Печаль. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 22 лют. 2016 р., 10:06 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 бер. 2016 р., 11:18 ]

 

Світлій пам’яти Володимири

Віру вивели з хати вдосвіта під конвоєм: два бушлатники йшли поруч, курячи і що кілька кроків спльовуючи під ноги. Вона ще не очуняла з просоння, коли в кімнаті стався гармидер, бо з грюкотом ввалилося кількоро емґебистів, кинувши сонному батькові, сестрі і бабці «Падимайтєсь. Хватіт дрихнуть!!!»

 

Все виглядало ніби в сні: метушня непрошених гостей, розгублення домашніх, бо не могли зосередитись на найважливішому: що брати з собою? Сухарі мати давно насушила. Батько й сестра поспішно шукали одяг. Бабця спроквола піднімаючись з бамбетля, пошепки молилася. Вересневий ранок уже заглядав у вікна, але в світлі народження дня Вірі здалося ще неймовірнішим те, що відбувалося на її очах.

 

А мами не було. Бо в день приїзду додому Віри поїхала до Львова до пані Кривошапки, де перебувала на станції Віра, студентка університету. Мати привезе скромні продукти: пару яєчок, кусник селянського сира, на масло не спромоглася, то мала купити кусник маргарини… А для господині станції – городину з власного города, що простягся неширокою зеленою смугою за хатою вгору, до підлісся.

 

Надворі повіяло вранішньою прохолодою, і дівчина здригнулася, бо всю її зморозило, як у люті морози.

 

Неподалік проходили повз садибу дядька, який стояв біля воріт, як поражений громом, і дивися вслід конвоєві, який пройшов біля нього мовчки, а Віра неодривно гляділа на дядька, і йому здалося, ніби вона хотіла сказати: «Я не винна, що так сталося. Не майте зла на мене». Йому здалося ніби почуті слова є останнім прощанням, бо йому, як і всім людям на землі, невідомо його останній день – то ж чи побачить він ще Віруню? І тут же його пронизав зовсім недавній спомин, як уночі він стежив за дівчиною, яка бродила містечком і розклеювала листівки. Якось пізніше він казав: «Я беріг тебе, щоб хтось не вздрів, що ти робиш…»

 

Звернувши з вузенької вулички на головну дорогу, що пролягла через усе містечко з краю в край, конвой нарешті підвів арештантку до «централі», як називали іронічно приміщення районного МҐБ. Звичайно, то ще не тюрма, подумала Віра, передбрамник тюрми. Її провели довгим коридором в кабінет, двері були оббиті темно-коричневим ледерином, щоб не було чути, що там відбувається, подумала Віра і зразу ж опинилася в просторій кімнаті з вікнами на головну вулицю містечка.

 

За широким письмовим столом сидів начальник, вона його вже знала, бо ще в школі кілька разів приводили її до нього, і тоді відбувалися, як вона казала, повчальні і вимогливі настоювання для сексотства, бо, мовляв, вона не зовсім добре веде себе як учениця. Що відповідала, вона пам’ятає добре. Та нині зовсім інше. Те невідоме стало перед нею, як залізна стіна. Головою не проб’єш, хіба що просто загинути тутки на очах її карателів… Іншого не було!

 

Начальник привітав дружелюбно:

- Ну, як і казав колись, що то добром не закінчиться. Мабуть, розумієш, що вся твоя майбутня доля залежить тільки від тебе.

 

Віра мовчала. Вона гляділа на вулицю. Поспішали діти до школи, хто таскав повну торбину з сирого полотна домашнього пошиття, хто учнівську течку з парусини, а хто просто жмуток зошитів і книжок під пахвою; дехто з дівчат старших класів одягнуті в шкільну форму, та загалом одиниці…

 

Начальникові набридло мовчання, і він уже суворіше прорік:

- Ти знаєш, що твоя родина вже на станції, в теплушках. Всі до одного!

 

Віра стривожилася: невже і мати потрапила?

 

Тривогу на обличчі арештантки начальник побачив. Усміхнувшись (мовляв, ми ще не таких ламали), знову змінив тон і найлагідніше сказав, ніби маслом змастив:

- Усе від тебе залежить. Маєш папір, ручку – пиши! 

 

Віра байдуже глянула на його кістляві руки з простягнутим аркушем паперу і ручку, яка випала з його рук разом з папером, простягнувшись на гладкій поверхні стола, як ще не поховані мерці. Її знудило, ніби відчула сморід мертвеччини, лице побіліло. Ні, краще глядіти у вікно (ще не заборонено!), бо відчуває нудотну слабість.

 

Відсунувши з грюкотом крісло, начальник підвівся з-за стола і ніби між іншим, виходячи, кинув:

- Ще маєш час подумати. Піші распіску!   Вчитимешся, де захочеш, у будь-якому місті; дам команду – і батьки повернуться на волю, житимуть, де схочуть. Ніхто не чіпатиме. Піші! – і вийшов, грюкнувши дверима.

 

«Вони нічого, нічогісінько не мають проти мене. Ніхто не продав мене. Тисне батьками, родиною, щоб похитнулася, продалася, як… як… О Господи, допоможи мені пройти цю Голгофу! Як тоді глянути мені в очі провідникові, хлопцям, які ще живі, а нині, зараз можуть померти? Як мені жити після того на білому світі? Як худобі? Як з рідними, батьком-матір’ю, коли б… …я…. зрадила? Та вони прокляли б мене назавжди і не пробачили б до свого останнього подиху!

 

А інша думка, як чорний ворон, крякала в її душі, і неможливо затулити вуха, закрити очі, щоб не чути і не бачити! Підпишу – і звільнять батьків, сестру, бабцю від жахів сибірських, від лютих морозів, а вони такі беззахисні! Це я буду винна у їхній передчасній загибелі. То на мою душу ляже, допоки житиму, тягар відмови за неймовірну ціну свободи…. Якої свободи, що ніби ти вільна, але без свободи…

 

Христос ніс Хрест, від його жахливої ваги падав, йому допомагав один чоловік, а Христос ішов – іншої дороги не було! Ішов і падав…

 

Я сьогодні впала під неймовірною вагою обов’язку, може, чести… може, незворотности моєї долі…

 

То ж батьки мене зробили такою. Я вдячна їм, але що я можу зробити для них, щоб одвернулися від них страждання і смерть?

 

Я безсила створити для них іншу, кращу долю. Творець, який над нами, творить нам шлях. Я не можу звернути з нього, бо прийде до мене огненна кара… Видно, моє призначення до кінця мого скону нести у серці і в душі безконечну печаль.

 

Пробуджується моя гордість за моїх рідних, за ту нещасну, сплюндровану мою землю. Тому я не можу підписати собі і батькам смертельний вирок – зраду. Нехай діється Божа Воля. Я ще жива. Не вмерла.

 

Віра гляділа у вікно. В кабінеті стояла тиша, як біля мерця.

 

З неспокійної задуми вивів Віру грюкіт дверей, коли вступив військовим кроком начальник і глянув на стіл, на папір, відтак перевів погляд на арештантку. Вона дивилася на вулицю, навіть не глянула на нього, а він на її поблідлому обличчі побачив ледь-ледь помітні смужки усміху, відкритого і невинного, як отой вересневий лагідно теплий день, що потужно піднімався до зеніту своєї сонячної слави.

 

Начальник прорік, ніби вдарив:

- Тєм хуже для тєбя!

 

На її обличчі, в очах струменіла печаль. Навряд, чи людина, на рахунку якої були і вбивства, і хитрощі та підступи, як кровне, однозначне з їх носієм, зумів побачити справжній вираз обличчя арештантки.

 

Вірина печаль розлилася дорогою в тюрму, і на все містечко, принишкле перед всесиллям начальників, що відводять людей в столипінські теплушки…

29 грудня 2012.