«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис, число 7, 2010-2011. стор. 80.
Невдала зрада Удосвіта нагрянув цілий взвод. Принюхувались скрізь, немов шакали. Проштрикали дротами весь город, Та не знайшли того, чого шукали.
Була криївка у самім кутку. Команду подали. І через хвильку З'явився той, хто зрадив. У... мішку. Крізь прорізи блищали очі тільки.
Не піддавався довго люк йому. Та все ж підважив. В темінь залунало: «Бандіти! Вихаді па аднаму!» З криївки ані звуку. Тихо стало.
«Сдавайтесь! Вам живимі нє уйті. Пака ми па-харошему вас просім. Всех пащадім. Считаю да пяті. Патом – каюк, патом гранату бросім».
Прислухались. Ні звуку звідтіля. Перечекали ще якусь хвилину, А потім задудніла враз земля – У люк прицільно дві гранати кинули.
Звелись на ноги всі чекісти враз. Кільцем до люка ближче присувались. «Влезай туда!» – дав лейтенант наказ. І зрадника нарешті розв'язали.
Спітнів увесь від лоба до колін. Надибилось на голові волосся. Драбина зламана. А лізти мусить він. Стрибати небораці довелося.
«Ну, что там?» – посіпака запитав. Лице гидке мав, наче у бульдога. Тремтячим голосом підляк пролепетав: «Паночку, тут нема... нема нікого».
Дісталось попід ребра стусанів Від підлої, розлюченої раті. Та лейтенант той самосуд спинив: «Єщо он будет нужен. Может, хватіт?!» |
Рубрики > Поетична сторінка >