Палаюча троянда. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 27 лют. 2016 р., 11:45 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 бер. 2016 р., 00:42 ]

 

Присвята світлій пам’яті Володимира Бойка 

1.

Оксані було шістнадцять. Вона розквітла, як ружа в маминім огородці.

 

На рік раніше пішла в школу, бо ще до школи схопила букви й почала читати. Тому батьки й відвели її в школу, аби бомків не стріляла з дітиськами. На час, коли починається наша історія, вона вже вчилася в своєму рідному містечку в медичному училищі на першому курсі. А містечко тепер називалося селище міського типу, було районним центром і, як усі райони, мало владні установи. Очевидно, немає потреби їх називати, бо й так це всім відомо. Одна центральна вулиця – дорога, яка в’язала містечко зі світом, – була забудована переважно дво-три поверховими каменицями. Там традиційно ще від часів Австрії містилися урядові канцелярії, проживали професори єдиної гімназії за австрійських і польських часів, чиновники урядових канцелярій, поліцаї, багатші жиди – нотаріюси, лікарі, власники крамниць з мануфактурою з Лодзі, харчовими продуктами, тютюном, посудом і всяким іншим крамом, потрібним завжди чи ще не від тієї хвилини, коли Адам і Єва опинилися волею Бога поза межами раю.

 

Обабіч центральної дороги відходили вузенькі вулички, ніби потічки великої ріки, де й будинки, чимдалі від центру, стояли скромні, а ще далі вже геть миршаві. На одній з таких вуличок-потічків стояла хата, типово селянська на дві половини через сіни.

 

Хлопці з училища залюбки позирали на Оксану. Звісно, ніхто не насмілився підійти до неї і, як кажуть, просто з моста відкритись їй з своїми почуттями. Мабуть, їх не було… А Оксана? Усміхаючись, проходила мимо. Хто зна, що там, усередині її молодого серця, творилося. Мабуть, се була таємниця, знати яку нікому не дозволено. А на людях – нічого, бо ніхто не зміг сказати, чи вона вільна, як птиця, чи, може… Хоча в селищі одне про одного знали все, здавалося, не існувало таємниць.

 

Втім, Оксані було не до того, хто і що базікає,  бо часи такі небезпечні, тривожні, повні вогню і болю.

 

Майже щодня привозили побитих хлопців, роздягнутих догола, клали їх по той бік дороги на спеціяльно розчищеному навпроти відомої державної установи майданчику. Сюди зганяли людей для «опознанія»…

 

Щодня тут Оксана проходила. Гляділа з дороги, і тремтіння пронизувало всю постать. Бо зразу ж перед її очима поставав Андрій, сусід у межу з батьківською садибою. Так і заходила в училище.

 

ІІ.

З дитинства вони разом. Якось Андрій ще в школі, здається, в дев’ятому класі (Оксана в сьомому), торкнувшись її руки, промовив тихо, а їй здавалось, що весь світ почув його слова:

– Я тебе кохаю.

 

Сказав і зразу ж відійшов.

 

Оксана ніби вросла в землю. Учні галасували на перерві, ганяли на подвір’ї, була сонячна погода, і дівчина, піднявши голову вгору, ніби вперше побачила бездонну блакить без найменшої хмаринки.

 

У вісімнадцять Андрій закінчив школу. Все сталося несподівано навіть для Оксани: Андрій перейшов у підпілля. Тому й вже не так часто, як раніше, вони могли зустрічатись. Побачення завжди для Оксани було святом: серце наче співало, навіть захмарене небо здавалося бездонною блакиттю. Але кожна мить її життя була ніби на лезі бритви: все, абсолютно все могло обірватися, як величезна маса землі, каміння, піску з високої гори провалюється униз, засипаючи на своєму шляху деревину, буйні трави чи навіть необережну людську худобу, що паслася на зелених окраїнах селища.

 

Одного пізнього вечора непомітно для чужих очей Андрій з двома товаришами зайшли до Оксани. У невеликій кімнаті з вікнами, щільно завішаними килимками, точилися веселі жарти, але дівчина сумовито гляділа на хлопців. Іноді вона передавала їм медикаменти, обгортки стерильної вати. Ні Андрій, ні його товариші не запитували, як їй вдається все те добро роздобути. Оксана усміхалася, кажучи:

- Все таки, я майбутня медичка…

- Та ще трохи… треба повчитись… – Андрій не зводив закоханих очей з Оксани. – Дай, Боже, дожити…

 

Знову, ніби вдарило струмом, тремтіння пройняло все тіло Оксани. Вона мовчала, а сум не сходив з її очей.

- Оксанко, – якось особливо ніжно звучали Андрієві слова, а проникливий погляд обіймав її незвичайним теплом, – подаруй мені своє фото. В криївці я глядітиму на нього і говоритиму ніби з тобою, як ось зараз… Добре?

 

Дівчина мовчки підійшла до етажерки, де рядами на поличках стояли книжки, перегортала сторінки і нарешті витягла фото. Вона не дивилася на нього, а просто протягла його Андрієві, кажучи:

– Ми ніби обмінялися рушниками. Ми – наречені, але не можемо стати перед престолом і присягнути, бо… – Її голос задрижав і обірвався. Великі карі очі вкрилися вологою, яка, проте, не скотилася солоно-гіркими краплями поблідлим у цю мить обличчям. Дивилася на Андрія, не ховала своїх очей. Замовкла на хвилину, а хлопці нерухомо, ніби зачаровані невідомою силою, сиділи і пильно вдивлялися в дівчину. І вона знову заговорила: – Ми живемо в дуже небезпечний час, не відкриваю істини. І, може, вижити… не найважливіше… Для нас – правда, хлопці? – життя тільки починається.

– То правда! – усі в один голос.

– «Лиш боротись – значить жить»; я давно засвоїла цю абетку…

– Егеж, ще в школі, – Андрій твердо, – Але наша вчителька говорила нам про поезію – різні там метафори, порівняння, але чомусь обходила, ніби заборонене, сенс цього вірша.

– Може, їй наказали саме так робити? – включився в розмову Клим. (Оксана знала його з тим ім’ям, напевно, псевдо). – Це ж універсальна формула – розумій в усіх випадках, відповідно до твоїх можливостей.

- Неможливе стає можливим. – Ніби про щось своє, каже Оксана. – Цю вчительку недавно посадили… Напевно, донос…

 

Клим: – В доносах нема дефіциту…

Андрій: – Вірю, що колись буде…

– Блаженні ті, що вірують, – нарешті третій одізвався. Оксана знайома з Максимом через Андрія. Це була нерозлучна трійця. Подумки говорила: «Три царі з Вифлиєму».

 

Гуторили ще і ще. Не зчулися, як пішло за північ. На прощання Андрій каже:

– Звичайно, невідомого багато, воно чигає на нас, як смертельний вирок… Таке життя, як пише Франко. Звісно, все… може бути… Оксанко, кожного разу кажу тобі: «Прощай, кохана…»

 

Через день трьох, роздягнутих догола, поклали для «опознанія».

 

ІІІ.

Оксана закрилася в своїй кімнатці і плакала. Але потрібно йти в училище. Ніхто не посміє здогадатися, що з нею діється. Нерадо зібралася. Пішла.

 

Батьки мовчки виходили на подвір’я. Снували по ньому, як тіні. Нічого не говорили, лише дивилися одне на одного, а в очах стояла тривога. Вона висіла в літньому повітрі, вчувалася у віддаленому гаморі містечка, в далеких людських голосах, у гавкотні собак по дворах, наліплених у бічних вуличках-потічках, якими плило зриме дійство окупанта з його сваволею і насильством.

 

Під полудне зганяли посполитих громадян містечка до майданчика, школярів середньої школи від першого до десятого класів з обов’язковою присутністю всього педагогічного колективу. Оксана стояла в товпі і вологими очима вздріла батьків Андрія. Вони задерев’яніло гляділи на мертвого сина. Жодна зморшка не затремтіла на обличчі, натруджені руки не видавали горя, звісившись униз, ніби раптово омертвілі, лише стиснуті кулаки видавали стан монолітного людського зборища, зігнаного сюди проти власної волі.

 

Емґебисти розсіялись поміж людьми, тайняки, перевдягнуті в цивільне, пантрували за мімікою облич, за жестами рук, наставляли вуха, щоб хоч щось почути від мовчазної юрби, яка ніби води в рот набрала і не гляділа в очі сексотам, аби себе не видати…

 

Здавалося, ось-ось прорветься розпачливе ридання, і мати кинеться на груди синові і заголосить: «Синочку мій ріднесенький, та на кого ти мене покидаєш, нещасну? Та змилуйся, Мати Божа, над нами, заступи нас від кривавих вороженьків, аби їх дороги терном позаростали, аби вони поламали ноги, до нас йдучи… Най їх поб’є Сила Небесна, нехай спалить грімниця до останнього тла-попелу, аби вони не плюндрували нашої святої землиці!..»

 

Ні, стояла могильна тиша. Люди зір спрямували на убієнних, і мовчки  дехто, лише ворушачи губами, молився за душі праведні і за батька-матір у чорній одвічній скорботі…

 

Оксана не одривала очей від свого коханого, насилу стримувала сльози, а клубок, м’який і небезпечний, стояв у горлі і кожної тривожної миті готов вибухнути розпачливим плачем. Вона ледве стояла на омертвілих ногах, які, коли довше триватиме «опознаніє», не втримають її зомлілого тіла, і воно повалиться на землю, як земельний обвал, що задавить її тут, на місці злочину…

 

Три царі віфлеємські, принісши звістку, уникнули хитрощів царя Ірода, а його мста може сягнути її, винну лише в тому, що вона кохала… що така є і ніколи, до останнього свого віддиху, не зміниться…

 

«Хватіт опознанія! Нємєдля расходісь, бендєровская сволоч! Сукі націоналістіческіє!!! » Ще щось кричало і бісилось у безсилій люті.

 

Затія виявилась, як і завжди, даремною.

 

На третій день після цієї події померла Андрієва мати.

 

***

І тільки тепер, вернувшись додому, Оксана згадала фото. При цій згадці вона вся раптово отерпла: чому ж вони досі не прийшли за нею? Вона не мала відповіді, але питання стояло перед нею так само, як коханий, коли він просив її подарувати фото. Він усміхався, вичікував, коли вона нарешті знайде між книжками таке жадане для нього фото, а вона тоді й в гадці не мала, що з цієї хвилинної миті покотиться на неї вал страху і вичікування…

 

Не прийшли. Не взяли її.

 

А завтра треба йти в училище. Якщо не прийде, впаде підозріння на її зв’язок з мертвим Андрієм.

 

Ні, якщо її досі не взяли, то, мабуть, вичікують, таємно стежать за нею, прослідковують кожний крок, щоб таким способом виявити її зв’язки з іншими підпільниками…

 

Мабуть, так воно і є! Оксана мусить вдавати, ніби нічого не сталося, її життя таке ж, як і всіх інших подруг, вона заклопотана навчанням, вона переживає, аби отримати добрі оцінки, вона старанно вчиться, вона відмінниця, вона зразкова, вона одна з найкращих…

 

Проте се нічого не значить!

 

Але вони не такі дурні, як вона собі гадає: вони вичікують, як той лев, який зненацька кинеться на неї і розчавить, роздере її на шматки… Вони кинуть її в темницю, вимагатимуть від неї все, що вона знає про Андрія та його товаришів по зброї.

 

Якщо то станеться, то вона скаже, що нічого не може говорити, бо… кохає Андрія.

 

За таке зухвальство вони катуватимуть її, бо вона знає, що діється там, за глухими стінами. Вона чула від Андрія про ті жахи, які творилися ще тоді, коли почалася війна між Сталіним та Гітлером. Це ж зовсім недавно… Вони не змінилися нині ні на йоту! Навпаки, ще гірші! Бо навіщо годинами тримати людей над трупами, щоб котресь видало себе плачем?... Та ніхто ніколи й слова не скаже – плакатимуть дома, потайки молитимуться за убієнних, вмиратимуть за них, як померла Андрієва мама. Втратила одинака, то й навіщо жити?

 

Ніч спливала, як марево. Оксана очей не стулила. То плакала, то знову поринала в роздуми, як у чорну воду без просвітку найменшого світла.

 

Почало сіріти. В кутках кімнати ще вовтузилася чорна вовна темряви, але світло все більше і ширше розмотувало чорні клубки, вступало сміливо між стіни, ніби розсувало світ, який вночі звузився до одного печального місця, де лежала дівчина.

 

Оксана рвучко піднялася. Швидко почала одягатися. Вбрала чорну, вишиту червоним сорочку, одягла ткану спідничку, підперезалася широкою крайкою, що обняла струнку постать, як нев’януча вервечка з нанизаними пацьорками бурштину. На голову, заквітчану широкою русою косою, як вінком, надягла чорну, як ніч, хустину.

 

Оксана потиху, щоб не збудити батьків, причинила двері і, вступивши в огородець на стежечку між навислими срібними росами на китицях матіолі, паничиків та інших буйних квітів, підійшла до грядочки з рожами. Вона мить окинула оком усю грядочку, їй кинулася в очі пишна, велика, наче щедрий келих, троянда. Вона підійшла до неї і швидким рухом, але обережно, щоб не пошкодити квітки, внизу зламала пагінець і швидко вийшла з огородця.

 

Не оглядаючись, вона вийшла на дорогу і легкими, як вітерець, кроками попрямувала до майданчика.

 

Підійшовши, вона, знову не оглядаючись, тихо ступила пару кроків до Андрія, низько вклонилася і поклала  йому на груди палаючу, як свіжа рана, троянду.

 

Оксана ще раз низько поклонилася і, не оглядаючись, миттю відійшла від майданчика.

 

ІV.

Оксана простувала вперед у протилежний бік дому. Вона поспішала, серце  прискорено билося, готове вирватись із тісної клітки грудей і сповістити всьому світові, що кохає.

 

При першій боковій вузесенькій вуличці, як потічок, Оксана промайнула між хатками в густих садках, з цього ж потічка вона пропливла знову ж у бокову, ще вужчу – і тільки тоді зупинилася, прислухаючись до досвітньої тиші. Вона швидко дихала, серце гупало молотом, але вона пильно вдивлялася навколо і ловила найменший шерхіт.

 

Досвітня тиша дихала ще сном. Але на чистому блакитному небі білі хмаринки вітали сонце своїми рожевими тендітними крильцями. Сонце збороло тьму ночі.

 

13-20 липня 2011