Слово до рідної матері (автор: Патрус-Карпатський Андрій)

опубліковано 10 січ. 2013 р., 04:56 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 січ. 2013 р., 09:21 ]

Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 стор.

 

Андрій Патрус-Карпатський народився 1917 року на Закарпатті. Відомий поет – автор низки поетичних збірок, оповідань, перекладів. У 1940-50-х роках політв'язень воркутинських таборів. Помер 1980 р.

 

Україно, Страднице свята!

На шрамі шрам, на рані рана!

Лиш ти моя надія і мета,

Що сяє зорею весняно,

І крізь тумани навісні

Веде у бій народні лави

В звитяжні далі осяйні

До щастя, волі і до слави.

 

О Україно! Спадщино Батьків!

Мов свіжа кров, димиш, Руїно!

Зоставсь лиш чорний попіл від садків,

Де співи лились солов'їно,

І згарище димить руде,

Де грали кобзи віщі струни.

Чума з лопатою бреде,

І крячуть ворони комуни.

 

Прийми гарячий, щирий мій уклін

Велика, Непоборна Мати!

Я твій закутий більшовизмом син,

Однак якого не зламати

 

……………………………………

Ні голодом, ні кайданами

У заполярній далині,

Бо Ти і тут зі мною, з нами.

 

Прилинь до мене з-за карпатських гір

Янтарним вітром винограду,

І рокотом діброви, де топір

Скликає лісорубів на пораду,

І закликом лунких трембіт,

Що яструбині їхні крила

Не придушив совєтський гніт,

Чекістська зграя не скорила.

 

Прилинь з Попрадських синіх берегів

Мотивом бистрого потоку,

І про лемківських розповіж братів,

Словацьку мачуху жорстоку,

Про український Пряшів нам

Оповідання стоголосі,

Як важко дихати синам

Без матері, без ласки й досі.

 

Прилинь жалем до мене чабанів

З верхів тужливих Буковини,

Щоб гнів яскраво в грудях пломенів,

Зростав, могутнішав щоднини.

Як ув Олекси, що панів

Чужих карав, палив з дворами,

Щоб рідний край зазеленів

І закосичився квітками.

 

Прилинь, прилинь кличем з Галичини,

Де кров'ю пишуть епопеї.

Грізні, святі літописи війни

Вітчизни вірні Прометеї,

І де скривавлений покіс

Гарматні залишають жерла,

Щоб на Говерлу кат не ліз,

Щоб квітла вільною Говерла.

 

Селянськими прокльонами прилинь

З колгоспних присмерків Волині,

Щоб на чужині я почув Волинь,

Як у ярмі страждає нині,

Як з неї ссуть останній сік

Гадюки прокляті червоні

І як нагай тіла посік

І мозолі – тверді долоні.

 

Прилинь до мене, Нене, з-за Дінця,

З лісів Полісся золотого,

З Донбасу і Дніпра святого,

Щоб голос мій залізним став,

Щоб серце спалахом тремтіло

Карбованих пісень-октав,

Щоб кликав я за праве діло.

 

До боротьби, як славний Каменяр,

Як Леся Українка сміло,

Щоб слово-криця пристрастю фанфар

Грізним прокляттям загриміло

Комуні, Сталіну, Москві –

Катам найзлішим України,

Щоб стали мертві і живі

В ряди повстанської лявіни.

 

Прилинь з Кавказу, пташко, навесні,

Пшеничним запахом з Кубані,

Іржанням табунів донських мені

Приснися в ночі, з горя п'яні,

Морським прибоєм пригадай

Даїрські ребра, шпилі Криму,

І Чорномор'я, і Дунай,

І Хортицю непобориму.

 

Прилинь, прилинь, мов блискавиця з туч,

У пекло тундрове шалене,

Хрестом Володимирівським із круч

Благослови мене, о Нене!

І про столицю розповіж,

Про хлібні черги на майдані,

Про більшовицький гострий ніж,

Що осквернив Софійські бані.

 

Замайори прапорами Хмеля,

Як червоніли Жовті Води,

Як бурею вкраїнська йшла земля

За віру й правду до Свободи.

Заплач про той фатальний день,

Як рада суму засідала,

І кайданів московських дзвень

Принесла Києву навала.

 

Про сина славного загомони,

Про дух геройський, про Мазепу,

Що прагнув волі, сонця і весни

І горам, і ланам, і степу,

Що рушив з ордою на прю,

Що розпочав борню криваву.

Нехай у спогадах згорю

Й полину серцем під Полтаву.

 

Гей, загрими, зарокочи

Безсмертним зовом Заповіту,

Щоб рвать кайдани,

Точити знов вночі

Сокиру, гнівом оповиту,

Щоб кров сторіками текла

В бурхливе рідне Чорне море,

Щоб промені добра й тепла

Зігріли поле неозоре.

 

Заґерґочи, мов тисяча гармат

Про лицарські діла Петлюри,

Щоб знову затремтів московський кат,

В'язничні повалились мури,

Залопотів народний стяг,

Воскрес тризуб у сяйві й славі

Й повів загони до звитяг

В державні заграви яскраві.

 

Натхни мене на подвиги гучні,

Заповни помстою до краю,

Бо лиш Тебе одну й Твої пісні

Кохав, кохатиму й кохаю,

Бо Ти одна – моє життя,

І щастя й задуми орлині.

Хай у Тобі без вороття

Розплинусь, Мамо, по краплині.

 

Прилинь до мене, мов скорботний дзвін

По замордованих в Березі,

Заплач гуцулкою, яку загін.

Солдати, зайди нетверезі,

Безчесні звірі – москалі

Пустили без віночка вранці

Застогни стогоном в імлі

Замучених у Сигуранці.

 

І скрипом шибениці заскрипи,

Змайстрованої німчаями,

Щоб залякати і Дніпро й степи

І зойком докотитися до ями,

Де загрібали люд живцем

Лопати братські під багнетом,

Щоб окупант з рябим лицем

Давився маслом і паштетом.

 

Прилинь до мене, Мамо, з Воркути,

Бліда, розпухла, у бушлаті,

З Карелії, Печори та Інти,

З Караганди, куди катюги кляті

Тебе загнали за дроти

На муки каторжні й поталу.

Плачем дівочим прилети

Із Колими, Іркутська та Уралу.

 

Прилинь до мене криками сиріт

З тайги холодного Сибіру,

І крізь решітки і колючий дріт

Розпламени у мене віру,

Зміцни, щоб стала мов граніт,

Щоб я пішов на супостата,

Піднявши голову в зеніт,

Коли прийде пора-відплата.

 

Як лицарі Базару й Крут,

Як Хусту вірні побратими,

Що закарпатський боронили кут

Тілами юними своїми;

І як сьогодні в кожну мить

Ідуть стрільців полки могучі,

Легендою про них гримить

Флояра вівчаря з-під кручі.

 

Прилинь, прилинь росою полонин

І срібним шумом водоспаду,

За Тебе гордо піду на загин

І на коліна не упаду.

Прилинь у клекоті орлів,

В ОУН-івськім наказі-слові,

І стану я поміж стрільців

В ряди, до боротьби готові.

 

Підніму шовк знамен, піду вперед

З братами у напрузі бою,

І не зупинить нас ні кулемет,

Ні танк наводкою прямою,

Ні вся диявольська Чека,

Ні ґерґотання грому й бурі,

Ні Черемошу синь стрімка,

Ні скелі дикі та понурі.

 

Прилинь до мене в далеч голубу,

Спали бунтарськими піснями,

Щоб змити слабодухість і ганьбу,

Оспівану сліпим без тями;

Як вимирав голодний люд,

Як постріли сухі тріщали,

Й про заслання сумний маршрут

Гуділи залізничні шпали.

 

Прилинь з фабрик і колгоспних полів,

Де мучаться рабів мільйони,

І розкажи про їх великий гнів,

Про злидні, сльози і прокльони.

Про тих, що порятунку ждуть,

Що в них одна-єдина мрія,

Що вперли очі тужно в путь:

– Коли ж, коли прийде Месія?!..

 

О Україно, Матінко моя,

Сторіччя на хресті розп'ята,

За Тебе смерть солодку прийму я

І в пазурях не крикну ката,

Піду на муки у пітьму,

Звідкіль повернення не буде,

Бо в Тобі вічно житиму,

Як житимуть на волі люди.

 

О Україно! Страднице свята!

На шрамі шрам, на рані рана!

Лиш Ти моя надія і мета,

Що сяє зорею весняно,

І крізь тумани навісні

Веде у бій народні лави,

В звитяжні далі осяйні

До щастя волі і до слави.

 

О Україно! Спадщино Батьків,

Мов свіжа кров, димиш, руїно,

Зоставсь лиш чорний попіл від садків,

Де співи лились солов'їно,

І згарище лежить руде,

Де грали кобзи віщі струни,

Й чума з лопатою бреде,

І крячуть ворони комуни.

 

О Україно! Знов повстанеш Ти,

Вільна, Соборна і багата,

В одній Родині зійдуться брати

Під гомін радісного свята.

Твій стяг над плесами борів,

Степами, селами й містами

Замайорить, як майорів

Жовто-блакитними лучами.

 

О Україно! Слався у віках!

Героїв Земле, люба й мила!

Хоч пута ще у тебе на руках,

Комуну вже чека могила.

І ти воскреснеш ясно знов,

Врочисто, буйно, голубино.

Тобі, Тобі одній моя любов,

О Страднице! О Україно!

Воркута, 1954-55