«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис,

число 7, 2010-2011. стор. 80.

Похорон мами

Згорьована вмивалася сльозами,

На землю сльози ті текли й текли...

Дивилася, як хоронили маму

З кущів, що біля цвинтаря росли.

 

Та у душі одна була відрада,

Що, окрім інваліда-дідуся,

Йшла за труною вся сільська громада.

І плакала громада майже вся.

 

Намучилася мама на цім світі.

Стражданням не було, здавалось, меж,

Коли головувала у «Просвіті»

І у «Союзі українок» теж.

 

Її поляки пацифікували, –

Маленькою ще бачила той жах.

Півроку мама з ліжка не вставала,

Вся у кривавих ранах і синцях.

 

Страждала й доня, як щодня дивилась

На муки ті й була щодня в журбі.

І з юних літ до Справи долучилась,

Була вже замість мами в боротьбі.

 

Як в сорок першім в місті побувала

(Вже йшла війна і був військовий стан),

В тюремнім льосі батька упізнала

Посеред змасакрованих краян.

 

У відчаї вернулася додому.

Та з пісні пригадалися слова,

Що плач не дав свободи ще нікому

Й боротись треба, раз вона жива...

 

Не бачила матусі більше року.

Тривожилися матінка й рідня,

Але сказав станичний: «Ані кроку

До дому, він – під наглядом щодня».

 

Зосталася на світі сиротою,

Бо заборонено й відвідини рідні.

Та не була б вона сама собою,

Якби в розпуці марнувала дні.

 

Ні, ні! Тепер вона не сиротина.

В пучок зібрала волю й почуття.

Є в неї друга мати – Україна.

За неї і віддасть вона життя.