Повернення до Трої (автор: Сеник Любомир)

опубліковано 8 лип. 2013 р., 10:49 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 лип. 2013 р., 11:40 ]

(Цикл із нової книги «Містерійні видива»)

introductio:

 

Здається: все! Кінець!! Нема,

нема землі. Немає сонця.

Нас огорнула вічна тьма…

В бою умерти вже й не конче,

бо воїни убиті-перебиті.

Дими висять немов тумани.

На згарищі кінь б’є копитом.

Не чують мертві. І не встануть…

Лиш птах ячить в димах, і зов

його вже постає з нестями,

вже  будить невільничу кров…

 

*

О, як, скажи, мій друже, як

даль осягнути заповітну

і, погасивши переляк,

в країну мрій ввійти блакитну?

 

Нема країни – гине люд

в ярмі під чоботом чужинців –

чужа їх мова, злісна лють,

ворожа зґрая ставить сильця.

 

Невже сконала наша міць

в огні палахкотливім Трої?

В огненнім сплеску блискавиць

чи станем дружно знов до бою?

 

*

Дитино, ти туди не ходи –

там мачуха зла,

там лисиця –

злодійка,

там чужий

краде все,

що легко лежить.

І тебе украде –

матуся буде плакати,

батечко журитись

і сивіти.

І калина біля хати

ридатиме 

кривавими сльозами

за тобою,

щебетухою.

Стане сумно

і безгомінно,

як у зруйнованій Трої.

 

*

Касандра пророчить поразку!

Та годі повірити в чорне пророцтво,

коли наші вої дощенту

розбивають нападників…

Навіть Глен не вірить сестричці.

Вона благає, просить, плаче,

щоби почули,

що говорить серце.

Не слухають! Не чують!! Всі оглухли!!!

Вона ж не хоче,

щоб сталось те,

що відчуває серцем…

Пророчиця Касандра на межі

між життям і смертю.

Вона повірити благає – і не хоче

здійснення пророцтва!

Немає вороття назад,

немає

пересотворення призначення…

Правда лиш одна, бо пізно й неможливо

змінити долю:

спалахкотить нещасна Троя,

держава марновірів

і героїчних лицарів,

що голови поклали за свободу…

А завтра…

                   А завтра…

Що буде завтра з нами?

 

*

Розбиті наші лави насмерть,

лишилась горстка мечоносців,

щоб вражі полчища відперти

або покласти свої кості.

 

Вже іншого немає в світі,

лиш кров і біль розлуки

з свободою в залізних сітях,

накинутих на наші муки.

 

Звідкіль черпати збройну силу,

коли роздроблена квадрига,

а на престолі, вже безкрилім,

сидить зачумлений ярига?

 

Розвалені німують мури,

дим очі виїдає чадом,

ведмежі дотлівають шкури,

і стліли з болю виногради.

 

На тім пожарищі шукаю

одне хоча б зело здорове,

що в зелен сад розквітне раю, 

як мрія  вічної любови.

 

…І оживуть знов виногради,

постане в світлій славі Троя

в новім квітучім вертограді

вже без раба і без ізгоя…

 

*

На цій сплюндрованій землі

ти не надійсь на сонце раю:

байстрюче плем’я, сили злі 

п’янкий банкет свій ще справляють.

 

Нестримно котиться луна,

немов хула, на чисте небо,

на ясні зорі, й глибина

душі маліє в тих нетребах.

 

Кричать із лайкою сичі 

на шляху втраченого часу,

і не знаходимо ключі

до брам огненних, непогасних…

 

*

В моїм оазисі струмують води

під небом вогняним, неначе ад. –

Тінь прохолоди вносить вертоград,

народжений, як чудеса природи…

 

І так здалося – буде вічний лад

між небом і землею щастя ради…

Ілюзії солодкі для принади,

допоки не згорить мій любий сад…

 

Тоді на згарищі страшнім з розпуки

ухопиш голову, розчавлену в думках,

в небесну висоту простягши руки,

 

і заклянеш свій пережитий жах.

Чому ж не передбачив тої муки,

коли світ білий сходить в чорний прах?!  

 

*

Рабиня чекає,

коли продадуть її.

Очі, залиті гнівом, наче вогнем, 

і сіють печаль,

що розплавлює гарячий пісок…

Голова схилена додолу.

Світ навколо німий.

Гурмою стоять потенційні покупці

і тихо перемовляються.

Рабовласник хоче голову підняти її,

щоб вздріли красу й оніміли . 

Коли ж голова піднялася

і полум’яні очі пронизали товпу,

немов блискавиця, –

базар онімів.

Тиша.

Ні кроку ніхто не ступив…

Ніхто не насміливсь купити рабиню.

 

*

О Господи, як важко в тім краю,

де лави воїв перебиті,

а люд – зґвалтований – на прю

не встане в ці похмурі миті.

 

В димах лиш червоніє сонця диск,

як згадка сорому невтішна. –

В очах шукаю гнівний блиск –

палку надію, в нас не лишню.

 

Дивись мені у вічі, ніби меч,

націлений у враже серце –

нема свободи без утеч,

утрат і зрад в кривавім герці…

 

Тримай меча, готуйсь у кожну мить

упасти безпощадним громом

на оскверненну землю ниць,

щоб рідний дім став вільним домом.

 

Нехай завжди тебе хоронить Бог

меч опустити з рук нечайно –

мечем збудуємо чертог,

а не чужу в’язничну стайню.

 

*

Серед троянців де той лідер,

що виставить полки звитяжців,

з грудей ворожих серце видре,

на смерть відстоїть наші шанці?

 

Розсварені замовкніть, бранці,

розжалені, ідіть в Нірвану!

Нескорені в кривавих ранах,

повстаньте, ще живі троянці!

 

Бо тільки гордий дух свободи

вас поведе на бій останній –

умри, але відкрий для роду

зорю всесвітнього повстання!

 

В бою проти чужих заблудів

нас поведе наш дух предвічний,

в звитягах наших, в гордих січах 

жахливу смуту перебудем!

 

І вийдемо у світ,

                      воскреслі,

з новою Правдою і Словом,

що возвістить у честі й месті

нове життя,

                      вже без оковів.

 

*

День і ніч, і година –

все дочасне, як мить неухильна,

наповниться сонцем, і вітром, дощами і снігом.

І  в цьому безмежному і безконечному ритмі

не зійдеш з дороги, допоки ідеш

за незримим Присутнім в усі хвилини і миті

до призначеної Мети,

яка в тобі і з тобою назавжди,

до останнього віддиху,

до останнього кроку

в таємній Книзі Буття.

Там записана твоя Троя.

 

*

Руїною мене караєш, Троє,

пожарищем, загибеллю в боях, –

хоча не на життя – на смерть наш стяг

ще майорить в душі, як вічна зброя… 

 

Заблуканого на чужих полях,

чому ж караєш ти мене, ізгоя,

безпам’яттю живого славослов’я,

брехнею у зневолених очах?

 

Тобі повім: за незагойні рани,

за втрати, ніби чашу, повну вщерть,  

спиваю, як отруту для сконання,

 

щоб знову встати на життя – не смерть   

і возвістити світові повстання

Нової Трої у новім світанні…

 

Intermezzo:

 

I

Прости  нам. Боже, наші негаразди: 

не зібрані в одну сім’ю велику,

ми не ввійшли в свій дім,  як справжній ґазда,

зчинивши сварки, суперечки, крики.

 

Тимчасом небо відкрива блакиті,

бездонний простір волі, наче море –

і мізерніють всі дочасні миті, –

та не забути нам щоденне горе.

І вийти з нього поможи нам, Боже,

під непогасні, чисті,  тихі зорі,

на світлі води з Словом переможним,

на обшири в чорнозем неозорий.

 

Державна лише тут міцна правиця,

здавивши супротивника облогу,

з’єднає нас в одну-єдину крицю,

стне вікового ворога під ноги.

 

II

Падає сніг

           не на сміх,

                на чорну біду

не для нас тільки –

                                  на всіх!

Нині тому

            (Томі євангельському?)

                                                     – легше?

Комусь – важче

              (може, прощеному митареві?).

Мені ж сумно

               в снігах,

                       в тумані,

десь голос розтанув,

згубився в снігах.

              Страх..

 

III

Завтра – не буде! –

                      мов вороння клекоче.

Хто се пророчить?

Нині – сніги од віків,

сніги,

           сніги і тумани

без слів,

          без кохання.

Десь –

          далеких світів береги…

 

IV   

Туга

за теплими росами,

за словами, 

              як другом

за сніговими заносами,

за далекими садами

                 світлоносними.

Жаль –

                    не між нами!

 

V

Як позбутися болю?

Болять мене дороги

вивозів у Сибір,

болять мене пустки

голодоморів

з умерлими дітьми-кістяками

з божевільними матерями,

що варили власних дітей;

болять мене бараки

з мільйонами в’язнів

епохи розвиненого соціялізму;

болять мене розстріли

вояків УПА;

болять мене Катині ,

Дем’янові Лази,

Лонцькі,

Бабині Яри…

Болять мене Крути і Красне Поле…

Як позбутися болю?

Коли б так боліло катів,

не було би Катинів,

Орадурів,

Хатинів…

Не пролилася б благородна кров Ічкерії…

Вітчизна моя красувалася б в славі…

 

VI

Чи є хто-небудь,

здатний почути?

Чиє то серце рветься, як квітка від вибуху вітру,

і розсипається пелюстками-словами?

І розсіяні слова-пелюстки виростають

кривавими трояндами на забутих могилах героїв…

Чи здатні слова відродити пам’ять,

як вода оживає пустелю?

Чи здатні слова переродити

безпам’ятних,

                     безрідних,

                                    байдужих

на птахів,

що злітають у високе блакитне небо?

Бо той, хто запитує,

не знає…

Чи є хто-небудь,

хто чує?

 

VII

Щось не пишеться,

не говориться,

забувається незабутнє, як весни чи осені.

Та немає ні питання,

ні, тим більше, відповіді...

Бо видно, слова десь губляться

за потоками часу нестримного,

за вітрами, теплими чи холодними,

за горами і лісами під хмарами.

Щось скуйдовчене,

не розгадане

десь лежить затихле,

і ніхто не бачить.

Проходять мимо,

немов чужі і далекі.

І лише в небі висить, як дзвони,

лелечий клекіт...

Єдиний голос

на бездонному небі...

 

VIII

О, як в ті сірі дні непросто

туману перебрести  хвилі,

коли на кожнім броді й мості,

на перепуттях чорнокриле

вороння – злісна вража варта –

ячить зловісно дні і ночі,

що кожні день і ніч пса варті,

і вік весь наш – то потороччя!

 

Вороння – тільки відстріляти,

розвіяти густі тумани,

немов емґебіівські бушлати.

Омріяний зустріти ранок…

 

IX

Вина

Хто винен, що небо захмарене?

Хіба звинуватити вітер,

що сонце заступили хмари?

Може, я також винен, 

що не побачив сонця?

Але вина моя, напевно,

за те, що в сонячний день

хмари облягли мене, як облава

в тюремні роки двадцятого століття.

Може, вина тих літ,

що пам’яттю лежать, мов камінь

на дні душі-криниці… 

 

X

Вселення надії в спраглу душу

Кому говорити, і хто почує,

коли пустеля без меж 

накрила землю?

Віє гарячий вітер,

дихати важко,

пісок засипає сліди,

і голос губиться в безконечности.

Мій друг- верблюд - стоїчно,

мовчки і героїчно

пливе пісковим океаном

і сьомим чуттям вчуває

наближення оазису.

Там відпочинемо від спеки,

нектаром водним наповнимо душу,

і вселиться надія,

що хтось далеко зустріне нас,

як ми зустрічаємо спасенний оазис.

 

XI

Блискавка і грім

Коли у небо вибухнув вулкан,

і попелу закрили небо хмари,

тоді прорізали ворожий стан

зиґзаґи блискавиць, як дивні чари.

На чорнім тлі – мечі огненні кари

за всі гріхи: мовчання рабський сан

і фарисейство хиже, і обман,

сексотів зло і зради яничарів…

Вкриває небо грізне попелище

і осідає нижче,

                    нижче,

                         нижче…

 

ХІІ         

Дивися в дзеркало –

побачиш задзеркалля:

твоє обличчя

перекривлене з болю,

рани кровоточать,

б’ються думки на огненних шпагах,

і падають голови,

як капуста.

І раптом дзеркало трісло,

розсипалось на дрібні скалки,

а зображення залишилось:

голови валяються

на червоному полі бою

і кровоточать,

і кров пливе рікою,

як Псьол

під час руїни Батурина…

І змова катів

за глухою стіною –

ще більше

         і більше,

            і більше

тебе знекровити

до останньої краплі крові.

До останнього болю.

 

ХІІІ                   

Немає захистку в цім світі,

недобрий вітер, час недобрий,

хоча весна вже сіє квіти,

і птах висоти сині боре.

 

Та раптом перебиті крила,

повергнуті тіла у попіл,

загублені і слава, й сила,

і скурвлена мовчить Європа…

 

А біль б’є пострілом у серце,

як розстріл в імперському лісі.

Немає переможця в герці,

як нація вся – меч із крісом…

 

ХІV                 

В мандрівці до брам Едему

хтось птахом впаде без крил, –

у плавання дальнє підемо,

безумці, без віри вітрил!

 

Чекаємо вітру-вітрища,

сміливці, гуртуйте ряди:

хай гнуться реї і свищуть

під клекіт морської біди.

 

Розплатою втрат одержимі,

безумством живемо лиш раз –

екстремі немає стриму, –

життя  ж бо віддасть хто, крім нас?

 

ХV

Шляхи далекі, і лише клекіт

вітрів і громів запахне домом.

Так вічна сила веде лелеку

до рідних гнізд помимо грому.

 

Куди б дороги не слались в ноги,

завжди з тобою, як звук гобоя,

як поклик скрипки, пахне дорога

лише тобою, лише тобою.