Я не історик. Я поет.

І можу тільки розповісти щиро

Про героїчний, гордий в небо злет,

Про трьох братів-героїв з Жизномира.

 

І про сестру їх Олю-зв'язкову,

Що кожен день ішла тоді на ризик,

Коли стрічала в селах наяву

Червоні чи коричневі мармизи.

 

У сороковім Володимир впав,

Коли кривавий смерч котивсь над краєм.

Де його тлінні кості? Слід пропав,

Але душа у небі спочиває.

 

Був у Денисові, як вищий Провідник,

Брат Юліян. Топтав стежки ногами.

Ішов тоді сорок четвертий рік,

Була якраз перерва між боями.

 

Четвертий рік ішла страшна війна,

І край перетворився на руїну.

Здіймалася до бою і вона,

Нескорена і горда Україна

 

Організатор добрий Юліян,

Оргреферент у галицькім всім краї,

Мав друзів між міщан і між селян.

Його ще й досі люди пам'ятають.

 

В конвульсіях конав фашистський звір.

Смертельно ранений, ще й сам наносив рани.

Заціпенів в жалобі Жизномир –

Провідника не стало, Юліяна.

 

Неждано обірвалося життя.

Округа вся в жалобі і тривозі.

І умлівала із малим дитям

Соратниця й дружина вірна Дозя.

 

Розпочинала смерть свої жнива.

Така важка, така болюча втрата.

А тут нагрянула біда нова –

Прийшлося і синочка поховати.

 

Як витерпіло серце лютий біль?

І як від болю там не розірвалось?

Все витримала. Бо світила Ціль,

І друзі Юліяна зоставались.

 

Їх згуртувала височінь Мети

В історії новій на переломі.

Вона продовжить з ними змаг святий,

Загине по-геройськи в сорок сьомім.

 

Йорданська ніч якраз тоді була,

І відступ хлопцям зорі осявали.

Вона із ними теж іти могла,

Та хто ж тоді архів округи спалить?

 

Болючою була утрата ця,

Округа довго відчувала втрату.

У тім же році біля Коропця

Скосила куля ще й Івана – брата.

 

Брати злетіли в небо, усі три.

Злетіли гордо, мужньо і без страху.

А їх сестричку Олю злі вітри

Закинули аж на непевний Захід.

 

Далася чужина та їй взнаки –

Напівсліпа, бо виплакала очі.

Щоб пам'ять про братів жила віки,

А більш вона нічого вже не хоче.