Пам’яті Стефанії Проць

 

Вона була станичною. Щодня

Ішли на ризик мужні ті дівчата.

Товклася скрізь червона солдатня.

Тривожні будні. І тривожні свята.

 

Не тиждень – два, а місяці й роки

В непевності постійній і напрузі.

Були не раз в селі більшовики,

А на горищі чи у клуні – друзі.

 

І нерви – як у лука тятива.

І треба мати мужність і відвагу,

І на нещирі спромогтись слова,

Щоб відвернути посіпак увагу.

 

Потрібні хлопцям бойовим харчі –

Станична мусить про усе подбати.

Не зробиш цього вдень, а уночі.

І не у кожну завітаєш хату.

 

Не кожен патріотом народивсь.

Є боягузи, є продажні хруні.

О горе! Ворог зізнання добивсь

У тої боягузки, плакси-нюні.

 

Було то, як у ясну днину грім.

Через ту нюню – у район забрали.

«Вони відпустять нас, признайся їм» –

До підлості плаксива та схиляла.

 

Лежала збита між холодних стін.

Щодня на допити, на муки, на тортури.

Як катували, знає Бог один

І ті, обляпані святою кров'ю, мури.

 

Пройшла жах допитів тоді за двох, за трьох.

Про час той згадувати тяжко й говорити.

Та дав їй силу всемогутній Бог

Все пережити і сім'ю створити.

 

І в майві прапорів діждатись свят,

Як нагороду за минуле лихо.

...До Бога відійшла в вісімдесят.

Спокійно й тихо.