Райський світ. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 24 жовт. 2016 р., 10:10 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 груд. 2016 р., 08:32 ]

Райський світ. (Автор: Сеник Любомир)

Фантастичний роман

 

Львів-2016

 

Сеник Л. Райський світ. Фантастичний роман. –– Львів, 2016.

 

Сюжет роману побудований на ґрунті фантазії про інший світ, залюднений, як і планета Земля, такими ж людьми, але з великою історичною традицією і колосальними інтелектуальними здобутками, що свідчать про відмінну від земної цивілізацію. Туди потрапляє герой роману і переживає складні ситуації, намагаючись зберегти свою самобутність. Він шукає відповіді на питання, співзвучні із земним минулим, до якого прагне повернутись. 

 

Роман адресований нашому сучаснику.

 

©  Любомир Сеник . 2016

© Обкладинка і графіка: 

 

ЧАСТИНА ПЕРША

Перехід

 1. Перевізник

Нарешті день дотягся до кінця. І Олег втомлено подибав до трамвайної зупинки. Але в середині в нього кипіло, мов у казані, де вариво дуже смерділо. Олега викликали в третє відділення. За столом розсівся прибулець із найвищого будинку в місті, з якого видно Магадан (так він жартував з Надійкою). З обличчя того було видно, звідкіля він. А чого від нього хочуть, неважко здогадатися, бо колеги з відділу, заробляючи копійку, аби не здохнути, вже говорили, хто і куди викликають, вербуючи сексотів…

 

Отож для Олега не було несподіванкою. Коли ж він переступив поріг призначення, було таке відчуття, ніби він кинувся в морозну воду, яка ось-ось замерзне і з нього зробить льодову мумію.

 

Той, за столом, жестом руки кивнув на крісло навпроти, а стіл служив ніби демаркаційною територією. Не вступай на неї, тримайся звіддаля, тоді вийдеш сухим із купелі, яку той захоче тобі справити…

– Ти, канєшна, панімаєш, родіна требуєт полной атдачі сіл своїх ґраждан… Поетому ти здєся...   

 

Вступне заохочення ніби вже відбулося. Але вербувальник тягнув свою пропозицію, наперед знаючи, яка наступить реакція Олега. Бо він такий же, як і всі інші, котрі до нього тут побували…

 

Олег мовчав. Але глипнувши на нього, той вловив з виразу обличчя неприкриту іронію.

– Ти согласєн?

– З чим я маю бути со-гла-сєн? Я не почув!

– Ах, да. Канєшна, с намі сотруднічать.

– Тобто стати донощиком. Чи, пак, як ви називаєте, сексотом?

– Да нєт. Секретний сотруднік – єто, єто, панімаєш, большая честь. Єто довєріє к нам, к совєтской власті, то єсть народной власті, панімаєш?

– Ні, не па- ні-ма-а-а- ю!

– Нєужелі. Єто нє харашо. Ти, кажісь, што, нє наш чєловєк?

 

Вербувальник пильно на нього глянув, а Олегові по спині пішов морозець. Він зрозумів: гра набуває небезпечних обертів.

– Так вот, мой дараґой: єслі ти нє соґласєн служіть родінє, то тєбє нєча здєся окалачіватьса… Ґані к чертовой матєрі і, канєшна, с работи.  Вот, падумай.

– Я вже подумав. Бувайте здорові! – Олег попрямував до виходу.

– Падумай, пока нє поздно!   

– Не пізно! Ніколи не буду… – і Олег закрив за собою двері, як віко домовини. Але питання собі не ставив: чиєї домовини – його чи своєї?

 

Вся ця сцена стояла в нього перед очима, поки очікував на трамвай, що мав його одвезти подалі від того і наблизити до Надійки, до іншого світу, в якому він щасливий, бо його подруга – серце, що б’ється в одному ритмі з його диханням і помислами…

 

В передчутті солодкої зустрічі він всівся у вагон, і перед його внутрішнім зором туманно мерехтіли минулі білі і чорні дні. Трамвай заколисував його, і він не вчувся, як поринув у сон. Видно, напруження робочого дня таки далися взнаки.

 

Він пробудився від виклику кондукторки:

– Приїхали. Кінцева зупинка.

 

Відкривши очі, Олег нічогісінько не міг второпати. По-перше, в трамваї не було жодного пасажира, а кінцева зупинка повіяла на нього незнайомою місциною – начебто передмістя, де він ніколи не бував. Навіть розгубився, раптово опинившись в невідомому світі.

 

Кондукторка настоювала:

– Виходьте. Уже. Виходьте!

 

Олег насилу піднявся, продовжував нерішуче оглядати навкілля крізь широкі вікна трамваю – зовсім незнайома місцевість! Уже на східках трамваю кондукторка раптом його зупинила:

– Постійте! Ви хочете повернутись додому?

 

Питання Олега ошелешило.

– А хіба я не дома?

 

Кондукторка не відповіла, лише пронизливо глянула на нього. Звичайно, вона хотіла чи то зрозуміти його, чи, може, в чомусь попередити. Але вона нічого не сказала, лише мовчки простягла йому свою руку. На її долоні лежав якийсь невеликий круглий предмет з металу чи іншого матеріалу. Олег спитав:

– Що це?

– Жетон.

– Який жетон?

– Жетон повернення.

– Куди повернення?

– Я вже казала – додому.

 

Спиною Олега знову пройшов мороз. Він аж здригнувся. І все ж таки запитав:

– То ж де я?

 

Кондукторка мовчала. І знову пронизливо глянула на нього.

 

Олег витримав погляд і спитав:

– Щось сталося зі мною? Що? Я… помер?

 

Кондукторка категорично заперечила, хитнувши головою.

 

Звісно, вона знала більше від Олега. Але те, що не хотіла нічого пояснити, вельми здивувало трамвайного пасажира.

– Візьміть. – І ще раз простягла руку. Олег взяв жетон, і почув її слова:

– Бережіть, як зіницю ока. Нікому не передавайте. Адже ви хочете повернутися додому?

 

Вона запитувала, але Олег не відповідав, бо далі вважав, що він дома, тобто в своєму місті, тільки в невідомій йому місцині…

 

Кондукторка стояла на платформі трамваю, гляділа на нього, і вагон поволі, поскрипуючи на рейках, поступово віддалявся, очевидно, повертаючись на ніч у трампарк.

 

Починало тільки сутеніти. Але сутінки швидко наступали, заволікаючи місцину темною плахтою.

 

Олег поспішив вибратись з незнайомої місцевости. Міста уже немає. Перед ним простягся простір з прибережними камінчиками, які під ногами шурхотіли. А Олег пішов навмання, надіючись, що, перейшовши дрібний жвір, він таки вийде на якусь іншу місцину. Виходить, це побережжя. Отже, десь поруч має бути ріка.

 

Він не помилився. Незабаром його очам відкрилася широка ріка, води якої тихо плюскотіли, б’ючись об похилий берег дрібними хвилями. Зразу ж з’явилася тривожна думка: ріка, як в античному міті, Стікс, за якою світ мертвих… І раптом його пронизав здогад: він помер! Тепер чекає перевізника!

 

Але друга думка заперечила. Ти дишеш? Потрібне повітря. Воно є? Є! Вщипни себе: болить? Так. Отже, ти живий. То що ж діється насправді?

 

«Не знаю» – відповів собі Олег. – Кондукторка теж не хотіла сказати правду. Я хотів лише одного: де я?»

 

Олег пройшов пару кроків берегом. Поглянув: подекуди стояли люди і, як він, очікували. Але він чомусь не захотів підійти до будь-кого. Спитати те саме, що питав кондукторку

 

… І до нього ніхто не підходив. Дивно: або ті люди, що стоять на березі, достеменно знають, де вони і що з ними, або чомусь не хочуть, як і він, взагалі спілкуватись… Щось в тому є! А хіба там, звідки він прийшов, отак запросто підходять до незнайомого і починають бесіду? Тут, на побережжі, виявляється, зберігається той таки спосіб проживання людей, нібито відмежованих один від одного. І нікого це не дивує, не викликає обурення чи схвалення. Як усе просто: «закон» чи щось подібне до нього вкорінюється в свідомість, і з цим живе собі людина, навіть не задумуючись над тим, що відбувається…

 

«Але ти, чоловіче, зараз не про те мав би журитись… – це вже Олег до себе говорить думками. – Краще поміркуй, де ночуватимеш. Адже вже смеркло. Буде ніч. А ти без прихистку …»

 

Глянувши на плесо ріки, Олег раптом побачив човен, його розмір більший від звичайного рибальського човна... Чоловік сидів у човні і веслував рівними змахами рук. Навіть здаля Олег прикинув, що тут вміститься з десяток людей, може, й більше.

 

Човен пристав до берега. Але люди чомусь не підходили. Очікували.

 

Олег підступив до човна. Весляр вовтузився в човні: ладнав дерев’яні полички-сидіння. Отже, він таки перевізник.

 

Олег привітався:

– Слава Ісусу Христу!

 

Перевізник повернутий спиною до Олега. Але почувши привітання, він повернувся до Олега, пильно глянувши на нього (Олег зразу пригадав кондукторку, яка теж пильно вдивлялася в нього) і, як йому здалося, з якоюсь хвилинною затримкою, все ж таки відповів:

– Навіки слава!

 

Олегові стало легше; напруження відлягло: тут, на побережжі, діє земне привітання. Отже, це не чужина.

 

Човняр далі порався в своєму господарстві.

 

Олегові не терпілося. Він якнайшвидше хотів опинитися на іншому березі. Може, там він знайде правду про все, що його нині турбує.

– Ви могли б мене перевезти на другий берег?

 

Човняр знову повернувся до нього обличчям і ніби очікував ще якихось слів, що мали б стосуватись перевезення.

 

Олег зам’явся. Він розумів, що всяка послуга потребує плати. А він – голий, як церковна миша... Коли зранку йшов на роботу, грошей не взяв. Під час перерви не обідав, бо його покликав агент спецслужби. При одній згадці його зморозило: ловці душ для доносів. Тут він опинився в невідомій місцині. Надія в ньому жевріла, що, можливо, на тому березі він знайде спокій і відповіді на питання, які його зараз мучили… Та й ловці-вербувальники, мабуть, тут все ж таки відсутні…

– Розумієте, – почав розмову Олег, який мислив земними категоріями, – нині я вийшов з дому і не взяв з собою грошей, тому я не маю чим вам віддячити за перевезення.

 

Човняр з явною цікавістю дивився на нього, і на його обличчі з’явилася усмішка, ніби вперше почув про плату. Він сказав:

– Сідайте.

 

Коли Олег всівся на лавочку, мимоволі схопився за борт човна, бо ним, все таки, хвилі колихали.

 

Човняр несподівано спитав:

– А жетон у вас є?

 

Олег ошелешений. Звідкіля ця людина знає про жетон? Що це? Змова? Що ж діється насправді?

– Покажіть жетон, – перевізник настоював. Олег витягнув з кишені жетон і показав перевізнику.

– Сховайте. Не загубіть його.

 

Це вдруге його попереджають берегти цю залізячку; може, цей предмет має особливе значення якого наразі Олег не усвідомлює і не знає його ваги… 

 

Човняр уже готовий був відправитись від берега, коли Олег раптом спитав:

– А що, більше ніхто з нами не їде?

 

На те перевізник усміхнувся:

– Тут є ще один. Він перевозить інших. – Несподівано човняр замовк, ніби шукав слів для пояснення, відтак продовжив, – ви – інший, та й вони їдуть не у ваше призначення… на інший берег.

– Виходить, ріка має різні береги?

– Приблизно так. Мабуть, вам трохи трудно зрозуміти, але воно так.

– Справді важко. Виходить, мені призначено інший берег?

– Так.

 

Далі Олег лякався просто розпитувати, бо хто знає,  що стане йому відомо.

 

Раптом перевізник каже:

– Ви не соромтесь розпитувати. Тут постійно питають. Ви хотіли б узнати про призначення?

– Справді. Я лише подумав вас спитати, але ви ніби прочитали мої думки…

– Еге ж! Ви не помилились. А призначення від Всевишнього.

 

Олег онімів. Звідкіля човняреві відомі наміри і дії Всевишнього? То що виходить? Він, Олег, таки помер? Але ж перевізник говорить (йому треба вірити), що я інший…

– Не мучте себе думками, – промовив заспокійливо перевізник. – Тривоги ваші від незнання. Повірте в те, що я кажу.

 

Олег дуже хотів заспокоїтись. Але тривожна думка-запитання вгризалася в його нутро, залазила, як змія, із середини сичала питаннями: «Що з тобою діється? Куди ти ідеш? Що тебе чекає далі?»

– Скоро причалимо. Заспокойтеся. На березі вас зустріне дівчина Нілея. Довіртесь їй, як мені.

 

Поки пливли, Олег прагнув збагнути перевізника, який ніби закинув сіті і ловить рибу в його душі.

 

Човняр, повернувшись впівоберта до нього і усміхаючись, каже:

– Справді, коли немає прибульців, я закидаю сіті… А я вас збентежив знаннями… Проте знаю, що ваша віра в Боже призначення людини ніколи не похитнулася. Знаєте, зустрічаю людей і ніби прочитую їхні життя, закидаючи, як ви подумали, невидимі сіті. Звісно, з’являється асоціація, але ми вже в іншому часі… хоча… – Не закінчив думки, а Олег дивувався здатності перевізника проникти у внутрішній світ прибульця. 

 

Човен пристав до берега. 

 

Тут також дрібні камінці під ногами. Олег ступив на берег і нерішуче придивлявся до місцини. Вона така ж, як і на протилежному боці.

 

Перевізник на прощання сказав:

– Бережіть жетон. Бажаю успіхів. Щасливого повернення, якщо… захочете…

 

Після цього човняр відчалив від берега.

 

2. Відтворення пам’яті

Пройшовши побережжям, як звичайно, навмання, бо не знав, куди йти і кого зустрічати, Олег зупинився, розглядаючи місцевість, якої досі він ніколи не бачив. Отже, він тут уперше.

 

Почало світати. Олег здивувався: здавалось, він недовго очікував перевізника, та й час у човні ніби й недовго тривав, щоб уже закінчилася ніч. Там, звідкіля він, ніч ніби й довша, правда, вона минала під час його сну. Уперше в Олега виникла думка, що тут час начебто проходить повільніше. Він глянув на годинник: стрілка наближалася до одинадцятої години ранку! «Побачу, що відчуватиму в майбутньому», – думка мелькнула в Олега, як тінь невідомої птахи.

 

Якось ставало йому не по собі. Сонце появиться на обрії, а він тут, як вигнанець, на пустирищі, де не бачить жодної живої душі. Сум пронизав його, як гострий меч. Він згадав Надійку, і біль стиснув серце. Що вона подумає, коли він щез, зникнув, як пара, розвіяна вітром. Що вона погадає про нього? Невже в неї закрадеться думка, що він її покинув? Він уже хоче повернутися до неї, обняти її, милу, кохану. Відчути трепет іі стрункого, шалено жаданого тіла…

 

Отже, минула ніч. Світає. Це значить, що він бачив Надійку позавчора, тобто ще напередодні зустрічі з ловцем душ.

 

Домовилися зустрітись після роботи. Надійка сказала, щоб Олег зайшов за нею додому, і вони ввечері підуть у місто, може, в парк. Або ще куди-небудь...

 

Після шостої вечора Олег зайшов до Надійки. Вона мешкала з батьками в центрі Старого Міста, біля парку.

 

Висівши з трамваю біля Політехніки, він пройшов невелику вуличку, де містилася наукова бібліотека інституту. І далі повернув наліво, де курсували тролейбуси і швидко роз’їжджали легкові авто. Попрямував униз іншою вуличкою в напрямку до парку. Тут і знаходилося помешкання Надійки.

 

Зараз Олег намагався пригадати вечір і наступний день, коли він після закінчення робочого дня сів у трамвай. Це він робив сотні разів, відколи працював в інституті картографії.

 

Вечір з Надійкою пролетів миттю. Олег не може зараз пригадати розмов з своєю нареченою. Але він запам’ятав, що вони, нарешті, вирішили одружитись. Олег так і сказав:

– Надійко, я тебе кохаю. Ти знаєш. Даю слово, від якого я ніколи-ніколи не відмовлюсь. – Він обняв її, притуливши міцно до грудей. Як завжди, він відчув приспішене дихання дівчини. Та й його серце калатало, як молот. Їй не потрібно говорити – вся вона паленіла цією миттю, коли вони поєднають свої долі та свої життя для щасливої мандрівки в майбутнє. Вони домовилися, що, зареєструвавшись у ЗАГСі, не справлятимуть гучної забави, а церковний шлюб візьмуть у підпільній греко-католицькій церкві.

 

Для молодих людей це був щасливий вечір.

 

Наступного дня, сівши в той незвичайний трамвай, Олег уже не побачив Надійки.

 

Власне, він хотів пригадати все точно, детально, і, виявляється, не міг! Йому незрозуміло, що час їзди в трамваї додому, тобто до свого помешкання в новому районі Старого Міста, ніби невідомою йому силою витертий з його пам’яті. Він нічого не може пригадати з того моменту, коли сів у трамвай. Ага, пригадав, вагон битком набитий людьми, які, як і він, після роботи їхали додому. Так, він пам’ятає гамір у трамваї, скрип коліс на рейках, коли зупинявся, під час їзди хилитання вагона, вже досить таки заїждженого, що свідчило про настійну потребу заміни його новим. Та, як видно, трамвайному керівництву не до того. Очевидно, не вистачало коштів…

 

Що далі? Поступово у вагоні з кожною зупинкою меншало пасажирів. І Олегові пощастило зайняти сидіння, яке під вагою тіла поскрипувало.

 

До цього моменту він пам’ятає їзду. І тут сталося фатальне – він заснув. Це значить, що в його пам’яті не зафіксувався момент, коли він опинився… в іншому трамваї. Адже в тому, яким він їхав, не було кондукторки. Гроші на білети передавали водієві, а від нього білети встромляли в примітивний маркер, який продірявував білети дірками різного «узору».

 

Це перша загадка і далі, як розгорталися дивні події, не пам’ятає… Все випало з його пам’яті!

 

І знову він подумав про Надійку. Адже вони домовилися наступного вечора, після роботи, знову зустрітись. Що вона подумає про нього, коли телефонуватиме йому додому? Дуже гучно звучить слово «додому»: одна кімната, правда, з усіма вигодами, є й невеличка кухонька. Профспілка не могла йому, неодруженому, виділити двокімнатну квартиру. Олег, звичайно, радів, бо вже не тинявся по різних квартирах.

 

Що вона, розгублена, зараз робить? Де він дівся? Покинув її, нічого не кажучи? Адже вона знає, дуже добре знає, що таке вчинити він не здатний!

 

Отже, все, що з ним діється, видається незрозумілою пригодою. Напевно, все незабаром закінчиться, і він знову опиниться в обіймах своєї нареченої, якій він дав слово і ніколи від нього не відмовиться. А слів на вітер не кидають. Тим більше, він, Олег.

 

І знову постає питання: що насправді відбувається? Хто йому дасть на це питання відповідь?

 

Він, нарешті, зрозумів, що ніхто не здатний пояснити, що з ним діється.

 

Зрештою, на побережжі Олег не бачив жодної живої душі. Се його теж гнітило. Невже це пустеля?

 

Правда, перевізник потішив, що його зустріне дівчина і навіть назвав її ім’я.

 

Але в цю мить, яка тягнулася до безконечности, він нікого не бачив, залишаючись із своїми неспокійними думками. Він уже, після послуги перевізника, не був певен, що перебуває на Землі, хоча не пам’ятає, що дивним способом перенесений на іншу планету. Тому й прагнув пригадати все, що з ним відбулося раніше. Звичайно, пам'ять його пов’язана із Землею, з його коханою, з містом, у якому він і вона живуть. Це і є та реальність, яка залишилася в його пам’яті. Він цупко її тримався, бо саме тут було все його дотеперішнє життя. Звичайно, майбутнє в нього окреслювалося лише на ґрунті його пам’яті. Він іншого, природно, не знав.

 

Але його тривожила нинішня реальність. Адже він знаходиться в зовсім незнайомій місцині. Щоправда, перевізник потішив, що його тут зустрінуть. Наразі нікого немає. А його все єство в тривозі. Відчуття самотності його огорнуло, як темна осіння ніч.

 

Кожна людина вибудовує своє майбутнє. Для Олега воно постало великою загадкою. Ця велетенська невідомість тривожила до краю і сповнювала думками, що повністю заполонили його.

 

3. Перше знайомство. Пізнання незнаного

Олег продовжував себе запитувати.

 

Що з ним діється? Звідкіля все це? Де він?

 

Олег не мав відповіді на ці питання. Він стояв на побережжі розгублений. Сирота світу! Ні ти нікому не потрібен, та й хто-небудь тобі теж байдужий, як торішній сніг. За все своє життя він ще ніколи не відчував такої жахливої самотності, як зараз. Куди йти? Кого я зустріну? Хто стрінеться зі мною, чужим у незнайомому, чужому світі?

 

Він знову ступав навмання. Просто йшов, бо поступ його кожного кроку ніби наближав до відповідей, які весь час поставали перед ним, пекли його нутро, не заспокоєне, стривожене незнаннями, відсутністю відчуття впевнености в його проходженні крізь невідоме.

 

Ще минув якийсь час, коли вдалині він побачив марево міста, що потопало в голубуватій досвітній млі, яка тремтіла мерехтливо в ранішніх променях денного світила.

 

Ще одна думка ввела Олега в русло переконання: так, він, все таки, у відомій йому сонячній системі, в якій знаходилася його мила планета, на якій він народився, його предки дали йому життя і на якій він пізнав Надійку.

 

Олег вдивлявся в бік міського марева, навіть прошмигнула думка, чи це не фата Моргана? І в той момент він побачив жінку на тлі його «фати Моргани». Жінка простувала до нього. Отже, човняр сказав  правду. Дивно, що він про все це поінформований. Дивина та й годі.

 

До нього прямувала жінка. Її струнка постать одягнута в легку білу сукню, що розвівалася від ходи і легкого лагідного вітерця, оголяючи стрункі ноги вище колін. «Красуня» – подумки говорив Олег, справді очарований незнайомкою, яка все ближче і ближче підходила до нього, здалека привітно усміхаючись. Глянувши на її обличчя, Олег мало не пережив шоку – на диво подібна до Надійки! Він онімів. Не міг промовити ні слова. Нарешті жінка промовила:

– Вітаю у нас, Олеже!

 

Ще раз Олег скам’янів: звідкіль відоме його ім’я?

 

Нарешті, оговтавшись, ковтаючи повітря, промовив:

– Дякую за вітання. – І спитав: – Ви – Нілея?

– Так.

– Дозвольте спитати, звідкіль відоме вам моє ім’я?

– Так, відоме. Мені багато що відомо… – Але далі вона замовкла і глянула на нього проникливим поглядом. Так дивилися на нього кондукторка і човняр-перевізник! Що діється з ним? Чи узнає він, нарешті, правду? Невже він помер, а ТАМ, напевно, все про всіх знають…

 

Раптом він почув від Нілеї:

– Не забивайте собі голову питаннями. Це нині зайве. Довіртеся мені.

– Вибачте, те саме говорив мені човняр, коли перевозив мене на сей берег. Але зрозумійте, виходить, я людина з іншого світу, ви це знаєте. Тому я… я… – він хвилювався, не знаходив слів, – я хотів би узнати, що зі мною відбувається… де я… живий… чи вже  в іншому світі, де душі мертвих вічно перебувають…

 

Нілея уважно слухала, але ще до того, поки він говорив, вже знала, що він говоритиме, проте з чемності його не перебивала.

– Так, так, мені зрозумілі ваші хвилювання, це природний стан, з якого, гадаю, ви скоро вийдете.

 

Проте Олег чекав іншої інформації, а вона не відповідала на питання, які його найбільше турбували. І вона, безперечно, про це знала!

– Довіртеся мені.

– Справді, це говорив мені перевізник.

– Ходіть зі мною.

– Так, я довірюсь вам. Бо що ж інше можу тут робити? Адже нікого тут я не знаю. – Зробив паузу, відтак спитав:

– Чим же я вам віддячу за вашу допомогу?

 

Нілея знову проникливо глянула на нього і тихо сказала:

– Довір’ям. Щирістю…

 

Олег подумки продовжував її мову: «Любов’ю, як до Надійки, котрої з ніким не поміняю, бо я є такий, як є…».

 

А він почув;

… Любов’ю, яка має різні сенси, довір’ям, як твердий ґрунт співжиття людей…

– Так, я згідний з вами, Нілеє! – І раптом вигукнув:

– Яке гарне ім’я Нілея! Яке милозвучне! 

 

Мить мовчанки. Але знову Олег, до краю здивований, прорік:

– Звідкіль ви знаєте мою мову? Це таке враження, що вчора ви були в моїй країні…

 

Він  почув від неї відповідь:

– Я багато що знаю…

 

Бракувало йому зараз спитати, скільки їй років, але він вкусив себе за язик.

 

На диво він почув репліку Нілеї:

– Ну, а про роки не будемо говорити…

 

І ще раз Олег онімів: «Господи, вона читає мої думки. Вона все знає про мене!» Раптом він себе уявив маленькою грудочкою землі або камінця, який нічого не значить у величному всесвіті зір і планет. А перед цією дивною жінкою, якій зобов’язаний своїм тут перебуванням, що його вона, напевно, полегшить, видався повністю залежним від неї, як пес від свого господаря.… Усвідомлення власного ніщо було і болючим, і, як не дивно, заспокоюючим. Він ніби твердо став на ґрунт, що під ним в один момент захитався, як від землетрусу…

 

Олег мовчав, занурений у свої думки. А Нілея, пильно поглядаючи на нього, свідома того, що він таки зрозумів її особливу здатність чути його думки, змушена була сказати:

– Олеже, послухайте. – Він уважно повернув голову в її бік почути знову щось несподіване. І, справді, те, що вона мовила, тим разом уже не дивувало, він починав спокійно сприймати несподіване, непередбачене… – Ви вдумлива людина… – Вона знову замовкла, думаючи про те, як висловитись, аби він сприймав сказане спокійно. – Ваша реакція на все, що кажу, зовсім природна для вас. Але ви… в… іншому світі. Він таки відмінний від того, звідкіль ви прибули… Гадаю, ви звикнете, як то кажуть у вас, акліматизуєтесь…

 

Він таки перебив її, хоча вона робила паузи.

– Я не певен. Тут справді багато речей по-іншому… не маю слова… влаштовані, хай буде так. Хоча би те, що досі побачив. Тому вибачайте, коли питатиму. Але ж правда… ви… ви… читаєте мої думки? Не ображайтеся на мене. Я це відчув, зрозумів…

– То нічого. Заспокойтесь. Ще буде багато причин для хвилювання. Пам’ятайте, що я буду з вами. – Вона знову замовкла і через якусь хвилю сказала:

– Я мушу вас приготувати до певних речей, яких там, звідки ви прибули, немає. Точніше – з часом були втрачені. – І вона знову замовкла, вдивляючись на нього. Далі сказала:

– До міста ще дуже далеко. Дарма, що його видно. Отож я пропоную… полетимо.

– Як? – Раптово вихопилося питання. – Тут немає літальних апаратів! – Олег був абсолютно переконаний, бо справді кругом нічого подібного тут не було – пустир.

 

Нілея усміхнулася. Вона попросила його підійти до неї. Олег несміливо зробив кілька кроків. Вона, усміхаючись, зробила рукою жест, мовляв, ближче, ближче. Нарешті він почув:

– Станьте за мною і міцно, міцно обніміть мене за стан, сміливіше! Міцно тримайтесь мене! Не відпускайте! – І раптом вона вигукнула «Полетіли!» і розправила руки, ніби крила.

 

Олег відчув, що вони  піднімаються над поверхнею, на якій вони твердо стояли, все вище й вище і летять до міста, що швидко наближалося до них, виростаючи у велетенський мегаполіс. Якусь мить пролетівши над містом, вони почали поволі опускатись, незабаром Олег відчув під ногами тротуарну плитку.

– Нілеє! Дорогенька! Я ошелешений! Здатність пересуватися в повітрі – це що, вроджене?

– Ні, це наша здатність!

– Усі жителі літають?

– Майже всі.

 

Олег більше не розпитував. Він згадав слова Нілеї про те, що люди втратили певну здатність; тоді він не мав уявлення, про що йдеться. Виявляється, Нілея мала на увазі Христових Апостолів, які самі пересувалися в далекі місцини, коли потрібно було туди прибути. Звідкіль їй це відомо? Читала Святе Письмо!

 

Нілея дивилася на нього проникливо, отже, читала його думки і усміхалася, як сміється мати над своїм дитятком, котре робить перші кроки. Несміливі.

 

Як легко впасти! І як просто зійти на іншу стежку; адже невідоме манить, приваблює своєю невідомістю, де легко й непомітно для себе вступити в рай або пекло. Усі ці «так» і «ні» він  приніс із собою з того світу, звідкіль він прийшов… Невже сей вантаж він нестиме і тут, де інші, як видно, правила і закони? Він їх ще не знає. І чи підкориться їм? Хто се знає. І він почув голос Нілеї:

– Я знаю.

 

Олег глянув на неї і низько опустив голову перед нею. Він ніби вибачався перед нею за свої невимовлені думки, але тепер знав, що вона їх почула. Він не має перед нею жодної таємниці! Все таємне тут відоме. Здавалося, в такому стані взагалі неможливо жити. Але се правда: він перед Нілеєю з відкритою душею. Як оголене немовля, без пеленок… Бо інакше тут не можна. Це правило їхнього життя.

 

«І яке ж твоє правило?» Ця думка вдарила його, як мечем. Але він не впав від удару. Він вистояв. «Я такий, як був. Я залишуся собою…»

 

Нілея гляділа на нього, усміхаючись, і він побачив її добру, лагідну усмішку.

 

ЧАСТИНА ДРУГА

Нілея

 

4. Перші кроки

Олег постійно запитував Нілею, бо направду багато незрозумілого. Досі він не отримав пояснення, яким чином він тут опинився. Усміхаючись, Нілея не відповідала. Може, вона не все знає? Хтось є вищий від неї… Або, можливо, їй заборонили все говорити.  Там, звідкіль він, існує підпорядкованість на службі. А що вона на службі, сумніву немає. Олег спитав:

– Нілеє, ви тут весь час зі мною. Це… така ваша служба?

– Так. Се моя робота. Займаюся такими прибульцями, як ви.

– Отже, я не перший?

– Звичайно. Хтось є. Хтось повернувся…

– Отже я можу повернутись?

– Так. Але не зараз.

– Чому?

 

Нілея усміхалась і пильно вдивлялася в нього. Відтак сказала:

– Будьте моїм гостем. Ласкаво запрошую до себе.

 

Ввічливість господині його схвилювала. Він сердечно подякував їй:

– Я не хотів би вас зв’язувати своєю присутністю…

– Та що ви кажете. Мені буде приємно, коли погостюєте в мене.

 

Вона провела його в під’їзд багатоповерхового будинку і зупинилася біля відкритої платформи, площа якої була в половину росту людини загороджена металевою решіткою.

– Що це? Подібне до нашого ліфта?

– Так. – Нілея натиснула червоний ґудзик проти цифри 10, і платформа вмить підняла їх на поверхи.

– Гостинно запрошую, – і вона відчинила високі двері під темний горіх з вибагливим різьбленням розкішних чаш квітів.

– Дякую, після вас, – Олег по-справжньому джентльмен. Адже він далеко від рідного дому, і невідомо, чим закінчиться його дивовижна історія…

 

Нілея вступила в просторий коридор і звідти ввела його у велику світлу залу, обставлену з артистичним смаком. Усе, що тут стояло чи висіло на стінах, начебто випромінювало чисте світло, що дивним чином вливалося в його душу. Олег не міг собі пояснити стану, в якому він перебував. Це не просто світло якимсь дивним способом увійшло до нього; щось начебто інше, незрозуміле, невідоме досі дивно наповнювало його спокоєм, лагідністю, незвичайною умиротвореністю – відчуттями, які дуже рідко навідувалися до нього в його попередньому житті.

 

Він і признався щиро, що розгубився.

– Нілеє, якесь дивне відчуття у вашій господі; воно мені знайоме з попереднього життя, коли з’являлося надзвичайно рідко… Але тут… я не знаю, що зі мною коїться…

– Заспокойтесь. Це природне відчуття, що ви його відчуваєте. Я теж його відчуваю. Воно прекрасне! 

– Так. Справді. Признаюся, мені буде жаль, коли воно  зникне.

– Не зникне. Повірте мені. Бо ви… бо ви тут… – І  після паузи каже:

– Гадаю, що нам слід щось поїсти.

– Можливо. Дивно, але я не відчуваю голоду.

– Все одно. Прошу до їдальні. – Нілея ввела його в простору кімнату. Олег кинув оком і ніяк не міг відшукати традиційної на планеті Земля газової конфорки, раковини для миття посуду, на стіні газової нагрівальної колонки. Він мало рота не роззявив, коли Нілея змахом руки в напрямку, здавалося, суцільної стіни раптом відкрила простір, в якому з’явилася широкий піднос з продуктами, і приємний запах овіяв збентеженого Олега. Нілея взяла піднос і піднесла до широкого столу, застеленого квітчастою скатертиною з різними кольоровими квітами.

 

Потім ще раз клацнула рукою в напрямку цієї ж стіни, і поруч відкрився ще один ширший простір, звідки вона взяла дві тарілки, вилки, ножі, малі ложки і невеличкі білі чашки, все це поставивши на ще один піднос, який піднесла до столу. Уся операція тривала хвилин дві, не більше, а Олег онімів з дива.

– Дорога господине. Ви, як фея з чарівної казки, своєю ніжною рукою творите чудо, задля якого жінки на планеті Земля піт проливають, годинами вистоюючи за плитою, аби щось приготувати на обід, сніданок чи вечерю.

– Олеже, не дивуйтесь. Це інша цивілізація. Та й час, в якому ми живемо, випередив землян, почекайте, треба подумати, десь на тисячу земних років чи навіть більше…

 

Олег моментально зреагував:

– Виходить, я… на тисячу земних років опинився… в майбутньому?..

– Приблизно так. – Спокійно сказала Нілея, пильно дивлячись на Олега. А він не міг прийти до себе, задавав собі питання, чому це сталося, як сталося, з якою метою? І тут же він почув відповідь Нілеї:

– Щоб пізнати майбутнє.

 

Почувши, Олег глянув на Нілею, і нарешті заворушилася в ньому інша думка: очевидно, повернувшись додому, він буде зобов’язаний сказати людям правду, як, яким чином осягнути таку досконалість… І він знову почув Нілею:

– Не поспішайте. Ви впевнені, що вам повірять?

– Ні, не впевнений.

– Тож прошу до столу!

 

Сніданок видався на славу. Олег признався, що зроду не їв такі смачні страви. Нілеї це вельми подобалося, вона продовжувала мило усміхатися, але нині, очевидно, сказала більше, ніж, можливо, хтось, котрий стояв вище від неї, не схвалив би цієї інформації.

 

Так роздумував Олег, але ніщо в його думках не було таємницею, і природно, що він почув заперечення:

– Олеже, ніхто мені не забороняє давати інформацію прибульцям. Я лише одного застерігаюсь (але не завжди передбачиш), щоб інформація не перевернула душі прибульця. Ви, як мені здається, дуже зрівноважена людина, і ваш внутрішній світ легко починає гармонізувати з невідомим раніше.

– Мабуть, так є, – щиро признався Олег. – Але добре знаєте, що коли не маю відповідей на питання, які мене мучать, тоді я розгублююсь, і в стані розгублення не виключені дурниці, з приводу яких пізніше жалітиму, що так сталося…

– Це теж природна реакція. Я запевняю вас, що в міру вашого знайомства з нашою цивілізацією, я допомагатиму вам осягнути розумом і душею невідоме раніше…

 

Це була начебто домовленість. «Контракт» – подумав Олег і побачив на обличчі Нілеї щиру усмішку: адже вона відчитала його думку.

 

Звичайно, йому слід прийняти цю незвичну ситуацію, коли все, що він подумає, буде відоме другій особі.

 

Після завершення сніданку Нілея показала йому спальню і, крім того, його кімнату, де він зможе займатися всім, чим захоче. А коли оглядав простору спальню, раптом йому стало сумно, бо спливла перед внутрішнім зором його 8-метрова кімнатина, де він і спав, і працював. Раптом він став безмірно багатим, але це його не тішило.

 

Щоб змінити свій стан, він спитав Нілею, чи міг би сам, без її супроводу, піти в місто і поглянути на нього. Нілея не заперечувала, лише нагадала:

– Коли виходите з будинку, запам’ятайте номер, а вулиця лише має загальне число: 3200.

– Це значить, що всі вулиці мають лише цифри?

– Так.

– А як зветься місто?

– В перекладі на вашу мову Світле.

 

І він знову запитав:

– Якою мовою тут говорять?

– Нашою, – відповіла Нілея.

– Як ви її звете?

 

Провідниця задумалась. Треба пояснити так, щоб прибулець зрозумів. Вона промовила:

– Не маю відповідника на вашій мові. Сказати б так: італійська з групи романських мов близька до нашої мови, але італієць, коли прибув до нас, її не зрозумів. Тобто є суттєва відмінність. Отже, майте на увазі, що вас теж не зрозуміють, якщо виникне у вас потреба щось спитати.

– Гаразд. Я зрозумів. – І Олег, відкланявшись, вийшов з приміщення, з’їхавши на платформі вниз.

 

Опинившись на тротуарі, він здивувався, що не бачить жодного транспорту. Тротуарами проходи повз нього люди, не звертаючи на нього уваги. Чув їхні розмови, але нічогісінько не розумів. Він пильно приглядався до їхнього одягу, ніби й подібного де земного. Але він не був переконаний, що матеріал ідентичний земному. Щось не те: ніби ненавмисне, проходячи, він торкнувся одної особи, і під дотиком відчув зовсім інше – це не було відчуття сукна, шорсткого на дотик, а навпаки, м’яке, податливе; йому стало не по собі, бо було таке відчуття, що його пальці ніби проходять крізь одяг, він раптово відвернув руку, майже наляканий, що ця особа (се був мужчина) почне скандал, навіщо він його торкається… На щастя, все обійшлося, але тепер він надзвичайно уважно простував тротуаром, намагаючись до нікого не торкатись.

 

Нарешті він згадав, коли перед відльотом обняв Нілею, то теж його пройняло дивне відчуття, ніби його руки просто входять у її тіло. Але в цей момент вони злетіли, і він просто забув це дивне відчуття. Тепер його неспокій раптово зріс мало що не до тривоги. Невже всі істоти, яких він бачить, є реальними, коли в нього з’являється відчуття, ніби він фізично проникає в них… І взагалі якась дивна легкість, з якою він пересувається…

 

Він дивувався собі, яким чином пропустив повз свою увагу цю характерність? Йому стало тривожно: чи він справді серед фізично зримих, реальних людей? Адже господиня, як і він, споживала сніданок, рухалась, як жива істота. Зрештою, вони разом у польоті перелетіли якийсь простір, щоб потрапити до міста… Адже це відбувалося, і він тоді ні найменшого сумніву не мав, що це справді так є.

 

Але тут, на тротуарі, щось інше, несподіване і тривожне… Треба обов’язково спитати Нілею. Вона йому говорить правду, і він їй вірить. Він довірився їй. Бо інакше кому, якщо не їй? 

 

З такими роздумами він простував тротуаром, оглядаючи будинки, які загалом нагадували йому земні будівлі, але він уже знав, що там, усередині, великі відмінности в комфорті, в побуті мешканців. Вже поволі він звикав до того, що не чує і не бачить транспорту, який тут відсутній. Очевидно, здатність людей пересуватись у просторі відкинула транспорт. І знову питання: чи він взагалі тут є, якщо люди самостійно переміщаються в просторі? В чому ж сумнів? Адже він прилетів сюди з Нілеєю! Отже, він є! З якого часу вони літають? Люди-птахи!

 

Він глянув угору – і онімів: там, вгорі, навіть вище будинків, пролітали люди в різні напрямки, там, в далині, куди сягав зір, вони опускалися і, очевидно, «приземлялися» на тротуар, біля бажаного будинку… Так, як це зробила нині Нілея.

 

Гаразд. Вони літають. Їм не потрібен транспорт. Все ясно!

 

Вітрини. Олег пройшовся тротуаром обережно, але це був дуже короткий шлях. І його зір припав до вітрини, за якою виставлені квіти у найрозмаїтіших вазонах. Він не знав, природно, назви цих квітів, але його полонили кольори і дивовижні, ніби казкові, форми, буквально, як магніт, притягували до себе. Справжня екзотика! В усьому було щось незвичайне, особливе, і він не знаходив слів назвати це видовище. Ніби заворожений, він таки зайшов у крамницю.

 

За прилавком стояла струнка висока жінка з білявим волоссям, що м’якими хвилями спадало на її плечі. Червона сукня ніби світилася в світлі дня і разом з цілим каскадом кольорів суцільної веселки від квітів наповнювали приміщення дивним для Олега відчуттям начебто реального, фізичного предмета, від якого ставало тісно в приміщенні. Він подумав, що запах квітів витісняє його з кімнати. І в цей час щось заговорила жінка по той бік прилавка, причому голос ставав усе голосніший і замалим не перейшов у крик. Але він нічого не розумів, що вона хоче від нього. Олег почав поволі відступати, не відвертаючись обличчям від неї; в нього було таке відчуття, якщо він обернеться до неї спиною, то отримає удар, котрий з силою викине його на тротуар. Ще перед виходом з приміщення він відрухово витяг з кишені жетон і показав їй. Диво: вона вмить замовкла і тихим голосом, ніби вибачаючись, щось белькотіла. Олег сказав голосно «Нілея», і вона просто замовкла. Видно, таки зрозуміла, що він нетутешній і ввійшов у приміщення заради власної цікавости.

 

Але ця пригода стала для нього попередженням: будь вельми обережний і не повтори чогось подібного в інших ситуаціях. 

 

Опинившись на тротуарі, він пильно оглянувся кругом і, не помітивши чогось незвичного, рушив уперед, не поспішаючи і пильно придивляючись до людей, що поспішали поруч з ним, а інші йшли назустріч і, не звертаючи  на нього уваги, проходили мимо. Дехто з жінок тримав на руках дитину, мабуть, таки немовля, бо в сповитку. Більших своїх дітей вели за руку, ще інші дріботіли біля своїх батьків. Олега здивувало, що не побачив дитячої коляски, такої популярної і просто необхідної для матері на планеті Земля.

 

Олег продовжував іти тротуаром, зберігаючи належну відстань від людей, які йшли поруч, аби не торкатися їх. Він пильно оглядався кругом, навіть зупинявся, щоб оглянутись назад, але така поведінка нікого не дивувала, тобто ніхто не завадив йому роздивлятися місцевість. Нарешті він вийшов на широкий простір – площу, в центрі якої росли височенні дерева, біля них густі кущі, доріжки червонястого кольору, по обох боках дерев’яні (такими бачив і був переконаний, що це дерево) лавочки. На них сиділи люди то поодинці, то парами, діти бігали доріжками. Все це нагадувало Олегові земне життя, проте дивувала висота дерев, крони яких вистрілювали в небо вище 10-типоверхових будинків, які колом оточували площу в центрі із сквером.

 

Олег підійшов до незайнятої лавки і обережно сів. Торкнувшись рукою сидіння, він здивувався, коли його руку пройняло дивним теплом, що його випромінював матеріал, з якого зроблена лавка. Ні, се не дерево! Щось інше. Чому воно випромінює тепло?

 

Звісно, тут нікого спитати. Отож йому слід вчити мову! Невідомо, скільки він тут пробуде та й взагалі, чи повернеться додому… І в його уяві постала Надійка, яка не знає, що з ним сталося і де подівся її коханий… На нього зійшов сум, а з ним і тривога… На мить він затулив обличчя долонями, зосередившись і прошепотівши молитву: «Господи, допоможи мені своєю ласкою витримати випробування і щасливо повернутися додому».

 

Як довго сидів, він не знає, але відчув зміну настрою і лише тепер глянув на свій наручний годинник. Була п’ята земна година. І тут він знову ошелешений: адже сонце (так він назвав світило) ще стояло низько над обрієм, лише проглядаючи між будівлями, як у ранішню пору. Отже, вимір часу тут інший. Начебто повільніший біг хвилин і годин. І скільки за той час сталося подій! Він згадав: коли сів у човен, лише світало; відтак зустріч з Нілеєю, переліт, сніданок, похід у місто… І ще тільки ранок! Дивина!

 

Йому вже не сиділося. Чимшвидше запрагнув повернутися до Нілеї – його єдиного порятунку, заспокоєння, отримання інформації. Думка, як удар, всього його пронизала: він залежний від неї! Прощавай, свободо!! Ще сидячи в сквері, весь переповнений незвичайною тривогою, питаннями, які нуртували в ньому, як бурхлива річка, він, все ж таки, не піднявся з лавки, ніби вона його затримувала своїм дивним теплом, що проникало в усе тіло.

 

Він вдивлявся в бік тротуару, куди           йому слід повертатися, коли вдалині побачив Нілею. І знову – новий удар! Відкіля їй відомо, що він саме тут і що дуже прагне бачити її?

 

Нілея підійшла, усміхаючись теплою, чарівною усмішкою, від якої Олег наче розпливався в довірі…

– Я знаю, Олеже, що ви прагнете мене побачити, бо питання, на які не маєте відповіді, вас вельми турбують.

 

Він мало не роззявив рота від здивування, але, стримавшись, чемно відповів:

– Так, дорога, люба Нілеє! Без вас я тут пропаду. Як швед під Полтавою. Ой, вибачте, так у нас кажуть.

– Знаю. Я вам казала, що я багато знаю…

– Се дуже добре. Мені вельми і вельми потрібні ви. І не тільки для відповідей. Се ви знаєте. Тут не буде мого життя без вас. Я… заплутався, низка питань… потребую пояснень… – Він говорив, хвилюючись, бо це було, справді, признання замалим не в інтимних почуттях до цієї провідниці життя; звісно, кохання – лише Надійка! Це ж був шквал думок, які й прочитувала Нілея… Вона розуміла його і, може, співчувала. Прибулець безпорадний без неї, може, щось і в ній пробуджувалося незнайоме досі, що його вона ще до кінця не осмислила, проте направду прагнула йому допомогти.

 

Вона сіла на лавку поруч Олега, який тут же спитав:

– З якого матеріалу лавка? Чому випромінює дивне тепло?

– Така природа цього матеріалу. Це майже те саме, що у вас дерево, але інше, бо віддає своє тепло.

– Чогось подібного в нас немає. – Зробив паузу. Відтак знову спитав:

– Чому такі високі дерева? У нас теж такого немає. Як ви їх називаєте?

– Вашою мовою – дерево з доісторичних часів, дуже добре збереглося до наших днів. Саме з нього виробляють предмети, необхідні для побуту і… зогрівання…

– У нас теж збереглися дерева з доісторичних часів. Їх не так багато. Вони дуже високі, але не такі, як у вас. – Після паузи сказав навіть несподівано для себе:

– Щось дивовижно подібне є тут з нашою природою. І люди…

 

Нілея на те й каже:

– Мабуть, цивілізація так чи інакше проходить подібні фази. Та й люди, з’явившись і на Землі, і тут, хіба не є… чином вищих сил? Ви кажете – Бог… Творець… Так і є! Ми перейняли віру в землян… Закон – Заповіді Божі. Цей Закон привів до вічного миру. Він триває більше тисячі земних років. Усі спільноти нашої планети визнали його. І з того часу докорінно усе змінилося… Іншим разом про все я розповім більше.

 

Олег був настільки вражений інформацією Нілеї, що не спромігся на слово, заслухавшись. Провідниця відкрила йому таємницю цивілізації. Вона бачила його стан і лише усміхалася.

 

Минув якийсь час, сиділи мовчки, і нарешті Олег глянув на годинник і звернув своє обличчя до дівчини. Вона, усміхаючись, каже:

– Знаю ваше питання. У нас інший вимір часу. Наша планета майже таких розмірів, як Земля, але з легшою вагою, бо в середині велетенські площі порожні, у вас це печери. Та й ядро інше. Ото ж проходить свою орбіту повільніше Землі, бо віддаль від… Світила (те саме, що у вас Сонце) значно віддаленіша, ніж Земля від Сонця. Але Світило значно більше від Сонця. І все ж гравітація інша від земного притягання. Тому ви й ходите тут легко.

– У нас є назва ЕКЗОПЛАНЕТА, поза межами Сонячної  системи. Але… але … вони дуже далеко віддалені від Землі… Як же я повернуся до… себе? – Спитав і замовк, глядячи на Нілею. Нарешті, він начебто вперше відкрив для себе не розгадану загадку прибуття сюди і можливість чи, навпаки, неможливість повернення… Це справді для нього було питання № 1.

 

Вона усміхнулася, проте не відповіла на його питання, висловлені і не висловлені. Адже вона їх знала!

 

Настала мить мовчання.

 

Напруження і мовчанку могла зняти тільки Нілея. Це було зрозумілим для обох. Олег розгублено дивився на неї. Вона усміхалася до нього. Але він не почув нічого, щоб хоч одним натяком дати зрозуміти, що сей час для нього не пропащий, що десь там, у далині, світиться надія. Надія повернення. Надія-любов. Надія-мрія про чистоту і вірність людських душ від початку до кінця, хоча й «кінця» немає, бо життя вічне… Вічне на всіх земних і неземних широтах…

 

Нілея таки перша промовила. Вона добре відчувала, чого потребує прибулець. І він почув:

– Довіртесь мені… Я вже це говорила. І буде так, як ви захочете.

– Ви мене заспокоюєте. Се добре. Я справді віддаю себе у ваші руки. Але відповідальність з мене, природно, не знімається. Повірте. Пізнавши ваш край, навіть планету, я навряд чи забуду свою батьківщину, свою домівку, де я народився… Я кажу це щиро, бо таки знаю себе, принаймні  переконаний, що проти себе, всупереч своєї волі і переконання, не  піду. Ніколи не піду! – Зробив паузу і далі промовив: – Буквально перед переходом мене переслідували за мої ж переконання. Такий стан є зараз на моїй батьківщині. Вона в неволі… Вона боролася і програла битву. Але я переконаний, що вона не програла війни з тими, хто сьогодні її уярмив. Я в се вірю, бо знаю своїх людей, які краще помруть, ніж підкоряться ворогові…

– Так. Я це знаю.

– Моя пригода начебто вирвала мене з кігтей потвори… Може… все могло статись… мене посадили б у тюрму… Звісно, за непокору. За те, що в мене інші думки. І переконання. Там… за це карають. Жорстоко карають!

– Я переконана у вашій щирості. Так воно є. Повірте, допоможу вам, якщо буде потреба…

– Нілеє, дякую вам за все те, що ви досі зробили для мене… Але чуюся зобов’язаним вам віддячити. Хіба що, – і він усміхнувся, а усміх перейшов таки у сміх, – запросити вас у гостину на Землю, у мій чудовий край…

 

Раптом несподівано Нілея відкрилась, ніби квітка відкриває свій запах, очаровуючи людей:

– Я… там була… і вивчила мову…

Олег онімів від почутого. Нарешті спитав, набравшись сміливості:

– Яким чином? Як і я?

 

Помовчавши і усміхаючись, сказала:

– Таким же способом, як і ви – сюди.

– Он воно що! Це для мене загадка.

– З часом вона вам відкриється … Повірте мені. – Я не можу не вірити вам… Ви теж, правду кажучи, для мене загадка. Звідкіля ви?

– Милий прибульцю, я тут народилася. Осягнула те, що присутнє на нашій планеті.

– Я бачу, але в моєму розумінні все тут надзвичайне. І ви, моя мила провіднице.

 

Нілея здвигнула плечима, начебто не її стосується.

– То ж тепер вам справді легше спілкуватися із землянами… Звичайно, я не стану вас розпитувати… Можливо… вам… заборонили… про це говорити…

– О ні, – розсміялася Нілея, – у нас це не є секретом… Колись при нагоді скажу вам більше. – І вона знову усміхнулася, пильно поглядаючи на нього.

 

І раптом Олега пронизала думка, ніби меч: може, він став об’єктом експерименту? Щоправда, невідомо, хто цей «експеримент» запустив.

 

Зразу ж він отримав відповідь Нілеї:

– Не гадайте, Олеже, що хтось спеціально вас сюди переправив для «експерименту». Ні, це зовсім інший випадок.

 

Але вона не сказала, який саме випадок, знов утримуючи Олега в інтризі, котрій немає кінця.

 

Нілея знову пильно глянула на Олега і промовила:

– А яка там година на вашому годиннику?

– Глянувши, відповів:

– 19.30. На Землі це вже йде до вечора. А тут ще навіть не збирається під полудне.

– Так то так. Але від сніданку пройшов чималий час, і нам слід би пообідати.

– Я не проти. Що, йдемо додому?

– Запропонувала б щось інше. Вам і це слід пізнати.

– Прошу. Бо ви і господиня, і провідниця моя. Для мене майже з моєї країни.

– Еге ж, тепер ви вже знаєте…

– Знаю від вас. Звідкіля б я узнав, коли б не ви? Та й взагалі все у ваших добрих руках.

– Пішли, – сказала енергійно Нілея і взяла Олега під руку. Він знову відчув, ніби його рука заходить у її тіло. Але руки не зняв, відчуваючи дивний трепет, що пройшов його тілом. Він вслухався у власне тремтіння, котре начебто не відчувала його супутниця. Він дивувався своїм відчуттям, ніяк не вміючи їх пояснити. Але вони йшли тротуаром, не сповільнюючи кроків.

 

Вийшовши із площі, Нілея попрямувала в напрямі протилежної вулиці, досить гамірної від розмов, від музики, яка лунала в повітрі і розносилася хвилями, настроюючи його на мінорний лад – се була винуватою музика, а не він, але якраз під його настрій, все ж таки, остаточної невизначености його ситуації, багатьох загадок, що стосувалися його як сучасного моменту, так і майбутнього.

 

Вони ввійшли в під’їзд будинку, звідки теж звучала музика з нижнього приміщення, щоправда, притишена, не голосна, але й така ж, як і та, котру чув на вулиці. Він спитав Нілею:

– Ваші одноплемінники люблять мінорні мелодії?

– Справді, виходить, що так. Але признаюся вам, досі на це я не звертала уваги.

– Це винен мій настрій, бо мелодія його повторює і посилює. Але вона мені подобається.

 

Дівчина усміхнулася, і вони ввійшли у велику залу, де біліли застелені скатертинами невеличкі столики на дві-три особи. Нілея підійшла до одного столика і сказала Олегові:

– Прошу, займіть місце, а я на хвилинку відійду.

 

Коли вона відійшла, підійшов кельнер (невідомо, як його тут звати), вклонився мовчки, Олег у відповідь теж вклонився, і той, поклавши меню, відійшов. «Як добре, що він не заговорив, бо що я йому відповів би, не знаючи мови?!

 

Коли підійшла Нілея, він вголос висловив свою думку. Вона усміхнулася, а Олег сказав, що він бажав би вивчити мову, аби не потрапляти в складні ситуації. Дівчина сказала «Добре. Отже, почнемо». І пішло-поїхало! Слова сипалися, як волоські горіхи, Олегові треба запам’ятовувати і значення, і вимову… Ця школа забирала не одну годину в майбутньому.

 

Але наразі Олег відпросився … помити руки. Слід було зорієнтуватися, кудою йти і потрапити в кабіну. Не помилився, йдучи навмання.

 

Обід смакував йому, як і сніданок. Нілея називала страви і все те, з чого вони приготовані. І все те нагадувало йому незабутню Землю, і пахло землею, її рослинністю, і йому здалося, що він уже дома, а біля нього Надійка, а вона шалено подібна на Нілею… Провідниця, може, і є Надійкою, яка переселилася в інший світ, аби бути поряд з ним, своїм коханим…

 

«Ого, ці фантазії мене далеко віднесуть!»

 

Коли вийшли на вулицю, Нілея сказала:– Або йдемо додому, або я поведу вас містом, щоб ви його пізнали.

– Йдемо у місто, – сказав Олег. Він почув відповідь:– Краще полетимо, бо йти довго і далеко…

 

5. Політ над мегаполісом. Входження в незнане

Нілея знову сказала Олегові стати позаду неї, притулитися до неї якнайтісніше і міцно її обняти, не відпускаючи рук. Він так і вчинив і знову відчув неймовірне, начебто він повністю увійшов у її тіло. Вона голосно і радісно засміялася, і її перлистий сміх поплив вулицею і знявся в синю далечінь. Вона вигукнула «Полетіли!», розправила руки, ніби крила, і Олег відчув, що він одірвався від тротуару.

 

Вони швидко злітали вгору, поки не опинилися над будівлями і височенними деревами; з висоти все змаліло і попливло, а дерева здалися зеленими плахтами, що то тут, то там накривали будинки, площі, вулиці.

 

Вітер шмугляв голову, отже, летіли швидко, видовище внизу загалом не змінилося, рухливе, ніби живе, запущене в рух невідомою силою…

 

Олег з цікавістю спостерігав рух ландшафту І, все ж таки, спитав:

– Ви не втомились?

– О ні! – Вигукнула радісно. – Мені надзвичайно добре з вами, дорогий Олеже! Здається, я би весь вік летіла з вами, бо ви дуже гарно тримаєтесь мене. Я всім своїм тілом чую вас так близько, як ніколи. Я вам вдячна за цю близькість.

– О, Господи, – промовив Олег – Яка ви надзвичайна дівчина, жінка, неземна істото! Звідкіль ви така взялася?!

– Я тут народилася. Тут моє гніздо, з якого й вилетіла в простір неба. Я… я, друже мій милий, люблю літати до безтями…

– Чую надзвичайну щирість від вас. Ви справді – незвичайна. Людина-птах. Вільна, як птах, чиста – як те небо, що над нами… Нілеє, таке саме небо над Землею. Ой, я забув, що ви там були.

– Нічого. Ви говорите мені компліменти.

– Ні, се не компліменти. Се правда, повірте, мила дівчино, дивний пташе над дивною планетою… До речі, як називаєте свою планету?

– Домом. Так, се наш дім. А в перекладі на вашу мову означає «Дім для світлоносних».

– Я німію, моя провіднице, від цих слів. Якщо я правильно зрозумів, тут немає нечистих, темних людей…

– Так, ви правильно зрозуміли, мудрий, любий мій прибульцю!

– Нілеєчко, ми не задалеко летимо?

– Ні, ні, ще трішечки. Я хочу показати вам красу.

 

Незабаром вони почали опускатися, але, пролітаючи нижче, провідниця ніби шукала місце, щоб опуститися на твердий ґрунт.

 

Коли торкнулися ногами тротуару, вона спитала:

– Ну, яке відчуття?

– Дозвольте (так у нас ведеться) поцілувати вашу ніжну руку зі щирою вдячністю за неймовірні відчуття. – Олег підійшов до неї, торкнувся її руки, що простяглася до нього, і він поцілував її. І знову незвичайне відчуття пройняло його з такою силою, що він мало не задихнувся. Здається, що й його вуста ввійшли в її тіло з дивним відчуттям солодкого оп’яніння. Мить – і йому здалося, що він не може і не мусить однімати свої вуста від цього незвичайного тіла. Якусь хвильку він завагався, але цілував ніжно-ніжно – і нарешті відняв свої вуста. Його очі заволокла невідома йому синява, він аж зажмурився, потім відкрив очі і глянув на дівчину.

 

Вона стояла перед ним радісна, усміхнена, «щаслива» – мелькнуло в свідомости Олега. Далі він не міг ні слова проронити, глядів на неї – сяючу в проміннях світила, котре піднялося до зеніту.

 

Нарешті мовив:

– Нілеє, безмежно дякую…

– Я щаслива, – почув у відповідь. Тихо, наче в молитві, прозвучали слова.

 

Знову обоє замовкли, як діти, бо не знають, куди йти і що робити. Нарешті вони ступили тротуаром. Дівчина взяла його під руку. Хвилюючись, Олег мовчав. Через якусь хвилю мовив:

– Нілеє, можна спитати?

– Так, я знаю, що ви будете питати… Олеже, не соромтеся своїх відчуттів, бо вони гарні, приємні, і я спроможна їх дати вам, милий прибульцю. Се моя щирість і відкритість, що ви їх називаєте незвичайними. І я… я… теж те саме відчуваю, се ваше… проникнення в мене. Надзвичайно гарне відчуття. Воно з’являється за умов, як би то сказати, споріднених душ… Ви… дуже близька мені людина… Я… вас… відчуваю… тут… усередині… – і вона поклала руку на серце. – Ні ні, не думайте, це не кохання… Воно… се відчуття… дуже сильне… Довіртеся мені… 

– Нілеє, ви дуже і дуже щира . І ви знаєте, що я не скриваю перед вами якихось таємниць. І не тому, що ви все знаєте… А… просто тому, що я не маю що перед вами ховати десь у закапелках… моєї свідомости. Перед вами я відкритий. Я… я… чисто світлий перед вами.

– Олеже, я се знаю з самого початку, відколи вас уперше побачила…

– Господи, яка дивна, божественна ваша здатність бачити навіть не бачене, чути – не висловлене вголос. Се вище мого розуміння природи людини. Адже я, людина, прибув із людської планети і зустрів іншу людину, незвичайну в своїй природі. На Землі я такого не бачив!

– Олеже, я вам говорила, що наша цивілізація інша. І природа людини тут також інша. Мабуть, це результат природної еволюції, насамперед – духовної еволюції. На Землі, як мені відомо, і ви це теж знаєте, в певний час люди були такі ж, як ми нині. В біблійний вік вміли воскресати померлих, переміщалися в просторі… Що сталося? Чому вони  загубили цю здатність? Та ви краще від мене знаєте відповідь…

– Так, я се знаю. Справді, людство на Землі загубило свою божественність, якщо… ну, якщо бачити людину як носій світла… У нас так кажуть: Бог – у людині, людина – з Богом…Трансцендентність людини особисто для мене – очевидна річ. Проте є опоненти цієї думки. Вони вважають, що немає доказів… Це, звичайно, неуцтво.

– Авжеж. Навіть відсутність, припустимо, доказів ще не говорить про протилежне. Просто доказів наразі не знайшли… Тобто нині відсутнє завтра стає сущим. Адже пізнання триває безперервно.

 

Розмова обірвалася сама по собі. Нілея ввела Олега в приміщення з велетенським простором і пояснила:

– Хочу показати вам, як розважається наша молодь.

– О, се цікаво!

 

Грала музика, але Олег не бачив ні інструментів, ні оркестрантів і співаків. Він не розумів слів пісні, яку виконував жіночий голос. Але він заслухався в нього А молодь пританцьовувала під звуки музики і спів. 

 

Він запитально глянув на провідницю.

– Так, так, се нова техніка для відтворення музики. Пояснюю відоме вам: це ніби запис живої музики і слів. Техніка! Навряд, чи вас цікавить…

– Ні, звісно. Може, станцюємо? Щоправда, з мене поганий танцюрист…

– Побачите, що навпаки, – запально заперечила і схопила його за руку, легко і граціозно вела його під звуки музики, ритміку якої Олег вхопив, віддавшись танцю, пригорнувши дівчину до себе. І йому здалося, що творить чудо: відчув щось надзвичайне, ніби він та вона злилися в одне тіло, яке віддалося музиці, її хвилюючим ритмам. Дівчина вся світилася, випромінюючи безмежне захоплення, поклавши свою голівку йому на плече і зажмурившись від божественного очарування близькістю її із земною істотою

 

Олег забув усе на світі і, може, навіть себе. В незвичайному стані, тримаючи дівчину в обіймах, він з приємною легкістю кружляв у танці і прагнув, щоб ці миті ніколи не кінчалися – тривали безконечно.

 

Се ніби сон із чарівної казки про зустріч прекрасної принцеси з королевичем, який сам не усвідомлював свого шляхетного походження, приналежності до високого роду…

 

Власне, це й було очарування обох людських істот із різних світів і різних часів, але на диво споріднених, поєднаних людською природою…

 

Як довго се тривало, ніхто йому не скаже. Адже він і тільки він здатний вирішувати свою долю, на чистих сторінках якої записане його призначення.

 

Елементарна логіка, якій підпорядковані усі без винятку людські істоти, диктує – в цьому конкретному випадку – пробудження.

 

Наразі Олег не хотів цього пробудження. Не хотіла і неземна істота, що перебувала в його теплих проникливих обіймах.

 

А музика грала, не вгавала, молодь кружляла в танцях; ніхто не звертав уваги на цю пару – настільки природним, звичайним було дійство, типове, мабуть, для всіх часів «в одній точці».

 

Але час рухався вперед. Мить віддаляється від «зараз» і наступає інше «тепер», а відтак перетворюється на «завтра»… Мабуть, це правило, як закон, для всіх світів, видимих і невидимих.

 

Тому й чарівний танець, хоч як того не хотіла, зокрема, Нілея, закінчився. Так і сталося.

 

Обоє були безмежно щасливі. Олег поцілував руку дівчини, а вона – у його щічку. Олега опік сей поцілунок. Усім своїм тілом, душею вона відчула спалах, який всуціль обняв Олега.

 

Здавалося, впала межа між цими істотами, але навряд, чи існувала яка-небудь межа, коли Нілея була всевидяча і всечула до найменшого поруху думки і почуття Олега. І все ж таки, він залишався собою – земна людина з нестертою пам’яттю про своє походження.

 

6. Тілесність

Пробудившись з танцю, обоє захопленими очима поглядали одне на одного, начебто перед ними відкрилися нові світи, досі незвідані.

 

Мабуть, се було справді так. Хоча провідниця Олега побувала в інших світах, здобувши певний досвід, інший, ясна річ, від досвіду прибульця, вона ще не переживала такого очарування, як зараз. Вона, як і Олег, набула нового досвіду. Про наслідки його вона, мудра, аналітична, знаюча, не хвилювалася. Вона пам’ятала тверду тезу прибульця, який прагнув зберегти свою тотожність.

 

Справді, він – прибулець. Прийшов з іншого світу, із своєю історією в пам’яті чи навіть підсвідомості. Ніхто тут не зазіхає на його сутність, не прагне її «стерти» Вона, ця правда, ґрунтується на його переконаннях суто християнських – «люби ближнього, як самого себе». І це не просто фраза, а сенс, сутність життя.

 

Олег розумів, що там, звідкіля він, саме любові до ближнього бракує. Бо саме там тривають криваві війни. Саме там існує агресія. Саме там владарює антиправне «право» панувати одного над іншим…

 

Тут цього немає. Це реальна, бо наявна, як реальність, мрія земної цивілізації. Вона тут реалізована.

 

Олег – земна людина. Його трансцендентність, як він розумів це поняття, поєднана з його матеріальною природою. Якось у своєму житті він почув сентенцію: «Душа має тіло». Це його настільки пройняло, що мало не заплакав… Адже душевні прагнення матеріалізуються: коли душа хоче, то й тіло цього прагне…

 

Може, саме тут закладена драма: не слід – не можна! – переступати межу дозволеного – табу, що його переступила перша жінка у Всесвіті… Проте дерево пізнання, очевидно, не є темнотою, хоч зірване з нього яблуко (плід пізнання і намови змія – символу розуму і підступу)) призвело до вигнання з раю. Спокуса пізнання наштовхнула Єву, не без впливу змії, на заборонений вчинок.

 

Олег, мабуть, не помиляється, коли прагне для себе повноти духовного і тілесного. Блаженство повноти має двоїстий зміст. І прибулець вже має нагоду переконатися з нового досвіду, коли його захоплення Лілеєю ставить під загрозу неповернення до себе…

 

Тілесність є загрозою не тільки для нього, а й для Нілеї, бо вони відповідальні за гармонію буття. А гармонія немислима без поєднання тілесності з душею…

 

Єдина річ, присутня споконвіків, – почуття. Обопільне, взаємне, довірливе, всеохопне, безмежне, безумовне. Тобто – вічне у вічному бутті. Адже життя вічне. Vita aeterna.

 

Відчуття тілесності другого веде до відчуття духовності в обох істот, до єдності двох як єдиного буття, що прямує в безконечність… Се Божий дар, викуплений Жертвою.

 

Як видно, сей закон існує в цьому Домі, як і на Землі.

 

Для Олега, як і для Нілеї,  не існує загрози «повторити себе», бо вони свідомі того, що з ними відбувається.

 

Тілесність Олега, як і Нілеї, – для нього і для неї також – не застереження, а повнота гармонії. Певна річ, за наявності почуття назавжди...

 

Невипадково перед внутрішнім зором Олега постає Надійка. Далека мрія, яка увійшла в його душу і плоть. Земна істота. Мила на всі часи, призначена йому назавжди. Чи витримає вона його відсутність? Незнання його долі, що кожну мить нагадує їй про нього, перетворюється на безперервну муку…

 

Чи витримає він, переживаючи час присутности його в іншому просторі і в іншому часі? А тілесність є умовою існування ТУТ. Проте чи захоче він або вона, або обоє разом – ТУТ піти в буття назавжди… Адже, попри все, вони різні, бо з різних часів і різного простору.

 

Чи не закладена в цій ситуації драма обох?

 

Такі питання нуртували в ньому, як розбурхана ріка. Провідниця знала його неспокій, але нічим не могла зарадити. Вона також стоїть перед Брамою Невідомого. Ні своїм розумом, ні набутим досвідом вона не могла передбачити майбутнього, що постало перед нею, як і перед Олегом, нерозгаданою загадкою. Адже вони обоє люди, і для людей ця загадка – природна річ, що була, є і буде, допоки була, є і буде людина…

 

Інша річ – передбачення, яке справдиться чи не справдиться. За несправджені передбачення людина не карається. Проте неоправдані сподівання породжують біль. Ним з ніким поділитися…

 

Нілея відчитувала думки Олега, усміхаючись, проте не відповідала на них, бо… сама не мала на них відповіді. Навіть знання про Олега не давали змоги передбачити майбутнє.

 

Провідниця взяла під руку Олега, сказавши, що має намір показати старовинну частину міста.

 

Коли пройшли кілька кварталів, вони опинилися неначе в іншому місті: тут усе дихало старовиною. Олег зі щирим здивуванням вигукнув:

– Дуже подібні будівлі до наших!

– Це палац вельможі, що мешкав тут п’ятсот років тому… А це житловий будинок сімсотрічної давності.

– Створюється враження, – мовив Олег, – що форми – архітектура, техніка будівництва – досить подібні до наших.

– Може, й так. Справді так, – погодилася Нілея. – В ті давні часи наші люди відвідували Землю. У нас… є така інформація. Вже тоді були подолані великі віддалі…

– Земляни вважають, що здавна нашу планету відвідували пришельці з далеких світів. У Біблії є теж свідчення.

 

Нілея не заперечувала... Без сумніву, вона багато знала.

 

Олег глянув на свій годинник: 12.30. На Землі вже північ. А тут світило лише хилилося до заходу.

– Смеркати почнеться лише за пару годин, – сказала провідниця.

– Мені важко в перший день освоїтися.

– Мабуть, треба вам приготувати нічліг. Полетимо додому.

 

Олег знову її обняв, цим разом з ніжним тремтінням. Він уже знав, яку радість їй справляє політ. Міцно обнімаючи, він ніби входив у її тіло. А дівчина розпростерла руки, як птаха, і тихо знялася вгору. Олег спостерігав, як пропливали внизу будівлі, сквери і розлогі площі, поки не відчув опускання вниз у визначеному місці, і для нього було загадкою, яким чином Нілея орієнтується  в місцевості.

 

Вони підійшли до платформи, яка миттю підняла їх на поверх до помешкання Нілеї.

 

Олег хвилювався, і цей стан, мабуть, передався дівчині. Вона стала тиха, маломовна, проте чарівно усміхалася і вдивлялася на нього своїми великими карими очима.

 

7. Надвечір’я. Нерозгадана загадка

Прибулець теж мовчав, вражений відчуттями близькості до Нілеї і всім, що він у цей довгий день пізнав, побачив, пройнятий здивуванням од вражень та відчуттів. На нього накотилося стільки незбагненного, що внутрішньо, не маючи відповідей, його гнітило, хвилювало, породжувало непевність і навіть тривогу. Але гість не мав найменшого сумніву, що він у реальному світі переживає його, як звичайна земна істота.

 

Світило котилося до схилку, і тепле передвечірнє проміння наповнювало кімнати спокоєм.

 

Господиня знову запросила прибульця в кімнату-їдальню (так подумки Олег називав це приміщення) і сплеском рук знову повторила, як і під час сніданку, приготування вечері.

 

Олег спитав:

– Мила господине, дозвольте спитати.

– Так, я знаю ваші питання. Приготування їжі відбувається механічно, як і передача необхідних продуктів. Все відбувається без мене. Я лише замовляю, як ви, земляни, кажете, – меню.

 

Олег хотів знову запитати, але вона зразу сказала:

– Так, за певний час я все оплачую грошима. Їх немає в обігу, все, сказати б, «на карточках», у відповідних пристроях… Розумієте?

 

Олег кивнув ствердно головою.

– Та й моя платня там же.

 

І знову питання назріло, а дівчина відповіла:

– Я вам говорила, що головне моє заняття – праця з прибульцями. До речі, у нас усі працюють у відповідності до своїх зацікавлень і професійної підготовки.

– А старші віком? – Таки спитав Олег.

– Вони відпочивають.

 

І запитав знову вголос: 

– Який… який вік людей тут?

– На земний рахунок дуже довгий – сто п’ятдесят і більше років…

 

Олег онімів від цієї інформації; зачудовано глядів на свою провідницю, яка постала в його уяві як Ангел-Хоронитель.

 

Вона розсміялася:

– Олеже, ви справді незвичайний!  Хотіла б я стати вашою Берегинею. Все залежить від вас. – У відповідь вона почула:

– Наразі начебто не відчуваю небезпеки. Навпаки, почуваюся в безпеці. Завдяки вам. Бажано, щоб і надалі так було.

 

Олег постійно відчував на собі проникливий погляд його провідниці і Обереги. І вже навіть фізичне відчуття її погляду його не бентежило, може, навпаки, навіть радувало, бо позбавляло його відчуття самітности, природне в його ситуації, коли земна людина опинилася в іншому світі серед людей, не подібних до нього…

 

Все творило відчуття нової, незнаної досі реальности. Нілея, звичайно, прагнула створити для нього природний спокій, тобто земний, відомий йому від самого народження. Але, звісно, вона усвідомлювала що повністю повторити земний стан і сприйняття реальности як земної – в кінцевому наслідку – їй не вдасться. Бо тут – інша реальність.

 

Світило вже скотилося за обрій. Наступали вечірні сутінки. Олег відчув сонливість – нарешті! Нілея бачила, що гостя клонить на сон.

– Олеже, для вас цей день був дуже довгий, напружений, багатий на різні враження. Вам треба відпочити.

 

Вона ввела його в спальню. Олег сказав:

– Було б непогано, якби трохи під душ…

– Ай, справді! Прошу туди. – І перед ним відкрилися білі двері – це була ванна кімната в дзеркалах, сніжно-білі блискучі прилади виблискували у вечірніх сумерках, але їх призначення прибульцю невідомі. Господиня показала, як ними користуватися, і вийшла.

 

Роздягнувшись, він вступив у велике «корито», як назвав блискучу посудину з високими  заокругленими краями, і натиснув на червону «клямку», і тепла вода потекла на нього тисячами тонких струмочків, що ніби обнімали його тіло ніжними руками. Справді, йому здалося, що все його тіло обмивають живі руки. Він не тямився з дива, відчуваючи тіло рук, які, обмиваючи, водночас і пестили його, доводячи до незвичайного стану розкоші.

 

Нарешті, він натиснув на іншу, зелену «клямку», і вода припинилася. Тут же на нього повіяв теплий вітер, вмить осушивши його тіло. Олег відчув бадьорість, а сонливість зникла, ніби її зовсім не було…

 

Він вийшов з кімнати-ванни, як він назвав її подумки, одягнутий в легку піжаму, щось на зразок широкого полотнища, що вкривало його тіло легкими складками, що ніби морські хвилі, від найменшого його руху, кружляли кругом нього.

 

Назустріч ішла Нілея, одягнута в сніжно білу сукню – ні, не сукня в земному сприйнятті прибульця, а скоріше, як і його «піжама», легке, тоненьке, півпрозоре полотнище, яке підкреслювало високу постать і в ритмі її ходи відкривало її стрункість, незвичайну біло-рожеву яскравість стегон, принадну округлість дівочих грудей. Від захоплення Олег не міг одвести очей.

 

Усміхаючись, вона підійшла до нього і взяла за руку, відчувши її тремтіння. Однак спитала про інше:

– Як вдалося ваше купання?

– Щось неймовірне! Скажіть…

 

Вона його перебила:

– Так, відчуття рук, які обмивають і водночас пестять вас – це природна здатність нашої води. Правда, гарно?

– Люба Нілеє, слів нема!

 

Усміхнена, вона підвела його до широкого ложа. Тут він відпочиватиме, і в спокої снитимуться гарні сни. Це вона до нього промовляла, начебто заспокоюючи його.

– Лягайте, друже, ви заслужили відпочинок. Гадаю, я вам не заважатиму, поки не заснете. Дозвольте тримати вас за руку, а я тут, на краєчку, трішки посиджу… – І вона сіла, дивлячись на нього закоханими очима – власне, він так подумав, ще не закриваючи очей. Але з кожною миттю він відчував сонливість, яка накочувалася на нього ніби за наказом якоїсь незрозумілої йому команди. Він навіть не встиг щось з цього приводу сказати, лише прошепотів:

– Мила красуне, за все дякую… – і його огорнув блаженний сон.

 

Але це не був сон, як йому здалося. Ні, він таки заснув, але все, що далі відбувалося, було сновидінням, проте дуже дивним, бо він фізично відчував, що не спить, бо все, що відчуває в сновидінні, є фізичною реальністю.

 

Нілея не відпускала його руки, сидячи на краю ложа. І допоки вона тримала його за руку, вона бачила його сновидіння, врешті решт достеменно знала, де справжнє сновидіння, а де нова реальність, що її він відчуває фізично, переживаючи її, як буття, саме його буття в новому світі. Такого роздвоєння він ніколи не відчував у своєму земному світі. Навіть у сні його надсвідомість пробивалася крізь неймовірні загорожі, щоб таки донести до нього істину, якої він прагнув усією своєю душею.

 

Начебто й не існувало перешкод, лише потрібно, пробиваючись крізь сон, усвідомити на рівні недоступного зараз самоусвідомлення, що в один і той же момент він снить і водночас перебуває в реальному світі, проте не сам один-однісінький, а з милою його серцю істотою земною, як і він. Так, це біля нього сидить і тримає за його руку його кохана Надійка, це вона береже його спокій, мир його душі, це вона стала оберегом його в цьому земному житті, це вона для нього єдина на весь всесвіт, видимий і невидимий… Як шалено він її прагнув, як він на грані самозабуття бажав її поцілунків, її пристрасти і відданости на все його земне життя…

 

Дівчина бачила його прагнення і порив до коханої, бо вона, також оберега його, вона теж самовіддана йому, прагне дуже і дуже його довір’я і відданости на все тутешнє його життя у новій реальности… Вона, тільки вона і більше ніхто не здатний стати поруч нього, аби полегшити його перехід у нову реальність. Тільки вона, молода і дужа, повна надій та неймовірної енергії, яка захована в її нутрі, здатна перенести його і впровадити в інший світ, кращий від того, який він покинув, досконалий в своїй доброті і щедрости, мудрости і довірливости, відданости і почуття, котре дається Провидінням насправді лише раз у житті, земному і позаземному…

 

Нілея міцно стиснула руку, у відповідь вона відчула стискання руки прибульця і розуміла, що він не відпускає руки своєї коханої Надійки.

 

Вона відпустила руку, дивлячись на Олега, в цю мить він застогнав, але не пробудився. Він спав непробудним сном. А ніч тільки починалася.

 

ВІДСТУП ПЕРШИЙ

 

Пси Господні – поза історією

Пси Господні покликані пожерти темні зірки. Тобто погані світила, які не розсівають світло, а творять темноту. Вони – проти тьми.

 

Нілея начебто чула про них, але із свого багатющого досвіду не змогла назвати Олегові хоча б один-однісінький випадок зустрічі з ними.

 

На це Олег відповів, що, напевно, вони, пси Господні, зустрічаються в земному житті (про небуття він не бажав говорити), а Нілея усміхалася в цей момент оповіді. Як гадав Олег, все-таки, вона подумала про невловимих Псів Господніх на всіх просторах видимих і невидимих світів.

 

І тут чомусь Олег замовк. Може, тому, що Нілея, все ж таки, була його провідницею і носієм світла… А темінь навіть своєю присутністю вона знищувала. Це начебто нагадувало, що Нілея й належить до Псів Господніх, які поборюють тьму кромішню.

– Я сказав би, люба Нілеє, що дана вам від природи особлива чутливість до другого «Я» є даром Бога, Творця видимих і невидимих світів. У нас сьогодні панує темінь. Я прибув звідтам чудесним способом, може, для того, щоб вас пізнати… Не знаю, ніхто мені не каже мети прибуття і мого призначення. Годі у нас навіть заїкатися про носіїв світла. І ніби не існують Пси Господні, але це неправда! Чому загинула маса невинних людей? Чому не зупинили Царя Тьми навіть тоді, коли, здавалося, ось-ось наступить тьма кромішня?

 

Тут його перервала Нілея:

– Олеже, там, у вас, наступлять зміни… Це до слова про кромішню тьму. Я не можу щось більше говорити про Землю… Зрозумійте мене…

– Я, здається, розумію… Адже ми тут у різних часових вимірах.

– Так, – сказала Нілея, – але… – і замовкла.

 

Олег глянув на неї. І його осінило: колись він читав науковий трактат про одночасний рух. Тобто все у видимих і невидимих світах зосереджене в одній точці, що акумулює в собі минуле, сучасне і майбутнє. «Мені важко зрозуміти поняття «в одній точці». Я просто прийняв його, як незаперечний факт».

 

Нілея прочитала цю думку, щиро усміхаючись. Адже вона знала багато…

 

Дівчина стояла поруч нього, і щирий усміх лився з її милого обличчя і огортав теплом всю постать Олега. Він нарешті сказав:

– Пси Господні пожирають темінь. Я надіюся, що вони пожеруть темінь і на моїй Батьківщині. Моя віра в світло мене… береже…. Я…такий… як є…

– Олеже, довіртеся мені… І все буде добре…

– А Пси Господні поза історією, – вголос роздумував Олег. – Вони начебто «в одній точці». І їх призначення всюдисуще і в кожний час… Хіба не так?

 

Нілея не відповіла на питання. Олег не почув, але відчув, що дівчина підтримує його думку. І навіть більше – його переконання. І нічого дивного, бо вони – однодумці!

 

На мить Олег одвів очі від дівчини, глянувши на світ, в якому він опинився. І коли знову глянув на дівчину, то побачив, що вона вдивляється в нього, тепло усміхаючись. Ще мить і Олег подумав, що вони перестануть розмовляти вголос, бо він, як і Нілея, прочитуватиме її думки…

 

Ні, ні! Він нині не володіє цим даром. Може, в майбутньому…, але воно для нього невідоме. Він не має здатности бачити його. Він лише може здогадуватись… передбачати…на базі знань та інтуїції.

– А Пси Господні вічні, неминущі і всюдисущі…

 

Нілеї не потрібні слова. Вона підійшла до Олега і взяла його під руку:

– Йдемо далі, у місто…

 

Раптом він спитав:

– А скільки мешканців у цьому місті?

– П’ять мільйонів.

– У вас є, напевно, столиця?

– Звичайно, є.

– Як вона зветься?

– Стривайте, треба перекласти на вашу мову. – Подумавши, сказала:

– Приблизно так: Світлоносна.

– Скільки в ній мешканців?

– Приблизно сімнадцять мільйонів.

– Ого! Це велетенський мегаполіс!

– Так.

– Ви там буваєте?

– Часто. Ми теж туди полетимо… Але пізніше…

 

Вона не сказала мети польоту. Олег подумав, що просто для ознайомлення.

 

Цю думку вона прочитала, але не сказала справжньої мети.

– Нехай не втомлюються Пси Господні! – Вигукнув Олег урочисто, ніби найсокровенніше, яке вкладається в молитву.

 

8. Дорога до Храму

Пізнаючи сей незнаний світ, Олег весь час запитував Нілею, і вона невтомно пояснювала йому майже все, що викликало запитання. Звичайно, щось залишалося поза його невтомним пізнанням незнаного, бо відчував, що не слід запитувати, зрештою, провідниця або відмовчувалася, або усміхалася, а ти, мовляв, здогадайся, як мала би звучати відповідь. Але якось спитав Олег (Нілея, звісно, вже знала, що він питатиме):

– Моя дорога провіднице. Скажіть, є в мегаполісі храми?

– Звичайно, і багато… Ходімо. Я вам покажу центральний храм нашого мегаполіса.

– Як ви його називаєте?

– Це Собор Серця Ісуса.

 

Відповідь Олега вразила – він не десь на якійсь планеті, а… на Землі.

 

Нілея щиро усміхнулася від цієї думки.

– Ми полетимо, бо це досить далеченько.

 

Через якийсь час вони після польоту опустилися на тротуар. Олег глянув кругом, але храму не побачив, зате його уваги привернула широка алея, обсаджена з обох боків стрункою деревиною, дуже подібною до земної тополі своєю стрункістю, але значно вищою, від земної.

– Се Дорога до Храму – так зветься, – говорить Нілея, побачивши зосередження уваги на ній свого супутника. – Є такий в нас звичай – може, й правило, – обов’язково її треба пройти власними ногами і задуматися, проходячи сей шлях, над тими випробуваннями, які спіткали нас, поки ми не прийняли Всесвітній Закон. Отже, пішли поволі.

 

Вони вступили на Дорогу, якій не було видно кінця… Олега пройняло дивне відчуття: серце забилося, ніби він побіг під високу гору; його опанували думки про свою Батьківщину, яка дуже важко пробивається до свого Храму Віри, Свободи і Любові... Думки вирували в ньому, а він уперто простував із своєю провідницею, яка мовчала, напевно, опанована своїми думками…

 

Нарешті замайорів Собор, і Олег мимоволі зупинився, вражений його величчю. Підходячи все ближче, він не міг опанувати себе… Велич будівлі його вражала. Він зараз не помічав, що елементи цієї архітектури нагадували в окремих деталях земні храми. Супутник Нілеї сприймав Храм як цілість, надзвичайно струнку, ніби в легкому злеті піднімається до небес… Очі Олега палахкотіли захопленням. Собор світився яскравими зблисками світила, хрест на його вершечку переливався чистим сріблом, стрілчасті вікна відбивали світлові зблиски, ніби дзеркала.

 

Вони вступили на білі широкі сходи, що нагадали Олегові мармур, перед входом у храм. Звідси доносився спів і мелодійний голос органів. 

 

Коли ввійшли в середину святині, Олег впритул тримався Нілеї, і вона попрямувала центром собору, з обох боків заставлену лавками, заповненими людьми. Підійшовши найближче до престолу, зупинившись перед білою невисокою балюстрадою з різьбленими колонками, Нілея глянула вправо і відійшла туди, бо побачила кілька не зайнятих місць на лавці. Але перед сим клякнула для молитви. Олег теж клякнув поруч неї і за своїм обрядом тричі поклав хрест на чолі та раменах. Молитва, щира, як тихий плюскіт річечки в незайманому лісовому масиві, полилася з його вуст.

 

Після молитви обоє піднялися і сіли на лавку. Меса продовжувалася співом, голосом священика, одягнутого в білі ризи, але, звичайно, Олег не розумів слів, хоча спів нагадував йому церковний хор, традиційний в храмах на Землі. Він шепотом лише спитав Нілею, хто править месу, почув «Єпископ».

 

Читання Євангелії, проповідь стисло перекладала Нілея. Перед причастям спитав, як тут сповідаються, вона сказала: «Перед причастям. Мовчки, бо священик прочитує сповідника, який теж відчитує в священика покуту і прощення…». Нілея приступила до причастя і пояснила, що з нею прибулець-християнин, і Олег спожив оплатку. Обряд римо-католицький.

 

Коли вийшли з храму, Олег каже:

– Дорога Нілеє, ви справили для мене велике свято, ніби я на Землі... Я дивуюся і радію, що я не відчув чужини…

– Так, ми дуже подібні до землян. Власне, в нас склалася земна християнська традиція… Усі до того часу земні прибульці говорили те саме… Бо вони, як і ви, прагнули побачити наші храми. І я теж сповнена вдячністю до вас, що саме ви нині попросили мене провести вас сюди. Систематично, коли відвідую цей собор, я наповнююсь незвичайним відчуттям умиротворення, спокою, ласкою Неба… Ці відчуття дуже дорогі мені. До речі, колись відвідаємо моїх батьків… Там такі ж відчуття.

 

Олег слухав і дивувався, як дівчина тонко реагує на навколишній світ і вміє висловити свої почуття. Він уже хотів висловити цю думку, коли Нілея, усміхаючись, дякувала йому за гарну думку про її відчуття.

– Дуже важливо, що наше суспільство, – продовжувала Нілея, – існує в Заповідях Божих, тобто немислима відмова від них будь-якої особи. Я за свого життя не пам’ятаю відхилення від них – про це знали б усі… З погляду вас, землянина, се утопія, яка неможлива у вас в даний історичний час… Але… але… в перспективі – се реальність, повірте мені…

 

Олег закарбував у своїй пам’яті ці знакові слова. Він не сумнівався в них, як не сумнівався і в своїй провідниці. Вона дуже багато знала не лише про свою планету. Він інтуїтивно відчував, що Нілея, певна річ, знає майбутнє Землі. Не випадково, ніби між іншим, говорить про зміни людини тут, власне, на ґрунті прийняття засад співжиття в сенсі Заповідей Божих. Таким чином, вона відкриває землянину єдиний можливий шлях справжньої, а не умовної еволюції людини. Тут немає якоїсь половинчастості – трохи того, а трохи – іншого… Невже цього не може осягнути земна людина? Це питання постійно нуртувало в Олега, бо бачив ТУТ на власні очі наслідки повернення людини до відкритого співжиття під світлом Закону Божого…

 

Про що може мріяти людство, безперервно встряваючи у кровопролитні війни, насильство, убивства?… Відповідь одна – Вічний Мир і життя в Законі Божому. І коли досі цього не сталося на планеті Земля,то хто чи що винні в тому? Невже для людини було замало Жертви Христа? Від часів Христа на Землі і Вознесіння до сьогоднішнього дня людина так і не зрозуміла, що її шлях до Храму Віри, Свободи, Любові лежить, власне, в дусі Божого Заповіту?

 

Чому йому, Олегові, се стало зрозумілим і, так би мовити, гостро відчутним лише після того, коли він вступив на цю дивну планету і побачив на власні очі, що його земляни загубили і гублять щодня? Чому він там, на Землі, не відчув цього?

 

Він зрозумів, що є над чим замислитись… Але він поступово усвідомлює необхідність змін ТАМ… І ще не бачить,яким способом їх запровадити..

 

Прочитавши ці його думки, Нілея щиро усміхалася…

 

9. Небезпечне наближення.

Довга ніч у сні і наяву

Відпустивши руку прибульця, провідниця підійшла до столика неподалік ложа. Скинула з руки перстень з діамантом, що світився в сумерках червоним полум’ям, вдивлялася в широке дзеркало, що відбило прекрасне обличчя дівчини із запитальними, широко одкритими карими очима. Справді, вони запитували саме її, але питання не отримало відповіді: в середині дівчини нуртували суперечливі думки-образи, що ввійшли у неї із сновидіння Олега…

 

Вона прожогом роздяглася догола. В дзеркалі постала струнка постать дівчини в чарівній усмішці, сяючій і випромінюючій тепло і спокій. Дівчина босоніж тихими кроками підійшла до ложа. Обережно відхилила край покривала, легкого, як пір’їна, і вповзла під нього, торкаючись ледве чутно своїм тілом Олега. Прибулець навіть не заворушився.

 

Втягнувши віддих від хвилювання, дівчина обережно взяла знову за руку Олега і потихесеньку притулилася міцно до його тіла. Її серце калатало, як відбійний молот, а віддих, приспішений, як від швидкого бігу, виривався з її напіввідкритих вуст. Вона готова була заплакати від щастя близькости із земною істотою, душу якої вона пізнала з першої зустрічі.

 

Олег спав твердо, непробудно, але чув тіло його рідної Надійки, яке притулилося до нього, ніби шукаючи захистку від невідомої небезпеки. Він повернувся на бік до Нілеї і міцно її обняв, а дівчина неначе завмерла в цих обіймах, навіть боячись ворухнутися, аби його не збудити… Ні, ні, допоки вона тримає його руку, він не збудеться, бо так вона хоче, бо довга-довга ніч триватиме, допоки вона, дівчина його мрії, не стане вранці і не збудить його з чарівного сну. Тут – усе залежить від неї. Тут вона – господиня і жриця незнайомої прибульцю самовідданої любові, якої він не знайде в його земному житті. Але він цього не знає і невідомо, чи знатиме її правду, задля якої вона нині чинить свою волю і свої надії, котрі – тільки їй найсильніше захотіти – мали б стати реальними…

 

Прибулець спав, відчуваючи лише дівоче тіло, що тиснулося до нього якнайтісніше і тремтіло від незвичайного збудження. Він відчував реальність, як сновидіння, чітко бачив і сприймав цей незвичайний світ сну. А сновидіння динамічно змінювалися різними сценами та етапами дійства, начебто незалежного від нього, хоч він, як і його Надійка, були єдиними учасниками його. Він обціловував голісіньку Надійку від голови до стіп, а вона скрикувала радісно і захоплено, і час від часу, як лісові дзвоники, зривався її перлистий сміх і котився кімнатою, весело вистрибуючи за вікна, щоб понестися в безмірному небі в космічний простір.

 

Олег тонув у блаженстві зближення з коханою, чуючи її тепло і трепет коханого тіла, притуленого до нього найтісніше. Нілея захоплено обнімала Олега, тулилася до нього, бо була певна, що він обнімає свою кохану. Ні, кохана тут – вона, Нілея, але він цього не знатиме, бо не може повірити в цю нереальну реальність: адже він земна істота. Багатовимірний світ йому начебто недоступний, а цей світ нині, справді, «в одній точці», що про нього він говорив…

 

Він почув її голос: «Олеже, любий, милий, притулись найтісніше до мене. О, як мені добре з тобою, мій коханий! Люби мене, мій милий, єдиний у цьому світі!»

 

«Її голос» – це вона, Нілея, говорить у цю довгу-довгу ніч. Він гадає, що це мова Надійки А це ж тільки сон, тільки сновидіння, що стає реальним у цьому позаземному світі…

 

Але ці ж таки слова, з такою ж експресією почуттів говорить земна дівчина земній істоті. І Нілея чула водночас ці слова кохання. Ні, вона не знала, що таке ревнощі. Вона поділяла разом з цією земною дівчиною такі ж почуття, і не вина її в тому, що прибулець біля неї, що там, на Землі, плаче в розпачі його кохана за своїм єдиним судженим…

 

І не вина Надійки, що не стало її коханого, і вона не знає, що з ним сталося…

 

І немає вини прибулець, що стоїть на межі загрози не повернутися на Землю… Тільки від нього залежить його дальша доля.

 

Нілея, здається, закохана у нього, але ні він, ні вона, не переступили межі, за якою немає повернення.

 

Ніч тривала дуже довго. Дівчина заснула в обіймах Олега. Обом було добре. Дві істоти людські, але з різних світів, знайшлися разом, спонтанно, несподівано, непередбачено. Дві споріднені душі, віддані собі і різним світам, але настільки наближені, що перед ними відкривається інший простір, який існував досі, Це простір єднання і любові, якщо єдине і справжнє почуття поєднає їх…

 

Для Нілеї «якщо» мало сенс нинішнього її існування тут і в цей момент. Для Олега «якщо» досі мало сенс в його коханні до Надійки. Це була реальність для обох…

 

Небезпечне наближення було загрозливим для Нілеї. Вона це прекрасно усвідомлювала. Проте в момент сну вона не відчувала загрози. Це було блаженство спокою, тиші і відданости, якої досі вона ніколи не відчувала…

 

Тільки-тільки починало світати, і Нілея раптово відкрила очі. Ще перебуваючи в теплі Олежчиного тіла, насолоджуючись його обіймами, відчуваючи його жадану близькість, вона, все ж таки, тихо знявши з обіймів його руки, підняла покриття і, обережно опустивши стрункі босі ноги на підлогу, підійшла до столика і жужмом забрала одяг та перстень, попрямувавши у ванну кімнату.

 

Олег спав сном невинного немовляти. Його сновидіння котилися, як тихі води земних рік, він поринав у все нові і нові сновидіння, де вони – Олег і Надійка, взявшись за руки, кудись ішли між травами і червоними маками. А над ними пливли білі кораблики на синьому морі, такому ж безмежному, як їхнє кохання.

 

Щаслива усмішка з’явилася на обличчі Олега, і в цей момент він відкрив очі. Ніяк не міг второпати, де він, що з ним.

– Це ж треба, – голосно промовив, і в цей момент вийшла Нілея з ванної кімнати, вся сяючи в білосніжній одежі, яка в ранішніх променях сяяла, аж засліпила Олега. Він зажмуривсь, а відкривши очі, промовив:

– Добра Нілеє, я щасливий за сновидіння, які тривали всю ніч. Гадаю, ви максимально посприяли моєму спокою.

 

Вона мовчала і сердечно усміхалася. Відтак, підійшовши до ложа, сказала:

– Мабуть, без мене, ви так гарно не відпочили б… Признаюся щиро, що я справді допомогла швидко заснути.

– Я нічого не чув. Але признаюся, обнімаючи у сновидінні мою кохану Надійку, я фізично відчував її близькість…

– Дорогий друже, це справді так. Ви… ви на іншій планеті, і навіть ваші сни, як би то сказати, є фізично реальні. Тобто те, що ви відчуваєте у сні, тут (вона підкреслила це слово інтонацією) фізично відбувається. Тобто сон матеріалізується.

– Стривайте, якщо я правильно вас зрозумів, то у сні я… обнімав Надійку?

 

Нілея – щира натура. Вона не змогла не сказати йому правди.

– Так, ви обнімали вночі дівчину… Мене! – і глянула йому в очі.

 

Олег спалахнув від сорому. Вона зрозуміла його почуття.:

– Не соромтесь, Олеже. Це я не втерпіла, щоб побачити ваші сновидіння. Не хвилюйтеся, ви… ви… не зрадили своєї коханої. Звичайно, це могло статись… Але не сталося…. Бо ви… ви незвичайна людина… Я низько схиляю свою голову перед вами.

 

Олег обняв її голову і поцілував в обидві щічки.

– Доброго ранку, моя надійна провіднице!

 

Нілея була вражена. Вона ніби оніміла від несподіванки. Вона ще хотіла сказала, що прагнула, щоб те неможливе сталося… І лише повторила:

– Не сталося… Олеже милий, як же вас не любити?

 

Він знову онімів. І за якусь мить нарешті до нього дійшло: Нілея чи не закохана в нього? Він глядів на неї широко відкритими очима, а вона прочитала його думки, але нічогісінько не мовила.

 

Здається, вони обоє зрозуміли, що наблизились до небезпечної грані.

 

10. Інобуття

Отож за такий короткий термін перебування в іншому світі (щоправда, Олег не був впевнений до кінця, що перебутий час так чи інакше – нехай і трохи довший від земного, але чи насправді так?), він, усвідомлюючи свій стан і ситуацію, опинився в небезпечній смузі.

 

Може, його рятувала присутність його провідниці? Очевидно, так.

 

Але він в той же час переконаний: присутність дівчини, котра фактично не відступала від нього ні на хвилину, сама теж становила для нього загрозу. Це зрозуміло! І крилася загроза насамперед у ньому ж: забудь Надійку і покохай позаземну дівчину – і ти ніколи не повернешся на Землю. Так принаймні досі жевріла в ньому надія не повернення… Не випадково Нілея часто говорила, що все залежить від нього.

 

А що залежить від неї? Не закохуватися в нього! Невже це залежало тільки від неї?

 

Хто творить долі цих двох істот? Вони самі? Чи інша, вища сила, якій вони підпорядкувалися свідомо чи несвідомо, стихійно?

 

Усі ці питання нуртували в Олега, а Нілея їх прочитувала, якщо була поруч. Коли ж віддалена, Олег був переконаний, що тоді його внутрішнє життя нікому невідоме.

 

А втім, він не має перед нею таємниць. Адже він в іншому світі, де немає потреби приховувати свої думки і почуття. Більше того, нема агресивних намірів, хитромудрих стратегій, аби ближнього заполонити, поневолити, пограбувати, пустити його з торбами, перетворити в раба…

 

На цій планеті – інші закони, інше життя.

 

Олег назвав його «інобуття».

 

На Землі кажуть: іновірець – іншої віри, інонаціональний – чужинець.

 

Отже, він, прибулець, тут є в інобутті, бо все, що з ним досі відбувалося або в майбутньому відбудеться, говорить про те, що він в інобутті щодо буття на Землі. Адже досі Олег не мав, як кажуть, зеленого поняття, що таке можливе в реальности!

 

Нілея цією ранковою порою поралася на кухні, Олег стояв у сусідній кімнаті біля вікна і дивився на небо, на якому білі хмарини нагадували вітрильники на синьому морі, але вони почали перетворюватися на чорні, щоразу все більше їх з’являлось. Ніби все це спеціально під його роздуми, що наводили на сум.

 

Провідниця ще не бачила його, але незабаром лише один її погляд на нього виявив їй його справжній стан.

– Дорогий Олеже, – вона голосно покликала, – запрошую до сніданку.

– Дякую, мила господине, – Олег зайшов у кухню, де відбувається дивне дійство (як на землянина) приготування їжі.

– Друже, мій любий Олеже, що сталося? – Звісно, питала невипадково.

– Мила Нілеє, – зітхнувши, сказав Олег – Недобре мені… Ви бачите. І причину знаєте. Мені дуже важко звикнути, ба більше – хоча б на крихітку стати такими, як ви тут, мешканці дивної планети. – Він на мить замовк, а далі, все ж таки, говорив, начебто забувши, що дівчина все знала, що він мав сказати. – Ну, хоча б, Господи, … читати думки, пробачте, співрозмовника…

– Побувши тут, гадаю, вивчите мову, і тоді ця, як ви кажете, чудодійна здатність… повірте… прийде до вас…

– Вашими чарівними вустами мед пити. Так кажуть земляни.

 

Нілея щиро розсміялася.

 

Олег дивився на неї зачудовано, відчувши зміну настрою.

 

Під час сніданку полився дощ. Глянувши у вікно, Олег вельми здивувався: рожеві краплі дощу сікли по вікнах.

 

Вона сказала:

– Дощі, як правило, кольорові. Зараз цвітуть квіти, переважно рожеві. Вітер, піднімаючи пилок, розвіює його на великих просторах. Пилок захоплює дощ і поливає будівлі, площі і т.д. Міська служба потім змиває вулиці і майдани. 

– Дивина! Такого на Землі не буває. Правда, іноді випадають радіоактивні дощі… Чи…з хімічними отрутами …

– Ми це знаємо…  

– До речі, звідкіль освітлення?

– Світлова енергія… і гравітація… Та годі про це. Я не спеціаліст.

– Я зрозумів… – Після паузи: – Що сьогодні?

– Полетимо в столицю.

 

Олег весь перетворився на знак запитання.

– Треба вас представити Раді Старійшин. Це найвища структура управління нашою… як би сказати… спільнотою. Чую, запитуєте… скільки спільнот є на нашій планеті? Багато, як і на Землі. Усі вони мають власні мови, відмінні від нашої.

– Як ви розмовлятимете під час зустрічі?

– Голова Старійшин знає мови. Він прочитає ваші запитання. Олеже, не хвилюйтесь. Я буду весь час з вами. Навіщо ця зустріч? Це правило, і ми не можемо його порушити…

– Я зрозумів. Під час дощу не полетимо?

– Це не завада. Але почекаємо, поки випогодиться. Зараз я вам щось покажу. Ходіть!

 

Дівчина привела його в іншу кімнату, що нагадувала робочий кабінет. Тут стояв письмовий стіл. Але на ньому Олег не побачив будь-яких пристроїв, що мали б служити тому, хто працює…

 

Вона попросила Олега сісти біля стола (кілька крісел стояло півколом). І зір Олега знову вперся в стіну навпроти.

 

Провідниця клацнула рукою, і в стіні відкрився отвір приблизно два метри в ширину і півтора – в висоту, обрамлений ніби металевими рамками. Простір у рамках поступово засяяв синім світлом. Синє то ясніло, то темніло, коли раптом з нього вийшли людські постаті і ніби увійшли в кімнату. Олег бачив, як вони рухалися, чув діалоги, правда, нічого не розуміючи, і звуки тихої музики заповнювали весь простір кімнати, супроводжуючи дійство, котре незабаром перенеслося на природу, і прибулець відчув повів вітру, суперечки між артистами, які вправно, як видно, грали свою роль.

 

Олег запитально глянув на Нілею. Вона клацнула рукою, і дійство щезло.

– Це щось на зразок вашого телебачення. Досконала техніка зображення, як бачите, пристрою, творить ілюзію вашої присутности.

– На Землі жартуни говорили мені, що наше телебачення зробить такий стрибок. Але це, звісно, жарти…

 

Вона відповіла:

– Цими засобами поширюється на всю нашу спільноту інформація про все, що відбувається як у нас, так і в інших спільнотах нашої планети.

– А як ви звітуєте про свою діяльність?

– О, глядіть, – і вона клацнула рукою над поверхнею стола, яка відкрилася, і з’явився пристрій. Олег не зумів подумки назвати його.

– Це мій пристрій, який моментально передає в замовленому напрямі (те, що ви називаєте адресою) мої думки з приводу виконаної роботи за певний період, достатньо лише покласти на нього руку.

– Дивина! – Вигукнув Олег. – Слів нема. Наскільки полегшена праця. Фантастика!

 

Дівчина усміхалася і раділа, що настрій прибульця покращав. Вона не приховувала радости від розмови з її спорідненою душею.

 

Дощ припинився. Олег глянув у вікно; світ ніби одягнувся в рожеві шати, які під ранішніми променями віддавали на весь простір, куди сягало око, світло-рожевими зблисками і мерехтливим тремтінням краплинок, що ще не випарували на стінах, вікнах, покрівлях.

 

Провідниця сказала:

– Збираємось!

 

Олег одвернувся від вікна:

– Я готовий.

 

Оберега провела прибульця на балкон-терасу з кам’яною балюстрадою. Вона сказала:

– Обніміть мене, як і минулих разів. – І засміялася.

–З великою радістю! – Олег припав до неї, і знову пройняло його дивне відчуття проникнення в це дивне тіло, він аж задихнувся з хвилювання.

 

Вона спитала:

– Все в порядку?

– О мила Нілеєчко, краще не буває!

 

Вона знову голосно засміялася, а гість відчув незвичайну радість дівчини.

– Ні, буде ще краще…

 

Олег зрадів, бо навіщо сумувати, коли поруч тебе така незвичайна людська істота, дарма, що з іншого світу та іншого часу.

– Любий друже, полетіли! – І вона розправила руки, ніби крила. Олег миттю відчув, як піднімаються вгору все вище, майнувши у вільний простір над будинками.

– Незвичайні враження та відчуття! – Вигукнув Олег і ще тісніше притулився до дівчини, відчувши в ній рідну істоту, яку колись з невідомих йому причин втратив, а тепер повернувся до неї…

 

І в цю ж таки мить у його свідомости постала Надійка, його кохана, його «половинка», яка так далеко, що Нілея її начебто замінила… Але… І він обірвав думки, знову вернувшись у цю мить – «в одну точку», в якій направду збіглися і минуле, і теперішнє, і майбутнє. Адже він – у майбутньому, що там, звідкіль він прибув, ще не сталося, не відбулося. Він начебто випереджує події і час саме в цій «одній точці»…

– Я чую ваші роздуми, мій милий друже. Ви справді бачите істину. Так є! Будьте мужніми – і все буде добре.

– Мила, люба Нілеєчко, ви чудова сердечна птаха! Хай вам Бог допоможе у ваших польотах. Господи, чому на Землі такого немає?

 

Дівчина зачудовано слухала. Вони летіли, за розрахунком прибульця, вже більше земної години. Швидкість – хто його знає яка, бо вітер шмугляв в обличчя. Олег не хотів ховатися за спиною дівчини, він притулив свою голову до усміхненого личка.

– О, як гарно! – Вигукнула вона захоплено. – Ще трохи, і ми на місці.

 

На дальньому горизонті показався колосальний мегаполіс. Зліва від нього голубіла широка ріка, що при наближенні ставала все ширшою і ширшою, перетворившись у море. 

 

Відступ другий

Дитинство. Мати

Вриваються в пам'ять прибульця картини давні, на диво незабутні. Либонь, відчуття земного тяжіння живе в ньому, не зникаючи. І відчування минулого появлялось незалежно від того, що з ним діється в цей момент. Дивне відчуття: ніби він сам по собі глядить у минуле і бачить себе…

 

І ось він сидить біля мами, а вона гладить його світловолосу голівку, і він чує тепло її ніжної, легкої руки…

 

Он він бігає подвір’ям, а мама поруч тихо, але настійливо його попереджає: «Олюську, уважай, бо впадеш!»

 

Він таки простягся на траві, але не плаче, лише, піднявши голівку, дивиться на маму, яка зараз візьме його на руки, поцілує, і він почує: «Синочку, ти не вдарився?»

 

Роки біжать, ніби гнані вітром. Але дитинство ще триває. Бешкетники влаштували «фронт». Бо той бік церковної кам’яної загорожі – «ворог», по сей – «свої». Боротьба не на життя, а на смерть. Мабуть, тому «зброєю» стали дрібні камінці, якими встелена біла подільська дорога.

 

Компромісів нема! Битись – так битись. Лунають крики, ніби на війні. Бо вже насправді «висить у повітрі» справжнісінька війна! Вона сколихне весь світ.

 

«Баталія» закінчується тим, що старшому братові Олега камінчик розбив голову до крові.

 

«Дурні забави»! – Сказала мама, обмиваючи кров і накладаючи на рану білу-пребілу «латку», скріплену марлею.

 

«Навіщо битися?» – Звучали мамині слова і ніби назавжди повисли в повітрі.

 

Минають часи, а він, Олег, їх  часто чує.

 

Може, це не лише питання, а й відповідь на не висловлене питання?

 

І хоч він нині не чує відповіді, але слова десь там, глибоко, лежать і ворушаться живим тілом, бо слово, як і душа, має тіло, яке не вмирає.

 

Якби було інакше, то він нині не почув би материних слів…

 

Олег бачив її очі, голубі, такі глибокі і теплі, як небо влітку. Вони дивляться на нього з далини, що в голубій імлі ледве мріє. Вони дуже далеко, бо віддаль не міряна і не перейдена. Але він їх бачить і чує, як випромінюють на нього ніжне тепло.

 

Він знає, як таблицю множення, що це справді так. І тим більше, коли він чудесним способом опинився в іншому часі та в іншому просторі.

 

Щось його єднає з тим дивним, ще з його дитинства, часом і тим, що зараз і «в одній точці». І це єднання усіх часів його умиротворяє, вселяє надію на повернення. Адже се залежить тільки від нього. Не втомлюючись, це повторює Нілея. А образ іншої далекої дівчини ніби підтверджує справедливість маминих слів.

 

Господи, це ж і є єдність світу!

 

Він начебто (насправді!) роз’єднаний на безліч світів, великих і малих, але всі вони єдині разом і на часи їхнього буття.

 

І, напевно, нічого дивного, що він зримо стався «в одній точці» – незалежно від його сприйняття цього незвичайного його перебування зараз і тут.

 

І всі – з ним, рідні і близькі.

 

Отож він, як і вони, тут поза часом. А його пам'ять – також. Бо саме вона вела його в цей світ, що є «зараз і завжди».

 

Ся оповідь не має кінця.

 

Народжене в його пам’яті триває в безконечному часі. Воно не зникає в просторах інобуття, так само, як він не залишається свого інобуття…

 

Усе реальне, як Нілея, котрій він, прибулець, вірить, як рідній мамі…

 

І тут є істина, незмінно вічна. Його туга – така ж.

 

«Мамо, я тужу за твоєю добротою, за тим, чого ніхто і ніколи не замінить…»

 

11. Рада Старійшин

Нілея почала знижуватись, пролітаючи над будівлями, зеленими скверами і просторими майданами. У відомій їй місцині вона опустилася на зелений килим трав. Неподалік діти бігали червонястими доріжками, на лавках сиділи молоді жінки і чоловіки. Вони не звертали уваги на прибульців.

 

Світило лише трохи піднялося, отже, це ще ранішня пора.

– Якраз вчасно, – мовила вона і усміхнулася своєму супутнику, запитавши:

– Ну, як, не втомилися?

– Та що ви! Мабуть, я мав би вас спитати.

– О, друже милий, це моя радість – летіти в голубому просторі далини!

 

Олег підійшов до неї і, нічого не кажучи, поцілував її в рожеву щічку.

– Я дякую вам за незвичайну приємність, обнявши вас, летіти з вами! – Але він не насмілився висловити думку, яка раптом народилася, а дівчина зразу ж зреагувала:

– Еге ж, якби це було ближче, я полетіла б з вами на Землю.

 

Те бажання було неначе признання, що вона, людська істота з іншого часу та іншого світу, готова назавжди бути разом з ним, прибульцем з іншого світу та іншого часу.

 

Вони обоє зрозуміли ситуацію, в якій вони опинилися з незалежних від них обставин і причин.

 

Проте Олег не знав, не міг знати причин, а обставини, певна річ, його турбували. Тим більше, саме зараз, коли він відчув народження нових почуттів до його провідниці. І, звісно, усвідомлював наслідки – неповернення на Батьківщину…

 

Коли ж весь час дівчина говорила йому, що все залежить від нього, то, поза всяким сумнівом, вона мала рацію. Адже в цій ситуації вирішував прибулець і більше ніхто.

 

Саме з такими думками, які прочитувала Нілея, Олег разом з нею вступив на широкі сходи під височенним будинком, куди мали увійти. Тут дуже людно, незважаючи на ранню пору. Чоловіки і жінки то піднімалися сходами, то сходили вниз, голосно розмовляючи. Олег нічого не розумів, але ловив окремі слова, які засвоїв під час занять з Нілеєю. Фрази «не схвалили», «дуже мудрий», «пророк», «мені шкода» фактично не могли передати Олегові сяку-таку інформацію. І все ж, надзвичайно цікаво: гурти людей нагадували Землю і державну установу, де заходять або виходять громадяни.

 

На цю думку провідниця відповіла:

– Так, це і є, як ви подумали, державна установа. У нас «держава» – це наша, саме наша спільнота. Це те саме, що на Землі національність.

– Дякую, Нілеєчко, за пояснення, тепер я чуюся впевненіше.

 

У відповідь дівчина стиснула його долоню. Вони піднімалися сходами, взявшись за руки. Увійшли у величезну круглу залу з багатьма дверима в стінах. Денне світло лилося з високої округлої стелі у вигляді перевернутої чаші, а вгорі, над її краєм, видно, як за обгородженою балюстрадою з химерними формами та візерунками проходили люди.

 

Увійшовши в одні з багатьох дверей, наші відвідувачі опинилися в довгому коридорі, що вивів їх у велику залу теж круглої форми з колонами, що підтримували двоповерхові балкони. А прямо перед ними засідала Рада Старійшин у центрі з Патріархом. Сиве, як молоко, волосся і довга біла-пребіла борода ніби обрамлювали його моложаве обличчя, як у людини не більше років 30-35 за земним, звичайно, рахунком.

 

Нілея разом з прибульцем зупинилася перед Радою Старійшин і низько вклонилася. Олег машинально повторив цей рух.

– Вітаю вас, Нілеє і прибульцю з планети Земля! – Голос на диво звучав молодечо. – Я радий вас вітати в нашій спільноті. Водночас висловлюю подяку провідниці Нії за її самовіддану працю!

– Сердечно дякую, ваша честь Патріарше! – і Нілея низько вклонилася.

– Щиро дякую за вітання! – Проговорив Олег також з низьким поклоном.

– Шановний прибульцю! Ми знаємо, що ви в цей момент переживаєте зміни у вашій ситуації. Все залежить од вас: або ви залишаєтесь на нашій планеті, прийнявши її закони і спосіб буття, зрозуміло, позбувшись своєї ідентичности, або повертаєтесь на Землю. Ви користаєте з нашого права самостійно, з власної волі, вирішувати. У нас немає примусу. Все, що в нас відбувається, здійснюється з волі людей нашої спільноти…

 

І надалі вашою провідницею залишається Нілея. Щасти вам у вашому бутті на нашій планеті!

 

Обоє низько схилили голови і мовчки вийшли із зали. Олег не бачив присутніх людей на балконах і на кріслах ззаду, виставлених у довгі два ряди з широким проходом усередині. Вони мовчки спостерігали дійство.

 

Опинившись надворі, Олег не витримав, спитав:

– Скільки років Голові Старійшин?

– Кажуть, сто п’ятдесят – за вашим, земним рахунком. Може, і більше…

– Дивина! – Не стримавшись, вигукнув прибулець. Відтак, передихнувши, сказав захоплено:

– Пророк.

– Так іноді його ще називають.

– Господи, дякую Тобі, що я побачив живого Пророка! – Патетично промовив Олег, звівши вгору свою голову.

 

Нілея спостерігала сцену, усміхаючись мовчки. Сказала:

– Звідси близько до моїх батьків. Може, полетимо?

– Дуже радо! А досі ви про них не згадували…

– Все поступово…

 

І в той час, коли вони говорили, в небі з’явився відомий Олегові з фото і камер літаючий предмет у формі «тарілки». Він безшумно пролетів над ними. Олег зацікавлено дивися, поки він не зникнув за обрієм.

 

Провідниця пояснила:

– Це наші космічні кораблі.

– На Землі сперечаються з їх приводу, називають НЛО – Непізнані Літаючі Об’єкти. Бо загадкові.

– Не можу щось сказати, бо не знаю, а те, що знаю, не маю права говорити прибульцям. Вибачте, друже. Знаю, цілий каскад питань клекоче у вас. Скажу лише, що ці кораблі – надзвичайно високий здобуток нашої цивілізації.

– Я знаю. І нічого більше не прошу. Нілеє, я вас розумію.

– То що? Летимо?

– Так, дуже радо!

 

Вони знялися з тротуару легко і полетіли в простір чистого блакитного неба. Олег п’янів від близькости до дівчини-птахи. А вона безмежно раділа від цієї близькости і вільного польоту.

 

12. Святість буття

– Нам недовго летіти, дорогий друже.

– О, мила Нілеє, з вами я летів би всю вічність!

– Ха-ха-ха! – Лунало небесами, де невимушено пролітала дівчина-птаха, чудо природи.

 

Олег відчув, ніби він стає часточкою цього дивного світу. А політ переконував у тому, що він ніби невіддільна часточка дівчини, з якою він єднав своє дивне буття «в одній точці». Він гостро відчув втрату себе задля незвичайного стану підчас польоту, що йому здавався пересильною дійсністю. «Може, я втрачаю елементарний глузд, всеціло віддаючись переживанням незвичайного».

– О, ні, дорогий друже! – Зразу ж заперечила провідниця. – Ви – в реальности, тільки в іншій, неземній. І ваше мислення таке ж, як і було.

 

Як блискавка, його вдарила думка, і він ще тісніше притулився до дівчини. «А що робить у цей момент його кохана Надійка?»

 

Нілея відчула удар і не могла промовчати.

– Друже, ви незвичайна людина. Тому… тому… – Вона хотіла сказати, що його любить, але висловилась по-іншому:

– Ви – моя споріднена душа… В цей час ви не змогли не згадати земну дівчину. Не знаю, гадаю, вона тужить…

– Дякую, моя люба Нілеєчко. Як я вам віддячу за все добре? – Він приклав свої уста до щічки дівчини-птаха, і він відчув опік доторку, що пронизав усе його тіло.

– Тримайтеся мене міцно! – Вигукнула птаха, відчувши послаблення його обіймів, – міцно, тісніше, ще, ще!

 

Він ніби повернувся з небуття. Нарешті, до нього дійшло, що, цілуючи її, він машинально зменшив обійми…

– Ніколи не відпускайте мене! – Це був ніби наказ, що його слід йому – заради його буття в іншому часово-просторовому вимірі – дотримуватись безвідмовно.

– Люба дівчино, – нарешті він спромігся на слово, – хіба я зумів би ТУТ навіть хвилину прожити без вас?!

 

Провідниця сміялася на весь простір, яким вони пролітали.

– Тримайтеся, зараз будемо дома…

 

Олег ніби заціпенів: невже він … дома?!

 

Вони опустилися на зелений килим трави. Навколо – високий ліс, і звідтам нісся тихий шум дерев. Також неподалік плюскотіла річечка, чиста вода збігала по білих камінчиках, творячи неповторну музику, подібну до голосів скрипок і віолончелі.

– Ой, милий романтику, – засміялася Нілея, – правда, тут природа грає і співає. – Глянувши на Олега, тихо мовила:

– Тут пройшло моє дитинство.

 

Олег дивися на неї і був радий, що вона привела його в реальний світ її минулого.

 

Вони підійшли до поверхового будинку, що нагадував типовий для землян сімейний котедж.

– Батьки не захотіли жити в мегаполісі.

– Чим вони займалися?

– Мама – педагог, а батько, кажучи земною термінологією, щось на ваш зразок – інженер-авіаконструктор.

 

В Олега знову виникло питання, але вона його випередила:

– Так, літаючих апаратів. Їх ви недавно бачили.

 

Олег подумав: «Якби сюди прибув спеціаліст, то, може, отримав би ширшу інформацію».

 

Нілея усміхнулася:

– Голова Старійшин береже інформацію. Тому землянам важко її отримати. Втім, коли б земляни – усі без винятку – такі ж, як у нас, прийняли засади співжиття, то й інформація стала б доступною. Як не дивно, земляни знають ці засади (Заповіді Божі), але приймають їх формально.

– Справді, так і є! – підтвердив Олег. – Коли б їх прийняли, щезло б усе зло. Але насамперед людина на Землі має змінитись!

 

Нілея знову усміхнулась і стиснула його руку.

 

Вони вже пройшли зелений килим трави перед будинком.

 

Біля столика неподалік котеджу сиділи чоловік і жінка. Прибульцеві важко визначити їх вік. Довге золотисте волосся, спадаючи на плечі, огортало ніжними хвилями миловидне обличчя жінки. «Нілея, тільки трохи старша…».

 

Чоловік – високий мужчина. Чорне волосся відкривало високе чоло. Його проникливі очі пройняли Олега, який зацікавлено спостерігав, як Нілея обнімала маму, відтак притулилася до татових грудей, а він гладив голівку і поцілував у щічку.

 

Нілея щось говорила, вказуючи рукою на прибульця. Господарі дивилися на нього і усміхалися. Мати підійшла до нього і подала руку, Олег поцілував і потиснув руку батька, вклонившись.

 

Вони щось говорили, але Нілея ще не встигла перекласти, Олег усміхнувся.

 

Нарешті Нілея переклала:

– Батько  й мати вітають вас із щасливим прибуттям до нас і бажають вам всіляких успіхів під час перебування на нашій планеті.

 

Олег низько вклонився і подякував за привітання. Зразу Нілея переклала і додала від себе:

– Друже Олеже, батьки справді раді вашій гостині. Вони не прочитують ваших думок. бо не знають мови. Це єдина перешкода спілкування між різними спільнотами.

– Це мені знайоме, бо й на Землі для спілкування з різними народами потрібне знання мов, досконале володіння ними. – Після паузи продовжив: – Не знаю, чи опаную вашу мову. Але дуже хочу, бо… тоді… ви…станете… мені… ще ближчою. – останнє речення вимовляв, явно хвилюючись.

 

Це бачили і відчували і Нілея, і батьки, хоч вони не розуміли,  про що йдеться.

 

Нілея заговорила до них, і Олег здогадався, що саме про це йдеться. Батьки час од часу споглядали на прибульця й усміхалися, ведучи бесіду зі своєю донькою.

 

Нарешті Нілея підійшла до Олега.

– Перепрошую, що…

– Нічого. Мені цікаво, як ваші батьки сприйняли мене… чужинця… з іншого часу… Господи, що діється! Я випереджую земний час…

– Спокійно, Олеже! Погодьтеся  з тим, що є. І відповідно до цього…

– Так, – він її перебив – жити – як живеться.   Але… але… це дуже важко! То загрозлива ситуація для… моєї свідомости… Вона може… не витримати, втратить адекватність реакції на реальність…

– Я вас розумію, Олеже. Не слід втрачати самоконтроль. Я й собі це кажу, чуєте? Тому, як і собі, одна лише порада… Постійте, що я вам можу порадити? – Вона ніби запитувала себе. – Здається, я не маю що вам порадити… Ні, знаю! Завжди бути таким, яким ви є.

 

Олег перепитав:

– Тобто те, що я й повторюю собі: не загуби своєї  ідентичности!

– Так. Саме таким я вас хочу бачити завжди.

– Хіба не знаєте, що це значить? – Ніби без потреби він питає. – Значить, я тут – лише тимчасовий…

– Саме цього я не хотіла б… – Нілея сказала тихо, а йому здалося – зі сумом. На її обличчі він помітив зміну настрою…

 

Обоє замовкли. Йому теж зробилося незатишно.

– Гаразд, – перервала мовчанку. – Хочу вам показати місцину мого дитинства і ранньої юности.

 

Вони йшли, взявшись за руки. Нілея розповідала легенду їхнього роду. Начебто дуже давно сюди прибули двоє людей, хлопець і дівчина, і залишилися назавжди. Отож Нілеєна родина ніби продовження роду давніх земних прибульців.

– А що є доказом легенди? Коли наявне що-небудь як свідчення прадавньої події, то це вже не легенда.

– Ходіть, я вам покажу.

 

Вони піднялися на невеликий пагорб, кругом зарослий високою деревиною. На досить просторій поляні Олег побачив будівлю і вмить зупинився, ніби поражений блискавицею: на поляні біліла церква. Вся вона своїми формами нагадувала йому церкви в його краю. Олег кругом обійшов її. Це типова земна споруда, збережена досі. Щоправда, камені в стінах у багатьох місцях ззовні обсипалися,створюючи заглиблення, але стіни ще трималися цупко.

 

Виникла маса питань. Нілея не на всі питання могла відповісти. Вона лише знала, що за переданням нібито ці давні люди були їхніми предками… Не збереглися могили… Невідомо, який час церква служила людям, хто парохи, хто представляв церковну громаду… Про документальні записи вона нічого не знає… Невідомо, чи збереглися вони, якщо були (очевидно, таки були), після…

 

Олег пильно глянув на Нілею, і вона згадала жахливу історію

– Приблизно тисяча років тому (у часовому вимірі Землі) наша планета пережила жахливе побоїще. Третина населення загинула! І після глобальної катастрофи усі спільноти нашої планети прийняли, як ви називаєте, Заповіді Божі. Дуже швидко змінювалися люди в своєму особистому і громадському житті. І тільки таким чином ми змогли осягнути високий рівень цивілізації.

– Мила Нілеє, ви говорите жорстоку правду. Досвід вашої планети наводить на роздуми. Я думаю з тривогою про Землю. Невже і там усвідомлять життєву необхідність прийняти Закон про Вічний Мир у формі Божих Заповідей…після глобальної катастрофи?

 

Нілея мовчала. Мабуть, вона знала, напевно знала майбутнє. Адже від того часу, з якого вийшов Олег, проминуло більше тисяча земних років.

– Моя вірна провіднице, мені страшно подумати, що таке, як у вас в минулому, може статися на Землі!

 

Нілея лише відповіла:

– Усе залежить від мудрости землян… Їхньої віри. Іншого не дано. Так само тоді, давно, було і в нас… – Вона взяла прибульця за руку і повела його далі, бо він мав пізнати невідоме. Коли вони наблизилися до котеджу, то побачили батьків, які сиділи за столиком перед будинком.

 

Небесами пливли білі кораблики. Стояла тиша. Навкілля дихало лагідним теплом і спокоєм.

 

Нілея та Олег зайняли місця за столиком, ніби спеціально розрахованим на чотири особи.

 

І далі почалося дійство, що його Олег сприйняв, як чудо, досі небачене. Батьки взялися за руки і тихо шепотіли. Олег не розумів слів, але здогадався, що вони промовляють потиху молитву. За якусь мить перед кожною особою появився піднос з їжею. Олег низько вклонився, встав, перехрестився і голосно прочитав «Отче  наш…» і «Богородице Діво…».

 

Батьки та Нілея теж встали, і Олег побачив, як вони кладуть хрест на чоло та рамена.

 

Прибульця осінила думка: християнська віра на невідомій йому планеті принесла вічний мир і Боже благословення, і з тугою, майже на межі розпачу, подумав про Землю. І до неї він прагнув повернутися за всяку ціну.

 

Нілея душею сприйняла думки і настрій прибульця і з сумом дивилася в майбутнє…

 

Пізніше, після сніданку, Нілея сказала, що її батьки так і живуть…

 

Прибулець радів, бо бачив чудо. Нілея усміхалася, але Олег вловлював у її  усмішці глибоко затаєний сум. Він не міг її питати про причини, бо, ймовірно, здогадувався, що він і є причиною затаєного суму.

 

Нілея, звичайно, бачила більше від прибульця, бо се була особливість особистости дівчини, що своїм розвитком випередила прибульця на тисячоліття…

 

Олег спитав:

– Залишаємось на ніч?

– Мені хотілося б нині тут заночувати. Я рідко буваю в батьків.

– Це ваша воля, мила Нілеєчко. Я скоряюся вам, бо кому іншому, як не вам?

 

Нілея розсміялася, але далі промовила серйозно:

– О любий друже Олеже, ви неймовірно щира людина. Я це узнала з першого знайомства. Але, пізнавши вас, я зрозуміла, що ви могли б тут залишитися назавжди. Так, так, якби….

 

Олег дивився на неї відчувши її настрій, але що він міг вдіяти, коли несамовито прагнув повернення?

 

13. Ніч інобуття.  Не перейдена грань

 Світило котилося до заходу. Стояла тиша. Її порушував лише легкий вітерець і шепіт листя, що здався Олегові мовою скрипки і віолончелі. І тут у його душевній глибині народилися слова, що вклалися в рядки, як молитовна вервечка:

 

Тишу і спокій з небес океану

милої серце дарує тобі в щедротах,

наче повернення до дому жаданого

в зримих-незримих шляхів оплоті…

 

З дивних світів вже повернення зріє –

в тузі безмірній страждальна кохана

з тисяча літ в твоїм серці леліє. –

Милий, де ж дім твій, душею жаданий?..

 

Нілея відчула щойно народжені слова, ще не вимовлені, ніби невловні в цю мить, і, зупинившись з дива, глянула на Олега особливим поглядом, який завжди вражав незрозумілим йому проникненням у бездонні глибини його душі…

 

Відтак, сумно усміхнувшись, повела прибульця на поверх котеджу, і вони разом вступили до кімнати, де, як і в минулу ніч у провідниці, стояло широке ложе, застелене сніжно-білим легким покривалом.

 

Мовчки вона ще раз глянула на прибульця і почула його згоду залишитися біля нього, поки він не порине у сон.

– Добре, – мовила тихо і відійшла в сусідню кімнату.

 

Коли вона вдруге з’явилася в світло-рожевій напівпрозорій накидці, яка, ніби скриваючи, насправді відкривала її струнке тіло, неначе виліплене майстром скульптури, Олег уже простягся під покривалом, готовий миттю поринути в блаженний сон і чарівні сновидіння.

 

Нілея знову присіла на краєчку ложа, а Олег простяг до неї руку, і вона взяла її в свою руку, легко то стискуючи її, то відпускаючи. І прибулець ураз пірнув у сон, ніби в теплі води.

 

Дівчина прислухалася до його дихання. Вона скинула накидку і потиху лягла біля нього, поволі притискаючись до нього своїм палахкотливим тілом. У сні прибулець повернувся до неї і з просоння обняв, притягуючи її до себе, як магніт, для якого немає перешкод. І знову в його сон увійшла Надійка, з котрою він ніколи не розлучався, бо кохав її вічно.

 

Нілея знову побачила сон, в якому його ласки даровані Надії, тепло і ніжність якої зворушили його до безтями.

 

Дівчина з іншого часу та іншого світу не чинила перелюбства – на їхній планеті його не існувало. Але вона знала, що тільки сон, як реальність в інобутті, пов’язує його, прибульця, з нею. Бо, справді, так стається, що закінчення сну відкриває прибульцеві іншу реальність, саме ту, в якій він перебуває тепер і зараз. А сновидіння – це інший, нетутешній простір і час.

 

Олег солодко снив, а тепло і ніжність від дівочого тіла пливли на нього від Надійки, від його захоплення нею, єдиною і назавжди йому даної Провидінням… Він тулився до неї, ніби шукаючи в ній свого порятунку. Десь в закамарках його надсвідомости тліла ще не вибухлим вогнем тривога. І раптом у сон увірвалося майбутнє, в якому він, випереджуючи час, в якому живе і тужить Надійка, раптово прозрів і, тим самим, став носієм інформації для його братів-землян. І все – у сні, що не є ніколи реальністю, а лише відображенням часто неусвідомлених та й вигаданих ситуацій, картин і подій, навіяних, звісно, тисячами реальних подій.

 

Зараз він п’янів від любові Надійки, яка берегла вірність в час його відсутности. Два часи – минуле і майбутнє – сплелися воєдино і правлять свій бал. А він тут, у снах, божеволіє від любові і незнання, що з ним, врешті решт, робиться. І хто його порятує? Але він одержимий любов’ю на всі часи і назавжди…

 

(Дуже короткий відступ для роздумів, який не деформує сюжет і природу  колізії трьох, що, мабуть, і є «любовним трикутником».

 

Цей «універсалізм» кохання не ображав нікого: бо як може ображатися людина на дійство тисяча років пізніше, або як образить людина з майбутнього ту, яка живе і тужить тисяча років тому? Це справді фантастична «любовна колізія», котра не зачепить нікого з діючих осіб, котрі живуть і люблять у різні свої часи і в різних просторах Всесвіту).

 

І коли це відчула Нілея, то мало не зомліла в його обіймах. Для неї мовби відкрився новий світ – його кохання до дівчини з незнаних світів. Але це був лише сон! Нехай! Але в ньому вона, дівчина з майбутнього, сп’яніла від любові до прибульця з минулого, бо не бачила й не відчувала чогось подібного за все своє молоде життя… Нехай вона страждає! Нехай умивається гіркими сльозами від непосильної туги! Адже та, далека з минулого дівчина, теж карається, тужить і плаче! І вона, Нілея, така ж сама, хоч ділять її від неї безмірні часи і простори. Нехай! Їй, дівчині з майбутнього, нічогісінько не треба, тільки любові. Вона теж, як і прибулець, одержима любов’ю. Їй не соромно мовити йому: «Я тебе кохаю!» Нехай вона й карається за свою любов. Але нічого кращого в усіх світах і часах немає від любові…

 

Нехай не переходить сон у реальність…

 

Довга ніченька ще не минула. Дівчина і прибулець, міцно обнявшись, снять сном праведних дітей, які не переступили табу, що за ним для прибульця не було б вороття, а для діви з невідомого світу ще не закритий обрій надії на щасливе звершення історії кохання…

 

Ледь пробивалася досвітня пора зі сплеском або навіть вибуху мільярдів променів, коли Нілея відкрила очі. Дуже тихо й обережно вона виповзла з-під покривала, перед цим ніжно-ніжно зняла руки її коханого з неймовірних обіймів, аж двічі пильно і ласкаво, як мати, гляділа на його закриті очі, вставши на весь стрункий зріст, босоніж м’яко, як домашня кішка, відійшла від ложа, схопивши жужмом свою накидку, і зі смутком, проте легко пройшла в сусідню кімнату-ванну.

 

І в цей момент із сновидіння Олега зникла Надійка. Він спав, і ніби жива думка тяглася за сном, як павутинка, готова в будь-який момент обірватися.

 

Олег продовжував спати, і нове сновидіння почало з’являтися, зайнявши весь простір, в якому він знаходився. Однак це було незнайоме приміщення, що не було подібне до помешкання Надійки. Тут – щось інше. І тому незнайоме приміщення його схвилювало. З’явилася незнайома дівчина, подібна на Нілею. Але хто така Нілея? Він не може пригадати. Хто вона? Як вона тут з’явилася? Як він сюди прибув і навіщо?

 

І раптом у снів він згадав! І тут же відкрив очі. Він лежав нерухомо, розкинувши руки вздовж свого тіла. Ось-ось, напевно, з’явиться Нілея. І далі вже йому відомий «розпорядок дня»…

 

Але він, лежачи, не припиняв розмірковувати. Що далі? Відповідь на це питання становила сенс наступних подій.

 

Коли ввійшла Нілея, він з радістю привітав її вигуком: «Доброго ранку, Нілеє!» Відтак щиро подякував за незвичайну ніч. Звісно, для нього незвичайну, бо у сні він обіймав свою наречену!

 

Нілея усміхнулася, але з сумом глянула на нього. І він знову відчув її настрій. Звісно, не питав, не прагнув пояснень. І цей його стан «прочитала» провідниця. Дивна планета: не потрібно вголос розмовляти. Бо й так усе відомо й зрозуміло…

– Підготуємось до сніданку. – Це було запрошення, на що прибулець відповів:

– А вже ж. Можна помитись?

 

Нілея ввела його в кімнату. Подібну до її міського приміщення, з такими ж «інструментами». Призначення яких прибулець уже ознайомлений. І знову дивне відчуття «теплих рук» від струменів води. І знову відчуття тілесної насолоди.

 

Нілея вивела свого гостя надвір до столика, за яким уже зібралися її батьки. Вранішні привітання гостя переклала Нілея. І священнодійство, як подумки називав його прибулець, повторилося так само. як і вчора. Олег дотримався своєї земної традиції, півголосом промовивши ранкову молитву.

 

Після сніданку прибулець хотів спитати провідницю, що вони далі робитимуть, але Нілея випередила запитання, сказавши, що повертаються до міста.

 

Вона підійшла до батьків і прощалася з ними.

 

Олег низько їм вклонився і щиро подякував за приємну гостину, а Нілея дослівно перекладала слова прощання і подяки. Відтак Олег поцілував у простягнену руку матері, а батько тепло його обняв, притиснувши до себе.

 

Батьки спостерігали, як прибулець підійшов до Нілеї і міцно її обняв, а вона розпростерла руки і радісно, як завжди, вигукнула «Полетіли!» І пара молодих людей, легко одірвавшись від твердого ґрунту, піднялася вгору і незабаром зникла за обрієм.

– Люба Нілеєчко, я щиро вдячний вам за незабутню гостину у ваших батьків. Це щось незвичайне! Прийміть від мене щиросердечний поцілунок. – І він. міцно тулячись до дівчини, кілька разів цілував її рожеве, розпашіле личко, що палало від захоплення прибульцем.

 

Але в цей момент,відчувши послаблення обіймів, вона перелякано скрикнула:

– Тримайтеся мене! Міцно! Міцніше!! Ще, ще!!! – І видихнула. – Ніколи не відпускайте мене, мій коханий прибульцю… Бо… бо я вас кохаю…

 

Йому здалося, що заговорило до нього повітря, яким він дише. З несподіванки він направду замалим не відпустив її, прирікши себе на неминучу загибель. І тут же, нарешті, до нього дійшло і признання, і застереження: не відпускай її, свою Берегиню, і свою позаземну любов, бо загинеш…

 

14. Драма. На межі не повернення

Опустившись на балкон-терасу. Вони ввійшли в помешкання. І Олег обняв Нілею, пригорнувши її до своїх грудей і тихо промовляючи:

– Моя кохана позаземна любове, нарешті я відчув, що і тебе кохаю. – він обціловував її миле обличчя, пестив волосся. А вона, як принишкла пташина, обняла його своїми крилятами – лебединими руками, пригорнувшись до нього. Він чув, як прискорено б’ється її серце.

 

В цю мить на них не надійшла думка про майбутнє. Напевно, Нілея знала це майбутнє і, може, свідомо саме про нього вона прагнула думати в цю незвичайну мить. Власне, народжену її признанням у коханні.

 

Ніби в якомусь іншому, незнайомому йому світі (насправді так і було) Олег відчув народження слів, що їх він навіть своїй земній коханій не говорив, а тут вона – позаземна кохана – не висловлені слова прочитала. І з’явилися вони, як веселка, блиснувши яскравими кольорами його душі. Бо в його душу щось нове увійшло.

 

Се не я складаю слова –

се душа розмовляє з тобою.

У світі, звичайно, бува:

ти – з дочасним тут. Мною…

 

Не журися, кохана, не плач:

не минає одвічне кохання.

За дочасність, люба, пробач,

се моє і твоє тут страждання.

 

Бо знаєш, що слово – це сталь,

не ржавіє, не гнеться, раз дане…

Хоч у душах наших печаль,

позаземна моя кохана,

та знаєш, що слово сильніше за сталь,

бо коханим земним раз дане…

 

Нілея серцем прочитала слова і схлипнула, бо не мали значення ні позаземний простір, в якому вона перебувала, ні час, що в ньому знайшовся її коханий з іншого світу. Бо це були просто людські почуття і переживання. Властиві саме людині від початку її створення.

 

І знову стали рядами слова, що народжуються в момент осяяння душі, відкритої для любові.

 

Душе моя,

позаземна любове,

моя земля

в моїм єдинім слові.

 

Біль моїх мук

не скрити, не сховати,

до твоїх рук

віддам, бо ти – як мати.

 

Рідніші хто,

як мати і кохана?

Ніщо й ніхто –

то вічна моя рана…

 

Люби мене,

дочасного в тім світі.

Не омине

любов твоя, мій квіте…

 

І тут Нілея скрикнула, пройнята радістю, ніби яскравим світлом.

– Любий мій! Ти сказав правду! Так і ще раз так! Я люблю тебе, моє земне кохання!

 

В прибульця не було інших слів, що їх нічим не замінити. А сенс – лише в обіймах і пестощах коханої. І хоч у невисловлених рядках і біль, і страждання, і слово, що дане земній коханій, але в них не перекритий шлях до любові. І вже ніщо не змогло змінити дивну сув’язь людських істот і ТУТ, і ТАМ, куди прибулець прагнув своєю неспокійною душею. Невже він здатний, поза всяким сумнівом, людська істота, сховати перед своєю співбесідницею найсокровенніше?

 

Ні, бо він щиро признався їй у своїй безмежній закоханості в Надійку, дівчину з його часу і його ж планети. Нілея бачила її в його сновидіннях, коли аж двічі під час сну обнімала прибульця, тулячись до його тіла, аби якнайбільше узнати про нього.

 

А втім, чи лише прагнення пізнання було причиною її нічних безумств з вибухом почуттів? Вона визнала (для себе) свою «слабкість» до прибульця! Закохавшись у нього, вона – попри все – усвідомлювала, що вступила в зону загрози, бо, ймовірно, втратить свої (не знала – які саме) особливості. Але це було ще найменшим злом. Якщо він, земна істота, також закохається в неї, але захоче, все ж таки, повернутися додому, тоді що станеться з нею? Залишити рідну планету і з ним відійти на Землю? І не лихо в тому, що там не таке життя, як тут. Інше – чи витримає він біль Надійки, коли вона досі йому вірна? І як вона, Нілея, житиме там під вагою не розв’язаної драми трьох людських істот?

 

Отож саме він від зближень з Нілеєю органічно перейме від неї  її здатність. І знала – яку! Вона відчувала, що в найближчому часі наступлять неминучі зміни в прибульця. Бо це своєрідна закономірність. Вона знала земну приповідку: з ким поведешся, від того наберешся.

 

І ось є! Вона втрачає «прочитання» його думок і намірів. Вона, все ж таки, не розуміла, чому це стається?

 

До речі, вона не обдарована спадкоємністю батьків, здатних просити в молитві і отримувати щоденну їжу. Наскільки змінилося б її життя, незалежне від матеріального буття та реальних подій, коли б вона опинилася на Землі? Адже людина, незалежно від її перебування на тій чи іншій планеті, наділена фізично-духовною сутністю такого рівня, що вона здатна робити вибір. Власне, ці роздуми привели її до переконання, що властивості її залежать насамперед від її віри, напевно, також святості (приклад батьків) і чистоти душі.

 

Нілея не мала сил перебороти непереможне прагнення наблизитися до спорідненої душі. Таке прагнення, відколи вона себе пам’ятає, ніколи не відчувала. Зрештою, в її прагненні нічого не було протизаконного, що перечило б правилам життя на її планеті. Проте вона розуміла, що інтимне зближення з прибульцем стане початком їхнього вибору, де їм жити в майбутньому.

 

Якщо він, переборовши «земне тяжіння» (що дуже ймовірно), залишиться, як на земний вимір, у випередженому часі, то де гарантія, чи не заволодіє ним сила туги за Землею? За своєю Надійкою? За Батьківщиною, що для багатьох людських істот розлучення з нею або втрата її означає трагедію або й смерть…

 

Як же треба кохати її, Нілею, щоб забути іншу дівчину, яка кличе його своєю природою і своїм часом? А вона в його пам’яті і в його серці… Тим більше, він дав їй Слово!

 

Його начебто рятує від забуття інша дівчина, яку, за її ж, Нілеї, словами, він обнімав у своїх сновидіннях. Ця парадоксальна думка виникла в нього, як застереження від загрози, що йшла… від його Берегині. Бо, справді, образ красуні з іншого, не земного світу. Засліпила його своїм незвичайним внутрішнім сяйвом, очарувала його. А та, земна, кохана й незабутня, дивилася на нього і ніби кликала його на грані розпуки: «Милий, де ти? Що сталося з тобою?»

 

Він лише уявляв, як вона побивається за ним, білі руки заломлює з великої своєї біди. А безперервні білі дні стають чорними ночами, страждальними і печальними. Повними її муками невідомості.

 

І, навпаки, те, що він бачив у своїх сновидіннях, ніколи вдвох ТАМ не творили. Йому незрозуміло, звідкіль ці сонні фантазії, що їх він бачив як реальність, в яку він змушений повірити (може, під впливом Нілеї?), оскільки побачене в сні він відчував фізично.

 

Звичайно, це Нілея впровадила його в іншу дійсність. Або, можливо, саме на цій планеті виявляється сон реальністю. Такого на Землі не буває, хоч, щоправда, людина у сні переживає побачене як реальність, але після пробудження усвідомлює, що сон – не реальність. Тут, навпаки, сон начебто матеріалізується, стає дійсним, реальними фактом, який навіть не викликає сумніву, що ніби все те, що побачив у сні, є стовідсотковою реальністю. 

 

Нілея впровадила його в цю реальність. Але часто-густо навіть тепер, після вже довгого перебування на планеті (щоправда, йому невідомо, скільки фактично пройшло часу – адже тут усе інше, не земне), його огортав сумнів щодо фактичного перебування ТУТ.

 

Відчувши суперечність у думках прибульця, Нілея спробувала спитати його, як тільки могла, переконливо:

– Друже, ти хіба не віриш мені, що досі тобі здається, ніби сниш дивовижні сни? – Звернулася до нього на «ти»!

– Нілеєчко, мушу тобі признатися, що сумніваюсь, бо не знаю, яким способом я тут опинився? І чи взагалі коли-небудь знатиму?

 

Провідниця усміхалася і не відповідала на питання. Невже не знала? Чому не хоче сказати? Адже це питання весь час його турбувало.

 

Нарешті вона сказала, взявши його  за руку:

– Мій милий друже, я знаю, але… – і вона зам’ялася, ніби шукаючи відповідні слова в його мові, – для…твоєї… безпеки… краще не знати…

 

Олег стривожено дивився на неї, відчувши теплий потиск її руки. Просила більше не запитувати про це.

 

Звісно, це теж його насторожило, але за всяку ціну він не хотів показати своє збентеження…

 

Якось оговтавшись, він зрозумів, що таємниці він не знатиме. Виходить, це краще для нього. Але до кінця так і не міг второпати ні самого сенсу його переходу, ні способу перенесення його в інший світ і в інший час. Може, й залишиться це таємницею на все його життя. Хто знає?

 

Драма двох, як видно, затримує (чи, може, навпаки?) розвиток подій, зв’язаних з прибульцем і дотичних провідниці, вже заангажованої серцем у цю історію. Як так само там, на іншій планеті, страждає дівчина від неймовірної загадки.

 

Вона десь ТАМ страждає,

                                         знаю,

                                                 чую…

Всім серцем я з тобою,

                                   радість,

                                            мила.

Між нас постало Слово одесную.

 

Я вас люблю,

                    мої кохані світу,

що тут і там

                 знайшлися в дивних митях.

На всі часи коханого любіте!

Призначення Всевишнього –

                                               любити.

 

У час земний мені вернутись,

                                             мила.

Бо сталося –

                        підвладний я Закону.

Кривавиться моя одкрита рана

мого-твого кохання аж до скону…

 

Якусь мить Нілея стояла перед прибульцем, начебто розгублена. Можливо, відчувала незрозумілу вину перед ним за те, що не розкриває таємниці. Однак, прочитавши невисловлені рядки, раптом підійшла до нього, обняла за плечі, тісно притулившись до нього, і цілувала в уста, очі. Обціловувала пристрасно, запально. Олег ніби в трансі так само відповідав на її поцілунки.

 

Скільки тривало дійство, вони не пам’ятають. Здається, перша Нілея розняла обійми, півкроку відійшла від нього, захопленого, розпашілого, як день у спеку, з затуманеними очима, ніби від спалаху блискавиці, що пронизала його наскрізь, не вбила, не повалила на твердий ґрунт, що захитався під його ногами, як десятибальний землетрус.

 

Нарешті просвітлілими очима він глянув на дівчину-чудо-птаху. Яка непорушно стояла перед ним і сміливо, але без гордості, прямо дивилася на нього.

 

Нарешті він спромігся мовити якимсь незвичним, ніби прихриплим голосом, але те, що він сказав, було для них – людських істот – як одкровення:

– О Господи, це кохання, яке я маю прийняти і водночас кохати другу. Таку ж надзвичайну, як і ти, кохана Нілеє!

 

Отже, він продовжував говорити їй «ти» – слово, що розвалило між ними стіну, яка не дозволяла йому наблизитись до дівчини з іншого часу. Він, як і вона, вступили на єдиний ґрунт, який під їхніми ногами вже не дрижав, не хилитався, як тростина на вітрі…

– Милий Олеже, я кохаю тебе, – на мить дівчина перехопила повітря і продовжила, – будь спокійний… якщо… можеш. – Говорила уривками, з паузами, не скриваючи свого хвилювання. – Тепер не тільки від тебе, а від нас обох залежить твоя… і моя… доля – майбутнє… Коханий друже, ти це… розумієш… Я… я… не… хочу… робити… кривду… твоїй… земній коханій… Нехай буде так, як станеться… – Далі вона продовжувала мову, як щиросердечне признання, відкриваючи перед ним свою душу. – Повір, милий, це моє перше почуття до земної людини і вперше в моєму житті… О Господи, я навіть нині готова… відійти з тобою… на Землю. Ні, ні, мовчи, я знаю, що хочеш сказати. Порівняно з нашою планетою ТАМ…  пекло. Але… але… ТАМ будуть зміни… в тому часі, з якого ти прийшов сюди… Люби мене, дорогий… Я… я… заплачу… від радості…

 

Вона підійшла до нього і поклала голівку йому на груди, а він пестив її волосся…

 

15. У слові записано. Пізнання майбутнього

Олег вслухався у мову Нілеї, і слова відлунювали в його душі дзвоном радости й тривоги.

 

Коли дівчина відійшла від нього на крок, Олег мусив сказати слова, які переконували б не лише дівчину, але також його, щоб зняти будь-який сумнів не тільки в Нілеї, але й також у собі…

– Люба, ти знаєш, я… здається… о ні, ні, направду кохаю тебе. Але… я… кохаю… далеку… земну дівчину… Я не знаю… такого ще не переживав, щоб … кохати двох. Ви мені…  обидві… рідні. Я ТУТ, це ти знаєш, дуже далеко… від земної дівчини… І я – в майбутньому… ТАМ я не завершив… своєї дороги… А ТУТ лише почав новий шлях…

 

Закон, який ми і ви ТУТ сповідуємо, говорить про одне (слово «одне» він підкреслив інтонацією): одне життя, прожити… в Законі…

 

Нілея усміхнулася, сказавши:

– ТУТ життя твоє інше…

– Так, але в моїй земній пам’яті залишилася назавжди земна дівчина, якій я дав слово вірности.

– І воно, слово, – підхопила Нілея, – дійсне ТАМ. А в цьому – майбутньому – твоєму житті є інше – дівчина цього часу, яку ти кохаєш, а вона тебе… Це слово… уже… записано ТУТ у твоїй пам’яті, в твоїй душі…

 

О Господи, – сказав розгублено Олег, вражений до краю,  – душа вічна, незмінна в усі часи. То ж усе, що вона… переживає, є начебто «в одній точці», тобто і ТУТ, і ТАМ.

– Кажеш правду, мій любий Олеже, та немає, як я гадаю, чогось такого, щоб впало чорною тінню на душу – і твою, і мою. – Зробила паузу і потім сказала тихо: – Мої почуття до тебе, як… як сльоза… – І глянула на нього, ніби пронизала його невидимим променем.

– Мила, ти бачиш, чуєш, я хвилююся. Ти мене проймаєш дивним теплом. Се твоя щирість… Господи, що коїться зі мною?

 

Нілея підійшла до нього і обняла, притулившись. Вона сказала те, що він чув від неї раніше, але тепер її слова зазвучали по-іншому. Ні, то він змінився, бо сенс її слів став для нього безмірно глибшим.

– Довірся мені. І все буде добре.

 

Прибулець затремтів у її обіймах і цілував очі і вуста, німіючи від її пестощів.

 

Дівчина ніби зів’яла в його обіймах. Тривога вдарила його: що він чинитиме, коли зовсім упаде ця позаземна істота на його руки? Адже він відповідальний за неї.

 

Він міцно її обняв і підвів до ложа, посадивши її. Вона відрухово, здавалось, півсвідомо лягла із закритими очима. Він відпустив обійми і руками ніжно провів її обличчям.

 

Нілея відкрила очі, дивлячись на нього. Але вона не розуміла, що діється з нею.

– Спокійно, все в порядку. Ти мене чуєш? – Олег запитував, бо вона здивовано і мовчки гляділа на нього.

 

Нілея самостійно сіла і, дивлячись на нього, нарешті спитала:

– Що сталося?

– Ти начебто зомліла в моїх обіймах. Я страшенно захвилювався, не знав, що маю діяти… Адже я відповідальний за тебе.

 

Вона нічого не мовила і тільки дивилася на нього. Відтак сказала зовсім тихо:

– Прошу, сядь біля мене. Обніми мене.

 

Олег, всівши біля неї, тихо обняв її.

– О, як мені гарно. Дякую, милий!

 

Ніколи вона не згадувала цього епізоду. Олег теж не ворушив теми їхніх взаємин. Створилось враження рівноваги, коли ні одна, ні друга сторони не прагнуть переважити одна одну. Проте щось було дивне в їхніх стосунках, – так вважав Олег, але ні словом, ні вчинком не намагався порушити рівноваги, яка вселяла надію на повернення. Адже він не змінив своєї земної сутності – передусім пам’яті, яка цупко трималася Надійки і всього світу, зв’язаного з нею, та й не тільки, а з усім його земним життям. Там він народився, там виростав до зрілості, там могили його предків, там його Батьківщина, а вітчизну, відомо, не обирають і не міняють – вона обрала його. Отже, повернення було для Олега як неминучість, котра раніше чи пізніше станеться, бо така закономірність, як сам він себе переконував, «всесвітнього тяжіння».

 

Цікаво й те, що Олег і Нілея не накликали хмари, з якої вдарив би грім, що розполовинив би їхній світ на дві частини, з котрих кожна стала б одна проти одної. На цій планеті не було таких намірів, і в мисленні та почуттях провідниці теплилась гармонія в контактах з її світом.

 

Ситуація, як гадав прибулець, стабілізувалася, він тут зустрів кохану, а вона ним опікується, береже від зла, як Ангел-Хоронитель. Майже ідилія!

 

Хоча головна загадка не розгадана: яким чином він опинився на тисяча років вперед і на незнайомій планеті, яка дуже нагадує Землю?

 

Нілея, котра все знала, мовчала, мило усміхаючись. Навіть почуття до прибульця не спонукали її розкрити йому таємницю. І в той же час він не залишав думки про повернення, бо ТАМ він народився, там могили його предків, там виростав він до Зрілості, там його земна наречена і Батьківщина; наречену обрав він, а Батьківщина – його. І без них він не житиме…

 

Одного разу Нілея сказала:

– Здається, вже достатньо часу пройшло, щоб ти, мій друже, приступив до праці. Я отримала депешу від Ради Старійшин, що на моє прохання тобі дозволено стати моїм помічником у тій справі, якою я займаюсь.

– О, це для мене мила несподіванка. Виходить, щось на зразок майже сімейного підприємства. – І тут же вибачився, бо, по-перше, вони ще не сім’я, по-друге, дуже потрібне заняття, – щоб не з’їхати з глузду від настирливих думок і питань. На які годі знайти відповідь. Нілеєчко, моя люба, я щиро радий. Але який я тобі помічник?

– Не хвилюйся, навчу, що треба робити. Завтра маємо заняття.

 

Олег не розпитував.

 

Смеркало, і він хвилювався. Яка буде ніч? Завжди перед ним поставало невідоме. Давніше, на Землі, він не мав такого відчуття. Там надто все було ясно: буде день і буде те, що й вчора… Щоправда, майбутнє набувало часто-густо проблематичних обрисів, але загал, сказати б, надіявся на зміни в якійсь далекій перспективі. А тут – інакше: звісно, рівень цивілізації і особливість людей, представником яких була Нілея.

 

Після гостинної вечері Олег зникнув у ванній, насолоджуючись пестощами води. Вийшов посвіжілий. Нілея тепло усміхалася і несподівано сказала:

– Дозволь, мій милий, тебе приспати.

– Я не можу тобі перечити. Навпаки, прагну, бо мені приємно.

 

Вона підвела його до ложа. Коли Олег заснув, не відпускаючи її руки, вона, не роздягаючись, тихо лягла біля нього. Вона обняла його, потонулого в сні, як у глибоких водах. І раптом заплакала. Сльози лилися, навіть не втирала їх і не припиняла плакати.

 

Нілеєна туга вилилась у гіркі сльози. Закохавшись у прибульця, вона ніби забула, що він, все ж таки, залишить планету, скориставшись з права громадян самостійно вирішувати свою волю. Тим більше, вона – в його далекому майбутньому, та й воно інше від нинішнього ТУТ часу. Це інший, не його світ.

 

Як же так сталося, що її серце відкрилося йому, і тепер воно – суцільна рана?… Її мудрість, досвід нічогісінько не значать… Її серце завжди було відкрите до доброго, лагідного, чистого, як немовля. Саме таким вона бачила Олега. Справді незвичайного. Вона бачила багатьох людей під час свого перебування на Землі. Але така людина, як Олег, чомусь їй не зустрілась. Може, ТАМ це рідкість? Вона готова була погодитись з такою думкою.

 

Але … але… Невже ТУТ її ніщо не зупинило? Не мовило до неї: «Стоп! Обережно!» Ніхто й ніщо її не стримало? Вона вся відкрита для світу. І, може, саме тому вразлива на удари цього світу? Тому й не дивно, що вона ллє гіркі сльози…

 

У сновидінні Олег бачив Надійку. Вона з розпуки стискувала свою нещасну голівку білими рученятами і ридма лежала в ліжку. А сльози текли, як чисті роси, і заливали її миле личко…

 

У сні Олег страждав, фізично відчуваючи біля себе дівоче тіло, і нічого не міг зробити, аби його кохана перестала побиватися за ним. Він гаряче прагнув її втішити, промовляючи до неї, що він живий, що повернеться до неї, бо сила його кохання сильніша від ТУТ тяжіння, подолає космічні віддалі і припаде до неї щирими теплим вустами… Але вона не чула його! До неї не доходив його голос втіхи і надії… І в сні Олегові здалося (але це було надзвичайно відчутне враження), що він опинився в глухому просторі: він дише, рухається, але його фізичне пересування було подібне до стану павука у скляній банці, закритій зверху щільною покришкою. Від цього враження його тілом пройшла судорога, ніби в останню хвилину життя, а чоло залив холодний піт. Він скрикнув і пробудився. Він лежав непорушно і вдивлявся в стелю, не розуміючи в першу мить пробудження, де він і що з ним коїться. Серце гупало несамовито.

 

Нілеї не було в кімнаті. Лише під ранок вона стулила повіки і забулася в короткому сні. Коли лише починало світати, вона зняла свої обійми з коханого прибульця і тихо, тихіше ранішнього вітерця, вийшла з кімнати.

 

Ніч, повна розпачі і сліз, не відступала від її внутрішнього зору. Дівчина вдивлялася в майбутнє і, на превеликий жаль, не бачила просвітку в своїй ситуації. Туга облягала її, як вороже військо, а кохання, що клекотіло в її серці, ніби в облозі неприступної фортеці, билося об її стіни.

 

Ні, її серце не фортеця. Вона страждає від нього. Але вона не має жалю ні до себе, ні, тим більше, до коханого. І немає ні в ній, ні в ньому вини за її страждання.

 

Він теж тужить за земним коханням. Тужить несамовито. І в неї теж несамовита туга за нині нездійсненним. Вона не знає, як станеться…

 

Невідоме постало перед нею з такою ж гостротою, як і перед прибульцем.

 

Вони опинилися в дуже подібній ситуації. А відмінність лише в тому, що вона ТУТ – дома, а він – прибулець з іншого часу в його дуже віддаленому майбутньому.

 

І все, як постійно йому говорила Нілея, залежить від нього. Вона – його свідок, як віддзеркалення його свідомого життя, і не тільки – надсвідомого, що лежить поза її волею…

 

Нілея віддалася вільному плинові часу.

 

16. Ранок надій. Зустріч

Відкривши очі, Олег залишався лежати, сам не розуміючи, чому йому не хочеться нарешті піднятися з ложа, зробити водні процедури, прочитати ранішню молитву і почати новий день. Він бачив ранішнє проміння, що нагадувало йому сонце. Та й багато що тут було подібне до Землі. Тому важко йому уявити, що ТУТ він, все таки, не на Землі. Та й годі думати і говорити про віддаль. І вже в котре його вдарила думка, як меч, що розітнув світ на дві половини: яким чином він опинився ТУТ?

 

Він знав, що тільки Нілея могла відповісти, але вона явно уникала розмови на цю тему. Це вже було не раз! «Ось маєш ще одну загадку!» Може, тому не хоче говорити, бо йдеться про повернення. Але в цю мить Олег забув попередження Нілеї: краще не знати йому цієї таємниці заради… його безпеки…

 

Вступивши в кімнату, Нілея привітала його з ранком. У її голосі він відчув ніби її втому і тут же сказав:

– Нілеє, ти начебто втомлена?

– О любий, не звертай уваги. Я, справді, погано спала…

– Моя мила Нілеєчко, я стривожений: ти – моя Оберега… тому…  якщо не вбережешся … від усіляких несподіванок, то і я … не вбережуся…

– Незвичайний прибульцю! Не випадково я закохалася в тебе. Я… за все своє свідоме … …життя… не зустрічала подібного… Люби мене… І все буде добре.

– Я тебе люблю. Ти се знаєш. І знаєш, що люблю іншу, земну дівчину. Се не таємниця. Я ніби розполовинився між ТУТ і ТАМ…

– Не говори цього. Ми про це не раз розмовляли. Знаєш, віддаймося плинові часу… Буде так, як буде…

– Гаразд. Обніми мене, моя пташко.

 

Нілея припала до нього, обнявши тісно-тісно, а йому здалося, що вона увійшла в його тіло. Дивне відчуття. Він ніколи не відчував такого на Землі. І знову постала перед ним Надійка, яка з розпуки стискала свою головоньку і проливала сльози…

 

Нілея сказала:

– Мій милий, се тільки сон. Бо я біля тебе ридала…

– Чому? Я ж ТУТ!

– Так, але пам'ять твоя ТАМ. І се правда, яку ні я, ні ти не прагнемо заперечити. Бо так є!

– О Господи, нехай буде Твоя воля.

– Ти сказав добре. Віддаючись Божій волі, я… я…відчуваю…   невідоме майбутнє…

– Його я не знаю. Але я, моя люба, не змінився – я кохаю Надійку і… мрію про повернення…

– Я знаю – і тужу, як і ти, хоча різні причини нашої туги.

 

Олег мовчав і вслухався у віддих дівчини з далекого майбутнього, в якому він лише прибулець, який прагне повернення…

– Моя туга, – продовжувала Нілея тихим голосом, – за моїм коханням.

– Не тужи, моя мила. Я ТУТ.

 

Нілея ще тісніше притулилась до нього.

 

Так вони зустрічали ранок, дві людські істоти з різних світів і часів.

 

Потім Нілея пригостила прибульця смачним сніданком і повідомила, що вони нині удвох відлетять до Берега (так і сказала) зустріти нову гостю.

 

Олег спитав, як вони удвох летітимуть назад з третьою особою, а також звідкіль вона, а Нілея, мило усміхнувшись, лаконічно відповіла:

– Побачиш. А звідкіль, я ще не знаю, потрібен безпосередній контакт.

 

Нілея готувалася до відльоту: навколо свого стану обвела широким поясом, до якого з боків прикріплені сидіння-гнізда на дві особи, на перший погляд, ніби сплетені із шнурків, також з додатковими кріпленнями.

 

Коли вийшли на балкон-терасу, Нілея, як і завжди, сказала міцно її обняти.

 

І в цю ж мить вони знялися вгору й полетіли над мегаполісом.

 

Відчуття польоту наповнювало Олега дивним сприйняттям реальності. Нарешті, він згадав, що з нинішнього дня він має заняття. Отож і летить з Нілеєю за завданням служби, якій підпорядкована Нілея.

 

Через деякий час вони опустилися на вкритий дрібними камінчиками широкий простір, куди око сягало.

 

Олег уважно розглядався навколо. Він на все життя запам’ятав цю місцевість. Здалека в миготінні повітря, нагрітого ранішнім світилом, він побачив струнку високу постать, що прямувала до них. Очевидно, їх побачила.

 

Час невблаганно мандрував вперед, проте світило надзвичайно повільно піднімалося над обрієм.

 

Людська постать вже виразно світилася в ранішніх променях.

 

Олег побачив наближення жінки чи дівчини. Здалеку він ще не міг визначити її вік.

 

Нарешті побачив: це була дівчина років дев’ятнадцять-двадцять. Русоволоса. Вітерець розвіював її волосся по спині. Одягнута в чорну довгу сукню, з низу з довгим розрізом, що відкривав під час ходу стрункі, загорілі на сонці стегна. Ступні в легкому літньому взутті типу сандалів.

 

Підійшовши до них, вона спитала мовою Олега:

– Хто Нілея? Ви? – звернулася до провідниці.

– Так, – відповіла Нілея. – Знайомтеся: Олег, ваш краянин.

 

Дівчина була в стані шоку. Олег глядів на неї і промовив:

– Заспокойтеся! Як вас звати?

 

Замість неї відповіла Нілея:

– Леся.

 

Дівчина знову ошелешена.

– Лесю, – мовив Олег, –  будьте спокійні. Ви потрапили на іншу планету і… в інший час. – Він зараз не хотів казати, який це час.

 

Несподівано для себе він відчув, що читає її думки. Тому зразу ж сказав:

– Лесю, зберігайте внутрішній спокій. Я розумію, це дуже важко. Я вас прошу, слухайте мене і Нілею, і все буде добре. Я знаю, вас зараз турбує шквал питань. З часом  на них ви знайдете відповідь. Зараз головне – заспокойтеся.

– Добре, – нарешті спромоглася сказати. Але тут же хотіла спитати, однак Олег сказав:

– Я знаю ваше питання. Зараз ми… доберемося до великого міста. Але… але се далеко.

– Ми полетимо! – сказала Нілея.

– Як? – Не втрималася Леся. – Тут нема жодного літального апарату.

– Не треба, – цим разом сказав Олег.

– До речі, – нагадала собі Нілея, – Лесю, покажіть жетон.

– А я замалим не забула. Ще перевізник мені нагадував, щоб я показала вам жетон. – І вона витягла з жіночої торбинки жетон.

 

Олег з цікавістю дивився на нього. Він, щоправда, не встиг помітити відмінність від свого жетона. Колір інший, її жетон скидався на бронзу, а його – на мідь. Ще якісь деталі інші, здається, фігурні зображення інші. Але, якщо порівнювати, то слід обидва жетони покласти поруч. Мить, в якій Олег кинув погляд на жетон Лесі, була надто короткою, щоб уважно його розглянути, а дівчина зразу сховала жетон у торбинку. Між іншим, Олег там побачив гребінець, губну помаду і мале дзеркальце.

– Добре, – мовила Нілея, – бережіть його, як зіницю ока.

– Справді, це всі мені кажуть, – мовила Леся і запитально дивилася на цих двоє. Але вони мовчать.

 

Нілея, причепивши пояс, пояснила прибульцям, як зайняти місце в плетених сидіннях. Коли прибульці всілися, Нілея простерла руки і радісно вигукнула:

– Полетіли!

 

Дивина польоту Лесю вразила неймовірно.

 

Олег спокійно звернувся до неї:

– Побачите, Лесю, різні дива… Але… це реальність…навіть, якщо вам здасться, що ви сните дивовижний сон… Чи, може, вважатимете, вибачте, що ви померли.

– Таке відчуття було в мене.

– Я знаю, – відповів Олег. – Ні ви жива, і все, що ви переживаєте, є реальність.

– Важко се зрозуміти.

– Так, я знаю. Будьте спокійні.

– Се важко. – І замовкла.

– Звідкіля ви? –  Спитав Олег. Він явно втягував дівчину у розмову, щоб таким способом відволікти її від думок про її ситуацію 

– З Яремче, – відповіла Леся, – а він зразу ж прочитав її питання про його походження. Тому Олег сказав лаконічно:

– З України.

 

Ця відповідь мала навести на думку, що він не хоче називати місцевість.

– Прилетіли, – сказала Нілея і опустилася на балкон-терасу.

 

Леся з висоти оглядала сусідні будинки. Каже:

– Місто подібне до земного.

– Так, – сказав Олег, – але є суттєві відмінності. Самі побачите.

 

Нілея запросила прибульців до другого сніданку. Леся піднялася і спитала, чи, можливо, їй допомогти. Але Нілея відповіла:

– Лесю, наразі не потрібно, дякую. – Але вона повела її в приміщення, що подумки Олег назвав і кухнею і їдальнею, і познайомила з досягненням тутешньої цивілізації. Леся просто була в захопленні. Вона кілька разів вигукнула «Нам би таке на Землі!»

 

В той час Олег перебував у роздумах. Як просто було підійти до берега і попросити перевізника попливти до другого берега! Так подумав Олег і повірив, що се колись станеться. Його тримала надія, а інша, земна істота, непереможно його кликала повернутись. Це була Надія, що постійно стояла в полі його внутрішньому зору і ні на мить не відступала від нього.

 

17. Будні інобуття в тузі і надії

Настали «рівномірні» (вислів Олега) дні. В його обов’язок входило чергування біля Лесі. Все, що говорила Нілея Олегові у перші дні його прибуття, мав повторити Олег як помічник провідниці. Так задумала Нілея, і Олег точно виконуватиме цю «програму». Він здогадувався, що фактично це була інструкція Ради Старійшин. Також не сумнівався в тому, що, виконуючи побажання Нілеї, він тим самим допомагав Лесі прийняти як реальність усе, що вона бачить і що відбувається з нею. Весь шлях акліматизації Олег, зрештою, вже пройшов, і нині вже не виникають питання щодо того, чи все, що бачить, є насправді. Він визволився від ймовірного роздвоєння, але сьогодні воно вельми грозило Лесі, яка ще не оговталася від потрясіння в час переходу. Тому Олег, виконуючи завдання Нілеї, сам проявляв ініціативу, аби допомогти Лесі, все ж таки, біль-менш прийти до норми.

 

Наслідки вдалися напрочуд швидко. Так принаймні здавалося Олегові. Він знайомив її з мегаполісом і передавав їй інформацію, яку почерпнув із розповідей провідниці. В дівчини нагромадилась маса питань, а Олег, прочитуючи їх, змушений був відповідати. Звісно, інші, саме ті, на які Нілея відповідала милою усмішкою і які найбільше вимагали відповіді, бо вони вельми турбували Олега, також викликали велетенський неспокій Лесі, а він мовчав, бо не знав відповіді і не хотів вражати дівчину тим, що не знає. Отже, усміхався, як і Нілея…

 

Якось Леся поставили питання руба:

– Олеже, ви не пробували втекти? Дійти до Берега і попросити перевізника перевезти на той, другий берег…

– Признаюся щиро, що навіть не виникала в мене думка про втечу. По-перше, до Берега дуже далеко. Літати не вмію. По-друге, в місцевості не орієнтуюся, блукатиму. По-третє, я… не хотів… ображати Нілею. Це дуже знаюча дівчина. Добра. Душевна. Працює з прибульцями з доручення Ради Старійшин. Ви теж з’явитеся там з Нілеєю. Але найважливіше: тут постійно кажуть, що все залежить від вас. І ніхто вас насильно, проти вашої волі, не триматиме тут. Наразі мені цікаво. Але тужно. І є на те причина.

– Я, мабуть, здогадуюсь: ТАМ у вас хтось є і чекає на вас?

– Так. Але… але… є ще одна ситуація…

– У вас закохана Нілея! Вибачте. Я побачила по її очах.

– Немає чого вибачатися. Я теж … кохаю її…

– Ох, не люби двох. Так у нас кажуть.

– Знаю. Але… Лесю, дорога… Се важко зрозуміти… Ви і я… Ми в майбутньому. Дуже далекий час, з якого ми вийшли…

– Що ви говорите? Як таке може бути?

– Повірте, так є. Нілея казала, що їхня цивілізація випередила наш час, з якого ми прийшли, більше, ніж на сотню століть.

 

Леся оніміла. Вона дивилася на нього несамовитими очима. Готова була заплакати.

– Олеже, – мовила тихо, – я хочу додому.

 

Олег мовчав, дивився на неї, і жаль щемів у грудях… Він зрозумів, який важкий обов’язок покладено на нього. Він мусить оберігати дівчину від… її власних думок уважно, делікатно, аби, не дай, Боже, не потьмарилася її свідомість.

 

Він спокійно, як тільки міг, почав говорити, взявши її за руку:

– Лесенятко, заспокойтеся. Ви повернетесь додому, як і я, бо ви цього хочете. Насильно вас тримати не будуть. Але ви мусите пізнати цей світ і час. Світ чудодійний. На думку землян, як ми з вами, тут справжній рай.

– Олеже, земляче, це фантастика, немислима на Землі. Може, ви піддалися чиємусь навіюванню, гіпнозу? Стали ми об’єктами експерименту спецслужб на Землі?

– Ні, ні, Лесю! Відкиньте цю думку. На Землі немає засобів перенесення людини на іншу планету, та й ще віддалену більше, ніж тисяча років наперед. Ви усвідомлюєте, що коїться?

– Тоді яким способом ми тут опинилися?

– Не знаю. Нілея, очевидно, знає, але уникає відповіді. Для себе я знайшов пояснення: чудесний спосіб. Для мене немає пояснення, як тільки воля Божа. І я підкоряюсь Їй. Проте пізнання незнаного постійно триває в усіх цивілізаціях, і земляни не є винятком.  Можливо, колись матимемо пояснення і цього явища.

– Не маю слів!

– Прийнявши, як Закон, Заповіді Божі, народи цієї планети встановили вічний мир. Вони досягли надзвичайно високого розвитку, причому сама людина кардинально змінилася. Тут немає убивства, насильства, злодійства, бандитизму… Людина отримала нові властивості, в свій час загублені землянами, – здатність пересуватися в просторі. Ви це бачили, Лесю, ТУТ, – Олег наголосив на цьому слові, – шлюб беруть лише раз у житті. Як я зрозумів, тут нема перелюбства. Люди не хворіють! І живуть довго. Це справді рай.

– Я хочу додому, – знову тихо промовила Леся. Її очі залилися сльозами.

– Не плачте, майте терпіння, спокій, віру в повернення. І ви будете дома…

– Як, яким способом?

– Так само, як ви з’явилися тут. Так мені здається.

 

Леся тихо схлипувала. Олегові прикро дивитися на дівчину. Співчуття заповнювали його душу, але більшої поради, як бесіда, він, звичайно, не мав. Зрештою, як і вона, він так само прагнув повернення, хоч тут йому надзвичайно добре, і Нілея його кохає. Але… се його майбутнє через більше, як тисяча років!

 

Він не хотів говорити дівчині, враженій своєю ситуацією, про життя «в одній точці» як у трьох часових вимірах, земних, певна річ. Бо навіщо їй ще один ребус буття ТУТ, як інобуття?

 

Ось так тривала його служба. Що не кажіть, заняття не з легких з погляду психології земної істоти, покликаної пізнавати невідоме…

 

Одного разу Нілея сказала:

– Треба представити Лесю Раді Старійшин.

–  Гадаю, що найкраще ти се зробиш.

– Добре, залишайся тут. – Відчувши ніби його розгублення, вона спитала:

– Тебе щось турбує?

– Моя кохана Нілеє, ти знаєш, що я повністю тобі відданий. Є се дивне, чарівне почуття до тебе, буду вірний тобі до скону ТУТ, а ТАМ… інше життя. Направду пекельне…Може, скажу їм, що я бачив… Може, почнуться зміни, що приведуть до такого стану як у вас… Господи, що я говорю.      Пробач мені, моя мила, але я кажу правду, яка в мені, – і він низько схилив голову перед нею.

 

Нілея підійшла до нього і обняла. Їй стало сумно. Олег відчув її настрій.

– Пробач, люба Нілеє. Вибач, я справді тебе люблю.

– Нічого, мій милий. Я… я… доповім Раді Старійшин… хоч… се … мені… дуже важко. Пробач, але се правда.

– Я знаю, мила. Я серцем чую твій біль. Вибач за нього…

 

Нілея обнімала Олега, обціловувала його неспокійну голову. І тоді вона відлетіла з Лесею.

 

18. Земна дівчина

Ще не призначено дату повернення Олега. Рада Старійшин дала згоду на повернення Олега. Нілею спитали, чи потрібно, на її думку, стерти з пам’яті прибульця інформацію про його перебування ТУТ? Вона дала негативну відповідь, вважаючи, що повернення на Землю такої людини, як Олег, має зіграти позитивну роль у поступі землян, хоча, підкреслила, далеко не всі чинники управління на Землі сприймуть інформацію. Не виключено, що його переслідуватимуть, взявши під сумнів факт переходу його на нашу планету.

 

Повернувшись, Нілея, проте, не сказала йому про намір вилучення з його пам’яті перебування ТУТ. Вона не бажала говорити, аби не вразити його недовір’ям до нього, бо саме так він може сприйняти проблему його пам’яті.

 

Наразі Олег виконував функції опікуна і провідника Лесі. Для нього була велика психологічна несподіванка, що Леся теж і до нього, не кажучи вже про Нілею, ставилася з недовір’ям. Їй, все таки, здалося дивним, що прибулець уже працює «на них», отже, тут діло нечисте. Просто кажучи, він їм продався. Напевно, заодно «з ними», став їхнім агентом і має дуже добрий, отже, випробуваний досвід втертися в довір’я до новоприбулої особи, щоб в такий спосіб проникнути в її душу і, ясна річ, вивідати все… Бо як пояснити таку його відданість справі, яку він нині виконує? Ні, тут направду «діло нечисте»!

На щастя, всі ці сумніви і здогади земної дівчини Олег прочитував і тому заздалегідь знав, як реагувати. Леся не здогадувалася, що він знає її сумніви, недовір’я і упередженість. Але дуже часто дивувалася, нащо він випереджував у її помислах, але їй ніяк не спадало на думку, що він володіє здатністю читати невисловлені думки і наміри.

 

Олег, природно, тривожився, аби дівчина в стані афекту не наробила дурниць, скажімо, пробувала б утекти. Затія наперед приречена на провал. Бо він сам до кінця не був певен, чи Нілея не стежить за ним, навіть у віддалі від себе… Адже коли він самостійно пішов у місто – з дозволу Нілеї, то яким чином незабаром вона точно з’явилася в місці його перебування? Тоді якось він пропустив цей випадок повз увагу. Але тепер, завдяки його землячки, стати провідником якої йому було доручено, він згадав цей випадок. Він не запитував Нілею, бо вона прочитала б його думки. Але тепер, у віддалі від своєї провідниці, він замислився Але йому слід дуже швидко «стерти» цю думку, бо при зустрічі Нілея її прочитає.

 

Він не хоче, він не може грати перед Нілеєю подвійну гру – це ображатиме її; зрештою, почуття до Нілеї, які хвилювали його, були щирими – на її щирість він відповідав щирістю. Тут не було ні краплини затаєного, замовчаного, таємничого, бо немислимо на цій дивній планеті тримати за пазухою камінь!

 

А те, що він прочитує думки Лесі – чи не властивість планети, на якій він зараз перебуває? Звідкіля ця здатність? Чому на Землі він був глухий до внутрішнього світу навіть найближчих людей – Надійки?

 

Він не мав відповідей на ці питання і не був певен, що взагалі їх матиме.

 

Проте опіка над Лесею його дуже стривожила. Він зрозумів, що мусить максимально застосувати свої вміння, свій інтелект, щоб земну дівчину втримати, як любив казати, «на поверхні». Він тремтів від однієї лише думки, що не справиться і підведе Нілею, яка йому довірила відповідальну роботу.

 

Земна дівчина чомусь не усвідомлювала, що ТУТ – інше життя, не подібне до земного, хоч дуже багато, майже все, як вона вважала, є віддзеркаленням земного життя: природа, люди, будівлі, світило, що його вона так і називала сонцем… Ніби й так, але водночас усе інше і, насамперед, люди. Їй не вміщалося в голові, що тут шлюб беруть на все життя, що ніколи не хворіють, що нема транспорту – зате літають; що не мають нічогісінько «за душею» супроти свого ближнього; що ніхто не завидує іншому, не ревнує, не бажає йому зла, не зловтішається з його невдач – навпаки, всім, як вона бачила, «везе»… Вона була неймовірно вражена, що все доросле населення працює і головна маса людей – добровільно, без будь-якого примусу. Тут не існувало примусу!

 

Для багатьох людей тут відкриті блага – лише помолися! Вона се бачила, коли Нілея познайомила її з своїми батьками.

 

Леся не могла зрозуміти, що таке можливе!

 

Вона – абсолютно земна істота. Нерозуміння можливостей того, що вона бачила, крилося в наскрізь раціональній натурі, в способі виховання з самого її малку, сказати б, в «практицизмі» щодо ставлення її як особистості до свого середовища і всіх випадків життя. Ні, і ще раз ні – такого, що вона бачить, не буває! Вона спить! Їй сниться неймовірний сон про рай! Або… все це дивовижна операція спецслужб!!

 

А Олег, нівроку! Це ж їхній агент! Він продався їм «з потрухами». Нещасний чоловік! Як він гляне в очі своєї коханої, якщо повернеться? В додатку ще й закохався тут в дівчину. А чом би ні? Красуня. Приваблива до неймовірності. Мудра і щира. Та ніякий хлоп перед нею не устоїть! Тим більше така «м’якушка", як Олег!

 

«Не кажіть мені, що ТУТ якесь «інобуття». Дурниця! Вигадка спецслужб. І ніяка там космічна віддаль від Землі! Це таки земля, тільки не знаю де, на якій широті я знаходжуся. Хитромудро мене туди перенесли, приспавши в трамваї, і тепер спостерігають за мною…

 

Леся сказала:

– Я хотіла б. якщо можна, самостійно оглядати місто. Звісно, нікого не питатиму, бо не знаю мови. Це що – іспанська?

– Ні, інша, подібна до типу романських мов, але італієць її не розуміє.

– Добре. Хай буде так. То що, можу йти в місто?

– Звісно, але запам’ятайте номер вулиці і будинку, щоб зуміли вернутися.

 

Леся відійшла, радісінька, що позбулася «опікуна»-агента. Нілею Олег попередив. Вона сказала:

– Добре. Якщо виникне потреба, я допоможу. Леся – дуже своєрідна дівчина.

 

Наразі Олег заспокоївся, щоправда, не зовсім. Його гриз сумнів: навряд чи слід було її відпускати.

 

Незабаром Нілея вигукнула з свого кабінету, працюючи з апаратом, що його Олег назвав «комп’ютером»:

– Наша дівчина вже встряла в історію!

 

Удвох вони вийшли у сквер, вже добре знайомий Олегові. Вони побачили гурт людей, зібраних у коло, а всередині Леся жестикулювала руками, прагнучи пояснити, хто вона і звідкіль, постійно повторюючи по складах слово «УК-РА-ЇНА». Люди нічого не розуміли!

 

Все почалося з того, що Леся, побачивши дітей, які гралися м’ячиком, підхопила його і кинула, запрошуючи дітей до гри. Проте діти не побігли за м’ячиком, а раптово всі як одно зупинилися, ніби заморожені, і гляділи на незнайомку, тим самим звернувши увагу батьків, які до того гуторили, розсівшись на лавках. Миттю вони піднялися і оточили чужоземку, яка не знала їхньої мови і невідомо, які мала наміри… І дивилися на неї, як на ніколи не бачене диво. Та й одяг якийсь не такий, як у них…

 

Леся розгублено дивилася на людей, які оточили її кругом, і направду не знала, як їй вийти з цієї ситуації. Вона гадала, що ці люди настроєні проти неї вороже. Вона помилялася, оскільки прирівняла ситуацію із земними людьми, які саме неприхильно реагували б у такому випадку, в чому вона навіть не сумнівалася. Отож вона тут чужинка, а середовище настроєне проти неї! Отже, тут немає жодної живої душі, яка захистила б її від цього натовпу!

 

Весь цей неприхильний до середовища настрій моментально лопнув, як миляна банька, коли Нілея з Олегом пройшли в гурт людей, і провідниця своєю мовою пояснила, хто така оця дивна дівчина, звідкіль вона і чого раптом захотіла погратися з дітьми і тим самим пригадати своє дитинство, за яким вона, напевно, тужить, бо далеко від своєї батьківщини. Послухавши Нілею, люди  почали усміхатися і раптом всі заплескали в долоні, розступившись, щоб пройшла Леся з своїми провідниками, а оплески, як привітання, не вщухали, допоки вони не вийшли із скверу.

 

Глянувши на Лесю, Нілея хотіла почати говорити, але Леся, вибачившись, сказала:

– Так, щодо людей, я помилилась, це справді надзвичайно привітні громадяни. – Назвавши людей «громадянами», звісно, вона мала на увазі жителів міста.

 

Нілея усміхнулася і додала:

– Лесю, дорогенька дівчино, на другий раз знатимете, що без вашого звернення до людей вас прийматимуть як чужинку. Але повірте, на нашій планеті до нікого, в т.ч. й до незнайомих прибульців, немає ворожого почуття, бо воно взагалі тут відсутнє!

 

Нілея пронизливо глянула на дівчину і, звичайно, відчитала, що вона більш-менш повірила їй, але десь там, на дні її душі, ще лежало до пори-до часу недовір’я до всього, що тут відбувається. Нілея, звісно, розуміла, що для дівчини потрібен час і її особистий досвід, щоб, нарешті, належно сприйняти, де вона знайшлася. Про місію цього переходу земна дівчина й не могла здогадатись. Та й, зрештою, також Олег не зовсім до кінця усвідомлював своє призначення в усій цій дивовижній історії…

 

Леся чіплялася за будь-що, аби  триматися своїх переконань щодо її оцінки ситуації. Тому вона, все ж таки, не відкинула думки, що замалим не стала нав’язливою ідеєю про втечу і тільки втечу, за допомогою якої вона, без сумніву, повернеться в Україну…. Леся залишилася дитиною Землі, а «дорослішати» – це вже на плечах таких людей, як Нілея та Олег…

 

Леся продовжувала обдумувати свою ситуацію. Звісно, йшлося про втечу. Слід продумати до найменших дрібниць, про що ніхто з цих двох «агентів» не сміє знати.

 

Звичайно, це знав Олег і вже тривожився. Він розумів, що дівчина опинилася на грані небезпеки, правда, іншої, ніж у нього, що могла завершитись його неповерненням, достатньо лише йому піддатися афекту кохання, переступивши табу, освячене християнською традицією.

 

У Лесі все інше: і мислення, і спонтанний характер, і поведінка в екстремальних ситуаціях… Все вкрай ускладнилося її перебування ТУТ і вимагало від Олега максимальної уваги до всього, що він говорить дівчині, при чому йому слід перейти майже на інтимний тон розмови. Тобто не жаліти чутливого ставлення до неї, щоб направду відчула його справжню, не імітовану щирість. А це, в свою чергу, полегшить її перебування на цій планеті.

 

А втім, Нілея не говорила, як довго дівчина перебуватиме тут. Він не знав і свого терміну повернення. Дозвіл Ради Старійшин на повернення не визначав точного часу. Олег лише здогадувався, що термін наступить, коли він засвоїть, як говорив, «правила гри» і тривкість пам’яті; він зобов’язаний все достеменно запам’ятати, бо це, напевно, йому пригодиться на Землі. Внаслідок перебування на дивній планеті в його голові вже почала складатися «програма», яку він мав виконати після повернення з метою розпочати необхідні зміни на Землі, і таким способом людство наблизиться до цивілізації, де йому довелося перебувати. Проте він усвідомлював, що його чекатиме після повернення. Напевно, це будуть танталові муки і страждання. Але він був готовий прийняти на себе удар, аби лише почався процес змін… Наразі всього на всього це були лише роздуми…

 

І знову думки прибульця спрямовані на Лесю, що опинилася перед загрозою. І причиною був намір втекти. Коли б вона належно оцінила ситуацію, ніколи б не наважилася на такий поступок. Олег вагався, чи повідомити про це Нілею… Але, врешті решт, він повідомив провідницю. Як звичайно, вона усміхнулась, ніби з витівки дитини, але сказала, що вона покладає надії на нього.

 

Постійно перебуваючи з Лесею, Олег, як йому здавалося, ніби домігся внутрішнього спокою земної дівчини. Однак він не врахував, що Леся володіє здатністю виставити на показ одну сторону свого внутрішнього світу, а другу, важливу, приховати, і ця сторона була недоступна Олегові – підсвідома дівчини, яка інтенсивно формувала план утечі…

 

19. Спроба осягнути Берег

Одного ранку таки вдарив грім.

 

Місце ночівлі і проживання Лесі провідниця призначила своє помешкання. З міркувань практичного вирішення проблеми це було логічно: дівчина перебувала під постійною опікою то Олега,то Нілеї.

 

І ось в цей фатальний ранок дівчина зникла.

 

На сніданок вона не вийшла з своєї кімнати. Зайшла Нілея – там нікого!

 

Після сніданку Нілея попросила Олега залишатися в кімнаті. Мабуть, Нілея сподівалася, що Леся повернеться… Коли буде потреба в його допомозі, провідниця сказала, що його повідомить. Правда, вона не уточнила, яким чином повідомить.

 

Олег залишився в помешканні. Нілея з балкона-тераси відлетіла. Під час відсутності господині Олег почав детально оглядати помешкання. Він насамперед підійшов до письмового стола і над його поверхнею насмілився клацнути рукою, як це робила Нілея. Поверхня відкрилася. І з’явився апарат. Олег невпевнено поклав руку на чорне тіло апарату і промовив:

– Прошу надрукувати такий текст:

 

Я, Олег, прибулець із планети Земля, звертаюся до своїх співземлян на планеті, де я зараз перебуваю з метою обміну досвідом. Дорогі мої земляни! Звертаюся до вас, щоб ви згуртувалися після повернення додому і почали як найактивнішу діяльність, спрямовану на зміни в моральному і суспільно-громадському житті землян.

 

Будьмо солідарні! Живімо в правді і задля правди та справедливості!

З повагою

Людина з планети Земля.

 

Миттю апарат видрукував це звернення на листі паперу. Взявши до рук аркуш, Олег придивлявся, не будучи переконаний, що це справді папір. Цупкіший від паперу, не гнеться, зігнувшись, випростовується. Треба спитати Нілею, що це за матеріал. Олег склав аркуш у четверо, а потім відпустив руку, і аркуш розігнувся! Ще раз склав і поклав у внутрішню кишеню піджака. «Це буде документ, яким свідчитиму недовіркам про своє перебування на цій планеті». Клацнув рукою –  і прилад закрила поверхня стола.

 

Далі продовжував огляд помешкання.

 

Перед смерком з’явилася Нілея. З її вигляду Олег зразу прочитав невдачу. Втомлена, вона розповіла, що обстежувала найближчі райони, де могла знайтися Леся. Але все даремно! Завтра слід почати зранку пошук. Провідниця надіється, що пошук увінчається успіхом.

– Нерозумне дівчисько, – мовив Олег, – не знаючи місцевості і мови, на що вона надіється? Як можна самотужки добратися до того далекого Берега?

 

Далі Олег розповів, що насмілився покористуватися приладом, бо бачив, як це робила Нілея.

 

Провідниця усміхнулася  і здивувала його повідомленням:

– Я ще не встигла тобі сказати: твоє звернення моментально було перекладено на мови нашої планети і передано засобами інформації. Я це почула, зайшовши в один бар, надіючись там зустріти Лесю. Вітаю з успіхом і розумінням свого перебування тут, у нас. Я дуже рада за тебе, мій любий Олеже! – Вона підійшла до нього і пригорнулась, Олег палко її цілував і теж радів, що в нього визріло призначення – прислужитися вселюдському прогресу.

 

Прибулець по-справжньому радів, що в нього, нарешті, сформувалася перспектива прислужитися добрим починанням на його рідній землі. Тут, звичайно, він мав на увазі свою Батьківщину, а за тим незвичайним поняттям-образом, що світиться і святиться в кожної людини, сформованої в умовах сім’ї, школи і т.д., поставала його наречена, в яку він закоханий і, напевно, повернеться до неї. Хоча… І він одкидав ніби нав’язливу думку, щось подібне на idée fixe, зрештою, й не зовсім, бо…бо він ТУТ безмежно закоханий… І що ж є перешкодою кохатися з цією незвичайною дівчиною з іншого, майбутнього часу? Він запитував себе і, природно, подумки відповідав: почуття і слово, дане його земному коханню… І, напевно, не було б ніяковісінького оправдання, коли б він, одержимий любов’ю, зрадив її… Певна річ, людина – і сильне, і слабке створіння. Але ж проявити йому ТУТ свою слабкість означатиме… зраду Надійки... Бо він жив і тим, земним життям.

 

Після вечірньої молитви і розкошування у ванній він простягнувся на ложі і замалим зразу ж не пірнув, як у широкі блакитні води, в бажаний після напруженого дня сон і  дивовижні сновидіння. І в цей момент підійшла до нього його кохана з майбутнього часу. Схилилася над ним і пристрасно поцілувала в уста, очі, пестячи теплими, ніжними руками його кохану голову. Олег, на грані все на світі забути і поринути в ці жадані обійми, притулився до коханої і весь затремтів від незвичайної близькості, яка здавалася йому проникненням його в це незвичайне тіло…

 

Нілея завмерла в його обіймах і тихо, ледве чутно прошепотіла:

– О моє кохання, мій милий… Я ще мить і не витримаю… і…і... – Вона обірвала мову, ніби задихнулася від валу почуттів… Вона зрозуміла, що стоїть на грані колосальної загрози для нього, її сердечного обранця вперше у її молодому житті… Вона не хотіла робити кривду цій дівчині із минулого, до якого її обранець прагне повернутися заради свого і її життя.

 

Наче скам’яніла, Нілея підвелася з ложа і тихим, втомленим голосом промовила, ніби молитву з сердечним, щирим словом:

– Любий, вибач… я…страшенно втомлена…. Ще раз вибач, що я… не триматиму твоєї руки, а ти не снитимеш прекрасні сновидіння… Вибач, мій милий…

 

І вона тихими, ледве чутними кроками пройшла до виходу. Олег, ніби спаралізований, весь отерпнувши, прошепотів:

– Моя кохана, добраніч.

 

Він довго-предовго лежав і не міг стулити повік, а перед ним, як виткане полотнище безконечної дороги, снувалися картини дотеперішнього його життя ТУТ і ТАМ, як одне нероздільне ціле…

 

«Господи, Твої шляхи для мене невідомі. Нехай станеться воля Твоя», – і з цими словами  йому здалося, що ніби він опускається в сон, як відпочинок для нового дня…

 

*     *     *

Коли поринули у непробудний сон опікуни і провідники, і ще навіть не світало, Леся тихіше мишки вибралася з своєї кімнати і помешкання, обережно вступивши на платформу, яка безшумно з’їхала вниз.

 

Вона зовсім не уявляла віддалі до Берега, тим більше, місцевість була зовсім незнайома. І все одно, вона пустилася в мандри з єдиною надією вирватися із халепи (так вона однозначно оцінила свою історію) і щасливо повернутися додому. На Землі є приказка, що дорога до пекла вистелена благородними намірами. Без сумніву, Лесею опанував благородний намір – повернутися додому. Проте інформацію, яку подала їй Нілея про те, що тільки від неї залежить її повернення, бо ТУТ не існує насильства й примусу, вона сприйняла саме так, як часто сприймають на Землі: мовляв, ти собі говори прекрасні речі, а я своє робитиму, бо не вірю… Дівчина не усвідомлювала, що ТУТ не говорять неправди!

 

Їй здавалося, що максимально за день вона подолає відстань до Берега. Проте дорога надзвичайно розтяглася. Леся пройшла вулицю, на котрій був будинок з помешканням Нілеї, відтак, після невеликої округлої площі, ця ж вулиця продовжилась наступною, і вона десь зникала далеко, поринувши в синюватий туман.

 

Вже й сонце, як вона називала світило, піднялося над обрієм, закритим високими будинками. На тротуарах з’явилися пішоходи, що, очевидно, поспішали до місця праці, не звертаючи на неї уваги. Леся була одягнута в легку рожеву сукню, що нагадувала одяг багатьох тутешніх жінок. На очі надягла чорні протисонячні окуляри, які, зрештою, не привертали уваги, бо багато пішоходів теж носили чорні окуляри. Власне, ці деталі ще раз переконували, що вона знаходиться таки на Землі, але в невідомій країні… І взагалі вся обстановка нагадувала їй Землю. Дівчина навіть не сумнівалася, що вона таки добереться додому із цієї невідомої їй країни… Правдоподібно, це південна півкуля, а вона, Леся, закинута сюди невідомим способом. Спецслужби, напевно, знають… Але довідатись правди ні від кого!

 

Коли світило піднялося ще вище, виглянувши з-над багатоповерхових будинків, Леся відчула голод – адже вона не снідала ранком і не подумала про те, щоб запастися їжею. До неї донеслися апетитні запахи від неподалік розміщеного бару, власне, щось на зразок земного бару або, як кажуть земляни, «забігайлівки».

 

Леся сміливо ввійшла всередину і зайняла місце за стійкою, показавши рукою на чашку кави і бутерброди. Миттю подала буфетниця (так подумки Леся назвала молоденьку дівчину, яка стояла по той бік стойки) все, що просила ця незнайома особа.

 

Випивши каву і з’ївши з великим апетитом бутерброд, Леся аж тепер отетеріла: як же вона розплатиться?! Вона спостерігала за іншими відвідувачами, які простягали карточку, а «буфетниця» лише встромляла її в якусь машину, але що воно таке, втікачка не мала найменшого уявлення.

 

Затягуючи час, вона надіялася, що якось вийде з цієї критичної ситуації. Нарешті вставши, Леся протягла жетон. Як не дивно, молода особа за стойкою взяла його, оглядаючи, і вставила в цю ж машину. Щось там дзвякнуло, як і з карточкою, і викинуло жетон, який молода особа по той бік стойки повернула чужинці. Звісно, молода особа по той бік стойки зрозуміла, що вона обслуговує чужинку.

 

Леся, мило усміхнувшись, вклонилася, сказавши італійською:

– Gratzija!

 

Коли Леся вийшла з бару, в той же момент усі бари та їдальні міста отримали депешу про те, що для збереження її життя повідомляють про чужинку, яка заблукала у місті, і просять передати місце її знаходження. Почувши повідомлення, молода особа по той бік стойки негайно, використовуючи засіб зв’язку (досконалий апарат типу земного телефону, але здатного передавати відео, звуки і текст на папері), подала інформацію про перебування в барі незнайомки-чужинки, яка розплатилася за їжу жетоном, в т.ч. вказала точний час перебування в барі невідомої.

 

В лічені секунди це повідомлення через центральне управління інформації отримала Нілея і негайно відлетіла до вказаної адреси. Опустившись біля бару, вона швидко ввійшла в середину. Звісно, що Лесі тут не було, а молода особа по той бік стойки пояснила Нілеї, як велася чужинка і як розплатилася та, нарешті, коли вийшла з бару… Молода особа по той бік стойки говорила поволі, явно не поспішаючи, вдаючись до деталей: яке вона справила враження на неї, що подумала, коли треба було розплатитися, але було видно, що чужинка вагалася… Під ногами Нілеї ґрунт палав вогнями, а молода особа по той бік стойки розвела теревені про чужинку! Нарешті, не витримавши, Нілея чемно подякувала молодій особі по той бік стойки і, вибачившись, буквально вилетіла з бару.

 

Явно час втрачений! Втікачка сховалася невідомо де. Шукай голку в сіні!

 

Опинившись на вулиці, Леся зрозуміла, що гарний успіх із сніданком більше не повториться і є пасткою: адже рано чи пізніше почнуть її шукати. Отже, треба негайно зробити щось таке, аби її не впізнали.

 

У торбині, перекинутій на плече, містилося кілька суконь, яких вона ще ТУТ не одягала. Се був єдиний її порятунок – змінити зовнішність.

 

Побачивши найближчу браму багатоповерхового будинку, Леся зайшла в середину і поспішно шукала місця, що могло б послужити надійними сховком.

 

Зайшовши в глибину під’їзду, вона таки знайшла закуток, де змогла переодягтися в іншого кольору суконку. Волосся сплела в тугу косу і заколола шпильками ззаду голови. Відтак натягла легку зеленувату шапочку, яка повністю закрила волосся.

 

Вона поволі вийшла з під’їзду, навколо пильно оглядаючись, далі швидко попрямувала на схід. Саме в цьому напрямі вона невпинно прямувала. Світило вже стояло в зеніті, а дорога видалась безконечною: одна довжелезна вулиця переходила в іншу… Про обід годі було мріяти: адже бар («забігайлівка») стане для неї останнім етапом її дороги до омріяного Берега.

 

Коли світило поступово опускалося донизу, втікачка нарешті полегшено зітхнула: високі будівлі змінилися невеликими котеджами, розміщеними серед зелені, надзвичайно буйної, яка поступово переходила в ліс. Отже, вона вийшла на передмістя.

 

Хто його знає, яка звірина в лісі… Отже, вирішила знайти під’їзд у високому будинку, придатний для ночівлі. Щоправда, історія з жетоном підказує, що так само і для ночівлі можна скористатися в готелі… Якби… Вона не знала, певна річ, про депешу, але інтуїтивно відчувала, що служба вже за нею полює. Отже, ідея готелю відпадає.

 

Обраний під’їзд видався просторий – з широкими сходами, що вели на поверхи, з платформою – за земним поняттям, ліфт. Справді, тут багато земного…

 

Втікачка вперто шукала закамарків і не помилилася: прогрес прогресом, поступ тисячолітньої цивілізації, як говорили їй провідники, не викликає в них сумнівів, а вона тут шукає закамарків для надійної ночівлі і знаходить! Дерев’яні двері коричневого відтінку подалися всередину, і Леся ввійшла в приміщення, захаращене непотребом. Так вона назвала поламані столи, крісла і т. ін. Вона продовжувала вперто шукати щось таке, на чому можна перебути ніченьку, і таки знайшла широку дошку, яку застелила знайденим покривалом. На перший погляд, ніби й новим, не продірявленим і не забрудненим. Це успіх! Леся усміхнулася, бо таки переночує. Тут! Кому впаде на думку шукати її серед цього шламу? Для безпеки, все ж таки, втікачка підперла зсередини дрючком масивні двері.

 

Втома гнала її якнайшвидше протягнути ноги на імпровізованому ложі. Але, вже лежачи, вона мимоволі згадала прекрасне ложе в гостинної господині і провідниці. Звісно, вона нічого не мала проти неї, але, як вважає, система, в якій працює Нілея, змушує її займатися т.зв. прибульцями – чистокровний термін спецслужб…

 

Більше розмірковувати на ті чи інші теми вона вже не змогла, бо моментально поринула в сон.

 

*     *     *

Увечері повернулася Нілея. Сказала Олегові, що пролетіла весь напрям до Берега і її не побачила. Розповіла теж про бар, куди заходила втікачка і про депешу, передану по всьому мегаполісі.

– Що робитимемо завтра? Люба Нілеє, бачу, ти дуже стурбована. Дівчину ми знайдемо, не сумніваюся. Турбує мене, аби вона не потерпіла від незнання мови і не потрапила в непередбачену ситуацію. На планеті немає зла, отже, дівчина з цього погляду в безпеці.

– Ти маєш рацію. Я про це теж думаю. Може, ми завтра розділимось: ти підеш ймовірним напрямком на схід, а я полечу і стежитиму на виході з міста. Вона мусить з’явитися у відкритому просторі – іншого немає. До Берега чимало манджати…

 

Зранку, швидко поснідавши, вони одлетіли. Олега опустила Нілея на передмісті.

 

*     *     *

Почало сіріти, і дівчина, зібравшись, швидко вийшла із сховку. Якнайшвидше вона покинула під’їзд прагнучи далеко відійти від будинку, загубившись у зелених заростях передмістя.  

 

На жаль, далі відкривався відкритий простір. Втікачка, звичайно, сподівалася, що за нею женеться погоня. Ну, не погоня, а напевно, двоє провідників її шукають… Але що вона могла зараз вдіяти? Звичайно, вперто, долаючи втому, йти до Берега.

 

Коли світило піднялося в зеніт, Леся вийшла у відкритий простір. І тільки тепер вона усвідомила свою помилку: втекти звідси і залишитися не впійманою неможливо!

 

Незабаром Нілея опустилася з висоти біля дівчини. Втікачка вороже дивилася на неї. Лише сказала:

– Відпустіть мене додому.

– Не зараз. Пізніше повернешся.

 

Як і завжди, вона нічого не пояснила, чому не відправляє її зараз.

– Я хочу додому, – повторювала дівчина із планети Земля, а Нілеї здавалася дитятком, яке не розуміє призначення свого перебування ТУТ, на цій дивній райській планеті…

– Лесю, дорогенька дівчино, – Нілея намагалася говорити м’яко, прихильно, – довірся мені. Я тобі не ворог. Я твоя приятелька, яка бажає тобі тільки добра. Повір, усе буде добре, і ти щасливо повернешся  додому.

 

Леся підійшла до неї, притулила свою голову до її грудей – і заплакала…

 

Ця сентиментальна сцена (як сказали б на Землі), здатна викликати в розчулених людей навіть сльози, тривала досить довго, поки не перестало схлипувати земне дівча, а інша, позаземна людська істота, співчувала їй, одержимій неймовірною любов’ю до рідного дому.

 

Ні космічні віддалі, ні далекий омріяний Берег не стали перешкодою взаєморозуміння людей, незалежно від того, де вони знаходяться і в яких часах…

 

20. Покаяння і надія

 Опинившись нарешті в помешканні Нілеї, Леся вибачалася:

– Нілеє, дуже перепрошую за свою легковажну витівку. Я весь час вважала, що мене закинули якісь таємні спецслужби в невідому мені країну на Землі для перевірки незнаного експерименту…

– Знаю, Лесю. Я постійно кажу прибульцям: «ТУТ ніхто вас не триматиме насильно. Але раз прибувши, скористайтесь цією незвичайною нагодою, пізнайте нашу цивілізацію і повертайтеся додому».

– Так, я це чула, але ніяк не могла сприйняти за правду, що ви і Олег мені говорили. Щиро каюся, але я мала вас, вибачте, за спецагентів тих сил, які закинули мене сюди… Вибачайте. Можливо, мої уявлення є віддзеркаленням того стану на Землі, коли люди дуже критично сприймають інформацію, розуміючи, що в ній є чимало брехні…

 

Леся була змушена відкритися Нілеї саме завдяки тонкому підходові провідниці до дівчини, а це чи не найкраще подіяло на її заспокоєння.

– Лесю, відпочивайте. Я змушена полетіти за Олегом. Він у передмісті вас розшукує…

 

Леся ще раз перепросила її за клопіт і неприємності, які вчинила, не розуміючи, що вона робить…

 

Нілея полетіла за Олегом, який безрезультатно шукав дівчину і сердився на себе, що не передбачив поступку. Очевидно, Леся вимагала більшої до себе уваги, сердечності, душевної теплоти, а він, виходить, не спромігся ділитися з нею найсердечнішим ставленням до неї, чого, зрештою, в нього ніколи не бракувало. Потрібен був якийсь внутрішній спалах до дівчини, яка, мимо всього, відчувала самітність і розгублення в чужому світі. І він пригадав свій стан, коли опинився після послуги перевізника на безлюдному просторі. Вкрай неприємне відчуття самітності, яке зникло з появою провідниці. Але, навіть перебуваючи в теплому, сердечному прийнятті Нілеєю, він спорадично сумував від відчуття самітності в цьому новому світі, що його не міг інакше називати, як райський. Про таке тільки мріяти землянам, але також прагнути його, самим змінюючись кардинально…

 

З такими думками він прошкував вулицею на передмісті, де менше й менше високих будинків. Саме тут побачила його Нілея, опустившись біля нього. Він надзвичайно зрадів, побачивши кохану. І зразу тривожне питання: «Де Леся?»

– Дома, – весело сказала Нілея. – Дякую тобі, коханий, за пошук. Ми її знайшли б, хоча дорога до Берега надзвичайно довга…

 

Останні слова провідниці про довгу дорогу навіяли на Олега сум, бо слова коханої зазвучали символічно… Олег миттю збагнув, що його мрія дійти до Берега, за яким починається інше життя, дуже далека, і невідомо, коли мрія стане реальністю. Адже ця мрія і кинула Лесю в мандрівку…

 

Нілея відчула настрій коханого. Вона обняла його:

– Вибач, я не хотіла завдавати тобі смутку. Я… я… теж не знаю, коли ти повернешся… Це не в моїй силі. Вибач, коханий. Але серце моє крається від однієї думки, що колись нам доведеться розлучитись… Коханий Олеже, мені… мені… буде дуже важко… без тебе. Любий, пробач, що я це кажу тобі.

 

Олег обняв її і відчув, як затремтіло її тіло в його обіймах. Він обціловував її обличчя, незважаючи на людей, які проходили мимо і щиро усміхалися.

– Ні, ні, все добре, я заспокоївся.

 

Нілея глянула на нього, і в її погляді він відчув тепло, ніби промінь обняв його і, на диво, залишився в ньому.

 

Дівчина попросила міцно її обняти, і вони знялися й полетіли чистим небом до балкону-тераси, куди радо опустилися. Кожен раз Олег дивувався, як Нілея орієнтується в цьому стовпотворінні височенних будинків.

 

Світило вже стояло на заході і незабаром сховається за багатоповерхівками.

– Нині важкий день видався, – мовить Олег.

 

Нілея усміхнулася:

– Не було скучно!

– Хіба нам скучно, Нілеєчко, мила, люба! Ні, нам гарно, і коли я тужу, то ти мене розумієш. Ти – мудра, чиста, як сльоза. Господи, справді, як тебе не любити?

 

Нілея ніби безпорадна стояла перед ним, опустивши свої руки, наче білі лебедята. Вона мовила тихо-тихо:

– То люби мене, мій коханий…

 

І знову Олег підійшов до неї і обняв, голублячи її миле личко. Вона задихнулася від поцілунків, він відчув, що вона повністю кладеться на нього. Підтримуючи її, він підвів майже зомліле її тіло до лежанки і посадив, а вона похилилася на нього, а відтак лягла на спину із закритими очима, ніби нагнулася калина від вітру, що повіяв степовим поривом. У свідомість Олега увірвався вітряний шторм, який ніс з собою озонне очищення землі… Він бачив, як огненні блискавиці вдаряють у землю, як вітер несе перекотиполе. А незабаром вдарить дощова злива і змете нечисть із землі…

 

Все тривало мить, а коли він глянув на Нілею, то вона, відкривши очі, поволі підвелася і, сидячи, безмовно дивилася на Олега, ніби вдивлялася в нього звіддаля…

 

Пройшли миті, що тривожно вдаряли в свідомість Олега; мовчання коханої, лише погляд, здалися йому незрозумілим попередженням майбутнього… Прибулець ніби скам’янів, не одводячи свого погляду від Нілеї. Він розгубився: що слід йому вчинити? Як допомогти його коханій?

 

Нарешті він ледве почув тихі, начебто з хрипотою слова:

– Все добре, коханий. – І вона знову замовкла, не перестаючи неодривно дивитися на єдину людину, яка знайшлася біля неї.

 

Він знову почув тихе, як шепіт вітру, прохання, вимовлене з довгими паузами:

– Любий… сядь… біля… мене… Обніми…. я… тебе… благаю…

 

Почувши, Олег з внутрішнім трепетом несміливо підійшов і обережно сів біля неї. М’яко, делікатно він торкнувся її своїми руками і обняв.

 

Нілея глибоко зітхнула:

– Дякую, мій любий…

 

Обнявшись, вони довго сиділи мовчки. Олег подумав, що вдруге таке стається. Нілея дуже тихо відповіла на не висловлену думку і знову – з довгими паузами. Ніби їй важко говорити:

– Милий… не хвилюйся… Стан мій… мабуть… від… того… що я… я…. тебе… сприймаю… дуже емоційно…  

– Нілеєчко, мила, я дуже хвилююся за тебе. Ти вмліваєш біля мене… Люба, мила, я тебе кохаю і… і бажаю тобі всього найкращого, що можна побажати коханій людині… Я переживаю за твоє здоров’я…

– Дякую, милий, – і вона схилила голівку на його плече. – Не хвилюйся… я… здорова.

 

Притулившись одне до одного, вони довго сиділи мовчки. Але Нілея, звичайно, прочитувала його думки, в яких було повно тривоги, аби нічого не сталося поганого з його коханою…

 

Напружений день ніяк не міг закінчитися.

 

Тиша в кімнаті Лесі привернула увагу насамперед Нілеї. Вона поволі встала і попрямувала до кімнати. Зупинившись на порозі, вона оніміла: дівчини не було в кімнаті! За її плечима стояв, як укопаний, Олег.

 

Нілея вже й не знала що думати… Мовчки дивилися вони одне на одного і не могли зрозуміти, чому Леся знову зникла. Звичайно, під вечір вони її не шукатимуть. Завтра знову буде тривожний, напружений день, і, все ж, вони її знайдуть!

 

Перед смерком з’явилася пропажа. Побачивши своїх провідників, вона вмить здогадалася причину їх «кислих», як вона подумала, облич.

– Ой, вибачте! Коли вас довго не було, я відчула, що дуже голодна. Зайшла там, де ви, Нілеєчко, господарите. Але… я… нічого…. не знаю, як запустити цю дивовижну техніку… Покрутилася, а голод дошкуляв, і я, не довго думаючи, зійшла на платформу і далі пішла у бар, повторивши так само свої дії, як минулого злощасного дня… І розплатилася жетоном! Але повертаюся  додому, а мене «гризуть миші» (є такий вислів на Землі), і вже ні в сих, ні в тих заходжу в помешкання. І, Господи, бачу вас, розгублених. Вибачте!

 

Олег і Нілея вислухали дівчину, і господиня перша сказала:

– Лесю, вибач мені. Се я винна, бо поспішала і не показала тобі, як користуватися цією, як ти кажеш, «дивовижною технікою». Перепрошую й за те, що ми подумали: «Знову втекла!»

– Власне, це мене дуже вразило! Як ви могли подумати про таке? Я щиро призналася, що помилялася… І каюся донині!

– Перепрошую, – дуже тихо мовила Нілея, – відчуваю… бачу, що я перетворююсь на… земну істоту…

– Браво! – Вигукнув Олег. – Нашого полку прибуло!!

– Це зрозуміло, – підхопила Леся, – Нас, землян, двоє, а ви, дорога Нілеєчко, одна, отже, землян більшість. – І щиро, розкотисто і голосно Леся розсміялася, а Олег плескав у долоні.

– Отже, «меншість», яка є тут господинею, пропонує з цієї нагоди влаштувати бенкет!

 

Згода, згода!!! –  Крикнули всі – і «меншість», і «більшість».

– А тепер, Лесю, ходіть зі мною дещо допомогти, і я вам покажу кулінарні «секрети»… А ти, Олеже, приготуйся до учти! Застели скатертиною стіл для бенкету. Ти знаєш, де лежать скатертини, вибери святкову, яка тобі найбільше подобається.

 

Олег низько вклонився і мовив, намагаючись надати своїй мові урочистості і незвичайної покірності:

– Готов служити весь вік, моя прекрасна Царівно неземного раю!

 

Олег вибрав квітчасту скатертину з фантастичними квітами і яскравими кольорами, А Леся розставляла вилки і ножі, тарелі і чарки та бігала сюди-туди, захоплена розсекреченою технікою, вигукуючи при Нілеї «Таке би нам, землянам!»

 

Коли стіл був заповнений надзвичайним їством і питвом, а господиня рекомендувала Олегові наповнити чарки вином золотистого кольору, попросивши «більшість» і користаючи з права господині сказати тост, – вона, вставши, а за нею й гості піднялися з сидінь, тихо почала молитись своєю мовою, а Олег і Леся – своєю, господиня клала хрест на чоло і груди римо-католицьким способом, гості – православним, греко-католицьким. Скінчивши молитву, стоячи (гості теж стояли), Нілея промовила:

– Дорогі, сердечні друзі, дозвольте привітати вас з прибуттям на нашу планету з єдиною метою, про яку ви хіба здогадувались після певних випробувань, а саме: ви покликані максимально ознайомитись з нашою цивілізацією і після повернення почати ТАМ процес довготривалих змін, які й приведуть землян до нашого рівня. Друзі, я вірю, що так буде! Вип’ємо за вашу і нашу співдружність, за все добре, що є у ваших серцях. Нехай Бог нам помагає в наших змаганнях! За любов на всіх просторах космосу!

 

Тости звучали допізна. Грала тиха музика, яка дивовижними звуками ніби виколисувала чисту душу на невидимих хвилях етеру.

 

Пізно вночі і господиня, і гості з поцілунками втомлено відійшли на спочинок, заснувши твердим сном праведників до самого ранку.

 

*     *     *

І з самого ранку для Олега починається макабрична історія: одягаючи піджак, автоматично він поклав руку у праву зовнішню кишеню, де звичайно весь час знаходився жетон. О, жах – рука не намацала його!... Олега ніби грім з ясного неба поразив! В той час біля нього знаходилася Нілея і просто налякалася його вигляду. Вона прочитала думки, які бушували в нього, як жахливий ураган. Олег моментально скинув піджак і гарячково шукав у кожній кишені пропажу. Нема!!!

 

Трішки оговтавшись, він почав пригадувати. Ага, минулого разу, коли він пробував одягти піджак, то, шукаючи рукави, перевернув його так, що з кишень могло повипадати абсолютно все, що там знаходилося. Все відбувалося в тій же кімнаті, де він зараз знаходиться. Але дзенькоту від падіння жетону він не почув, бо підлога застелена грубим килимом. Отже, пропажа тут. Шукай!

 

Він, як дитина, почав лазити на чотирьох по всій кімнаті. Нілея назирці ходила за ним. Вона, на жаль, не мала тут приладу, який допомагає знайти пропажу будь-якого типу, почавши від текстильного виробу і всього іншого, що є в побуті людей планети. Внутрішньо це її заспокоювало, але вона наразі не казала Олегові про такий прилад, може, все-таки, пропажа знайдеться; не казала тому, що, по-перше, саме зараз не хотіла залишати його самого (за приладом треба полетіти в столицю), по-друге, не казала йому, що жетон має здатність резонувати присутність особи, яка його тримає при собі; втрата жетону означає, що особа залишається виключно сама на себе без будь-якої сторонньої допомоги; в умовах планети для прибульця така ситуація стає загрозою… Отже, Нілеї було чого хвилюватися, але вона не могла зрозуміти, де дівся жетон…

 

Нілея робила спроби заспокоїти, потішити коханого, що пропажа, напевно, знайдеться. Але Олег, вкрай напружений, глядів на неї затуманеним поглядом. А потім продовжував повзати кімнатою в пошуку, правду кажучи, свого земного майбутнього… Адже він мав інформацію від Нілеї, що жетон не дублюється і повторно прибульцеві не вручається… Олег, ніби морський краб, далі лазив по кімнаті на чотирьох і не знаходив отого нещасного талісману, повного таємниць. Талісман має велетенську силу не лише за допомогою перевізника винести в інший світ, більше того – він переносить людину в інше життя… Це було всього лиш припущення Олега. Може, саме в жетоні захована таємниця незвичайної сили і здатностей, що перевертають  будь-які припущення земної людини?

 

Олег нічогісінько не знав, яку таємницю він щоденно носив у своїй кишені. Було жахливою легковажністю брати цю таємницю з собою. А Нілея не застерігала його – бути надзвичайно обережним, аби не загубити цього фантастичного медальйону! Навряд чи Нілея поінформована про таємницю, яка втілена в цій незрозумілій йому «бляшці» чи як там її називати – жетон, талісман, медальйон?...

 

Людська істота з планети Земля та іншого часу з величезною тривогою лазила кімнатою, заглядала під ложе, крісла, дзеркало на комоді… Господи, де ж ти ділася, «бляшко»?! 

 

Олег сів на підлозі, схопив голову в руки і, як божевільний, кидав головою то назад, то вперед. «Прощай, моє кохання, моя люба Надійко, ми більше не побачимося. У цьому незвичайному майбутньому я залишуся назавжди. Але чи витримає моя пам’ять про тебе, моє кохане ластів’ятко, серденько моє любе. І не схитнеться в безумство? Весь вік плакатиму за тобою, бо не заспокоїться моя душа, не загояться мої рани від втрати тебе…

 

ТУТ чудесна дівчина Нілея, яку я покохав незлим своїм щирим серцем, наділила мене своєю незвичайною, неземною любов’ю. Я тобі, кохана Надієчко, як на сповіді, щиро признаюся, що не перейшов межі зближення, бо прагнення Берега сильніші від вічного кохання…»

 

Це були думки, які пронеслися в його голові ураганом і ніби його очистили, але незмірна тривога залишалася в ньому, як міна сповільненої дії…

 

Так минула ніч, і він ні на хвилину не стулив повік. Коли зайшла ранком Нілея, вражена його виглядом, спитала:

– Коханий, що сталося?

– Ні на хвилину я не зміг заснути, бо мучить мене пропажа жетона. Ти пішла спати, а я рачкував кімнатою, вперто його шукаючи. А передумав і пережив стільки, що вистарчило б не на одне людське життя!

 

Нілея мовчки дивилася на нього, і він бачив, як вона блідне від його слів…

 

Нарешті вона, заспокоївшись, спитала:

– Пригадай, коли ти останній раз мав його в руках?

 

Олег задумався. І раптом, ніби окрилений, бадьоро відповів:

– Тоді, коли збирався, поспішаючи, одягнути піджак. Ще раз кажу: я шукав кишеню, намацав у ній жетон, а потім з поспіху в моїх руках завертівся піджак, я схопив його за поли, перевернувши, і в той момент, можливо, він і випав. Але я не відчув падіння, бо тут прекрасний ворсистий килим.

– А жетон округлий, отже, покотився кудись…

– Так, але я не знайшов його!

– Може, варто глянути  під килим…

– Я не здогадався! Нілеєчко, ти чудо! – І він обняв її і поцілував.

 

Прибулець кинувся відкочувати килим у малодоступному місці, де тоді переодягався в піджак. Під відхиленим килимом виблискував у ранішньому промінні жетон.

– Є! – Скрикнув радісно Олег, схопивши знахідку в руку і піднявшись з підлоги, знову обняв Нілею, розціловуючи її, неначе одержимий неймовірною енергією, що вибухала в його рухах, кроках, обіймах…

 

Нілея радісно усміхалася, неначе відійшла в непам’ять майбутня мить розлуки з коханим, бо й Нілея не знала. коли це станеться… В той же час вона відчувала своїм внутрішнім особливим чуттям, що вона все більше і більше уподібнюється до коханої істоти з іншого життя та з інших часів…

 

Переборюючи себе, всупереч власним бажанням, вона тихо мовила:

– Бережи жетон, як самого себе…

 

Вона направду була позаземною людиною з особливим серцем та душею.

 

Олег мовчки дивився на неї, і в його погляді вона бачила безмежно щире захоплення нею, радісне очарування… А ще десь там, у глибинах його душі, вона побачила або й відчула печаль і тугу, невід’ємні супутники людей планети Земля, але ці почуття Олега мали зовсім реальний ґрунт: усвідомлення розлуки з Нілеєю і невідоме щодо часу поєднання із земною коханою…

 

Щось було вище її сил, щоб змінити невідомі шляхи її коханого. Адже вона з іншої планети та з іншого часу, і все людське не було їй чужим, навпаки, воно становило її органічну сутність. Все ж таки, не знаючи майбутнього незвичайного прибульця, вона залишалася собою, в своєму Домі і в своєму часі, але це ніяк не означало, що вона одвернулася від нього і що, страшно їй навіть подумати, ніби загубила почуття до нього. Ні, вона кохала і вже страждала від однієї думки, що їм доведеться розлучитись, якщо… він захоче повернутися додому. Звичайно, він повернеться, бо вірний своїй нареченій.

 

21. Прощання з майбутнім

Розлука часів

Олег ретельно виконував доручені йому функції провідника Лесі. Та й сама дівчина після пережиття пригоди з утечею, що потрясла її до основ, змінювалася до невпізнанності. Бистрий розум, вона «на ходу» схоплювала новизну, яка була їй невідома в дотеперішньому земному житті. Незвичайне, природне ТУТ, відсутнє на Землі. Олег, наскільки міг, уже новими знаннями про людей і планету кожен день заповнював їй присвячений час. Але, зрештою, він усвідомлював, що не може в цій справі рівнятися з Нілеєю, яка, природно, знала про планету і людей все і володіла властивостями, про які йому й не снилося…

 

Але, перебуваючи на планеті, Олег відчув, що змінюється. Найперше, що його неймовірно вразило, коли зрозумів, що прочитує думки Лесі. Нілея попереджала, що планета наділить його непередбачуваними для нього властивостями. Він радів від цієї новизни і водночас тривожився, бо скоріше інтуїтивно, ніж логічним мисленням, відчував, що нові його особливості ТАМ завдадуть йому великих клопотів… Він був готовий на все – адже він буде дома, перед цим осягнувши Берег. Нехай діється воля Божа. Він зобов’язаний перед Надійкою, але таке ж зобов’язання, щоправда, іншого змісту, закріпилося в нього і щодо рідної землі, як єдиного його дому… Саме тут, на цій планеті, він чітко почав усвідомлювати своє призначення. Тому й скеровував свої думки, формулюючи їх у чітких висловах, Лесі. Адже вона повинна усвідомити своє покликання… В попередній час, який завершився її втечею, можна сказати, став порогом її просвітління. Тому й ловила вона думки свого провідника і «прикладала» їх до себе. Можна сказати, що учнівський етап у неї вже минає… Вона стоїть перед порогом зрілості і, як Олег, нарешті прийде до розуміння свого призначення на Землі…

 

Проте наразі Олег не говорив дівчині про набування різних здатностей, бо не міг передбачити її реакції. Побувавши на цій планеті, вона теж отримає різні здатності. Потрібен час.

 

Загадка людської природи. Олег не мав ні найменшого сумніву, що еволюція людини безмежна. І коли для однієї особи ніби й не вистачає часу, в якому вона змінюється, то в процесі тисячоліть зміни помітні, і він став їх свідком ТУТ. Однак він не відкидав думки, що саме планета діє на нього в дивний спосіб.

 

Якось цю думку він висловив Нілеї. Вона, як звичайно, мило усміхнулася і сказала:

– Любий Олеже, мабуть, усе в комплексі діє на тебе, прибульця… Може, навіть відроджує здатності, властиві землянам у минулому… І я…я… – вона не скривала свого хвилювання, – теж… впливаю… І на Лесю… також… Зрозумій мене правильно, мій любий. Ти – моя втіха і радість і ти – моє страждання… Бо я… о Господи, усвідомлюю неможливість… нашого поєднання… Мій милий, я тебе кохаю, але знаю, що ти повернешся. Люби мене ТУТ… – Вона підійшла до нього і поклала йому на  груди свою чарівну голівку. – Не забудь мене, – тихо-тихо мовила, а в її голосі він вловив сум, – ТАМ…

 

Він обняв її, притиснув до серця і чув приспішений віддих, ніби вона піднімалася на високу гору.

 

Час, призначений Олегові, пробіг свою дорогу. Одного разу  Нілея мовить:

– Я не можу, тобі, милий, не сказати, хоч жаль і печаль обклали моє серце. Рада Старійшин тобі дозволила  повернутися… додому.

 

Олег стояв перед нею вражений. Берег в цю мить наблизився до нього! Як же він, закоханий до безтями, залишить ТУТ свою кохану? Він її любить у цьому – майбутньому часі – його інобуття! Любить щиро. Віддано. У нього нічого немає за душею, що заперечило б його любов.

– Люба Нілеєчко, мені дуже прикро (не те слово!) розлучатися з тобою, моя кохана дівчинко… Господи, які ще випробування Ти зіслеш на мене, аби уберегтися мені в моїй людській подобі?!

 

Нілея стояла перед ним, ніби очарована його відданістю їй. Але її серце краяла печаль неминучої розлуки. Се була розлука часів, в яких опинилися дві людські істоти. Вони розуміли, дуже добре усвідомлювали неможливість поєднання.

– Обніми мене, любий, – тихо сказала Нілея. – Я… я… буду весь час з тобою. Ти… відчуєш мою присутність…

 

Олег попрощався з Лесею, обнявши її і поцілувавши:

– Я вірю у ваше повернення. Так сталося, що ми зустрілися тут, очевидно, з певною метою… Але… ТАМ, припускаю, буде… для нас… робота…, будьте певні. Слухайте Нілею, вашу сердечну провідницю, і все буде добре. – Він говорив словами Нілеї, яка не раз повторювала йому цю фразу. – Прощайте! – І вони ще раз поцілувалися. Леся з жалем дивилася на нього, мріючи про Берег, до якого зараз наблизиться її земляк із єдиного їх дому.

 

Нілея і Олег вийшли на балкон-терасу. Олег, як завжди, з трепетом обняв незвичайну дівчину, відчувши дивовижне входження його рук у її тіло, а вона сказала:

– Милий, обніми міцно, міцніше! – І радісно вигукнула:

– Полетіли!

 

В останній раз прибулець знявся з своєю провідницею в блакитний простір неба. За певний час вони опустилися на каменистий ґрунт Берега. Чути, як поблизу плещеться вода об берег.

 

Вони підійшли поближче плюскотливої ріки, і Олег віддалік побачив перевізника і його човен.

 

Нілея сказала:

– Любий, бережи себе ТАМ. Я знаю, ТАМ нелегко. Але се твій світ. Поцілуй і обніми мене востаннє. Я буду завжди з тобою…

 

Обнімаючи, Олег відчув, як тремтить її тіло. В якусь мить, як блискавка, вдарила думка: «Не їдь! Лишися!! Ти покидаєш справжній рай!!!» І в цей момент ще тісніше тулилася до нього дівчина з іншої планети та іншого часу.

 

І тут Олег розняв обійми, бо коли б він цього не зробив, то не певен, чи він підійшов би до перевізника… І в цю ж мить він глянув на Нілею. Її обличчям стікали сльози.

– Милий, не зважай! Ти покликаний ТАМ… Прощавай!

 

Він ішов до перевізника, весь час, щокроку оглядаючись на Нілею, від якої він не міг одірвати очей. Він зупинився, дивлячись на неї, поки вона не зникла з його поля зору, ніби розчинившись в присмерку…

 

Він підійшов до човняра, привітавшись:

– Слава Ісусу Христу!

– Навіки слава! – Відповів перевізник і жестом руки запросив у човен. Він запитально дивився на нього, не кажучи ні слова.

– Ой, вибачте, я схвильований, – витяг з кишені жетон.

– Добре, – сказав човняр. – Знаєте, буває всяке. Раз один тут знайшовся. Але не мав жетона. Тому йому довелося повернутись в мегаполіс. Чимало клопоту з ним мала Нілея. Вона вам не розповідала?

– Здається, ні. – Після паузи задумливо мовив: – Чудодійна дівчина. Особлива. Як її не любити?

– О, це правда, – підхопив човняр. – Гарна. Красуня! Мудра, як матінка-природа. А тепер… ще й сумує…

– Мабуть, моя вина, – скрушно мовить пасажир у човні, що пливе до майбутнього Берега… Так вийшло. Мені дуже жаль… Хай мені Бог простить. Вона сказала, що я ТАМ… покликаний…

– Еге ж, видно так і є. Тому нема вашої вини…

– Дуже мені боляче. Сумно за нею… Пам’ятатиму її завжди… Вона… вона… сказала, що буде… завжди зі мною…

– Це точно! Вона знає. що говорить! О, скоро приїдемо. Диви, як швидко смеркає…

 

Олег чемно подякував перевізнику і відкланявся, низько схиливши голову. У відповідь човняр тихо мовив:

– З Богом!

 

Дивно, що невпинно і швидко насувалися сумерки. Олег навіть схвилювався, що не встигне потрапити до трамвайної зупинки. Він проходив знайому місцину ще з того разу, поки втомлено не дочалапав до трамвайної зупинки. Дивувало й те, що тут не було жодної живої душі… Се його навіть насторожило: може, на нещастя, трамвай уже від’їхав… Як він добереться до Надійки? Се, мабуть, ще довго їхати?

 

Олег нетерпеливо очікував трамваю. А сумерки вже змінилися вечором.

 

Нарешті трамвай таки приїхав. Ще здалека він відчув скрип коліс на рейках, і з його серця відлягла тривога.

 

Коли із залізним скреготом трамвай зупинився, Олег зразу поспішив піднятися у вагон. Йому назустріч ішла знайома кондукторка.

– О, ви вернулися!

– Мене не забули? Як бачите, я хочу додому…

 

Кондукторка мовчала і пронизливо гляділа на нього, чим раптом нагадала погляд Нілеї… Умить він показав жетон.

– Добре, – сказала вона, – дорога довга…

 

Остання фраза кондукторки вдруге вдарила Олега палаючою блискавицею: фізична реальність для нього – тільки для нього – набуває символічного змісту. Виявляється дорога додому – повернення – є довгою… Скільки ж треба часу, щоб повернутися додому?

 

Це питання нуртувало в ньому, поки він під колисання вагона не поринув у сон…

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Повернення

 

22. Тверда земля

У його сновидіння увійшла Нілея і повела його за руку безмежним простором землі, встеленої дрібними камінчиками, що шурхотіли під ногами.

 

І коли сей простір за якийсь час змінився передмістям. Дуже йому знайомим, він ніби від зовнішнього поштовху пробудився.

 

Стояв пізній вечір. Олег автоматично глянув на годинник – стрілки рухалися. Була 11.30 вечора.

 

У трамвайному вагоні було з десяток пасажирів, дехто з клунками. Водій трамваю повідомив через репродуктори, вміщені у здвоєних вагонах:

– Політехніка! Кому виходити?

 

Олег швидко вийшов з вагона і зупинився, глянувши кругом. І тут блиснула думка: у цьому вагоні вже не було кондукторки!..

 

Він поволі ступав тротуаром. Звідси яких чотириста-п’ятсот метрів до будинку, в якому мешкає Надійка разом з батьками.

 

Олег уважно роздивлявся навколо, начебто учора він ходив цією дільницею Старого міста. Біля політехніки ялинка і модрина несли вічнозелений спокій. Біля них біліли доріжки. Звісно, нікого там не було. Стояла тиша, яку час од часу порушували гуркотіння авт і скрегіт трамваїв на рейках. Він вслухався у ці звуки, як приємне відкриття після його перебування ТАМ, де не існувало громадського транспорту.

 

Олег скрутив на вуличку, де містилася бібліотека політехніки, і раптом його перестріли чотири мужчини, підійшовши до нього майже в притул.

– Хлопці, чого ви хочете?

– Ах, ти бандьоровская сволоч, січас ми тєбє пакажєм, чаво ми хатім! Бєй!–  Один драб, вищий на голову від Олега, вгатив його кулаком в обличчя. Раптово лице залила кров, і Олег упав на тротуар. А хулігани почали його несамовито копати.

 

І в цю ж таки мить над ними нависло сліпуче яскраве світло. Ошелешені бандити розгублено глянули вгору. Але світло було таке сильне, що їх осліпило. Більше того, якась незрима сила виштовхнула їх з тротуару, викинувши на проїжджу частину вулиці, а того, найвищого, схопила і перекинула за огорожу політехніки, де він із зойком повалився на траву. Бандити піднялися з проїжджої частини і з несамовитим вереском тікали до трамвайної зупинки.

 

Олег поволі підвівся, вражений пригодою, а ще більше – незнайомою силою, що його захистила… Заюшений кров’ю, він спробував втерти обличчя носовою хусточкою, але кров лилася… Думка настійливо стукала в його голові, ніби незалежно від нього: «Негайно йди звідси!» Він поспішно відійшов, і в цей момент зазвучала на повну потужність міліцейська сирена, і авто-«бобик» з мигаючими світлами зупинилося біля трамвайної зупинки, де перелякано верещали хулігани.

 

Звичайно, він не хотів зв’язуватися ще й з міліцією в перший момент свого повернення. І як поясниш міліцейським чинам його дивне врятування від хуліганів? Тому він якнайшвидше прагнув прийти до Надійки, яка й надасть йому медичну допомогу. Адже вона медик.

 

«Пізня година. Але вона нехай вибачить». Він підійшов до брами будинку біля парку, піднявся сходами на другий поверх і натиснув ґудзика на одвірках дверей. Він почув голос Надійки:

– Хто?

– То я.

– Хто?

– Я, Олег. Відчини!

 

Коли відкрилися двері, Надійка остовпіла. Оговтавшись, вона спитала:

– Звідкіля ти? Олеже, що сталося? Ти весь у крові!

– То москалі мене побили. Наволоч п’яна!

 

Вона негайно завела його в свою кімнату і почала обмивати обличчя і закривати рани тампонами. 

– Де ти був майже два роки?! О Господи!

 

Олегові одібрало мову: яких два роки?! Від сили він ТАМ перебував місяць або два… або… три… Надійка припала до нього, нічого не розуміючи, куди він щез!

 

Надійка сказала, що подала на розшук… як безвісти пропалого… Але без жодних наслідків. Вона вже майже змирилася з думкою, що він загинув, але тіла не знаходили… Встановили, що востаннє його бачили в трамваї, коли він їхав з роботи додому. І з цього часу слід його пропав…

 

Він уважно вислухав розповідь Надійки, яка, нарешті, попросила:

– Любий, ти можеш мені сказати, де ти пропадав?

– Надійко, мила моя, люба, я тобі все розповім, і не залежно від того, повіриш чи ні, все, що я розповім, має залишитися нашою таємницею. Зрозумій, що від цього залежить наш спокій і… життя…

 

Надійка дивилася на нього переляканими очима.

– Добре, – мовила, – але мені страшно…

 

І він почав розповідати, почавши від епізоду вечірнього трамваю, коли він повертався з роботи додому і закінчивши поверненням до Надійки, а вона вигукувала в час розповіді «Як таке може бути?», «Чим пояснити твій перехід? Це неможливо!!!» і нарешті запитала:

– Любий, чим ти доведеш свою розповідь?

– Ти хочеш матеріальних доказів? – І  він витяг з кишені жетон.

 

Надія взяла його до рук, уважно оглядала, спробувала придивитися до якихось незрозумілих конфігурацій, вигравіруваних на його пів опуклих поверхностях, нічого не розуміючи:

– Якийсь медальйон невідомого призначення…

– Я теж так думав… – І він заховав «медальйон» у кишеню. Потім додав:

– Під час відсутності Нілеї я спробував передати і видрукувати своєрідне звернення. Дивися. – Він витяг із внутрішньої кишені білий згорток, складений в четверо. Коли він його подав у руки Надії, вона легко взяла згорток, який вмить розкрився на цілу сторінку, а вона скрикнула «Ой, що це таке?!». Олег мовив:

– Читай. Се ще один матеріальний доказ!

 

Вона уважно читала, а Олег помітив тремтіння руки, що тримала аркуш. Прочитавши, вона уважно розглядала «папір»:

– Ні, се не папір, яким ми користуємось. Щось інше. Що воно таке?

– Не знаю. А спеціалістові я боюся показувати… бо… сама розумієш… почнеться тяганина і допити, не без того, що дійде й до КҐБ!...

 

Вона знову глянула на нього переляканими очима.

 

Олег мовить:

– Напевно, не обійдеться без установи з найвищого будинку нашого міста, з якого видно… Магадан! Я мушу повернутися на роботу… невідомо, чи приймуть… І мушу мати якесь пояснення про свою відсутність…

– Тобто ти мусиш створити переконливу версію відсутності… і… не показати того, що з тобою… звідтам…

– Моя кохана, ти попала в десятку! Версію… обдумую… Ти, дорогенька, мусиш витримати зі мною випробування… І допомогти мені… сховати ці… дві речі… Дома їх тримати не можна або… сховати так, щоб… ВОНИ, – він наголосив на цьому слові, – ніколи не знайшли…

– Чекай, а що хотіли від тебе хулігани?

– Звичайно, познущатися… Але… хто мене врятував? Гадаю, що тут не без Нілеї… Мені здається, жетон фіксує мою присутність, місце та час і якось… передає інформацію… Напевно, се було НЛО (його я бачив зблизька ТАМ ), але про сей літаючий апарат Нілея, по-перше, не мала інформації, бо не спеціаліст, по-друге, призналася, що Рада Старійшин наклала на цю тему заборону інформації… Отже, жетон, на моє припущення, тримає мене у зв’язку з цією дивною планетою… Не знаю, може, він має й ще інші властивості… Наразі він при мені до пори-до часу, поки мене не тягатимуть…

 

Було далеко за опівніч.  Олег завагався, чи йти додому… Глянув на свою наречену. Надійка сказала:

– Переночуй тут…

– Твоїх батьків се не шокує? Мовляв ночує… з парубком…

– О любий, я тебе кохаю…

– А я… заради… нашого кохання… повернувся…

 

Надійка обняла його. Олег пестив її золотисто-буйне волосся, розпущене по плечах грайливими хвилями, і цілував її кохане личко.

 

Ніч минула, як одна  хвилина, і вдосвіта, коли почали курсувати трамваї, він добрався до свого помешкання, домовившись з Надійкою зустрітися після її робочого дня. 

 

Твердь землі він відчув, лише ступивши на тротуар свого міста, як у давній ритм його життя. Звичайно, він нині інший, з новим досвідом, але… він ДОМА – і це найбільше його щастя.

 

23. Після відсутности

Вдосвіта Олег добрався до своєї однокімнатної квартири на окраїні міста, в новому районі. Ще трохи приліг і заснув.

 

Уже вранці, приблизно коло 9-ої, він потелефонував Надійці, привітавши її з добрим ранком і попросивши зустрітися в парку, що знаходився в центрі міста, приблизно о 18.30, коли вона, власне, вже буде вільна після робочого дня. Його турбувало те, щоб через нього не зацікавилася нею спецслужба… Щодо нього, то він не мав найменшого сумніву, коли тільки він появиться на своїй роботі, його зразу візьмуть «в оборот», і невідомо, чим усе закінчиться (і чи закінчиться?!) для нього і його найближчого оточення, отже, й Надійки, його нареченої, про яку він не робив секретів і водночас не афішував своїх взаємин з нею…

 

Наразі не з’являвся на місце роботи, бо ще не до кінця продумав версію свого зникнення. Звичайно, така ситуація не могла довго тривати, раз він повернувся додому – се не стане секретом, навпаки, вістка пошириться моментально, як телеграма… з невідомих світів…

 

Ще до зустрічі переглянув газети, що нагромадилися в його поштовій скриньці і навіть під дверима квартири. Дивно, що ніхто не прибирав…

 

У визначену годину він зустрів Надійку. Зайшли в бокову алею і сіли на вільну лавочку.

– Я не певен, чи в тебе не влаштують шмон у зв’язку з моїм поверненням… Отже, в тебе нічого не можна залишати. Принаймні те, що ти бачила, не сумніваюсь, коли потрапило б до їхніх рук, приверне максимальну увагу. Адже цей «матеріал» не земного походження! По-друге, на випадок ідентифікації мене, як «об’єкта перенесення», то я перетворюсь на піддослідного крілика, котрого просто не випустять на світ Божий і запроторять в свої лабораторії, не виключено, і в психушку…

 

Надійка затремтіла від цих слів:

– Не говори цього, мене всю зморозило!

– Маємо бути готові до всього. Але помічаю, що імперія починає хитатись. Проходять віча, демонстрації, гуртується молодь… Все те у щось виллється… Не виключено, що в цей критичний момент ЇМ, – підкреслив інтонацією це слово, – буде не до нас з тобою… Не виключено, що слід підключитися до цього процесу… – Він не хотів деталізувати щойно сказане, аби зайвий раз не тривожити дівчину… Не говорив про мету повернення, яка й висвітлилася перед поверненням… Нарешті, стримався сказати незвичайну правду – він читав думки Надійки! На що він ще здатний, покаже майбутнє, яке постало перед ним, все ж таки, невідомим. Бо хто знає, як повернеться його час і він у ньому…

 

Він прочитав питання Надійки, яка й мовила:

– Любий Олеже, що з нами буде?

 

Ніби несподівано він мовив:

– Надієчко, я тебе кохаю… Одружуємось. Я далі так не можу. Ніби роз’єднаний в цьому світі: була моя робота, твоя робота – і розрізнені два життя. Годі! – Він обняв Надійку, а вона прошепотіла:  

– Добре! Я готова… я… давно… цього прагнула… Я виплакала очі за тобою, мій милий…

– Зареєструємось у ЗАГСі  якнайшвидше, а церковний шлюб візьмемо в підпільній УГКЦ, добре?

– Так. – Було лише одне слово Надійки, але воно прозвучало твердо.

– Кохана, я мушу тобі щось сказати… – він відчув, як дівчина, ніби струмом вдарена, оціпеніла, перед тим зригнувши…– О, ні, мила, я тебе любив і любитиму. Те, що скажу, щось інше… Внаслідок перебування на дивній планеті і спілкування з Нілеєю, я отримав, як би сказати, дар чи здатність… прочитувати, тобто узнавати, думки того, з ким розмовляю… Наприклад, з тобою…

– Я вже подумала, не знати що. – Олег перебив:

– Я знаю, що ти подумала.

– Справді? Тоді скажи. – В її голосі зазвучала цікавість… і ревність.

– Що ніби в мене хтось є…

– Ти диви – справді. Чекай, а щойно що я подумала?

– Що прагнеш мене зараз цілувати…

– Се правда, мій милий. Переконав! Я не матиму перед тобою таємниць. Я їх і не мала… – І вона припала до нього з палкими поцілунками.

 

Через хвилю він сказав:

– Я не знаю, які ще матиму здатності. Я тобі говорив, що ТАМ люди літають…

– О, як би я хотіла з тобою полетіти!

– Ні, ти не жартуй. Це серйозно.

– А я не жартую. Побачиш, якщо… – Він не дав їй договорити, бо цілував у вуста.

 

Се була надійна, добра, довірлива і відкрита земна душа, з якою весь вік прожити – безмежне щастя, дароване Небом…

 

*     *     *

Зареєструвавшись, Надійка повідомила батьків і перебралася в однокімнатну квартиру Олега.

 

З тривожним відчуттям Олег зайшов в інститут картографії з пропозицією повернутись до праці. Завідуючий відділом, де працював Олег до зникнення, не ставив питань, не вияснював причин відсутності. Трохи зам’явшись (Олег зрозумів його становище), запропонував звернутися до заступника директора, а той – у відділ кадрів і там залишити заяву.

 

Ніякої фантастики: замість директора, вирішує… відділ кадрів! За два роки тут уже інший завкадрами. Дуже чемно каже:

– Зайдіть, будь ласка, завтра о 10-тій.

 

Олег прочитав його думку: «Треба повідомите слідчого…».

 

«Отже, завтра розіграється перший акт, – Олег затримався, не знаючи, як назвати завтрашнє дійство, – ну, звичайно, акт слідства над підозрілим громадянином, який дозволив собі без дозволу залишити країну…».

 

Олег провів прекрасну ніч з молоденькою дружиною. Нарешті він виконав сповна все, повернувшись до коханої, до рідного дому… «Надзвичайне благородство, шляхетність проявила дивовижна дівчина на цій планеті… Тому так зв’язані мої думки з минулим, для мене вже минулим, що є насправді майбутнім…».

 

Почався новий день. Олег готувався до зустрічі із слідчим. Він не міг уникнути цієї зустрічі, бо це закономірність ТУТ, у цей час, в цю мить…

 

Він переступив поріг і вічі у вічі зустрів… симпатичну, інтелігентного вигляду чоловіка з високим чолом, проникливими очима, що допитливо озирали його крізь блискучі великі скла окулярів з вишуканою темнуватого кольору оправою.

– Прошу, сідайте. (Але відвідувач-прохач, який хотів позитивного вирішення його заяви, сказав собі, продовжуючи чемні слова слідчого: «Скоріше сяду – швидше вийду!»).

– Мені приємно з вами познайомитись… – І миттю прохач прочитав думки: «Інтєрєсний тіп… Но аткудава он взялса… послє двух лєт атсутствія?»

 

Сівши навпроти слідчого по той бік стола, Олег сказав:

– Прошу позитивно вирішити мою заяву… Мушу працювати, аби… вижити. Прагну повернутися в інститут.

– Я не маю заперечень, щоб вас поновити на роботу. Єдине запитання, – і Олег уже знав, що той питатиме, – де ви знаходилися… майже два роки?...

– Так, я знаю стурбованість, бо й моя наречена, нині моя дружина, після мого зникнення, подала на розшук. Але всі заходи пошуку не дали результатів. Ви це знаєте.

 

Той кивнув головою ствердно. Але Олег прочитав його думку: «Інтєрєсно, как он, умніцa, обьясніт свайо атсутствіє».

 

Несподівано для того по той бік стола Олег випалив просто «з моста»:

– Мене просто викрали з моєї країни, без якої не бачу свого існування, і перенесли на іншу планету. Хочете вірте, хочете ні. Однак я не маю жодних доказів перебування ТАМ. Я обурений тим, що наша могутня держава отаке допускає… – І тут же він ловив шквал думок слідчого: «Ти сматрі, кажісь, он ґаваріт правду! Тєм болєє, што послєдняя інформація возлє політєхніческава інстітута подтвєрділась…».

– Гадаю, – продовжив Олег, – моя інформація має залишитися секретною… Ви розумієте… не передбачені наслідки її не стільки для мене, скільки, ну, для всього суспільства…

– Звичайно… – сказав вершитель долі по той бік стола. А Олег читає його думку: «Канєшна. нємєдля встановіть слєжку за нім… Дєнно і нощно!!!»

 

Олег відповів:

– Дякую за довір’я. Отже, я можу звернутися завтра до директора інституту?

– Звичайно, так. До речі, може, нам доведеться ще зустрітись, якщо виникнуть питання… – Олег прочитав його думку: «Так просто єво атпускать нєльзя. Но пусть работаєт і тєм образом будєт в полє зрєнія секретних сотрудніков в атдєлє…» .

 

Олег, подякувавши і відкланявшись, а той навіть подав свою випещену м’яку руку, вийшов з усміхом і пішов геть від цього сатанинського місця… В нього на серці начебто відлягло. Він матиме працю для… виживання, але сексотів і тих з найвищого будинку, з якого видно Магадан, використовуючи свої здатності – відомі й невідомі наразі, – обведе кругом пальця. Дай, Боже, щоб так сталося.

 

Почалася гра. Останній бій з сатаною… заради життя і любові.

 

Відступ третій

Раби Господні

Коли Надійка повернулася з роботи, Олег їй усе розповів, і вона жахнулася, вигукнувши:

– Нещасний, що ти наробив?! Невже не міг придумати щось інше?

– Заспокойся, моя мила дружинонько, якраз розповів те, щоб ВОНИ зрозуміли – не вони всесильні, а інша, невідома їм всесвітня потуга, перед якою ВОНИ безсилі… Це по-перше. А по-друге, я прослухав його невисловлені думки та наміри і таким чином маю можливість протиставитись їм чи навіть знейтралізувати будь-які спроби загнати мене в тупик… Я буду, дорогенька, експериментувати, аби виявити свої можливості реалізувати моє покликання…

 

Коли він викладав свої наміри, Надійка гляділа на нього очарованими очима і вибачалася за свій емоційно нестриманий «вибух». Олег усміхався і тепло її обнімав, кажучи:

– Моя пташечко рідна, ми щасливо заживемо у вільному нашому краї… Я певний, що скоро наступлять зміни. Диви: вже розвалилася берлінська стіна – символ межі між неволею і свободою. Вже розлазиться Варшавський пакт. Згине тьма кромішня…І про це досить виразно і впевнено говорила мені Нілея.

 

Якщо Раби Господні усвідомлять, що інакше не можна, а лише жити правдою, сповідувати не на словах, а насправді, будуючи своє життя за Заповідями Божими, то світ і людина почнуть реально змінюватися. Я в тому переконаний,бо ТАМ я бачив нечувані зміни!

– Ой, не буде так легко! – Голосно скрикнула Надійка, – Лікар дере з пацієнта, скільки влізе, і немає цьому ні кінця, ні краю… Я все те бачу, але мовчу, бо моментально мене виженуть з роботи. Моя колежанка-хірург якось казала мені: «Колеги дивляться на мене, як на білу ворону… А їм кажу: – Товариство, робіть собі, що хочете – нічого не бачу, се мене не обходить! Не чіпайте мене. – А я своє роблю, висиджую біля своїх хворих… Дехто з цих «колег» ходить і поза плечі насміхається… Отаке життя…».

– А Раби Господні упокорені, як ніколи; кожному смертному щось треба: житло, одяг, харчі і насамперед – гроші! І найменше дбання – про нетлінне, вічне… До церкви піде раз, два в рік, бо, мовляв, «всі так роблять»… Ні, не всі! І раптом диви  …і серце битись перестало…

 

Надійка слухала цю правду в устах Олега, а думка її не покидала …високий будинок, з якого видно Магадан…

 

На це Олег каже:

– Хочеш знати що далі? Раби Господні збунтувались… Вийшли багатотисячними вічами, які нині потрясають майданами. Прапори мають, як полум’я… дзвони б’ють, як на Великдень… грають барабани… марші… марші… демонстрації… А над ними пурхає в блакитних висотах білий Голуб Миру…

 

Але ті з високих будинків трішки принишкли, хоч не припиняють нишпорити серед посполитого люду…

 

І що далі? Побачимо. Якщо глянути наперед, то Раби Господні, осягнувши маєстат свободи, повернуться додому, а на високі крісла сядуть нові правителі…

 

…І все починається з початку…

 

І так у коло…

 

Закляте коло!

 

І знову Раби Господні потягнуть державний віз, впрігшись, ніби коні, у всевладні шлеї… Диригент лише батіжком, як чудесною паличкою, похльоскує по виснажених спинах податочками, нарахуваннями за воду, газ, світло, скоро – і за повітря, бо ж треба берегти, як зіницю ока, отой не змащений віз, хоч скрипить, але тако-сяко їде… І лунає та ж таки музика, як завжди…  

 

Чи візьмуть на себе вину Раби Господні?

 

На другий день він вийшов з будинку на роботу і відчув, як за ним  назирці йде раб, щоб донести своєму начальнику інформацію про об’єкт стеження…

 

24. Експеримент

 Ще пройшовши кілька кроків, Олег умить вирішив зникнути з очей нишпорки. Він швидко пірнув між пішоходів, і нишпорка загубив його, розгубившись. Олег дуже швидко, ніби перенесений невідомою сило, опинився перед входом в інститут. Тут віднині буде місце його праці.

 

Він зайшов у приймальню директора. Секретарка ще не з’явилася. Він постукав у двері директорського кабінету і почув «Заходьте».

 

«Приступайте до праці» – слова директора відкрили Олегові дорогу в майбутнє, а він подякував і попрямував у відділ, де завідуючий вручив йому план роботи і конкретні завдання.

 

Коли він з’явився у відділі, ніхто нічого його не розпитував, але були тут і працівники з тих попередніх років. Вони мовчки споглядали на нього і не скривали свого здивування. Олег свідомо уникав розмови. Не нині! Може, пізніше…

 

Після завершення робочого дня Олег поспішно вийшов перед будинок інституту і уважно дивився навколо і не відчув нишпорків. Тоді він умить кинувся у скверик  навпроти будинку і знову дуже уважно провів зором навколо. Нікого! І в цю мить його раптом пройняла настійлива думка, яка ніби вгвинчувалася в мозок: «Негайно явися в Яремче». І тут же він відчув, що одірвався від землі і з величезною швидкістю опинився в Яремче, ставши на ноги теж у нелюдному скверику. Він не мав часу замислитись, що з ним відбувається, бо поспішав до будинку, в якому жила родина Лесі. Від неї він узнав адресу, будучи ще ТАМ.

 

Олег зайшов у браму і натиснув на ґудзик дзвінка. В напіводчинених дверях постала молода жінка, приблизно років сорок, і Олег мало не вигукнув «Старша сестра Лесі». Не вагаючись, він мовить:

– Ви – мати Лесі?

– Так! – І тут же питання, яке не прозвучало, бо він відповів:

– Я добре знайомий з Лесею. Моє ім’я Олег. Був донедавна з нею

– Де вона?

 

Олег нарешті попросив:

– Вибачайте, може, зайдемо в помешкання… – Зайшовши, каже:

– Слава Ісусу!

– Навіки слава! – Прозвучала відповідь.

– Я вам усе розповім… Але… але… я вас дуже прошу: все, що я розповім, має залишитись між нами. Ба, більше… Як ви вважаєте, в родині, якщо не вміють тримати таємниці, не кажіть…

– Добре. – Мати говорила слабким голосом, і сльози виступили в її очах.

– Заспокойтеся. Ваша дочка жива! Вона повернеться додому… - І далі Олег розповів усе, що знав і бачив.

 

Мати в шоку. Вона безперервно вигукувала «Як таке може бути? Се неможливо! Бідна моя дитина!» На щастя, в помешканні нікого не було з сім’ї: ні батька, ні сестри Лесі.

 

Ще раз і ще раз Олег просив нікому не говорити, бо інакше і він та його молода дружина, і Леся, коли повернеться, і вся сім’я матимуть величезні неприємності, і навіть виникне загроза їхньому життю, і його – також!

 

Нарешті до Лесиної матері дійшло, що таємниця ніколи не має бути розголошеною…

 

Олег прощався з тривогою, бо, власне, не був певен, чи ця жінка дотримає слова…

 

Поволі смеркало. Олег поспішно зайшов у сквер, ніби єдиний його захисток від допитливих очей, і знову його пройняла могутня думка про негайне повернення до Надійки. І в цю ж мить він відчув, що ноги одірвалися від землі і його тіло з великою швидкістю переноситься до Старого міста під будинок його помешкання… Він знову з’явився у невеличкому скверику проти свого помешкання. Олег дуже уважно оглядав кругом, шукаючи нишпорків. Їх ніби язиком корова злизала! Нікого! І він швидко зайшов у будинок. Лише тут він глибоко видихнув і вголос сказав: «Вдалося!»

 

Радісно він зайшов у помешкання. Надійка поралася в кухоньці. Він буквально влетів туди і обняв її, витанцьовуючи разом з нею і вигукуючи «Вдалося! Вдалося!» Нарешті Надійка вирвалася з його обіймів і спитала, що йому вдалося? І він розповів, що йому вдалося зробити після роботи…

 

Надійка вражена. Отже, здатність пересуватися в просторі властива і Олегові. Але наразі він ніяк не може збагнути, яка сила його переносить у просторі…

 

Надійка спитала:

– А тобі не здається, що… – вона завагалася якусь мить, – що твоя думка, як потужна енергія, теж, ну, сприяє перенесенню?

– Можливо… Але є ще одна річ – жетон… Весь час він біля мене… Ми не знаємо, яка енергія криється в ньому… Правда, Нілея…так, не мала жетона, але вона вільно рухається в просторі…

 

Вже зовсім смеркло. Наступив вечір. А вони продовжували обговорювати незвичайну здатність Олега. Раптом Надійка каже:

– Спробуймо! Вийдемо надвір, щоб ніхто не бачив. Я тебе обніму міцно-міцно – і полетимо, куди задумаєш…

– Гадаєш, це безпечно? Ні, ні, – почав заперечувати думку Надійки, яка її не висловила, – небезпечно не тому, що ти можеш упасти, не дай Боже… Ні, небезпечно, що хтось побачить, як ми летимо… О, тоді ті, знаєш, з високого будинку, з якого видно Магадан, згноять мене у своїх лабораторіях…

– Правда, ти маєш рацію, – сумовито промовила Надійка. Олег вловив сум дружини, яка ніби втратила романтичну мрію… полетіти в небо…

– Ні, так не йде. Полетіли! Але ти, може, тепліше вдягнися. Політ швидкий. Наразі я не вмію регулювати швидкість…

 

Радісінька Надійка, як дитина. Вона стала під руку з Олегом, і вони тихо вийшли з будинку. Олег уважно дивився кругом за нишпорками і не відчув їх. Але вони зайшли у безлюдний скверик. Надійка міцно обняла літуна, притулившись до нього з тремтінням. Олег лише подумав, куди б спрямувати виявлену в ньому енергію, ну, хоча б піднятися птахом над його рідним містом, коли обоє відчули, як їхні ноги одірвалися від землі, і їхні тіла знялися в безхмарне небо… Вони пролітали над рідним містом, і Надійка захоплено вигукнула:

– Глянь, Олеже, яке гарне наше місто у вечірніх вогнях! – Під ними сяяло безліч світил, ніби розсипані лампадки на величезний простір, що потонув у темряві, з якої то тут, то там зблиски автомобільних прожекторів вихоплювали на короткий час придорожні дерева, кущі і фасади будинків. Світла вистроювалися в хвилясті гірлянди, які тягнулися, очевидно, вздовж річищ вулиць, якими бігали вервечки світили в два протилежні напрямки. А високі будинки світилися маленькими цятками вікон, розміщеними рівномірними рядами, ніби нанизані спеціально для гри світла з темнотою. Олег і Надійка намагалися з висоти птаха пізнати регіон, над яким пролітали, знайомі їм сквери і парки, вулиці і майдани… Олег мовить:

– Мабуть, не випадково я отримав сей дар… Якийсь сенс його мушу зрозуміти… Звісно, не для забави!

– Мабуть, ти маєш рацію. Але… це прекрасно!

– Ти не змерзла?

– Ні, я тулюся до тебе… Ти палахкотиш, як у спеку земля й повітря…

– Тобі так здається. Тримайся міцно. Мабуть, повертаймося до нашого скверу.

 

Незабаром вони опустилися в гущавині кущів, біля свого помешкання. Олег не втрачав пильності, пам’ятаючи, що нишпорки отримали конкретне завдання стежити за ним… Він прошепотів «Тихо» і затримав рукою Надійку, пильно вдивляючись у напівтемний простір, який їм слід пройти до будинку. Нікого не помітив і не відчув також у сквері, але затягував вихід із темряви. Нарешті вони перебігли пішохідну вуличку і опинилися в під’їзді. Із середин під’їзду в темноті він знову затримався і дивився уважно на весь простір перед будинком. Він хотів стовідсотково впевнитись, що його ніхто не побачив. Адже його здатність пересуватися в просторі мала назавжди залишатися таємницею, крім Надії і… Лесі, коли вона повернеться додому. І невідомо, чи вона теж матиме таку ж здатність?.. Адже перебування на планеті, як переконався нарешті Олег, на залишається безслідним. Ще тільки не вистачало, щоб – не дай, Боже, – узнали ті з найвищого будинку, з якого видно Магадан…

 

25. Повернення дівчини з майбутнього

Навіть для Олега була величезна несподіванка, коли пізнім вечором роздався дзвінок до його помешкання, і він, одчинивши двері, побачив Лесю.

– О Господи, ви вже тут! – Він обняв її, як рідну сестру.

– Олеже, хто там? – Це голос Надійки із глибини помешкання.

– Лесю, знайомтеся, се моя дружина, – і він підвів дівчину до Надійки.

– Дуже приємно, – мовила Надійка, – Олег мені багато розповідав про вас… Я майже знайома з вами.

 

Леся не могла прийти до себе. Вона вкрай розгублена. Сказала, що адресу назвала Нілея – число будинку і назву вулиці… Також точно описала, як виглядає будинок і як до нього зайти…

 

В свою чергу Олег онімів!

– Яким чином вона має інформацію?! – Вигукнув Олег.

 

Ще раз Леся повторила:

– Вона точно розповіла мені. Як вас знайти в Старому місті.

– Ну, й дивина! Правда, вона мені говорила, що перебувала в нашому місті… Але звідкіль вона узнала мою адресу? Тоді ми не були знайомі!.. – Зробивши паузу, він спитав:

– Лесю, ви щойно з… трамваїв? – Він свідомо вжив слово в множині, щоб переконатися, що й дівчина теж так само добиралася сюди.

 

Вона ствердно кивнула головою. Відтак додала:

– Не знаю, як я опинилася в іншому трамваї, тобто не в тому, в який сіла, і… там була кондукторка, а в тому, який довіз мене сюди, був лише водій, який і видає квитки пасажирам. Нічого не розумію! Правда, в першому трамваї я заснула, настільки була втомлена переходом…

– Лесю, спокійно, ви повторили все те, що й було зі мною…

 

Надійка слухала із здивуванням і мовчала. Нарешті сказала:

– Дорога наша гостю. Ви з дороги. Втомлені і, мабуть, голодні…

– Ні, дякую.

– Та що ви говорите! Ми мусимо вас вгостити! – І господиня в якісь лічені хвилини заставила стіл смачними наїдками, пахощі яких наповнили кімнату.

– Вибачте, хоч руки помити… Лице відсвіжити…

 

Надійка завела її у ванну.

 

Дівчина із майбутнього повернулася до себе і поволі мала привикнути до ритму життя в рідному домі…

 

*     *     *

Вранці, після міцного сну та сніданку, Леся, вийшовши з під’їзду, зупинилася перед будинком. Вона глянула кругом: її попередив Олег, що можливе стеження нишпорків; розповів і про свою нову здатність пересуватися в просторі, про відвідини матері і прохання нікому про се не розповідати. Вона слухала його з величезним здивуванням, але ще в квартирі вона зрозуміла, що читає думки господарів. Вражена, вона нічого не сказала і очікувала з хвилини на хвилину такої ж здатності для себе. Вона буквально віддих затримала, щоб відчути в собі незвичайну силу. Її опанувало непереможне прагнення повернутися додому в Яремче, але вона вперто стояла в під’їзді, будучи переконана, що мусить відчути присутність нишпорка. Вона його не відчула і зайшла у скверик перед будинком. Дівчина шукала густини кущів і дерев, аби сховатися, стати непомітною. Знайшовши таку місцину, вона раптом відчула, що невідома сила підняла її із твердого земного ґрунту і швидко переносить повітрям додому, так, додому і тільки додому! Се була її невмируща мрія, яка в сей момент стала реальністю, бо за якийсь час її ноги опустилися в місцевому невеликому парку, в сей ранішній час безлюдному. Отже, ніхто не бачив її приземлення.

 

Леся миттю кинулася до будинку, збігла східками вгору і поспішно натиснула ґудзик дзвінка свого помешкання. За дверима вона почула материн голос «Хто?».

– Мамо, то я, Леся.

 

В цю ж мить одчинилися двері, і Леся опинилася в обіймах матері. Обидві в обіймах плакали від радості повернення…

– Ми гадали, що ти померла. Виплакала свої очі…Але. Коли зайшов до нас пан Олег. Я повірила в його розповідь і запевнення, що ти жива і повернешся. Правда. він не знав, коли се станеться… А ще просив нікому про се не говорити, бо…

 

Леся перебила:

– Мамо все це правда! Повірте. Ні слова немає тут вигадки. Все відбувалося зі мною, як розповіли. І… не можна… ні в якому випадку… про все це розповідати… Та й моїй сестричці Оленці… І татові… Бо будуть і без того неприємності… Мене навчив пан Олег, як повестися з каґебістами. які за мною прийдуть рано чи пізніше… Заведуть у свої кабінети… Але я вже знаю, що слід говорити… Хто цікавитиметься з сусідів і дома скажу, що хотіла заробити за кордоном якусь копійку… А дома не повідомила аби не журились…

 

Мати вислухала розповідь доньки і нарешті запитала:

– Доню, тобі не здається все це… дивним сном? Як таке може бути? Дуже важко повірити! Се неможливо повірити, повір!!

 

Леся слухала запитання і невіру в розповідь, але ще до озвучення питань матері вона прочитала їх, дивуючись, що прочитує думки. Вона й каже:

– Мамо, я теж спочатку, будучи вже на планеті, не могла повірити в те, що зі мною відбувається… Невіра мене дорого коштувала, бо я задумала втечу (ти знаєш, що я непокірна!), коли втеча неможлива! Мамо, я там справді була! Я не хвора, ні. – Якусь хвилину вона дивилася на маму і каже:

– Я переконаю, що зі мною діється. Прошу подумати якусь думку, але мені її не треба говорити. Прошу. – І вона прочитала думку матері: «Бідна моя доня. Невже її покинув здоровий глузд?»

 

Леся повторила думку матері слово в слово! Мати ошелешена!

– Більше того, – мовить Леся,– я маю ще один доказ, але дуже прошу про це нікому, абсолютно нікому не казати. – І вона витягла з кишені жетон, передавши його матері, яка взяла в руки «бляшку» (саме так мати назвала сей незнайомий предмет), повертіла в рука, спробувала розпізнати гравірування на його обох поверхнях і, нічого не зрозумівши, чисто сердечно сказала:

– Лесю, я не знаю, що це таке. На цьому я не розуміюсь… Може, запропонувати подивитись нашому знайомому панові Михайлові, ти його знаєш, відомий в місті годинникар, розуміється на багатьох штудерних предметах, як годинники, всілякі браслети, старовинні перстені і обручки…

– Мамо, я не заперечую… лише одне, аби він нікому не розповів, що бачив…

– О, ти хіба не знаєш? Його родину москалі були вивезли на Сибір, і він там з ними бідував, але, повернувшись, він до нікого не мав злого слова… хоча… знав, хто допоміг окупантам в його «дєлє»…

– Я вже готова до нього йти. Бо й сама не знаю, що це за штука.

– Пішли! – Мати, як і її доня, явно поспішали.

 

Йти недалечко. Майстерня знаходилася на невеликій вуличці, не дуже людній, але громадяни галицького містечка добре знали годинникового майстра, тому тут і вчащав народ з усякими потребами…

 

Переступивши поріг майстерні, причому дзенькнув дзвінок на дверях, сповіщаючи про прихід клієнта, коли з-за перегородки виглянув пан Михайло.

– О, цілую ручки, дорога пані інженєрова, ще й з донею. – Він підійшов до матері й поцілував у руку, а доню притулив до себе і ніж-но провів рукою по її спині. – Прошу, прошу ближче. Перепрошую, я подам табуретки…

 

Коли шановані клієнтки всілися, пан майстер спрямував своє обличчя до них, а на обличчі світилося запитання.

– Ми до пана майстра з одною делікатною справою… – пані інженєрова трішки зам’ялася, але її виручила доня.

– Пане майстре, ми вас знаємо як вельми чемну і дискретну людину. Ви багато перетерпіли… несправедливості. Хочу вам показати одну річ, але я просила б вас дуже настійливо, щоб ви ніколи і нікому не говорили те, що я до вас приносила.

– О, дорогенька панно Лесю, будьте певні, коли ви просите і застерігаєте, то так і буде!

 

Після цих слів Леся мовчки вийняла з кишені жетон і подала його в руку майстрові годинникової справи. Той надзвичайно уважно глянув на нього, відтак підійшов до столика, над яким висіла лямпа, взяв лупу і дуже уважно розглядав невідомий предмет. Гравіровані пів опуклі поверхності прикували його увагу, він прагнув розшифрувати загадкові знаки, що, до речі, завжди його цікавили. Нарешті, він прагнув зрозуміти, з якого матеріалу зроблений предмет, і ніяк не міг второпати: поруч лежав магніт, але жетон на нього не реагував; в той же час пан майстер бачив, що це ні алюміній, ні бронза, ні, тим більше, нержавіюча сталь. Раптом з’явилася думка, що це і не археологічна пам’ятка, оскільки він побачив би матеріал, з якого всі археологічні пам’ятки… Ні, се щось інше…

 

Він підняв очі і глянув на Лесю.

– Дорогенька панно Лесю. – мати уважно стежила за паном майстром і ловила слова, які він говорив. – Мені здається, що… сей предмет (не знаю, як його іменувати)… здається… гм… не земного походження… Вибачте, якщо я кажу щось не те.

– Та ні, пане майстре… Я… я, – Леся глянула в бік матері, – інтуїтивно відчуваю, що вам можна… безмежно вірити… Ви гарна людина… Тому я не боюся вам сказати правду.

 

Пан майстер стояв перед Лесею і був розчулений мало не до сліз.

– Ви маєте рацію. Предмет неземного походження, і він зв’язаний зі мною в час моєї ТУТ, – вона зробила наголос на це слово, – відсутності щось майже два роки…

– Панно Лесю, я дещо чув, але не вірив чуткам… Всіляке плещуть язиками… Виявляється є істина, але не всім її треба знати…

– Справді так, пане Михайле. Ви узнали мою таємницю… Тому ще раз вас дуже прошу, нехай ся таємниця залишиться між нами. Се… для добра всіх нас… – Леся зробила невеличку паузу, а потім мовила: – Зрештою, я й сама не знаю призначення жетона – така його офіційна назва… ТАМ, звідкіля я повернулася додому, до себе… Так само не знаю до кінця… свого призначення, задля якого мене повернули додому… Пане Михайле, я вам дуже довіряю… Дякую також за довір я до мене, до нас з матір’ю…

– О дорогі пані інженєрова, панно Лесю, свої люди мають бути солідарні. Бачите, що починається… Імперія розвалюється на наших очах. Грядуть зміни… Панно Лесю, може ви й для цього… прибули? Молоді належить майбутнє…

 

Розпрощавшись, клієнтки залишили ательє майстра годинникової справи. Мати мовчала. Все ж таки, вона вражена незвичайним довір’ям доньки до пана Михайла. Відчитавши думки матері, Леся пояснила їй, що вона відчула довір’я до пана майстра, бо читала його чесні думки. «Се щира людина без подвійного дна. Таких нам треба мільйони!». Цю думку вона й сказала матері, яка побачила і відчула, що її доня за час відсутності надзвичайно духовно виросла…

– Лесю, ти дуже змінилася в неймовірно гарну сторону.

– Дякую, мамо.

– Але я дуже тривожуся за тебе.

– Все в руках Божих! – Почула мати, але вона не почула від Лесі ще однієї інформації про її здатність пересуватися в просторі, а мати не запитувала, яким транспортом вона раненько приїхала додому із Старого міста…

 

*     *     *

Увечері десь о шостій з хвилинами Леся відчула в неймовірний спосіб, що їй треба вийти надвір. Автоматично вона вийшла з будинку, і їй назустріч ішов Олег. Вона дуже зраділа йому, бо вже почала відчувати певну розгубленість, не маючи остаточної відповіді на елементарні питання: Яка мета її повернення? Який обов’язок покладений на неї після повернення? Врешті-решт, в чому її покликання після повернення додому? Питання нуртували в ній, як неспокійний водопад, але вона ще не знайшла єдиної і вірної відповіді. Саме тому вона потребувала, як і ТАМ, підтримки.

 

Олег з’явився своєчасно, хоча мета його прибуття сюди була інша. Дівчина радо його зустріла і зразу ж повідомила про свої неспокійні питання.

– Я багато роздумую над цим. Переконаний, що на нас покладений обов’язок переконати землян прийняти Закон, єдиний на всю планету і з обов’язком повністю його виконувати без будь-яких оправданих чи не оправданих відхилень, у формі Заповідей Божих.

– Олеже, на нинішній день – се утопія. Це неможливо, і перешкодою є насамперед людина, людство, суспільства, держави, політичні блоки, партійні об’єднання  і т.д. і т. ін.

– Се правда, Лесю, але з чогось треба починати. Чому земляни не можуть повторити крок людей з цієї планети – ТАМ? Ми їх бачили. І люди негайно почали б змінюватися…

– Олеже, повірте, одноголосно і повсюдно скажуть – утопія!

– Погоджуюсь. Нині – се направду утопія? І що? Не знайдеться жодної особи на планеті Земля, яка не приєднається до нас? Ні, знайдеться!!

– Таку особу я знаю навіть у нашому містечку. Але всесвітній загал – що він скаже на нашу заяву?

– Переконаний, що той «загал» уже нині не однорідний… Пригадайте, як ми прагнули ТАМ дійти до Берега… Ми вірили в нього і таки прийшли! Хоча… хоча, – Олег спробував сформувати думку, – хто зна, як для нас склалося б, якби… залишилися…

– Говорите неможливе…

– Справді, я шалено прагнув повернення… – Помовчавши, випалив одне слово, – В пекло!

– У ріднім краю навіть дим коханий, – дівчина промовила словами поетеси-однойменниці…

– І все ж, ми зобов’язані виконати наше завдання в будь-яких формах. Аби лише був невідворотний наслідок…

 

Думки Олега відлунювали в Лесі (він прочитував її не висловлені роздуми), які нарешті озвучила:

– Що з того, що я маю університетську освіту, – говорила з неприхованим болем, – коли безсила хоч що-небудь змінити?

 

Олег рішуче заперечив, висміявши прояв її інтелігентської м’якотілості. Мовить твердо:

– Ні, ви наділені могутнім даром – своїм чином, своєю надприродною здатністю переконати сотні, тисячі, мільйони людей! Злетіть над ними, покажіть, на що ви здатні – і вони приймуть нашу віру в зміни. Бо всі захочуть піднятися в чисті блакитні небеса, як вільні птахи у вільному просторі!!

– Дорогий Олеже, ви мене переконали!

– Отже, пишемо звернення.

 

Сиділи вдвох у неї вдома. Змінювали слова. Сперечаючись, редагували, поки не з’явилася цілість тексту, логічно впорядкованого, як заклик до чину.

 

26. Звернення

Політ у блакитних небесах

Олег обійшов багато редакцій, пропонуючи звернення, і кожен редактор, прочитавши його, кивав заперечно головою. Коли ж він настоював, то йому відповідали: «Ще до кінця дня не розпродають газети в міських кіосках, коли мене з тріском звільнять з посади редактора!» Олег уже втрачав надію оприлюднити звернення, коли, добряче втомлений забрів у ще одну газету – зовсім новеньку, яка з’явилася з початком багатотисячних віч. Власне, вона постійно друкувала інформацію про все, що стосувалося масових публічних виступів проти конаючого режиму. Газетою вельми зацікавилися зарубіжні репортери, кореспонденти, опубліковані матеріали появлялися в перекладах у багатьох  пресових агенціях всієї Європи та Західної півкулі.

 

Олег зрадів, коли стихійно потрапив у редакцію. Прочитавши, редактор зразу ж узяв текст для друку. Він навіть не вимагав від Олега особистого підпису… 

 

Ранком Олег розгорнув газету і на її чільній шпальті прочитав:

 

Звернення

До українців в Україні і поза її межами, до національних спільнот світу, держав і державних керівників, людей доброї волі і всіх, кому дорога наша прекрасна планета Земля.

 

Враховуючи нинішній час змін, які крокують світом, звертаємось з найбільшою увагою прочитати і зробити відповідні висновки з нашого Звернення, а саме:

 

Щоб уникнути постійних воєн, завоювання чужих територій, масового кровопролиття, бандитських агресій та анексій, взаємного знищування та кривавого поборюванння, фізичного та культурно-духовного нищення людини, національних мов і культур, грубо перекреслюючи майбутнє прекрасної планети  Земля;

 

Щоб уникнути глобальної катастрофи з неминучим використанням смертоносної ядерної зброї, від якої загине сучасна цивілізація, –

 

Закликаємо

Прийняти у формі і змісті Всесвітній Закон, а саме Десять Заповідей Божих, не відмовне і не формальне сповідування яких приведе до Вічного Миру на Землі, розквіт національних спільнот, справедливість у міжнародних стосунках, зміни в самій людині, безмежне вдосконалення життя – безцінного дару Господнього.

 

Закликаємо державних керівників, незалежно від політичних орієнтацій, культурно-духовних діячів, філософів, письменників, митців, учених вищих шкіл та наукових установ, Національних Академій Наук, всього світового інтелекту зупинитися перед загрозою самознищення і стати на шлях Вічного Миру і розквіту людини та її добробуту.

 Керівники громадської організації

  «Божий Заповіт»

 

Через пару днів Звернення облетіло весь світ: провідні газети Европи, США, Канади, Латинської Америки, Японії і Китаю та країн регіону Азії і Близького Сходу, Африки надрукували його різними мовами; політологи, державні керівники коментували зміст Звернення і теж поширювали коментарі в світових ЗМІ. Звісно, були й скептичні висловлювання, дехто вдавався до іронії, але се були спорадичні випадки. Світ прийняв Звернення, а тепер наступний крок мали зробити політики.

 

Місцева газета впродовж кількох тижнів на перших сторінках подавали  коментарі. Включилися в пропагування ідеї Вічного Миру й староміські журналісти, політологи, політичні і громадські діячі.

 

Олег разом з дружиною та Лесею раділи від свого сміливого починання… Вони розуміли, що се тільки перший крок, і надіялися, що всесвітній резонанс на їхнє Звернення викличе наступний крок – прийняття Всесвітнього Закону.

 

Церкви – УГКЦ, яка вже в той час вийшла із підпілля, також УПЦ КП, АПЦ – одноголосно заявили про свою підтримку ідеї Вічного Миру, причому відзначили, що сповідування Заповідей Божих набуває з моменту підписання Всесвітнього Закону ніяк не формальні ознаки, а такі, що характеризують спосіб життя і щоденну поведінку кожної людини на планеті Земля. Водночас звернули увагу на те, що досі часто-густо траплявся, на жаль, відхід від цих засад, що постійно викликало трагедії, моральні і фізичні рани не лише серед окремих людей, родин, але й національних спільнот і суспільств у різні історичні часи і до сьогодні, а також найжахливіше з усіх жахів – війни, голодомори, винищування народів та етносів. Це відбувається до сьогодні саме з причини формального сповідування Заповідей Божих у той час, коли мали б стати насамперед альфою та омегою життя кожної особи на планеті Земля і в усіх діяннях нинішньої людської цивілізації…

 

Щоправда, наразі не заявила про свою думку Церква Московського патріархату, яка в багатьох регіонах країни мала численні парафії. Дехто з громадян Старого міста іронізував, що, мовляв, москалям не треба Вічного Миру, бо… тоді… розвалиться російська імперія…

 

Олег отримав інформацію від редактора газети, яка перша опублікувала Звернення, що ряд громадських організацій влаштовує за пару днів всенародне масове віче на стадіоні. На думку редактора, було б добре, коли б підписана громадська організація доручила своєму представнику виступити на віче.

 

Олег вхопився за цю пропозицію і, потелефонувавши Лесі, запросив її негайно сюди приїхати. Увечері вона прилетіла, схвильована, бо гадала, що наявна негативна реакція на їхнє Звернення. Коли Олег показав відгуки в світовій пресі, вона була неймовірно вражена. Олег виклав їй «програму дій».

– Потрібне підтвердження нашої заяви. Я гадаю, що найкращий спосіб переконати маси людей, які ознайомлені із Зверненням, просто розповісти їм, що ми є свідками змін після прийняття Всесвітнього Закону.

– Так то так, – каже Леся, – але це може стати об’єктом іронії над нами, насміху: мовляв, чим ви, базікали, доведете своє перебування десь то там, де відбуваються якісь фантастичні речі…

– Так, тут є рація. Але ми продемонструємо підтвердження – ми полетимо в небо. І це стане найкращим доказом, що ми не базікали…

– Припустимо, що це спрацює на нашу ідею. Але мене гризуть сумніви, чи офіційна влада… якраз стане переслідувати нас за… збурення мас проти неї ж, поки вона ще тримається, хоч і вельми розхитана…

– Гадаю, що ми її ще більше розхитаємо… А втім, якийсь відсоток ризику, безперечно, є. Звісно, вона, влада, хоче втриматися, але… Та що насправді відбувається – вже ніхто з наших людей ніч на йоту не вірить, що окупант буде й далі тут панувати. Та й в столиці теж гуртуються люди… Ні, треба діяти навіть спонтанно, не дати отямитись отому всьому зброду, що сидить на шиї нашого народу…  

 

Леся слухала й усміхалася, і Олегові згадалася тепла, часом загадкова усмішка Нілеї…

 

Вирішили втрьох як представники організації прийти на віче.

 

Староміський стадіон легко міг вмістити сто тисяч і більше людей. Коли троє нікому не знайомих людей піднялися до трибуни, керуючий вічем спитав, кого вони представляють, і Олег назвав, хто він, то керуючий вічем буквально онімів. Нарешті, прийшовши до себе, запропонував:

– Я відкриватиму віче і зразу ж представляю вас і надаю вам слово. Згодні?

– Так, – твердо відповів Олег, але його спиною пройшли мурашки, коли він побачив море людей і почув шум тисячі голосів, що лунали, як клекіт птахів… Йому ще ніколи не доводилось виступати перед такою масою людей, які прагнуть почути щось особливе, незнане і важливе…

 

До мікрофона підійшов ведучий. Він сказав, а голос його пронісся на весь стадіон, як клич, могутній і безперервний:

– Шановна громадо! – після цих слів стадіон раптово стих, ніби магічний диригент, змахнувши паличкою, дав знак почати дійство. – Я уповноважений відкрити наше багатотисячне віче, як воля народу, нації.

 

Стадіоном  прокотилися бурхливі оплески, і в гущі людей раптово появилися національні прапори, що лопотіли на легкому вітровії…

 

І в цю мить заграв Козацький марш, яким в той час, повний сподівань, одкривалися громадські акції.

 

Після завершення маршу ведучий промовив:

– Шановна громадо! Надаю слово представнику громадської організації «Божий Заповіт», звернення якої недавно опубліковане в одній з наших газет, а відтак у всіх провідних газетах світу…

 

Стадіон вибухнув потужними оплесками і вигуками «Слава! Слава! Геть неволю! Геть війни!Геть убивства!»

 

Коли стадіон стишився, Олег промовив:

– Шановна громадо, Слава Ісусу Христу!

– Навіки Слава! – Лунало в усіх частинах стадіону. Олег продовжив:

– Звертається до вас людина, яка на власному досвіді побувала ТАМ, де вже діє Вічний Мир завдяки прийняття Заповідей Божих. Час прийняття цього закону став поворотним пунктом всієї життєдіяльності планети, де я побував…  

 

Стадіон зашумів. Почалися викрики, зміст яких доносився до оратора. Тоді Олег підняв руку, і стадіон поступово стишився.

– Я прошу вас спокійно мене вислухати. Все, що я скажу, є правда. Ми подамо доказ нашого перебування поза нашою планетою. Повірте мені: з моменту прийняття Вічного Закону люди почали змінюватися, вдосконалюватися, бо почали по-іншому жити, дотримуючись не формально, а по-справжньому Заповідей Божих. Уважно слухайте мене: я, Олег, свідчу вам, громадянам нашого міста і гостям, які тут присутні, що прийняття Заповіту Божого як Закону докорінно змінить ваше життя і життя всієї нації, усіх народів планети Земля. В доказ того, що я свідчив перед вами, пропоную уважно дивитися, що зараз відбудеться. Біля мене наша землячка Леся із Яремче. Певний час вона була ТАМ зі мною. – І він звернувся до Лесі, але звернення прозвучало і в мікрофоні на весь стадіон. Леся тримала в руках два маленькі національні прапорці.

– Лесю, ви готові?

– Так! – Прозвучало на весь стадіон, який мовчав, очікуючи невідомого. І тут Леся вигукнула  на весь стадіон:

– Полетіла! – І в цю ж мить вона одірвалася від трибуни, збитої з вигембльованих дощок, піднімаючись вгору і скеровуючи свій політ над морем голів, що спостерігали неможливе диво. Дівчина знялася на достатню висоту і згори спостерігала хвилювання людей. Вона вільно розмахувала прапорцями, ніби вітаючи їх.

– Шановна громадо, так само і я продемонструю вам підтвердження мого свідчення.

 

Олег стояв на краю трибуни, відгородженої невисоким дерев’яним бар’єром. І в цю ж мить теж піднімається над трибуною під бурхливі овації стадіону. Він пролітає, піднявшись вгору над бурхливим морем голів і нестихаючими бурхливими оваціями, гул яких доноситься до нього. Здійснивши кілька обльотів над стадіоном, він скерував політ на трибуну, куди повільно опустився.

 

Грім овацій не стихав. А над стадіоном продовжувала політ Леся. Люди дивилися вгору і не відчували потреби щось вияснювати в тому, що побачили…  І в цей момент десь із гущі людей прогриміла автоматна черга, правда, дуже коротка. В одному місці стадіону гурма людей оточили стрільця, який зразу ж після пострілу повалився мертвим на землю, але тримав у руці автомат. Біля нього валялося кілька патронів, що їх підібрав один із громадян міста.

 

Після пострілів, які були призначені для Лесі, що підтвердив учасник віча, бо стояв біля стрільця і бачив, куди він цілить, дівчина вмить почала опускатися і ступила на трибуну. «Кулі були  призначені для мене, але вони вбили стрільця!» – Ці слова вмить почув Олег, який кинувся між люди, в юрму, що зібралася навколо мертвого стрільця.

 

Диву не було меж. Стрілець цілив у дівчину, а кулі повернулися на нього! Були свідки. Їх багато. З’явилася міліція. Учасник віча передав патрони з автомата. Кулі знаходилися в його тілі. Ніхто не зрозумів, яким чином кулі, націлені на дівчину, повернулися проти вбивці…

 

Леся не могла зійти східками з трибуни. Її ноги ніби схопив параліч. Вона смертельно зблідла. Переляк ще досі з неї не вийшов. Отже, вона мала сьогодні загинути! І врятована чудом!

 

Дівчина ще не була в стані усвідомити, хто ж її врятував. Щось сталося незвичайне, се справді чудо…

 

Нарешті Леся зійшла східками вниз. Люди розступалися і вітали її оплесками. Вона насилу усміхалася. Якась жінка підійшла до неї: «Лесю, тримайтеся, ми вам віримо!»

 

Підійшов молодий учасник віча і вручив їй червону троянду, кажучи: «Лесю, ви героїня!» Блідість зійшла з лиця дівчини, і на личку появився сором’язливий рожевий колір. Вона шепотом мовила: «Дякую».

 

Леся прямувала до юрми, прагнучи стати поруч Олега. Він мав би їй пояснити, хто повернув кулі, призначені для неї.

 

Коли вона підійшла до юрми, люди розступилися і заплескали в долоні, хоча тут поруч лежав на землі її вбивця. Біля Олега стояла Надійка, яка зразу обняла Лесю, як тільки вона підійшла, і відчула, як тремтить її тіло. «Господи, що діється? – Тихо мовила Леся, – Нічого не розумію…» – «Мила Лесю, заспокойся. Головне – ти жива», – потішила її Надійка.

 

Олег бесідував з майором міліції, який встановляв особу убивці. За документами, що знаходилися в його кишені, убивця з підрозділу КҐБ… Олег сказав капітану: «Все ясно! Важливо лише, аби слідство було проведене об’єктивно, і не вішали на когось із нас або на будь-якого учасника віча». Майор глянув на нього і сказав: «Усе може бути…»

 

Під’їхала швидка допомога. Лікар констатував смерть від автоматної черги. Всі кулі в тілі вбитого. Слідство покаже, чи вони з автомата вбитого. Лікар сказав: «З усього видно, що це самогубство». Капітан міліції на це лише мовчки усміхнувся. А Олег диву дивувався. Але потім, все ж таки, визнав рацію лікаря, який не бачив, що насправді тут відбулося. Отже, лікар лише підтвердив, що, якщо кулі належать до автомата, який знаходився разом з убитим, то, ймовірно на 99 відсотків, сталося самогубство…

 

Люди довго не  покидали стадіону, вражені побаченим і убивством стрільця, що цілився в дівчину. Репліки, уривки фраз, вигуки учасників віча Олег ловив і прагнув скласти картину реакції людей, які на власні очі бачили неймовірне – політ дівчини і його, а також дивне вбивство убивці, який мав намір убити Лесю. Ті з високого будинку, з якого видно Магадан, ніяк не можуть заспокоїтись і нарешті погодитися з тим, що відбувається щось інше, незрозуміле їм, але се не значить, що насправді нічого не відбувається… А підісланий убивця, як видно, свідчить про те, що там, у цьому ж будинку, й надалі не відмовляються від грубих провокацій, підтверджуючи просту річ, що імперія, переживаючи крах, ніяк не може відійти на той світ, не зчинивши тут апокаліпсису… Се невеселі думки…

 

Олег разом з Надійкою та Лесею простували додому. Обоє радили Лесі заночувати в них заради її безпеки. Леся погодилася.  «Повірте, мої дорогі друзі, досі я вважала, що ніхто не зазіхає на моє життя. Виявилося, аж ніяк не те! Як легко помилитися, коли легковажиш певні обставини… Невесело якось усе це…» – «Правду кажеш, Лесю, невесело, бо довго ще йти… до храму», – мовить Надійка.

 

Олег мовчав. Перед його очима не сходив труп убивці, підісланого спеціально до них. Хто знає, може, й на нього теж призначалися кулі… А сталося все навпаки!

 

*     *     *

Надійка приготувала вечерю. За столом, нарешті відпружившись, Леся спитала:

– Скажіть, може, я помиляюсь, мені здається, що кулі відвернула сила, яку представляла… Нілея…

– Здається, тут помилки немає. Але можна уточнити: Лесю, при вас є жетон? – Питав Олег.

– Звичайно. я з ним не розлучаюся.

– Добре. Все ж таки, я припускаю, що жетон передає інформацію, а «Центр» – умовна назва – реалізує все, що потрібно в даний момент. Це всього лише мій здогад.

 

Надійка:

– Ймовірно, кулі відвернула «тарілка». В час, коли Леся піднялася вгору, я глянула в небо і за деревами, що стіною стоять біля стадіону, мені здалося, я побачила мельком «тарілку». Я не затримала в цю сторону погляду, бо мені було цікаво, як злітає Леся. Ніхто не міг водночас побачити «тарілку», бо люди на стадіоні, вся обслуга, в т.ч. й міліція, яка стежила за порядком, як і нишпорки, яких тут було доволі, не сумнівайтесь, – буквально все живе гляділо в простір, де пролітала Леся. А «тарілка» мельком з’явилася з протилежного боку. Зовсім природно, що її ніхто не бачив. Я теж могла не побачити … Все живе, отже, стежило за подією над стадіоном. Але я зараз не знаю, чому я глянула в той бік… Це мені незрозуміло, але мій погляд в той бік затримався на секунду-дві… НЛО, виявляється, стежив за стадіоном… слідкував за кожним рухом усіх учасників віча… НЛО знейтралізував стрільця його ж кулями! Така моя думка.