опубліковано 17 черв. 2012 р., 14:05 Степан Гринчишин
[
оновлено 22 черв. 2012 р., 04:48
]
«Грегіт» –
історико-краєзнавчо-туристичний часопис,
число
7, 2010-2011. стор. 80.
Розстріляли сина
В тюрмі не годували зовсім їх.
«Сосітє лапу!» – часто насміхались.
Харчі рідня приносила, хто міг,
Вони від голоду нещасних рятували.
Та в камери той харчовий запас,
Що спромоглись нещасним передати,
Щодня не весь доходив. Кожен раз
«Лягаві» брали з нього свій «податок».
Прийшла й вона з далекого села –
Старенька мама – у тюрму до
сина.
Харчі смачненькі в торбі
принесла:
Свіженький житній хліб і
солонину.
...Від допитів вже сива й борода.
Страшну біду передчувала мама, –
Свою сорочку син їй передав.
Була вона уся в кривавих плямах.
Наплакалася ненечка стара, –
Лягла на серце невимовна туга,
І віднесла сорочку до Петра –
Станичного і синового друга.
Петро ретельно напису шукав
(Бо ж передача, знав, не випадкова).
І там, де лівий брижився рукав,
Знайшов - КІНЕЦЬ - убивче слово.
І охопив Петра за неї страх,
Бо, як в тюрму придибала удруге,
Сказали їй: «Ваш син вже в таборах».
Петро ж був певний – розстріляли друга.
Листів чекала мама. Та дарма.
Не знала, бідна, про найбільше горе.
В Петра світлина друга є німа. Вона в майбутнім вільно «заговорить».
|
|