – Не хочу бачить, чути я огиди.
І блюзу вмить із себе зняв – О, зараз смерть знайду сувору! Замкніте очі, любі зорі. Або спаліть мене в своїх вогнях!
Спаліть, спаліть, щоб кістки не зібрали Собаки люті. Ні!! То задушіть!
Демони хижі! Раптом – Генерале! Тихенько щось озвалося з душі: – Ти хочеш вмерти. Може, краще жити? Колись Вкраїні ще придашся ти,
Тебе, я знаю, пощадять кати. Покинь, покинь ці заміри сердиті. В житті ти був завжди, як сталь, твердий, Тож і тепер не здайсь тортурам. Ти скільки переніс біди, То що ж, страшні тепер тобі ці мури,
Чи, може, лячно, що обдурить Тебе нікчемний ворог і служить Собі тебе заставить? Не бійся! Май відвагу! – Лукавий бог Кремля тобі чужий!
Ти хто? Ти хто такий – Скажи, хай знаю – Ти голос Бога – добрий Дух із раю, Чи сатани злочинного февдал – З думками бився, бився Генерал!
– Нащо вам мук моїх, демони, Скажіть, скажіть, хто ви такі? Чиї в душі моїй ці тони – Такі підлесні та гидкі?
О ні! Недобрий дух ти! Чую, чую – Ти злого духа чорта плід! Ти сумнів зимний, наче лід, Ти в душу й серце ллєш отруту злую!..
Будь проклят! Враз почув він голос дужий: – Чого, чого ти завагався, друже?
Ти армії гнівної генерал, Що у боях не знав полону! Наказ твій мчав за Тису, за Урал – Вперед! Для нас нема кордону!
На прапорах твоїх полків Лиш воля або смерть – були девізом, Та й у серцях хоробрих і палких Лиш ці слова дзвеніли, мов залізо!
Невже ж у тебе, лицарю, хоча й без зброї, Не стане сили стать тепер героєм?
Скажи, мій сину, що дадуть мені Твої в тюрмі надлюдськії терпіння? Чи треба більше сліз і мук руїнам? Я мести хочу! Мести і вогнів! Повстань! Твоя я Мати-Україна. Геройських чинів жду! О, жду! – Он бачиш? Чуєш гуркіт у степах – Колони вкрили вістрями простори. Реве, прибоями гукає море – Сміється горда пісня на устах Грізних матросів.
Ген, квітчають зорі Грімкі ескадри. Хто ж освітить шлях, Хто поведе борців до перемоги?
– Тепер Твій голос, Боже, чую в собі – Твої, Вкраїно, віщії слова! Вогонь, вогонь святий в моїй утробі Горить, пала.
І знову десь сова Заплакала, немов мала дитина, І грім далеко в горах застогнав – І хтось гак боляче захлипав: «Сину!..»
– Ти знову, знову, ідоле чужий, Мене ось тут лякаєш жахом смерти. Смішний ти! Я для неї чесно жив. Для неї чесно й гідно вмію вмерти!
– Лети, мій духу, в сонячні світи, Лети, лети – готуй нові колони! На полі бою ждіть мене, кати! Потоне в крові там твоя корона, Москво злочинна!
Й присуд там тобі Народ напише вістрями багнетів, За Петроград гнилий, за Січ, Сибір, За конституцію і тридцять третій!
V Вже досвіток послав до келій перші стежі – Сідала рання золотінь на чорні тіні, Як дужий голос вилетів з-за ґрат в безмежжя: – Прощай, народе мій! За Тебе, Україно!..
Заглянув вартовий – лиш синє мертве тіло Звисало із залізних штаб, захряслих в мурах, Гроза сердита на гнівних устах сиділа – Й ходила смерть по келії німа, понура...
Та дух його, – чи чуєте, кричить, гука: – До бою, лицарі! За мною в наступ! Сміло! Із вами я! Ваш Генерал! Мій меч в руках! Я вас веду! Хай знає ворог озвірілий Що у боях рішає Дух – не тіло! Січень, 1948
|
Рубрики > Поетична сторінка >