Облава. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 18 жовт. 2017 р., 06:37 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лист. 2017 р., 08:18 ]

Осінню світає пізно, та й видно стається нескоро. Василько, ще за темна прокинувшись зі сну, глянув на вікно. Густа сірятина, як домоткане полотно, викачане в попелі, закривало вікно. І все ж, він уже не стулив повік, бо почув голос мами з кухоньки, що прилягала до кімнати. Він спустив ноги з ліжка, позіхнувши, і босоніж підійшов до дверей, тихо натиснувши на клямку. В кухоньці не світилося, але відсвіт вогню під блятом і з-за напіввідкритих дверцят розсівав веселі зблиски по стінах, розкидав мерехтливі червоно-жовті метелики по стінах, на мамині руки, що рухалися на столику, де зазвичай мама готувала сніданок чи обід.

 

– Синочку, ти чому не спиш? Ще рано.

– Я почув твій голос, – Василько притулився до мами. – Щось сталася?

– То я говорила з татом. Він пішов годувати козу… – Мама зробила паузу і далі мовила таким голосом, що Василько почув мамин неспокій. – Та знов облава. Повно москальні в селі!

– Може, хлопці сховалися, – Василько тривожно і непевно, бо хто зна…

 

Мама мовчала.

 

Василько відійшов і заліз під ковдру. Але сон вже не брався. Нині неділя, до школи не треба. І коли вже стало ясніше, він зліз із ліжка, підійшов до вікна і злегка відкрив половинку. Він обережно висунув голову і глянув вліво: на цьому боці, за малою річечкою піднімалися пагорби. Його зір зупинився на пагорбах і ніби закаменів... Там, нагорі, тягся довгий ряд облавників у сірих бушлатах.

 

Сірість ранку змінювалася на трохи світлішу картинку, ніби навішану на весь простір, який обнімали очі Василька. Облавники рухалися, і шнурок не переривався. «Ого!» – вигукнув малий. – Та їх тут як навалило…

 

Він зачинив вікно. І принишк. Йому здалося, що незабаром вони влізуть в хату за хлопцями. Він добре пам’ятає, як одного вечора прийшли до тата. Їм і каже тато, бо добре пам’ятав, що їм говорив і що вони казали.

– Хлопці, ви пориваєтесь з мотикою на сонце, ви всі загинете!

 

Малий сидів принишклий в кутику кімнати і уважно, як тільки міг, слухав. Він почув відповідь.

– Так, – сказав Дорко, – справді загинемо… Але най світ знає, чого ми хочемо. – замовк. Але через якусь мить продовжив. Малому здалося, що його голос задзвенів, ніби молоток ударив у дзвін. – Най світ знає, чого ми хочемо. – І знову пауза. Василькові здалося, що Дорко набирає повні груди повітря, бо коли почув Доркову мову, то йому здавалося, що то говорить не людина, а якась незвичайна сила, котрої він ще ніколи не бачив і не чув. – Ми хочемо незалежної соборної України. Най усі-усі люди знають!

 

Василько колись питав тата, що значить слово «соборна», коли Дорко вимовив це слово, то Василько не зрозумів. Він глянув на нічних гостей, татових учнів, дивився на них так, ніби хотів запам’ятати їх на все життя. Запам’ятати, як вони сиділи за столом, в чому були одягнуті, як відсвіт нафтової лямпи клався на їхні обличчя, молоді, але суворі. Бачив, як їхні руки лежали на столі і часто стискувалися в п’ястук. Потім розправлялися, ніби птаха розпускала крила, аби злетіти, потім знову стискувалися в грізний кулак.

 

Бесіди тривали довго, але Василькові здавалися дуже короткими. Видно, так час швидко біг, і за ним хлопчина не встигав його наздоганяти. А потім, видно, малий задрімав, бо коли відкрив очі, то в кімнаті вже не було нічних гостей, і батьки вкладалися спати. Сонного малого тато відніс в кімнатку поруч і, роздягнувши з верхньої одежі, поклав у ліжко, тихо натягнувши ковдру йому до підборіддя.

 

На другий день, як малий знову підійшов до вікна і розхилив його, то побачив, що солдатня ще на подвір’ї, а на горбах видніли постаті в сіро-зеленому і здалеку здалися Василькові якимись нелюдськими постатями, бо всі вони непорушно бовваніли, як закаменілі піднятої на дибки зелено-чорної горбастої землі, під якою лежать трупи. Малого зморозила, він аж затрусився і поблід. Відрухово він зачинив вікно і сидів, очікуючи, коли пропасниця його покине. Йому здалося, що вже дуже довго сидить він біля вікна, і час ніби зупинився у найгірший момент його життя, коли трусить ним, як вітер вербою.

 

Нарешті дрижання припинилося. Здавалося, що він вискочив з холоднючої води, і тепер вільний, бо може рухатися. І коли він про це подумав, то зсунувся з підвіконня, став на підлогу і поволі пішов до кухоньки, звідки йшов апетитний запах. А він ще не снідав!

– О, як раз, синочку, готовий сніданок! – вигукнула мама, а він припав до неї, міцно притулившись, начебто знайшов правдивий захисток від усіх пропасниць світу і облав, які є і будуть.

 

Помивши руки і лице, прочитавши молитву «Отче наш» і «Богородице діво», а також молитву-прохання за здоров’я тата-мами і братчика, нарешті всівся за столом.

 

Василько ще не закінчив сніданку, коли раптово голосно бабахнуло десь там, на горбах. Рука з виделкою ніби повисла в повітрі, і тривожні великі сині очі гляділи на маму з німим запитанням, що без слів ніби кричало на весь світ, навіщо вони стріляють в людей?

 

Мама теж зупинилася посеред кухоньки, ніби спаралізована, але, опанувавшись не так від страху (його не було), а несподіванки, зразу ж підійшла до Василька. Він притулив голівку до мами і тихо спитав:

– Навіщо вони стріляють?

– Вони… вони гадають, що тільки кулями нас… нас заспокоять… І упокорять…

 

Малий тулився до мами, яка була його єдиним захистком від небезпеки пострілів, але й вона не була захищена. Малий, може, й не гадав про цю страшну правду, бо був малий, і тільки в безпеці мами міг бути тим, ким був насправді…

 

Василько знову підійшов до вікна, коли затихли вибухи, і дуже обережно відхилив вікно на вузьку вертикальну пройму, аби лише глянути і зразу ж зачинити. Він побачив ті ж нерухомі гнило зелені горбики-трупи, затягнуте сірим сукном небо, яке ніби зовсім опустилося над розстріляною землею; бракувало лише дощу, як сліз за убієнними, про які вже ось-ось почує малий. Він ще хотів раз глянути на горби і сіре небо, коли знову бабахнуло підряд кілька разів, і малий вмить зачинив вікно, закам’янівши біля нього і пильно, напружено і мимовільно вслухаючись у стрілянину, яка не вгавала, не обминала його.

 

Насилу він зсунувся з підвіконня і чим швидше відійшов у другу кімнатку, закрив голову подушкою, аби не чути пострілів. Але вони все одно ніби розривали подушку і знову і знову вдаряли в нього смертельним відлунням, ніби навмисне вертілися і клекотіли біля нього.

 

Незабаром малий відчув у кухоньці голос сусідської дівчини Орисі, старшої від нього, яка принесла якусь новину. Він потихо відхилив двері до кухоньки і незабаром дуже пожалів, бо почув останню Орисину фразу:

–… вбили Дорка, Іванка Притуляка і Миколу Тимченка…

 

Василько далі вже не почув слів Орисі – йому задзвеніло у вухах, світ заколисався, ніби зійшов із своєї орбіти і понісся в незнайомі дебри… Відтак усе замовкло, зробилося темним, і він повалився навзнак під кухоньчиними дверима. Мама почула, щось гепнуло за дверима, відхилила насилу їх і крикнула:

– Орисю, сюди, допоможи!

 

Хлопця поклали на ліжко. Дали холодної води. Він насилу відкрив очі і поривався встати, але мама просила полежати.

 

Через якийсь час він каже, питає – не питає:

 

– Навіщо вони… вбивають?

 

Дорослі дивилися на нього і сумно мовчали.

 

27 червня – 9 вересня 2017 р.