опубліковано 22 черв. 2012 р., 04:45 Степан Гринчишин
[
оновлено 25 черв. 2012 р., 11:15
]
«Грегіт» –
історико-краєзнавчо-туристичний часопис,
число
7, 2010-2011. стор. 80.
Саможертовність
Від переслідувачів
спритно відірвавсь,
Коли до пекла трьох
«рубах» відправив,
За купу хмизу в
лісі заховавсь,
Та залишив на стежці
слід кривавий.
Ішли слідом тим ще
з десяток їх.
«Он ранєн, не
уйдьош от нас», – кричали.
І, справді, бігти
далі він не міг,
Із рани кров вже не
текла – дзюрчала.
Той хмиз давно
покрив зелений мох,
Що поміж ним
сховався, здогадались.
І обережно (втратили
вже трьох)
Як слимаки
довкружно підповзали.
Не квапився з
вогнем, чекав.
Надлюдського
напруження хвилини.
Обвисла перев'язана
рука, –
У торбі бинт
простий мав, з полотнини.
Є ще здорова ліва.
Він малькут.
Є автомат у нього,
дві гранати.
Приречений він. І
загине тут.
Йому, що кров'ю
стік, не врятуватись.
Зіщулився. І дав
останній бій...
Із тіла познущалися
вандали.
...А скільки їх по
Україні всій
Отак саможертовно
умирали.
Не одиниці їх, а
тисячі.
Чому ж за їхню
відданість безмежну,
В країні, ніби
вільній, живучи,
Ми їх не пошановуєм
належно?
|
|