Партизанський етюд (автор Писарчук Роман)

опубліковано 27 вер. 2013 р., 10:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 жовт. 2013 р., 10:07 ]

Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 стор.

 

Писарчук Роман, псевдонім Василя Петріва. Народився 1927 р. на Львівщині. Двічі політв'язень. Пройшов воркутинські (1945-1955) і мордовські (1957-1962) табори.

 

Партизанський етюд

Замерзлий брід,

від броду – слід;

кровавий слід в яругу.

Були бої.

Пройшли свої –

лишили тіло друга.

 

Лежить навзнак,

стиснув кулак,

напіврозкриті очі,

немов ще раз

в цей грізний час

на світ цей глянуть хоче.

 

Лежить один –

чийсь брат, чийсь син,

надія й оборона.

Трофейний кріс

надвоє тріс, –

ні одного патрона.

 

Він тут поліг,

упав на сніг,

своїй землі на груди, –

і вже нема...

Така зима

І тиша, тиша всюди!

 

Лиш вдалині

по кружині

злітаються ворони.

Летять, летять

псалтир читать,

справляти похорони.

 

А потім ніч

із всіх сторіч

засвітить в небі душі...

Як віднайду

твою звізду,

мій незабутній друже?

 

 

Подружжя віку

Подружжя славної пам’яті Михайла Сороки і Катрі Зарицької – чільних діячів ОУН – впродовж 50-ти років було роз’єднане комуністичним режимом. Катерина Зарицька, звільнившись з таборів (1972), померла (1986), похована на Личаківському цвинтарі у Львові. М. Сорока помер у мордовських таборах (1971). Заходами друзів у 1991 році була віднайдена його могила, а прах перевезений до Львова. Про перепоховання праху Михайла Сороки 28 вересня 1991 року до могили дружини Катрі йдеться у цьому вірші.

 

Падав дощик і листя каштанів

Нам під тихі, сповільнені кроки.

Ми співали пісні партизанів,

ідучи за труною Сороки.

 

Вже такі всі поморщені, білі,

ніби йдем в каторжанській колоні,

На Михайловім другім весіллі

І на другім його похороні.

 

На Личаків дорога не близька –

пересилки, гулаги, централи...

Жде, Михайле, Катруся Зарицька

близько там, де Франка поховали.

 

Вийшла з хати, чи то із криївки,

у вінку – хризантеми, жоржини...

Заспівали отці «Со святими»...

І з'єдналось подружжя навіки

 

А промовці усе говорили

про Вкраїну, про подвиг, про долю...

На дві труни на краю могили

Придивлялося сонце в бусолю.

 

Придивлялось до дивної справи,

як герої виходять з підпілля,

як ідуть до безсмертя, до слави

у свій день Золотого весілля.

Львів, 28 вересня 1991