«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис, число 7, 2010-2011. стор. 80. Похорон мами Згорьована вмивалася сльозами, На землю сльози ті текли й текли... Дивилася, як хоронили маму З кущів, що біля цвинтаря росли.
Та у душі одна була відрада, Що, окрім інваліда-дідуся, Йшла за труною вся сільська громада. І плакала громада майже вся.
Намучилася мама на цім світі. Стражданням не було, здавалось, меж, Коли головувала у «Просвіті» І у «Союзі українок» теж.
Її поляки пацифікували, – Маленькою ще бачила той жах. Півроку мама з ліжка не вставала, Вся у кривавих ранах і синцях.
Страждала й доня, як щодня дивилась На муки ті й була щодня в журбі. І з юних літ до Справи долучилась, Була вже замість мами в боротьбі.
Як в сорок першім в місті побувала (Вже йшла війна і був військовий стан), В тюремнім льосі батька упізнала Посеред змасакрованих краян.
У відчаї вернулася додому. Та з пісні пригадалися слова, Що плач не дав свободи ще нікому Й боротись треба, раз вона жива...
Не бачила матусі більше року. Тривожилися матінка й рідня, Але сказав станичний: «Ані кроку До дому, він – під наглядом щодня».
Зосталася на світі сиротою, Бо заборонено й відвідини рідні. Та не була б вона сама собою, Якби в розпуці марнувала дні.
Ні, ні! Тепер вона не сиротина. В пучок зібрала волю й почуття. Є в неї друга мати – Україна. За неї і віддасть вона життя. |
Рубрики > Поетична сторінка >