Прощання (автор: Н. Орелець)

опубліковано 21 серп. 2013 р., 12:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 серп. 2013 р., 10:46 ]

Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 стор.

 

Поет-упівець. Уродженець Наддніпрянщини, «з берегів на Орелі», як писав у одній із своїх поезій. У підпіллі ОУН і в УПА був відомий як Професор. У 1944-47-х роках, перебуваючи з частинами УПА на Закерзонні, написав цикл віршів «Прощання». Тоді відділи УПА вирушали з обезлюдненого Закерзоння (десь у вересні 1947 р.) на Україну. Тієї ж осені були відомості, що цей обдарований поет загинув у бою. Н. Орелець, за свідченнями колишніх вояків-упівців, що добралися на Захід, користувався загальною любов'ю і пошаною серед підпільників та в лавах УПА, де іноді мав свої літературні виступи.

ПРОЩАННЯ

Моєму другові Н., що відходить на Схід

Тільки там народ виходить із неволі,

де є кому вмирати за свободу.

Автор

1

Ідете в Україну – о, знаю,

Закерзоння лишати Вам жаль.

Бо ж тут Ви гартували скрижаль

У вогні для Нового Синаю.

 

Бо ж на нині пустому просторі –

Наші предки й друзі-вояки...

Імена їх, і кров, і кістки, –

На сторінках майбутніх історій...

 

Понесіть же їм славу між люди,

Що в неволі терплять вічний лютень,

Понесіть же на Схід, «за кордон»!

 

Хай дрижать там пилати і юди,

Бо ж була Україна і буде, –

Бо ж встають вже – Антей і Катон!

 

2

Передайте в степи України,

В усі села, містечка й міста,

Де родився я, ріс, виростав,

І учився, щоб бути їх сином,

 

Сповістіть: не в тюрмі я десь канув.

Обминув я й німецький полон, –

І включився в ряди тих колон,

Щоб зробити Вкраїну вульканом...

 

Вже шість років минуло віднині,

Як «немає» мене в Україні,

Як шука окупантська рука...

 

Та я верну ще, верну, о, верну,

І усюди луною полину,

Коли зривом повстане вулькан!..

 

3

Прошу Вас, передайте дружині

(Як жива й не забула мене):

Повернуся з Воскресним я днем,

Як в бою з ворогами не згину...

 

Я не міг залишитись в покорі!..

Через те й прощав Тебе я,

І мандрую лісами в боях,

Серед месників грізних, суворих...

 

З хуртовин принесу Тобі весни,

Або впаду в боях я, як месник...

Знаю: трудно. Порада: «Борись!»

 

Пригадай, як прощалась зі мною

(Ти була у сльозах і сумною...

…………………………………)

«Якби більший, то хайби й...»

 

4

Як зустрінете карі очиці

В школяра з простим ім'ям...,

Передайте: «Синок, не корись! –

Знай: доба Твоя – люта вовчиця!..»

 

І з п'ятьох, може, стрінете брата,

Що за «родіну» десь не пропав, –

Передайте: «За мною, в УПА! –

Тут ковчег, якори й Арарати!..»

 

Прошу дещо сказати й від себе

(Вам видніш буде, що для них треба),

Розкажіть про добу їм обом.

 

Щоб вони в боротьбі виростали,

Не приспав їх щоб кат отой – Сталін,

Щоб в душі в них для бомб був атом!..

 

5

Як побачите ж там десь матусю

(Стара жінка – я в неї удавсь),

То скажіть, що я е... не продавсь,

А в підпіллі... і нею журюся...

 

Ощасливте Ви їй хоч хвилину,

Тепле слово даруйте Ви їй,

Щоб відчула, що Ви їй є свій,

Щоб відчула себе біля сина!..

 

Подивіться на дні її сірі,

Пригадайте і рідну – в Сибірі! –

І усіх матерів рідних піль...

 

Розкажіть їй про все, любий друже; –

За синами вона хай не тужить,

Бо й пішли ж ми, щоб знищити біль...

 

6

Подружила нас доля Вітчизни

(Рабства доля, біль, стид або страм) –

Один гнів у Дніпра і Дністра

Виринає до бою і тризни!..

 

І хоч я з берегів на Орелі

(Дніпра донька, і Крутів сестра),

Ну, а Ви – зі Збруча і Дністра,

І близькі Вам Лисоня й Говерла,

 

Карпат донька, де гнів вибухає,

(Окупантів вогнем випихає),

Разом ми? І мета в нас – одна.

 

Лід неволі – той лютень – зламати!

А тоді: «На ковчег! Арарат!..

На причал! І на... рідний Синай!»

 

7

Ідете... Прощавайте ж, мій друже!..

Жаль без Вас залишатись мені...

Я б хотів до кінця своїх днів

Іти з Вами, так ясним і дужим!..

 

Піду з друзями (й Вами у серці),

Революції шляхом підем.

Оповім про Вас в тисячах тем,

В цілях збільшення кадрів до герців!..

 

І в трудну – найтруднішу хвилину

До Вас серцем я завжди прилину! –

Нас ніхто не розлучить ніде!

 

І я – поки живий! – одне знаю:

Корабель, Арарат, до Синаю!

Океани пройдем, а зійдемсь!

 

Замість підпису

 

Зріє сила вулькану глибинна,

Дуб здригається й тиха верба,

І – дивися, дивись! У раба

Випрямляється зігнута спина!..

 

Плине час, і – я бачу, я знаю! –

Революція шквалом гряде!..

О, червоний Єгипет паде,

Фараонів раби поконають!..

 

Еманацію древнього рабства

(Сталіновим офарблену «братством»), –

Оту змору всю, –  знищить нарід! –

 

Розіб'єм, і – в огонь і насіння!

Розбудуєм свій Храм Воскресіння.

...Самостійна із роду у рід!..

14.IX. 1947 Закерзоння