«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис,

число 7, 2010-2011. стор. 80.

 

Невдала зрада

Удосвіта нагрянув цілий взвод.

Принюхувались скрізь, немов шакали.

Проштрикали дротами весь город,

Та не знайшли того, чого шукали.

 

Була криївка у самім кутку.

Команду подали. І через хвильку

З'явився той, хто зрадив. У... мішку.

Крізь прорізи блищали очі тільки.

 

Не піддавався довго люк йому.

Та все ж підважив. В темінь залунало:

«Бандіти! Вихаді па аднаму!»

З криївки ані звуку. Тихо стало.

 

«Сдавайтесь! Вам живимі нє уйті.

Пака ми па-харошему вас просім.

Всех пащадім. Считаю да пяті.

Патом – каюк, патом гранату бросім».

 

Прислухались. Ні звуку звідтіля.

Перечекали ще якусь хвилину,

А потім задудніла враз земля –

У люк прицільно дві гранати кинули.

 

Звелись на ноги всі чекісти враз.

Кільцем до люка ближче присувались.

«Влезай туда!» – дав лейтенант наказ.

І зрадника нарешті розв'язали.

 

Спітнів увесь від лоба до колін.

Надибилось на голові волосся.

Драбина зламана. А лізти мусить він.

Стрибати небораці довелося.

 

«Ну, что там?» – посіпака запитав.

Лице гидке мав, наче у бульдога.

Тремтячим голосом підляк пролепетав:

«Паночку, тут нема... нема нікого».

 

Дісталось попід ребра стусанів

Від підлої, розлюченої раті.

Та лейтенант той самосуд спинив:

«Єщо он будет нужен. Может, хватіт?!»