Шлях. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 24 жовт. 2017 р., 05:16 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 жовт. 2017 р., 05:16 ]

Як читатимеш цей лист, я йтиму в ніч, і тільки вдалині світяться сільські віконця. Ти давно була на селі – не знаєш, як зустрічають подорожнього перші хати серед обідраного, голого садка, лише вітер посвистує в гіллі. І все-таки добре йти, хоч темно і під ногами дзвякає болото, бо віконце, яке ще світиться, тебе жде, щоб прийняти в тепло хати…

 

Трохи втомлений, бо в автобусі було дуже сутужно, всеньку дорогу стояв, а потім ще поїзд торохкотів (бо «махорка»), аж у вухах ще досі стоїть отой гул. Так ось я вирвався в поле, де немає міської метушні, де навіть дихати вільніше, і здається, що ти вийшов на безкраїй простір і навіть не відчуваєш, що моросить мжичка, що небо, напевно, низьке, важке і брудне, як і та дорога.

 

Чому ж воно отак просторо? Може, тому, що думка, як добре повісмо, снується вперед, куди веде дорога і звідки привела? Може, тому, що десь он там, далеченько, але все ближче і ближче горить вогник, до якого я йду? А, може, тому, що думка, як і почуття, має початок, як десь починається й та дорога, якою я йду? Тут сплелися минуле й майбутнє, дві мрії, як дві ластівки, що роблять химерні кола в повітрі, то розлітаючись в різні боки, то майже в єдиний політ повертаючи крила. Зараз минуле – це праця, яка дає хліб і робить голодною душу, і праця, яка тільки може наситити спраглу душу. Майбутнє – ті, кого я зустріну, хто дав мені те, що не вмирає.

 

Та життя є таким, що минуле стає майбутнім, а майбутнє відходить в минуле. І тільки думки і почуття зв’язують в єдине, нерозлучне, як єдиним є само життя. Радість зустрічі рано чи пізніше перетвориться в смуток розставання, і тільки на обріях твоєї душі черкатимуть химерно витканий з дивних відчуттів горизонт оті невгомонні ластівки. І добре, що вони літають наді мною, а не ворон кряче. Бо ластівки – це весна, це пора буйного цвітіння і набухання плодових садів сонячними променями, що потім згортаються в дозрілі плоди яблука, вишні, виноград. А ворон – це не тільки паскудна, сльотава осінь, а й смуток, тягар, скинути якого можуть тільки ясні ластів’ячі крила…

 

Я не хочу ворона! Не кряч наді мною, чорний духу осінньої негоди, владарю темної ночі – осені! Мій шлях лежить крізь темряву – до світла. Бо вийшов я зі світла і до світла прагну! Тому й в осінню ніч, коли мжичка цяпотить і шлях дзвякає під ногами, в моїй душі літають легкокрилі ластівки, повні ласки і сонячної радості.

 

А завтра вранці (може, ще й увечері) зустріну тих, в кого руки загаровані у святій землиці – від буряків, від картоплі, від кукурудзи… Палахкотливими очима, дивно гарячими, дивиться на тебе жінка (їй заледве за тридцять), з обличчям, поритим глибокими зморшками, почорнілим від злих вітрів і дощів, приморозків і суховіїв, а руки – страшно на них глянути… Це живий свідок часу, що вписався в історію навіки – вписався, закарбувався в моїй душі, але не на папері офіціозів! Черкайте, ластівки, землю – хай нагряне буря і змете з чорного лиця землі рабство праці, зганьбленої чужинцем Півночі! Хай громи розтрощать насильство сильного над слабким! Хай родиться Вічний День! Хай здохне чорний ворон і тьма осінньої ночі!

 

І скільки б моя дорога не бігла вдаль, я думатиму про ластівки, сповнений ненавистю до чорного ворона, посилаючи йому тисячі проклять, тисячі заклинань тієї жінки, що віддала усе, а нічого не має.

 

Отакий мій шлях…

 

5.11.1959.