Пам’яті Стефанії Проць
Вона була станичною. Щодня Ішли на ризик мужні ті дівчата. Товклася скрізь червона солдатня. Тривожні будні. І тривожні свята.
Не тиждень – два, а місяці й роки В непевності постійній і напрузі. Були не раз в селі більшовики, А на горищі чи у клуні – друзі.
І нерви – як у лука тятива. І треба мати мужність і відвагу, І на нещирі спромогтись слова, Щоб відвернути посіпак увагу.
Потрібні хлопцям бойовим харчі – Станична мусить про усе подбати. Не зробиш цього вдень, а уночі. І не у кожну завітаєш хату.
Не кожен патріотом народивсь. Є боягузи, є продажні хруні. О горе! Ворог зізнання добивсь У тої боягузки, плакси-нюні.
Було то, як у ясну днину грім. Через ту нюню – у район забрали. «Вони відпустять нас, признайся їм» – До підлості плаксива та схиляла.
Лежала збита між холодних стін. Щодня на допити, на муки, на тортури. Як катували, знає Бог один І ті, обляпані святою кров'ю, мури.
Пройшла жах допитів тоді за двох, за трьох. Про час той згадувати тяжко й говорити. Та дав їй силу всемогутній Бог Все пережити і сім'ю створити.
І в майві прапорів діждатись свят, Як нагороду за минуле лихо. ...До Бога відійшла в вісімдесят. Спокійно й тихо.
|
Рубрики > Поетична сторінка >