Парабола. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 9 бер. 2016 р., 09:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 бер. 2016 р., 03:12 ]

 

Львів, 2005

 

УДК 821.161.2-3

ББК 84  ( 4 укр)

С 31

 

Сеник Л. Парабола. – Львів, НВФ «Українські технології, 2005. – 172 с.

 

Це роман іносказання. Під зовнішніми, на перший погляд незвичайними подіями, захований інший зміст – з широким узагальненням реальних подій. Вони пропущені крізь «незвичайне», за яким вгадується доля людини ХХ століття. Так, складний життєвий шлях випав на долю головного героя роману, людини талановитої, наділеної особливим даром бачити більше, проникливіше від інших. Однак екстремальні умови змушують його діяти нестандартно. Його психіка детермінована як соціальними чинниками, так і незбагненним, проте вкоріненим в історію, в час драматичний, гостро конфліктний. Притчевий характер роману сповнений символікою, філософією буття. Він і визначив відповідний спосіб розповіді, побудови сюжету, розкриття характерів.

 

Роман адресований уважному, мислячому читачеві, для якого любов і свобода є найвищим духовним імперативом.

 

ISBN 966 -345-078-9           © Сеник Л., 2005

                                               © Борисенко О., обкладинка, 2005

 

Другові, коханій дружині,

опаленій ХХ-тим, присвячую

Автор

 

Хіба я не вільний?

Перше посл. Ап. Павла до корінтян: 9, 1.І.

 

ВОГОНЬ

 

1.

Світло вразило, осліпивши його, і він провалився в небуття. Час зупинився. Немає ні дня, ні ночі, ні ранків у рожевому серпанку, ні синіх вечорів. Темінь не страшна, коли не усвідомлюєш, що ти на дні безодні, куди ніколи не залетить сонячний промінчик. Для нього, справді, ніщо не мало значення: кромішня тьма не займала його, бо огорнула раптово, і він навіть не відчув болю. Не почув також жахливого тріскоту й ляскоту, що, ударивши в землю, оглушивши його, провалкували горами й лісами, як всесильний див, що ходить між небом і землею.

 

Товариші вжахнулися: Андрій лежав на землі, здавалось, мертвий, а вони, оглушені громом, налякані до безтями, якусь мить стояли, немов содомо-гаморрські постаті. Першим, оговтавшись, закричав Петро:

- Негайно в землю! Чого стоїте?!

 

Кинулись до Андрія, вмить здерли трав’яний покров, хто ножем, хто голими руками видерли неглибоку яму, куди й поклали його, непорушного, обважнілого, як мертвого, й присипали землею.

 

Час минав для них, живих, нестерпно довго. Він вимірювався лише тим, що діється з Андрієм.

- Довше чекати не сміємо! – розпачливо скрикнула Христя, золотокоса дівчина, наречена Андрія. – Негайно знесімо його до машини – і в лікарню!

 

Хлопці завагалися: трьом мужчинам буде нелегко знести тіло до підніжжя гори, де стояли дві "Лади".

 

На щастя, ще не вийшли на вершину гори. Підніматись було важко: парко. За вершками смерекової стіни, щоправда, бовваніли хмари, але над ними ще стояла висока й чиста блакить, і ластівки креслили на ній стрімкі спіралі. Ніхто й гадки не мав про громовицю.

- Я допоможу, – знову Христя, та хлопці розгублено глянули на неї.

 

Петро намацував пульс, розгріб землю на грудях і приклав вухо. – Живий! Швидко! Взяли!

 

Побачивши Андрія босим, Василь почав шукати взуття, не розуміючи, де ж воно ділося. "Ось!" – Христя підняла оплавлені, скоцюрблені шкарбуни й зразу відкинула геть. В очах Василя побачила переляк. Тільки тоді Христя перевела погляд на Андрієві ноги. Як же так? Ні опіку, ні подряпини! Неймовірно!

 

Загадок було багато. Чому лише один-єдиний грім ударив і поразив Андрія? Адже Христя, Василь, Петро і Михась стояли поруч. Чому ПОРАЖЕНИЙ ГРОМОМ не спопелів? Зотліло ж його взуття.

 

Загадки все нові й нові незбагненно з’являлись, і ніхто не міг дати на них відповідь.

 

Андрій такий же – безрушний, з закритими очима, білий, як сніг, без ознак життя!

 

***

Лікарі реанімації нічого не обіцяли, недоговорювали, може, не хотіли або не знали, що сказати, одводили очі, коли вона зі сльозами молила сказати правду, хоч крихітку вселити надії. В лікарні вона днювала й ночувала. В палату, певна річ, її не пускали. Та не могла вона відійти звідси! Її не проганяли, співчували, потішали "все буде добре", а в ній піднялася чорна хмара тривоги, і розпач ось-ось захлисне її патьоками грозової зливи.

 

Нарешті лікарі спромоглися сказати: "Жити буде...". Однак Христя відчула невпевненість, і, коли запитально глянула, відповіли: "Так, організм здоровий, патологічних змін немає". – "Чому ж досі без свідомости?" – "Ще потрібен час...".

 

Тривожне очікування заводило її в неймовірні манівці. Їй здалося, що ніколи вона не вийде з клятої катівні, тим і закінчиться її життя, зірване на трагічному повороті. На дідька лисого було пертися в гори – грибів запрагли! Шукати винуватого – марна справа, та не мала вона доказів вини всіх і нікого, крім власного карання за нездійснений злочин. "Ти самоїдка!" – сердито якось кинув Михась, може, "найм’якший" з-поміж них, бо ніхто досі не бачив його сердитим. "Не розводь достоєвщини", – не вгавав, а Христя гляділа на нього великими голубими очима, що відливали дивною, аж темною глибиною, тепер повною сліз. Михась замовк, пожалівши за свої слова.

 

Час тягнувся безсоромно довго, ніби кара за гріхи людства. Для Христі (вона в тому переконана) то була справжня кара – з фатальною невідомістю, тривожними загадками, які безсилий будь-хто відгадати.

 

Справді, залишалося чекати. Хай і нестерпне те чекання, але слабкий вогник надії, все ж таки, ледь-ледь блимав на недобрих вітрах, що прагнули його погасити. Вогник то жеврів, то майже погасав, але не сміє вона втратити те останнє, що в ній не згоріло від того жахливого спопеляючого удару. Надія! Вона, Христя, таки жива, бо не втрачає надії. І тільки тепер, після потрясіння, ніби пробудившись з летарґічного сну, вона ревно молиться за спасіння Андрія. І тепер, начебто успокоївшись, вона хоч трішечки певна, що справді "все буде добре". Незрозумілий спокій огорнув її ніби білою плахтою – чистота і яскравість сонячного світла, що лилось у коридорне вікно білим, аж сліпучим сяйвом, ніби було для неї підтвердженням її власної впевнености в те сакраментальне "все буде добре". Навіть не пахло чорною грозовою навалою, що зовсім недавно гриміла в ній і котила страхітливе відлуння спопеляючого удару. Вона гнала геть той несамовитий спогад, що стояв перед нею зримо – ніяк не привид, а страхітлива реальність, з якої вона прагнула б за всяку ціну звільнитись, визволитись з її принизливого полону, що ганьбить тіло і душу. На жаль, ніяк вона не могла цього зробити, бо РЕАЛЬНІСТЬ стояла перед очима, більше того – була у ній, в її думках, в наляканій душі. І тільки яскраві сонячні зблиски в коридорі, здавалось, допомагали їй вийти з теміні страху на світло, позбутися несамовитих видінь, тим страхітливіших, бо були вони надто реальні, бо привели Андрія на край життя і смерти. І він, безсилий що-небудь вчинити, якраз на вузесенькій смужці, що ділить світ на дві половини. Як довго триватиме він ТАМ, у незнаному і болючому для неї світі? Як довго їй каратись у білій катівні, повній надії і безнадії водночас? Але допоки вона тут вдивляється в яскраві зблиски, а він ТАМ блукає незвіданим і болючим для неї світом, триває її катівня. Здається, немає їй ні кінця, ні краю. І це найгірше, нестерпно! Надія відкриває вузесеньку стежку-смужку в білий світ. Та невдовзі десь зникне вона, як марево, і наступить чорний обвал, готовий своїм клекотом і ляскотом навіки її накрити, поховати в шквальних патьоках. Тут нема середини – або-або. Меч зла, як доля, розсіче її насмерть. Усмішка болю мандрує її вимученим безсонними ночами обличчям, і яскраві зблиски сліплять очі, як спопеляючий удар. Вона ніколи його не забуде. "Боже, врятуй моє кохання..." Світ зупинився: все марнота, крім одного. – "Господи, помилуй нас на нашій дорозі!.."

 

Тим часом у реанімації нібито без змін. Чергова медсестра за столиком біля дверей час від часу споглядала на підключені до датчиків прилади. Підвішані до стіни в узголів’ї хворого, вони тихо мигтіли зеленим світлом. Тут, серед мовчазних стін, дівчина-сестра провела не одну ніч і не один день – як випадало: то ніч, то день. Сим разом ніч. Право на сон тут існувало, якщо лікарня не була оргентною і в реанімації панував відносний спокій. Тут – усе відносне, і вона це добре засвоїла хоча б з власного досвіду за час роботи в лікарні. Сьогодні, як і завжди, не була вона певна, чи вдасться поспати – зрештою, не те важливо. Лягаючи, вона почула скрип ліжка – до того часу хворий лежав нерухомо, і вона миттю підійшла з цікавістю: невже ПОРАЖЕНИЙ ГРОМОМ?..

 

Він глянув на неї якусь мить, повівши очима від голови донизу, наскільки сягав зір, і знову стулив повіки.

- Хворий, ви мене чуєте?

 

Андрій, звичайно, почув тихий голос, і йому здалося, що в інтонації сестри звучало не тільки професійне питання, а й цікавість, може, й тривога. Але він не одкривав очей. І скільки б далі не говорила сестра, щось запитувала, він не відповідав, – знову відкрити очі Андрій панічно боявся. Бо він не хотів бачити те, що побачив перший раз. Навіть майнула думка: здалося.

- Лежіть спокійно. Я покличу лікаря.

- Навіщо? – очі закриті, а страх наростав, як лавина. Одкриєш очі – і... Він бачив нутрощі дівчини, потік крові в судинах, рух легенів і ритми серця. Ніби рентгенівське проміння пронизало її! То була дуже коротка мить, та довше дивитись він не зміг – і з жахом стулив очі.

- Спокійно. Так треба.

 

Андрій почув: сестра пішла швидким кроком. "М’яким", подумав, бо не почув стукоту каблуків. "Вона в капцях". Перші звуки, які він почув після пробудження, повернули його у знаний світ. І тільки тепер він пригадав: сліпуче світло – і далі ніщо. Що з ним сталося? Де він? Де Христя? Де хлопці? Може, він марить?

 

Щоб упевнитись, він знову відкрив очі. На білу стелю падали бліді відсвіти настільної лампи з абажуром – сюди, до ліжка, не сягало пряме світло. Півсвітло – півтінь. З правого боку від нього, під стіною хтось спав. Прямо перед ним – біла перегородка. Там чути – скрипить ліжко, хтось кашляє.

 

То були миттєві погляди, а думка не відступала: що в нього з очима? Що з ним? Ні, ще раз глянути... І все ж, коли почув кроки, стулив повіки. Почув – над ним хтось нахилився:

- Ви мене чуєте?

- Так, – і відкрив очі, однак за якусь мить знову стулив повіки: він бачив те саме, як точну копію першого видіння!

 

Черговий лікар явно втягував Андрія в розмову: як він чується, що відчуває, що болить, може, щось його турбує? Вставати наразі не треба. Завтра подивимось, оглянемо, порадимось... Андрій, проте, не хотів говорити, бо одна думка його гризла, як шашіль: що воно таке з ним? Як позбутися ТОГО? Але ні слова не сказав лікареві – що з ним. Зараз він не зовсім усвідомлював, чому не жаліється, чому не скаже, не порадиться... Закриті очі хворого, можливо, наводили лікаря на його втому, на стан організму, ослабленого кількадобовою несвідомістю. Патологія, очевидно, була і в безпам’ятстві хворого, і в тому, що він... вижив. Ні, черговий лікар, боронь Боже, й на думці не мав лихого, але для нього, як і для всього медичного персоналу, була загадкою лісова пригода пацієнта. За всіма законами природи він мав померти ще там, у лісі...

 

До такої думки, очунявши, Андрій ще не прийшов. Зараз він радів, що бачить світ. Але радість з самого моменту пробудження затьмарила неймовірна здатність Андрія БАЧИТИ НЕБАЧЕНЕ. Це загадка із світу таємного і незнаного. Зрозуміти цю таємницю навряд чи під силу не тільки Андрієві, але й дуже поважним вченим. З ними, прости, Господи, краще не знатися: тільки узнай про нього, перетворять його в піддослідного крілика. Прощавай, білий світе, і ти, моя кохана Христе! Андрій похвалив себе за вміння тримати язик за зубами. Мало що бракувало бовкнути черговому лікареві про свій клопіт.. Та, зрештою, що йому допоможуть ескулапи, коли – напевне – немає ліків на його патологію. Отакої! Я патологічний тип – і крапка! Нікуди не дінешся, дорогенький – від себе не втечеш! Ти не такий, як усі інші. Ти... МІЧЕНИЙ ГРОМОМ.

 

Мимоволі Андрій закрив очі, втиснувшись, як у корито, в лікарняне ліжко, що в одну мить стало йому ненависне. А спромігся б ти, нещасний крілику, на крихітку вдячности хоча б отій тоненькій, як стеблинка, дівчині-сестрі. Вона стереже тебе від злого, як весталка. Андрій шукає вдячности і не знаходить її, кажучи без слів і голосу: "Вибач, дівчино, я патологічний тип. Ти цього не знаєш і не знатимеш. Мені дуже прикро, що я такий, та нічого не можу зарадити. Хтось каже йому (ніхто в палаті не почув, тільки Андрій аж кинувся від незнаного голосу): "Ти, бестіє, очунявши, ще й вередуєш? Спам’ятайся! Навіть кількадобове безпам’ятство і після нього пробудження – хіба се не дарунок життя? Бовдуре, спам’ятайся! І не гріши перед Господом!"

 

Не спалося. Бліде світло тихо мандрувало стелею, півтемрява панувала тут, біля ліжка, хворому бракувало світла, думки обступали його, як ворожі лави, од яких не було відбою, а суперечка голосів, що лунали десь у його занадрах, одбирала спокій. Невже раніше, коли лежав без пам’яти, краще від пробудженої ночі? Чекай світла! Та й зараз він не спроможний відповісти за всі гріхи свої, вагаючись, як гойдалка, між білим і чорним і жахаючись чорного. Бо чорною була ніч. З неї він щойно повернувся і вже встиг загубити спокій і примирення голосів. І чорними були його думки про кріликів і крільчатник. Туди він може влетіти неждано-негадано. Теперішнього свого клопоту він таки не знає, як позбутися.

 

Він ще почув шарудіння тоненької весталки, ще раз глянув на мандрівку блідого світла і ввійшов у сон, як у воду, побачивши на широких темних плесах відблиски високих зір. Звідтам війнуло літнім теплом, а він подумав: десь забарилася нічна прохолода – йому парко підніматися вгору по каменистій дорозі, обабіч оточеній стрункими рядами ялин. Він почув, як вічнозелені віти говорять з нічним леготом, і йому раптом стало так легко, що, здавалось, розведе руки, як вітрильник, і зів’ється, піднесений загадковою силою, у високі, по-літньому просвітлені відблиском міріадних зір, небесні широти. О, як гарно летіти в незайманих просторах неба, ніби підхоплений нічним леготом. Ніщо його не стримує в незвичайному леті між небом і землею, а та легкість, яку відчуває в усьому тілі, здається, дана йому невідомими силами. Хто б то не був, він їм вдячний до свого скону. Він може злетіти, відчути політ і побачити з незайманих висот вічну юдоль сліз і печалі. Там гримить і котиться жахливий тріск і гуркіт, як всесвітній обвал, і досі відлунює в ньому. І поки він живий, відлунню не буде ні кінця, ні краю. Він виразно чує наростаючий клекіт, удари за ударами стрясають його тіло, але він перемагає їх і летить до світляних цяток на небозводі, що пробиваються до нього крізь чорноту хмарних кублищ. Летіти довго, і він чує, як втома підступно огортає тіло. Наближається під ним земля з корабельними вічнозеленими щоглами, і полонинні вершини блискавично летять до нього, ще мить – і він вріжеться в них насмерть. Вдогін йому згори летить вогненний меч блискавки з сухим тріском і гулом, що котиться по всій землі. З жахом неминучої смерти він, насилу видавлюючи слова порятунку, прокидається, весь облитий холодним потом. Біля нього стоїть стривожена весталка, обтирає мокре чоло:

- Що сталося?

- Сон. – На неї не дивиться. Чує, як гримить за вікнами, аж дзвенять шиби, і сердиті зблиски синьо спалахують на стінах палати. "Тьху! – подумав, – приверзеться казна-що!" Бачив і чув громовицю, що, здавалось, не бушувала там, поза стінами палати, а тут, у ньому, і вселяла в нього відчуття загадкової сили.

 

* * *

Вранці прискіпливий огляд ескулапів. Питань безліч: як се і те, які відчуття, що болить і чому не болить, що пам’ятає, а що забув. Слухали, прислухалися, обмацували-обстукували, як дерев’яну ляльку, до голови прикладали датчики, знімали кардіограму за кардіограмою, шелестіли паперами і писали, бурмотали незрозумілі слова, як тверді горіхи, а він, пацієнт, звичайно, не міг і не смів їх лущити, бо рекли: "Навіщо вам?" Та він – ні слова про свій клопіт, бо навіщо їм, ескулапам, ТЕ? Знав – небезпечно навіть слово проронити: його не випустять, а він рвався додому. Але не відав, як далі жити? Дивитися на людей і БАЧИТИ ТЕ, ЧОГО ІНШІ НЕ БАЧАТЬ? Як звикнути? Чи горбатий звикає до свого каліцтва?. Чи каліка він, ОПАЛЕНИЙ ГРОМОМ?

 

Поки обстежували те і се, час минав, і Андрій не залишався на самоті. Самотність серед людей уже стукала в його двері, і він мусив впустити непрошену гостю. Навіть найближча – Христя – ще не відала-не знала, що з ним робиться.

 

Після огляду лікарів Христю пустили в палату, попередивши без його відома: не втомлювати. Бо хворий "напружений", "недовірливий", "затаєний". Гадають, се минеться. Переведуть його з реанімаційної в іншу палату. Все залежатиме від його стану. Либонь, скоро випишуть...

 

Побачення з Христею тривало недовго. "Режимники" стежили за ними, раз пораз з’являючись, ніби між іншим. Андрій не втерпів: "Як у тюрмі суворого режиму, га?" – Христя заспокоювала його, а жаль замалим не вилився сльозами. Біль відступив у ній, але тривога не зникла.

- Христе, що сталося? – він дивився на неї і бачив те, що й в інших. І вже звикав, не огортала його розпач. Надіявся – минеться. Дивно: кожний рух легенів, ритми серця, – все, що було в полі його зору, викликало якийсь щем, що не мав назви. Андрій не знав, як назвати те, що зараз відчуває. Відчуття роздвоєння між реальним світом, тим, що знав досі, та іншим, недоступним для інших людей. Той, інший світ, в який проникав Андрій, непокоїв його, бо постав у незнаному вимірі. Може, його нове бачення виявило справжню сутність світу? Може, без того, другого, бачення втрачався сенс буття? Одне без другого не може існувати? Взаємно себе доповнює? Андрій хотів знати, що діється з ним, але боявся про все це натякати навіть Христині.

 

А дівчина гляділа на нього співчутливо, сльози світилися теплою блакиттю, ніжна рука лежала на Андрієвій долоні, і він чутливо пестив її, вдивляючись в червону пульсацію в більших і менших "трубочках", і мимоволі ловив себе на думці, що дуже скоро його таємниця стане їй відомою. Інакше він не витримає під тягарем НЕЙМОВІРНОГО. Як вона, дівчина-наречена, його сприйме, він навіть боявся подумати.

 

2.

Андрій провалявся день-два в іншій палаті, і нарешті випустили його в білий світ. Всі: Петро, Василь, Михась і, звичайно, Христина, вірні "мушкетери", – зустріли його радісними вигуками. "Не ходи під громами!" – жартує Петро, а Василь додає: "Бо станеш, гм, громовержцем". – "Ні, – стиха включається в жарти Михась. Усі глянули на нього, і він зам’явся. – Бо станеш ОПАЛЕНИЙ ГРОМОМ".

 

Оніміли. Андрій поблід. Та ніхто не звернув уваги: блідий, бо з лікарні. Христя додала:

- Здається, ми всі опалені громом.

- На щастя, живі! – вигукує Петро.

- Ні, я не тільки це мала на увазі.

- Так, так! Любимо підтексти, – іронія Петра, може, й недоречна. "Як би ви знали, що сталося. Як би ви знали! Боже мій, що далі?" А вголос Андрій, ніби між іншим, кинув:

- Громи клекочуть над нами... і... в нас

- Диви, ти філософ. – Петро, іронічно усміхаючись. Христя теж вловила іронію:

- Чому би ні, – розсміялась вона. –То цікаво дивитися на світ примруженим оком. І з філософською "патиною" – також.

- "Какось лучше". – Михась, той ніжний, як дівчина, Михась говорить дуже серйозно, а сміх ось-ось прорветься.

 

"Мушкетери" веселились, мандруючи містом. Андрій ніби здалеку глядів на них, як на кольорові картинки, ніби вперше відкривши в них щось незвичайне. ВОНО справді було. І буде, поки носить його земля. Йому стало сумно, і сум не покидав його до кінця, поки розійшлися. Христя йшла з ним до самого будиночка на окраїні міста, де здавали йому кімнатку двоє пенсіонерів.

 

День не кінчався. Він не міг закінчитись отак, без подій, без Андрієвого ЗІЗНАННЯ. Як на слідстві. Добровільного. Негайного. І все ж вимушеного. Бо годі ТАК жити!

Сталося! Христя оніміла. Перехоплюючи подих, спитала:

- Як довго ТЕ? Чому? Що сталося? Ти хворий?

- Ні, здоровий! Ти ж бачиш.

- Андрію, мені соромно: ти мене ВСЮ бачиш!

- Так. Але мені страшно... Як жити далі?

- Ой, я не думала про це, вибач. Бідний Андрійчику. Любий. Я з тобою.

- Мені страшно: тільки скажи кому-небудь, і я пропав, розумієш? Ніякі лікарі не допоможуть. Сталося!

 

Великі, розширені зіниці лили на нього переляк і здивування. І ще щось, що тримає його при житті.

 

Христина, проте, не вгавала. Десь зникнув настрій, що тількино спостеріг Андрій, і дівчина майже з веселою усмішкою сказала:

- Годі, плакати не будемо! З тобою щось таке, як з тим, що проходив крізь стіну, так?

- Чи та, що очима запалює...

- Чи той, що, напившись якоїсь холери, став невидимий, ніби тіло втратив...

- або загубив власну тінь...

- або... переміщався в інший, далекий минулий час... Ха-ха-ха!

- Так-так, та мені не до смішків!

- Чому, любий? Хто знатиме, ЯКИЙ ти?

- Тому, що це я, що зі мною ТЕ твориться! Ті, інші, це ЛІТЕРАТУРА. А тут – це я! ЦЕ зі мною, – не вгавав, хвилюючись від власних слів.

- Бідний Андрійчику, я з тобою, любий.

- Чи любитимеш мене, іншого, якого досі не знала?

- Хіба ти змінився... до мене? Невже?

 

Андрій мовчав, глядячи на неї, і вона припала до нього, ніби рятуючись від його очей. Та досить відступити крок, як знову бачила його погляд, що пронизував її від голови до п’ят.

 

3.

Ні, не могла Христина звикнути до Андрієвого погляду, проникливого, цікавого. "До непристойности", подумала, але тут же відкинула цю думку. Що непристойного в тому, що вони закохані? Хіба те, що він бачить більше від неї? Спочатку їй, справді, незручно, якось незатишно, але ж хіба ми не знаємо, – розуміється, популярно – анатомії? Та при чому тут анатомія, коли йдеться про душу? І не тільки душу, так! Тіло. Як легко заплутатись в словесному плетеві! І десь вона, Христина, на стику слів у цьому світі, скупа на слово, але не на щирість.

 

Пора післяобідня хилиться на вечір. І дівчина-наречена чекає своє кохання. Він прийде – і буде добре чи зле? Чому, Христино, запитуєш себе? Його? Чи вечірнього вітру? А хто знає, кому послужить його неймовірна здатність? І знову ж таки – чому та здатність має комусь служити? У НАС так здавна повелося, що ВСЕ І ВСІ комусь СЛУЖАТЬ. Бо, мовляв, інакше не можна! І якщо є ворог – то се ворог до кінця, а якщо герой – то глорифікації його немає меж. А про нього, МОГО героя, забудуть... Еге ж, аби я його не забула! Отакої, а чого це я маю забути? Теж мені потік свідомости від словесного балансування в післяобідню пору, а від неї – до коханого. Чомусь не можу дочекатися його. Агій, йому на здоров’я, аби вичухався від грому і більше ніколи не лякав мене неймовірними пригодами з блискавицею та громом... Поцілунок опалює. І проникливий погляд бентежить мене, палить, як блискавка. Андрій бачить мене УСЮ... Он здалеку видно – мигтить рідна постать.

 

Христина чимскоріше припадає до його грудей, і тоді не бачить погляду, який ХОЧЕ блукати її тілом, викликаючи приспішений ритм серця. Він бачить його зримо і наповнюється могутньою силою. Андрій тоді нічого не каже і тільки міцно обнімає її і краєчком ока бачить шум крові, яка пульсує в її тілі.

- Не можу! – вигукує Андрій. – Після грому в мене з’являється дивовижна сила. Куди її діну, якщо ти мене відкинеш? Мій зір бачить тебе ВСЮ, і я хочу ВСЮ! Хіба ти мене не любиш?

- Почекай, милий.

- Навіщо чекати, коли сила вибухає, як блискавка?

 

Христина притуляється до нього, ніби втікаючи від нього і від себе. Та вони знають – від себе не втечеш.

 

Арена події – міський напівдикий парк на окраїні міста. Вони там, а сонце над обрієм. Тут мусить статися те, що має статися. Але ні Андрій, ні Христина не знають, що може статися завтра чи післязавтра, бо живуть вони, опалені громом, у час зла.

 

Десь тремтить вітер між листям тендітної берізки, як панночки, одягнутої в біле й зелене.

 

Христя кричить від поцілунків та обіймів "медведя", який проникає в неї з такою силою, що вона аж в’ється і кидається від нього, ніби втікаючи, але ні на мить не відсторонюючись. Шаленство крові він зримо бачить, ніби осліплений тим, що сталося.

 

Червоніє обрій. Багато червоного скрізь: на небі, на землі, на траві. "Єдине ціле, єдине ціле", – шепоче Андрій і обціловує її, гейби в останній раз її має.

 

Світловечірній пташиний спів десь там, за густиною дерев, долітає до них, як з вічности, і відійде у вічність.

 

Світло ще є на небі й на землі. Запалюється місто вогнями. Небо засівається зоряним накрапом.

 

* * *

З Андрієм щось коїться. Назовні ніби нічого. Але він знає, відчуває: збирається в ньому дивна сила. Після твердого сну, без сновидінь і марень, він пробуджується в новій силі, з відчуттям свіжости, бадьорости, ніби після купання в гірській холодній річці – нестримній бистрині. М’язи наливаються залізом. І думка повертається до Христини, до вечора, коли нестримний потік зірвав усі мости, і блискавка пронизала, поєднавши їх в єдине ціле.

 

Зустріч там, у безлюдному парку, на окраїні міста. Час від часу сюди долітають паровозні гудки, котяться луною команди диспетчера, і патріархальний дятел стукає по дереву гострим молотком дзьоба. І знову гудуть гудки, кличучи у незнані світи. А Христя каже:

- Андрію, ти ніби боїшся людей, приводиш мене в оте безлюддя...

- Хіба тут погано? Нікого не бачиш і на тебе не витріщаються, як на допотопне створіння. А насправді я не дуже прагну бачити людей. Мабуть, розумієш мене?

 

Христина ствердно кивнула головою:

- Однак не буде це тривати безконечно. Закінчаться канікули, і я повернусь до своїх дітиськів. Ти також, після відпустки, мусиш у свій інститут. Прощавай, свободо!

- Ні, вітай, свободо! Я вільний, бо сильний. Глянь, яка в мене сила! – Він зігнув руку – м’яз мов камінь. Христина дивилася на нього і, торкнувшись м’яза, згадала вчорашній вечір. Вона не хотіла гасити його наївність:

- Хіба тільки сила?

- Так, перемагають сильні.

- Не тільки, не тільки... – зам’ялася, не знаходячи слів. – Та очевидна річ–- є ще сила духу...

- Я не скидаю його з ваги, тим більше нині, коли начебто дух десь загубився в техногенному віці... Раціоналізм-практицизм-бездуховність – все одного поля ягода. Що так сталося, винна слабкість людини.

- І безликість.

- Так, це також. Але годі скімлити. Треба всьому отому, – не знаходив слова, – сміттю протиставити силу.

- О, як добре, що ти сильний, могутній... – іронію Христі він вловив, та не образився: про які образи мова, коли він, опалений громом, таки справді володіє могутньою силою. Він її ще не показав як слід, та, напевне, незабаром почують про нього, невідомого... Промайнули ці думки, але вмить він зрозумів, що нічого не станеться, бо він не сміє "засвітитись".

- Може, я дуже самовпевнений... Може...

- Я б того не сказала. Ти просто забув, де ти живеш... Тобто – в яких умовах.

- Цього забути не можна. І достосуватися до них, – зробив паузу, роздумуючи щось про своє, – не вмію. Може, й не хочу.

- А змінити умови можеш?

- Гадаю, що так. Ні, знаєш, давай удвох, а? Змінимо, добре? – Пильно вдивлявся в неї і бачив задуму і швидкий плин крові, і ритми серця.

- Я – слабка – що можу?

- Ні, ти сильна... Хіба не так, люба? – Спостерігаючи розгублення, Андрій пильно дивився на неї, а вона знову соромилась всепроникливого зору. Підійшла до нього, поклавши на груди голову в ореолі просвітленого сонцем волосся, і ніби завмерла, вслухаючись у стук серця.

- Лірика – гарна річ, – почув він. – Реальність – то не лірика. – І тут же подумала: хіба їй говорити про реальність?

- Гм, реальність. Це ти, я, наші колеги. Люди.

- Не тільки...

- У нас не буде часу на лірику, згідна?

- Не знаю. Без лірики... теж не можна. Що ти задумав?

- Сідаю за книжки. Анатомія – перш за все. Раз. Друге – аномалії. Їх треба бачити. – Він говорив, як той, що хоче набути другу професію.

- А як зі секретом? Тебе ж загорнуть, як "мілєнького"!

- Над цим треба подумати.

 

Тінь майнула її обличчям: вона не хотіла ділити його з нічим. І – з ніким також!

- Грець з ним! Дерзнемо: ми маємо вільного часу більше тижня. Майнемо в гори, між люди і на безлюддя, добре?

- Добре! Перед цим оглянь моїх стареньких. Згода? Ти не лікар, я знаю. Коли б лікарі володіли твоєю здатністю...

- Най підставлять голови під блискавку! – вмить відповів і за ті слова пожалів, бо побачив в її очах переляк. Видно, та дивна історія ніяк не зітреться з пам’яти.

 

4.

Сказано – зроблено. Андрія знайомлять з батьками нареченої. Батько, сивовоголовий чоловік років "за сімдесятку", проте енергійний, бадьорий. Андрій вдивлявся в риси обличчя й шукав подібности з Христиною.

- Ні, Христина – викапана мама. – Сміється старший пан і добрий, теплий погляд веде на Андрія – "пана доктора".

- Я не доктор! Христе, щось не так?

- Ні, так. Будь спокійний.

 

Отже, огляд. Андрій умить спохмурнів. Він не хотів видати свого настрою, але для того він сюди прийшов, щоб казати правду. Бачить на лівій легені малу "цятку". Такого в інших він не бачив – ні в Христі, ні в сестри-весталки... Треба негайно звернутись до спеціалістів.

 

У Христиної матері все гаразд. Андрій не бачить патологічних змін, хоч може помилятися. Христина глядить на нього запитально.

- Не все я знаю. Пригадай, я пильно на тебе дивився, бо вивчав "будову тіла".

 

Христина розсміялася.

- Ну, знаєш, не вживаю спеціальних термінів... Найважливіше – чи є відхилення від норми. Навіщо тут терміни! Хай за еталон норми буде твоя "картинка", то всі інші, котрі побачу, мають бути такі ж, правда? – Христина кивнула головою. – Отже, еталон беззмінний.

- Все це так. Але є хвороби, які, очевидно, на початку не викликають візуальних змін, які ти зміг би побачити. Наприклад, білокрів’я.

- Може, й так, не знаю. Для цього потрібні лабораторні обстеження.– - Андрій зробив паузу і розмову перевів на іншу тему.– - Щодо батька, негайно слід вдатися, повторюю, до спеціалістів. – І подумав: "Батько розповість лікарям – і прощавай, моя свободо!"

 

Мовчки глядів на Христину, замислену, посмутнілу. "Батько в небезпеці. І я теж. Щоправда, різні рівні отої загрози... "

 

Прощалися мовчки. Батько сердечно тиснув руку "панові доктору".

 

* * *

Через день таки довелося Андрію, під настійне прохання Христини, побувати в клініці. Він, певна річ, удавав, що "бачить" руками. Водив по грудях хворого і запевняв, що "бачить" (так і сказав, але потім прорік крізь зуби "чую") пухлину. Спеціалісти не бачили нічогісенько. Щоправда, аналіз крові вказував аномалію, але шукай її в усьому організмі...

 

Пацієнт і родина настоювали на операції. Тоді ще раз запросили Андрія, розклали перед ним "картинки", щоб вказав точне місце захворювання.

 

Операція підтвердила діагноз Андрія. Спеціалісти дивувалися. Це був випадок раннього діагнозування.

- Ти врятував батька, любий.

 

"А себе погубив!" Подумав і нічого не сказав, лиш обняв Христю.

 

5.

З цього часу Андрієва пригода ввійшла в нову, не передбачену фазу. Щоправда, Андрій здогадувався, що тільки заяви про себе, і тоді зразу у відповідь наступлять непередбачені наслідки: його запросили в клініку "для допомоги". Отож статус невизначений, адже профіль спеціальности Андрія ніяк не "підходив" медичному закладові. Андрій-фізик міг, від біди, працювати контролером спеціальної медапаратури (та це не входило в його зацікавлення). Він мав інші наміри, які, правда, ще не набули конкретности. Гуманне "допомагати людям" мало абстрактний вираз. Випадок з батьком Христини підтвердив наміри Андрія реалізувати їх, проте, по-іншому, передусім інкоґніто. Просто радити людям обстежитися в спеціалістів. Андрій тепер не переконаний, чи його намір був хибним. Так чи інакше він причетний до діаґнозування. Однак не знає, чи довго він тут втримається. Коли узнають "сильні світу цього", йому доведеться або зникнути, або... обслуговувати "вершителів нашої долі".

 

З тяжким серцем брів він гамірним містом. Невизначеність – "нетутешність", як він говорив, вела його велелюдними вулицями, і він ніби розчинився в людському потоці. "Отак би й щезнути з виду тих, які зацікавилися, ні, не ним, а тільки його працею. Він їм потрібний, як торішній сніг... " Гуркіт трамваїв, автомашин, шамотня пішоходів ніби навалилися на нього потворним молохом, готовим проковтнути його, як малесеньку мушку, забрати всі його сили для того ж захланного ненажери. Так, либонь, було від тисячоліть: хтось диктував правила гри, а хтось мусив їх під загрозою смерти виконувати.

 

"Мусиш", як грім, клекотіло над ним. Хтось дав тобі силу бачення – неймовірну силу, і ти ввійшов у гру зразу, коли тільки відкрив очі і глянув на сестру-весталку, хотів того чи не хотів. Це від тебе вже не залежало. Гра почалась! І перші кроки в цій грі, здається, були правильні: не "засвітитись", допомагаючи людям. Та не так сталося, як гадалося. Причина програшу – в тобі ж. Адже ти не міг відмовити... Бо пам’ять першого грому жива, як джерельна вода.

 

Лісоповал

Початок історії з Притчі про вогонь

 ... Дуже раннім досвітком валка возів з навантаженим домашнім крамом в’їжджала в ліс. Діти дрімали, похитуючи голівками від хилитання возів на лісовій дорозі. Жінки і старі тривожно вдивлялися в густину лісу. Батьки й діди-візники повйокували на коней, поспішали вибратися з небезпеки. Вона висіла в ранішньому сируватому повітрі. Досвітня півтемрява стояла між деревами, запинала простір сіруватою пеленою. І все ж з кожною хвилиною ставало видніше, і люди впевненіше вдивлялися вперед, прагнули якнайскоріше добратися до залізничної станції. Там їх повантажать у товарні вагони і відправлять із своєї землі по той бік річки, де та ж таки рідна земля мала їх вмістити по селах і містечках, а декого й закинути на донецькі шахти.

 

Раптом усе почалося. Де не візьмись озброєні люди в rogatуwkach і цивільних шапках. Обступили валку – їхати нікуди, коні з переляку дибки, діти в плач і жінки в надривний крик, коли почалися перші стріли, cholera jasna, а niech to szlak trafi, bij kabana, psia krew! І падали сиві голови, і сторчма летіли на землю з зойком жінки і батьки-візники, і смертельні постріли, ніби мечі, сікли все живе і мертве. Ліс стогнав від людського плачу і зойку. Хилились крони до землі від шаленої стрілянини, ніби хотіли захистити хоч одну-єдину живу душу.

 

А на стрільбищі купою лежали побиті коні, перевернуті вози, люди в калюжах крови, розпанахані подушки й перини з заметіллю пір’я, розсипане бідне селянське добро: розпорота міщина пшенички-жита, розпатрошені кури, розкидані домоткані полотнища, ліжники й верета.

 

Коли настала мертва тиша і ліс зовсім посвітлів, хоч сюди й не досягали перші промені, з-під тіла матері виліз очманілий хлопчик. Він уже не плакав, тільки жалібно скімлив, весь трясучись, ніби від пропасниці. Заплаканими очками водив по стрільбищі, але непереборна сила його виштовхувала звідси, з незахороненої могили, геть, далі від того місця. Стиха постогнуючи, він подибав з ліса, до станції.

 

А почалася ця дорога не від учора, хоча вчора вогонь попелив усе наскрізь. Rogatуwki витягували людей з хат, хто впирався, скородили канчуками, куди попало, підкладали під хату солому або й обливали бензином, і в небо миттю спалахувала, як смерч, вогненна свіча. Жіночий лемент стояв на весь світ, дитячий плач жалібно стелився землею, окутаною їдкими димами і спекотним, задушливим повітрям. Доблесним лицарям того було мало: виловлювали молодесеньких дівчат і заводили до дядькової стодоли. Там потрапила Ліда, донька отця Василія, найперша дівчина. Через час вибігла, плачучи, і навмання погналася до річки. Та лицарі під улюлююкання знов її вхопили, але вже не вели в стодолу, а почали її катуляти, штовхаючи від одного до другого, поки вона не впала без пам’яти.

 

Село ще не догоріло, коли тато й мама на городі, і дід з бабою з швидкоруч захопленими клунками нарешті притихли від переляку й крадькома зазирали на подвір’я, що там уціліло. Перед самим ще вогнем, що почався в другому куті села, дідо вивели коней на город у кінський зуб і там наказали їм залягти. Коли ж доблесні лицарі увірвалися в двір, родина була вже на городі.

 

Вже під сумерки запрягли коней і таки, поки зовсім смеркло, погнали на залізничну станцію. Дідо казали: "Головне – проїхати Кам’янецький ліс". Малий трясся на возі, широко одкритими очима глядів на кублища диму, на червоні смуги, мов канчукові басамани, що в кублищах смердючого диму врізалися в дерева, клалися на дорогу, ніби вказували, куди їхати. До лісу ще було далеко. І з віддалі, постійно оглядаючись, малий дивився на червінь, яка стояла над селом і одбивалася в хмарах. Тут, на дорозі, вже не було rogatуwek, і малий перестав тремтіти, як від пропасниці. Але від нього вперто не відступало полум’я, що охопило їхню хату і весь світ, у якому він досі жив. І навіть тоді, коли вони в’їхали в ще одне село, де також не було rogatуwek, він бачив полум’я, що лизало дах їхньої хати. Тоді вже сині у вечірню годину вікна потріскали, і вазонки з мушкателею, кактусами і цубулькою ніби раптово зів’яли й покрилися димом, що заступив весь світ. Здається, якраз тоді у сусідів роздалося кілька пострілів і надривний жіночий плач, що морозом пройшовся дрібним тільцем малого. Ніхто з домашніх вже не узнав, що там скоїлось. Чули крик доблесних лицарів з вигуками "Kabanie s... synu". Світ стояв у кривавім вогні і кублищах їдкого диму.

 

* * *

Досі гримить в Андрія перший грім, хоч стільки років спливло з водою часу. І скільки відійшло, забрало з пам’яти днів і ночей, холоду і печалі! Але громовиця ніяк не йде ні з серця, ні з пам’яти. Вона чіпко тримається його, немов залізними пазурями в’їдається в його молоде тіло. Невже так буде до глибокої старости, якщо Бог дасть дожити до неї?

 

6.

Андрій ніби розчахнувся між двома обов’язками – робота в інституті і т. зв. консультації в клініці. Він з тривогою помічав з кожним днем зростаючу чергу під дверима кабінету, де він разом з черговим лікарем приймали пацієнтів. Йому казали: порядком експерименту трохи попрацюєш. Далі буде видно. Те "далі" по-правді було дуже проблематичним. Завлікарнею, чоловік років поза шістдесят, глядячи йому ввічі, одверто сказав, що, поскільки він, Андрій, не має спеціальної освіти, тому він, завідуючий, не має резону оплачувати йому як лікареві. Андрій пробував відповісти, що, мовляв, йому начхати на заробітки. Якщо він тут потрібен, то й залишиться, якщо ні – піде на всі сторони світу. Хоча він гадає, що якусь користь міг би принести. Зав пропустив повз вухо його сентенції. Ймовірно, його, зава, цікавить зовсім щось інше.

 

Та й чергові, з якими працював Андрій, теж виявляли дивну байдужість до Андрія: ти є – добре, тебе нема – також добре. Може, він, Андрій, тут зайві очі? Коли черги в кабінет стали велелюдні, коли вже й підночовували, щоб таки потрапити на прийом, коли вже й запросили стражів порядку, бо вельми нервовими були люди, особливо поближче дверей, що укладали довжелезні списки, а ті якось дивно або губилися, або переплутували справжню чергу, і з цього приводу виникали запеклі суперечки, мало що не доходило до бійки, а відтак починалося все спочатку–- списки-списки-списки, –Андрій бачив, хоч, може, й не хотів взагалі помічати і тримати в пам’яти, як засували в халат черговому: "То вам, пане дохторе, та не відмовте, паночку, я вас дуже прошу! Бігме, бідна-м така, прости, Господи, але, знаєте, біда мє притисла, то мушу до вас добратися, агій, пане дохторе, та то між людьми водесє, та ми всі кристєни, поможіт! Таки плачу, ая-ая, та нє, не болит мя, но так чюю таку якус тєжість, але візьміт, паночку, бігме візьміт... "

 

А біля дверей, коли заходив, віталися поважно "Слава Йсу!", та більше солодко "добрийдень-добрийдень-добрийдень-добрийдень... " Було ще "здрастє" – таке, ніби крізь зуби цвиркнути. А в ньому не затихав перший грім. Він особливо клекотів, коли Андрій бачив те, чого не хотів бачити і чути... І той клекіт не стихав і потім, коли втомлений, а найбільше наляканий повертався додому. Наляканий до краю незліченною кількістю хворих. То зло, диявольське зілля, посіяне по всій нашій землі, і ніби й немає на нього ліку. І бачив перед собою сотні і сотні облич, то заплаканих і стражденних, перекривлених фізичним болем і душевними муками, то просвітлених спасенною надією, яка помирає останньою. То струджені, опалені сонцем і вітрами, зорані мережевом зморщок, великих і глибоких, як борозни, то дрібних, як дрібненькі ручаї під час весняного дощику. І в усіх обличчях, старих і молодих, землистого кольору і пожовтілих, як осінь, по-дитячому порожевілих, як чистий світанок, світилося ще щось, коли вони запитально і з мольбою зверталися до нього. Люди хапалися руками за поли халата, ніби вбачаючи в ньому останню дошку порятунку від неминучої загибелі, що гряде на них, як лиха доля. Правда, правда, всі ми ходимо під Богом і що написано на небі, того не минути, але живий живе гадає і хапається за останню соломинку, най буде вона ламкою і дочасною як усе наше житє. На переніссі в Андрія появилася глибока вертикальна зморшка. Христина називає її "задумою", зате Андрій добре знає її причину.

 

Там, у простому кабінеті, обставленому вкрай необхідним меблями – стіл і дві-три табуретки, шафка на "якісь папери" і вішак на халати, ліжко-не-ліжко-тапчан-нетапчан, де кладуть пацієнта – здається, все, – Андрій наслухався людських гараздів... Та звідки візмиси колхоз ніц не виплачує а їсти хочесє каждий день не вкрадеш не будеш мати та й нагнати тре тої горівки бо в селі пане ніц без нев не зробиш города зворати зібрати пшеницю чи розтерти в млині та й худобі каждий день тому всьому голова горівка і так за роботов житє сходит на ніц а тут в місті не розкоші а гляди на село не хоче повератисє бо вже запаніло мовит тротуар му підмітати а не вернусє... єсли хочеш панувати і гонорувати мати кажду получку по пански то бідуй сяке таке на свою погибель понаїжджало тої голоти та їдь до себе в свої сибіри і там порєдкуй а тут зась мара тє бери... позахоплювало найліпші шо но є кватери і сє розживає на нашій кервавици і гадає шо то вічно так буде а таки нє бо дзбанок лишь дочєсу воду носи і всьо урветсє так є файний паночку абисьте були ми здорові слава Йсу... "

 

Живий паноптикум стоїть перед очима Андрія – причина і наслідок водночас, кара і злочин, як добро і зло, що борються взаємно, немов Святий Юр-змієборець. В Андрієвій грі се, ймовірно, якась мить, та наповнили її незнані сили вщерть по вінця неймовірним дійством людей та їхніх нещасть, ніяк не вигаданих хворою уявою. Ніби не сон, а страшніший від сну, бо реальність. Повір у неї – захворієш!

 

Зморшка на переніссі ставала все глибшою, здавалося, врізається в череп і ще глибше – в самий мозок. І чим довше він втримувався в невизчаченій за статусом "допомозі", тим твердішим ставав намір якомога довше втриматись, не здатись, не відступити, нарешті – не щезнути з цього світу, що кличе на лоно Авраама. А він так недавно хотів розвіятись світами, в позахмарних висотах ширяти над юдоллю сліз і печалі. Як він міг того прагнути? І навіть Христя, та критично-іронічна дівчина, годилася з ним. Хіба не мала власної думки? Хіба хотіла "розслабитись" від щоденного дріб’язку мамони? Але зіткнись з бідою – і вже інакша: батько поволі одужував, а Христина дякувала долі, що звела її з Андрієм-цілителем. Вона, напевне, сама мінялася, коли незбагненним чином не просто наладжувалась на лад думок "первозванного", що само собою вже давало б ґрунт для самоіронії. Ніби незалежно від нього, сама з себе доходила до згоди з його волею і діями. Це, звичайно, не значить, що вона ніколи і ніде йому не перечила. Та що суперечки, коли в ньому не вгаває перший грім і котить відлуння десятки років і, напевне, не заглухне ніколи на його вічній дорозі.

 

7.

Якось викликав Андрія заввідділом: робота в інституті, все-таки, зобов’язувала "здавати плани", за що він, науковий співробітник, звичайно, отримував платню. Зав прорік, заминаючись:

- ТАМ... зацікавились, так би мовити, вашим, гм, медичним експериментом. Ми, люди, так би сказати, точної науки, правда? Словом, ТАМ хочуть з вами поговорити...

- А я не хочу! – різко Андрій.

- Ваша справа... Однак не раджу. Самі знаєте, теє, що з того... може вийти.

Сталося неминуче Хіба могло бути інакше? Клекіт грому пронісся над ним і в ньому обвалом неба і землі.

 

Лісоповал

(Продовження зі страхом)

Хлопчик побоявся йти дорогою – продирався обабіч неї, ховався за кущі й хабаззя і насторожено наставляв вушка на найменший звук. Він прагнув почути серед рідких голосів ранньої пташки чи шерехів гілок людські голоси. Їх лякався найбільше. Людина стала йому за один досвіток найбільшим ворогом. Сльози текли блідим невиспаним і замурзаним землею і кров’ю обличчям. Батіжки кущів злегка цьвохкали його, та хлопчик не зважав на них, напевне, не бачив і не чув їх. Дрібне тільце проймала дріж від раннього холодку. І від того, що сталося. Десь закаркала ворона, і хлопчик схарапуджено відскочив від куща й провалився в рів побіч дороги, порослий невеликими кущами. Вилізши нагору, хлопчик петляє далі між кущами, сподіваючись, нарешті, вийти з цього страхітливого ліса. Вже й ноги заболіли, а лісові нема ні кінця, ні краю. Малий боїться заблукати, хоч пам’ятає, що, тато казали: дорога прямо виводить на станцію. Ще казали: головне – проскочити ту дорогу. Тому малий надіється таки вийти з ліса. Він не звертає ні вліво, ні вправо від дороги. Знову скрикнуло, розсипаючи скрегіт на весь ліс. Сорока. Вона весь час скрекоче біля їхнього дому. Вже нема дому. І малий починає плакати беззвучно, сльози котяться великими краплями, застеляють очі, і не видно дороги. Хлопчик зупиняється, втирає кулачками очі. Важко, як дорослий, зітхає, пару раз шморгнувши носом, і далі продовжує добиратись до станції.

 

Недалеко видно край ліса – більше світляного просвітку. Хлопчик поспішає, спиною відчуваючи недобрий ліс, що може наздогнати його і злими людьми покарати без кари.

 

Вийшовши з ліса, він присідає за кущем і довго обдивляється весь простір. Зліва глибоко в поля заходить клин ліса, а дорога петляє полями, і обіч неї немає жодного деревця. Хлопчик хоче піднятися й далі манджати, але затримується, бо дорога відкрита, як на долоні, а він боїться людей в rogatуwkach.

 

Нарешті відважився вийти з-за кущів. Перед ним польова дорога з слідами коліс, підків і босих ніг. Пройшло і проїхало, видно, люду багато, і малий сміливіше ступає, а порохнява піднімається маленькою хмаркою за його шкарбунами, взутими на босу ногу.

 

Ого, то ще йти і йти Здавалося, за отим закрутом буде станція, а то ще поле і поле. Щоправда, він уже виразно чує гудок "У-у-у-у". Але неголосно. Вже й ноги болять, лівий великий палець намуляло.

 

Вгору злетіла, тріпочучи, земляна грудка і заспівала. Хлопчик зупинився, дивився, як грудка піднімається все вище й вище. І він знову заплакав без голосу і схлипування, і знову великі краплі заступили світ. Знову втирає очі. І все забарно, бо треба йти до товарняків.

 

Пройшло чимало часу, поки на схилі, у видолинку над невеличкою річкою, він побачив великий з червоної цегли станційний будинок, коло нього телеграфні стовпи, дерев’яні вагони, помальовані в червонястий колір. Та найбільше навколо людей, возів з кіньми, худоби, овець... Голосів не чує, але напевно там стоїть, як на ярмарку, метушливий гамір. Видно згори також військових у зеленому, та не може ніяк здалеку розпізнати шапок. Тому довго стоїть край дороги на пагорбі і вдивляється аж до різі в очах. Він дуже вагається, чи спускатися з пагорба.

 

Нарешті насмілюється зійти з пагорба і дорогою спуститися до станції. Дріж стрясає дрібним тільцем, тремтіння, то вщухає, то знову вибухає з ще більшою силою. Уже доходить до станції. Все як є: гамір, жіночий плач, грубі команди: "Садітєсь в етот ваґон!" Ревіння худоби, вигуки "пся креф", і малому кидається ввічі rogatуwkа. Він весь дерев’яніє від страху і опускає очі, чекаючи пострілу. Але ніхто не стріляє. Хлопчик піднімає очі: неподалік стоїть жовнір в rogatуwсe без зброї. Малому одлягає від серця переляк, і він підходить ближче до гурми людей.

 

Над світом стояв похмурий день. Гукали поїзди протяжно і важко.

 

* * *

Як не впирався, як бик, та все ж явився в КОНТОРУ. Звичайно, під тиском зава. Поки оформили формальности – дані особи на пропуск, він і незчувся, як опинився в кабінеті якогось начальничка чи слідчого. Якесь довге, як тичка, худюще і на вигляд зле. Постійно дивиться ввічі холодними очима. Справа проста, як батіг: НАС, мовляв, цікавите своєю практикою. Кілька пропозицій: найдоцільніше перейти на роботу, звичайно, в ЦЕНТР. Це незабором вирішиться. Наразі, оскільки перебуваєте серед маси людей, постачати інформацію... Глянув на Андрія, а той зробив такий рух, що, здавалося, хоче вийти. Той аж відкинувся на кріслі, але закінчив фразу: для наукової роботи. Яка "наукова" – здогадайся, "мілєнькій". На обличчі Андрія майнула іронічна усмішка. Ну, як у воду дивився І "пропозиції", і робота в... ЦЕНТРІ, і обіцянок ціла купа, тільки дрібниця – "работай"...

 

Худий навіть не глянув на Андрія. Він розуміє, йому треба порадитись. Мельком глянув на Андрія. Отже, він, Андрій, має з ким радитись – не дивина. Що ж ще? Ага, не пороти гарячки. Слова були доброзичливі, хоч до рани прикладай. Аж тепер Андрій глянув на нього і побачив патологію "картинки". Невже не знає? Щось ворухнулося в Андрія: співчуття? жалість? Тому закинув:

- Може, справді подумати? Та, кажучи правду, не хочеться в ніякі ЦЕНТРИ – мені тут добре. – Зробив павзу, вичікуючи, що скаже худий. Він мовчав і вдивлявся в Андрія примруженим оком. (Або так здалося). Зате Андрій не знав, як почати розмову. Вичікував. Може, той щось закине. Мав би спитати, заради цікавости.

- Раціонально було б вам погодитись. – Продовжував, настоюючи на своєму. – Я раціоналіст. Не вірю в усілякі вигадки.

 

Андрій перебив:

- Якщо є вигадки... А коли вигадка – реальність?

- Не вірю.

- Повірте мені, – випалив несподівано для себе ж. – Тому й слід вам лікуватись...

- Мені? Та... знаю, – байдуже махнув рукою. Але якось аж тепер зрозумів натяк Андрія. – Ви... звідки знаєте?

 

Андрій мовчав. Чи не задалеко зайшов? Ось тобі й на!

 

Худий глядів на Андрія мовчки з іронічною, ледь помітною усмішкою. Чи прийде коза до воза? Хто ж кого обвів круг пальця?

 

8.

Після розмови в сумнозвісній КОНТОРІ Андрій начебто не побачив змін на своїх роботах. І все ж поділився своїми сумнівами з Христиною.

 

Дівчина спалахнула, налякалася, звинуватила себе в усьому: коли б не почалося від батька, не було б отої розмови Ланцюг подій мав свою послідовність. Це правда. Тим разом уже Андрій вгамовував її: не вона – він винен, бо слід бути обережнішим. Та, зрештою, не вона, а саме він прагнув якось використати свій дар бачення. І якщо він нічого кращого не зміг придумати, а тільки зв’язатися з клінікою, то вина тільки його і нікого більше. Так має бути. Натомість Христина стала картати його за "містичний фаталізм", за... безсилість протистояти зазіханням на його свободу... "Хто, я безсилий?" – і почалося! А ще виплило – "пропозиції" КОНТОРИ. То було масло до вогню, що палахкотів у словах і спалював усе навколо. Закінчилося обіймами й поцілунками.

 

Коли ж Андрій залишився на самоті... Громовий обвал котився, як неминучість, що звалилась на нього давно. Віддаль від того часу до сьогодні гримить і котиться грозовим відлунням на всіх його дорогах.

 

Лісоповал

(Продовження з пошуком роду)

У гурті стояли чоловіки і жінки. Хлопчик нікого не впізнавав. Він потягнув за полу якогось чоловіка:

- Дядьку, не знаєте, де моя цьоця? – спитав так тихо, що чоловік схилився до нього, прислухався. Потім спитав:

- А звідки ти, дитино?

Малий назвав село.

- Тут є люди з Ланів. Марино, – звернувся до однієї з жінок. – Відведи малого он до того ваґона, бачиш, там, за семафором.

 - Ходи, – сказала вона і взяла хлопчика за руку. Пару кроків вони йшли мовчки. – А чий ти будеш?

- Ланових.

- Ти що, відбився?

Хлопчик мовчав. Ледве йшов. Далі став і заплакав.

- Дитино, що сталося?

 

Він заливався сльозами, схлипував голосно, щось говорив крізь плач і сльози, але жінка не второпала.

- Чекай. Заспокійся. Зараз приведу до мами. – Аж тепер почула: – Нема мами. Вдосвіта вбили.

- Боже! – вигукнула. Вона підняла дитину на руки й понесла до ваґона. Перед розсуненими дверима товарняка гукнула:

- Чи є тут хто з Ланів? – Кілька голів з’явилося в дверях. – Може, є хтось з родини Ланових?

 

Малий вже заспокоївся. Шукав очима по людях і раптом в усю силу, яку тільки мав, вигукнув:

- Цьоцю, то я!

 

Його підхопила жвава молодичка й понесла в середину ваґона. І тут же гамір перекрив жіночий плач.

 

Дорога з людоповалу закінчилась. Вона була для малого першою, але не останньою.

 

На рейках пихкали паровози, шипіли, випускаючи пару, і сердились за довгу стоянку.

 

* * *

Причини і наслідок – дивний ланцюг, зв’язаний – кожна ланка окремо – в суцільне плетево, розірвати яке якщо й можливо, то таким чином, щоб рвати найслабшу ланку. Але якщо причина породжує наслідки, то, насамперед, треба знайти початок заклятих ланок. Таким початком Андрій вважав гірську пригоду. Христина була іншої думки. "Ти що, не розумієш, що, працюючи в клініці, найкраще допомагаєш людям?" – "Так, але... я під загрозою. Та й ефект дуже мізерний. Річ в кінцевому наслідку, не в фізичних хворобах. Гадаю, мене розумієш?" – "Приблизно. Тоді... йти далі – шукати першопричину і залишити цю справу?.." – "Допоможуть... залишити, будь певна. І то незабаром!" – "Хтозна – може, ні". – "Сподівайся найгіршого. Ти сама недавно мені твердила... " – "І що, це тебе зупинить?" – "Ні!" – відповідь була тверда, як його рука.

 

На Христину найшла тривога–- градова хмара накрила її чорною запоною.

- Любий, мені зле.

 

Андрій пильно глянув на неї. Вона зіщулилась мерзлякувато під його поглядом, насмішкувато кидаючи на нього темноблакитний зір. Андрій мельком подумав: "Поєднання хитрих бісиків з теплотою неба", – і побачив наростаючий гул крові. "Ти ж моє кохане створіннячко!" – обняв її твердою, як залізо, рукою, і його тепло зігріло її. І знову вдарила блискавка, опаливши їх.

 

Парк на безлюдді шумів вітром. Здалеку, краю овиду, де в голубому тумані до неба здіймалися залізні вежі, червоно-білі димарі, геометричні прямокутники будівель, нісся безперервний гул, і весь світ потопав у прозорій блакиті.

 

9.

Щораз більше збиралося людей під дверима чергового лікаря. Вже попередні списки укладалися за тиждень наперед, уже підночовували в невеликому скверику перед поліклінікою, надіючись якщо не сьогодні, то, напевне, завтра достеменно потрапити на прийом; уже наїхало люду з усіх усюдів – із міст і містечок, сіл і хуторів, з тих, що лишилося – на пальцях порахувати, бо в грізні часи поколошматені; вже з’явилися домашні бебехи – розкладушки, подушки, ковдри і коци, туристські спорядження – надувні подушки і матраци, спальні мішки, шатра, більші і менші, червоні – як кров, зелені – як листя, білі – як смерть, голубі – як небо, і жовті – як яєшня. Розпинали їх навколо скверу. Навпроти розпалювали ватри, наразі несміливо – невеличкі, але з кожним днем більші і – БІЛЬШЕ, встромляючи залізні триніжки, підвішуючи чорні казанки, алюмінієві і спіжові, великі і малі – залежно від потреб і наявности челяди. Душа християнська прагне хоч на день гарячої страви, нехай бідної, НЕмасної, але ГАРЯЧОЇ. Вже й замало місця біля скверу, тому стали розпинати шатра на тротуарі перед заїздом у поліклініку, тобто в гіршому місці, ніж коло скверу, бо безперервно по вулиці сюди-туди ганяють машини, і кіптява стоїть над вулицею, як смог. Уже більш винахідливі і кмітливі чи, може, заможніші, бо попробуй – ДІСТАНЬ! – понатягували на свої писки газмаски і белькочуть щось собі, не до людей, бо хто то все пійме, їм на безголів’я. Вже й міліція – обласна і муніципалітетна (хай йому біс) по-справжньому стривожилась, бо НЕПОРЯДОК. Але хворі є хворі. Гуманна допомога – понад усе. Тому наразі заспокоїлись, хоч слід сподіватися – ненадовго. Над усім цим вавілоном стоїть плач дітей, нарікання жінок і чоловіків на прокляту долю і Богом забуту землю.

 

Та й лікарняне начальство стурбоване: що далі? Дехто вже й серйозно задумався, чи доцільно було запрошувати Андрія Ланового в клініку?

 

А хто ж сподівався таких наслідків? Хіба досі НІХТО не знав, що Є ХВОРІ? Так, знали, але НЕ ЗНАЛИ, що аж СТІЛЬКИ. Деякі мудрагелі вже й запускали думку, чи... не позбутися його, фактичного призвідця хаосу, що наступав на клініку і на все місто семимильними кроками. Се був би найпростіший спосіб повернути спокій. Щоправда, вони, ті мудрагелі, забули, що в одну і ту ж річку не ввійдеш двічі.

 

Дехто "тверезіший" (таких немало) гадав, що не обійшлося, знаєте, від ТИХ, ну, з тої неприємної КОНТОРИ. Ще інші говорили про РУКУ і були впевнені на всі двіста відсотків, що се так. Немає жодного сумніву Тверді в намірах, чистокровні в переконаннях і у вірі в свою непомильність, вони з вереском доводили свою істину, і більше ніяких істин у білому світі не існує, крім їхньої правди, бо тільки одна правда на білому світі.

 

Ще інші – любителі чарки, від якої ставали червоненькими, як раки, задоволено потирали руки: в мутній воді легко ловити рибку. Серйозно надувшись, як номенклатурні індики, промовляли з високих трибун, поливаючи наліво і направо зрадою, відступництвом від великих ідеалів. Клялись землею і своєю вірою в ті ідеали. , що вони, добропорядні слуги, до скону люблять бідних, нещасних, хворих і упосліджених, гнаних і голодних. І завершували: чим гірше, тим ліпше. Самі ж були в доброму здравії, фізичному і фінансовому, аж пашіли, як кров з молоком. Хтось десь хотів вловити логіку їх сентенцій. Все зводилось до одного: поверніть п’яницям відібрані коршми та всім індикам – старі подвір’я і задвірки. Ще можна би виуджувати з того непотребу чимало, та се заняття для вчених – соціологів, політологів і всієї іншої братії, що її сам Пан Бог покликав до корисної праці в людському, а заразом і в Божому винограднику.

 

Виходячи з логіки багатьох людей, що поділяли різні переконання, в т. ч. й тих, "тверезих" і непомильних, ХТОСЬ пустив думку про ПРОВОКАТОРА, який з волі отої злощасної РУКИ, а заразом за хитро продуманим планом ТИХ, ну, розумієте, з КОНТОРИ й "почав діяти" нам на погибель і на зло місту.

 

Як би не було, такі чутки, най ся преч мовить, дійшли до Андрія. Він вибухнув, як бомба. Рвав і метав, громив словами, а потім схопив голову в руки і повторював без кінця: спокійно-спокійно-спокійно Добре – нагодилася Христина. Розраювала його, як могла та вміла. Хлопець зм’як.

 

"Не будемо ламати голови, – почала Христина, – звідки те все. Видно, ЩОСЬ станеться з тобою...– - поправила, – з НАМИ. .. якщо далі ти клініці... ". – "Туди не я сам – вони мене запросили. Будь-коли можу відійти". – "Знаю. Але подумай, – Христя не вгавала, – що станеться з нещасними. Ти уявляєш?"

 

Андрій мовчав. Сумерки насувалися в його кімнату. Христя відвідувала його тут, щоправда, рідко: соромилась господарів.

 

На стіни лягали відсвіти з вулиці: автомобілі, ліхтарі, ще не потемніле небо – все малювало кімнату то яскравими зблисками, то блідожовтими спокійним плямами.

 

Андрій затягнув штори на вікнах, підійшов до Христини і обняв її, відчувши теплий трепет тіла.

 

* * *

Андрій зустрів на вулиці Петра. Дуже зраділи зустрічі. Справді, давно не бачились. Робота-робота-робота

- Як здоров’я?

- Во! – Андрій підняв великий палець правої руки догори, регочучи на весь рот.

- Треба б нам зустрітись, погутарити.

- Так, так. Обов’язково. Стій! Десь там буде нагода – якась моя дата. Скличу всіх вас. О, буде забава! – Подумав якусь мить і випалив:

- Тризна!

- Ти що, варят?

- Ні, здається. – Подумав, глянувши на нього з-під лоба іронічним поглядом. – Ні, не варят! Опалений громом..

 

"То те саме!" – не сказав, подумав Петро і подався геть.

 

Хто кому мав би крутити вказівним пальцем біля виска, Андрій ще не знав, бо його гризла серйозна проблема – яким чином викрутитися від "конторщиків", не нашкодити собі і людям. Що не кажіть, панове, товариші чи ще там якось, коли б він залишив клініку, то... Що станеться? Та він, Андрій, не хоче цього робити, бо з самого початку неймовірної історії він те й думав, як допомогти людям.

 

З такими думками й простував до клініки, ледве проходячи між товпами народу, поміж шатра, бебехи, дітиська, що шугали між ногами, знімаючи вереск на весь квартал. Біля дверей два огрядні оспалі міліціонери мляво прикладали до дашка пальці, коли він бурмотів "добрийдень".

 

Черговий лікар нервово вертів у руках кулькову ручку. Видно, перемовився з сестрою: вона була як хмара. Коли ж почали прийом, черговий поспішав, не питав Андрієвого діагнозу, чим вельми його здивував, і відпустив хворого, певна річ, зробивши якісь записи в картці.

 

Другою зайшла молодесенька дівчина. "Мрія", мелькнуло в Андрія. Та й лікар і сестра раптом лагідно всміхнулись.

 

Тихо черговий прочитав у формулярі: Гетьманівна Олександра Богданівна. Черговий уважний, як ніколи. Але він доконче хотів знати думку Андрія. Той довго возився, прикладаючи пальці до ніжного дівочого тіла. І так і осяк, ще раз туди і сюди, і ще раз, і ще трішечки. Бовдур царя небесного, та все це не мусив робити, бо й так бачив, не торкаючись. Але раз почав грати варіата, то до кінця тим варіатом мусив бути! Нині ж він насолоджувався красою, не відпускав її від себе, дарма, що за дверима стояли сотні, тисячі спраглих правди і порятунку. Він забув за них! Його осліпила дівчина, як блискавка, най йому грець! Щоправда, винагородою дівчині за оглядини був висновок: здорова! Зашарівшись, як літній ранок, Олександра не вийшла з кабінету, а легенько, ніби на крилах, злетіла, пославши всім щире "дякую".

 

Та не було меж здивуванню Андрія, коли він пізно ввечері ледве волочив ноги додому, а йому назустріч проспівала мелодійним голоском Олександра:

- Добрий вечір, пане Андрію

 

Він як укопаний: стоп – звідкіль "Андрію"? Ага, там, на дверях кабінету, є табличка "Консультант Андрій Лановий". Дівчина продовжує:

- Дуже перепрошую, я знаю, ви втомлені. Вельми зобов’язана ще раз подякувати – ви звільнили мене... від страху... непевности... очікування неминучого. Боже, як гарно жити! Вона дивно говорила, схвильовано – голос набував грудного тембру, торкав ніжні ноти, і таємна, загадкова музика з якихось незнаних глибин лилася в Андрієву душу. Він очарований музикою слова, тембру, сяйвом очей, що відливали то блакитним, то зеленим блиском, стрункою постаттю, що легко йшла, немов пливла. Подібного він не бачив.

- Ми ще побачимось, – мовила вона на прощання, і Андрій знову як укопаний: звідкіль вона знає, що побачимось? Чому вона впевнена? Навіщо він їй? Андрій ловить думку: він не сказав: "Навіщо вона йому?" Дивина! Та він всю дорогу додому думав про неї, бачив її постать, усе тіло, яке пронизував його зір, чув її голос, не забув тембру, інтонацій. Дивина та й годі. Звідкіль се у нього? Бігме, загадковий світ і чи не найбільша загадка в ньому–- усі МИ? А він, Андрій, зокрема?

 

10.

Звичайно, "доктор" чистосердечно поділився своїми враженнями з Христею, зовсім нічого не маючи на думці лихого. Та зразу вгледів, як майнула її личком недобра хмара. Вже й пожалів, що отак прямо з моста виклав їй те, про що, може, й не слід було навіть натякати. Але ж, ніде правди діти, хіба ліпше вештатись їй перед носом і потаємно носити В СЕРЦІ все те, що принесла до нього Олександра? Гов! Ти подумав: "у серці". То що, направду твоє серце відкрилося тій, другій? А Христя? Ти вже перестав її кохати? Щось, справді, в тебе не всі дома.

 

Однак навіть такі чи подібні роздуми нічого не змінили. Перед ним, як сяйво, стояла струнка дівчина і сердечно усміхалася до нього. Голос, той дивний голос, як музика, підносив його над юдоллю сліз і печалі. Андрій гейби забув свої клопоти: і неймовірну історію з громом, і все те, що з неї почалося, і "конторщиків", і жахливі черги, що грозили всеміською (в найкращому випадку) катастрофою.

 

Як на зло, почалася жахлива спека. Нависла загроза епідемії. Адже в імпровізованих шатрових містечках розквітала антисанітарія. Міські власті щось там мляво пробували зробити, поки не вдарив грім, але се крапля в морі. Тим часом до міста безнастанно прибували нові й нові валки людей. Черга розтяглася вже до центральних кварталів міста.

 

Власті, враховуючи критичну ситуацію, проводили нараду за нарадою. На ноги піднято всі силові структури. "Конторщики" з ніг збивалися, безперестанку шастали поміж людом: в таких ситуаціях абсолютно реальний бунт, певна річ, під впливом організаторів"подстрекатєлєй". Вчасно їх виявити й пересадити – єдиний засіб усе втримати під контролем. Власне, "конторщики" оволоділи вельми цінною інформацією: мовляв, збираються таємно, радять, як на турка стати і одним махом змінити весь існуючий порядок. Найбільше насторожувало те, що такі наради, зібрання щораз частіші. Розуміється, небажані. Придумали "внєдріть" людей: якщо не можна п’янки зупинити, то її слід очолити. Далі піде все як по маслу.

 

Всі ті чутки доходили й до Андрія, бо земля завжди повниться чутками. Немає нічого таємного, щоб не стало явним. Андрій кожен день сподівався пакости, хоч не знав, звідки її чекати. Се не мало значення: до старих додавалися нові клопоти.

 

Христя вередує за Олександру, дивну дівчину, яку й бачив усього один раз! "Ти, медведю, будеш мені зиркати за дівчатами, я тобі таке-е-е зроблю, що запам’ятаєш... до нових віників" – і горнулася до нього, як ласочка, м’яко обвивала його лебединими руками і тільки хитро позирала на нього блакиттю. Андрій губився в ній, бездонній, аж паморичалася голова, ніби після грому. Їхні зустрічі – чи не найкраще, що йому судилося? В шаленому світі з лісоповалами, чергами... – годі перераховувати, що валиться на голову тендітної істоти. Він, хоча й не медик, достеменно знає, який ніжний і чутливий "інструмент" закладений в прекрасне тіло. О, знову постала в уяві дівчина-мрія! – Чому ж той "інструмент" себе знищує? Чому? Скажіть, філософи-мудреці, писателі, душпастирі? Вас так багато, хвалити Господа, але так мало, щоби вас ПОЧУЛИ!

 

Андрій мало не заплакав від власних думок. Борозна на переніссі все глибшала й глибшала. В чорному волоссі появилася сивина. Глянув – "не біда: ще все В МАЙБУТНЬОМУ".

 

А нині – праця. Ось для чого його сила: думав-гадав, розкладав сюди-туди, аж ось куди ВОНО призначене! Геть сумніви! Він ПРИЗНАЧЕНИЙ! Може, й смішні, наївні ці думки? Раціоналізм, прагматизм – молохи поглинуть голубу мрію людства. І таких, як він, опалений...

 

Тривожний час непевности. Напруги. Ось-ось зіткнуться дві ворожі сили.

 

Вже одне спекотне повітря віщує грозу.

 

Як на зло, в імпровізованих містечках масові конання. Старі і молоді, виснажені хворобами, помирали – те зрозуміло. Але коли сходили в могилу молоді, яким лише відкривається незнаний світ, то огортає розпука. Хто не відчуває її, не вартий доброго слова!

 

Міська адміністрація в клопоті: не вистачає дощок! Кинулись до різних фірм-постачальників-посередників-перевізників. Виділено з міського бюджету, якраз обрізаного ненажерним ЦЕНТРОМ, мізерні кошти на придбання дощок і виготовлення домовин. Печальна сторінка в хроніці міста. Щось подібне хіба трапилось у сиву давнину, коли ґрасувала чума. Але масштаби нині не ті!

 

Лягло людей чимало. Здавалося б, шатра зрідіють. Де там! Їх з’явилось ще більше. Якісь дивні ситуації в місті: коли щось одне зменшується, сказати б, природним способом, то не минає й одна-дві доби, як натомість з’являється чогось удесятеро більше. Яскравий приклад – шатра. Ось ще один приклад: хочуть з добрими намірами щось зробити корисне, і скільки не стараються щиро – виходить навпаки, тобто не в користь місту чи його мешканцям. Життя, зрештою, не раз підтвердить ці дуже влучні спостереження, до речі, зафіксовані ЗМІ.

 

Словом, місто – живий організм – мало масу проблем, і владі ніколи глянути в небо.

 

Почуття вини заступило Андрієві весь світ. Він нічого не міг вдіяти, щоб врятувати передчасно обірвані життя. «Що варте моє ПОКЛИКАННЯ, коли я безсилий, як дитина?»

 

Один день на тиждень разом з черговим ходили вони «по черзі». Неймовірний наслідок! Ті, що поближче до дверей, загорлали, мовляв, не смійте! Стільки натерпілися чекати! Зате там, на тротуарах, буквально лавою напирали, щоб добратися до дохторів і таким чином скоротити нестерпне очікування, як спасіння. А на вулицях стовпотворіння, бо, напираючи на тротуар, ніхто не глядів, чи не зійшов на проїжджу частину вулиці. Трамваї зупинилися. Люди, поспішаючи на роботу, кляли на чому світ стоїть. Попалося і міській адміністрації, і трамвайно-тролейбусному управлінні, і нещасним хворим, і лікарям-хабарникам!

 

З лікарні, та й міліція вимагали пояснень від винуватців хаосу. Хоча наміри Андрія і чергового були найблагородніші, ніхто про те не питав. Їх суворо попереджено: займатися лікарською практикою поза лікувальною установою – це кримінальна справа. Щодо смертних масових випадків, то для цього є спеціальні служби і санітари.

 

Все це ніяк не зменшило напруги.

 

Андрій зайвий раз зрозумів, коли його знову «запросили» в сумнозвісну «контору», що всім до лампочки бідні люди. Тим разом вів бесіду якийсь молодик, майже Андріїв ровесник. Він так і сказав: йому доручено ето дєло. Андрія перекрутило, безпардонно перебив його щодо «дєла». «Ну, да, – функціонер удавав наївного, – ето очень сложноє дєло». Вияснилось, що ВОНИ дуже радо його забрали б у ЦЕНТР, але, враховуючи напружену ситуацію і не передбачені наслідки на випадок його від’їзду, наразі решеніє відкладено на нєопредєльонноє время. «Баба з воза – коням легше», подумав Андрій, а вголос бовкнув:

- Спасибі за мудре решеніє

 

Той прохопився, що нехай він, тов. Лановой, не гадає, що так легко він відкараскається від обов’язку. Андрій так і не второпав–- кому що він зобов’язаний.

 

Яка мета візиту? Повідомити вельми важливе дєло? Навряд. Прощупати його? Щупай! Попередити від ЧОГОСЬ ТАКОГО? Може. Попереджуй собі на здоров’я, а я без тебе знаю, що... Агій, та з ким заводити суперечки!

 

Ось проблема – черги-черги... Похорони за похоронами... В кабінеті від ранку до ночі. Появилися перші організації – півтаємні, без дозволу властей. І це також посилило напруження в місті. Власті ляда (з хвилини на хвилину) день чекали заворушень.

 

І знову пізньовечірня мандрівка Андрія містом – додому. За вуглом клініки гульк, як з’ява, постає перед Андрієм у всій красі Олександра. Усміхаючись сонячною усмішкою, вона вітає його грудним задушевним голосом:

- Добрий вечір, пане Андрію!

- Справді добрий, бо несподівано бачу гарну фею, що несе розраду.

- Ха-ха-ха! – перлистий сміх котиться напівсонним містом.

 

Андрій серйознішає:

- Дівчино! Чому ви не спите?

- Дитинко, вже пізня година! – когось перекривляє й умить здуває його серйозність, як папір вітер. – Ха-ха-! Хі-хі-!

 

Андрієві нічого не залишалося, як – іти поруч. Приємне заняття!

 

Пару кроків дівчина йшла мовчки, мило усміхаючись. Відтак зітхнула:

- Ах, усі мене заганяють спати, а я не хочу.

- Хто – всі?

- Дома, – нехотя. – Та годі! Який гарний вечір. Гляньте вгору. Там, дуже далеко, є розумні істоти, правда? І є музика... Як було б гарно, коли б вона долинула до нас, правда? – Вона прагнула, щоб він щось сказав, заговорив. Та він мовчав. І тоді вона по-справжньому образилась, її очі заблистіли сльозами, змінилася інтонація голосу. Андрій ніби збудився зі сну:

- Вибачте – важкий день.

- То ви пробачте. – Знову заграли очі живим вогнем. – У такий вечір хочеться незвичайного. Чогось такого... такого. – Вона знову замовкла на якусь мить. І знову перейшла на іншу тему. – Ви знаєте, слухаю музику, мені здається, що вона ніби лунає десь із глибин неба, така висока, як небо, загадкова, як незвідане, таємниче... А писала людина!

- Кого ви маєте саме на увазі? Який твір?

- Та це не так важливо – Моцарт чи Вівальді... Кажу в принципі – загадка і... таємниця, якщо хочете, творчости... Звідкіля це?

- Від Бога.

- Напевне – так! Але, знову ж таки, це «в цілому», розумієте? Але людина, – поправилась, – композитор, тобто творець, у самій своїй сутности є загадкою. – Через якусь паузу схвильовано додала:– - Для МЕНЕ це таємниця.

 

Андрій хотів делікатно, чомусь раптом боячись недоречно втрутитись, підтримати дівчину, яка сердечно ділиться своїми думками.

- Те, що ви говорите, либонь, має певний сенс. Може, в спеціальній літературі є щось про це? До речі, ви музикантка?

- Так. – Дівчина чомусь нервово засміялась. – Але в літературі, – продовжувала вона, наразі я майже нічого не знайшла. Є загальна теорія – психологія творчости, ще там щось, естетичне поцінування творів, їх наукова інтерпретація і чимало всякого іншого, чим забивають голови бідним студентам. Правда, є художня література, але, – вона хвильку задумалась, – в кожного письменника є власне, часто навіть суто особисте трактування і музики, і митця. Не знаю... досі не читала... про те...

- Звичайно, ви студентка?

- Так. – Вона продовжила перервану думку: – В Манна?

- В Томаса, так?

- Ну, звичайно. В нього чимало про музику... Та я, – якось розгублено, – того, що шукаю, не знаходжу...

 

Андрій мав би потішити, підтримати її, та чомусь стримався, не розуміючи, чому він це робить, і знову побоявся її образити. Якоюсь ламкою, тендітною вона здалась йому. Відрухово він узяв її під руку, і вона не заперечила, притисла її до себе.

 

То було місце (Андрій не знав її адреси) біля універсаму, коли в перший раз вона тоді, також увечері, відійшла. Тому він сповільнив кроки, але дівчина не зупинялася. Вже мовчала, лише усміхалася. І невдовзі вимовила:

- Щиро дякую Вам за гарний вечір. За це я вас поцілую – і тут же Андрій відчув на обличчі теплий доторк пухленьких вуст. Війнуло приємним запахом. Він ще не встиг подумати: бузок? фіалки? щось інше? – з’ява зникла.

 

Знову, як і того разу, він ішов додому, повний музики її слів, дивного очарування, що невидимо обнімало його, ніби тепла літня ніч. Десь далеко сколихували вечірню тишу паровози, трамваї розбивали дзвін об базальтову бруківку.

 

* * *

Андрій знову заговорив з Христею про зустріч з незнайомкою. Наречена вже не репетувала, не гризла його поїдом – лише глянула, усміхнувшись тим особливим смішком. Краще б верещала, кидалася б на нього, як пантера, а то підсміюється казна-чому. Андрій з того моменту твердо постановив – ні словечка більше. Тільки промимрив:

- І чого б то ревнувати? – і вкусився за язик.

- Ах, ти, медведю, коли станеш людиною? Та ж то звичайний стан жінки, яка... – раптом замовкла, почувши його регіт.

- Студентка... музикантка, – почав він. –Трохи дивна... – Подумав: «Може, й не більше від мене...»

 

Христя слухає й каже:

- Медвідь медведем! А ти хіба не дивний?

- Я? Ні! Я... опалений громом.

- Гляди! Не спалися зовсім... – Тепер вона регоче. – Таки моя взяла! Ага!

 

Примирення наступило, як завжди, в обіймах. Під твердою рукою він чує тривожні удари серця і з дивним відчуттям, до якого, мабуть, ніколи не звикне, ловить зором у її тілі нестримну бистрину крові. З’явилося відчуття – захистити її, вберегти від лиха. Дивне, таємне передчуття, бо на самому дні свідомости, ворушилося тривогою, змушувало тісніше обняти її, ніжно пестити золоту косу, дихати її віддихом, п’янким аж до терпкости, як полин.

 

ІІ. ПОПІЛ

11.

На другий день, коли Андрій з’явився на прийом, його повідомлено: одержано УРЯДОВУ телеграму. Зав клінікою урочисто підкреслив слово «урядову». Готується бригада спеціалістів, і разом з ними він летить у ЦЕНТР.

- На скільки діб?

- На місці зорієнтуєтесь.

- А... що ТУТ буде?

 

В його очах Андрій побачив паніку. – Місцеві власти... влада... – і махнув рукою.

 

Прийом тягнувся втомливо, черговий чомусь нервував: кишеня халата, все ж таки, наповнювалася папірцями, як подушка пір’ям – чого б нервувати?

 

Увечері Андрій волікся додому ніби не своїми ногами, і йому навстріч, усміхаючись чарівною усмішкою, легко, ніби в повітрі, ступала Гетьманівна.

- О, як гарно, що я вас спіткала! – захоплено вигукнула вона, справді, невдавано радіючи, і на Андрія пливли знайомі пахощі парфуми і каскад мелодійних слів. Андрій, навчений гірким досвідом, щоб потім не вибачатися, легко підхопив її напівграйливий настрій і почав теревенити про чарівність вечірньої феї. Дівчина слухала-прислухалась його дифирамбам, либонь, вони ласкали її вухо. Та в момент вона й скаже:

- Пане докторе, а це вже було!

- Що було? – Андрій отетерів від питання, інстинктивно чекаючи якоїсь несподіванки і не розуміючи, що змінилося раптом і неждано.

- Фея. Того разу була... фея, – промовила Гетьманівна розчаровано, ніби вона не сподівалася від нього ТАКОГО.

- Справді так, дорогенька, мила дівчино. – не розгубився Андрій. – Було. Але й нині, як і тоді, се щиро, від душі, повірте, Гетьманівно!

 

Вона здивовано спитала, примруживши свої чарівні оченята:

- Гетьманівна? Так, се я. То новина для мене. Признаюсь, приємна. Чому ж, чому сьогодні – так?

- Бо щось у вашому іменні є, – Андрій зам’явся, шукав точного слова, – ВЛАДНЕ, ІСТОРИЧНЕ, якщо хочете, навіть таємниче. Чи не так?

- О, милий докторе, – мовила вона, – ви нині прекрасний: звідкіль і яким чином ви ЩОСЬ ТАКЕ вгадали? Ви, може, ясновидець? – Уже сміх рвався назовні, але вона витримувала стиль, і Андрій, боронь Боже, не смів спасувати.

- Хіба ви не знаєте? Не тільки ясновидець, а також ЦІЛИТЕЛЬ, хіба не так? – І вже пожалів: його блазнівство заходить задалеко.

- Ой, так, дорогий докторе! Так, так! – Я по собі се знаю. – Раптом вона споважніла. Андрій помічав, як вона переходила з одного в інший стан, причому миттю, ніби за помахом чарівної палички. Але саме зараз вона ошелешила Андрія:

- Ось ви зараз дивитесь не мене і, напевне, думаєте: як ся дівчина миттю впадає в інший настрій, зовсім протилежний від попереднього. Признайтесь, докторе, – в її голосі він відчув владні нотки, яких раніше не помічав, бо, може, їх і не було, – признайтесь щиро. Кари вам за те не буде. Може, й нагорода. – «Натяк на той прощальний поцілунок чи що?» – Андрій диву дивувався. Але мусив сказати, схрестивши руки на грудях і чемно й елегантно вклонившись:

- Признаюся щиро, моя володарко, так подумав. Каюсь з глибокими вибаченнями. І... здивуванням. Бо ви се сказали саме в момент думання...

- Ха-ха-ха – перлиста хвиля попливла малолюдною вулицею. – Ото вдалося. – Вона раділа, як дитина. – Хіба я не ясновидка, еге?

 

Гра, здається, йшла до кінця: дівчина гляділа на нього, як велика переможниця, наїзниця-амазонка, обігнавши супротивника на своєму баскому коні. І Андрій помітив, як неухильно зникає мила усмішка, і ніжним личком пройшов якийсь болісний спазм, і вона провела блідою рукою по обличчі. Хвилина мовчання, і Гетьманівна з болем сказала:

- Як прикро – все минає. Минулася і ВЛАДА. Правда, пане Андрію? І тільки... тільки таємниці ніяк не можу розгадати... Бо... голівонька болить.

 

І знову Андрій помітив, як змінився настрій: дівчина серйозна, гейби на державних екзаменах. Та вони наближалися до суперсаму Андрій мусив сказати:

- Якийсь час мене не буде... викликають з бригадою в СТОЛІЦУ... – До його вух долетіло тихо-тихо, ніби з-за тополиного шелесту:

- Мені вас бракуватиме... Бережіть себе. А це... справді щиро і з вдячністю, – і вона поцілувала його в одну, а відтак у другу щоку, обдавши його тонкими пахощами, і зникла, як вечірня хмарка. Вдруге за цей вечір Андрій отетерів: дівчина-загадка. Невже? – запитував себе, і щось ворушилося в ньому тривожне, як вітерець, який навіть не таїть у собі грози, але він, напевне, її предтеча.

 

* * *

Літак одлітав о 7-ій годині ранку. Зібратись в дорогу допомагала Христя. Та що там збиратись! Се і те – та й готово. Андрій злий на весь світ, передчуває лихо, якщо «в черзі» запримітять – напевне – його відсутність, буде... Ні, він навіть не хотів гадати, що станеться.

 

Провокація – не інакше – виклик бригади спеціалістів. Займаються дітько знає чим, тимчасом необхідні радикальні заходи: місто напередодні катастрофи, а їх висилають, де дітько добраніч каже. Будь коли вибухне епідемія, мор, страшно подумати, що станеться за такого великого напливу людей, що тиняються без даху над головою, голодні, приречені на вимирання!! Скажи мені, будь добра, як можна це терпіти? Що коїться? Нічого не розумію Доки се триватиме? Доки? Безладдя! Хаос! Беззаконня! Кругова порука! Корупція! Доки? Скажи, не мовчи! Не муч мене!

 

Христя дивилася на нього переляканими очима. З них умить щезли бісики насміху, лисиччиний погляд, який і вабив Андрія, і дратував незрозуміло чому. Вона пройнялася його «настроєм бунту», як любила казати в ліричні хвилини, коли обоє в обіймах «вмлівали від щастя» – теж її «безсоромні вирази», як казав Андрій, не менше кепкуючи з її ревнивих витівок.

 

* * *

Літак гудів надривно, розвертаючись до злету. Андрій сидів біля ілюмінатора, поруч – черговий лікар, роздраконений до краю. Це видно, як він нервово протарабанює пальцями по підлокотнику, як кидає час від часу головою, ніби поривається встати й кинутись комітьголовою з літака, щоб... повернутись додому. Розмова теж не клеїлась, та з кількох фраз Андрій зрозумів: там, у місті, має навальну справу, бо будується на окраїні. Щож, можна чоловікови поспівчувати... Але служба – не дружба. Добре. А на якого дідька лисого він, Андрій, преться за тридев’ять земель? Інша річ – дома, інша – там, у тому... зарубіжжі. Далекому чи близькому – однаковий біс! Навіщо він там?

 

Гра продовжується. У цій грі – і гул, що стоїть в літаку і несе Андрія поза час і простір польоту.

 

Лісоповал

(Продовження з дорогою)

Марина понесла його в глибину ваґона, заливаючись сльозами й тут же заспокоюючи малого. Він теж, як і цьоця, нестримно плакав. Світ зійшовся між ті дощані стінки, став вузький, як могила, тісний для них, але такий велетенський – на море сліз і розпачі. Але навіть у ньому, безмежному просторі печалі, було дуже тісно цим двом істотам, що стали сиротами в одну мить, на світанку, на межі життя і смерти. Малий ще досі не вибрів з цього часу, він ще там і ще довго-довго там лежатиме під трупами батька-матері й діда-баби. І ще дуже довго він вибиратиметься з-під них, жахаючись найменшого шурхоту в лісі. І ще довго-довго, може, все своє дочасне життя буде жахатися зеленої шапки, не залежно від того, яким знаком вона позначена. І ще довго, може, всю свою земну вічність, він чутиме постріли, що лунатимуть у ньому, як грозовий обвал. Гул пострілів пронесеться крізь усе його опалене життя.

 

Малий нарешті заснув. Зате Марина дивилася в дощату стіну і нічого не бачила й не чула, скільки б до неї не звертався Микола. Нічого не чула, бо була родина – і нема, був рід – нема роду Сироти! І вона, як одрізаний палець, разом з Миколою і двома немовлятами в сповитку та сестриним сином ось-ось поїдуть по своїй, не чужій землі до свого, не чужого берега, переїдуть-перебредуть рідну річку, рідні пасовиська і луги, ріллі та оселі, рідні ліси і переліски, рідні хутори і села, міста і містечка. І немає тому стриму – ділити і переділяти, межувати й розмежовувати, краяти й перекроювати її серце і душу. Як немає стриму пострілам у рід і родину. Зітхнула Марина, повела рукою над малим, що непробудно спав, навіть не ворухнувся, коли поволі захилитався ваґон, заскрипів дерев’яними в’язами, тяжко зітхаючи, і потрясся вперед зі стуком заліза об залізо.

 

Їхати недалеко, а мандрівка довга, бо за овидом уже щезли батьківські сторони, і десь у лісі досі не похоронені батько-мати з сестрою та шваґром. І плач малого стоїть у Марининій душі, як свічка за убієнних, і не згасає вона, спалюючи Марину пекучим вогнем жалю і болю.

 

Ваґон нервово хилитнувся, заскрипіли колеса залізом об залізо, і ешелон зупинився казна-чого на пустирному прогоні між їхньою станцією і сусідньою. Нудно стояли вагони, люди ремствували, в другому кінці ковчега збудилися діти, заплакали, чиїсь уста молили: «Матінко небесна, змилуйся над нами!» І гудів гудок, ніби просив дозволу далі пхатися вперед, від одного рідного берега до другого рідного.

 

Їхати довго – в безконечність життя, що від пострілу зупинилося на повороті, на порозі смерти. Марина гляділа вперед, хоч перед нею була глуха стіна дерев’яних порепаних дощок, місцями потрісканих і зашмуґляних різним вантажем, що наповнював ваґон за весь час його існування, і бачила своїх старших братів, рідних і двоюрідних, розсіяних по всій землі, з якої її вивозить товарняк. Рідний брат Степан, коли від нього мали останню вістку з-під Ярослава, ще був у здоров’ї і зичив такого ж і ще кращого батькови-матери і рідним сестрам, просив не тужити і не губити надії. Славко разом з Олексою, двоюрідним братом і сином дядька Дмитра, десь побивалися під Перемишлем, та незабаром якось дядько й Марина узнали про їх рейд у гори на Південь і далі, на Чехію, най їх Свята Матінка тримає у своїй неустаючій опіці. Стрийка Митра Данилко, казали, вийшов із Закерзоння й подався на відтинок «Північ». За ним наразі слід пропав. Тому стрийко з стриянкою і найменшою Яринкою якнайскоріше готувалися до товарного ешелону, сподівались на тій, другій рідній землі якимсь способом узнати про нього, а заразом покінчити з наїздами на нього, Богу духа винного. Данилків ґімназійний колєґа передав ті тривожні вісти, що тепер ятрили стрийка Митра вдень і вночі. Недобитий рід розпустив свої віти по всіх усюдах з великою надією, не всіх бо обріжуть ворожі кулі, і на рідній, на великій землі буде свято. Так сталося: весь світ розпався на дві половини, на білу і чорну. Там, де біла, Маринині брати, рідні й двоюрідні, не інакше, бо вони на своїй, на рідній землі. А ТІ, напевне, скажуть: Nie, psia krew, to my jesteњmy biali i jeszcze czerwoni, nasz sztandar i nasza prawda. З гіркотою і щемом Марина глядить у небачену далечінь і з сумом прощається з батьківською сторононькою.

 

Знову залізно скрегочуть колеса, і ваґон дрижить, як від пропасниці, протяжно й довго гуде паровоз, натужившись, аж пара клубами валить, і зупиняється. Видно, стояти довго: розсувають двері-ворота, і у ваґони вскакують зелені rogatуwki, вимагаючи показувати папери.

 

Від гармидеру будиться малий і з переляком бачить: наближаються зелені шапки. Вутле тільце дрібно тремтить, не вилазячи з-під рядна. Малий слабко надіється: не помітять, пройдуть мимо, і постріли не прошиють весь ваґон, як ніж. Гармидер збільшується, доблесний лицар верещить до дядька Митра: «Chodџ, chamie, њwinio, s... synu, kabanie!» - і тягне дядька до виходу. За якийсь час повертається дядько з червоним басаманом через усе обличчя і чути знадвору:

- No, co?

- Wszystko w porzyadku!

 

Однак ешелон ще не скоро рушить вперед, бо ще довго чути, як з гуркотом розсувають і засувають двері-ворота. У ваґоні плачуть діти, у відсіку реве худоба, блеють вівці, і коні б’ють копитами в дощату долівку. Господарі дядько Митро, його стриєчний брат Кирило, старший, бо вже сивий, чоловік, далекий родич дядька Антон Бандурко (єдиний тут між Лановими) і дядько Микола прямують до відсіка, оминаючи сільський реманент плуги з теліжками, борони, вози, наладовані бідним хатнім крамом і мішками збіжжя, борошна та висівок для худоби, виявляється, чудом вихоплених з облоги вогню і доблесних...

 

Починає сіріти, темнота найшвидше забирається в глухі закути ваґона, де й так темнувато, бо крізь вузькі, високо посаджені віконцята, до того ж густо заґратовані, не дуже пробивається денне світло. Хтось пробує у ваґоні засвітити свічку, і бліде жовте тремтливе світло розкидає рухливі тіні по дощатих стінах. Малий дивиться на рухливий язичок свічки, і йому здається, що, затремтівши, ніби здутий вітриськом, він погасне. Малий не хоче, щоб гасла свічка, бо тоді не буде видно, коли знову ввірвуться у ваґон зелені кашкети.

 

Кашкетів нема, і цьоця-мама питає його, чи не з’їв би що? Вона якраз уже обійшла дітей у сповитку. Малий неохоче піднімається з підлоги імпровізованої лежанки з соломи й верети і підходить до цьоці-мами, готовий ось-ось розревітися, бо згадав, ЩО СТАЛОСЯ. Марина подає кусник хліба з салом і квашений огірок, які вмить зникають. Операція з другою такою ж порцією триває довше: хлопчик переминається з ноги на ногу, але без перестанку їсть. Третя порція склалася з кухлика теплого молока (щойно видоїв корову дядько Микола) і такого ж, як і раніше, окрайця хліба.

 

Знову ваґон затрясся, ніби від лихоманки, заскрипів, захилитався, аж малий мусив схопитися за цьоцину спідницю, щоб не впасти. Залізо заскрипіло об залізо, задзвеніло, запчихало десь далеко попереду все в один момент, як по команді, і ешелон поплівся вперед, далі від батьківських сторін.

 

* * *

Андрієві важко пояснити, чому нахлинули на нього давні часи. Усе винен, напевне, безперервний гул літака. Андрій незабаром ускочить у такий чорторий, що все на світі забуде, тільки не рідних тата-маму.

 

На аeродромі їх зустрів замміністра отже, їх місія державної ваги. Нарешті до Андрія дійшло, що він влип остаточно! Делегацію відвезли в багатоповерховий готель, відносно недалеко центру, якщо мати на увазі гігантські простори мегаполіса, куди їх занесло. Попередили на влаштування в готелі не більше півгодини і гайда за «дєло»!

 

Цілою бандою пригналися на державних мерседесах, супроводжені міліцейським патрулем. Під’їхали до великого котеджe в центральному кварталі міста, в затінку парку. Їх зустріли біля парадного під’їзду з опуклим прозоро-кольоровим навісом, опертим на стрункі колони, тесані з білого каменю і з рельєфними рослинним орнаментом. Нога ступала майолічною плиткою також з рослинними малюнками. Андрій кинув оком, ввійшовши в хол, на пишні світильники, золочені на стінах бра і обабіч рожево-мармурових сходів канделябри з хитромудрим плетевом литва і кришталевими абажурами, либонь, таки не нашенського, ймовірно, чеського виробу.

 

Сходами, застеленими ворсистою доріжкою, їх провели на півповерх, звідки затишним коридором спровадили в немалу кімнату з широкими вікнами, приштореними сніжно-білими ажурними фіранками. Крізь них у кімнату лилося м’яке біле світло. Андрій не зразу помітив в одному кутку за широкими напіврозкритими полами-крилами атласного балдахіну широченне ліжко з сніжно-білою постіллю. Невимушено відкинувшись на пухову подушку, лежала в рожевому пенюарі молода особа років двадцять двадцять два, не більше. Очі з легкою паволокою синяви гляділи на прибульців насторожено. Андрій помітив погляд чіпкий і... грець його знає, якийсь недовірливий. На тонких, але привабливих устах блукала півусмішечка, що ніяк не «грала» з поглядом очей.

- Ізвінітє, Ніла Нікалавна, несміливо, ніби крадучись, проказав чоловічок з супроводу, здєсь ані, как даґаварівалісь...

- Ладно, пущай, рекла принцеса з висоти свого маєстату. Но мнє ето ніпачом! Потім холодно: Ну-с-с?

- Надо па-па-па-смотрєть, малочоловічок зовсім втратив відвагу.

- Пажалуста, принцеса, видно, готова на все. А может бить... чем чорт нє шутіт.

 

Спочатку приступили ескулапи. Як не старались нічого не знайшли!

- Но єсть нєдомаґанія... нервово мовила вона, і погляд причепився чергового. Бідака! Відійшов, ніби під дулом, до Андрія і шепотом: «Видумай, придумай! Інакше полетять наші голови». А відтак уголос:

- Андрію тепер ти!

Принцесу ніби відмінило:

- Ето ви? Какоє ім’я! Шікарноє! Клас!

 

Андрій не зважав на вигуки і сказав лежати спокійно. Вона спитала:

- Раздєтьса?

- Ні!

Принцеса розчарована: хіба це огляд?

 

Андріїв погляд, як і завжди, зосереджений. Як на зло, забув простерти над тілом руки: він явно не хотів торкатись навіть пенюару. І згадав Гетьманівну, і так тужно стало, нестерпно холодно, що зморозило. Та мусив далі вести гру і сердився, що мусив.

 

Почавши з голови, зразу спитав:

- Це що? пальцем вказав у волоссі над чолом. Коли били голову?

 

Вона здивована, диву немає меж:

- Єщо в дєтствє... Но как... как ви?..

- Лежіть спокійно. Заберіть руку з грудей. Міг сам забрати ні, не захотів.

 

Легенева «картинка» в нормі, серця також. Поїхали далі. Стоп! Підшлункова залоза: ледь помітне потовщення, ось тут. Уважно ще раз глянув запам’ятав. Відійшов до чергового: «Дайте атлас». Швидко гортав сторінки. «Ось тут, ледь помітне. Не дивно, що рентґен не «брав». «Ти певний? Вагаючись. Черговий добряче наляканий. Гляди, полетять наші голови! Ради Бога, будь уважний!»

Ще раз підійшов. Закінчив огляд.

- Потрібна негайна операція. Випалив. Глянув на принцесу: чіпкий погляд, недовіра і... ніби насміх.

- Зачєм?

- Щоб вижити. Випалив. Тут же з’явився, як з-під землі, малочоловічок і благальним голоском затягнув:

- Атцу скажем, атцу, канєшна. Ніла Нікал..., решта десь пропала, ніби проковтнув, блаґодарітє... ані, канєшна, нє прічом, нє видумалі... нєдомаґанія. Атец, канєшна, в курсє дєла. Говорячи, він рачкував до виходу, а за ним лізла вся банда спеціалістів. Андрій ступав гордо, впевнено, і бунтівливий смішок розпирав його груди.

- Так що, ми вільні? він спитав малочоловічка, який на його ж очах, як від магічного слова, раптом перетворився на державного функціонера, бундючного, як індик.

- Нікак нєт-с-с! З притиском процідив крізь міцні білі зуби. Нє ПРІКАЗАНО атпущать!

Андрій отетерів:

- Як нє пріказано? Вклав іронію і злість в його ж слівце. Відчув, черговий налякано ззаду шарпає його за піджак: мовляв, припини!

- Ваша дєлєґація пріґлашаєтса вєчєром на дачу Нікалая Міхайловіча!

Малочоловічок вказав рукою до виходу, де вже очікував на них міліцейський екскорт.

 

12.

Поки делегація виконувала державне суперзамовлення, вже в перший день почалися в місті безпорядки. Під дверима кабінету зразу помітили відсутність Андрія, і вмить чутка розповзлася по всій черзі, обростаючи неймовірними історіями, щораз жахливішими. Плели чутки про запроторення Андрія в каталашку, або в психушку, або в армійський спецпідрозділ особливого призначення в радіоактивну зону, або в спецзавдання за кордон як шпигуна... Природно, опозиційні півтаємні організації взяли на себе тягар відповідальности за масові протести. Під полудне появилися на вулицях міста перші транспоранти: «Негайно поверніть Ланового!» «Свободу Лановому!» «Геть ворожі руки від нашого міста!» Резон у цих лозунгах, звичайно, був: повернись Андрій з бандою спеціалістів, люди заспокоїлися б.

 

З полудня вже заблокований громадський транспорт. Обиватель сердиться: «Галайстра немає чим зайнятися! Гони на роботу! Заробляй на хліб! Ні, воно вилазить на вулицю і казна-чого хоче, бач, демонструє! Добряче відшмагати і буде порядок!»

 

Керівники силових структур заспокоювали міську адміністрацію, мовляв, усе під контролем. Коли ж на бруківку вийшло практично все населення від великого до малого, коли пополудні призупинили роботу заводи, зрозуміли всі міська влада і її опора силові структури переговорами нічого не вдіють. Резервів усмирення було багато: міліцейські щити, дресировані собаки, ґумові палки, пожарні команди з водою, чорні ворони, танкетки... Ще далеко до цих подій зроблено замовлення на виготовлення наручників останнього, найдосконалішого зразка. «Контора» мала роботи завалісь, працювала денно і нощно: збирати чутки, вдало ними корегувати і запускати нові, відповідно до інтересів влади і їх, «конторщиків», потреб; нишпорити, винюхувати, підслуховувати, сексотити, підсідати, підсікати, забирати, саджати; творити нові кваліфікації вовкодавів, нюхачів, дойдів, нишпорків, лакуз, лизунів, плазунів, лазунів, прихвоснів, донощиків, брехунів... Поза всякими сумнівами, було кинуто досвідчених спеціалістів і, можна так сказати, майстрів своєї справи костоломів і хребетоломів.

 

Як і хто міг вистояти проти цієї могутньої сили?

 

Події розгорнулися несподівано драматично. Загалом мирне протистояння протестантів і офіційних представників, у символічній особі яких вони бачили відповідні установи передусім маґістрат, пак, міську раду, що містилася в старовинному будинку ратуші, не обіцяло нічого лихого. Щоправда, до галасуючої товпи ніхто не появлявся з офіційних осіб. Меґафони собі вигукували, стрясаючи квартали і валкуючи коритами вулиць, як сніговий обвал, а офіційні особи спокійно (либонь, їм нині не до спокою) сиділи в своїх кабінетах. Вимоги протестантів влада, певна річ, знала, та нічого вона не могла вчинити, бо вже не залежало від неї повернеться чи надовго застряне в ЦЕНТРІ делегація спеціалістів. Уже кілька разів пробували зв’язатися «червоним» телефоном, та без наслідків: то зв’язок не налагоджувався, то відповідального немає на місці, то (нарешті, зв’язавшись) сердито відповіли, що немає на місці «головного». Наразі дали собі спокій з зв’язком до того часу, поки не дійшло до спорадичних бійок.

 

Виникали вони, як правило, там, де якось так воно ставалося збиралася найгостріша публіка і на язик затята, як холєрна бритва. З боку протестуючого люду закидали в бік шеренги синьомундирників з блискучими щитами різкі слова типу «прислужники», «шкурники», «лакеї», «безбатченки» і «манкурти». ТИМ набридли образи і за командою молодого міліцейського лейтенантика, який мав «припис» на випадок гострих ситуацій застосувати силу, навально натиснули своїми щитами на протестантів. Ті відступили на якусь віддаль, але взамін полетіло каміння. Десь уже тріснула з гуком, ніби вистріл, вітринна тахля, десь вікно, і тоді, розлючені щити ринули бити, де попало хто втік, того й щастя. Де не візьмись з-за рядів щитів скажені групи спецвідділів, що мають різні назви то гірських птахів, то абревіатурне скорочення, але учасники тих гарячих подій дуже добре знають, про кого йдеться. Протестуючий люд не то що їх боявся, але, правду кажучи, нічого не хотів мати з ними дочинєня. Бо то така банда, що б’є без розбору, куди попало. До того ж, воно якесь скажене: чи дали перед сим випити якоїсь зарази, бо очманіле, як наркомани воно не чує ні крику, ні плачу по трупах летить вперед і гаратає на смерть.

 

Тоді перетовкли багатьох: кого по крижах, по голові, по плечах.

 

Над містом стояв такий жахливий крик і зойк, ніби татари нагрянули й, вирізавши старих людей, молодих у ясир погнали. Жінки верещали несамовито: «Бандюго, кого б’єш, повилазило? Та то дитина! Синочку, тікай, бо вб’ють! Ти, курво і курва тебе, звіре, породила, най тебе шляк трафить! Най грім поб’є! Ти що? здурів? що від мене хочеш? На, вдар, я тобі очі вирву з твого черепка!» Лемент покривав верески, як веретою, люди розбігалися навтьоки хто куди, і летіли за ними наганячі і лайдаки басурманські без чести і слави, продажні за гнилу ковбасу і юдині премії, бо то не без того, щоб не діставали за тоту чорну роботу Після тих подій люд ніяк не заспокоївся, місто шуміло, як велика гребля. Хто сміливіший, вдавався до судової експертизи. Але то така морока: без скерування слідчих органів від потерпілого судова експертиза не брала заяви на зняття побоїв, а всі вони: прокурори, слідчі, судові медики, міліція одна рука, де тут бідному до Львова! Побитих, травмованих, захоплених в розгар бійки моментально виловлював, підбирав ЧОРНИЙ ВОРОН. І надовго за ними слід пропав, поки не рідні батько-мати-жінка-сестра не добивалися хоча б узнати, де той нещасний... На якихось десять-п’ятнадцять молодих людей, переважно студентів, заведено кримінальні справи. Це небезпечна річ, особливо для студентів: напевне, потурять з інститутів з вовчим білетом.

 

Та з іншими жертвами було значно гірше. Деяких, особливо завзятих, затягували у фургони і там запускали на них газ. Очманілих, ледь живих, од’їхавши якісь там метри, викидали, як непотріб. Іншим, нападаючи, прискали в очі газом, і той також валився з ніг, втираючи очі від їді і закашлявшись, як на сухоти. Потім, коли сяко-тако ніби вгомонілося, хтось хотів дійти правди, але всі його спроби повисали в повітрі: свідків треба, а їх нема, а хто й щось бачив, не дуже рвався свідчити, точнісінько знаючи, чим ВОНО кінчиться – ліпше не пхайся, моя хата скраю. Може, й годі бештати їх, бо кожне хоче жити... Перебути баталії, може, пересидіти в сховку – хіба то зле?

 

Під вечір люди розбіглися, більше трьох ніде не збиралися – ні в скверах, ні на майданах, ні в під’їздах, бо скрізь, як саранча, пантрували міліція, групи в кілька бойових одиниць живої сили із спецвідділів, обвішані автоматами, баґнетами, кулеметами, рискали, як шакали, аґенти з «Контори»» і ТІ, з нею зв’язані, смаглі на писку, випещені, як панки з-за кордону. Їх здалека видно-чути, може, якимсь іншим чуттям, скільки б воно не надягало чорних окулярів, ніби вони закриють від людського ока, і скільки б не ховалося за газету у парку або в сквері, сидячи на лавці – мовляв, відпочиває собі трудяга після трудів праведних... Агій, не то! Гаряча пора час начебто стисла, як пружину, і ніхто не міг достеменно сказати, що станеться, коли та пружина з усієї сили розпружиться.

 

Спокій у місті ніби й повернувся. Щоправда, все залишилося по-старому: черга після останніх подій зменшилася, та люди не роз’їхались зовсім, усе ж таки сподівалися на повернення ДІАГНОСТА – на нього надія загрожених і стривожених. Міські власти і пальцем не ворухнули, щоб покращати їх становище – нічого не навчили останні події. Зате збільшився штат нишпорків, що винюхували поміж шатрами – хто чим дише. Навряд, чи треба великих зусиль для такого діла.

 

* * *

Христя нетерпеливо чекала повернення Андрія. Події в місті її дуже стривожили: зробити його винуватцем – раз плюнути. Коротка телефонна розмова – лише натяк про події, і в трубці клацнуло, далі гудки. Знову довгий міжгородній дзвінок, але станція ніяк не включала лінії. Більше спроб не було. Велика віддаль лежала між ними, але її не збільшила розірвана лінія, роз’єднавши їх, не роз’єднала.

 

Дівчина задумано гляділа на апарат. Тривога знов і знову накочувалась на неї, думка за думкою повертала на неймовірні повороти подій, передбачити які важко. Дорога в незнане зникала в тумані і була безконечна, як в одного мандрівника, що, блукаючи, довго повертався додому.

 

* * *

Гетьманівна на сьомому небі: нарешті почалося! Сиділи, як безвольні раби, спали в сонному болоті, чухали лоби – і теревенили, гаючи час у пустих балачках... Еге ж! Вона виходить в теплий літній вечір і замріяно дивиться на зоряне небо. Настирливо, аж голівонька болить, шукає розгадку таємниці. І може, підкаже їй складну розгадку бунт отих німих рабів? Здається, ось-ось впіймає вона ту невловиму птаху, а вона постійно пурхає далі, тікаючи від неї. Яке глибоке небо і як тривожно й загадково шумить місто! Десь у небаченій далині гудять паровозні гудки і кличуть у майбутнє. Дзвін пробігає базальтом і розсипається на дрібні і зовсім найдрібніші скалки. Довкілля затоплене потоками руху, нестримного, як гірська річка. І голоси піднімаються до зоряного неба і мовкнуть, щоб десь далі, в іншому місці, також піднятися і розвіятись, як он та легенька хмарка, що зникає за стрункою вежею ратуші. Дівчина згадує пана доктора, і вдячність теплом заливає її чутливе серце.

 

Назустріч їй, не сліпа, бачить, ЩОСЬ іде–- людина-не-людина. Ні, людина ніби: очі, вуха, рот, руки, ноги, взуті в якісь зовсім манюні чорні штиблети. Дурна, хіба такого не буває? Далі Гетьманівна не встигає навіть подумати, як навпроти неї з ТОГО летять слова:

- Пробачте, не можу не спитати: здається, ми десь бачились? Знайомі?

- Ні, ніколи! – Гетьманівна категорична. – З незнайомцями на вулиці не пристаю! – Далі чомусь розгублено: – Ще й увечері...

- Справді маєте рацію. – Погодився, бо мав на оці якийсь намір.

- То й добре. – Раптом мирно сказала Гетьманівна. – ТАКИХ я щось раніш не помічала...

- Хіба? Та... помиляєтесь. Тим більше ЗАРАЗ. – Він підкреслив з притиском слово «зараз», так що Гетьманівні вчувся неприємний свист, крізь зуби.

- А... справді. Як я, дурна, могла забути? Зараз ТАКИХ повнісінько, хоч гать гати, поміж людом...

- Ну, так... – явно ТОЙ вагався, – але то... не ми. – Павза. – МИ інші. Може, чимсь подібні, але інші.

- Здається, розумію, – Гетьманівна, переборюючи себе, вдивлялася в розмовника.

- Трохи припізнився, та загалом вчасно тут. – Вертівся перед нею, ніби представлявся: ось який я!

- О, так, я розумію! Полтава... Батурин... ТАКІ там...

Смішок ТОГО пройняв Гетьманівну морозом. Це помітив.

- Може, не будемо про це?

- Ні, будемо! – Гетьманівна, те вперте нерозумне дівчисько, настоювала на своєму. – А тридцять третій? А тридцять сьомий? А Соловки? Катинь? Орадур? Освєнцім? Магадан-Караганда-Інта-Дудинка?.. Тому всьому ність числа! – Щічки їй горіли вогнем. Вона забулася, ніби підмінила її нечиста сила.

- Навіщо згадувати? То... така робота. – Насилу стримував сміх. – А втім, і Конотоп, і Жовті Води... Поразки й перемоги. Одним радість, іншим – смерть. Все залежить від того, як на те дивитись, з якого боку. А загалом прекрасно! Важливо те, що пропадають, пак, до нас ідуть, м-м-м, – зам’явся, явно не прагнув говорити. – То НАШЕ! В цьому сенс!

- Жахлива сутність, – вона хотіла закінчити думку, але її перебив:

- Нічого тут дивного немає. Се природна річ.

- Отож «природна річ»... нині... також?.. Масакра людей, доноси, провокації, психушки.. – Гетьманівну проймав справедливий гнів.

- Так було, є і буде вічно. Ніщо не змінить цього, е-е-е, всесвітнього, е-е-е, закону. А втім, плював я на закони! Самі ж видумали – й самі порушуйте їх чи дотримуйтесь – мені байдуже! – Але тут же поправився: – О, ні, таки порушуйте! Се найбільша користь для мене. Хе-хе-хе-!

- Досить! – Гетьманівна не знала, як заперечити, як «поставити на місце», сердилась і мимоволі ловила себе на думці: в чомусь має рацію!

 

Та не могла, не сміла залишити цю вечірню суперечку, щоб ТОГО було зверху. Тому вперто шукала вихід і сердилась на... свою молодість, на незнання – їй бракувало доказів, фактів. Приперти його до стіни! Спробуй викрутися! Підсікти – нехай провалиться в тартарени! І вона випалила:

- Ідуть на смерть... заради святого... – Слово «святий» його зігнуло в три погибелі, аж холодний піт виступив на чоло, подзьобане (лише тепер побачила) віспою. Та се тривало тільки якусь мить. Оговтавшись, він став тичкою:

- Одиниці ідуть на смерть. Більшість – то наші. Для того я... – Тим разом вона перебила:

- Відійди!..

- Тисячі років – ні, вічно кажуть: «Відійди, відійди, відійди...» – Звучало єхидство, жовчна злість. Раптом зовсім в іншому тоні, навіть з нотками справжнього джентельмена:

- Adiue! Ми ще побачимось. – І щез.

 

Гетьманівна стисла голівоньку білими руками: яка дорога, яка висока ціна її таємниці-загадки!

 

13.

Коли під’їхали з міліцейським екскортом до дачі в зеленому приміському масиві, починало смеркати. Андрій злий за марне згайнований день, не рахуючи ранішніх одвідин принцеси. Черговий нервує і злиться з іншого приводу. Андрій розуміє чоловіка, на якого чекає будівництво власного дому. Тим часом їм накинули інше марнування часу і на інші вигадки не дозволено: навіть додзвонитися по-людськи до Христі, виходить, не дали. Мовляв, сиди і чекай, коли прийде НАКАЗ їхати на дачу.

 

Коло будиночка, на перший погляд, не дуже показного, вже одпочивало кілька чорних мерседесів. Під’їжджали нові – «шевролети» і «тайоти», «ромеи», «вольви» і... «Егеж, буде мурова забава!» – подумав Андрій, супроводжуваний разом з бандою спеціалістів до вхідних дубових, прекрасно різьблених, оздоблених фантастичними птахами, дверей, одчинених гостинно навстіж.

 

У просторому холі їх запрошував жестом руки в яскравобілому манжеті чоловік років п’ятдесят, може, трішки більше, одягнутий в чорний костюм європейського крою, який ошатно обтуляв тіло господаря, трохи вищого від середнього росту, в міру – до його росту – повного, жвавого і рухливого, і ця рухливість, здавалося, неспівмірна з сивиною колись чорноворонячої голови. Усю банду він вітав потиском теплої руки і, після знайомства, ввів їх у величезний банкетний зал, якого й годі було сподіватися іззовні відносно скромного будинку.

 

В усю довжину залу стояв стіл, уже сервірований і заставлений напитками і стравами. Над столом звисали чотири люстри, яскраво засвічені. Світло заломлювалось у кришталевих чарах, тарелях і тарілочках з тонкими золотими вигадливими візерунками, на срібних вилках, ножах, ложечках. У залі гомоніли гості, групками оточили стіл, не сідаючи. Жіноцтво в рожевому, біло-пінному, чорно-траурному, зеленому, червоному – всіх кольорів і відтінків веселки грайливо оточувало чоловіків, переважно в чорному, подекуди в сірому стального кольору. Лунав дзвінкий сміх. Банда спеціалістів трималась відчужено, несміливо зиркаючи по залу. Черговий виявляв явний неспокій, може, й страх за «наші голови», зате Андрій, якось відсторонено глядячи на початок дійства, чомусь надиво сміливо позирав навколо, ніби прагнув хоча б кого-небудь знайти зі знайомих. Зір натрапив на малочоловічка – і Андрій не повірив своїм очам. Він протер їх – що за чортівщина?! Та ж там, у будинку принцеси, він, Андрій, як завжди, бачив нутрощі малочоловічка! Щоправда, вже там він його здивував своєю метаморфозою. Але тут всі його несподіванки будь-що перевершили. Андрій ще раз і ще раз уперто, аж до болю в очах, глядів на малочоловічка – і не бачив його нутрощів! Що сталося? Може, він уже втратив свою здатність? Він глянув на прекрасну даму, що, обдавши його чарівними пахощами, проплила мимо – і він побачив рожеву опуклість грудей в сітці тонких кровоносних судин, ритми легенів і серця... Все в порядку! Та він знову дивився на малочоловічка – і нічого не бачив! Мимоволі Андрій повів зором до ніг малочоловічка і не повірив – ноги державного функціонера були взуті в зовсім маленькі чорні штиблети. Як він міг ступати ними, непомірно малими до досить огрядного тіла? Приглядаючись, Андрій помітив, що й не такий він огрядний, як видався йому там, у спальні принцеси. «Що за чортівщина?!» – знову подумав Андрій і тут же отетерів: таки... чортівщина! Недалечко стояв малочоловічок, кидав іронічний погляд в бік Андрія і явно глузував з обману зору: непроникливий він, еге ж!

 

Насилу оговтавшись, Андрій разом з своєю бандою всівся за стіл, поруч з господарем, таким сердечним і приємним чоловіком, що аж душа раділа. Душа чо-ло-вік!

 

Де не візьмись тут малочоловічок і якимсь дивним способом всідається з другого боку Андрія. Так він, Андрій, пам’ятає, що поруч сидів черговий – того як вітром здуло. Ні, ось він аж на другому кінці столу. Сусідство, що не кажіть, не з приємних. Та діватись нікуди.

 

Вже й випили першу і другу чарчини, закусили вельми смачними і корисними стравами: червона і чорна ікра, шинка і вуджена ковбаса, бекон і ще якесь м’ясиво, Андрій і назви його не знав, і ще хліб білий і чорний, і до хліба. І ще раз вихилили чарку й знов закусили...

 

Дзвеніли тарілки, гості гутарили, час од часу дзвенів жіночий сміх, як у кришталеву чару дрібний дзвін, і знову дзвін чарок, і дзенькіт вилок, і розкотистий сміх, і знову закусили після доброї горілочки...

 

Душа-чоловік не витримав, домагався тиші і прорік зворушливий тост у честь гостей і зосібна Андрія за його талант діагноста, бо врятував його доньку. Тут Добрийчоловік замалим не просльозився, та якось втримався і продовжував тост, пропонуючи підняти чари за дорогого гостя і його прекрасних колег.

 

В міжчасі Малочоловічок сказав Андрієві: «Ну, ти панімаєш, ми моглі б тєбя пасадіть, но сітуація нє подходящая. Ти што сєбє пазваляєш? Такоє разваратіть в сєбє дома – і сойдьот?»

 

Андрій йому на те, що вперше, мовляв, чує, що саме він, Андрій, щось там у своєму рідному місті «разворотіл». Він не хотів ТОМУ пояснювати, бо ТОЙ і так знав, що до чого. Тут ні пожалітися кому-небудь, ні нікому щось путнє сказати. З другого боку Добрийчоловік скаже: «Мда-а-а, Андрей, ти здорово ето, панімаєш... Ну, панімаєш? Как ето в тєбя получаєтса, а? Ти, брат, скажі, нє упрямса! Тєбє нічаво нє будєт, а нам польза. А, как думаєш, дараґой?» А з сього боку Малочоловічок натискує: «Ти нє мнісь, інтєліґент, нєчава! Ми тєбє, б..., покажєм куськіну мать! Ти што думаєш, вот так просто уйті от нас? Нє, б..., нє получітса! Ето точно! Скажі – і ґатово! Іді сєбє дамой». – А Добрийчоловік, взявши Андрія за руку, мило каже: «Да, друґ, как-то нєхарашо палучаєтса. Канєшна, ми хатім ВСЬО знать – што да как, да аткуда в тєбя такіє возможності. Может бить, ето проіскі враґов? Здєсь нада вухо остро дєржать. Да, брат, вот такоє дєло-с».

 

На Андрія виступило сім потів. Всю прекрасну горілочку як вітром здуло: такий закрут вийшов у житті Андрія, хоч сядь і плач. Сидів, думав між молотом і ковадлом. Та тут його думи обриває Добрийчоловік: «Ну, ладно, надо іщо випіть». Ніби це й вихід із ситуації.

 

Випили. Добрийчоловік і скаже: «Да, відіш, какоє-то дєло. Так што ґаварі». Андрій і почав: мовляв, він довший час жив у горах, а там, мовляв, є такі характерники.

- А што ето такоє? – запитує Добрийчоловік.

- То такі люди, що мають велику силу. Смерть може наслати. Хмару відігнати. Словом, сила!

- Таку твою мать! – зарепетував Малочоловічок. – А єщо називаєтса образованним, нєбось, п’ятьоркі получал по марксо-лєнінской філософії? А здєсь, б..., разводіш чєрт... – і закашлявся, гейби забувся, хто він. – То єсть нє в тє варота!

- Да, дєйствітєльно, нєвпопад. Но хрєн с нім, с етім, как єва?

- Ха-рак-тер-ник. – Андрій по складах.

- Во-во. Ето вродє чаклуна, я понял. Валяй дальше!

- Та що казати? Я й пішов до нього в науку. Та й все.

- Нікалай, может бить, єва к нам випісать, а?. – Малочоловічок закидає раціональну ідею.

- Да, нада паразмисліть сюда-туда. Может, била би большая польза. Всьо время слякоть да слякоть. Нєурожаї бесконєчниє, да і то собрать хлєб нєвазможно. Вот такаво би, как єва, Андрюша, чаклуна-то заполучіть?

- Характерник. Мольфар.

- Да? Мольфар? Венґер он, што лі?

 

Малочоловічок захіхікав. Добрийчоловік глянув в його бік і розсердився:

- Ти што? Пачєму? Я ґрамотний, знаю, што ґаварю! Хрєн с німі, с етімі, как іх там, к чорту?

- Ти зачєм, образованний, лаєшса, а? – Малочоловічок розсердився не на жарти.

 

Андрій уже мізкував, як вивтікати звідси: гостей поріділо. Банда спеціалістів шастала навколо столу, підбираючи в портфелі, дипломати, в пластикові торбини випивку – горілку в пляшках різного формату, коньяки, вітчизняного і закордонного виробництва, вина, білі, червоні, рожеві – всілякі медвежі крові, монастирські ізби, перлини степу – ліку тому немає! За дуже серйозною бесідою Андрій і не помітив, що не стало жіноцтва! І Добрийчоловік якраз вставляє:

- Самоє время – січас прівєдут дєвочєк.

- О, як АНТІРЕСНО! – вигукнув Андрій з білокамінним акцентом.

 

Малочоловічок захіхікав дискантом на весь банкетний зал. Андрій промимрив розгублено:

- Це що, сексуальні досліди в дачно-лісових умовах?

- Нє понял. Што ти мармочеш?

 

Однак Андрій не встигає роззявити рота, коли в зал впурхають півголі молодесенькі дівчатка. За ними з усією повагою ступає висока блондинка, одягнута скромно, але зі смаком. Андрій витріщується на неї, передчуваючи щось недобре. Він не відводить очей від неї, відчуваючи, як на нього напливає слабість. Протирає очі – він не бачить нутрощів блондинки! Ще одна непрониклива! Ясно, як білий день: люстри сліплять очі, десь за стіною грає бравурний марш. До вух Андрія долітає міцне, як удар ґонґа, питання:

- Ґдє тєло? Питає блондиночка, грізно просверлюючи своїми агатами публіку, а найбільше Андрія – так йому здається. Дівчатка, ніби скам’янілі, оточили її, главарку і повелительницю.

- Да, да – я ВАС спрашіваю! – Вона наголощує на слові "вас" і неодривно свердлить очима Андрія. Питає саме його?! В Андрієвому мізку тривожно ворушиться думка: "Тут колись уже була диявольщина. Всьому світові відомо, чим вона закінчилась. Давай драла, поки не пізно!" Андрій хоче піднятися з крісла, але підгинаються ноги. Насилу таки підводиться, міцно спираючись на бильце крісла.

 

Раптом підводиться Малочоловічок:

- Айн момент, уважаємая! Я носітєль рацпропозіцій. Давайтє разиґраєм... тєло.

- Харашо-с-с-с! – Засичала змія. Дівчатка дружньо заплескали.

- Так вот-с, – продовжував Малочоловічок, – предлаґаю фамілію по паспорту Лановова, ім’я – Андрей. Добавлю: за нім водятса кой-какіє ґрєшкі. Так ска’ть, іскупіть віну, м-м-м, такім вот образом. Ета нє рас-піс-ка о сатруднічєствє. Ета, канєшна, можєт, і лучше. Возраженій нєт?

- ЄСТЬ! – Знову Андрій білокамінним акцентом. Все живе в залі вп’ялось у нього. Андрієві світ ішов обертом – рятувало бильце. – Хочу знати умови РАЗИҐРІША.

- Пажалуста-с-с-с! – Знову засичала непрониклива. – Вас, уважамий, отдадут... на... с’єдєніє вот єтім мілим мишонкам. – Дівчата знову бурхливо зааплодували, тим разом радісно підстрибуючи на струнких, оголених майже до бедер, ніжках.

- Заперечую! – Андрій люто вигукнув.

- Што, што, нє панімаєм. Ґаварі по-чєловєческі!

- Зараз зрозумієш. – Вдихнув повні груди повітря і вибухнув словом: – Ізійди, сатано!

 

В залі тріснуло з такою силою, ніби вдарив грім. Тріснуло в тому місці, де стояла блондинка. Люстри затремтіли і посипали бите скло на стіл. Дівчатка розпачливо заверещали, заметушилися, замахали руками і впали ницьма, перетворившись на мишей. Вони стали тікати з залу, перестрибувати через перекинуті стільці, поміж ногами присутніх, які також у паніці вибігали з проразливим вереском із залу.

- Спокойствіє, без панікі! – Пробував втихомирити гостей Добрийчоловік, певна річ, без наслідків. За мить зал опустів.

 

Одна мишка швидко подріботіла столом поміж недоїденими стравами, келихами і чарками, стрибнула дугою в кишеню Андрієвого піджака і притаїлася, як під мітлою, час од часу здригаючись від страху.

 

14.

У Місті напруження фактично не спадало. Власті розуміли, що, не усунувши причин незадоволення (а їх було багатенько), рано чи пізно, а таки почнуться заворушення. Звичайно, головною причиною ремствувань було неповернення ДІАГНОСТА разом з бандою спеціалістів. Скільки не пробували зв’язатись з ЦЕНТРОМ, нічого не виходило. Пробували і сяк і так – безрезультатно! Власті, звичайно, мали волю діяти на власний розсуд, але краще було б запевнитись підтримкою ЦЕНТРУ. Адже все вирішувалося там: нагороди і покарання, премії і адміністративні стягнення, бюджет і асигнування на соціальну та інші сфери, новий призов в армію і набір робочої сили для потреб ґрандіозно ґіґантичного господарства, арешти і тюрми – все звідтам, з Центру. До нього тягнулися як до Мекки. Тому й потрібну реляцію про останні події в місті ретельно, трудячись у поті чола, писарі і писарчуки укладали днями і ночами, поки вона не була подана на затвердження міським властям. Її негайно відіслано в ЦЕНТР. Не дивно, що міські власті хотіли і мусили мати чітку відповідь щодо делегації, відчутно довго відсутньої з незрозумілих причин. Чи там таке серйозне урядове суперзавдання, що вимагає великого часу, чи, най ся преч каже, їх... пересадили, чи трапилось якесь інше лихо?.. Тимчасом власті нервово вичікували, і їм рвався терпець, як і тим, що днювали й ночували в шатрах, чекаючи діаґноста, чи тим, що збиралися (вже забули перестороги і заборони) в людних місцях – на базарах, у скверах і на майданах – і на всі заставки розпускали погані язики, як невипрані праники. Все те треба прикрутити зразу. Як радив вельми досвідчений спеціаліст одного з науково-дослідних інститутів міста, насамперед – виловити зачинщиків, потенційних главарів і натхненників і посадити, закотивши їм щонайвищі строки, інших – загнати в психушки, а з іншими провести профілактичні бесіди у відповідній установі. Напевне, він мав на увазі Контору. Дуже добрі поради. Та відомо, що дорога до пекла вистелена такими чи подібними намірами.

 

З одного боку, знаючи причини незадоволення, а з другого, – не маючи можливости їх усунути, власті потрапили в пастку, розставлену хіба що сатаною, та й засоби придушення протестів і самі, так сказати, мотиви тих, умовно кажучи, заходів були таки сатанинськими. Іншими словами, нечистий мав тут, у місті, необмежене поле для попису. А хіба воно десь інакше – якщо тільки на безмежному людському лані (тут, певна річ, може бути придатним і інший образ, та річ не в метафорах, як, здається, хтось колись сказав) не з’являється потреба щось задовольнити, або, навпаки, потребу затирають, притлумлюють, для чого мають мільйон способів, у т. ч, й ЗМІ, щоб переконати потребуючих, що такої потреби... просто не існує, вона, мовляв, вигадана ними ж, потребуючими. Це театр абсурду. Всесвітньовідомі драматурги на цьому добре поживилися і здобули собі славу на всі віки. Але вибачте, панове драматурги і всі інші, від цього ніяк не змінився світ – і театр абсурду не припинив свого існування. Абсурд в абсурді. Ймовірно, тут також не обійшлося без нечистого, най ся преч мовить!

 

Як би не було, місто знову починало шуміти. Ніби й забуло зовсім недавні баталії. "Коротка пам’ять – тим гірше для них" – такий висновок зробили в ратуші. Там, за її стінами, як видно, давно відбувся поділ на "ми" і "вони". Ймовірно, він існував і в інших серйозних установах, для прикладу, в Конторі: поведінка дойдів і нюхачів, зв’язаних з нею відповідними паперами, підтверджує цю думку. Вся ця братія працює на роботодавців, заробляючи на людоловах. А в більшости виловлюють не серед "ми" (тобто "нас"), але серед "них" (тобто "їх"). Таким чином вони купують собі свободу – мати свої копійки, тобто гарантовані тридцять срібняків, і не бути залежними від нестачі грошей. Це значить, не поповнити рядів потребуючих.

 

* * *

Гетьманівна забагато мислить. Так вона вважає. Коли грає на фортепіано – теж... мислить, гм... серцем. Так, бо серце має свою мову. Коли ж сидить вона над книжками, й поготів думка працює, як комп’ютер. Та й серце хіба тоді спить? А все одна притичина – таємниця-загадка, яку дівчина мусить відгадати, риючись у книгах, ходячи по білому світу поміж людом. І, звичайно, в традиційних вечірніх виходах.

 

І знову глибоке зоряне небо. Така велика далечінь і яка заманлива своєю незбагненною глибиною. Та її манять і дальні паровозні гудки, що кличуть в незнане. І крик вечірнього птаха, закличний, ніби людський голос, але незрозумілий. І далекий шум вечірнього міста з його таємничими вогнями... Дівчина йде навмання без цілі і глядить в голубо-вечірню далечінь. Там ніби вона знайде складну відгадку таємниці, що нуртує в її крові, не дає спокою, бухає молоточками в скронях, стискає серце болісним щемом. Виштовхує у світ між люди.

 

Вона нікого не хоче сьогодні бачити, хіба що пана доктора. Та що з ним сталося? Чому його досі немає? Їй направду його не вистачає. І та вулиця, що тихо пливе біля неї, не займає її, бо вона думає про пана доктора. Чому він її розуміє з півслова? Що їх єднає? Може, він теж має таємницю? І ця таємниця, може, подібна до її загадки? Хто дасть їй розраду?

 

І як у біблійній оповіді, їй навстріч, гейби з-під землі, виринає випадковий знайомець.

- Guten abend! – ласкаво, по-джентельменськи кланяється.

Кивнувши мовчки головою, дівчина зразу внесла ясність:

- Я не хочу вас бачити!

- Се не має значення, – відплатив їй тим же.

- Ну, то й розійдемось – і баста!

- Ні.

- Чого ви хочете від мене?

- Нічого. – Зробив паузу і сказав: – Самі ви почнете... – Вона обірвала його сердито:

- Так, сама буду дорікати за... – вона шукала слова, – за... – Він продовжив:

- Хочете сказати: За все ЗЛО?

- Приблизно так. І винуватець... – Перебиває:

- Ну, звичайно, я. Невже ви в тому переконані?

- Хіба що так. Звичайно, зло і в нас. Та хто під’юджує, хто підштовхує, хто схиляє до нього? Хто-хто чинить зло? – Вона вже втрачала терпець.

 

- Люди! Не робіть зла – та й годі. І я не буду потрібний. Але воно не так, і ви се знаєте. Погодьтесь, ви мудра дівчина. А втім, і се не так, бо навіщо шукати винуватця всіх бід, коли збіг речей призводить до лиха. Пригадайте, добре знаю, як почалося з отою Першою світовою війною: хтось когось убив, а інші, обурені тим убивством, встряли в суперечку – й почалося. Збіг фатальних обставин! А Друга світова як почалася? Подумаєш, один хотів якийсь там вузесенький коридорчик в свого мале-е-енького сусіда, а потім ще чогось захотів, потім іще, сусіди обурилися – і почалося! Фатальний збіг обставин. Зійшлися два характери, дуже подібні, хоч колір їхній ніби й був різний. Ще раз маєте фатальний збіг обставин. Що, хіба не так? Усілякі історики потім понаписують такого, хоч вішайся! Писали е-е-е про сумерки, так би мовити, Європи, давно робили різні передбачення так званої історії, вигадують донині якісь нібито закони, вибачте на слові, цивілізації – все бридня!

- Ні, тут щось не так! Брехня! – Гетьманівна сердилась на себе: навіщо завела розмову? – Ви плутаєте святе з грішним. – Слово "святе" випадкового знайомця зігнуло, як тонку тичку, удвоє, аж віддих сперло. Ловлячи повітря, він сказав суворо:

- Обережно зі словами! Плутаю? Ха-ха-ха-! – Регіт неприємний, нахабний, як у матроса, що зійшов на берег після довготрудного плавання і забрів до таверни під темною зорею. Бр-р-р!

- Отож то! – сміливо мовила вона. – Добро перемагає зло – в нас, у нашій душі... – Він не давав їй договорити, і дівчина закінчила з криком, змахнувши нервово рукою: - В наших діях – від душі..

- Той крам нічого варта! Теж знайшли велику цінність – душу. Хе-хе-! – Його подзьобане обличчя перекривила подоба усмішки, злої і підступної.

 

Їй було не до смішків, бо натрапила на золоту жилу – тільки копай глибше! Вже дуже близько до тих зачинених дверей під сімома замками, де лежала її таємниця-загадка...

 

Випадковий знайомець, може, й хотів щось сказати, але підкреслено чемно відкланявся зі словами "Ґуд бай" і щез, як привид.

- Ой, чом ти болиш, моя бідна головонько? Христа ради, скажіть, люди добрі, і подайте мені добре слово, як жебрачці... – Час поплив, як дальній гудок. Її кроки тихо вистукували дорогу в незнане.

- Пане докторе, де ж ви забарились? Кому повім свою печаль?

 

Над нею стояло зоряне небо з великою, на весь небозвід, мерехтливою дорогою.

 

* * *

Христя, забившись у глухий куток, щоб не бачили батько-мати, плаче. Такий жаль стиснув серце, хоч гинь. Що з тим нещасним Андрієм? Скільки можна валенсатись по чужинах? Не дай, Боже, мо’, щось трапилось? А тут ще якась біда за нею волочиться! Вона таки вислідила: швидко перейшла вулицю і забігла в крамницю. Стала збоку коло прилавка. ВОНО влетіло в крамницю - зирк-зирк і заспокоїлося, її угледівши. Підійшло до вікна і поволі розвернуло газету, пильно читає. Христя – шасть з крамниці і вбігла до кінокас. Стала збоку і зиркає на вулицю. ВОНО прожогом вискочило на вулицю, щось поговорило з другим ВОНО, і те, друге, побігло до кас. А холєра б тебе взяла! Тут і побачило її, спокійно вийшло. Ось так. А тепер помізкуй, як добратися додому без хвоста... Але й не те важливо: либонь, не вона, лише Андрій їх цікавить. Христину огортає задума. І те, що досі немає Андрія і що не може він сюди додзвонитись, і ще щось – якесь тривожне, кошлате насідає на неї – все те шарпає її душу, задає тривоги і болю. До того додаються чутки, непевні, як нечистий, невеселі, як пізня осінь, обважнілі тривогою, як хмари дощем, – усі з міста, усі від шатрового містечка, що ген розповзлося тротуарами в очікуванні ДІАГНОСТА. Кажуть, неправда, що його покликали – ні, мовляв, він ховається, бо його шукають, щоб "накрити". Кажуть, він тільки вночі з’являється, і треба знайомств, родичів, добродійників, щоб до нього дійти... Кажуть, він таки зовсім зникне, бо грозять йому розправою... за останні події в місті... Де правда, де вигадка, вже й сама Христя скоро не взнає... Є ще й інші чутки: не відпускають тих, спійманих під час останніх подій. Кажуть, судитимуть. На пострах іншим, аби не пробували... ще раз... І нинішній затишок ніби перед бурею. Ходить тривога містом і сіє непевні чутки. І де він, Андрій, у цьому непевному світі?

 

А місто знову починає шуміти. Власті кажуть: голови драконові не відсічено – начувайся біди! Дракон той лежить у лігві і зализує рани, важко дихаючи, і земля над лігвом то піднімається, то опускається. Тільки ніхто не бачив лігва. Воно, може, й у місті, десь у середньовічних підземеллях і проходах. Дойди з Контори нєпрємєнно його винюхають. Але, кажуть, краще його не чіпати...

 

15.

Андрій опинився в готелі десь під опівніч. Щоправда, не дуже він пам’ятає дорогу. Щось йому верзеться, начебто він чув (або йому здалося?) веселий сміх дівчатка. Ввалився в номер і найперше скинув піджак – гаряче! Облив обличчя у ванні водою з-під крана і повернувся в кімнату, не причинивши дверей. Поміж ноги шмигнула звинна мишка – таки помітив і виразно почув: двері в ванну стукнули й защепилися на засув. Ти, дивись, здалося Андрій стріпнув головою, і закрутило в ній болем. Він сів на не розстелене ліжко. Боже мій, який зварйований день! Яким воском і що йому заліпити, щоб позбавитись отої причіпливої біди і... повернутися додому з тих важких мандрів? У голові після цього питання начебто прояснюється.

 

У ванні він нарешті виразно чує шум душу, плюскіт води. Доносить навіть у півголоса мелодійний спів. Він вигукує:

- Хто там? Звідкіль?

Звідтам лунає мелодійний дівочий голос:

- Как кто? Ето я! Ви што, забилі? Січас...

З ванни вистрибує молодесеньке дівчатко – одне з тих, із дачі. Андрій очам не вірить Після душу тіло свіже, як весняний ранок, пахне до запаморочення і манить молодою красою. Андрій увесь – великий запитальний знак! Отямившись за якусь мить, він несміливо питає:

- Як ви сюди... потрапили?

Дівчатко здивоване безмежно і, сміючись, каже:

- С вамі.

- Хто ж вас пропустив у готель? Ви знаєте, постороннім у пізні вечірні години вхід заборонений.

- С вамі... разрешілі...– - дівчатко несміливо, знітившись.

- Ну, добре, – побачивши її розгублення, – примирливо мовив Андрій. Та нічого він не розумів – Скажіть, прошу, як ви... прийшли.

- Ах, да, – мовила вона, нарешті зрозумівши, що він нічого не пам’ятає. – Мой дядя, панімаєтє, да? Ну, Нікалай Міхайловіч, ґаваріт, Танєчка – ето я, панімаєтє, помоґі бєднєнькому, так і сказал. Ну і я с вамі... – А далі каже розгублено: – Но што дєлать? Уже поздно... как я добєрусь дамой?

 

Щось там прояснилось у мізках Андрія, та не зовсім. Але бачивши розгублене дівчатко, до речі, так само, як і на вечірці, напіводягнуте, промовив:

- Танечко, так? – вона кивнула з усмішкою чарівною голівкою в німбі пишного каштанового волосся, що кучерявилося на голій смаглявій спині і спадало також довгими кучерями на ледь прикриті маленькі яблучка грудей. – Справді пізно. Заночуєш тут. Хочеш, подзвони додому.

- Харашо, – полегшено зітхнула вона і спитала не то співчутливо, то граючись словами: – А ви, ізвінітє, Андрей, а как отчество-то?

- Петрович. – Промовив і відчув біль, що пронизав його всього наскрізь, насилу сказав: – Там, звідки я, загалом не кажуть по-батькові, – і знову відчув новий удар болю, аж сів.

- Вам... плохо? – Дівчатко миттю кинулось до нього.

- Ні, – насилу ворухнув головою. Попіл стукає у серце.

- Но... ґдє ви... ложітєсь... я вас... стєсню... – Дівчатко продовжувало співчувати йому, і його (сам не розуміючи причини) те співчуття почало дратувати.

- Що ви! Не турбуйтесь. Я – на кушетці в передпокої. Розумієте? Постіль поділимо...

- Да... о как АНТІРЄСНО! – Андрій отетерів від білокамінного акценту і дослівної, вважав, ЙОГО ФРАЗИ! Його знову опанував настрій на вечірці – передчуття тривоги. "Обліпися від стіп до голови воском!" – майнула думка, як блискавка. Він дивився на дівчатко тим особливим зором, всепроникливим, і Таня знітилась під його поглядом.

- Дитино, не бійся, – мовив він тихо. Вона відповіла:

- Я уже нє дєтіна, ха-ха-ха-! – щиро розсміялась. – Нє рєбйонок.

- Знаю, бачу. – Зробив павзу і стурбовано до неї: – Ви б не хотіли, щоб я вас оглянув? Як... як... вашу, хто вона вам, Ніла? Тітка?

- Да, тьотя, бєднєнькая...

- Буде жити, будьте певні. Мені здається, що вас мушу оглянути.

- Ну, харашо. – Андрій бачив: хвилюється, яблучка знялися вгору, і гарячий видих зітхання повіяв на нього.

- Лягайте на ліжко,– - сказав, не глядячи на неї. – Роздягніться. – Підійшов до вішалки, одягнув білий халат, зайшов у ванну помити руки.

- Добре. Не хвилюйтесь: яблучка ходором ходили, щічки почервоніли, і очі заступила паволока тривожного очікування. – Спокійно. – Бурмотів щось нерозбірливе. Потім, після огляду голови, каже: – Добре, тут норма. Легені... норма. Поїдемо далі. Зніміть це, – вказав на груди.

 

Зняла. – Торкнувся лівого яблучка, і вона здригнулася, міцно стуливши два горбики колін, аж піднявши їх. – Болить? – Заперечно стріпнула головою, зажмурившись. – Розпружтесь. Так, так. Тут не болить? – легко натиснув. Знову кивнула заперечно головою. Далі долонею повів униз животом, відчувши дрібне тремтіння. – Дівча, не бійся! Я тобі зла не зроблю. Мені... зло робили. Тут – норма. – Дрижання триває, дихання приспішливе, ніби біжить під гору, наростає. – Зніми це також. – Вона тремтливим голосом каже: – Стид какой!! Я... я... боюсь... Я... єщо... – Бачу – незаймана. Молодець, люба! – І все ж вона відрухово, перемагаючи сором, стягає труси, відкидаючи їх ногою вбік. – Не бійся! – Тепла долоня лягла на лоно. – Дівчина підняла бедра, горбики колін то сходять докупи, то відрухово розходяться, віддих частішає, тремтіння досягає межі, яку ніхто з них не сміє переступити. Андрій, заполонений красою тіла, забувся, дивився начебто збоку на теплу долоню, що лежала на шовковому лоні і пульсувала разом з тремким рожевим тілом, відтак попливла догори, до рожевих напучнявілих яблучок і, одірвавшись, злетіла вгору тихим птахом. Дівчина не відкриває повік з чорними крилами вій і глибоко зітхає. Що це було – вона не може відповісти. І коли вона встала, соромлячись глянути йому ввічі, Андрій стурбовано скаже:

- Таню, все буде добре. Ти розумієш? – Не глядячи на нього, вона кивнула головою. – Але... тобі... негайно треба лікуватися. Ліва грудь. Ти не помічала? – Знову без слів кивнула головою. – Я тобі покажу, де саме. Ось тут точно. Запам’ятай. І негайно до лікарів. – Раптом вона припала йому до грудей і розплакалась, як дитина. Він тримав її в обіймах і думав, і невеселі були його думки, бо прагнув якнайскоріше додому.

- Почєму ето в мєня? – схлипувала. Він потішав її: на щастя, виявлено рано – все буде добре. Далі перевів тему:

- Красуне, де ти така взялася?

- В папи-мами, – і сліз не стало, очі заграли веселим вогнем.

- А ти скажи мені, що там, на дачі, сталося?

- А ви, – зам’ялася, – нє обідєтєсь? Андрій захитав головою. – Ну, ви... нємножечко... таво...

- А що там... тріснуло, як грім?

- Да ето ви... тарелкі бросалі.

- Не може бути! В кого?

- Ну, в адну жєнщіну. Адой звать єйо.

- І що з нею сталось? Що?

Дівчина не хотіла відповідати, м’ялась, одвела від нього очі і каже:

- Ана куда-то ісчезла... удрала, што лі. Я нє замєтіла, потому... што била со страху... под столом. – Через павзу: – Ви нє обідєлісь, а?

- Та ні, кралечко, диво-красо – Далі й скаже: – А ти не мишка?

Питання зовсім її не здивувало:

- Ето Ада нас називала мишонкамі, мілимі мишонкамі. Ха-ха-ха-!

- І хтось... мене мав з’їсти!

- Да-да, – дівчисько з захватом почало: – Такая іґра. Ада прідумала і, к сожалєнію... Ах, да, ізвінітє...

- Так ти не мишка?

- Да, я мілая мишка. Правда, мілая?

- О, ти чудо! І де ти така взялася? Прийшла... як мишка, правда?

- Так точно-с. – Ще не зашипіло, як тоді в отої...

- І будеш... мене їсти?

- Канєшна. Даже січас! – Все ж спитала. – Можно?

- Будь ласка. – Подумав: "Експеримент? Чи готельні, так би мовити, сексуальні досліди?..."

 

Дівчина підійшла до нього і поцілувала в одну щоку, потім в другу. Гарячий подих окутав його, як палахкотливе марево. До його вух донеслося: – Спасіба вам... за всьо. Какой ви... славний. – І ще раз поцілувала несміливо. – Відтак каже півшепотом, підтягнувшись на струнких ніжках до вуха:

- Андрей Пєтровіч, я нє хатєла би, штоби ви уєзжалі... Но вам... осторожно... очєнь осторожно... нада уєхать... і бистро...

Ще один удар грому Андрій оніміло дивився на дівчину.

- Андрєй Пєтровіч, ви... панімаєтє?

- А переночувати?

- Навєрно... – сказала невпевнено.

- Дівчино, де ти така взялася? – Він притулив її до себе і відчув, як вона тремтить, тулячись до нього. Вона його поцілувала, відтак закинула руки на шию, міцно обняла, знову цілуючи в губи, в щоки, очі. "О, як легко впасти в солодку неволю! – подумав, обнімаючи її і відповідаючи на гарячі, пристрасні поцілунки дівчини. – Або... в ад кромішній!" – "Ой, кажісь, что-то начінаєтса... со мной!!" – мовила одним залпом між поцілунками і здригнулась усім тілом, так само, як під час огляду. "О, воску, воску дайте мені негайно! – тривожно кричало всередині Андрія. – Обліпіть мене всього спасенним воском! Воску мені!" – Та все ж таки він продовжував її цілувати, відчуваючи гарячий віддих, стукіт серця під лівим пружним яблучком. Дівчина прошепотіла:– - "Та што ето такоє, Боже мой?" – Вона ніби зробила рух, щоб одірватися від нього, але вийшло навпаки – вона знову припала до нього, до його рук, що несли їй дивовижний захват. Нічого подібного з нею ще не було. Вона вмлівала під його дивними руками, прагнучи, щоб він іще зробив огляд – зараз, негайно!

 

"Ад... Ада-Ада-Ада-Ад... – застукало в його голові. – Посланниця Ада – Ади! – тріснуло так само, як на дачі, але тріск почув лише він, відданий на ласку запальної, шаленої дівчини. "Мишечко, мила мишечко, – голосно сказав він, – ой, не бійся, я тебе не скривджу. Мишечко! Тікай від мене!" – На ці слова дівчина одкрила очі і затуманеним зором глянула на нього, ніби вперше побачила. – "Пачєму ви мєня проґаняєтє? Пачєму?" – На прекрасні очі набігли сльози – ось-ось ринуть по гарячому личку. "Люба, мила мишечко, – говорив і пестив її дивовижними руками, вона аж тремтіла від них. – Красунечко люба, куди спішити? Навіщо кидатись у незнане? – Вона заплакала, як дитина. – Не плач, люба мишечко, добре? Не плач!" Він заспокоював її, цілуючи і пестячи її несамовитими руками, що несли їй незбагненну насолоду. Вона ніби огорталася ними, як палаючим плащем, в якому вона горить і не згоряє.

 

* * *

Тривожна ніч тяглася довго: Андрій не спав. Чув у спальні надиво спокійний віддих красуні. "Паперові пси св. Юра побігли аж у Париж чи ще десь, щоб спізнати щось таке, чого ніби не знаходили в себе дома. А я, не пес-сіроманець, ОПАЛЕНИЙ ГРОМОМ, гадки не мав ніякої лихої і в близькому зарубіжжі, навпаки, не шукаю незвіданого, як бездомні і голодні паперові пси св. Юра, замалим не загубив ЧОГОСЬ, що про нього слів наразі не знаходжу. Отаке то!" І думка повернула на його тривогу: яким чином непомітно добратися додому? Він упер очі в стелю, де хаотично блукали світляні плями – відблиски пізніх авто, і бачив дивну красуню, що непереможно манила його, і пахощі палахкотливого тіла, здається, заллють його повінню, і він насмерть потоне в них. А йому додому треба негайно, бо небезпечно залишатися тут. І вже не сон, а видіння з’явилося не як міраж, а дійсність, де він залишиться назавжди, до останніх днів своїх.

 

Лісоповал

(Продовження з голосіннями і прокляттям)

Ваґони знову зупинились, з гуркотом вдарившись буферами, і ляскіт заліза пронісся усім ешелоном. Від струсу збудився малий, затремтівши чи то від холоду, що пробирався з ночі з-за тонких дощатих стінок, чи від передчуття, що зараз вваляться у ваґон зелені військові кашкети.

 

Так і сталося. Двері розсунулись з грюкотом і солдатським матюком. У ваґон встрибнуло кілька зелених кашкетів. Малий не бачив відзнак на них. Він чекав пострілу і дрібно тремтів під тонким ряденцем, натягнутим на голову, зорячи крізь маленьку віддушину за всім, що діється у ваґоні. Він бачить великі чоботи, що шастають по ваґоні і жахливо грюкають об дошки, і що слово чує матюк з криком. Він боїться глянути вгору, бо се може видати його присутність. Але цікавість перемагає страх. Він піднімає зір вище, коли чує крик цьоці-мами: "Та куди ви його тягнете? Миколо, скажи їм що-небудь, най не беруть тебе! Микольцю, рідний, та куди ти йдеш з ними? Та що з нами, сиротами, буде? Та на кого ти нас покидаєш? Та хлопці, солдатики, чому ви його забираєте?" – "Отвяжісь, дура! – гримнуло поруч голівки малого, – таку твою мать, малчі, б... " Потягли Миколу надвір і затихло за ними. Ваґони німо відпочивали, тільки десь там, далеко попереду, шипів паровоз і час од часу запускав у темне нічне небо протяжний гудок.

 

Малий тремтів з холоду і страху. Цьоця-мама не переставала голосно плакати і примовляти про біду, що впала на неї та сиріт, як сніг на голову.

 

В тім часі збудилися близнята в сповитку, і цьоця-мама брала їх на руки і поколисувала, поки вони не замовкали. У відсіку коні били копитами об підлогу і тривожно ржали – їсти хотіли чи говорили людям бути обережними.

 

Малий не знає, скільки пройшло часу, бо в якусь хвилю стулив очі і заснув, але через якусь хвилю, здригнувшись усім тілом, збудився і почув біля ваґона кроки, багато кроків по щебеню. В напіврозсунуті двері-ворота щось зашамотіло і гримнуло. Цьоця-мама скрикнула: "Микольцю, що вони з тобою зробили? За що вони тебе скарали?". Тихо постогнуючи, щоб не збудити дітей, Микола напівсхильцем дочалапав до солом’яної лежанки і повалився на неї боком, протяжно застогнавши "О-о-о-й!". Малий почув падіння тіла і стогін, і йому здалося, що то впав його батько від пострілів у лісі.

 

Тихо плачучи і щось примовляючи, цьоця-мама заходилася біля Миколи. Той скрикував і стогнав, але цьоця-мама вже не плакала, а тільки кляла, на чім світ стоїть, "нелюдків нещасних, Богом проклятих катів нелюдських, сатанинських звірів за невинно побитого Миколу". Вона допитувалася, що вони хотіли від нього, а Микола стиха говорив і постогнував, переривав мову і тяжко зітхав. "За них же, хіба не знаєш, братів, звичайно, обох, звідкіль вони знають? Кажуть, що на Сибірі мене згноять. А я що винен? Хіба те, що животію на тому кривавому світі!"

 

Колеса заскреготіли залізом об залізо, дощаті стінки затремтіли, ніби з переляку, ваґоном трусонуло – і він поповз, хилитаючись з боку на бік, як розхитана фіра з старими колесами. Під стукіт коліс малий засинає, і йому сниться: він іде та йде лісом, а за ним біжить сестриця-лисиця. Вона то забігає наперед, то відстає від нього, але не покидає його всю дорогу. Тоді він каже: "Лисице-сестрице, куди ти біжиш?" Вона якось чудно, бо по-людськи, відповідає: "Тікаю звідси, бо тут стріляють. Я боюся стрілів". – "Я також боюся, " – жаліється малий і хоче наздогнати її, та вона прудкіша і звинніша від нього, бо легко перескакує рови, а він у них провалюється. Вона гнучко обминає крислаті кущі, а він дряпається об колючки до крові. І той біг такий довгий, і час безконечний, бо ще бігти-бігти до того місця, де не стріляють. І чи є таке місце (навіть малий знає, що нема) на землі? Хіба що триматися сестриці-лисиці, а вона вже, напевне, приведе до нього.

 

* * *

З видіння-дійсности Андрій, здригнувшись, подібно до Тані під час огляду – подібно, а все ж не так, ввійшов в іншу дійсність і відчув тихий віддих красуні в спальні. Почало сіріти, і Андрій в одну мить сідає на кушетці і згадує попередження дівчини. Дійсність постала перед ним зримо, як Ада: було чи не було видовище на дачі? Було – які сумніви? Звідкіля ж красуня? Він швидко одягнувся і ввійшов у спальню. Буйні кучері розметалися на подушці, а сонним личком блукає усмішка. Невже не спить?

- Доброго ранку, мила мишко! – Андрій навпочіпки присів біля її узголів’я, а вона, спросоння відкривши очі, півхриплим голосом мовить:

- Дараґой, как жаль, што... ми нє во снє

- Вибач, мила дівчино, – мовив Андрій серйозно. – Як ти сказала б, вийшла осєчка. Либонь, у мене щось не гаразд з... Фройдом.

- Андрєй, што ти ґаваріш? – З диву вона аж сіла.

- Дорогенька Таню, се точно! Спрацювало на підсвідомому: перевага одної домінанти над іншою, і звідси всі мої комплекси. Сексуальний комплекс також – чи що?

- Што-то нє так...

- Дуже просто: я прибув з одною домінантою. А тут... Ну, словом, поцілунки і таке інше, ні, ні – обійми і тільки. Осєчка!– - Подумавши, після паузи каже: – Фройд – не Фройд. Либонь, у мене синдром... вірності. Вибач, мила красуне. І де ти така взялася? – Вона пропускає питання мимо вуха і говорить тільки про своє:

- Ой, Андрюша, мнє хочетса плакать... – мовить вона сумно. – Ето всьо віновата твоя до-мі-нанта? Синдром?..

- Мо’, не тільки... Страх. Я боюся...

- Ти – і страх?

- То, може, Фройд мені мстить...

- Брось етова Фройда! Чаво ти боїшся?

- Я люблю... красу. А ти красуня, мила мишко. Ось і страх мій... погубити красу. Та й себе занапастити! Хіба тут не пахне Фройдом? Або Достоєвським? – Павза тривала мить. І далі він скаже: – І ще хтось потерпить...

- Я нє знаю, чєм пахнєт. І кто єщо пострадаєт. Ето нєпріятниє вєщі. Но мнє ґрустно, дараґой...

- Се правда, люба мишко. Кажи: Сумно.

Вона обнімає його і цілує:

- Дараґой, как жаль... – вона не договорює. – ... сумно...

 

Андрій відходить, легко звільнившись з солодких обіймів. "Дорога до пекла, – вклинюється думка, – веде крізь запашні сади... "

 

Дівчина заходить у ванну. Причепурившись, вона каже:

- Я готова. – Одягнута скромно: легкий літній голубий костюмчик.

 

Вони навшпиньках проходять повз коридорну, яка непробудно спить, і спускаються ліфтом униз. На щастя, чергового не було на місці, і вони непомітно зникають у вхідних дверях. Таксі довозить їх до гаража Таниної машини.

Уже в машині Таня полегшено зітхає:

- Удалось!

- Дорогенька мишко, заплатиш за готель – і ніхто нічого не знає, що сталось. Добре?

- Умгу! Нам только доєхать к первой станції...

 

Далеко за містом, після двогодинної їзди, Таня, сповільнивши рух, підвела машину на узбіччя дороги, під лісом.

- Зайдьом к зєльоному друґу.

 

Вранішній ліс скапував росою. "Как будто плачєт!", – сказала Таня і подумала про свій "плаксивий" настрій, який передався Андрієві. Відчуття вини за нескоєне ні зло, ні добро. "Парадокс якийсь!" – і глянув на Таню. Дівчина мовчки ступала поруч. Незвично тиха, сумирна, вона також дивилась на нього і раптом питає, усміхнувшись: "О чом ти мисліш?"

- Про вину. Вину за нескоєний ні злочин, ні добро. Тобто вину за те, що не зробив для тебе нічого доброго...

- Нє кажі так, дараґой. Ти мнє, может, жізнь... – Андрій не дав їй доказати, затуливши долонею рота. Вона поцілувала її і відхилилась, півобернувшись, обняла його міцно. – Ну, што? Лучше целоваться... – Уста легко торкнулися його лиця.

- Нектар! – вигукнув радісно, ніби прагнучи розвіяти її мінорний настрій. У глибині лісу закричала якась птаха, і пішла луна.

- Слушай – птіца нам что-то хочет сказать.

- Ми самі собі скажемо, правда? – Дівчина кивнула головою. – Нехай, може, й сумні речі, але правдиві... – Вона мовчки слухала. – Я сюди їхав, розумієш, під примусом. Там, у нас, тисячі людей чекають на мене. Я боюсь, що станеться незабаром... коли б... не повернувся додому. Коли б не дозволили мені...

- До вчерашнєво дня ето очень реально...

- Я тобі вдячний за допомогу. Власне, почуття вини й виникло з цього приводу, розумієш?

- Нє нада, мілий. – Вона сумно глянула на нього: – Мнє ґрустно. Я хачу плакать. Почєму, Андрюша, што со мной? Такоє єщо нікаґда нє било, што ето? – Помовчала і тихо мовила: – Поцелуй мєня.

 

Андрій цілував її і пестив. Рука топилася в буйному волоссі, а дівчина завмерла в його обіймах, закривши очі під поцілунками, що опікали її жаданим вогнем. Думка його блукала далеко звідси – тривожна, насторожена, як місто, з якого він виїхав під примусом.

 

Десь під полудне машина під’їхала до станції. Домовились: вона піде на станцію, розглянеться, чи немає нічого підозрілого, купить квиток до Києва – будь-який. Він тимчасом пересидить у машині.

 

Таня пішла. Час, поки вона повернулася, видався Андрієві безконечно довгим. Машина стояла оддалік станції, простір проглядався добре. Андрій не відводив очей від станційного будинку, прагнув переконатися, чи немає загрози. Таня не йшла. Андрій відчув легке тремтіння в середині. Це його знервувало: що це – страх? Нетерпіння? Сумнів? Цей настрій посилився, коли побачив, як до станційного будинку під’їхала вантажівка, повна солдат із зброєю. Вони гамірно зіскочили з машини. Вистроїлись у два ряди. Під командою офіцера ввійшли в будинок. Тані ще не було, і Андрієві здалося, що вона не повернеться, що її, очевидно, затримали! Він зараз не думав про те, хто і за що її мав би затримати. Факт – її нема. Здавалося, терпець уже урветься, і Андрій вийде з машини і неодмінно попрямує до станційного будинку. Наразі він ще сидів у машині, але відчував – незабаром він таки зірветься й пожене туди, в лігво звіра, що чигає на нього з самого ранку або й досвіта... Невже так багато людей, що вона забарилася? Що сталося? Чому її досі немає? Як він без неї вибереться додому? Потерпить дівчина ні за цапову душу. Йому стало жаль її, аж серце стиснув біль. Красуне, повертайся до мене скоро! Він уже виглядів свої очі - спливають вони слізьми від печалі. Банально кінчається його історія з дивною дівчиною. Звідкіля вона така взялася?

 

Далеко він побачив світляну голубу пляму. Вона швидко наближалася. Красуня! Не йшла, а пливла, як у кіно із сповільненими кадрами. Все ближче і ближче... Він уже бачить її милу усмішку, а кучеряве каштанове волосся довгими звихреними хвилями розвіюється від швидкої ходи, що переходить у біг.

- Я! Я! – радісно вигукує вона. – Долґо? Да? Мнє тоже плохо, я уже скучіла за табой, мой мілий! – Чистосердечно мовить вона і радісно усміхається, бо бачить його і простягає паперову торбинку, повну їжі: круглі бублики, ароматне свіже печиво, що лоскоче ніздрі і нагадує Андрієві про голод – засмоктало в животі.

- Я ненормальний, повір. Уже подумав–- не повернешся! Мені дуже погано стало. – Уминаючи бублика, він розповідає їй про свій стан і раптом запитує:

- А квиток? – Таня простягає неохоче квиток і з жалем мовить:

- Как би я хатєла... с табой уєхать! Плацкартний, пажалуста.

- Дуже дякую! Поїхати? Хіба колись не можеш приїхати? – Подумав. – Я тебе запрошу. Приїдеш?

- Ти єщо спрашіваєш? Канєшно, мілий. – Він дивився в її очі і бачив сум. Їх заволікала вологість. – Нєт! Я нє плачу. Но мнє... Ну, ладно... Прості.

 

На це він сказав:

- За дві години розлучимось. – Обнявши її, далі мовив тихо, пестячи буйне волосся: – Коли розлучаються двоє, за руки беруться вони... – Таня глянула на нього: – Я повторю, харашо? – Колі разлучаютса двоє, за рукі берутса вони. Так?

- Не зовсім. Таню, треба м’яко: розлучаЮТЬСЯ, беруТЬСЯ, коли-и, руки-и-и. Ще раз.

- Коли розлучаються двоє, за руки беруться вони... ЯКА ґрустная... СУМНА... пєсня... ПІСНЯ.

- Ти чудо! Я тебе поцілую, можна? – Вона зі сміхом кивнула пишною голівкою. – Андрій поцілував її в уста, водночас вона обняла його. Знову минула ще одна мить, і вона скаже:

- Я виучу ТВОЮ МОВУ. І... буду пісать... ЛИСТИ ТОБІ. І... ПРИЇДУ ДО ТЕБЕ! О, как харашо! – Вона раділа, як дитина.

 

Обережно вони підходили до поїзда. Андрій зиркав наліво і направо, сподіваючись будь-якої напасти: знали б ВОНИ, де він Таня мовчала, дивилась на нього, сумно усміхалась. Нелегко було на серці: йому хотілось ще і ще дякувати Тані за допомогу, та він не міг, не знав, що сказати. Перед тим, як піднятися східками у вагон, він розгубився, ще раз обняв красуню. Вона затремтіла, прошепотівши: "ПРОЩАВАЙ, ЛЮБИЙ!" – І відійшла, не оглядаючись, промовляючи "Коли розлучаються двоє, за руки беруться вони... " І тільки у вагоні він згадав, що Таня прощалася з ним ЙОГО МОВОЮ.

 

16.

Зайнявши місце на полиці, Андрій узяв постіль у провідниці, розстелив і завалився спати. Він зразу провалився у сон. Час зупинився: на нього набігла голуба світляна хмарка, легко торкнувшись, збудила зі сну і понесла в незнаний, нетутешній світ. Він розумів – не спить: і хмарка, і політ на ній – плід уяви, вигадка, ніби сновидіння. Але йому було приємно відчувати політ. Він справді летить, бо навстріч струмки свіжого повітря обдають його тіло такою свіжістю, що аж радістю наповнюються груди. Такого ще з ним ніколи не було! Що сталося, звідкіля це? Вдалині, над обрієм, бачить голубу пляму, яскраво освітлену сонцем. Вона наближається до нього. Власне, це він летить до неї. Швидко туди! Якнайшвидше! Усе ближче і ближче. Він виразно бачить молоде обличчя, що мило усміхається знайомою доброю усмішкою... І Андрій прокидається від струсу – поїзд різко гальмує, повз вікно пропливають станційні ліхтарі. В їх світлі Андрій глипає на ручний годинник: чверть на третю. Таня вже давно дома. І тільки тепер він тривожиться: що вона скаже? Як пояснить свою довгу відсутність? Що станеться, коли кинуться в номер, а його – слід застиг? Який вираз облич у банди спеціалістів, у чергового? Що з ними ВОНИ зроблять? Егоїст – утік, а їх лишив напризволяще! Контора з ніг зіб’ється, щоб його знайти!

 

Сон як вітром здуло. Чи не краще було від’їхати легально? Але ж Таня попередила, допомогла. Він відкинув думку про легальний від’їзд: глузд у тому, що він ще вільний... Нехай ця свобода обмежена вагоном, куди він увійшов з власної волі. Ні, в силу ситуації. Адже він прагне додому... І поки він тут, загрози немає: звідки ЇМ знати, де він? Таня? Він вірив, що вона нікому не скаже. Зрештою, чому мали б саме її питати про нього? Так, була в нього, як велів... дядечко... Стоп! Добрийчоловік разом з Малочоловічком закидали сіті... Як же він забув за них? І дядечко ПОСИЛАЄ Таню до нього! Але як же він, Андрій, сміє сумніватися в дівчині, щирій, закоханій у нього, хоч вона не сказала одверто про свої почуття. Вона лише говорила, що їй сумно, шо ніби ЩОСЬ З НЕЮ ДІЄТЬСЯ, і запаморочливо цілувала його – чого ж більше треба? Чому сумніваєшся, бовдуре? Щирість, відданість, доброта–- вже ніщо? Фе, хлопче. Не встидно? Плакала, бідна. Стоп!!! Плакала, коли узнала про хворобу. Знову підозріння? А скільки разів набігали на її очі сльози! І в лісі, і в машині. Та й в готелі... Хіба не соромно сумніватися в ній?

 

Андрій думав про дядечка. До компанії ще Малочоловічок. То зовсім щось інше! Тут держи вухо гостро. Щоправда, сумнівно, ніби він, Андрій, бешкетував... Виходить, дівчина вигадує? Ні, тут щось не так. Не метав він тарілок! Може, й вона не все помітила? Ада-АД. Пропала? Дивина

 

Ймовірно, всі оті функціонери ще розраховували на нього: оглянути їх... Ні, скептично вони сприймали його. Але ж не відпускали! Та й снували проти нього... Таня ж попередила. Коло начебто зімкнулося: отже, втеча, заради його свободи, була вкрай необхідна. І він потрібен людям у рідному місті. Зараз Андрій навіть не хотів думати – як там. Йому тривожно від однієї лише згадки, що ТАМ станеться, застрянь він надовше в ЦЕНТРІ. Не думав і про те, яким чином він знову почне огляди, якщо Контора тут, із ЦЕНТРУ, винюхуватиме за ним! Це вже пастка. Та його думки вертілися навколо кабінету, і тепер, згадуючи, навдивовиж він спокійний, як тихе плесо озера.

 

Притча про помсту

У кабінет твердим ("військовим" – мелькнула в Андрія думка) кроком вступив сивоголовий мужчина середнього росту, з обличчям смаглим, трохи сухуватим.

- Jest poіatwjone w konsulacie. Przecierz tak. – Він ні не запитував, ні стверджував. Виходило так: він є тут – і баста! Усе інше не мало значення.

 

Андрій глянув на нього, погляди зустрілися – Андріїв проникливий, а старшого пана – погордливо-зверхній.

- Ну, добре, – мовить Андрій. – Нехай буде.

 

І вже коли старший пан лежав на кушетці, Андрій, ще не почавши огляду, мимохіть спитав його:

- A skаd pan jest’?

Він назвав місцевість. Андрій скам’янів. Насилу, ковтаючи слова, ніби каміння, спитав:

- Napewnie... pan sіyszaі... tam... w lesie...

- O, tak, оwszem, ja... tam... Rozumie pan, byіem mіody, zapalczywy... Owszem...

 

Постріл пролунав тут, на цьому ж місці, і куля, що вилетіла більше чверті віку тому, влучила в нього. Ні лисиця-сестриця, ні дорога, що ніколи не кінчалася, не врятували його від неї. Щоб не впасти від болю, який пронизав його, він мимохіть схилився над старшим паном і сперся рукою на подушку. А той глядів на Андрія чи то з надією, чи з якимсь неясним сподіванням – життя чи смерть ДІАГНОСТ йому призначить на тім, на останнім shcylku? Андрій відчув, Боже мій, яке знайоме тремтіння. Та се не був страх. То щось більше від самого ж Андрія. І те ЩОСЬ неминуче мало зійти словом. Яке воно, те останнє слово, в устах Андрія? Що він скаже старшому панові? Та й безконечно довго не може мовчати Андрій: черговий уже запитально дивився на нього: чому він мовчить? Що сталося? Певна річ, від того, що прийшов аж від консула, він, черговий, нічого не матиме... І до його вух дійшло ледве чутним шепотом:

- Сконаєш... пане... від... власної... ґулі. Старший пан зблід, вітряна засмаглість раптом геть щезла, бо він почув слово "kuli". Бо й справді у нього є pistolet з тих давніх, вже й забутих часів. О, напевне він ще раз, востаннє, palnie w іeb, bo juї niema їycia. "То не я тебе вбиваю – блиснула думка в Андрія, як блискавиця, – то правда тебе вбиває!"

 

Одійшовши від хворого, якому Андрій виніс смертний вирок, прошепотів безкровними устами:

- Прости мені, Боже, гріхи мої... – Десь у небачених глибинах Андрієвого єства ще тихіше від його слів промовило: "Прощайте своїм ворогам і супостатам!!"

 

Одноманітно вистукували колеса залізом об залізо, хилитаючи полицею, що разом зі стінами поскрипувала. Час від часу швидко пропливали за вікном пристанційні ліхтарі, повз проносились з шаленим гуркотом зустрічні електрички, ритмічно і швидко вистукуючи на стиках рейок, і миготіли освітлені вікна, як суцільне світляне пасмо. Андрій бачив лише відблиски на протилежній півстінці плацкартного відсіку. Ніч видалася йому нелегкою, в тривожних роздумах і сумовитих спогадах і, може, навіть з тугою за легкістю, ніжністю і м’якістю, яка оволоділа ним під час надиво короткого, як мить, життя з Танею. Він згадує її з теплотою, незрозумілим щемом у серці... За вікном гуркотіли зустрічні електрички, і дорога летіла в безконечність.

За тонкою стінкою хропіли на всі заставки, на нижній полиці хтось стогнав у сні; навколо завидно спали, а він у роздумах, тривожних і невеселих, не може стулити очей. Він таки закрив очі, бо не хотів більше бачити "картинок", до яких він ніколи не привикне... Полиця поколисувалась, думки були там, у місті, і згадка про Христину, щойно виникнувши, раптом зв’язалася з красунею. Андрій перевернувся на другий бік – обличчям до стінки і снував нитку роздумів, тонку, як павутинка, бо тонкими, ледве вловними були його роздуми, де обидві дівчини йшли поряд, не розминаючись, не переступаючи одна одній вузесеньких стежечок, якими вони простували в незнаний світ. Та й він між ними не сплутував тих стежок, чистий перед кожною, як блискавка. Лихо хіба в одному – блискавка опалює всіх без розбору... Або... лише когось, як не дивно, лише одного. Кого вона ще опалить? Хто се знає?

 

Андрій ніби прилип до полиці, ритмічно погойдувався разом з нею, а думка, яка снувалася тонкою, як павутинка, ниткою, вела його в далекий час, де також котився поїзд, хилитаючись і заколисуючи до сну, а сон, як на зло, не йшов. І ще мелькнула думка, що він, Андрій, усе своє життя в поїзді їде додому і ніяк не доїде. І тоді, нарешті, сон спустився на нього невидимим туманом, і Андрій перенісся в інший час і простір, такий же рухливий, як поїзд, що стрілою мчить у ніч.

 

Лісоповал

(Продовження з дорогою)

Малий не спав, бо дошкульно вражав його плач цьоці-мами. І навіть тоді, коли вона замовкла і її голос перейшов у тихе схлипування і якусь розмову з Миколою, він все одно не міг стулити очей, бо чомусь як жива стояла перед ним сцена, яку щойно, зовсім недавно, бачив: побитий Микола насилу ввалюється у ваґон і падає, як лантух, на підлогу. Надривно плаче цьоця-мама Марина.

 

Потім ця сцена змінилася іншою: малий бреде лісом, наляканий найменшим звуком, шерхотом листя, загублений серед велетенського світу, невідомого, але такого, що в будь-яку мить може послати в нього смертельну кулю...

 

Малий натягує на голову ряднину, стрясаючись від страху, але сон бере своє, і він поволі засинає – без снів і страхів. І тільки хилитання ваґона ніби заколисує його, присипляє на тій безконечній дорозі до другого дому, а їй, тій дорозі, немає ні кінця, ні краю.

 

Коли ж хилитання припинилося і така незвичайна тиша настала, ніби в пустелі, малий прокинувся, глянувши з-під ряднини. Першою думкою було одне: чи не ввірвуться часом зелені кашкети і не почнуть стріляти. Пострілів не було. Ніхто у ваґон не рвався. Крізь шпарки між дошками стінок, крізь вузькі віконечка сіявся сірий світанок. Малий бачив: старші метушилися по ваґону, збирали бебехи, підбирали солому, зв’язуючи, як могли, в якусь видимість снопів (усе придасться). Цьоця-мама щось ворожила біля сповитків. Але ніхто не підходив до малого. Або забули про нього, або залишали його на остаток: най дитина ще поспить. Коли ж розсунулися двері-ворота і до них найперше підвели коней, уже запряжених до фір, а на фіри наклали все нехитре добро, аж тоді цьоця-мама підійшла до малого і мовила: "Андрійку, вставай, вже виходимо".

 

Малий миттю скочив на рівні ноги, навіть не встигши підтягнутися на ногах угору і зівнути на повний рот, бо не вистачало часу, бо він боявся зостатись у вагоні сам на сам.

 

Двері-ворота відкрилися навпроти платформи, тому і коні, і фіри, і худоба та люди вийшли, як на землю, куди ступили, ніби вдруге народившись і відчувши під ногами твердий ґрунт, коли вже ні не хилитало, ні не скрипіло, ні не кидало то в один, то в другий бік, так що треба було за що-небудь хапатись, щоб не впасти.

 

Вийшовши на платформу біля ваґона, малий глянув навколо, знову ж таки сподіваючись халепи, що мала дуже конкретний звук – постріл. Але його справді не було, і не видно зелених кашкетів, і тиша, як не дивно, сіялася навколо, як мак. Десь по той бік колії малий побачив невеличку хатину, шо в сірому, ще безпромінному, досвітку дивилася на нього невеличкими блідосіро-синіми шибками і майже в їх зріст стрункими пагіннями мальвів. Від них червоний колір стелився, здавалось, навколо – на доріжку-стежечку, що вела до хати, на дорогу біля неї, на невисоку, але крислату деревину біля хати. Та й сама хата – стіни і вікна почервоніли. Аж тепер дійшло до малого, що не мальви, а досвіток малював навколо все в червоне. Кров у небі і на землі – чого б то?

 

Микола посадив малого на фіру, виґрабулялася на фіру цьоця-мама, перед цим поклавши між бебехи два сповитки, Микола вйокнув, батіжком цьвохнув на коней, і вони пішли поволі, ніби відвикли ходити в возі після залізної безконечної дороги. На той час якраз з-за обрію, заслоненого густими садками, солом’яними стріхами і тополями край дороги, піднімалося сонце. Червоний колір якось збляк, появилося більше подекуди рожевого, а найбільше золотого, якого все більше й більше, і коні пішли веселіше, фиркаючи, і віз задріботів жвавіше, і дорога стала пряміша, як рівне, висушене на сонці полотно, щойно розстелене дбайливими жіночими руками.

 

Малого уже на сон не тягло. Він відкритими очима ловив придорожні кущі біля дворів, де ще ховалися нічні тіні, містки, що вели у двори, дерев’яні загорожі навколо обійсть, як твердині, куди не сміє ступити ворожа нога.

 

Фіри таки чималий шмат дороги відкотили, а здалеку доносились паровозні гудки, залізний стукіт на стиках рейок і чмихання паровозів, ніби вони піднімалися нагору з важкою, непосильною ношею.

 

Дорога не кінчалася. Вона, як безперервне полотнище, стелилася в безконечність, і нею котилися фіри, шукаючи останнього пристанища для жінки-матері і дрібних дітей, для доброї худібки і коней-роботяг, щоб обжитися, стати справжніми ґаздами, а не якимись перекотиполем, непотрібними зайдами-пришельцями на сором працьовитому люду і вічну ганьбу за себе, прибульця, мо', й не з власної волі, а під невмолимим примусом.

 

Валка в’їхала в друге чи третє село, бо сонце вже піднялося ген-ген під полудне і пригрівало, як на дощ. Якщо позаду, за горою, за викрученим полотнищем дороги залишилися садиби, де вигнанці прагнули притулку, але їм відмовлено, мовляв, їдьте далі, бо тут, як видите, нема припису зупинятися, та й не лишилося для вас пристанища, бо його зайняли ті, що мали припис і скоріше вас сюди доїхали, то теперки, як підійде, бо то є згідне з вашим призначенням. Лишайтесь на здоровлє, сільський уряд не проти, бо дотримано припис. Та то так, правду мовити, вже й набридла їзда невідомими дорогами, але уже ніхто на нас не нападе й не пограбує, й коні втомилися, та й кристєнину, що гріха таїти, теж не вадило б якоїсь теплої страви хлепнути, та й кінець кінцем треба десь стати і почати з самого початку... Коли ж, однак, оглянули залишені садиби, вже й не було що мовити: хіба то якийсь majеtek? Та в нас була хата і в хаті, та й землі якоїсь не півскиби, та й стодола й молотарка – всьо шляк трафив! Добре, що при життю лишилися! Ще якусь мить отягалися, постояли-постояли та й поїхали далі. До вечора й далеко-недалеко, полотнище дороги не кінчалося, й котилися вози далі, до невідомого берега. Вже й жінота нетерпляче пускала слівця, як сварливу собаку з ланцюга, вже й дітворі непереливки в тій безконечній дорозі, і поїзди гудуть безперервно, і, поки се і те, валка вже підкочується до гірських підніжжів. А люди вже втратили рахубу днів і ночей у безперервній дорозі. Так і вийшло пристанище всього-не-всього роду Ланового, бо навіть малому відомо, що дядьки і небожі в підземеллі. Напевне, їм ліпше, ніж іншим, котрих поперли аж на шахти на східний край-окравець землі рідної або ж у Пруссію. Що вибирати, коли насильно виганяють з батьківської землі? Тут хіба що чоловіком керує Той, що над нами. Дорога ніби закінчилася, та в житті ніщо не кінчається, поки те житє тебе не викиває, а викивавши, знову розтягнеться дорогою безконечною, як полотнище. Навіть малий ту істину знав, як "Отче наш". Збивала його з пантелику тернова дорога, бо ніколи не бачив на дорозі терня. Там, на дорозі, нічого подібного немає! Каміння є, то правда: то коли – збирай його, а коли – розкидай.

 

Хата була під ґонтою на дві половини. Віддалік бовваніла перехняблена стодола з хлівом, обійстє загороджене воринням, подвір’я заросле споришем, що постелився вже й на стежечці від перекладини до хати. В куті за хатою росла крислата смерека і шуміла, наводячи на малого тривожний сум.

 

Перша ніч, як на зло, була з стрілами. Малий лежав під рядниною і трясся. Видно, він ніколи не вийде з лісу, де стріляють. Ракети злітали в небо таки в їхньому кутку Підбуківці і з гадючим сичанням розприскувалися, але перед тим, як погаснути, освітлювали весь куток, і навіть у хаті ставало ясно, як удень. Десь, мо’, кров пролилася. Стріли, як почалися раптово, так і замовкли. Малий таки заснув, і всю ніч йому снилася дорога, така безконечна, як залізнична колія - тільки ступи на неї, і їхатимеш усе життя, і вона тебе не відпустить, і ти не зможеш зійти з неї.

 

Ніч минула, як вік, і сповитки залишили близнята Роман та Іван. Та й малий – не малий. І все ж Андрій дивився на крислату смереку з розложистими вітами-руками і ніяк не звільнявся від тривожного смутку, надіючись, що попіл, який висіявся йому на серце в розстріляний досвіток, колись розвіється, як тополиний пух за вітром.

 

Вранці таки прийшли за самогоном, мат перемат, спробуй – не дай, якщо навіть не маєш, таку твою мать. Тоді (був ще малим) витріщався він на них, та й злякався, бо на "Чаво, пацан?" дременув, ніби ґедзя дістав. Адже зелена фуражка неодмінно мала стріляти. Он уночі ЯК стріляли! "Хазяїн, пачєму нє воспітиваєш сина?" Микола мовчав, бо його ЩЕ боліло відтоді, як звалився на долівку ваґона.

 

А дядько Митро в другому кутку потерпав від тих же любителів самогону. Певна річ, самогон самогоном, а лихо не ходить наодинці. Від нього не вбережешся, як від вогню – або тебе підпалять, або й сам погориш від того, що тобі призначено. На бідного чоловіка валиться кара, як неврожай, голод або мор. І навіть не знаєш – завіщо та кара? Допуст Божий чи бич усесвітній, що карає людей і народи?

 

Притча про кару

Дадько Митро не причетний до того, що сталося. Якось одної ночі забрело двоє: так і так, мовляв, велика потреба... Ну, словом, ті двоє – таки звідсіль парубок зо своєв дівков – обібрали не тільки дядька Митра, ще сусідів і ще дальших сусідів. Дядько й бовкне одному хлопцеві, здається, Блискавці, та й не в тім річ, як він називається. Ось і взяли тих двоє, привели їх, і ті кажуть: так і так – розбій, нажива під нашим іменем. Маєте щось сказати? Дівка в плач, а той ледве стоїть, ось-ось упаде. Та воно й покаятися не вміє по-людськи! Хоча б пояснило людською мовою – навіщо пустилося на слизьку дорогу? Та й повели їх у ліс, та й зсікла куля два пагіння осоки, бо інакше не можна – що там мовити? Корабельні щогли тривожно піднімали широкі зелені руки до неба і благали прощення за слабкість духу і за неміч людського тіла з його неправими жаданнями, невситимою спрагою марнот людських.

 

Тим часом дійшли до дядька чутки. І такі ж чутки, як лавина, накочуючись, обростаючи новими, валкували до Марини. Не повірити в них – важко, а сумніватися – й поготів. Ті, що йдуть на смерть, лишаються в пам’яти живих навічно. Сталось те, що не могло не статися: Степана розстріляли в Ярославі, дядькового Данилка повішали в Луцьку, троюрідного Марининого брата Ореста закатували на допитах в Шепетівці, його брата Ігоря публічно повішали в Ходорові, третій брат Нестор упав на Брідщині, четвертий, наймолодший, Іванко – Ластівка – з вироком до розстрілу, сивіючи, божеволіє у камері смертників у Львові...

 

Дядько Митро з Мариною і Миколою раннім ранком, перехристившись, увійшли в неділю до церкви і поставили під образом Богородиці, заступниці всіх скорбящих, як рідної неньки, дві повні жмені свічечок за праведні душі Степана і Данилка, Ореста і Нестора, Ігоря та Микиту, найстаршого Митрового сина, розстріляного німаками як заложника в Дрогобичі з дев’ятьма статечними горожанами: голова "Просвіти" Євген Колісник, редактор міської газети Роман Долішній, голова кооперативу "Єдність" Іван Дубчак, головний інженер нафтоперегонного заводу Евген Єндик, ґазда з передмістя, відомий на всю околицю добродійними чинами Антін Довгалюк, студенти Дрогобицької ґімназії Славко Тустановський, Богдан Притуляк і Зенко Прийда, лісничий з-під Нагуєвич Петро Смоляр. Якісь українські організації інтернювали в тій справі, певна річ, без наслідків, усе місто було в жалобі, нажахане несправедливою карою. Та вже тих кар було стільки, що люди ніби одерев’яніли...

 

Отож, засвітивши свічечки, так що в церкві стало ясно, як у сонячну днину на високій полонині, ще склав список усіх убієнних не тільки власного роду, а й тих, імена яких держала його напрочуд жива пам’ять, і той страшний список склав двадцять п’ять учнівських зошитів, записаних дрібним, але розбірливим почерком на обидві сторони кожного листка, і передав їх сивоголовому, похилому від тягара років отцеві Василію Прокопову на Поминальну Службу для спасенія душ, а також другий список, набагато менший, бо тільки півзошита, записаного таким же густим почерком, на Службу Божу за здоров’я і добре поведення у житті дочаснім і минущім, як бистра вода гірських річок. Звичайно, в другому списку значився живий син дядька (хотів вірити, що воно так є, а точних вісток наразі не мав), небіж Марини й Андрія - Олекса й рідний братик Марини Славцьо, що при Божій допомозі і опіці МатінкиПокрови таки виберуться з пекла...

 

Отець Василій ревно відправив Поминальну Службу і другу – Службу Божу за здоров’я, ретельно і в повен голос речитативом проспівав імена усіх-усіх, а дядько Митро просльозився, бо такий жєль хлопа бере, що агій Бо як то є на тім білім світі: розсіявся рід по всій землі, а ще більше лягло в неї білими кістьми, а добра нема і не видко, бо панує люцифер, ніц не дає жити, вганєє в сиру землю, нагла смерека б єго втєла Прости нам, Боже, гріхи наші. Але то так не буде: не може бути, щоб єго було зверху В Бога надія Марина навзрид плакала, близнята Ромцьо та Івасьо трималися маминої спідниці, і самим їм збиралося на плач, бо мама плачуть, а малий, старшенький від них, Андрійко ловив палахкотіння свічок, і той вогонь чомусь йому нагадував велике полум’я, і вчувалися постріли, і він відчув, що знову починає дрібно тремтіти, ніби від зимна.

 

А тій карі небесній чи, пак, люциферській нема кінця. Зразу ж після відправи Служб Божих пригналися до села з району і майнули до отця Василія, мовляв, їм відомо, що за якимсь СПИСКОМ він вів відправу, тому нехай віддасть його, аби не мав клопоту, невже не зрозумів? За ним і так водяться гріхи: він що, гадає, що ВОНИ не знають, що відправи в церкві не зовсім відповідають, е-е-е, доґмату, що його він підписав власноруч? Нехай не буде такий мудрий Отець списки віддав тремтячою від старих літ рукою і покликав дядька Митра.

- Ґаздо, зле зробиві’м, але на то нема ради. – І розказав, що та як, додавши: – Якась, – зам’явся, бо замалим не сказав "менда", – біда донесла Донощиків і фарисеїв хоч гать гати! Дядько спокійно тоте слухав і, подумавши, сказав:

- Най буде на то Божа воля. ВОНИ й без списку знають імена. Тут, пан-отче, нема вашої провини.

 

Прийшовши додому, Дмитро сказав жінці сушити сухарі.

 

У міжчасі сталася ще одна подія.

 

Якось так вийшло, що попався хлопцям один з облавників: чи то він зазівався, чи його компанія з переляку дременула, для нього все те вже не мало значення – влип та й годі! Хлопці й взяли його в обертаси: звідкіля ти? Жінка-діти є? О, є ще й батьки! Чи йому відомо, що в полон не беруть? Кивнув головою, глядів у землю і мовчав.

- Отож... ми... брати З двох кінців землі.

 

Він підвів голову і глянув йому увічі. Погляд з поглядом зустрілися, ніби голуба блискавка з карим вогнем. Стояли навпроти і розглядали себе. На його обличчі майнула усмішка, й спитав:

- Брати, то правда! Що ж будемо робити, брате?

- Ну, й загадочку ти мені загадав, любий брате–- спалахнуло голубим вогнем. Дивлячись йому ввічі, він каже: – Либонь, знаєш... чим те все закінчиться?

Той кивнув головою. Але голуба блискавка не вгавала:

- Ні, ти не все зрозумів, мій брате! Я... я не хочу... тебе вбивати... – Тим разом уже не глядів йому ввічі.

Той засміявся:

- Тоді не вбивай!

- Наївняк! А СБ? А стрільці–- що вони скажуть?– - Гарячкував. – Та річ не в тому, – поправився, – не тільки в тому. Тоді... заради чого я тут?

- Да-а-а... питаннячко!

- А ти, ти – навіщо тут?! Блискавка спалахнула, осліпивши його: він стояв перед ним ні в сих, ні в тих. Помовчавши, він різко кинув:

- Є ти і я, третій між нами – ворог. Іди від нього!

- Там... жінка... діти...

- А-а-а.... ти заложник! Порадь, що я маю чинити? – Він зробив наголос на "Я".

Карий вогонь потухав, тускнів, ніби намірився зовсім погаснути.

З Блискавкою були ще двоє. Він їм сказав: "Я сам".

- Пішли! – Блискавка різко. Вивів брата дебрами за село. Тихо. Собаки не валують. Мерехтять зорі на вічному небі, і вічно шумить вітер у струнких смереках. "Іди і... і... не попадайся більше". І послав автоматну чергу у вічне небо. Коли луна вляглася, прошепотів: "Забери жінку-дітей, не служи йому, ворогові... " Зоряна ніч усіх накрила.

 

Коли ж почався день раннім досвітком, лемент стояв над селом, жіночий крик, плач дітей морозив душу. Валували собаки, протяжно вили, і тривога лягала на садиби хмарою розпачу. Біля двора дядька Дмитра стояла вантажівка, по подвір’ю вешталися солдати, з хати виносили нашвидкоруч зв’язані лантухи з сушеними сухарами, з сяким-таким спожитком першої потреби. Солдати поспішали, вигукуючи "Бистрєй, бистрєй!", бушували в хаті, нишпорили по дворі, впихали носа в кожний закамарок, нечистий знає, чого прагли, та не знаходили. Коли ж вантажівка, крім дядька Дмитра з дядиною та Яринкою, наповнилась ще й сусідами, і ще сусідами, і ще..., в кузов вґрабулялося кількоро бушлатів з автоматами, і машина надривно застогнала, влізаючи на круту гору, де за її вершиною починався узвіз, обабіч зарослий корабельними щоглами, розораний бомбовими вирвами, що ні раз не хотіли заростати ні тоненькими сосонками, ні травицею, ні кущиками глоду, малини, чорниці чи кам’янок. Люди називали те місце Мертвим Узвозом.

 

Валка з машин п’ять розтяглася вервечкою у віддалі п’ять-десять метрів і викручувала до узвозу, вибираючись із села. Вкінці валки гуркотіла машина з дадьком Дмитром, його заплаканою родиною і сусідами. Закривала валку вантажівка з бушлатами. Коли вона з розгоном спускалася узвозом, перша куля вдарила по водієві і дехтярєва черга зататакала над кузовом, машина різко пішла вбік і вбамбурилась у фосу, трусонувши кузовом, що з нього повилітали ще живі бушлати – всього кількоро, але й ті, упавши, намертво скам’яніли біля машини. Постріли безперервно сікли, не вмовкали ні на мить, кулемет грізно татакав, не даючи оговтатись бушлатам, повно валялося їх навколо з розкиданими руками, перехняблених на бортах, на дорозі, повній битого скла, скручених у дугу, розкинутих горілиць. Дядькова машина після перших пострілів раптово зупинилася, бушлати вискакували з кузова і схильцем бігли, як очманілі, до фоси, але саме звідти, з-за чорних вирв, кулі перевертали їх, як пір’їнок, кидаючи на дорогу, на узбіччя. Митро приляг у кузові і тепер тільки чекав слушного моменту вискочити разом з жінками, але шквал вогню не припинявся. Сусіди верещали з переляку, і Дмитро скрикнув: "Замовкніть!" Він глядить навколо, ницьма лежачи в кузові, зорить за Яринкою і жінкою і ніяк не може серед крику, плачу, прокльонів з матом перематом віднайти їх. За вкийсь час раптом припинилися постріли, затихли прокльони, ніби хто ножем відрізав, і така тиша всіялася, що все живе почуло неголосний, але твердий вигук, як наказ: "Гайда з кузова!" Аж тепер Дмитро вгледів Яринку, що тулилася до матері. Опинившись на дорозі, люди схильцем коло машини зиркали навколо, чи не видно бушлатів. За валкою слід простиг: непевне, драпанули, коли впали перші стріли. З-за фоси з’явилися хлопці і ретельно стали оглядати побитих.

 

Серед них Блискавка знайшов брата з другого кінця землі. Він у зажурі постояв над ним. Поблідлими вустами шепотів молитву. Та думав про кару, що постане ще в іншій іпостасі...

 

Над ними пливло вічне небо з бездонними голубими глибинами, а до нього вгору стрімко вистрілювали стрункі щогли і несли з вітром на своїх широких вічнозелених вітрилах тривожний сум.

 

* * *

У той досвіток малий-НЕ-малий чув клекіт пострілів і думав про дядька, дядину і Яринку, і дрібне тремтіння трясло його тіло пропасницею, що найшла на нього мимо його волі і бажання, та нічого він не міг вдіяти проти неї. То ніби так само, як дядько нічого не міг вдіяти і мусив вилізти на кузов і ступити знову на дорогу, яка ніколи не кінчається. Вийшло інакше: дорогу повернули постріли в інший бік, додому, але прийшов час - і її знову повернули в дуже далекі сторони, і таки ступив на неї дядько Дмитро зі своєю бідною родиною. І дороганазад, додому, тяглася дуже довго, щось з десять років, але вона таки знову повернулася в гори, у двір, до того часу повністю сплюндрований чорними круками. Скільки цьоця-мама не прагла оборонити його перед загребущими руками - все даремно. Розтягли до тріски!

 

ІІІ. Диво-птах

17.

Поїзд достукував останні хвилини дороги, що закінчувалася для Андрія в Києві і тут же розгорталася далі, до Міста, де Христина з тугою кожну мить чекає на нього... і де Гетьманівна прагне відгадати свою загадку, та болить її головонька... Андрієві стисло серце чи то від думки про них, чи від згадок про ще іншу дівчину: "Де ти така взялася?" Але думка-спогад трісла, як миляна банька, коли яскраво вдарили пристанційні світла у вікна і люд, що хропів і стогнав, заметушився, навипередки підходячи до виходу, хоч вагон ще вистукував залізом об залізо. Андрій пильно вдивляється у вікна хоч що-небудь виявити підозріле і загрозливе для нього. Нічого не видно Та він не ликом шитий: загроза появляється якраз несподівано, коли навіть не думаєш про неї. Нехай собі люди товпляться, а він якось поміж них вислизне, непомітним для дойдів. Щоправда, він не певен, чи справді за ним нюхають, але оберегтися... Словом, Андрій, як натягнута пружина, ввійшов у гущу, і вже на платформі тихо відпустить ту уявну пружину, щоб ніхто не побачив-не почув, і втече від ловців із Контори... Андрій сховався за опору, що підтримує склепіння навісів над платформою, і пильно просвердлює зором навколо. Помітив кашкет з хвацько загнутим цератовим дашком, з-під якого крутилися вліво-вправо темні маслини, захланно ловлячи мандрівний люд. Еге ж, може, й дойда, тому краще не потрапляти в ті масні маслини. Андрій втягує голову в плечі, ніби прагне стати нижчим, поплентався за людьми східками вниз, але ухитрявся зиркати сюди-туди. Наразі кашкета не помітив за собою. Далі – юркнути до каси і загубитися в черзі. Подумав – зробив, полегшено зітхнувши. Вдалося, бо наразі не побачив кашкета. Через якийсь час, уже відходячи з квитком у жмені, Андрій аж остовпів: навпроти його обмацували масні маслини. Перша думка: "Пропав!" – змінилася іншою: "Обвести круг пальця!" Андрій іде напролом на нього, ніби не помічаючи його і щось веселе мугикаючи собі під ніс. Навмисне натискає на нього рам’ям і, як справжній джентльмен з чужого краю, голосно каже: "pardon" з явним чужинським акцентом, та й ще в ніс. Маслини розгублені, невпевнені. Андрій твердим кроком прямує в зал для інтуристів, водночас зиркаючи наліво-направо. Кашкет відв’язався!

Тепер – останній стрибок тигра: залізти в потрібний вагон непоміченим. Коли подали поїзд, Андрій не поспішав, спостерігав з-за пасажирів за платформою. Кашкета не було, але се не значить, що його не підмінив інший нишпорок. І коли він, вдивляючись в проліт платформи, скільки сягав зір, помітив нишпорка в чорних окулярах, одягнутого, можна сказати, елегантно – костюм кольору сталі, той спокійно проходжався платформою, начебто когось або вичікує, або проводжає (але ні сього, ні того не було). Андрій похолов і відчув: знайоме тремтіння з морозцем спиною пройшлося, ніби глумливо подоптало його.

 

Андрій пильно стежить за окулярником. Вибравши момент, коли той попрямував в інший кінець платформи, Андрій майже схильцем швидко підійшов до плацкартного вагона, втулив квиток провідниці і вскочив у вагон. Звідси, з-за пройми дверей, згори стежить, як поволі повертається чорноокулярник в зворотній бік – Андрій миттю щезає у відсіку, розстеляє на горішній полиці матрац, жбурляє під голову плащ та піджак і завалюється спати, звичайно, спиною до проходу між лежанками. Кров бухає молоточками в скроні, бо нема певности, чи сюди не вваляться "конторщики": невипадково пантрують на платформах дойди! А йому доїхати до завтра, де Христина тужить, і він тужить за..., і Гетьманівна розгадує загадку, та біль головоньки відсуває розгадку на завтра, як та дорога додому розтягує полотнище в безконечність... А ще скільки на тій дорозі люду! Одним вона від дому стелеться, як дядькові з його бідною родиною, а Блискавці... І вже не відступала думка, товклася разом зі стукотом вагона, що коливався на всі боки і нестерпно скрипів, та Андрій не зважав на це, згадуючи, що тоді малий-НЕмалий знав, як і всеньке село, що сталося...

 

Притча про кару

(Закінчення історії)

Ті двоє, що були тоді з Блискавкою, після огляду мертвих бушлатів сказали:

- Ти не вбив його!

- Так. Братів не вбиваю. Або що?

- То ворог. Коли б... на одного менше, тоді і нам легше. Хіба не так? – Блискавка мовчав. – Один і каже: –СБ мусить...

 

Той мовчав. Незабаром він оддав зброю. Під оборогом, без варти (навіщо і куди тікати?) чекав кари...

 

Час тягнувся, як перед вироком долі. Вже й з полудня, вже й смеркає, замовкає птах, влягаються на спочинок людські голоси, тільки ще об цямриння б’ється відро, вориння стукає об дерево. Потім синя тиша. У ній він ловить вухом скрипку цвіркуна, чомусь недоречну – не та музика нині для нього! Вже й засіялися мерехтливі цятки, коли то одна, то друга, одірвавшись, падає донизу безшелесно. Недобра думка в’їдається в нього: отак безшелесно й він ось-ось злетить, тільки-но з’являться з карою...

 

Чим довше тягнеться час, тим жорстокіше в’їдається думка: ну, навіщо довго тягнути? Сяк або так! Він винен? Ні, не винен, братів не вбиваю!

 

Нарешті рипнули тихо сінешні двері. Була опівніч. Повіяло холодом, може, з Мертвого Узвозу.

 

Підійшли. Сухо:

- Ходи. – Чує брязкотить зброя. Крок важкий, камінний. Камінь об камінь. Вивели на пустир, та десь тут неподалік віконце блимає блідим прямокутником. Зачитують кару: за невиконання наказу карається розстрілом.

 

Відчув: зупинився час – усе завмерло, синя тиша його поховає... Жаль матері. Та їй нічого не казати. Се його остання воля.

 

За якусь мить, яку він уже не вимірює часом, до нього доходить:

Є другий пункт кари: за успішну операцію під час вивозу повернути в загін і перебрати на себе обов’язки провідника... Вихід опівночі на стійку...

 

Вічне небо всіялось світляними цятками. Час од часу вони зривалися і падали на землю, де цвіркунові скрипки витинали коломийки під тверді, ніби кам’яні, опівнічні кроки.

 

Вершини й низини пливуть в позірній синій тиші. Між ними лежить полотнище безконечної дороги, якою ступають тверді, ніби кам’яні, кроки.

 

* * *

Андрій безпечно вийшов з вагона, не оглядаючись. Побрів між людьми тунелем на вихід. Стлумив у собі бажання оглянутись. Щоправда, не знає, що вчинив би, коли б раптом побачив масні маслини, окулярника чи ще якогось дойду...

 

Місто зустріло його сірою мжичкою. Як сірий попіл, сіється туманець на привокзальні будинки, огортає дерева півпрозорим полотнищем, накриває сквер легкою пеленою. У центрі Андрій сходить з трамваю і прямує до шатрового містечка. Де там! Зовсім не поменшало людей. Диву дивуєшся, звідкіль вони набираються терпеливости? А він, ДІАГНОСТ, не встигне всіх оглянути, допомогти немічним, порадити розпачливим, заспокоїти наляканих... Не встигне – дитині ясно: скільки років треба, щоб прийняти усіх? Раніше вони помруть, поки дійдуть до нього!

 

З цими думками він кинувся до телефонної будки. Так, він уже є! Треба зустрітися... зараз. Останнє слово сказав з притиском і відчув, Христя завагалася. В чому річ? Аж тепер, у телефонній будці, він глянув на вулицю: здалеку маячіла постать окулярника! "Бодай ти пропав, щезнику!" – закляв і миттю вискочив з будки. Ось чому завагалася Христя! Він кинувся в провулок, швидко вбіг у браму, з коридора – у просторий двір, з якого, через браму будинку в дворі, вийшов на іншу вулицю. Здається, одірвався від окулярника. Та чи надовго?

 

Може, то не було найкраще місце для зустрічі – ротонда в центральному парку? Увійшовши в парк, Андрій подумав, що таки сховався від нишпорка. Залишалось чекати. Христя ось-ось прийде і... приведе хвоста! Як усе просто. Виходило, все: і втеча із Центру, і обережність у Києві, і тут, у Місті, його сховки – пса варті, раз допчуть вслід за ним нишпорки. Андрій насторожено розглядався навколо, і гидке тремтіння проймало його нестерпним відчуттям зацькованого вовка.

 

На боковій алеї появилася Христя. Поспішала: стрункі ноги, взуті в півчеревички, миготіли, осліплюючи його своєю одвертістю. "Видно, я ненормальний, – подумав, – і навіть годі признатися в цьому". І тут же Христя обняла його, і йому здалося, що дорога до цієї миті пролягла крізь вічність. Поцілунок опалив його, і світ – той, у якому він жив, щез, розчинився у вранішньому тумані, і розплилися всі нишпорки світу цього, і тільки вони удвох у вільному просторі – більше нікого!

 

Цілуючи, Христя шепоче: "За мною ходять... насилу одірвалася... що далі... як жити..." Не питала, а ніби просила допомогти і тремтіла чи від власних слів, чи від його обіймів, прагнучи якомога швидше забутися в них навічно.

 

Та шепіт Христини прогримів у ньому лісоповалом: світ, який стежить за ним, переслідує його ницими нишпорками, став йому впоперек, здатний зогидити найкращу мить і все дочасне й минуще життя. Чи не забагато хочеш, людоморе? Все тривало мить, як думка, що, народившись, долає космічні простори і повертається до тебе, опалена тобою ж. Мить - і вони губляться між деревиною, розвіяні в ранішнім тумані.

 

* * *

До пізнього вечора Андрій приймав у діагностичному кабінеті, бо щиро прагнув скоротити безконечну чергу, як ту дорогу без кінця і початку, на яку ступив давно і ніяк не міг зійти з неї. Певна річ, мав уже законне право на вечірній відпочинок. Банда спеціалістів прилетіла сьогодні: відпустили, бо, мовляв, головний спеціаліст "ґдєто заґулял". Нехай буде й так!

 

Йдучи додому (на дискретній віддалі за ним одверто, не криючись, чимчикував нишпорок), Андрій думав про Гетьманівну, ловив себе, як злодія, на думці, що хотів би її побачити. Незрозуміло, що се мало значити, але він уже твердо знав, що справді прагне її зустріти.

 

Часами так буває, що бажання справджуються. Тим більше, Гетьманівна кожного вечора виходила на прогулку і особливо тоді, коли небо, чисте, безхмарне, висівалося незчисленними зорями.

 

Справді, навстріч йому йшла струнка, як тополя, дівчина, а на її плечі гордо сидів сіамський кіт.

- Добрий вечір, пане докторе! – радісно вигукнула Гетьманівна, а котяра аж піднявся на ногах і повів свою симпатичну мордочку в бік Андрія. Радіючи зустрічі, "доктор" мовив:

- Привіт, Гетьманівно! – І тут же не втримався: – Який прекрасний кіт!

- О, то мій вірний друг, правда, милий Фараончику? – Котик притулив свою голівку до ніжного блідуватого личка дівчини і пестливо потерся об нього.

- Фараон? – спитав Андрій, але не встиг закінчити слово, як котяра миттю опинився на Андрієвому плечі і так само, як і в дівчини, потерся голівкою в обличчя незнайомця.

 

Гетьманівна, сміючись, пояснила:

- Він уже з вами познайомився, і, майте на увазі, ви стали його другом. А кличку я довго й вередливо підбирала. Подумайте самі: Гітлер, Сталін, Берія, Каґанович – не підходять. Ну, як будеш кликати пестливо, з ніжністю? Зле, правда?

 

Андрій активно підтримав:

- Справді. Яка там у них ніжність?

- Нерон, – Гетьманівна продовжувала ентузіастично, – від біди могло б бути. "Нерончику", правда? Але й ту кличку я відкинула: вона дуже конкретна – кат катом, правда?

- О, так, кат, та й ще який!

- Та ось Фараончик – справжнє чудо! – Тільки мовила кличку – і котик стрибнув на плече дівчині, знову потершись голівкою – тим разом в її волоссі. Дівчина продовжила: – В його імені – загальному, як слово "влада" – є щось подібне до мого прізвища. Ви так не вважає те, пане Андрію?

- Ви маєте рацію. Подібність вражаюча!

- О, так! – гордо промовила вона, радіючи водночас своїм відкриттям і винахідливости. - Мій друг завжди послушний і, що найважливіше, майте на увазі, пане докторе, завжди стоїть на моєму боці. Це НИНІ дуже важлива риса, хіба не так, пане Андрію? – Вона підкреслила слово "нині" і вперто глянула ввічі Андрієві.

- Ви справді, Гетьманівно, мудро, що й казати, вичленили з багатьох цінних рис характеру одну дуже важливу, може, найважливішу – вірність. О, яке прекрасне, – мовить Андрій патетично, захлинаючись, – слово "Вірність"!! Всюди я писав би його з великої букви. Треба внести поправку до нині чинного правопису. А то товчуть воду в ступі і ніяк не можуть на-кінець видати людям щось доречне, гм, стравне...

- Ви молодець, пане докторе! – жваво підхоплює Гетьманівна. – Скільки маю клопоту з отими прізвищами композиторів: то сяк, то так – і все не так! А Гйоте – мене просто кидає в пропасницю! Щодо слова "Вірність", то я захоплена вашою геніальною думкою: за нинішнього дефіциту вірности саме написання слова мало б звернути увагу нашої розтерзаної громадськости до цього явища – а нуж, надіюся, й зміниться ситуація...

- Дай, Боже, щоб змінилася!

- І... було б менше... розлучень... Натомість більше щасливих дітей... І вже... – замріяно продовжувала, дивлячись на зоряне небо, – менше співали б сумних, що аж душу роздирають, пісень, таких, наприклад, як "Коли розлучаються двоє, за руки беруться вони..."

 

Тільки сказала вона останню фразу, як Андрій раптом посоловів. Йому направду стало сумно, незатишно, ніби й жаль за чимось... Дівчина помітила зміну його настрою, та й котик надиво принишк на її плечі і скерував свою мордочку з розумними сивими, аж синіми очима (Андрій се помітив, незважаючи на вечір) в бік отого майже всесвітнього смутку.

- Ой, вибачте! Я не хотіла... вам... причинити болю. Не люблю... болю. Як доктор, ви мене, либонь, розумієте.

 

Андрій хотів сказати, що він не доктор і що його болить також, як і інших, та він не хотів ворушити лісоповалу, який ось-ось загримить у ньому... Тому він стримано мовив:

- Ні, не вибачайтесь. Ви тут ні причому. Самі знаєте, – продовжував, раптом відчувши потребу говорити: се краще, ніж сумувати, – буває й болісно... і сумно... і незатишно...

- О, так, – вона його знов підтримала, – та не люблю болю – як його любити, коли він дошкуляє і... не дозволяє вирішувати... загадку? – Зам’ялася, після надуми сказала: – Та я вам, здається, вже говорила...

- Так. Загадка творчости. Це... серйозно...

- Ще й як! – Подумала і раптом голосно сказала: – Творчість – це свобода!

- Тобто загадка... свободи?

- О, так! Загадка... вільної людини. Загадка творчости... – Раптом радісно: – Пане докторе, чи не відгадали ми спільно моєї загадки?

- Ну, гадаю, ще не зовсім, та десь уже... на підходах до відгадки.

 

Кіт став дибки на плечі дівчини. Вона спитала:

- Фараончику, що сталося? – Котяра шипів і шкірився, казна-чого. Та в якусь мить вияснилось. Навстріч ішло двоє: випадковий знайомець Гетьманівни, якого не знав Андрій, і особа жіночої статі, якої не знала Гетьманівна. Се була Ада! Проте побачивши парочку, Андрій умить зметикував, що то за зілля.

- Adiue! – мовила блондинка.

- Guten Аbend! – мовив панок у чорному.

 

Здалеку нишпорок мало не присів з дива: іноземці, та й ще знайомі тих, за якими він пантрує. Дивина!

 

Котяру аж трясло. Він шипів, як гуска, і прискав, як на чортів. Дівчина насилу втримувала його на плечі, примовляючи:

- Фараончику, мій любий Фараончику, заспокійся, милий!

- Какая втрєча! – раптом вигукнула Ада. Гетьманівна здивовано стежила за паном доктором. Андрій не міг нічого пояснити, але мусив щось сказати на репліку Ади. Почав з того, що йому стало відомо, що вона, скромна блондинка в елегантному костюмі, десь, казали, щезла...

 

Ада з такого мовлення оніміла з дива. "Да, нєт, – сказала, – я должна била уєхать, та’скать, в коммандіровку в... ґород... ваш ґород. Здєся... нада било с кой-кєм... – змахнула довгими віями в бік незнайомця, – встрєтітса. Вот такоє дєло. – Прозвучало ТЄЛО, і Андрій знов замалим не отетерів, але спам’ятавшись, все таки подумав: тут більше розходиться про... душу!

 

Гетьманівна ловила кожне слово інтелектуальної бесіди і ніяк не могла второпати, звідкіля в пана доктора такі широкі знайомства. Таки не втерпіла й вклинилася у жваву бесіду:

- Бачу... цікаві знайомства...

 

Андрій пропустив повз вухо їдку іронію, зате Ада дуже зраділа:

- Да, да, очєнь антєресноє, – Андрій ахнув із зачудування від білокамінного акценту, – знакомство. Ви нє знаєте, как вас звать, роднєнькая?

 

Гетьманівна злісно пропустила "роднєнькую" ("Теж мені родичка"), не хотіла назватися, але "ахова" блондинка вперла в неї свої очиці, і дівчина мимоволі мовила:

- Олександра.

- Саша. Сашєнька, панімаєтє, Андрей Пєтровіч фурор проізвйол на всю бєлокамєнную, о, ви даже нє представляєте, што ето такоє! Патом, послє трудов, бил очєнь боґатий прійом, о, как било антєресно!

 

Панок у чорному вельми прислухався бесіді і вставив слівце:

- Андрій Петрович – се велике природне, гм-м-м, обдарування.

 

Андрій не втерпів і дуже мило мовив, єхидно усміхаючись:

- Особливо для... для... потребуючих, як... наприклад, декого... з... ваших.

- О, так, ми дуже потребуємо, е-е-е-е, підтримки... в учинках...

- Сумніваюсь, – безпардонно випалила Гетьманівна.

- Да што ви, роднєнькая, вєсь мір на ЕТОМ дєржітса.

- На ТОМУ – то правда, – примирливо мовила Гетьманівна, зате кіт рвався в бій. Дівчина ледве його втримувала – відпусти руки, він таке покаже...

 

Здається цікава бесіда йшла до кінця, коли раптом панок у чорному кине слово, ніби камінь:

- Лише люди непослідовні – ніяк не можуть вибрати щось одне.

- Тобто зло? – в один голос вигукнули Андрій і Гетьманівна, яка вже не стримала котяри – той стрибнув на голову панкові, відтак від нього на Аду, запускаючи кігті в голову і постійно перестрибуючи. Непроникливі в крик, що перейшов у вереск, та кіт не зважав і не слухав Гетьманівни. Парочка стала втікати, але кіт не злазив з голів і гнав їх геть, тільки вереск котився вулицею і віддалявся, поки зовсім не стих.

 

Гетьманівна ошелешено дивилася вслід завзятому другові, Андрій реготав на повен голос, вигукуючи "Нарешті! Нарешті!". Гетьманівна ніяк не зрозуміла радости й вигуків пана доктора. Андрій пояснив просто:

- Ваш котик геній! Чортів прогнав! Не знаю, чи назовсім, то правда...

 

Гетьманівна сприйняла фразу пана доктора як умовність: не знала ж вона пригоди Андрія під час його супердержавного замовлення.

 

Проте на другий вечір вона вийшла вельми засмучена: її милий котик додому не повернувся. З таким же настроєм вона вийшла і в наступний вечір. І тільки на третій вечір вона, радісна й усміхнена, прийшла з Фараоном.

 

Андрій мовив:

- Це серйозно! Нечисть вигнано надовго.

 

* * *

Між тим у Місті почалися заворушення. В той час Андрій післав Тані

Перший лист

Дорогенька Таню! Давно ношусь з думкою про листа до Тебе. Надіюсь, що клопоти (лікарня і все інше, з нею зв’язане) минають. Напевне, Ти зробила також успіхи у вивченні мови. Чомусь вірю, що так воно і є. Однак річ, звичайно, не тільки в мові і не стільки в мові, а (тут я глибоко задумуюсь, як стисло висловитись про те, що, власне, відбувається) в погляді на себе, на нас з Тобою, на все, що діється... (Знову ловлю себе на думці, чи не випереджую подій, видаючи бажане за дійсне). І все ж, мила дівчино, світло видно в кінці тунелю. Може, й для Тебе нині ця метафора вже й банальна. Тому вибач за популізм і т. ін. Заразом перепрошую й за "прямолінійність" – якраз тоді, коли слід би вжити інші виміри нашого простору і, розуміється, часу. І який би Аттіла не був сильним (може, його сила вельми перебільшена), він, поза всяким сумнівом, іде до свого природного "завершення". (Лапки пишу невипадково, бо нічого нема випадкового, як і наша зустріч і все інше, що відбулося).

 

Після щойно написаного має бути абзац, бо далі – зовсім щось інше. Отож паровозні гудки чую в цю нічну годину і думаю, що котрогось дня (або ночі) вступиш своїми стрункими прекрасними ногами на східки вагона і зійдеш у моєму місті. І будеш гостею. І будеш милою і бажаною. І се зовсім не значить, що я позбувся свого синдрому (пам’ятаєш?) і що з Фройдом (знаю, він уже добряче Тобі надоїв) у мене негаразд. Але таке життя: людина вільна вибирати, і, коли б не диявольщина, то було б зовсім непогано. Ти, зрештою, знаєш, що добро не обов’язково мусить бути в образі Мадонни. Але не сумніваюся, що його, добра, сутність є божественною. Навіть тут є дуже багато трагізму, але повір, люба дівчино, ми всі в ньому. І все ж, диво-птах злітає в небо. І в тому, може, найбільша загадка, бо вогонь усе перетворює на попіл.

 

Се останній абзац. Чую дальні гудки, і сувій полотнища розгортає НАШ ЧАС. Ми ступаємо на нього, і тоді дорога для нас ніколи не кінчається. Навіть коли ми перейдемо на інший берег, полотнище далі стелеться крізь усі часи і простори у вічність. Напевне, се містичний сенс нашої дороги, яка ніколи не кінчається. А диво-птах знімається в небо.

 

Таню, ти чуєш, кличуть гудки в дорогу?

Цілую

Без дати. У вічности дата ніщо.                                                              Андрій

 

Андрій уважно перечитав написане і чомусь засумівався – висилати чи ні. Може, він хотів написати щось інше, а написалося те, що є. Подумав: раз так вийшло, нехай так і буде. Адже все у цьому світі невипадкове. Щоправда, загадки постають не тільки для того, щоб їх відгадувати. Напевне, в загадці є сенс творчости, сказала б Гетьманівна і, погладжуючи кота Фараона, дивилася б на зоряне небо з його світлотуманною дорогою.

 

В той день, коли Андрій відіслав листа, як домовились, "до запитання" і без зворотньої адреси (мовляв, для більшої безпеки), пополудні в місті почали збиратися люди невеликими групами, ніби й забули попередження владних структур – не ворохобитися! Ремствування роздавалися то там, то сям. Причин, звичайно, було багато, однак найголовніша – палаткове містечко, здане на власну ласку. Милосердних людей опановувало обурення: як се так, хворі без найменшої опіки? А скільки їм днів і ночей доведеться помучитись у черзі? І чи дійдуть вони до кабінету за такого великого здвигу народу? Тим більше, на якийсь час вихопило діагноста і кудись поперло, казна-чого! Терпець рвався, як тонка нитка. Людська пам’ять - хитра штука. Іноді вона пропадає віками під тягарем попелу, спить незворушним сном. Та настає диво: вона скидає товщі попелу і встає, як диво-птах, розправляє крила і злітає в бездонні блакитні висоти.

 

18.

Навіть те, що Андрій, повернувшись, знову почав приймати хворих, не зменшило ремствувань: в усіх бідах хтось винуватий! Певна річ, колосальний наплив хворих у Місто лише загострював ситуацію. Та що казати, здавалось, є тільки хворі і хворі, і зовсім немає здорових! Жодної людини! Це вже катастрофа! І якщо се не так, тоді важко пояснити таку велику кількість людей у черзі за здоров’ям, які терплять невигоди, караються в шатрах, заможніші, а бідні – просто лежать на тротуарах, і їх обминають пішоходи - хто із співчуттям і жалістю, а хто, може, й з недобрим буркотінням, мовляв, валяються тут ВСЯКІ, НАЇХАЛО ЇХ хтозна звідкіль!

 

Священики звернулися в церквах до вірних, щоб громади, як лише зможуть, якось допомагали нещасним людям. Почалося збирання допомоги: то хліб та інші продукти, то гроші. Та теперки де візьмеш тих грошей, коли сама не маєш і сушиш голову, як прокормитися, що з того, що працюєш, коли не виплачує банда – не інакше, таки банда, не бійся, себе забезпечили во як – по зав’язку, і при тому показують долонею поперек горла, а дехто й понад голову. Та й лашки збирають, а дещиця приходить з-за кордону, правда, кажуть, зразу потрапляє на барахолку: гандель є гандель. Так воно чи ні–- хто ті чутки буде перевіряти й спростовувати, коли є навальна потреба, як смерть, хоч чимось, навіть найменшим, допомогти бідним людям? Майте в своїм серці милосердя

 

То й не дивно, що незадоволених і обурених було таки чимало. Та й не в цих нетерпимих річ. Щось більше, грізне і несподіване, насувалося на Місто, як неминучість. Звичайно, Андрій, як і чимало інших людей, власною шкірою відчував наближення цієї неминучости. Може, се був простий розрахунок: так далі жити не можна Хитріші на те казали: а досі жив? Та було ще гірше – що, забув? І терпіли, і переносили... Ні, щось не те! Гейби "в принципі" люди мислять по-іншому, або, справді, щось діється, що й дає підстави таким людям, як Андрій, упевнено говорити про "світло в тунелі". Бо, власне, і в листі писав Тані, і декому з близьких натякав про "неминуче"...

 

Приблизно тоді прийшов лист від Тані. Нервово, з тремтінням руки, розпечатав конверт. Читав розбірливий, каліграфічний почерк.

 

Любий Андрію! Як бачиш з листа, я зробила величезний поступ в освоєнні мови. І, може, не тільки її.

 

В дану мить, тобто зараз, негайно приїхати не можу: потрохи оклигую після операції. Не стільки фізично, скільки від шоку, який пережила. Лікарі ніяк не хотіли братися за мене, бо, казали: нема нічого. І коли ж я настояла, вони диву давалися – нема що й казати! А тепер, Андрію, любий Андрію, тремчу, божеволію від... страху, чи... знову... не вчепилася мене біда. Милий, я жадаю, я божевільно прагну твоїх рук, я нестерпно хочу, щоб ти знову мене побачив, оглянув, як тоді. Я вмираю від... страху... Як хочеш, називай цей стан – божевіллям... любов’ю... насолодою або тортурами. Се не має для мене ніякого значення! Я хочу жити! Я готова зараз розридатись... я прагну... твоїх рук! Що сталося зі мною? Я не була ТАКОЮ до зустрічі. Любий, ти даєш мені надію... віру в... майбутнє.

Принаймні... я мушу... хоча б інколи бути з тобою.

Цілую, мій милий друже

 

P.S. Приймаю твою... філософію. Аттіла аґонізує – такий кінець одної історії. Всі це знають. Та важче подолати наш домострой, бо він вкорінився в плоть і кров від століть. Про дорогу ти написав цікаво. Поміркую над цим. І про диво-птаха також.

Нетерпляче чекаю відповіді.

Обнімаю Таня

 

Лист без дати. Кілька разів Андрій перечитував те місце, де Таня пише про свій стан. Йому недобре: хіба він хотів зла? Вийшло погано, бо ЗАХВОРЮВАННЯ на самому початку зовсім без будь-яких симптомів: коли вони появляються, то пацієнта, буває, врятувати вже не можна. Ось де потрібен його дар бачення – вчасно попередити, допомогти ще до того, коли хвороба дасть про себе знати! І Таня, власне, усвідомила загрозу, що висить, як дамоклів меч, над кожним. І що тоді стається, коли людина по-справжньому усвідомить СТАН ЗАГРОЗИ? Ось питання! Сотні і сотні – тисячі людей у черзі – що це? Усвідомлення загрози? Чи вже справжня загроза?

 

Таня зреагувала на загрозу по-своєму. Відповідно до характеру, психіки, до способу свого мислення.

 

Андрій роздумував над листом. І водночас ловив себе на думці: як же він, зв’язаний з дівчиною невидимими нитками, не вільний від неї, та й вона не байдужа до нього (так чи ні?), – зараз холоднокровно міркує про наслідки свого впливу на неї? Вона мусить бути з ним, щоб... вижити! Він сидів ніби заполонений фразами з листа, а думка ворушилася навколо одного - яким чином відповісти їй? Нарешті зважився взятись за перо.

 

Лист другий

Мила Таню! Лист був для мене несподіванкою. Повір, я бажаю Тобі тільки добра. А чуюсь... винуватий перед Тобою. Я знаю, Ти заперечиш. Було б ще фатальніше - не зустріти Тебе. Виходить, закляте коло. Розірвати його можна, лише злетівши диво-птахом. Диво... зніметься до неба... я знаю... я вірю, як у життя, що розтягає сувій полотнища від колиски до домовини, але ніколи не згортає його, навіть тоді, коли повертає на лоно Авраама. Та не про це хочу зараз писати. Хочу писати про те, як диво-птах, поставши з попелу, розправить крила. І зніметься в небесні висоти, в бездонну і безмежну голубу далеч. Як сіра грудка жайворонка. Чи ти сумніваєшся, мила мишко? То - НЕМИНУЧІСТЬ. Ми дожили до ЦЬОГО! Яке блаженство!

 

Ти, напевне, знаєш, що МАЄ СТАТИСЯ... Попіл?.. Се... було... після вогню, що спопеляє не тільки тіло, ні - насамперед душу. О, не журися за тіло, хоча, ну, добре, не будемо зараз про це. Поговорім про Тебе, добре?

 

О, я добре розумію... страх... Він майже в усіх однаковий. Тільки по-різному живуть... з ним. Незалежно, як його називати. Однак... у любові немає страху. Це дуже давно, майже два тисячоліття тому, сказано на всі майбутні тисячоліття. Прислухаймось до цієї мудрости.

 

Перебувши... перетерпівши попіл, хіба про щось інше, крім дива, що підноситься в голубі висоти, мислиш, говориш, мрієш? Більше того – дишеш ним, як повітрям... сниш ним... Для відстрілу той птах теж годиться, хоч інша в нього промислово-товарна якість. Рятує справу сезон інший, хоч, щоправда, відстріл цілком можливий... та й птахи, хоч інші, завжди приваблять небезпечних стрільців. Так чи сяк, кров проллється - нехай не в нас... поки що. Є дуже багато всякого, легко горючого. Потім крайнього завжди легко знайти або "списати" на тих же невинних... На тих, що у черзі за здоров’ям... Може, й на мене: не будь мене, не клалися б на тротуари... в черзі за здоров’ям...

 

Я не хочу тебе ні потішати, ні засмучувати, мила мишко. Ти сама, у власній силі, яка є в Тобі, бо вона вже визріла, як видно з Твого листа, перебореш... себе і... стереотипи домострою (хоч Тебе Бог милував від них). Се важко долати, іноді здасться – неможливо. На Тебе, тільки на Тебе надія в перемозі над демонами. А далі – голуба далеч, де ВЖЕ немає ні аттілів, ні домостроїв, ні третього Риму, ні Криму (до рими мовлячи)...

 

Чекаю Тебе будь-коли. Синдром тут ні причому, хай йому грець... Справді, щось негаразд у мене з... Не буду про це. Мара бери, велемудрі вчені таке накрутять, аж вуха в’януть...

 

До приїзду обов’язково напиши.

Цілую

Діагност

 

P.S. Замалим не забув сказати, що в Місті незабаром буде гучний бенкет. На нього запрошуються всі, хто прагне здоров’я. Червоного вина проллється ріки...

 

Голуба далеч гримить поїздами, як літаврами, і Марс кидає з далеких голубих висот кривавий відсвіт. У ньому тоне сувій полотнища, і поїзди з їх безконечним клекотом, і вічні, як душа, лісоповали...

 

* * *

Андрій не був би собою, коли б не дав листи – і свої і Танин – прочитати Христині. Вона, схопивши папери, не одривалась від них, і рожеві рум’янці заграли на її вже до того розпашілім личку. Лукаво глянула на Андрія, і він не второпав – яка, власне кажучи, притичина?

 

А Христина продовжувала лукаво усміхатися і не проронила жодного слова. Нарешті, примружуючи свої прекрасні блакитні очка, мовила, простягнувши папери:

– Звичайно, так відправ негайно. Мій коханий, я не маю нічого проти. – Після павзи, дивлячись йому увічі, каже: – Любий, мене хвилює, е-е-е, як би то сказати, твої прогнози. Щодо діагнозу, нема й мови. Та ось... бенкет... – Знову запала насторожена павза. – Коханий, мені страшно... повір, любий... – Вона припала до його грудей, і він справді відчув тремтіння – страх чи любов були в жаданім, мов ковток повітря, тілі?

 

* * *

Вранці Андрій поспішав на роботу, а за ним, як звичайно, слідом, ніби пес, трусився дойда. Повітря насичене вже зпозаранку душнотою, випарами бензинового перегару, гуркотом машин і трамваїв. Щось висіло в повітрі, наповненім очікуванням неминучого.

 

Черга за здоров’ям посувалася черепашиною ходою. Се нервувало всіх: і Андрія, і чергового з банди спеціалістів, і завклінікою, і чергу, - всі напружилися, як струна, ладна в будь-який момент, бренькнувши, тріснути, як грім. Та найбільше нервували дойди і нюхачі, бо начальство їм не давало спуску: таку вашу мать, куди дивитесь – і нічого не бачите? Що, повилазило? Та ж іде до бунту!

 

Важка Андрієва праця була в той день така обтяжлива, гейби каміння вергав з місця не місце. Щоправда, тягар сей комусь з медперсоналу здавався легким, як пір’я: подумаєш, знайшов труднощі! Подивився, помацав, прижмурившись, та й – "наступний, прошу вас" На такі теревені годі що-небудь казати: влізь у його шкіру, що тоді? Як теліпатимеш язиком? А тим більше, залізь в його душу – що скажеш?

 

Проваландився до вечора, ледве ноги волік додому. Парнота не спадала, за ним волочилася його прив’язлива тінь - безпардонний нюхач, плював на весь світ і тягнувся за ним, як сморід.

 

І все ж небо висіялося великими, як очі, зорями, і Андрій згадав Гетьманівну. Пару кроків далі він таки побачив дівчину з котом на плечі. Ніби обдало його чисте прохолодне вечірнє повітря.

 

Після взаємного привітання вони йшли поруч мовчки, кожне думає про щось своє. Раптом Гетьманівна ні сіло, ні впало і з якого дива питає:

- А коли ми помремо? – І не чекаючи відповіді, знову спитала: – Чому ніхто не знає миті своєї смерти?

- Гетьманівно, я не хотів би на цю тему розмовляти. На се є свої причини. Вибачте.

Гетьманівна на те й каже:

- В кожного є причина на якусь тему не говорити. Табу. Але мені здається, що питання стосується всіх без винятку, в тому числі й президентів і міністрів... –

 

Побачивши на обличчі Андрія запитання, вона продовжила: – Тобто я маю на увазі й сильних світу цього – ніхто не уникне смерти.

- О, так, – неохоче сказав Андрій, сердячись на себе, що таки втягується в розмову.

- Прекрасно! – мовила Гетьманівна радісно або ентузіастично, аж котик з задоволенням розтягнувся на її теплому жіночому плечі. - Ми прийшли до певного висновку: по-перше, ніхто не вбережеться від гострої коси і, по-друге, ніхто не знає, коли се станеться, так? – Вона явно втягувала його в розмову, і Андрій ніяк не міг второпати, навіщо їй та гра? Несподівано вона скаже:

- Так чому ж стільки людей наїхало, може, й безнадійно хворих?

Андрій мимоволі випалив:

- Бо жити хочуть! Бо надіються... А хіба ви... – і вкусив себе за язик, та вже було пізно.

- Ой, пане докторе, не дорікайте мені... – і сльози заблистіли в її великих, як зорі, очах.

- Вибачте, Олександро, я просто забув... хоч досі... зримо в мене перед очима, як... дивна з’ява, ваше прекрасне тіло. І головне – здорове, мила Гетьманівно!

 

Вона з полегшенням зітхнула і з вдячністю глянула на нього:

- Дякую вам за таку... високу оцінку мого тіла. – Іронію Андрій пропустив мимо вуха.

- Ще раз вибачте.

 

Гетьманівна, струнка, як тополина, майже в ріст з Андрієм, ще ніби вирісши, промовила з своєї гетьманської висоти:

- Вибачаю. – І додала: – І все ж таки, прагнучи жити, ми хочемо, як би то висловитись, знати... своє майбутнє. Я знаю, то важка тема, либонь, для кожного, хіба нє? – обернула гетьманівську голівку до Андрія.

- Тут, бачу, тягне вас на філософію. – Вона стріпнула заперечно головою, та Андрій не зважав. – Либонь, ви хочете сказати – прогноз потрібен вкрай, так? – Вона ствердно кивнула. Андрій глибоко зітхнув.

- Ваше зітхання – це також відповідь. Та я хотіла б, повірте, ще почути якісь слова. "Світло в тунелі" в декого на язиці, та все те якесь абстрактне.

- Ви маєте рацію. Живемо в конкретному світі...

- Ще й в якому! – вигукнула вона.

- І тому прагнемо, – продовжував Андрій, пильно вдивляючись в бліде обличчя Гетьманіни, ніби вперше її побачив у тьмавому світлі вуличних ліхтарів, – зазирнути хоч краєчком ока в отой незнаний світ.

 

Сим разом Гетьманівна зітхнула, ніби несла важкий тягар.

Андрій на мить забувся і тільки в цю мить згадав і побачив, як на віддалі теліпається за ними дойда.

- Егеж, конкретний. Але, якщо ми його знаємо, то й не дуже важко передбачити, що буде завтра.

- А що буде, пане діагносте? Скажіть, будьте добрі, не мучте бідну дівчину...

- Бідна дівчино, хіба не знаєте?

 

Вона мовчала і неодривно гляділа йому ввічі.

- Здається, завтра... можемо померти...

- Та ні, з філософією ми, здається, вже закінчили...

- Я говорю... конкретно.

- На те Божа воля.

- Судженого конем не об’їдеш, правда? – Сам же відчув, як огортає його слабкість, до болю знайома ще з... лісоповалу. Він зупинився, спершись об стіну. Гетьманівна глянула на нього з тривогою:

- Вам допомогти? – Андрій не відповідав і блукав повільним зором її блідим обличчям, стрункою постаттю, а думка ворушила запитання: що його в’яже з цією дивною дівчиною? Нарешті тихо сказав:

- Не зважайте, се якась дурниця. – Яку допомогу вона може йому подати? Може, гірський грім дає про себе знати?

 

Віддалік дойда теж зупинився, розгубишись: прочалапати мимо чи почекати, як і ті двоє?

 

Андрій одірвався від стіни, Гетьманівна полегшено зітхнула і, ступаючи стрункими ногами на тротуарні плитки, мовила:

- Смерть – не найстрашніше. Не знаю. Та чи не більш болюче, гм, відчуття загрози смерти, як гадаєте, пане докторе? – Котик чомусь заворушився, весь здригнувся. – Що з тобою, мій Фараончику?

 

Тим часом Андрій скаже, перекриваючи гуркіт трамваю:

- Смерть – це жахливо, будьте певні. – Досі в ньому лунали постріли з лісоповалу. – Та не менш жахливе відчуття загрози. До речі, чи насмілитесь спитати людей у черзі за здоров’ям? Спитайте їх, загрожених. Вибачте, ви самі переживали... Добре, не буду про це. Щодня їх чую... бачу... – Помовчавши, продовжив: – Боюсь, добром усе це, – повів навколо рукою, – не закінчиться. Не хочу бути Кассандрою. – Знову замовк і далі закінчив: – Та й вона... чорна пророчиця, потрібна... в часи перелому.

 

Ступали мовчки. Гетьманівна скаже:

- О, прекрасний час..

Андрій, здавалося б, зовсім про щось інше:

- Всі ми запрошені на бенкет... Я недавно одній знайомій написав: проллється ріками бенкетне вино...

- Яка краса – відродження країни.. –Гетьманівна своє.

- Приходьте на бенкет...

- Та що ви, неодмінно прийду! – Навіть не спитала: де і коли?

- Навіть... якщо й...

- Смерть одна розлучить нас... із... нашим любим Містом. Правда, Фараончику? – Котик задоволено мурликав на вутлому жіночому плечі і злегка запускав кігтики в одяг, не сягаючи ніжного тіла.

 

Ті двоє зараз розійдуться, нишпорок знав точно, та він отетерів від несподіванки, коли побачив, як дівчина обняла того поривно і поцілувала. Він не чув слів, але бачив, що вона щось палко говорила отому. А котик сидів упевнено на жіночому плечі і дивився в бік нишпорки.

 

19.

Прийшла відповідь від Тані.

Милий Андрію, щиро дякує за листа твоя незабутня мишка. Втім, це не лист, а скоріше притча. Читаю і милуюсь твоїми прогнозами-діагнозами-передбаченнями-баченнями... (Видиш, які в мене філологічні успіхи?) Вже й оклигала після всього. Однак при одній лише згадці... тремчу, як тростина на вітрі, задихаюся від страху і прагну... хочу тебе... до самозабуття. Почути на своєму голому тілі твої руки. Нічого іншого немає для мене, повір, мій любий. Живи собі з своїм синдромом – хіба його в тебе однімаю? Але поклади руки на моє спрагле, тремтливе від жадання тіло, що хоче жити! Хоче жити – і більше нічого! Хіба ти його забув? "Прекрасне!" – ти казав захоплено. Невже воно має загинути? Навіщо? Урятуй красу, що кожної миті може загинути. ТОДІ ти питав: "Дівчино, де ти така взялася?" І я досі чую твій голос, я його не забуду. Я боюся загрози, боюся її відчути, жахаюся стати на її порозі і почути смертельний повів, як виклик долі і як присуд не на життя, а на смерть! Милий Андрію, я більше не можу! Буду плакати, ридати, бо ні миті не можу терпіти небезпеки, що насувається на мене – я чую, нехай це тільки в моїй, напевне, хворобливій уяві, – однаково я мушу знайти певність. Ототожнити себе з усім сущим. Знайти, відшукати себе і повернутися в світ знов собою. І тільки з тобою се може статися. Я мушу все кинути і прибути в Місто, бо в ньому ти є і будеш. І тоді буду і я, ще раз кажу, незалежно від твого синдрому. Іншого виходу для себе я не бачу. Ще тільки один-однісінький раз порятуй мене... від мене самої, благаю, любий. А далі – нехай діється Божа воля.

 

Вибач мені, я, твоя незабутня мишка, може, теж стану тобі колись в пригоді. Я не нагадую те, що було (як жаль, що воно не тривало вічність), та я щаслива, що хоч дрібочку зробила щось добре.

 

Лист настроїв на роздуми. Видно, диво-птах дався тобі в знаки. Загалом з тими птахами я мала клопіт. Бо й без того днями й ночами читаю, думаю, переживаю. А тут додалося: мусила дещицю переглянути. І яка радість, як у дитини: я, здається, належно прочитала твою притчу. Мабуть, впіймала твоїх пташок у свої сіті або, може, навпаки – я на них впіймалася. Якщо будуть їх відстрілювати, хоч мають вони, як пишеш, іншу промислово-товарну якість, то плакати хочеться. Яка в них якість, я ще не знаю до кінця, але коли справді почнеться щось подібне до полювання і відстрілу, то се дуже сумно. Трагічно сумно. Тим більше, коли дуже впевнено пишеш про бенкет. Звідкіля така впевненість? Ах, я забула – ти діагност. Я згідна з тобою: на бенкет УСІ запрошені. Та не всі вина нап’ються. Хоч у тому одному не маю сумніву!

 

Кінець листа просто чудовий. Одне порівняння поїзда з литаврами що варта!

 

Любий, ти зрозумів з листа мою покару? Я не можу більше, тому зустрічай мене на станції.

Мишка, яка не може без тебе

 

Таня вказала, крім номера вагона, також дату і годину прибуття в Місто. І тепер увесь розпорядок життя Андрій вклав у ці два визначники часу. Він, звичайно, ходив на роботу, увечері повертався додому на відомому відрізку дороги переважно разом з Гетьманівною; зустрічав обіймами і поцілунками Христину, бо це вже була довга історія, яка теж, як і дорога, не мала кінця, або, точніше, була фрагментом дороги, що ніколи не кінчиться... І так само, як і вчора та завтра, черга за здоров’ям не меншала, навпаки, збільшувалась, хоч Андрій від ранку до вечора безперервно оглядав хворих разом з черговим. Білий халат і за день набухав кишенями, подібно до бомби.

 

Вийшовши з клініки на вулицю, Андрій бачив лихо, що з кожною годиною наростало, як снігова лавина. Був певен: не за горами бенкет, на який усі запрошені...

 

Якось дивно спліталося в його роздумах те, що бачив навколо, тривожно передчуваючи вибух протесту, з думками про Таню і її дивний лист – крик спраглого тіла і душі, загродженої з різних боків – і навіть від неї самої. Він відраховував дні і ночі за графіками поїздів. Днів і ночей ставало все менше і менше. Але на голубому обрії, як зриме диво, світилась постать нареченої-жінки. Це їх власна історія, що не матиме кінця, бо так її розгортає полотнище дороги, як від народження явлені борозни на долоні, відкриті своєю містичною таємницею ворожкам усього світу. Тільки сам не можеш прочитати, діагносте, що станеться з усіма твоїми дорогами, таємницями, історіями і... жінками...

 

Андрій дав Христі останній Танин лист. Прочитавши, з хвилюванням Христя сказала:

- Мудра дівчина. Розшифрувала притчу, правда?

 

Андрій мовчки кивнув головою. Христя продовжила:

- Як ти гадаєш, її лист – також іносказання?

- Очевидно, – Андрій вагаючись, – наполовину... Тут є і реальний стан душі і... тіла, розуміється. Не кажу про... страх – це природне відчуття загрози...

- Так, маєш рацію. Але мені здається, є й щось інше. А втім, коханий, я не хотіла б говорити... Може, ліпше – ти сам сказав би... Може, інтуїція мене підводить.

- Христе, люба, я тебе розумію. Наразі... для тебе нема загрози...

 

Христя перебила:

- Навіщо говориш про загрозу? Я не боюся... – шукала слова, – ну, її. Хіба вона моя суперниця?

- Спокійно, мила. Ти трохи не зрозуміла... ситуації. Власне, не ситуації. Ні, може, ситуації також. Річ не в тім. Тут немає "трикутника".

- Хочеш сказати – НАРАЗІ немає?

Андрій чомусь вагався, після павзи скаже невпевнено:

- Це може бути щось складніше банального "трикутника".

- Що саме?

- Не знаю. – Поправився: – НАРАЗІ не знаю. Тобто час покаже.

- Відкладений сир, звичайно, добрий.

 

Андрій вдав, що іронії не помітив:

- Відкласти "на потім" – це значить, розумієш, сховати голову в пісок.

- Хто ж відклав... сир?

- Добре, я. Мав на увазі, що НИНІ інша ситуація, а завтра... знов інша...

- Хтозна, що завтра... Справді. – В її голосі Андрій вловив сум. – Все в цьому світі... відносне...

 

Андрій обняв її і чув жадане тепло її тіла, а думка трималася листа. "Ну, й мишка! Хто ж на кого ставить пастку? Може, й пастки немає? Не знаю".

 

Щось залишилось поза ними. Це відчули обоє, хоч не сказали ні слова. Недомовленість, замовчування – це також мова.

 

Коли ж Христя залишилась на самоті, заплакала. й стало жаль себе. І плачучи, безпорадно втираючи долонею сльози, вона подумала, може, й сльози передчасні? Плакала вона від суму, що огорнув її ще тоді, коли Андрій обняв її, а сум не проходив, бо не сходила з пам’яти розмова, Андрієва невпевненість, виходило, в себе. Насправді, думала вона, переконуючи себе, його невпевненість, либонь, стосується якоїсь ситуації, що виникне між ним і Танею. Він називає її мишкою. Нехай. Є якийсь сенс у тому, ЩО він пережив ТАМ. (У цей момент вона просто забула за ТЕ, з дитинства). І не дивно, що все (до кінця вона не усвідомлювала, що саме) переноситься також на неї. Загрози вона ще не відчула. Але подумала: якщо відчує непрошену загрозу, що має чинити? Як звільнитись від неї? Хіба ми часами не носимо її в собі мимо власної волі? Хіба не діємо проти власного бажання? То наскільки ж ми вільні, як птахи? "Я пташка з крильми, ще не опаленими. Радій і веселися Бо що буде завтра, не знаєш". Сльози ще стікали обличчям, але вона вже спокійно гляділа в простір поза стінами кімнати, де бачила себе й Андрія. Та було се невиразне видіння. Вона ловить себе на думці, що до неї підступно закрадається, як злодій, його величність ХХ-го – скепсис. Якраз він здатний розтрощити всі замки, що вибудовує рожева мрія.

 

Христина геть відкинула "інтелігентські штучки", як висловлювався Андрій, з когось кепкуючи, і глянула в дзеркало. На неї дивилися очі, повні суму, але крізь нього пробивалося ЩОСЬ – навіть їй, зніченій несподіваними загадками, воно подобалось: заманливе, іронічне, водночас повне теплоти, прощення і любови. Христина усміхнулася тій, у дзеркалі, і у відповідь очі блиснули на неї вічно живим вогнем. Вона таки не втерпіла, щоб вголос не сказати: "О, яка, все-таки, користь час од часу дивитись на себе в дзеркало. Практично і... дидактично, самоповчально!" І їй відморгнула та, у дзеркалі.

 

20.

Андрій приймав хворих, як звичайно, від самого ранку. Але в нього не сходила з думки вчорашня зустріч з Христиною. Тут же впліталася в пам’ять Таня і її останній лист. Гостя мала приїхати сьогодні ввечері, якщо нічого не зміниться. Невипадково він се подумав, бо, поспішаючи, бачив майже на кожній вулиці міліцейські патрулі, зміцнені двома-трьома озброєними в автомати солдатами в гнилозеленій формі з "листяними" латками. Андрій відрухово глипнув на ручний годинник. Було

7. 30 ранку. Вівторок.

 

Діагностичний кабінет відкривав двері для пацієнтів о 8 годині. Якраз Андрій настояв на тому, щоб роботу починати рано. Поспішаючи, Андрій не помітив якихось особливих акцій з боку людей з черги: здавалось, усе по-старому. Тобто в шатрах люди ще, можливо, спали або дрімали, на вулицях ще не знімався вавилон машин, тільки час од часу на великій швидкости гналася крита військова машина з виставленими антенами над залізним кузовом, заляпаним такою ж гнилозеленою фарбою з "листяними" латками, як і польова форма вуличних патрулів. Пізніше Андрієві прийшло на гадку, що це якісь підрозділи внутрішніх військ. Та найбільше його здивувало, що за ним тяглися аж двоє нюхачів, до того ж не знайомі з обличчя – до "своїх" він уже майже звик. Такого ще не було!

 

10. 30. Вівторок. Стрілковий підрозділ армійської частини внутрішніх військ.

 

Командир частини одержав депешу-наказ: Привести частину в бойову готовність. Тчк. Доповісти про виконання наказу. Тчк. Дати інформацію про особовий склад частини. Тчк.

 

11 година. Вівторок.

На вулицях шумно від машин. На міських майданах почали з’являтися невеликі групи міщан, переважно старшого і середнього віку. Збиралися гуртами, жваво бесідували, позираючи на вулиці, покурюючи.

 

12 година. Вівторок. Військова частина ВВ.

Депеша військовому начальнику частини: Подати інформацію про реєстр за національністю особового складу стрілкового підрозділу. Тчк.

 

14 година. Вівторок. Військова частина ВВ.

Депеша-наказ начальнику частини: Дати відбій бойовій готовности. Тчк. Додаткове роз’яснення: Стосується всього особового складу частини. Тчк. Не застосовувати "увольнітєльних" до моменту спеціального розпорядження штабу ВВ. Тчк.

 

16. 00. Вівторок. Моторизована частина внутрішніх військ.

Депеша-наказ начальнику частини: Доповісти про технічний стан бойової техніки. Тчк.

 

18. 00. Вівторок. Моторизована частина ВВ.

Наказ командиру: Привести в бойову готовність моторизовану частину. Тчк.

 

20. 30. Вівторок. Залізничний вокзал.

Андрій на пероні нетерпеливо очікує гостю. Хвилюється: в якому місці зупиниться Танин вагон? Якщо не тут, де переступає з ноги на ногу, то доведеться бігти, аби не розминутися з дівчиною. Подумав: чи побіжать також нюхачі? Ой, як цікаво Останню фразу начебто вигукнула Христя, і Андрій відчув її голос та іронічну інтонацію.

 

Репродуктор сповістив двома мовами: поїзд № запізнюється на півгодини. Щоб зовсім не знудитись, почав згадувати, як стрімголов летів на станцію, заскочивши по дорозі на базар. Тут завагався: гвоздики, лілії, троянди - що купити? Вибрав гвоздику. Чому, й сам не збагне: потягло на червоне, насичене, як кров. І тут же чомусь спливло: неподалік станційного будинка, під горою хата, заслонена червоними мальвами, од яких весь світ червоний – хати, стіни, долина, дорога... Та ні, це не від мальвів – заходить сонце. Виявляється, давні картини не линяють...

 

Підходив поїзд, розвертаючись дугою перед в’їздом на станцію. Задвигтіло, зашуміло, залізо об залізо вдарило, і знову на мить перед малим-ВЕЛИКИМ простяглася дорога з безконечности в безконечність, а він тут, на полотнищі, що ніколи не згортається, бо ніколи не кінчається, незалежно від того, коли він ступить на полотнище і коли зійде з нього. Вікна мигтіли суцільним мерехтливим пасмом, що сповільнювало свій біг, і Андрій вже помічав номери вагонів. І коли мерехтіння зовсім зупинилося, він побіг, прагнучи першим від інших людей, що також кинулися в той бік, дістатися ступеньок. Якраз почали сходити перші прибульці.

 

Серед них він побачив нагорі, в проймі дверей з тамбура, Таню – яскравий зблиск голубого, каштанового, рожевого – і помахав рукою. У відповідь вона усміхнулася. Уже внизу, на пероні, він простяг мовчки до неї руки, щоб глянути звіддаля, і вигукнув: "Та ти ще краща стала! І де ти така взялася?" Вона вголос засміялась, тоді він без слів подав гвоздики, почув "Спасіба!" і тут же "Дякую!" І тільки тепер вона підійшла до нього й обняла, тихо мовлячи: "О, Андрію, як я... ", та не домовила, бо уста обпекли його щоку.

 

21. 30. Вівторок. Депеша всім підрозділам і частинам ВВ, дислокованим у Місті: зберігати казарменний режим, згідно статуту ВВ. Тчк. Повернути в частини весь особовий склад. Тчк.

 

Час той самий. Готель "Золотий Лев".

 

Добравшись в готель, Андрій допоміг гості оформити окремий номер. Ні на пероні, ні дорогою – аж тільки тепер, після метушні на вокзалі, гуркотні в трамваї, Андрій нарешті повів зором по вестибюлі і остовпів: нахаби-дойди забрели аж сюди, на ніщо не зважаючи! Міцно схопивши Таню під руку (вона запитально глянула на нього), Андрій прошепотів: "Швидко у ліфт!" – і подумав: номер знатимуть. У ліфті, поклавши палець на уста Тані, приклав уста до її вуха: "За нами стежать!" Вона вголос спитала: "Що такого ти вчинив?" – "Абсолютно нічого!" Обоє здвигнули плечима.

 

Уже в номері Андрій заспокоївся. Таня невідривно гляділа на нього, і з її уст не сходила усмішка. Та в очах Андрій побачив затаєний сум, очікування, що могло здатися настороженістю.

- Андрію, – сказала вона, – далі... не можу, повір, милий... Страх мене здолає нанівець.

 

Він встав з півм’якого фотеля, підсунувши його поближче до неї.

- Я знаю, що таке страх. Дуже добре тебе розумію. Не терзайся. Я... тебе визволю від страху, – засміявся, і вона зраділа, кинувши: – Повік тобі не забуду цього.

 

Наступила хвилина мовчанки. Обом якось незручно. Таня перша порушила тишу:

- Ти не образився... за мої листи?

- Ні, ні Вони... глибокі і щирі.

- Може, так і є. Се я... ТАКА сьогодні. Дуже інша від тієї, яку знав раніше. Не боїшся... "милої мишки"? – Відчув іронію "мишки".

 

Андрій усміхнувся. Таня простягла до нього руку. Він узяв її в свою долоню, відчувши легке тремтіння.

- Якась несмілива я стала. Сама не впізнаю себе. – Андрій злегка стискав її руку.

 

Спробував заперечити:

- Це тобі здається. Ти така ж... мишка., – поправився, – мила мишка.

 

Вона взяла руку, встала і підійшла до Андрія. Він теж піднявся з крісла. "Я мушу тебе обняти, милий докторе", - пошепки сказала, і його обдали ледве вловні пахощі. Андрій відчув, як дрижить вона. "Любий, я... я... боюся... себе". – Тулячись до нього, вона тремтіла і щось шепотіла, цілуючи. Андрій пестив її волосся, розпущене по спині. "Оглянь мене, позбав страху... "

- Добре, хочеш зараз? Заспокійся, мишко". – Вона кивнула: – Зараз! Мені треба у ванну.

 

Плюскотіла вода, шумів душ. Андрій глядів з високого поверху на парк, на вершки дерев, що суцільною зеленою масою, освітленою ліхтарями готелю, творили фантастичний хвилястий килим з тіней і світла.

 

Нарешті вийшла Таня, одягнута в світлокоричневий халатик.

- Я вже, – сказала бадьоро, дивлячись йому ввічі, і Андрій знову вловив в її очах сторожке очікування. Як і ТОДІ, він сказав:

- Не бійся, дитино.

 

Як і ТОДІ, вона розсміялася, ніби звільнившись від напруження, скованости. Андрій відкинув з ліжка покривало разом з ковдрою. Таня мовчки скинула халат і лягла, тремтячи всім тілом. "Нічого не можу зробити з собою", – ніби оправдувалась і дивилась йому ввічі. "Спокійно!", – сказав Андрій і поклав руки на голову. Вона притихла, знітившись, як з переляку, і закрила очі. Він уважно вдивлявся в голову. "Нічого підозрілого".

 

Дівчина відкрила очі і полегшено зітхнула. "Та це ще не все... Я сама... ", – мовила шепотом, відкриваючи горбики грудей. Андрій уважно вдивлявся в свіжий шрам, торкаючись його пальцями. Дівчина здригнулася. "Болить?" – Заперечно похитала головою. Очі знову закриті. Андрій не втримася ("Теж мені доктор називається!") і опустив долоні на гарячі горбики, і дівчина притислась до них, піднялась на спині, аби тільки тісніше притулялися до неї несамовиті, дивовижно теплі птахи. Ще мелькнула думка: "Обережно, брате. Що буде... потім?" Птахи покружляли на горбиках, брали від них тепло і своє віддавали, а тісне єднання, може, було лише прелюдією дальшої мандрівки. Вони поспішили вниз, на цілинне плесо живота з заманливою маленькою западинкою в центрі. Йому хотілося устами провести цю мандрівку, та не міг подолати незрозумілого внутрішнього спротиву, може, й боявся схилитися над безоднею тремтячого, прекрасного в своїм тремтінні, тіла, щоб не упасти в неї, не щезнути в ній навічно, як на лоні Авраама. Танатос пильнував його рух: політ птахів був вельми повільний. І від нього дівчина аж звела ноги докупи, піднявши коліна і стиснувши їх з такою напругою, що Андрій стиха сказав: "Дитинко, розпружся". Вона не чує. Очі закриті. Щічки палають шаленим вогнем.

 

Далі – важче. Різким рухом бедер і рукою дівчина зсуває шовкову заслонку. Делікатно, ледве торкаючись, Андрій посилає птахів на шовкове лоно, що, як гніздо, приймає їх, розтуляється, то піднімаючись, то опускаючись. І раптом невтямки Андрія охоплюють обійми, уста шепотять, благають рятувати її від її ж самої, бо тільки так вона виживе в тім безумнім світі. "Милий, любий Андрію... так, так!"

 

"Доктор – не камінь", – скаже він якось пізніше, але в дану мить він уже не вільний ні в собі, ні в усьому світі, де він досі жив, долаючи лісоповали.

 

Коли Ерос закінчив свій перший бенкет, ніби з далекої мандрівки повернувся Андрій і з зачудуванням глянув на Таню. Вона лежала з закритими очима і дихала пришвидшено, ніби бігла, мабуть, несучи йому в машину повнісіньку торбину їжі. Він поклав руку на голе тіло, і дівчина повернулася до нього, обнявши і тулячись до нього. Проте очей не одкривала. "Ой, милий, мені... соромно". Андрій водив дивних птахів, і вона раптом знову відчула те ж саме, може, з більшою силою, бажання знов і знов кинутись навстріч тим дивовижним птахам. То був лише початок нового бенкету Ероса. Скільки їх мало бути, тих бенкетів, коли вже й ніч западала за північ, ніхто не знав, бо ніхто не рахував часу.

 

7. 00. Ранок. Середа. Стрілковий підрозділ частини ВВ.

Наказ начальнику підрозділу: Вивести підрозділ у бойовій готовности на вказані місця о 12. 00. Тчк.

 

Той самий час. Готель "Золотий Лев".

 

Прокинувшись, ніби від удару, Андрій якусь хвилину лежав нерухомо. Таня тихо дихала, скрутившись клубочком, її голова покоїлась біля його грудей. Крізь штору настійливо пробивався ранок.

 

Андрій обережно спустив ноги на підлогу. Швидко зібрався. На столі лишив записку: "Добрий ранок, мила мишко. Було жаль переривати Твій блаженний сон. Все – як домовились. Адресу знаєш. Візьми таксі. Не запізнюйся. Ради Бога, благаю, будь обережна. Твій дивоптах".

 

7. 20. Середа. Стрілковий підрозділ ВВ.

Наказ начальнику підрозділу: Наказ не відмінено. Тчк. Роз’яснення: Вивести на вказані місця весь особовий склад підрозділу, крім слов’ян. Тчк.

 

7. 25. Середа. Наказ спецвідділу ВВ ОМОН: Вийти на вказані позиції о 12 год.

 

Той самий час. Вийшовши з готелю, Андрій за звичкою оглянувся: дойдів не побачив. Дійшовши в центр Міста, кинув оком на шатра. Нічого не змінилося. Невже він шукає змін? Мимоволі знову глянув, скільки око сягало, і знову майнула вперта думка: чому шукає зміни? Він не міг пояснити, що він тут шукає, чому хоче знайти відповідь на свою присутність у цьому місці, в той час, коли йому вже найвища пора заходити в діагностичний кабінет... І ця думка не давала йому спокою, витісняючи інше - те, що відбулося вчора в готелі. Андрій поспішав. Як на зло не було трамваю. Коли ж нарешті він стрибнув у вагон і той рушив, то мельком помітив дойдів на зупинці.

 

Він добрався без запізнення і – без "хвоста". "Мало від цього радости. "О, дайтє, дайтє мнє свободу!" – таке в театрі він чув, здається, якась знаменитість приїжджала до Міста.

 

10. 00. середа. Готель "Золотий Лев".

Таня здивувалася, глянувши на годинник після пробудження, як вона посміла так довго спати? І зразу ж постав перед нею вечір, що непомітно перейшов у ніч. Вона відчула, нарешті, спокій, з її серця скотився камінь тривоги. Може, їй справді так здалося? Вона сіла на ліжку, приклавши руки до обличчя, і задумалась. День бив світлом крізь штори і кидав на стіну яскраві відблиски. Як УСЕ просто, подумала вона, як цей день, а те "УСЕ" мало багато що означати після останньої ночі, і як НЕпросто саме їй перебути день і ніч, і багато наступних днів і ночей. Але вона не терзала себе, не каялась, що ніч випала саме така, а не інша, бо вона прагнула всім серцем того НЕПРОСТОГО, що виводило її в інший стан душі. Коли б ранком, перед відходом Андрія, вона сказала пару слів, і він теж мовив би до неї ПОТРІБНІ СЛОВА, то зараз вона, може, не сиділа б у ліжку і не тулила б своїх долонь до обличчя. Звичайно, вона скаже ті слова, і він їх почує та й вимовить свої слова також. Та вже зараз вона знає точно: вона стала іншою. Годі казати - кращою чи гіршою. Ось вона. Така, як є. Нехай вона соромливо признається собі, що Ерос створив її таку, як є, то причому сором? Вона – на полотнищі дороги, яка ніколи не кінчається. І це її дорога, і на ній вона така, як є: інша від учорашньої, котра ще не знала Андрія. А він на своїй дорозі прийшов до неї. На перехресті цих доріг вона збагнула, що стала іншою, і так вийшло, що Ерос запросив їх на банкет. На тих дорогах стоїть Танатос, і сльоза котиться, як печаль, і глибоко западає в криницю серця.

 

Таня відняла руки від обличчя, встала з ліжка, розсунула штору, і на неї глянуло зелене море верховіть, залитих вранішнім сонцем.

 

Поснідавши в буфеті на своєму поверсі, вона пішла в місто.

 

* * *

Опівдні Андрія покликали до телефону. Христя: "Ти не був у місті?" – "Ще ранком". У трубці шипіло, але він відчув, що на другому кінці лінії вагаються: "Ти не зумів би якось... звільнитися?" – "Ти знаєш, по суті, неможливо". Знову павза. І нарешті почув: "Послухай... Мені здається... ти нині не закінчиш роботи... " – "Ти так вважаєш? Щось сталося? Ало! Ало!" Розмова обірвалася. Безпорадно глянув на трубку, нібито вона винувата в його тривозі. Глянув на годинник, було

 

12. 15. Середа.

Таня підходила до центру, коли почали роботу спецвідділи ВВ. У мегафон об’явлено: "Нємєдлєнно палаткі убрать!" Наказ безперервно нісся кварталами міста, відбиваючись від стін будинків подвійною луною. Але поскільки команди лунали в різних місцях і луна котилася річищами вулиць, то над містом повис тривожний гул. Від нього Тані стало моторошно. Мороз пройшов спиною. Вона оглянулась навколо: серед людей, що стояли поруч з нею, їй нічого боятись, але тривога не покидала її. Команди-накази лаконічні і тверді. На клекіт команд збігалися люди з усіх кінців міста. Але вони натикалися на суцільні кордони солдат, які відгородили їх від людей у черзі. Там, за солдатським ланцюгом, почалося творити щось дивне. Певна річ, люди з черги не мали найменшого бажання отак ні з сього, ні з того знятися й податися в світ заочі, втративши свою страждальну чергу – єдину надію на спасіння, бо за дверима діагностичного кабінету – вони вірили – мало початися нове життя. Опір цих людей в одну мить був зламаний: спецвідділ ОМОН, як люті шакали, кинувся на нещасних хворих і вмить пошматував шатра, а людей розігнав ґумовими палками, певна річ, гаратаючи куди попало, без розбору – жінка чи дитина, старий і немічний чи молодий, але знесилений хворобою.

 

Люди за солдатським ланцюгом (їх прибувало все більше і більше) побачили побоїще і не втерпіли. Обуренню не було меж. В бік омоновців полетіли прокльони: "Нелюди! Бандитська наволоч! Виродки, яка мати вас, убивці, народила, завіщо знущаєтесь з хворих і нещасних? Бодай ви поздихали ще в лоні матері! Хай вас грім поб’є з ясного неба, катюги, манкурти прокляті!" Та слова ніяк не діяли на виродків, і, замість слів, за ланцюг полетіло каміння, пляшки – хтозна звідкіль взялася ця "зброя". Народ винахідливий - потреба робить чуда. Вереск і зойк побитих змішався з вигуками і прокльонами людей перед грізним солдатським ланцюгом. Таня загубилася в натовпі, голосно мовила: "Боже мій, що тут робиться! Навіщо? За що?"

 

Очевидно, спецвідділ мав особливі завдання, бо не пройшло багато часу, коли раптово в багатьох місцях ланцюг розірвався – із-за спини солдат появилися озвірілі омонівці. Вони кинулися, як хорти на зацькованого звіра, і змолотили палками язикаті товпища людей. Таня з переляком побігла з групою людей від солдатського ланцюга якнайдалі і чула за собою плач і зойки. Задихана, вона вбігла в браму якогось будинку і звідси гляділа на дику бійню. Наслідки побоїща - страшно глянути: криваво-червоні аж сині басамани впоперек обличчя, поламані ребра, вивихнуті руки, підбиті очі, серйозні травми голови аж до струсу мозку. За бандою озвірілих нелюдів кинулися агенти з Контори в цивільному і разом з міліціонерами виловлювали людей і підбирали тих, хто не міг самостійно піднятися на ноги. Вкидали їх, як мертві лантухи, до Чорного Ворона. Машини-коршуни одна за одною під’їжджали – а їм не було числа – і люди зникали, як мухи.

 

Минуло небагато часу, і Таня побачила, що черга з хворими зникла. На тротуарах валялися розірвані шатра, обривки паперу, газет, книжок, затоптаних брудними чобітьми, черепки посуду, погнуті консервні бляшанки, биті пляшки, поламані примуси, паяльні лампи, "джмелі", ляльки з одірваними руками і головами. Що крок темніли плями крові. Двірники, як за командою, підмітали тротуари і вулиці, підбирали навколо розкидане ганчір’я. Були вони мовчазні і похмурі. Вулицями швендяли дойди і нюхачі. Час од часу проїжджали військові патрульні машини.

 

"Що вони наробили! Навіщо?" – шепотіла Таня і ніяк не знаходила відповіді на питання. Отетеріло гляділа навколо, і їй здавалося, що вона раптом перенеслася в якийсь інший, досі незнаний світ. Її вдарила, як грім, тривожна думка: "Чи не ув’язався Андрій у драку?" І вже не могла відійти від місця побоїща.

 

Все ж вона вискочила з під’їзду, щоб повернутися туди, на побоїще. І раптом перед нею виринула, як привид, Ада попід руку з якимсь панком у чорному.

- О, здравствуй, какая нєожіданность, мілий мишонок", – Ада не приховувала іронії, яка прозвучала в слові "нєожіданность". Таня подумала: звідкіль вона знає, що я тут?

- Здраствуйтє. – Прозвучало стримано, холодно. Панок аж рота ("Кривого" – подумала Таня, зиркнувши в його бік) роззявив і обліпив усю її постать цинічним, одверто нахабним поглядом своїх чорних, як пітьма, очей-маслин. Спиною Тані пробігли мурашки. "Чого б то?" – подумала вона.

- Давно ми нє відєлісь с тєх... помнітє, пор? – Блондинка не вгавала, свідомо в’яжучи нитку пам’яти з тим, здавалося, вікової давности вечером.

- Кажетса, нє очень давно. – Таня відгороджувалася від неї, нахабно нав’язливої, інстинктивно відчуваючи, що доведеться їй якось по-іншому, ніж досі, повестися з нею.

- Ну, да, ну, да... – Блондиночка вже була з нею згідна в усьому. Знову Таня подумала: "Та щезни ти, бідо, з моїх очей!" Блондинка вмить зреагувала, вельми здивувавши дівчину, в той час як панок у чорному аж замалим не заскавулів від якогось незрозумілого різкого болю в животі, зігнувшись у дві погибелі. Та ніхто на це не зважав, навіть блондинка далі вела вельми важливу для неї бесіду:

- Ми скоро уйдьом, дараґая. Вот... только зачєм ти здєся, а? – Випалила просто з моста. Таня не залишилася перед нею в боргу:

- А каму до етова дєло? – Хотіла додати "собачьє", та стрималась.

- Ну-у-у, нє ґаварі, мілий мишонок. – Зробила багатозначну паузу, підкресливши перше слово: – ВСЄМ до етаво дєло. Канєшно, што скажет дядя, а? Тєм болєє січас, вот відіш, што творітса! – Вона провела рукою навколо, а її супутник єхидно усміхнувся, не одводячи від Тані огидних очей, ніби роздягав її догола. Власне, все це вже геть збурило дівчину, і вона зі злістю випалила:

- А вам какоє дєло? Я взрослая і знаю, што дєлаю. – Інстинктивно вгадувала, що не відв’яжуться вони від неї. Не чекаючи від блондинки ще якоїсь фрази, вона вже готова сказати останні слова, коли всюдисуща перебила її:

- То панятно, канєшна. – Тут з її рота ляпнуло, мов кізяк, брудне слово. Аж закурив порох біля ніг, – ето очень пріятноє занятіє... – Вона глянула млосно в бік чорного панка, але той удав, що не почув і вперто розглядав пішоходів. – Но здєся, – грізно мовила блондинка, і голос її став прокуреним басом ППЖ: – Здєся всєх, всєх перестрєлять до єдінава, а потом, каґда размножатса, снова і снова стрєлять – вот какоє ґрандіозноє заданіє! – Тільки тепер чорний панок одірвався від пішоходів і відкрив гидкого рота, щоб реготнути на всі заставки. Він справді почав: "Ха-ха-ха!" І дика, розкотиста, як чорна хвиля повені, луна понеслася містом. Поблизу люди здивовано зглядалися: було ж не до сміху!

 

Таню заціпеніло від почутого. І все ж вона голосно, як тільки могла, зібравши всі, що жевріли в ній сили, вигукнула:

- В ім’я Христа ради, щезніть з моїх очей!

 

Сталося несамовите: ніби повітряна хвиля знялася, підхопила парочку, закрутила дзиґою і, викручуючи, понесла геть з очей дівчини.

 

15. 30. Середа.

На головному майдані Міста (мав він офіційну назву Майдан Свободи, а по-вуличному "стометрівка") збираються люди. Вони ідуть та йдуть по дво-троє, а то й більшими групами, стікаються вулицями, що ведуть до майдану, як потічки до великої ріки. За якоїсь півгодини величезний простір майдану вже не вміщав народу, тому всі річища прилеглих до майдану вулиць були вщерть залиті людом, як ріка під час повені.

 

Таня трималася на південному краю майдану – протилежний, північний край прилягав до центральної вулиці. Вона вважала, якщо знову з’являться омонівці, то, ймовірно, натиснуть на людей з боку центральної вулиці. Вона встигне втекти, як і того разу.

 

Не пройшло багато часу, як раптом над головами людей піднялися прапори і залопотіли на вітрі. Сонце і небо злилися в полотнищах і заграли сліпучою яскравістю. Такого видива вона ще не бачила. Та раптом до неї донеслися мегафонні команди: "Убрать! Убрать ето! Нєподобство!" Прапори не зникли. Вона побачила, як з боку вулиць, що виводили на майдан, вистроюється ланцюг солдат зі щитами, перегороджуючи річища вулиць від основної маси людей на майдані. "Пастка!" – майнула думка, і Таня стала пробиратися зовсім на край майдану, до того місця, де ще не було до пори до часу ні солдат, ні міліціонерів. Виявилось, її маневр правильний: з протилежного боку вже почалися бійки між людьми і ланцюгом солдат зі щитами. Де не візьмись, полетіло в їх бік каміння, пляшки, кусники дрючків. Крик і матюк стояв над головами людей, а проразливе міліцейське сюрчання всверлювалося, здавалось, в самий мозок.

 

15. 30. Середа.

До цієї пори Андрій приймав хворих, і раптом побачили і він, і черговий з набитими кишенями халата ПАПЕРАМИ, що ніхто більше сюди не зайде. Що сталося? Нарешті дійшло: люди до того заходили збуджені, дехто з погано вимитим обличчям від крові. Пацієнти чомусь м’ялися, недоговорювали, переступали з ноги на ногу, бо їм розходилося насамперед про себе: раз дійшов до кабінету, переступив його поріг, узнай святу правду і–- або знесися до небес у блаженній надії, або опустися на грішну землю й, до кінця долаючи полотнище дороги, зійди на лоно Авраама в нестерпних муках і стражданнях. Що супроти цієї останньої миті на вічній дорозі якісь там синці чи навіть криваві рани? Нехай ЇМ Бог заплатить за все, а для того, хто вже ступає останні кроки у вічність, – прощення і помилування такі ж вічні, як і остання дорога. Але прагнення здоров’я, як джерельна вода, живить кожного, навіть того, хто вже ступає останні кілометри полотнища. То щось більше за нього. І Андрій серцем зрозумів, чому ніхто з цих нинішніх пацієнтів ні словом не обмовився про розгін черги.

 

Коли ж він пересвідчився, одкривши двері, що коридор, досі багатолюдний, з випарами поту й задухи, багатоликий, сповнений голосів, плачів і болів, порожнісінький, як гола душа без найменшого привіту і ласки, то йому опали руки, як підкошені: аж тепер візьмуться за нього... Та не лякало його завтрашнє.

 

Кабінет опустів – звідси вже усі відійшли. Стало тихо, як у могилі. Андрій повільно скинув халат, що раптом засвітився незвичайно білим, білішим від усіх снігів, що будь-коли випадали на його безконечній дорозі. Він спокійно повісив його в кутику на вішак, а білизна від нього йшла на весь простір кабінету, як від сліпучого джерела світла. Відтак Андрій ступив крок до дверей і, як переступити поріг, оглянувся і повів зором по стінах і вікні, ніби шукав чогось, що, може, забув тут чи загубив, і в той момент його стиснув за горло, немов залізними кліщами, жаль за тим, що не довершив він своєї праці. Що з того, що він МІГ це зробити, та не встиг за час, відміряний йому на безконечній дорозі? Що з того, що, ступаючи вічною дорогою, він ні на йоту не змінив тих, що йдуть нею? Та голос спротиву, як біле світло, одізвався різко: "Неправда! Згадай обличчя, сповнені надії - се ти їм повернув її! Згадай Гетьманівну! Згадай... Таню, яка зараз тебе десь там, на велелюдді, жде, повернувшися до... себе! Згадай Христю – твій одвічний синдром вірности! Хіба того мало? Тоді... тоді, безумцю, йди під кулі «Чимскоріше"

 

15. 40.

Таня вже доходила, пробиваючись у натовпі до самісінького краю майдану, ще не охопленого залізним ланцюгом солдат зі щитами, коли з другого боку майдану, біля центральної вулиці, впали перші постріли. Спочатку Тані здалося, ніби впало дерево, сухо тріснувши, і мимоволі підняла голову до зелених крон каштанів, що гордо піднімалися на межі майдану. Крони неспокійно ворушилися від вітру. Потім ще раз, і ще раз, і ще раз тріснуло, і тріскало, і тріскало гучніше від удару грому, бо раптово шарахнулася велетенська хвиля людей, що бігли навмання, замалим не збивши її з ніг. Щоб не впасти під ноги збудженій натовпі, що панічно гналася з майдану, Таня теж побігла, нічого перед собою не бачила, тільки миготіла в очах базальтова бруківка, і до неї доносився безперервний тріск, і розпачливі зойки, і жіночий крик, і проразливий вереск, і міліцейські сюрчання, і мегафоні команди, і тривожний гул, що стрясає стінами будинків, несеться річищами вулиць, западає в душу, мов камінь. Задихана, ледве ловлячи повітря, вона зупиняється, щоб оглянутись назад – це далеко від майдану, але звідси видно, як, розриваючи залізний ланцюг, люди далі навмання біжать з майдану. Таня звіддаля бачить: полотнища прапорів порвані, пошматовані, лежать на площі, а он там, біля виходу на одну з вулиць, прапори хилитаються в шамотні з солдатами. Таня спинається на кам’яний підмурівок по той бік майдану, за проїжджою частиною вулиці, і охоплює зором усю площу. Біля неї так само стоять люди і жахаються від того, що бачать. Площею за втікачами ганяються солдати з саперними лопатками. Якась дівчина, що є сили, біжить до них, золота коса зблискує на сонці і шалено, як гойдалка, коливається в різні сторони. За нею летить солдат з саперною лопаткою, зведеною вгору, над головою дівчини. Він намагається вхопити лівою рукою косу, та не встигає, бо кожен раз коса відлітає в інший бік. Люди на підмурівку вжахнулися і зверещали: "Швидше! Швидше!!!" Таня з болем, що пройняв її, як струм, подумала: "Красу вбивають!" Кількоро хлопців умить зістрибнули з підмурівку, кинулися навперейми солдатові, що ось-ось наздожене втікачку. Хлопці голіруч оточили забіяку, в той час дівчина вихопилась за їхнє коло і, задихана, налякана до смерти, впала, як мертва, на підмурівок. Золота коса лягла на камінь. Груди дівчини ходором ходили, як два налякані голуби. Розмахуючи наліво і направо лопаткою, солдат, все ж, намагався дістати дівчину по той бік дороги, та хлопці не випускали його з майдану. Тоді солдат з люттю кинувся вперед, на одного, занісши над його головою лопатку, готову розтрощити голову в одну мить. Зате один з них з-заду підбив ноги, і солдат гримнув. Цього було достатньо, щоб дременути разом з дівчиною. Поки солдат скочив на ноги, за ними вже слід простиг. Отетеріло він повів очима на підмурівок і заверещав: "Ухадітє вон атсюдова к... такой матєрі!" На його вереск ніхто навіть не ворухнувся. "Каму я ґаварю, таку вашу мать?" – "Ти, кате, їдь до себе, додому, і там командуй і матюкайся досхочу!" – крикнуло з підмурівка. Саперна лопатка сердито глянула в той бік, але її бойовий азарт уже вивітрився, тому нічого не залишалося, як розвернутися і підтюпцем побігти назад, на майдан.

 

Таня легко зістрибнула з підмурівка і все ж намагалася підібратися ближче до того місця, де стояла суцільна загорожа солдат. Там не було жодної живої душі, крім міліції, солдатні та офіцерні різних рангів і чинів.

 

15. 45. Середа.

Коли мали впасти перші постріли, Андрій вже підходив до центральної вулиці, загородженої, як і майдан, залізним кільцем солдат. Та з-за їх спин Андрій побачив, як розірвався ланцюг з того боку майдану, і в розрив, широкий приблизно на двадцять солдат, твердо ввійшов стрілковий підрозділ. За командою, що впала тихо, але Андрій почув, солдати викинули вперед автомати, клацнувши затворами. Люди на майдані приглядалися до цього постраху. По всьому видно, вони ніяк не сподівалися, що солдати виконають наказ, та й в самому наказі сумнівалися. Роздалися голоси з натовпу: "Ну, що герої! Стріляйте! Може, десь тут стоїть твоя мама!" Прапори лопотіли на вітрі, граючи на сонці мерехтливою веселкою, і Андрій в гаморі людей, тріпотінні полотнищ і безперервному гулі мегафонів: "Послєднєє предупреждєніє. Послєднєє предупреждєніє! Убєрітє..." – не розчув наказу, коли пролунали поодинокі сухі постріли. Люди на площі вмить замовкли. Тільки прапори лопотіли на вітрі. Після пострілів у передньому ряді повалилися на землю кількоро, скрутившись. Над ними схилилися люди, обступивши їх. Жіночий плач піднявся над головами. Та знову роздався сухий тріск, і знову декілька у ряді праворуч впало на землю. Після другого залпу перший ряд захитався, зламався і побіг назад, на площу. Вдогін солдати послали нові постріли в спини втікачів. Знову кількоро зупинилося, оглянувшись назад, до солдат, і повалилося на площу. Тепер уся маса, охоплена залізним кільцем навколо майдану, ринула назад, на площу, за першими втікачами. У неї солдати послали наступний смертельний залп.

 

Площу всіяли трупи й поранені, не в змозі піднятися на ноги, дехто сидів і безпорадно поглядав на солдат, що швендяли сюди-туди, не звертаючи на них уваги.. Андрій бачив розкидані на площі прапори, пожмакані ногами, метушню солдатні по всій площі, ще не звільненій від людей, що панічно рятувалися втечею. За ними ганяли солдати з саперними лопатками.

 

Андрій стояв тут, може, хвилин п’ять (усе, що побачив, відбулося в короткі хвилини), як раптово поруч загриміли мегафони: "Нємедлєнно атсюда ухадітє!" З’явилися солдати, міліція, стали розганяти людей і звідси. Центральна вулиця й тротуари вмить опустіли. Ще далеко раніше, до приходу Андрія, зупинилися трамваї. Увесь центр умить заблокували солдати. Хто не встиг вискочити за кільце, мав багато клопоту: синьопогонник прискіпливо допитувався, тягнув жили - чого, з якою метою опинився у центрі? Чому затримався після об’явлєнія і не зразу відійшов? З якою метою тут швендяв? Ґдє работаєт? Фамілія, ім’я, отчєство? Пропіска? Андрій відбіг направо, сподіваючись обійти майдан зі східного боку, але там уже залізний ланцюг обклав усі підступи до майдану.

 

Карети швидкої допомоги, завиваючи сиренами, безперервно мчали до майдану. Сирени ревіли на всіх вулицях, що прилягали до центральної площі.

 

Навколо майдану стояли Чорні Ворони. Туди безперервним потоком вели та й вели людей, ущерть начиняючи ними нутрощі звіра на колесах. Як стало відомо пізніше (все таємне стає явним), за цими людьми слід пропав навічно, гейби їх зовсім не існувало... Більше того, їхні родини ніччю тихесенько зовсім зникли, а в їхні помешкання поселено нових громадян міста, які прибули головно з Півночі на посади керівників різних установ – торгово-господарських, наукових, медичних і т. д. З них мало хто призначався працювати підмітайлами.

 

15. 50. Середа.

Андрій побачив червоні машини, що з вереском сирен мчали до майдану центральною та й іншими вулицями. Дим перегару знявся синявим туманом над головами військових, окутав зелені крони каштанів. Потягло млосним, нудотним, Андрія знудило. Він одійшов за підмурівок, і його нутрощі мало не вивернуло. Закашлявся, виступили сльози, заступивши світ, як полин.

 

Навіть тут, звіддаля, Андрій чув, як плюскотіла вода і пожарні машини надривно ревіли моторами, не вгаваючи.

 

Андрій уже й пішов, а мотори не припиняли ревіти. Вже й перші ліхтарі заблискали, а вода далі плюскотіла майданом, стікаючи крізь люки в канал.

 

Машини працювали цілісіньку ніч, не вгаваючи. Пожарники шастали майданом, що блистів під прожекторами, як сльоза. Залізне кільце ніяк не розімкнулося цілісіньку ніч і наступний день. За кільцем невпинно плюскотіла вода, не припиняючи своїх потоків, що стікали в канал, а мотори ревіли безперервно знов цілісінький день. Пожарники возилися з сірими шлангами вже цілісіньку добу і ніяк не припиняли роботи і в наступну добу, хоч солдати, що тримали залізне кільце, стали падати без пам’яти на базальтовий брук, як зманіжені панночки, і зелені карети швидкої допомоги цілісіньку ніч і наступний день шастали сюди-туди, як навіжені. Нарешті, в середині кільця за одну ніч (всі, хто там трудився в поті чола, вже й загубили рахунок дням і ночам) поставили щільно дерев’яні щити в півтора росту людини і зняли кільце, замінивши його вартою озброєних до зубів солдатів і "муніципалів". Одного ранку, прокинувшись, міщани побачили шість сторожових веж, сколочених нашвидкоруч з сяко-тако обструганих дощок. На допомогу варті міськрада спонсорувала утримання десять тренованих вівчарок, яким відведено недалеко майдану дуже зручне приміщення, досі використовуване під квіткову крамницю. Псарня в центрі міста дуже промовисто вказувала на вельми велику турботу міської адміністрації про незворушний спокій громадян міста. Легко здогадатися, що роботи за щільними дерев’яними щитами продовжувалися день і ніч, і помпи качали воду, поливаючи площу, і ніяк не могли досягти первісний блиск - червоні плями, як на зло, зовсім не зникали.

 

Злі язики плескали про перст Божий. Інші ж базікали про те, що, мовляв, хочуть зовсім затерти пам’ять про ті незабутні події. Як би там не було, але фінансові витрати на не передбачені міським бюджетом заходи відчутно вдарили по кишені громадян новими податковими обтяженнями. Все це давало підстави для занепокоєння: а нуж знову щось подібне... Ніхто в міській адміністрації не посмів навіть заїкатися про це, побоюючись вилетіти з роботи. Та й ще з вовчим білетом. Як не як, праця в державній адмінустанові гарантувала на схилі літ кращу пенсію, вищу від ІНШИХ. Аби лише дотягнути до пенсії. А в кого діти – тим більше. Бо їм належиться допомагати. То десь там, в інших сторонах, ця вельми складна річ вирішується інакше, а тут... То ще далеко до раю, хоч його вже давно обіцяють, мовляв, ось-ось... за горизонтом. Тільки дожити до нього годі. Або – дійти до горизонту... А він – знову відійде... Іди ліпше своєю вічною дорогою...

 

21.

Перед смерком Андрій добрався додому і, як було домовлено, очікував гостей. Найбільше його дивувала відсутність хвоста – впродовж усієї дороги додому (трамваї, нарешті, поїхали своїм маршрутом) він не побачив... своєї тіні – нюхачів. Виходило, Конторі він зовсім уже безпечний. Або, навпаки, ВОНИ присипляють його пильність, тимчасово знявши дойдів, що безперервно доптали йому вслід. Та він, Андрій, стоїть на своїй вічній дорозі крізь минущий час, де йому ВСЕ відміряно, як живому серед живих. А мертвим, як і тим, що йдуть на смерть, він оддасть з друзями сльозу пам’яти, бо не постанеш з попелу, не згорівши дотла...

 

Притча про тризну

Уже всі в зборі: Христя, Гетьманівна, Таня, Михась, він, Андрій і, звичайно, Фараон. Петро у відрядженні. З Василем не зміг зв’язатися. Коли всі перезнайомилися з двома незнайомками – Гетьманівною з Фараоном і Танею, Андрій поважно і сумно мовив:

- Друзі, ми зібрались нині не випадково. Бо я давно прагнув зібрати вас у себе. Але фатальна випадковість, що ця зустріч випала на ЧОРНУ СЕРЕДУ. Тому се ТРИЗНА. Або, може, й не тому...

 

Гетьманівна спитала, перебивши його монолог, що обіцяв бути довшим, ніж спочатку здавалось (усі повернули голови в її бік):

- Перепрошую, спитаю. Незалежно від часу, який для НАС є різним виміром нашого буття, хіба, не в ЧОРНУ СЕРЕДУ зібравшись, не прийшли б на... ТРИЗНУ?

- Здається, так.

- Тоді я ще раз перепрошую, розуміється, разом з Фараончиком. – Ніжно погладила його по спинці, так що він вигнувся дугою від задоволення. – А на тризні... щось п’ють? Вино, наприклад?

 

Андрій явно розгубився. Легка іронія майнула прекрасним личком Христі. Таня сховала свої виразні проречисті очі за довгими віями, мов чорне колосся. Лише Гетьманівна дивилася одверто, може, трішки наївно, ввічі Андрієві. Він і скаже:

- Безперечно, так. – Тоді без слів Гетьманівна витягла з-під столу величезну флягу вина.

- "Монастирська ізба" зветься воно. А втім, ТУТ монастирем не пахне.

 

Ініціативу продовжила Христя:

- Нехай буде так. – На стіл вона поставила пляшку української з перцем і... "Перлину степу", та в додаток тарелю з їжею – нарізана дрібними скибочками ковбаса, шинка, голландський сир, прикрашений зеленню, другу тарелю з хлібом.

 

Таня мовчки поставила на стіл торта, прикрашеного пишними трояндами.

 

Михась, соромлячись, як дівчина, несміливо і тихо поставив коньяк, сказавши:

- Дай Боже, не згоріти – є чим погасити...

- Хтось хоче згоріти? – голосно спитала Гетьманівна, споглядаючи на кожного зокрема. – Далі розчаровано: – Не бачу охочих.

- Та це ще буде видно, – потішив її Михась.

 

Андрій вийшов на якусь хвилину з Христею, і незабаром вони принесли посуд і необхідний сервіз.

 

Усі всілися за столом: Андрій, праворуч Христя, ліворуч Таня, біля неї – Михась, за ним – Гетьманівна. Вона й каже: – Число "п’ять", здається, магії не має, але інша річ з цифрою "шість".

- Хіба нас шестеро? – це наївний Михась. Гетьманівна суворо і водночас маєстатично глянула на нього. Він знітився і виправив помилку, трішки блазнуючи:

- Ой, перепрошую. І як я, нещасний, міг забути за його величність Фараона? – Кіт миттю скочив на плече Михасеві і тицьнув мордочкою в його лице.

- Це значить, Фараончик вас, е-е-е, полюбив. Ось так!

- Сподіюсь, – зіронізував Андрій, – це взаємна любов.

 

Нарешті, долаючи ні то несміливість, ні непевність, Таня сказала:

- Любов – це прекрасно. Та ми... на тризні. На тризну, зрештою, теж любов нас кличе. Не забуваймо, яке пекло сьогодні в нас...– - Рука на сніжно-білій скатертині помітно затремтіла. Запанувала тиша. Андрій встав і тихо сказав:

- Це... жах... На жаль, мені не вперше... бути на лісоповалі. Перепрошую, на людоповалі... – Він замовк, але не сідав. Стояв мовчки і далі мовив:

- Прошу наповнити чари. Я хочу підняти чару в пам’ять убієнних нині.. і вчора... і завтра... На нашій вічній дорозі, яка ніколи не кінчається, незалежно від НАШОГО, відміряного нам часу, є завжди ті, що йдуть на смерть. Їх, на щастя чи на жаль, нам ніколи не бракувало.

 

Та ставлю я, Андрій, поражений вогнем, питання: чи навічно ТАК у нас заведено, щоб згоряти дотла і з попелу... воскресати? Відповідь чую серцем, що згоряє дотла: "... воскреснеш, мамо... "

 

Усі встали і мовчки випили. Також мовчки сіли.

 

Гетьманівна встала і мовила:

- Здається, в нас нині ініціатива добровільна. До речі, прекрасне поєднання: добро і свобода, вільність! Отож ДОБРОВІЛЬНО мовлю: Батурин і Берестечко – хіба антиподи? Трохи так. Однак і там і сям страшна жертовність. Поясню свою думку: в першому випадку жорстокість скерована проти невинних, які своєю кров’ю жертвують на вівтар розгромленої свободи. Другі свідомо йдуть на смерть в ім’я свободи. Підніміть, благаю, чари за нев’янучу, за вічну пам’ять про ті дві дивні жертви.

 

Знову всі встали і мовчки випили. І мовчки сіли. І запала знову така тиша, що кожен почув биття свого серця і кожен почув те серце в кожного. Зате Андрій ще й ПОБАЧИВ, та ніхто про це не знав, крім Христі. І тому вона після якогось часу встала і мовила:

- Друзі, ми нині пережили ЧОРНУ СЕРЕДУ. Ми живі. Здорові. Та ще... невільні. Поклянемось пам’ятати до кінця нашої дороги їх, убієнних. Але заради їх пам’яти... поклястися стати... вільними. Знятися дивом-птахом над нашими попелами...

 

Усі без слів стоячи випили. І тихо сіли, як діти, принишклі перед чимось, що їх заполонило своїм огромом.

 

Мовчанку порушила Таня:

- Друзі, мої милі друзі. – Вона глянула вправо і побачила всепроникливі Андрієві очі. Вона опустила вії і злегка почервоніла. Змінився тембр голосу - здавалося, ішов він із глибин. Дівчина хвилювалася. – Дозвольте, я сидячи. Нині я пережила шок, повірте, не можу вийти з нього... Річ у тім, – голос твердішав, – щоб, не дай Бог, не дооцінювати... північний домострой. Він себе ще раз показав сьогодні. – Далі таки вона встала. – Може, ти, Димитрію, ой, вибачте, Андрію, мав ілюзії, що... спасеш людей своїм милосердям, самопосвятою і... ну, всім, що тобі дано від Бога? Може, нині пора відкинути ілюзії. як ви гадаєте, любі? Всі ми, всі без винятку, як диво-птах, прагнемо злетіти в найвищі, дальні голубі висоти – я теж, я теж хочу дуже, прагну, як... як... одержима, готова ВСЕ віддати заради цього, повірте мені, друзі. Та ілюзіїї нас не пускають, Андрію. Та ще ЩОСЬ. Може, ми ще не згоріли дотла, щоб на власному попелі... воскреснути? Здається, ми НИНІ зотліли дотла, спалахнувши, як факел...

 

Гетьманівна скористалася павзою:

- Ми згоряли дотла в Батурині і Берестечку... На Лонцкого і в Бібрці, в Дем’яновому Лазі і... дудинках, колимах... Боже мій, де тільки ми не згоряли.. Чому ж ми не стали диво-птахами?

- Ні, ні, – пристрасно заперечила Таня, – були... птахи... Їх... відстріляли за... вельми цінні, як ти писав мені, Андрію, промислово-харчові якости... Хіба то не диво? То не кажіть, Олександро, що все намарне!

- Я того не казала. – Знову скориставшись павзою, Гетьманівна відказала з маєстатичною гідністю.

- Якби було намарне, ми тут сьогодні не сиділи б, – вперто не відступала Таня від свого. – Після павзи вона продовжила: – Милі друзі, я вас люблю, як... сестра, як... коханка, як... себе саму (хіба себе не любите?), як... одержима. БОЖЕ-ВІЛЬНА я в своїй любові! Та ж любов моя привела мене на НАШУ ТРИЗНУ. Друзі, піднімемо чари за ту незвичайну любов – за те, що я тут щиро мовила.

 

Після того, як пригубили чари, Фараон миттю скочив на плече Тані і притис свою симпатичну мордочку до не менш милого личка дівчини. Вона пестила його спину, і патріархальний муркіт нісся кімнатою.

 

Михась не втерпів і, вставши, мовив:

- Ви всі златоусті, а я, як Бог послав. Опустімся на грішну землю. Дальні голубі висоти, як мрія, як недосяжне марево, манять нас одвічно... Заради них ми й іноді, лише на певен час, на жаль, стаємо диво-птахами... А треба – назавжди! То не дають, то нам щось бракує, то... пересваримось за... межу, то... кожен прагне бути отаманом... Годі! Цих перешкод достогибелі, хай йому грець! – Усі – увага, але Христя зиркала з-за плеча Андрія на Таню, і щось незрозуміле ворушилося в ній – волохате, як чорний джміль, і бриніло, подібно до джміля. Таня задумано гляділа вперед, і тихий сум повіявся на Андрія, який підсвідомо ловив настрій сусідки зліва. Праворуч золотокоса неспокійно повела плечем, ніби прагнула щось скинути з нього, але даремне, бо знов і знов вона поглядала на Таню. – Михась тимчасом завершив несподівано: – А хіба в нас самих відсутні оті перешкоди? То ж піднімемо чари: заради пам’яти убієнних позбудемось отої власної біди.

 

Знову пригубили чари, щось там з’їли, якимись словами між іншим перекидалися, як м’ячиком, аж тоді мовив Андрій:

- Не міг я сподіватися на таку незвичайну тризну, повірте, і ти, золотокоса, і ти, дивна любове, і ти, глибинна історична пам’яте, і ти, прагматику, і ти, всесильний Фараоне (котик зразу всівся йому на плече, стрибнувши від Тані). Та я, НЕ всевидяче око, повірте, щиро, ніби самому собі, прагнув... Ну, ви се знаєте, що хотів, та не зміг зробити. Може, справді в мені ті ідилічні ілюзії? Ні, нині їх у мене нема! Їх нині розстріляли! Є надія! Я прагну в серця вселити надію! І... любов. Я вас люблю дивною любов’ю, ніби самого себе і – більше. Бо в кожному є моя часточка. Не називайте се егоїзмом, егоцентризмом. Ні, ТО інше. Золотокоса – то мій вічний синдром вірности, з ним я йду на вічній дорозі до лона Авраама. В одержимій любов’ю є моя часточка, невіддільна ні від неї, ні від мене – ТО щось більше за нас, і я щиро признаюсь у любові до неї. – Коли Андрій говорив, Таня схилилась над столом і паленіла вогнем, а серце рвалося з грудей, як диво-птаха в дальню голубінь. Сором горів у ній і ще щось... А кулачки під столом міцно стискала, мов коліна під час огляду. Праворуч золотокоса блиснула голубою блискавицею увічі мовцеві, та не побачила їх, бо тоді мала б звестися на весь свій стрункий ріст, і далі вслухалася: – І ти, моя дорога пам’яте, як тебе не любити й не пестити, коли піднімаєш душу, ворушиш сумління? – Маєстатична гордість раптом змінилася вологістю її зоряних очей. – І ти, прагматику, є в мені і я в тобі. Ми всі невіддільні, як одне дерево з корінням і кроною. Се древо життя - вічного і минущого на полотнищі безконечної дороги.

 

Настала павза після пригублення чар. Та Андрій чув: він ще щось мусить сказати. Знову встав, окинувши зором насамперд своїх сусідок. (Золотокоса вмить пожаліла, що не сіла навпроти нього).

- Перепрошую, ще одна скромна сентенція: Я нічого, повірте в мою щирість, не прагну, е-е-е, за... мою любов. Хіба за любов... ах, правда, забув, пробачте, справді платять. Та то щось інше.

- Безкорисливість – прекрасна штучка, – іронічно мовила Христя.

- Взаємна любов – се ще гарніша, гм, як сказати, справа, ні, – явище, ні, – почуття. Може, так? – наївно спитала Таня.

- Я сказав би ще по-іншому: се природна річ. – Михась усміхався.

Фараон сидів на шафі і споглядав усіх, ніби розмірковував, куди стрибнути.

- Еге ж, миле товариство, - привернула увагу Гетьманівна,– - пак, брати і сестри. Ми забули, вибачте за нагадування, можливости нашої мови. Так, так, не дивуйтесь. Любов, тобто слово, має різні значення. Боже, як люблю точність, гармонію. Отож то, любі друзі, – вперед! – І сіла, Михась вголос засміявся. Танині уста склалися в сумну усмішку. Золотокоса посівала навколо блакиттю, і важко сказати, чого вона прагнула. Андрій глянув на гостей задумано й мовив:

- Філологічні досліди, як і польові досліди в царині сексу, на тризні не годяться, правда? Але... щирість, яка не тільки витискує сльозу, а й приспішує удари серця, ТУТ доречна, правда? – Запитував, але до нікого зокрема не звертався. Кивнули головами і сусідки, і Гетьманівна, і Михась, лише Фараон на шафі споглядав незворушно. Туди й глянув Андрій. – Мовчить наш котик. Бо й справді, навіщо фараонам щирість?

 

Раптом Таня запитує:

- Коли розлучаються двоє, за руки беруться вони – се вже кохання?

 

Гетьманівна підняла руку, клацнувши музикальними пальчиками, гейби кастаньєтами:

- Смерть одна розлучить нас – се кохання? Чи фаталізм?

- Чого являєшся мені у сні? – ні, то таки кохання – категорично мовила золотокоса.

- Еге ж, дівчата, проблема дуже "закручена" – спробував пожартувати Андрій, та ніби обдав його холодною водою маєстатичний суворий і владний погляд Гетьманівни. Вона сказала, лукаво зиркаючи на Андрія:

- Тризна... Щирий жаль... Сльоза... Отже, щирість, щирість, щирість. – Слухали насторожено: куди ж вона хилить? – Ми зійшлися для, так би мовити, щирости. Ну, скажіть, яка це тризна без щирости? Отже...

- Перепрошую, – перебив Михась. – Враховуючи нашу ситуацію, як ви гадаєте, Олександро, часами щирість небезпечна?

- Так, се правда. Але тут ми серед друзів, пак, братів і сестер. То що там приховувати що-небудь...

- А вам не здається, що... вимагання щирости обертається на... слідство, вибачте за таку аналогію.

 

Усі пильно прислухалися дискусії.

- За аналогію вибачаю. Владний маєстат ні на йоту не похитнувся. Йдеться "в принципі": прийняти отой постулат чи відкинути.

- Мабуть, се друге прийняти. Андрій чомусь поблід, і це побачила Таня. Уявіть, він продовжував помітно тихше від першої репліки, перед вами... мертва людина, найближча, найрідніша. Невже й тоді ви не здатні на найглибшу щирість? А ми нині... на тризні. Ми говоримо про наш ХХ-ий. Він одходить у вічність крізь... вирви в потилиці... Будь щирий перед пам’яттю тих, хто пішов на смерть. І хто нині... йде на смерть...

- Виходить, інакше не можна, сказав Михась. Та чи не заганяємо себе в... пастку? Є ситуації, де не слід бути щирим.

- Не слід чи не можна? Це різні речі. Золотокоса чомусь нервувала і не приховувала цього. Чи - не треба?

- Щирість це що, вивернути душу? питає Таня. Витрясти з неї усе? Але ж душа не торба!

- Ні, не так, ви знаєте... Це, може, поза нашою волею? Христя ніби прагнула переконати всіх і себе, хоч сама дошукувалася правди в своїх словах.

- Я перша готова... йти до кінця. почала Таня. Андрій насторожено слухав і краєм ока ловив золотокосу, вираз обличчя, блиск очей. Ви, милі друзі, можете вважати мене... чужинкою, я не ображусь. Бо й справді, мовляв, пригналася сюди з... Нехай Андрій скаже, я не знала мови. Багато чого не знала! Та річ не в тім. Я... божеволіла від страху за себе... від себе самої... від... домострою, пізнавши його. І... донині божеволію від... свого почуття... любові. Я не знаю, що робиться зі мною! Мені сумно. Печаль мене огортає. Я, маленька людина, хтось каже Андрійка "мила мишка", не знаю, як далі жити. Хто мені се повість? Хто? Настала тиша. А нині я в шоці. Я подумала, мусить, повинен бути якийсь вихід. Де він? Хто скаже? Ради Бога, не мовчіть!

- Таню, ти вже... диво-птаха, сказала Гетьманівна. На попелі ти... воскресла. Ось де твій вихід! Помовчавши, мовила: Я не вмію так говорити, як ти. Та й у мене щось інше. Я теж, як і ти, перегоріла страхом за себе. Андрій це знає. Він поставив мене на ноги. І все ж, я не маю такої впевнености, чіткости, як ти, Таню. Андрій назвав мене "пам’яттю". Я ж хотіла тільки для себе відгадати одну загадку, а вона стала, та загадка, моєю... хворобою. Друзі, я хвора. Мене душа болить. Ти можеш, Андрію, її вилікувати? Знаю, скажеш: "Я не доктор". Але ж ти маєш дар Божий, чому ж ти не можеш допомогти, чому? Я не багато хочу часточку тебе. Пригадай, вечори зоряні, дорога в небі і дорога на землі, і ми йдемо нею, а вона не кінчається... Стійте, може, і є моє здоров’я в тому, щоб іти, не зупинятися, бути разом з вами і не бути, граючи, читаючи, докопуючись до загадки під сімома замками? Але ж болить мене голівонька. Кому повім свою печаль?

 

У кімнаті як маком сій. Навіть дихання не чути. Кожне слухає і думає про себе.

- Не можу, мушу мовити, сказала золотокоса. З вас усіх, може, я найменше... поражена ХХ-тим. Може, випадково так склалося, та се не має значення. Бо в мені, як і у вас, тривожно стукає попіл, і я не можу вийти цілою і неушкодженою з майдану. Таню, я тебе там бачила, аж тепер тут, у кімнаті, тебе впізнала. Це за мною гнався з саперною лопаткою... Якби не хлопці... ви на тризні мене згадували б...

- Боже мій! вигукнула Таня. Постійно думаю: "Де я бачила цю дівчину? Де?" І ніяк не можу згадати. Бо я досі в шоці..

- Я жива і здорова. Та я... поражена майданом. Либонь, треба говорити в множині МАЙДАНАМИ. Після павзи: Я не мала страху за себе. Замість мене, був страх за батька. Був страх за... Андрія. А потім почалося... і триває донині. І страх, і любов, і розпач від... від слабкости. Від приречености, як вирок долі, на МАЙДАНИ. Скажіть, любі, єдині друзі, доки ВОНО триватиме? Доки? Скажіть, не мучте мовчанням Я... я... безумно люблю... і... плачу від огрому моєї любові. Я... прагну, як і ті, розігнані, биті і перебиті, того, що й вони. Назвім то ЗДОРОВ’ЯМ. Ось тут, у моїм серці, твоя загадка, люба Гетьманівно.

- Не називайте мене прагматиком, любі друзі. Михась спочатку говорив м’яко, усміхався, а потім змінився. Та який я прагматик, коли ніяк не можу звести кінці з кінцями, бо де тонко, там і рветься? Я порваний, пошматований, ніби пройшов м’ясорубку. Тому мушу бути... "прагматиком". Це гра на людях, а дома береш голову у руки і думаєш, і дивуєшся, чому не йде... І не маю відповіді на те прокляте "ЧОМУ?" І хто дасть відповідь? Ні, не шукати її десь, а самим дати остаточну відповідь. Інакше ми ніколи не станемо диво-птахами, не злетимо в незнану дальню голубінь.

 

Андрій:

- Мені, може, найважче, порівняно з вами, мої дорогенькі, бо тягар, який лежить на моїх плечах, тисне, вгинає до землі, ноги підкошуються, чую скоро впаду, і по мені пройдуть тисячі ніг і навіть не помітять розпластаного на дорозі. Не маю права впасти. Не маю права скинути тягар. Кажете, дар Божий. То, може, Хрест. Се не я несу Хрест, се Хрест мене підносить... до... голубої вершини. Наші МАЙДАНИ відвічні випробування на зоряній дорозі, яка ніколи не кінчається... На мить замовк, відтак тихо, але всі почули, ніби на сповіді, мовить: Так, щирість перед рідними мертвими... Я в кожному з вас: у тобі, моє золотокосе диво, навічно, навіть після безконечної дороги, приречене мені на... синдром вірности, і в тобі, незнана красо звідкіль ти така взялася? незнана і рідна духом, то як же вас не любити? Ви це вже чули. Та ви всі тут не знаєте: я обох люблю не шукайте тут паталогії Так сталося, і я благословлю небеса, які послали мені дивний дар бачення і ще другий дар кохати. Повірте в мою щирість. Та що я кажу? Хто одважиться на таку безпощадну щирість? Де той сміливець, свідомий свого самоспалення, що йде на... ешафот власного сумління і, може, чужого ганебного осуду? Судіть мене, мої кохані, бо ви чисті, як білизна першого снігу, як білий знак неба, судіть мене за мою щирість. Судіть мене за моє роздвоєння між трепетним дивом краси двох істот, невинних у тому, що зі мною сталося. Судіть мене за прокляте роздвоєння! Судіть мене за те, що я такий, як є! В оправдання ні, не те слово, в розкривання душі, як непрочитана книжка або розпускання пелюсток троянди, докажу своє останнє, як перед стратою, слово: Інакше не могло статись! Це не фаталізм, ні, це гостра, як бритва, потреба врятувати, а не знівечити красу. Врятувати її від неї ж, щоб утвердити для життя, що ступає полотнищем безконечної дороги. Диво-красо, звідкіля ти така взялася?

 

Знову запала глибока тиша. Таня знову схилилася над столом, і палаюче обличчя, здавалося, в одну мить спопелить її всю дощенту. Праворуч Андрія золотокоса схрестила руки на грудях, ніби для покаянної молитви, і її пальці біліли дивною білизною, а личком котилися сльози.

 

На Андрія та його сусідок час від часу поглядали Гетьманівна і Михась, і їхніми обличчями перебігала тінь то здивування, то захоплення.

 

Мовчанку обірвав Андрій:

- Та се ще не все, друзі, ще не вся повнота щирости. Золотокосе диво, він повернувся до Христі, кохане серце, довічний синдроме вірности, справді, не маю слів, бо їх немає у світі, щоб сказати, що є в мені і воно все-все твоє. Але й цього замало. Я тремчу, як осиковий лист, від думки, що нині... тризна була б без... Я кам’янію від тої пекельної думки! Ти моє життя для пораженого громом, моє alter ego. Без тебе мене немає. Без мене... ні, ти закінчишся на вічній дорозі, не дійшовши до кінця полотнища, тобто не довершиш своєї нашої, людської, місії... Бо всі покликані, та не всі... прийняті... Але... в трійці єдність нашого існування: людини, духа і... тілесної (фізичної) та духовної драми. Життя без драми це не життя, а лише його бліда тінь. Бо всі ми є одне в одному, а любов творить нас єдиним цілим, як астральне тіло. Скажеш: "Відмовся від одної любові... " Відмовлюсь і позбудусь себе такого, як є! Хіба це не драма? Знову скажеш, може, наперекір собі і світові: "Відмовся від мене..." Тоді я повім: "Я не відступник. Якщо я відступник, карай мене жорстоко і справедливо. Ні, я не відступник, не загублю тебе, мій alter ego! І... сам не страчуся - твій alter ego! Я МУШУ ЖИТИ!" Ми всі ПОКЛИКАНІ.

 

Андрій замовк, відтак, зітхнувши, ніби скинув тягар, сказав:

- Здається, аж тепер є... вся повнота жорстокої щирости.

 

У кімнаті запала тиша. Дівчата ліворуч і праворуч Андрія сиділи мовчки, і їх зір сягав невидимих берегів. Ніби їх не було і не про них щойно йшлося. Аж ні, перша глянула на гостей Таня. Вона сказала, дивлячись вперед, у невидимий простір:

- Я ще ніколи в своєму житті не чула такої щирости. Андрію, вона, та щирість, подібна до самоспалення. Навіть до себе, коли залишаюся одна-однісінька, я, певне, не насмілилася б на таку одвертість... – На мить замовкла, глибоко вдихнула і, видихнувши, продовжила: – Так, щиро зізнаюся, я тебе кохаю. – Сказавши, спаленіла, як вогонь. – Ні, мені не соромно це казати. Я дякую Богові, що він наділив мене чудовим даром – кохати. Коли ЦЕ СТАЛОСЯ, я й сама ще не усвідомлювала. Та лише вперше тебе побачила, щось незрозуміле, дивне, незнане, всеохопне заволоділо мною. Я нервувала – і була готова на все заради тебе, любий. Я налякалася, коли узнала – зовсім випадково, – про загрозу... Як же не допомогти тобі? Я плакала, ридала, божеволіла... Ти і твоя, як ти кажеш, золотокоса, багато знаєте про мене. Ви всі, друзі, вже мене знаєте... Немає таємниць у мене, бо таємне, те, що лежало в глибині серця, як у бездонній криниці, стало явним. Ось я – вся перед вами. – Вона знову глибоко вдихнула і ніби кинулась у воду, щоб плисти далі, в іншому темпі і тембрі голосу мовила: – На жаль, я спричинила драму. Повірте, не я причина. Хіба я винна – що кохаю? Справді, мене ніхто не звинувачує, бо я невинна. І не оправдуюсь, бо не маю в чому оправдатись. – Знов наступила павза. В її очах заблистіли сльози. – Та я не хочу... драми. Я... прагну щастя, я хочу кохати! Вибачте, може, се банальні слова в наш спідлений, зганьблений шизофреніками і параноїками, кривавими катами вік. – Вона заплакала, як дитина. Заспокоївшись, продовжила:

- Так ні, виявляється, життя без драми – се не життя. Ти, може, маєш рацію. А хіба се не драма – тремтіти, що й ти вже приречена хворобою? Добре, ти розвіяв страх. А як далі жити? Хіба се життя – без... волі? Так, я вільна в своїй любові. Та відійшовши, виявляється, викличу обвал, лавину, що розчавить вас, мій коханий з золотокосою, і... мене також. Ні, я ні кроку не ступлю, щоб ми... не зірвалися зі скелі кохання... Не усвідомлюючи, ми мимоволі ввійшли у драму... Люба золотокосо, коханий, я не знаю, як вижити в цій драмі. Як вийти із гри? Та я... не хочу виходити. Не можу. Не маю права і... вибору.

 

Золотокоса ловила себе на думці, що ось-ось говоритеме. Але її палив сором від того, що розридається на очах усіх, як Таня, і вона прагнула, щоб Таня говорила якнайдовше. Коли ж Таня закінчила свою щиру повість, золоткоса, все ж таки, мовила:

- Спочатку я гадала – банальний "трикутник". Аж ні! Тріо. Рівноцінне і рівноправне зокрема кожне. Піде во своясі одне – нещастя для інших. Та й ще вибору немає! Збожеволіти можна. Про щось подібне не читала в жодному романі. Може, я "недочитана"? Вибачте, тепер серйозно. Печаль ятрить моє серце. Ось-ось розридаюсь, бо кохаю тебе, Андрію. І до тебе, люба Таню, не маю за душею ні найменшого зла, як і ти, гадаю, до мене. І також скажу: хіба я винна, що кохаю? І чи доречно шукати вини? Певне, ніхто не винний. "Так сталося!" – може, й банальний вислів, але справді так вийшло. – Вона подумала й далі мовить: – Який вихід? Невже ніхто не підкаже? А мені здається (хай помиляюсь) отак: нехай серце шукає вихід. Довіремось серцю? Щоправда, один наш драматург не радив давати серцю волю. Ну, не то що не радив, а застерігав від шляху з волі в неволю. То страшний шлях! – Золотокоса замовкла, але ще не все мовила й за якусь хвилину почала: – Я теж, як і Таня, не вийду з гри. Драма – так драма до кінця!

 

Після цього таки не втерпіла Гетьманівна, щоб не вставити й свого:

- Дуже "закручена" проблема, що й казати! Ще якби ти був не Андрій, а, наприклад, Остап, справа, очевидно, вирішилася б скоріше: зрада та й годі! Але тут, у нашому випадку, зрадою й не пахне. Як бути? Постійно історія нам ставить це питання. А в геніального драматурга є майже те саме: "Бути чи не бути?" Та й, правду кажучи, й історична пам’ять, як видно, нам не допоможе. Щось там було з тими нещасними жінками і в Богдана, і в Івана... Дай, Боже, пам’ять, то ми такого понагадуємо, що доведеться у цій кімнаті не одну добу чипіти. (До речі, краще тут, ніж деінде). Що ж нам допоможе? Здоровий глузд? Та як він, той глузд, може бути здоровим, коли йдеться про таку тонку матерію, як серця трьох? Романи таки є про це, золотокоса, хоч, може, інша трансформація "трикутної" колізії. А плащ і кинджал та роль женщини в плетеві інтриг – повне "умопомрачєніє" від гострого-прегострого сюжету. Але то все лі-те-ра-ту-ра! А тут – життя, словом – драма! Мої любі, хоч не повбивайтеся! Зараз дуже модно – пальнув і кінець, і вже всі проблеми вирішені. – Гетьманівна мусила зробити павзу, бо від довгого монологу пересохло в роті. Тому вона запропонувала, перед тим вибачившись, бо вона в цій хаті лише гостя, як і всі, крім Андрія, – випити хто що бажає: української з перцем, коньяку чи вина або й просто мінеральної води. Та й, як видно, закусити не вадило б, а то за тими дуже інтелектуальними та емоційними розмовами, підносінням чар і пригубленням забули за їжу та й за час. Он уже сіріє за вікном, скоро й погасять світло в кімнаті. І як той час зійшов, Бог його святий знає!

 

- Отож, – після перерви, вимушеної багатьма причинами, Гетьманівна продовжила: – складна справа часами вимагає складних рішень, а часами – простих, як дишло, куди повернеш, туди й вийшло. Щоправда, враховуючи делікатність цієї справи, її специфіку, не буде, очевидно, помилкою застосувати до неї, так би мовити, серединний (не плутати з словом "середульший") принцип, а саме: не дуже складний і не дуже простий. Золотокоса мовила про волю серця. Цікава думка. Вона заслуговує обговорення. Інакше кажучи, хто витриваліший, той, сказати б, перемагає. Долає супротивника. А втім, супротивників, як бачимо, немає: не тільки всі рівноправні – всі кохаються. Правда, є одна делікатна справа: як з женщинами, вони, що, теж... Ой, вибачте, я ще не настільки зіпсована і серед усіх, либонь, наймолодша, тобто з найменшим отим, ну, знаєте, сексуальним досвідом, признаюся щиро і, прошу, повірте моїй щирости. Ми нині тільки щирі, щирі і щирі. Отож невипадково я торкнулася, гм, неприродної любові, бо, знову ж таки, дуже модно про се писати, говорити, показувати по телеках і т. д. А дехто з науковців до такого дописався, що мені не то що говорити, а й сором навіть подумати. Перепрошую, не майте мене за якусь хуторяночку з Печихвостів. Хто не знає, я є студентка консерваторії. Пан доктор казав (або лише подумав), що я цікава дівчина з... отими своїми загадками і відповідями, до яких я, повірте, доходжу самотужки.

 

Та не про це я зараз. Отож любов женщин. Як мені здається, тут почуття реалізуються (ой, вибачте за таке неоковирне слово, та інше не збрело на гадку), сказати б, у площині "двоїстих опозицій". Є такий дуже зручний термін, я вичитала в якійсь розумній книжці, але, бігме, не пам’ятаю ні автора, ні назви книжки. Хотіла б пояснити любовну ситуацію, як я її розумію. По-перше, кохання (абстрагуємось від імен) Х-У-прім та Х (один і той же – ВІН) і У секундо є рівнозначне для обох пар, щоправда, не враховуємо сили почуття. Можу здогадатися, що воно сильне. Тобто в цих "опозиціях" міняються тільки У (прімо-секундо, раз - так, раз - сяк). Зрозуміло, коли є Х-У прімо, то У секундо, дуже вибачаюсь, відпочиває, займається сим-тим, має час на вирішування феміністичних проблем. Та Боже мій, мало чим займається. Може, й любов’ю "збоку". Але незабаром (ми дорослі люди, тобто, коли ВІН знову "готовий"), твориться інша пара, а саме Х-У секундо, в той час У прімо займається, чим і що душа бажає – вольному воля Як бачите, різноманітність життя просто колосальна, не то що в традиційних любовних зв’язках. Зміна "опозицій" оздоровлює відносини. Правда, для мене залишається наразі великою загадкою, як обидва У-ки співживуть і що вони думають про майбутнє? Я маю на увазі, розуміється, діти, тобто потомство, майнові справи і т. д. Я не хочу казати про трагічну безперспективність сердець трьох.– - Тут Гетьманівна глибоко вдихнула і сміливо, наскільки було в неї цивільної відваги, мовила: – Щодо мене, то я хочу бачити майбутнє чистим, як рожевий літній ранок. Ніяк не маю на увазі якусь патріархальщину, затягнену павутинням (це обов’язковий атрибут нашої гостро-прегострої публіцистики) виклятого націоналізму. Ні, повірте в мою щирість. Та... я хочу, щоб мене кохали і щоб я, ой, вибачте, божеволіла від свого кохання. – Зробила павзу і щиро запитала: – А може, мені не треба, як гадаєте?

 

Золотокоса усміхнулася:

- Люба Гетьманівно, дай тобі, Боже, твого кохання – найгарнішого почуття, яке тільки може бути на нашій старенькій планеті.

 

Гетьманівна, чемна дівчина, мусила відповісти гречно:

- Дуже дякую за таке гарне побажання. Досвід є досвід Бо я не знаю, чи воно, оте кохання, найгарніше від усього, що є в тім складнім світі. Ще раз дякую. Я схвильована.

 

Тоді взяв слово прагматик Михась.

- Треба відзначити дуже мудру інтерпретацію кохання трьох, що її продемонструвала панна Гетьманівна. Олександро, ви заслужили гучні оплески. Браво! Оскільки ми на тризні, то не повинно бути ні оплесків, ні дзвону чарок, ні тостів і т. д. Бесіда-пам’ять витримана в усіх канонах тризни. Тим більше – після МАЙДАНУ. Ми дуже сумні. Ми глибоко переживаємо трагічний момент.

 

І ось на нього накладається суто особисте... Друзі, я вам бажаю тільки щастя. Вузол, який зав’язали наші чудові побратим і побратимки (не знаю, є таке слово?), розв’яже, гм, життя. Тобто будуччина. Може, й не вперше за історію нашого старенького людства трапилось отаке, та я не пам’ятаю, щоб десь цей особливий випадок був записаний в літописах чи в якихось інших анналах. Щоправда, про... подружню зраду і т. ін. там знайдемо записи, бо все людське притаманне людям. Але такого – ні, не знаю. Я, звичайно, не порадник. Слухати серця – се дуже цінна думка. Приєднуюсь до неї. Отже, «трикутник» нам задав клопоту моральними, та й, здається, також філософськими і навіть... сексуальними проблемами. – Михась замовк на якусь хвилинку. – Але нам нині сумно. Та й невідомо, що нас ще чекає...

 

- Наперед сумувати годі. Якось воно буде. – Цю глибоку сентенцію висловив Андрій, і всі погодилися з ним. І вмить усім стало погано, найбільше Андрієві, бо Фараон раптом скочив з шафи, де всю ніч пересидів спокійно. Він описав акробатичну дугу і причепився своїми прегострими кігтями до штори. Притому він перекривив свою симпатичну мордочку до невпізнання, і кімнату наповнило проразливе м’я-у-у-у-у!

 

Андрій не на жарт стривожився. Гетьманівна також, бо обоє знали, як Фараончик ненавидить... чортів.

 

Котик недовго висів на шторі. Звідси він знову робить акробатичний стрибок на піч, звідки цілісінька хмара пилюки летить на гостей. Андрієві вкрай неприємно, але що вдієш? Котик не вгаває видавати на люди своє верескливе протяжне м’я-у-у-у-у!

- Друзі, щось недобре! – ще встигає кинути Андрій, коли у вхідні двері-браму енергійно затарабанили.

 

Незабаром непрошені гості впхалися в кімнату. П’ятеро в штатському плюс двоє понятих. Смагляві, «понурі», як казав колись Андрій Христі, вони звернулися до Андрія ніби для впевнености:

- Ваша фамілія? Ім’я, отчєство?

 

Андрій назвав поблідлими вустами. Це помітили Христя і Таня.

- Вєрно,– - сказало штатскоє ліцо і показало йому папірець. Тремтячою рукою взяв Андрій папірця, а там було написано його прізвище, адреса і слово «обиск». Ліцо забрало папірець і сухо-офіційно сказало всім сісти на стільці в одному кутку кімнати. Штатські почали перевертати все догори ногами. Фараончик сидів на подолі Гетьманівни, та вона ледве його стримувала: він рвався у бій. Минуло, може, годин дві-три (вже сяяв за вікнами ясний день у всій своїй красі), поки «обиск» завершився і всіх вивели черідкою до ЧОРНОГО ВОРОНА біля під’їзду. Саме в той час вийшла заминка з Фараоном. Він, як завжди, вигідно всівся на плечі Гетьманівни. Та коли дівчина підійша до коршуна, пак, ВОРОНА, кота як підмінило: він раптово стрибнув на конвоїра і став дряпати його писок. Конвоїр зверещав несамовито: «Убєрі падло, таку твою мать!» Слів там було багато і дуже негарних. Од них Гетьманівна мало не вмліла, бо вона дуже переживала за котика, щоб його, не дай Бог, не прикінчили. Інцидент наразі закінчився тим, що Олександра насилу одірвала свого улюбленця від конвоїра. В пазурях Фараона висіли клапті бушлата, а по писку конвоїра текла кров.

 

Тризна обірвалась, як нитка. Дорога наразі закінчиться на подвір’ї будинку, найвищого в місті. Вона котила машину в черево ненаситного молоха. Якщо він, ненажера, вчора проковтнув стільки людей, то що зробить з ними? Кожен думав свою важку думу. Христя заплакала, потім Таня, а Гетьманівна сиділа маєстатично-гордо і ревно пестила свого надійного захисника.

 

22.

Усіх помістили в камери-одиночки і зразу ж почали допити, причому усіх зразу. Певна річ, у різних кабінетах з глухими, обитими лідерином дверима. Як видно, дєло було невідкладним.

- Какая орґанізація? – питали Андрія. – Кто ґлавар, таку твою мать?! – Ще й нагадали старі грішки: втечу із ЦЕНТРУ. А він же виконував державне суперзамовлення! Він що – не розуміє, таскать, своєво прєступлєнія?!

Андрій на тоте базікання:

- Не лякайте–- ляканий – і пережив!..

- Какая орґанізація, єйо названіє? – питали Христину.

Те саме – Таню.

 

Коли Гетьманівну виводили з камери, крикнули «Нє положено с кошкой!» Ув’язнена Історія з усією твердістю рекла: «Положено! Бо інакше матимете тутки Армагедон і заразом ще в додаток Апокаліпсис у квадраті!» Супровід від попередження заціпило.

 

Трапилось Гетьманівні якесь дуже верескливе. Отож ВОНО питає те ж саме, що й інших. При тому додало: – За звєря ти палучіш добавочно, повєр, мілєнькая! – Верещав як на пупа. Спокійним голосом і з власною гідністю Гетьманівна на тоте відказала:

- По-перше, прошу мені не тикати – я з вами... По-друге, також прошу не верещати на мене, бо я не втримаю В СОБІ, ой, перепрошую, ПРИ собі звіра. – Котика вона ледве стримувала.

- Да? – Знічено верескливий. – Ну-с, харашо. – Він аж пірнув у крісло, тільки голова стирчала з-за столу. По той бік рівно, як випадало красній дівиці, возсідала Гетьманівна, і тепер було незрозуміло – хто ж кого допитує.

- Ти ґлавар орґанізації? – питали Михася. – Нє атпірайса – Андрєй созналса! – Михась на тоте лише моргнув і ні слова не мовив.

 

Далі пішло інше питання:

- По поводу чаво совєщаніє? О чом ґаварілі?

- Про кохання, – відказала Христя.

- Про кохання, – Таня.

- Про кохання, – Андрій.

 

Той не втерпів:

- Врйош, таку твою мать! Ето што – кодовоє названіє?

- Нє. Кохання є кохання.

 

До Михася застосували іншу тактику:

- Нє ґаварі, што абсуждалі на совєщаніі вопроси любві – нє пройдьот етот номер! Со мной нє пройдьот, мат, твою мать, перемат!

- Таки кохання – вперто настоював на своєму. – Тоді той не витримав і вдарив кулаком по столі. Дерев’яна тахля тріснула надвоє.

 

Михась не витримав:

- Навіщо псуєте державне майно?А сам подумав: «Як вріже мене...»

- Ах, ти, ґадьониш! Как ти смєєш?! – Гримнув дверима і вискочив з кабінету. Прийшов інший – «ліпший».

 

Після допитів Андрія кинули у внутрішню поліклініку, тобто ЇХНЮ.

Почалися медичні огляди:

- Потрібна негайна операція!

- Пити менше – будеш здоровий.

 

Той у відповідь:

- Што, нє панімаєш? Работа нєрвная! Как нє випіть?

- Навіть Пан-Біг не врятує. Та в нього не вірите. Сатана теж не допоможе!

- Здоровий! Нарешті хоч один знайшовся...

 

Всіх начальників переглянув, слідчих, цілу купу дойд і нюхачів, їх жінок, дітей, дідів і прадідів, невісток, зятів, онуків і правнуків...

 

Після семи днів і семи ночей першою випустили Гетьманівну. («Зачєм связиватьса со звєром») Гордо крокувала з Фараоном на плечі. Нікого не продала, не засипала, не клюнула на підсадну качку. Словом, вистояла. «Молодець!»– - сказала собі. – Ми таки щось варті, правда, мій Фараончику?»

 

Потім, через пару днів, припинили «проізводство із-за отсутствія доказатєльств» над усіма іншими, крім Андрія. Бо він ще не закінчив огляду. ВОНИ подумували, чи не відкрити там же для СВОЇХ діагностичний центр (ДЦ). Андрієві пришити досмертний строк – пусть работаєт!

 

Не вийшло, бо почалося ЩОСЬ... Ніби чи то розум одібрало, чи давно виброджувало: явно ВОНИ втрачали силу... Всі наступні події перевернули світ. Та не зразу воно почалося і розтягалося в часі.

 

Вийшовши на волю, Таня ще крутилася в Місті, надіючись, що Андрія випустять. Уперта в коханні, вона таки дочекалася його, дарма, що з таким же нетерпінням і впертістю очікувала золотокоса. Спеціаліст високого класу, Андрій мусив розполовинитися чи навіть потроїтися. По-перше, одна люба золотокоса, по-друге, інша, не менш кохана від першої, – дівчино, де ти така взялася? З’їдали час не коханки, а напівпідпільна медична практика в знайомих, у знайомих знайомих, у рідні знайомих. З самого ранку його виловлюлювали, як рибку в бистрій воді, і запускали по великому колу спраглих здоров’я, як повітря.

 

На превеликий жаль, він не мав часу на вечірні зустрічі і бесіди з Гетьманівною. Вона сумно бродила містом з Фараоном на плечі. І тільки зрідка (то були щасливі хвилини) зустрічала Андрія, втомленого, вимореного, ніби копу пшениці змолотив ціпом.

 

Золотокоса сердилася, ні, не на його коханку (бо вона теж коханка), а на те, що йому ніколи відпочити. Бідненький, скоро тільки шкіра та кости залишаться! Поїсти смачненького ніколи, загнали хлопа в дошку! Він усміхався, обнімав золотокосу і цілував, а вона мліла від пестощів. «Коханий, ти моє життя», – шепотіла, і шепіт опалював його вічним вогнем: гориш і не згоряєш. Та як солодко, як безумно солодко в палахкотливому полум’ї!

 

«Ти що – мазохіст? – запитувала дівчина «де ти така взялася?», люба і мила, як і золотокоса, бо щиро сказав: горить і згоряє в солодкім полум’ї... Та він регоче на повен рот, обнімає й цілує, аж серденько зупиняється від захвату, що всю її огортає палким трепетом.

 

Притча про час і прощання

- Кохання моє, – якось каже Таня, – я чую всім своїм тілом, як час... проходить... крізь нас. Милий, мені стає сумно. Ніби голубий вечір опускає на нас свої тихі крила...

 

Андрій журливо глянув на неї, чув тремтіння спраглого тіла, завжди голодного ласки, і ловив правду печальних слів. Нечемно було мовчати.

- Печально чути, але правду ти мовиш, мила мишко. Минаємось на полотнищі вічної дороги... Минають дні і ночі в ласках та ударах долі, крізь МАЙДАНИ і ДЕМ’ЯНОВІ ЛАЗИ сходимо кров’ю і безумним коханням. О мила, люба дівчинко, зупинися ще... зупинімо час нашої любові!

- Ні, ні, коханий, ми вічні в нашій любові – то не вона минає, то час нас котить, веде - скажи, як хочеш. Але ми є, ми будемо, любий, бо ми були щасливі. Ні, ми Є щасливі, любий, життя моє! – Вона припала до його грудей і чула, як стукотить його серце, її тепло йшло на нього полум’ям, що спалювало його дощенту й воскресало, як дивоптаху.

- Прощай, мій любий! Ти дав мені нове життя. Як затужу за тобою, як ти затужиш за мною, я пташкою прилечу до тебе, я милою мишкою припаду до тебе, кохання моє, смутку і радосте. Ти мене обнімеш, поцілуєш, як на прощання – для нашої вічної любові, як широка дорога з безмежним, безконечним білим полотнищем. – Вона замовкла на мить. Він чув, як тремтить її жадане тіло, і знову почув до щему любий тембр голосу, що всю її, як на ложі кохання, дарував йому, тільки йому, єдиному, як життя єдине. - Ні, любий, то не прощання навічно – нічого немає вічного на юдолі сліз і печалі... Наше прощання, мій милий, для нових стрічань і кохання. Так, любий. Невже в тебе зародилось хоч одне зеренце сумніву, мій милий?

- Ні, мила мишко. Я зачудований тобою. Дівчино, де ти така взялася? А втім, хіба се важливо? Ти є і будеш – я у тобі, ти – в мені. Ось наша історія! Се повня мого, – поправивсь, – нашого життя.

- Гудуть поїзди, я чую. Ти, любий, не виходь на перони. Тут поцілуй мене на прощання. Обніми на прощання. Я понесу тепло твоїх рук у блакитні далі. Ніяка далечінь, жодні віддалі і простори нас не поділять – ніколи не роз’єднають, бо я в тобі, ти – в мені, о, так, мій коханий! Я чую тепло твоїх рук на всьому своєму тілі. Воно досі трепече від них, мій любий. Обніми, поцілуй – і відходь. Хай гляну тобі услід, і зостанеться твоя постать в моїх очах і серці. Прощавай, мій любий!

 

Андрій ще раз обняв її, поцілував – і відпустив, як пір’їну. І поніс її час, наче вітер, в голубу далечінь. Він одчув, ніби часточка його радости й болю, підхоплена тим же вітровієм, понеслася услід пір’їні.

 

Полотнище дороги котилося в безконечність. Гудки паровозів розтинали бездонне небо. А він ловив останній слід пір’їнки в живому потоці постатей, людських голосів, небесних золотих дзвонів.

 

* * *

Спраглих здоров’я не меншало, навпаки, прибувало. Андрій побоювався, що тепер біля його будинку виникне черга – тоді не минути лиха! Адже цілісінький день до вечора він був поза домом. Коли ж повертався, на нього чекали люди, щоб домовитись на завтра про огляд. Власне, вони крутилися біля будинку. Тут постійно вистроювалась автомобільна черга, як до бензозаправки в момент дефіциту палива. Вже й на прилеглих вулицях ДАІ штрафує порушників правил. Та це їх не стримувало – здоров’я понад усе! Тим більше, коли загроза життю нависає, як градова хмара. ЧОРНА СЕРЕДА нічому не навчила, якщо знову почали збиратися...

 

Однак тепер Андрій більше загрожений, ніж тоді: по-перше, займається нелегально. По-друге, сам пан доктор не бажали собі такої уваги хворих. Як вийти з ситуації, ні Андрій, ні Христя наразі не придумали. І коли б не загадкові події на майдані, хтозна, чим закінчилося б те все для Андрія.

 

Якогось дня загорілася загорожа і сторожові вежі. Робітники і в’язні, які там працювали, встигли вискочити з полум’я, що раптово охопило загорожу небезпечним кільцем.

 

Зразу пригналися вогнегасні команди. Над містом висів проразливий крик сирен. Вдарили на сполох церковні дзвони. Тривога поповзла містом, обростаючи дивовижними чутками. Мовляв, підпалили з помсти за те, що хтось там хотів влаштуватися на роботу, але хтось впливовіший на щаблях адміністративної драбини перешкодив, поставивши свого висуванця. Від цих чуток, певна річ, вогнище не збільшилося чи, навпаки, зменшилося. Було в ньому щось загадкове, незрозуміле простому люду і високим спеціалістам з вогню та пожеж.

 

Річ у тім, скільки води не лили, вогонь не гаснув, навпаки, вибухав із ще більшою силою. Це явище навіть зафіксувала не тільки регіональна, але й центральна преса. Відзначали, що феномен вогню поки що не розгаданий до кінця. Науковці, писалося в пресі, мабуть, близькі до розгадки дивовижного феномена пекельної гієнни, але наразі не публікують свого відкриття, бо ще перевіряють остаточні дані. Сів і перевіз! Якби то так було, міркували люди, то вже давно один навипередки перед другим гналися б оприлюднити геніальне відкриття і спочити на лаврах. Та видно, воно не так!

 

Звичайно, припинили воду лити, і тоді полум’я, здавалося, менш інтенсивне, але все ж палакотливе, трохи осіло, не піднімалося, як перед цим, мало не до хмар.

 

Не було нічого дивного, що з самого початку вогню збігся народ, обступив колом, розуміється, на безпечній віддалі. Кордон міліції і солдат ВВ, нагадуючи ще живі в пам’яти події ЧОРНОЇ СЕРЕДИ, трохи лякав людей. Та пам’ять коротка. Може, ще щось язики розв’язало. Пащекували і на міліцію, і на бездар-господарників, які ніяк не могли дати ради зачищенню кривавих плям на майдані, що аж досі тримають у центрі міста дику споруду зі сторожовими вежами, зграєю дресированих вівчарок і цілою армією озброєних до зубів сторожових псів. Вогонь дав привід і для далекосяглих історичних аналогій, виведених із містики й історіософії. Однак про них навряд чи варто подрібно розводитись, оскільки вони не мали ніяких підстав. Достатньо згадати лише один приклад, яким ілюстрували дотепність самої аналогії. Мовляв, усякі суспільні зміни супроводжуються або попереджуються природними чи техногенними катастрофами. Звичайно, навіть з великою натяжкою вогнище на майдані назвати катастрофою не можна.

 

Од вогню навколо гаряче, як у спеку. Цим спробували скористатися цигани і одного разу розіп’яли навколо шатра. Імпровізоване містечко викликало лють у міської адміністрації. Шатра умить розкидали й порвали спецзагони ВВ. Без сумніву, вони вже мали в цьому неабиякий досвід.

 

Сім днів і сім ночей палахкотіло, аж гриміло, бо тоді дуже лили воду. Наступні сім днів і сім ночей, як припинили подавати воду, полум’я зменшилося. В цей період відбувалися дуже інтенсивні наукові пошуки. Чергові сім днів і сім ночей, коли вогнище помітно спало, засоби масової інформації вселяли надію, що таки вдасться приборкати стихію. Природно, були й розчарування, сумніви. Це період дискусій, висування розмаїтих проектів, боротьби думок, часто діаметрально протилежних. Люди помітно відчули вільніший, ніж досі, дух, не скований заборонами. Дуже популярною в цей час була сентенція: все дозволено, що не заборонено. Дуже мудра думка! Щоправда, коли б якийсь мудрагель насмілився скласти реєстр заборон, то навряд чи так невинно виглядала б згадана сентенція. На цей період припадає злива творчости, особливо поетів, які складають вірші на честь вогню, прославляють його як начало начал, як символ оновлення, воскресіння з попелу. Щоправда, тоді вже не потрібна була елементарна відвага щось таке писати, бо вогнище своє зробило раніше від писак – де вони були раніше? Вогнище розтопило лід, що сотні літ сковував думку і серце. Що правда – то не гріх, кілька оригіналів таки й раніше знайшлося, і вони сміливо писали про вогонь, заглядаючи в далеке майбутнє. Більшість з них, на жаль, не дочекалися, коли по-справжньому розгорілося. Жаль. Смуток і туга. Тризна, яку раптово обірвано, як гадав Андрій, мала торкнутися і цієї кривавої рани.

 

Нарешті в наступні сім днів і сім ночей, коли вогнище ніяк не погасло, міські вулиці здригалися від багатотисячих походів, демонстрацій і всенародних віч.

 

Як не дивно, але на той час Андрій майже припинив свою медичну практику. Справді, не стало спраглих здоров’я, начебто воно повернулося до людей разом з подіями, зв’язаними з отим непогасним вогнем. А він справді не погас. Ще донині не підійдеш близько до нього, бо опалешся на все дочасне життя. Та одна є правда: хтось добре нагріє руки біля отого загадкового вогню, а хтось загориться від нього навічно.

- Ти знаєш, Христе, – мовив якось Андрій, пригадуєш, ми мріяли вивтікати з міста хоч на якусь часину. Загнатися в такі дебри, де ні людини, ні звіра не побачиш. Як ти гадаєш, моя люба?

- Гарна думка, мій коханий. Та... з людиною ще сяко-тако. Коли ж навіть звіра немає, чи не буде нам тужно й самотньо?

- Та я переборщую. Що ж, гайда? Питав, але вже думками нісся в голубу далечінь.

 

Задумано - зроблено. Через день Андрій і Христя з наплечниками спиналися на високу зелену гору, куди вела безконечна дорога. Вічнозелене диво вітало їх своїми крислатими руками.

 

23.

- Слава Йсу! – вітався Андрій, переступаючи поріг.

- Боженьку мій! То Андрій! Сину! І цьоця-мама кинулася до нього, обціловуючи. – Де ти взявся? Нічого не писав, паскуднику, і звалився, як сніг на голову. – Стояла, обдивлялася його, ніби вік не бачила. Правда, давненько не появлявся.

 - Знайомтесь. Моя Христя, я колись вам казав.

 

Марина підійшла до неї і обняла, як рідну. Потім відійшла від неї, не спускаючи очей:

- Йой, яка файна! – Золотокоса зашарілася, мов яблучко. – Де ти таку... знайшов? Признавайся, шибенику!

- У світі. Пішов у широкий і там...

- Знаю я тебе, відбріхуйся..

 

Золотокоса стояла серед хати розгублена. Промінь сонця, як меч, ліг золотим на золоте, і в хаті стало ще ясніше.

- Ти диви – княгиня! – знову цьоця-мама.

 

Андрій не втримався, елегантно вклонився і простяг руку:

- Прошу, моя княгине, володарко душі і серця, в хороми!

- Ну, й шибеник. Не зважай, Христе, на нього. «Хороми» – і придумає таке!

- Я знаю, не бійтеся, що то за зілля!

- Еге ж, бачу, ти з перцем. За словом в кишеню не лізеш!

- Така вдалась... в мами-тата. – Блиснула блакитна блискавиця, Андрій вхопив її в обійми і закрутив навіжено по хаті, немов в аркані.. Золотокоса молотила його груди кулачками, та він не зважав, лише коса, як грубе перевесло, в промені-мечі то спалахувала золотом, то гасла в тіні.

 

За якусь часину обоє спинались зеленою горою ще вище – до НОВОЇ ХАТИ. Зійшли на гору – світ одкрився. Білі овечки паслись на голубому полі, золотий дзвіночок у вишині вигойдував чисту, мов ясний день, пісню, і вічнозелене диво ловило гірський легіт крислатими руками й посилало його Андрієві й Золотокосій. А ген (здавалося, поруч) у блакитнім серпанку пливли гори й ліси, за ними – ще вищі й темніші – підпирали блакитний небозвід, що, як велетенська бездонна перевернута чаша, накрила малесенькі коробочки хатинок, стрункі і тоненькі, як дівчата, ялиці край вузесенької смужечки дороги, і сріблясто-голубу стрічечку річки, і їх нагорі, і НОВУ ХАТУ, що дивилася на дивосвіт широкими проймами ще не засклених вікон і дверей, одкритих для сонця і вітру.

 

Андрій і Золотокоса стали на порозі – запахло свіжою, як хліб, живицею, і вся хата наповнилася дитячими голосами. Се Іванові – від найбільшого до найменшого – обступили їх.

- Миросю, що ти меш робити?

- Таткові буду досцину подавати.

- А я піднесу цв’яски.

- А я молотоцок.

- Я воду майстрам.

- А я... мамі помозу варити їсти. – Найменше подрибуляло до мами.

- А я... виглядатиму... свого лицаря. – Всі повернулися: хто се? Ярина, струнка смерічка, дивилася на всю дітвору, гостей і всміхалася. – Ой, я гру перервала.

- Та ні, – мовить батько. – Бо я зберу всю родину, близьку й далеку, і разом... – Дядько Дмитро підійшов, ховаючи усмішку в сивих вусах. – Здоров, здоров, Андрію!

 

Обнялись, і Андрій раптом відчув безконечну дорогу, що відкотилася від дому в таку далечінь крізь роки, аж стало тужно й сумно від далини, і холоду, і стукоту коліс... Та його вивів в інший світ дядьків голос:

- О, яку паняночку... привів..

Христина, не чекаючи Андрія, підійшла до дядька:

- То я, Христя...

- Що в намисті... – почула за плечима Андріїв голос. Умить відказала дядькові «Перепрошую», а до нього: – Цілий день Божий бешкетує, як хлопчисько! Ніякої серйозности!

- То в нашому роді. – Каже дядько. – Ми й хату зводимо, гейби бавимось. Най веселощі в ній заведуться, най сміх лунає, як на забаві, най вітер і сонце її проймуть – о, тоді жити в ній весело і легко!

- Аби тільки... ніколи не горіла... – Золотолоса почула в Андрієвих словах голос Гетьманівни.

- Аби вічно в ній було свято... кохання... – мовила вона і почервоніла, як мак на пшеничному лані. Андрієві здалося, що те саме зараз каже та, яку час уже відніс, як пір’їнку, в голубу далечінь, але живе вона в ньому коханням золотокосої княгині.

- Щоб родина... зійшлася докупи... – сказав дядько Дмитро, і обоє почули в його голосі і біль, і тугу, яку нікуди і ніколи не віднесе вітер часу в далечінь... від людського серця.

 

... І час їх відніс до... завтра, в майбутнє, що стало НИНІ. Ідуть вони дорогою, взявшись за руки, як двоє дітваків, а їм навстріч блондинка Ада. Андрій міцно стиснув дрібну і ніжну долоню Золотокосої.

- Андрію, моє кохання, що сталося?

- Мовчи, княгине. Не кажи їй ні слова.

- О, прівєт! Снова пріятная нєожіданность! – Мовила джинсова курточка, а джинсові ґачі гейби затанцювали в дорожньому поросі – від радости чи від якоїсь мари.

 

Андрій, нечемний, не відповів на адське привітання. Однак мовив:

- Що нас аж сюди занесло?

- Канєшна, АНТІРЕС. – Білокамінний акцент ніде не дівся.

- Цікаво – який?

- Да вот, панімаєтє, січас... бізнес. Вот і прікінулі: здєся мноґо всякаво – і рубашек етіх, панімаєтє, с вишівкой то єсть. Ну, і прочаво мноґо. Вот МИ і покупаєм в полцени – кто знаєт етому цену, да? Да єму цени нєт! А потом предлаґаєм музєям і прочім... Вот і бізнес, ха-ха-ха-!

 

Від реготу Золотокосу зморозило, гейби в сувору зиму. Андрій не відпускав її теплої долоньки. Він не зважав на регіт. Спитав:

- А той, кавалер... де він?

- Да, да, он... ґдєто в дєревнях... Но ми условілісь в Тухлє ілі в Ґребйоновє, кажісь, так? – на вакзалє встретітьса... Панімаєтє, да? Бізнес превише всєво! Ха-ха-ха-!

 

Знову морозом стрясло княгиню. Аж долонька спітніла від твердого потиску Андрія. Блондинка вже посунула мимо, оглядаючись на Андрія та Золотокосу, жаліючи, що не ЗАЧЕПИЛА її хоч краєм своєї джинсової курточки. «Ну, і дура дурой! Да друґ мой нє простіт мнє за такавой случай!»

 

Андрій ніби онімів. Тільки відійшовши далеко, вдихнув на повні груди і викинув одне слово:

- Диявольщина!

 

Золотокоса підхопила:

- Справді, щось нечисте...

- О княгине, моє кохання. Не питай – не знаєш, і не хочу, щоб коли-небудь навіть те повітря, що ТА дише, хоч крихітку ти вдихнула. Бо то смертельна отрута! Вони пройшли добрий шмат дороги, та Андрій мовчав і не відпускав долоньки Золотокосої. Час їх виводив на зелену вершину, де і вітер гуляє вільно, і зелене диво відносить тугу до людського серця і з серця виймає та пускає по білому світі.

 

Притча про вічну тугу

Андрій і Золотокоса зійшли на вершину, і знову світ їм відкрився, як золота чаша. Та Андрія непереможно тягло далі. «Кохана, ще трішки, ще, моя люба!» Вузесенька стежечка між широколистою папороттю вивела на узлісся. Якусь мить Андрій завагався ввійти в гущавину, та дихання лісу, ніби поклик, війнуло на них смерековими пахощами, дуркотом невидного птаха, скрекотом сороки, що голосила на весь світ появу живих істот, небезпечних для неї і всього пташиного роду. «Ти диви, як нас вітають, княгине! Уяви, то фанфарами стрічають тебе на порозі зеленого замку! Прошу в його хороми!» – «Що, знову хороми, мій любий?!» – Іронії ніби й не було, бо «мій любий» згладило її, як вода каміння.

 

Без стежки, переступаючи більші і менші гілляки, що, мов сухі кістляві руки, перепиняли дорогу, вони вийшли на невеличку галявинку, оточену смерековим сумом. Андрій постояв на краю галявинки, тримаючи гарячу і ніжну долоньку. Раптом він здригнуся, ніби від удару. «Що сталося, мій любий? Ти весь тремтиш, коханий». Андрій мовчав, та його зір прорвався на другий край галявини. За ним повела свою блакить золотокоса.

 

Там, за краєм галявинки, лежало поле бою. Там смерч пронісся ураганом, там упали зелені і молоді, там трупом поле вкрите. Андрій мимоволі повів з собою золотокосу, ще не розуміючи, навіщо він туди, на поле, вкрите трупом, прямує і веде з собою свою долю.

 

Вони зупинились, гейби вросли у твердь землі. Вона вже не відпускала їх з місця. І зір упав на повержені ялиці, стрункі, як корабельні щогли. Глянув Андрій і відчув, як грім, як постріл, тріск живого тіла, що стоячи вмирало, падало зі страшним зойком і валилось на землю, єдиний і вічний спочинок. Андрій затремтів, як від удару, і тремтіння передалося княгині. Вона з тривогою глянула на сполотніле лице коханого і скрикнула з розпачем:

- Андрію, не треба, милий! Я знаю, любий, боляче, дуже боляче, бо ти ніколи не забудеш Андрійку, серце моє, розколоте громом. Ходи зі мною! Зійдемо на зелену вершину! – там світло, там простір безмежний, там вітер, як скрипка, грає на зелених струнах струнких ялиць, загадково дивних, таємничих і щирих, як наші дівчата. Любий, пішли зі мною! Ходімо, милий!

 

Андрій стояв, ніби врослий у землю навічно, і не одводив ні на мить очей від лісоповалу, що котив на нього страшні в своїй силі постріли, і живе тіло знову і знову падало зі зойком і материним криком, зі стогоном розстріляних батька-діда. Він бачив, як, конаючи, розкидає широкі руки, мов крила, повержена височенна ялиця, і її кров сочиться на стоптану траву, на поламані віяла папороті, на весь світ, залитий невинною кров’ю.

 

Він чув поклик Золотокосої, її розпачливе благання, як чайки, що б’ється безсило над власним зруйнованим гніздом і нічого, бідна, не може вдіяти. Як гострий ніж, безсиле благання ранило його, пораненого, в самісіньке серце, а він не міг, не мав сили зрушити з місця, хоч крок ступити. Бо біль схопив його цупко, ніби насмерть, і не відпускав ні на мить. Золотокоса хапала його за руки, просила, молила лише ступити крок, і вони, завжди удвох, завжди разом, вибредуть із червоного поля, зійдуть на зелену вершину, звідки світ їм знову відкриється, як золота чаша.

 

Андрій відчув, як ноги його стають деревом, поверженим і зламаним, і німо глядів на свою княгиню, і, хоч той зір просив допомоги, останньої в дочасному житті послуги, не міг ні крикнути, ні прошепотіти: «Прощай, моє кохання». Вона не почула слів – серцем відчула і вжахнулася його обличчя, білішого від першого незайманого снігу. Поблідлі вуста щось прагнули сказати і німо ворушилися. Благальний зір ходив по її тілі і вражав своїм мовчанням. Золотокоса припала до нього, півмертвого, і цілувала, пестила, його, як рідна мати, обціловувала обличчя, нерухомі руки, тулилася до нього, ніби прагнула всеціло ввійти в нього, віддати йому своє тепло, кров, душу і серце, всю свою молоду силу. І з розпукою мить глянула на нього – її єдину і безмірну любов, що не вмре ніколи, бо вона безсмертна, як людська душа, а то ж не її часточка якась мізерна, а вся душа!

 

Заворушилася Андрієва рука, і княгиня з безмірною радістю оплела її навколо свого вутлого жіночого плеча, припавши до нього ще тісніше. Відчувши його непомірну вагу, вона поволі, невідомо звідки беручи незвідану досі силу, ступила крок і відчула, що й він, безсилий, переступає дерев’яними ногами. Крок за кроком, як перед вигнанням з раю, вони не йшли – усю вічність брели на вершину.

 

На самісінькому вершечку, звідкіль видно на весь блакитний світ, глянувши на нього, він ледве чутно прошепотів:

- Кохання моє, ти дала мені нове життя, як я, опалений коханням, дав вічну тугу одержимій любов’ю. Та не печалься, княгине, коли я не витримаю лісоповалу, не плач і не побивайся. Видно... ТЕ будь-коли може статись...

- Серце моє, ти ніколи не вмреш, як не вмирає душа – наше кохання.

То не я – се моя любов, се твоє кохання повернуло життя тобі, мій любий. Се воно воскресило тебе на червоному полі людоповалу.

- Мила моя, золотокоса княгине, білий колір лягає на твої коси. Золото міняється платиною. Вітер часу шалено мчить крізь наші тіла і кохання.

- О, любий, та що там колір! Черлена повінь по вінця заливає наші серця, і їхній удар за ударом, як невідворотний відлік вічної дороги з її безконечним полотнищем, лише наближує нас до вічности. ТАМ немає ні кінця, ні початку, бо він у нас, початок і кінець, у наших серцях і душах. Як добро і зло, як марево і ясний день – реальний над усі реальности світу.

- Мила моя, моє вічне кохання, дівчино-дружино, ми зійдемо вниз із зеленої вершини, ми знову піднімемось на ще ближчі до ясного неба вершини, але туга моя, печаль не відболена, ніколи й ніде не покине нас на безконечній дорозі.

- Та що там, милий! Туга, як і кохання, постійно з нами – то наша історія, се наше, нічиє інше, життя і дорога.

- Тому я бачу, кохання моє, як дивна дівчина бродить вечірнім містом. Я бачу зір її, піднятий до неба, оперезаного зоряним шляхом – вічною нашою дорогою. Я чую її голос, до болю спраглий розгадки таємниці, яка вражає її зболілу душу. Я чую її благання подати руку перебрести річку й дійти спасенного берега.

- Кохання моє, не тривожся: дар твій від Бога, поклик – від серця, діяння – потреба душі. Ти був і будеш в поклику вірний на все дочасне й минуще життя на вічній дорозі. З тим ми підемо, я – твоя любов, ти – моє кохання.

- Золотокоса княгине, стукає в моє серце одержима любов’ю. Ти знаєш, ні, не суперниця тобі, а ти – їй. Не причиню ні їй, ні тобі печалі й болю. Се моя драма.

- Моє кохання, се драма жертви. Я жертвою собою заради нашого щастя. Ти жертвуєш себе для інших, спраглих здоров’я. Одержима спалюється, як жертва, на вівтарі нового життя, покликана від тебе і для тебе. Се наша драма. Я чую голос Гетьманівни: «Так, це драма».

 

Андрій замовк. Та думка пройняла його, як меч: хіба на ще більшу щирість здатне його серце? За межею серця – пустеля. Там хіба... Ада править свій бал.

 

Золотокоса пильно вдивлялася в обличчя коханого і раптом стиха заплакала:

- Любий, я жити хочу з тобою. Не лякай мене... смертю, коханий.

 

Вічна дорога слалася перед ними безмежним полотнищем, і над ними лунав золотий небесний дзвін.

 

1998.