Принцип бумеранга (автор: Ковалишин Оксана)

опубліковано 7 черв. 2013 р., 13:40 Степан Гринчишин

Кажуть, за все у житті треба платити. Зробиш комусь зле, а потім і тебе спіткає невдача там, де не чекаєш. Але ця історія переконала мене в тому, що й добро повертається до тебе. Мов той дитячий бумеранг, який злітає у повітря і, зробивши коло, потрапляє просто до твоїх рук.

 

Сім років тому незнайомець допоміг моїй донечці, а я навіть не подякувала. А потім його доля опинилась в моїх руках...

 

Світ не без добрих людей

– Мамо, я – студентка!

Наталя сяяла від щастя, а я не могла отямитись.

– Не може бути! Невже апеляційна комісія прийняла рішення на твою користь?

– Ой, там така історія була... Два викладачі затялися і не хотіли виправляти трійку, але один лисуватий дядечко влаштував їм скандал. Сказав: "Людина рік вчилася на підготовчих курсах вашого вишу. За випускову роботу ви поставили їй п'ятірку, а за творчий конкурс при вступі – трійку. Шановні колеги, порівняйте ще раз ці дві роботи, бо я не бачу між ними різниці. Отже, напрошується висновок: або ваші курси – фікція, або ж ви помилились з оцінкою тепер, бо тут має бути п'ять. Виправляйте, інакше я писатиму доповідну в міністерство". У них не було виходу, виправили!

 

Я зітхнула з полегшенням:

– Що ж  світ не без добрих людей. Треба якось віддячити тому чоловікові. Пляшку гавайського рому купити, чи що... Ну так, символічно.

 

Наталка розсміялась:

– Ти така кумедна, мамо. Якщо сама любиш ром, то чому вважаєш, що усі в захваті від нього? До того ж де ми візьмемо гроші на елітне спиртне? Що у нас там в холодильнику? Два яйця і миска вареної гречки? Ой, вибач, ще є кілька гілочок петрушки і морквина!

 

Вона мала рацію. Ми сиділи без копійки і майже без продуктів. Сім років тому моя родина переживала не просто скрутні, а й трагічні часи. Наприкінці червня помер мій чоловік, батько Наталі. Зробили три операції, та хвороба виявилась сильнішою. Ми витратили усі заощадження, влізли в страшенні борги, але не допомогло нічого. Півроку тому я навіть звільнилась з роботи, бо мій нещасний чоловік потребував цілодобового догляду. Тож допомогти доньці зі вступом, "задобрити" членів приймальної комісії я не могла.

 

Але моя Наталя–— молодець! Ночами сиділа за підручниками, бігала на курси. Два іспити (а це були тести) у нашому виші склала на відмінно – тут до неї не могли "підкопатися". Тому й "зрізали" на творчому конкурсі, поставивши трійку. Омріяний архітектурний факультет став недосяжним. Але донька подала на апеляцію. Я не вірила, що це щось змінить. Проте знайшовся отакий принциповий "лисий дядечко" і врятував її!

 

– Наталю, ти знаєш його прізвище? Я б хоч подякувала тому викладачеві. А то негарно якось...

 

– Він не з нашого університету. І навіть з іншого міста. Такі правила – до апеляційної комісії входить один викладач "збоку". Знаю тільки, що його звуть Іваном Васильовичем. Ти уявляєш, скільки таких в Україні?

 

– Що ж, залишається хіба що молитися за здоров'я того невідомого Івана Васильовича, котрий дав тобі путівку до омріяного фаху. Вчися!

 

Іване Васильовичу, це ви?!

Минуло сім років. Я не повернулась до адвокатської практики. Колишня однокурсниця покликала мене до районної прокуратури. Спочатку я вагалась – ніколи не працювала слідчим. Але втягнулась.

 

Не так давно я розглядала справу про нещасний випадок на будівництві. Під час спорудження котеджу раптом обвалилась стіна. Потерпів робітник, йому ушкодило хребет. Проте фірма-забудовник відмовлялась виплачувати компенсацію. Провину звалювали на архітектора, який нібито припустився помилки при проектуванні котеджу.

 

Справу розглядали уже два роки, були численні експертизи, перевірки. Все вказувало на порушення технологічного процесу: спритні керівники фірми вирішили заощадити на фінському розчині й балках, купили щось незрозуміле і несертифіковане. Але директор компанії доводився двоюрідним братом одному посадовцеві з обласного управління земельними ресурсами. Спочатку той пан пробував зі мною домовитися "по-доброму". Потім почались дзвінки з різних високих кабінетів, даліпогрози. Мене намагались усунути від слідства й віддати справу іншому слідчому. Але подруга, яка взяла мене на роботу, зуміла мене відстояти.

 

І от я пишу висновок: "Кримінальну справу Оришка І.В. закрити за відсутністю складу злочину". Зате передаю до суду матеріали на нечесних комерсантів, які заощадили на матеріалах ціною людського здоров'я. "Що ж, пане Оришко І.В., тіштеся, що я така непідкупна і добра", – усміхаюсь своїм думкам.

 

У цей час до кабінету заходить Наталя.

 

– Мамо, я теж уважно дослідила проект того котеджу, архітектор – майстер своєї справи, – каже вона. – І мій директор з цим згоден. Ти відпустиш того Оришка І.В.?

 

– Вже відпустила. Ходімо на каву, доню. У мене був важкий день.

 

Але у коридорі нас зупиняє літній чоловік: "Добрий день, я хотів би поговорити зі слідчою Ковалишин, моє прізвище – Оришко".

І тут моя Наталя робить великі очі й верещить:

 

– Іване Васильовичу, це ви?! Мамо, це той чоловік, завдяки якому я вступила! Іване Васильовичу, ви пам'ятаєте мене?

 

Той поправляє окуляри:

–Даруйте, ні...

– Та це ж просто бумеранг якийсь! – волає Наталка. – Спочатку ви мене рятуєте, а тепер моя мама – вас.

 

– Зараз я усе вам поясню, – втручаюся в розмову. – Ходімо з нами на каву. Я пригощу вас, Іване Васильовичу, чудовим гавайським ромом. Сім років цього чекала. Сподіваюсь, ви любите ром?

 

Ми з Наталкою хапаємо очманілого і переляканого лисуватого дядечка попід руки і тягнемо до кав'ярні...