Саможертовність (автор: Сердюк Зиновій)

опубліковано 22 черв. 2012 р., 04:45 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 черв. 2012 р., 11:15 ]

 «Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис,

число 7, 2010-2011. стор. 80.

 

Саможертовність


Від переслідувачів спритно відірвавсь,

Коли до пекла трьох «рубах» відправив,

За купу хмизу в лісі заховавсь,

Та залишив на стежці слід кривавий.

 

Ішли слідом тим ще з десяток їх.

«Он ранєн, не уйдьош от нас», – кричали.

І, справді, бігти далі він не міг,

Із рани кров вже не текла – дзюрчала.

 

Той хмиз давно покрив зелений мох,

Що поміж ним сховався, здогадались.

І обережно (втратили вже трьох)

Як слимаки довкружно підповзали.

 

Не квапився з вогнем, чекав.

Надлюдського напруження хвилини.

Обвисла перев'язана рука, –

У торбі бинт простий мав, з полотнини.

 

Є ще здорова ліва. Він малькут.

Є автомат у нього, дві гранати.

Приречений він. І загине тут.

Йому, що кров'ю стік, не врятуватись.

 

Зіщулився. І дав останній бій...

Із тіла познущалися вандали.

...А скільки їх по Україні всій

Отак саможертовно умирали.

 

Не одиниці їх, а тисячі.

Чому ж за їхню відданість безмежну,

В країні, ніби вільній, живучи,

Ми їх не пошановуєм належно?