Ранок кружляв, мов підстрілений ворон (автор: Гетьманець Петро)

опубліковано 29 груд. 2012 р., 12:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 січ. 2013 р., 13:29 ]

Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 стор.

 

Серце пам'ятаю тепле, немов тільки вчора

ми зустрілися вперше в бурхливім житті...

Тоді ранок кружляв, мов підстрілений ворон,

молитовно летіли сніжини святі.

 

Ранком, в хаті чиїсь, поруйнованій здавна,

ти в задумі, спокійний, лиш в тиску руки

я відчув увесь трепет снаги й поривання

до просторів, вершин сонцесяйних, стрімких.

 

На підлозі вогонь, вився чад гіркий диму, –

А твій зір, і питання, пориви й захват!

Кілька день – не були мов ніколи чужими,

хоч з степів я полтавських, а ти з-за Карпат!

 

Дні шуміли над нами, мов ліс у негоду,

і бої, і терпіння, і сни на снігах,

в завірюху далекі уперті походи, –

тільки мрія про волю зоріла в очах!

 

Вже весна одцвіла... Одрожевіло літо,

осінь вийшла і вмерла... І знову зима.

Ми йдемо! Нас ніяким вітрам не спинити,

бо в устах полум'яне й святеє – Вона.

 

Так, вона – Батьківщина, закута в кайдани,

що в затаєній пристрасті дня того жде,

в який вся невблаганно для суду повстане

і навіки катів до могил покладе.

 

Чи ж спинитись тепер нам в засніженім полі,

чи ж не величчю дишуть ці наші шляхи?

Ясна ціль, одна ласка лукавої долі,

один порив високих думок і крови.

 

Наша дружба палка, ми в одних хуртовинах!

Хай з степів я полтавських, а ти з-за Карпат,

та одна в нас велика, свята Батьківщина!

Наші душі одною любов'ю горять!

 

*     *     *

Так люблю, коли вітер плюється

у лице пелюстками сніжин,

коли кроком моїм пружно гнеться

чорноземове чоло рівнин.

 

Так люблю ночі зрушену темінь

і погрозу скуйовджених хмар,

до сп'яніння всім вдихом легенів

п'ю степову бурхливість, як чар.

 

Вже забулася тиша селянська –

наче вік ввесь у впертих маршах,

тільки іноді дні ті присняться,

що минули в полтавських степах.

 

Та душа вже країною жалю

не зведеться ніколи в мені –

так люблю ці вітри і ці далі,

неповторні ці месницькі дні.

 

Нічний етюд

Ніч над полем дрижить, наче сонна русалка,

місяць ртуттю кричить про марші з вишини.

Ми спинились, лягли... Тільки тліє цигарка

і біліють навколо грудневі сніги.

 

Тишина, наче помах єднання і згоди,

тільки іноді кашель, як вістка сумна...

Вже так довго йдемо героїчним походом,

та в серцях в нас зневіри і втоми нема.

 

Цигарки погасають... Щось дальше згадалось...

Раптом голос: «Рушати, нас вічність не жде!»

Забрязчало залізо, ряди похитались,

тільки відгомін кроків за нами пливе!