Новела про віднайдену тишу. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 7 трав. 2016 р., 11:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 черв. 2016 р., 10:50 ]

Золотиста тареля вже давно клонилася із зеніту в другий, західний схил. Візок, запряжений двома гнідими кониками, жваво котився білим каменистим гостинцем, який то піднімався на невеличкі горби, то опускався в неширокі долини. На возику сиділо троє сільських дівчат, одягнених святково, у вишиваних сорочках, у барвистих шалінових спідницях, в стані перехоплених широкими крайками.. Голови мали відкриті: дві русяві, третя чорнява, з довгою косою, що звивалася перевеслом по спині і спадала донизу, гублячись на сидінні.

– Ой, дівчата, – мовила чорнява, – нам ще лише щасливо проїхати Ігровицю, а там, далі, хутори і ліси…

– Твоя правда, Орисю. Але ти знаєш, як довго їхати тим селом…

– В Івачеві нам сказали – нема москалів! – Мовить чорнява і проникливо проглядає навколо. – Ще трішечки.

 

Ще один поворот і вже скоро вирине на горбі церква, справа – забіліє поверхова школа.

– Може, ми й за скоро виїхали… Слід було почекати до темна… – Втрутилася друга – русява.

– Може. Хтозна, як краще, Уляно. Вночі можемо наткнутися на облавників. Орися на то:

– Вантаж треба доставити. О, яка газета буде, дівчата!

– А ти чого мовчиш, Мартусю?

– Та гадаю, як мені до річки дібратися. Треба… помитися.

Орися:

– Ось зараз млин буде. Зійдеш. Але ми не будемо чекати. Домовляємось: коли все гаразд, ти нас чекатимеш на Джерелах. Знаєш, де то є? Туди доберешся стежками поза річкою.

 

Марта кивнула головою.

– Ну, то біжи. Та не довго барися біля млина – хтозна, як там...

 

Коники поволеньки піднімалися вгору, і раптом дівчата скам’яніли: на пагорбі стояла група бушлатників, вистроєна в шеренґу.

 

Коники продовжували ступати дорогою.

Назустріч вийшов солдатик. Схопив за уздечку коника.

– А красниє дєвушкі! Откуда то ви, такіє нарядниє і мілиє?

– Та з хрестинів… – Орися защебетала.

– А каво крестілі, єслі нє секрет?

– Та гарненького хлопчика.

– А как ево назвалі?

– Та Миколкою? Правда гарно?

– Да, да, очень. Жаль, што нас там нє било.

 

Уляна в цю мить сиділа як спаралізована, але думка билася, як птах. „Якщо та причепа підійде впритул до воза і спробує пошнирити в соломі, то Орися мусить вдарити по конях. Може, ще до першої автоматної черги витягну ґранату з-під сидіння і встигну кинути її в шеренгу бушлатів… Якщо це вдасться, а Орися вдарить по конях, і бушлати ще не оговтаються після вибуху ґранати, то я витягну з соломи дігтяря і скошу їх одною чергою… Як зараз пригодилася б Марта!”

 

Солдатик не відпускає уздечки. Пронизує поглядом дівчат, солому, накидану за сидінням, уже готов розгортати...

 

Час ніби застиг. Ніби зупинився перед порогом між життям і смертю.

 

Уляна знову: „Солдатик не рухається. Але очі його недобрі. Орися задовго заграє з ним. Видно, хоче затягнути час, аби я щось таки зробила… Господи, рятуй нас! Що я можу одна зробити? Я боюся поворухнутися, бо всі вони вперли в нас свої очиська і тільки чигають, щоб ми зробили щось підозріле”.

 

Підходить старший. Молодий лейтенантик. Суворо каже солдатові:

– Атпусті!

 

Він на ходу розмірковує: „Ґад єво знаєт, с чєм ані? Навєрно, лімонкі под руками. Ми даже нє успєєм паднять автомати… Хрєн с німі! Зачєм мнє ето кровавоє дєло? Да, здєсь будєт …”

 

Уляна дивиться, а думка стрибає, як сполоханий кінь: „ Якщо він зараз підійде до нас і накаже злазити з воза… Що значить „атпусті”? То все недобре!”

 

Солдат відпускає уздечку і виструнчується.

 

Начальник підходить до дівчат. І раптом тихо, але з таким жорстоким притиском, що аж кров у жилах стигне, наказує:

– Пачєму стоїтє? Дури, січас умативайтє! Уже!! Нємєдля!!!

 

„Господи!” – майже вголос скрикнула Уляна, але ніхто не почув, бо Орися в цей же таки уламок секунди цьвохнула батогом, і візок понісся як скажений, тільки закурило.

 

Домчавши до Джерел, коні зупинилися.

 

І тільки тепер Орися та Уляна оговтались. Як то сталося? Чому?

 

Ніби вийшли з гарячої, спопеляючої печі на холод. Одну і другу пробирав мороз. Вони тремтіли, як листя берези у вітряну годину. Дивилися одна на одну і з тремтінням вслухалися в голоси. Ловили їх, як повітря.

 

У селі тиша. Не чути собак. Час од часу зареве худоба. Десь дзенькнуло відро об цямриння. Орися підняла руку насторожено – мовляв, слухай. Будь уважна. Звісно, звук мав значення, як рух сонця своєю орбітою.

 

Смеркало довго, затяжно, не поспішаючи.

 

І так само довго, здавалося, немає Марти. Вона вже має бути тут! В Глибоку Долину від’їдуть без неї.

 

Орися вже готова їхати: очікування смерті подібне.

 

Нарешті з півтемряви виринула Марта, її обличчя світилося незвичайною білизною. Вона мовчала. Насилу влізла в візок, і коні галопом помчали.

 

Гналися возиком, як на пожежу. Опинившись далеко на безлюдді, зупинилися.

 

Коні похрапували після швидкої їзди. Небо вкрилося мерехтливими вогнями. Десь тихо то один, то другий, то третій озвалися цвіркуни. Поле не спало. Нічний вітряний легіт ворушив світлами і виколисував пісню цвіркунів.

 

Дівчата сиділи мовчки, і кожна думала свою думу.

 

Орися: „Як же так сталося, що нас не попередили? Що могло статися з ними – важко навіть казати! Господи, дякувати Тобі буду до кінця свого життя” А ще за якусь хвилю подумала про лейтенанта. Звідкіль він? Хто він? І ця думка-питання не покидала її.

 

Уляна: „В той час ми вже могли мертвими лежати отам, на пагорбі. Або покалічені і ув’язнені…”

 

Марта мовила тихо: „Дівчата, коли почула на пагорбі галас, хотіла застрілитись”.

 

Тихо мерехтіли вгорі жовті світла. Поле кругом чорніло велетенським півколом, за ним десь далеко, над обрієм, ледь проглядалось чорне пасмо ліса.

 

„Боже, яка краса!” – півшепотом, як молитву, промовила Уляна.

 

І тільки тепер на всіх налягла неймовірна тиша. Дівчата вже не чули цвіркунів, не бачили мерехтіння небесних світил, а слухали тишу, яка заходила в їхні душі, як сокровенне, вічне і до болю рідне, мов земля, сонце, нічні цвіркуни.

 13 січня 2007.

 

Примітка: Новелістичний диптих із збірки «У просторі розп’яття» (2008).