Санітарна торбинка. (Автор Сеник Любомир)

опубліковано 20 лют. 2016 р., 10:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 трав. 2016 р., 03:59 ]

Санітарна торбинка, або Одна історія в потоці двадцяти років

 

Осінь видалася напрочуд лагідна, тиха і тепла. Високим небом тільки вряди-годи пропливали легкі, ніби ефемерні, невеличкі громади білих громад хмаринок. Повівав вітерець, щоправда, іноді проносив холоднуватий повів, нагадуючи, що літо відійшло безповоротно, як усе відходить на землі і на безмежних небесних просторах.

 

У такий недільний ранок я з дружиною та приятелькою Ганною поїхали, як жартома казали, на сільський пленер. Моя Віруня мала зустрітися з колежанкою, а практична мета поїздки – назбирати осіннього приплоду дикої рожі, «свербивусу». Що там назбирали чи ні, але, як виявилось, пленер вийшов на славу.

 

Наші дороги, звичайно, небезпечні: водій зобов’язаний постійно тримати увагу, бо втратиш пильність – і моментально влетиш в діру, легко поламаєш підвіску чи ще щось на свій власний клопіт.

 

Ганна кинула іронічно після першого струсу авта:

- Такого буде ще чимало…

- Ти хіба не можеш вважати. Тут не картопля, а люди! – Віруня має гострий язичок, мені не звикати. Але поучення Мономаха дітям не то, що вражало якісь мої внутрішні струни (зрештою, вони ще мовчали), а просто вважав зайвими. Яка тут моя вина? Тому й прорік:

- Не я, а дорога винна.

- Невже? – Знову Віра. – Як легко і просто зняти з себе вину! Правда?

- Судді і прокурори, мовчіть! Чашу сію обираю сам і сам її іспити маю, як свою долю.

- Ха-ха-ха! – Дзвінко зареготала Ганна. – Я й не знала, що їду з суддями та прокурорами…

 

Віра серйозно:

- Дороги самі обираємо і відповідальність за свій вибір – також.

- О. Вірцю, ти правду кажеш. – Се вже Ганна. – Бо коли таки прийшов до мене на роботу той, знаєте, звідтам, і не вперше настоював на… на… Він вживав слово «співпраця», то я зразу першого разу відрізала:

- Не хочу і не буду! Баста! Заарештуйте мене!

 

Він не втерпів і твердо сказав: «Єслі нада, арестуєм!» Я розсміялася йому вслід. Він, напевно, почув мій нервовий сміх. Але я не зійшла зі своєї дороги.

- Все одно, тебе вигнали. – Віра співчутливо мовила, а я почув за плечима зітхання моїх пасажирок.

 

Авто котилося шляхом, ніби само по собі, і ми були ніби самі по собі, і небо, високе і далеке, теж само по собі. І день, який біг разом з автом, також видався сам по собі.

 

А я подумав: «Ніби непричетність світу цього до нас, а ми до нього… Але це ж не так! Переконаний, що не так!

 

Перед селом, в яке ми повернули з автостради направо, таки зупинилися перед рясними кущами свербивусу і набирали його до повних торбин. За якусь годинку в’їхали в село на залюднений вигін. Люди якраз вийшли з церкви, стояли групами, гомоніли. Віра мала зустрітися із знайомою вчителькою, трохи старшою від себе. Знайомство ще з юности. Завжди воно ворушить серце і навіває теплі спогади.

 

Ганна уважно приглядалася до людей, ловила уривки фраз. Не знаю, чи їй, абсолютно міській людині, було цікаво глядіти на це недільне видовище. Хтозна, щось можна несподівано відкрити для себе важливе, може, й неймовірне. А воно існує поруч з тобою і навіть не здогадувався про його існування.

 

Словом, Ганна десь загубилася. А Віра прагнула, як раніше домовлялася, зустріти знайому. Тому й очікувально стояла серед вигону, де людство мерехтіло святковим одягом, діти щебетали, як пташенята, а молодь розкотисто реготала, незважаючи на людний майдан.

 

Час поступово котився, як колесо від воза, але не було ні воза, ні дороги вниз, бо вгору воно не покотиться… Якщо без жартів, то мені вже починало здаватися, що задовго ми тут стовбичемо. На нас поглядають незнайомі обличчя, проходять мимо, навіть дехто, озирнувшись, щось знову швиденько заговорив до своєї сусідки…

 

Як довго все це тривало, важко сказати. Але незабаром підходить до нас високий чоловік. Віра дивилася на нього раніше, бо він виділявся з натовпу, власне, своїм ростом і, мабуть, гарною поставою – прямий, як воїн неіснуючої армії.

 

Отож підходить він до нас, дивина, уперто дивиться на Віру. В якийсь момент мені навіть стало не по собі: що за притичина, чого тобі треба, чоловіче?

 

Підійшов, привітався «Добрий день». Далі диво: називає дівоче прізвище Віри, а також ім’я. Говорить, що він її бачив там і там. Тобто називає одну лісову місцину. І при тому додає: Пам’ятаю вас, як ви там бігали з санітарною торбинкою. І далі мовчки продовжував дивитися на Віру.

 

Моя Віруня раптом стала біла-білісінька, біліша від стіни. Але спромоглася відповісти:

- Ви помиляєтесь. Це не та... Про котру говорите…

 

Чоловік мовчки відійшов. А моя Віруня каже:

- Негайно сідаємо в машину і їдемо додому!

- Чекай, – кажу, – треба знайти Ганну. Без неї не поїдемо. – І я кинувся на майдан шукати Ганну.

 

Коли «пропажа» знайшлася, ми сіли і від’їхали.

 

Поки їхали до автостради, Віра мовчала. Як води в рот набрала. Ганна, звісно, нічого не відала, тому я й бовкнув про пригоду. Ганна зацікавилась. А я кажу:

- Звичайно, я анальфабет, бо не знаю місцевости, яку назвав незнайомець.

 

Віра не втерпіла:

- А тобі обов’язково знати?

- Не завадило б, бо все відбувалося на моїх очах. А те, що ти побіліла, як білий сніг, то наводить на думку, що той чоловік тебе таки пізнав…

 

Віра мовчала. Ганна тактовно не втручалася в розмову, але спостерігала, що тут справді є інтрига невпізнаного і невідомого.

 

Нарешті, Віра сказала:

- Я його впізнала зразу. І добре його пам’ятаю. Усе відбувалося отут в лісах, коли йшов бій з емґебистами аж до вечора. А я… справді з санітарною торбиною перев’язувала ранених, а увечері від’їхала з ними на підводі подалі від облавників…

- Ти, мабуть, правильно вчинила, що заперечила, сказати б, свою ідентичність. Адже зараз ідуть показові судові процеси над учасниками УПА. І хтозна, що собою являє сей твій знайомець-незнайомець.

 

Запала мовчанка. Її порушила Віра:

- Навіть, якщо залишився порядним і чесним, він не мав права підходити до мене. Звідкіль він знає, яка я сьогодні? Та й я не знаю, хто він сьогодні. Може, найгірше: сексот, аґент КГБ… Звідкіль я можу знати, хто він!

- Ти маєш рацію, – каже Ганна. – Нині не слід втрачати пильности, по собі знаю.

 

Поки ми доїхали додому, чимало переговорили про часи минулі і теперішні.

 

З часу пригоди моя Віра вже ніколи не виїжджала в ті сторони на велелюддя. Обережного Бог береже. Для неї, справді, вже достатньо було однієї «відсидки» аж на десять років…

2012-2014.