Ненависть. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 20 жовт. 2017 р., 08:06 Степан Гринчишин   [ оновлено 20 жовт. 2017 р., 08:06 ]

Осінню майже з полудня починається надвечір`я, яке швидко клониться до вечора. В дворах подільського села, що носило назву Долинське, хтось ще до смерку порався біля худоби, хтось тягнув воду в себе на подвір`ї, деренчав ланцюг, коли розкручувався вниз, поки ведро дзвінко не вдаряло об кам`яну цямрину, а потім з дзвінкими краплями, що падали вниз на плесо води, піднімалося вгору; ще десь вдалині ревіла худоба. Та час, видно, таки поспішав, ніби хотів, дійшовши до кінця, а кінця не було видно, – зупинитись хоча б на якусь мить – тоді вже нічого не було б, бо нема часу, нема пори смеркання, не чути ревіння худоби… Ніби й села немає…

 

А село лежало в долині над річкою (може, й звідси його назва) зі східного боку, а з протилежного дорога, вибігши із села, тягнулася, як викручена змія, кілометрів з три, коли заходила в район. А там всіляке начальство, міліція, повно бушлатників – словом, центр з різними потрібними установами.

 

Одна – найважливіша, бо її начальник мав під своєю орудою десь з п`ятсот багнетів. Час такий, що треба побільше (ніколи не забагато) живої сили, озброєної до зубів.

 

Але того вечора начальник явно нервував, навіть накричав на свого заступника. Що там зайшло між ними, невідомо. Сварка тривала коротко, але видно, начальник настояв на своєму. Правдоподібно, його заступник був проти, щоб під ніч пертися в Долинське на сплановану заздалегідь операцію. Ніч має своє право, відмінне від денного. Бо такий час.

 

Начальник зібрав сотню бушлатників, наказав заступникові під`їхати вантажівкою, коли зовсім смеркне, під село, за півкілометра чи навіть менше від нього зупинитися і маршем тихо зайняти позиції на самому краю Долинського. Важливо не подати ні слова, ні звуку, так щоб мєстниє навіть не здогадалися про їхню присутність.

 

Сам начальник підібрав двадцятеро вірних псів, наказав їм переодягнутися в стару, що зосталася після війни, німецьку форму, на голови надягнути, заздалегідь наготовлені, мазепинки, начепити на них тризуби. Потім сказав твердим, сердитим голосом:

– С етава момента ви уже нє совєтскіє солдати, а бандьеровци. Разгаварівать только на хахлацком. Ви мєня слишітє? Ні єдінава слова па-рускі! Помнітє, от вас завісіт успєх операції!

 

Далі все йшло, як по маслу. Вантажівка просмерділа недалеко перших долинських дворів. Собаки мовчали – вельми задоволений начальник лише кривив писок з усміху, та якось ніхто з гурту бушлатників не бачив, бо, правду кажучи, всі нервували, щоб не потрапити під несподівану засідку.

 

Тим разом пронесло! Група заступника начальника, розсипавшись, залягла при дорозі, в кущах, що кублилися аж до річки.

 

Начальник з перебранцями тихо заходив у село. Дивно, навіть собака не дзявкнула.

 

Перше обійстя зазделегідь обрано: родина складалася з чоловіка, голови сім`ї, жінки, двоє малих – одне ще в колисці, а друге – років з три. Найстарший син Влодко перебував в армії на службі і незабаром мав вернутися додому. Власне, допризовник став зручним аргументом начальника, переодягнутого на сотника-упіста. Перебранці мовчали, здавалося, були заодно з начальником, але в чужу душу, якщо вона є, не заглянеш. Зараз мало початися дійство, що про нього господареві навіть не снилося, що таке може статися.

 

Начальник увійшов у двір, за ним тихо вступили перебранці. Кількоро він розставив біля хати і на подвір`ї, аби стежили. На випадок, коли б хтось із сільських намагався зайти на подвір`я, слід затримати і не відпускати до кінця операції.

 

На стук у вікно, що вже темніло сліпими шибками, ізсередини виглянуло чоловіче обличчя. «Слава Україні!» – півголосолм проказав перебранець, явно чекаючи відповідь. Проте її не почув. Зате біля дверей з тихим стуком зіскочив засув, і на порозі став господар.

 

«Героям слава!» – урочисто відповів, тим самим визнавши нічних гостей за своїх.

 

Сміливіше підступив перебранець і за господарем увійшов у сіни разом з кількома перебранцями.

– Прошу, заходьте! – спокійний, статечний господар, справді, виявив свою гостинність.

 

Непрошені гості ввалилися в кімнату. В колисці лежало немовля і спало солодким сном. Старшенький лежав біля матері, яка щойно піднялася з ліжка.

– Марино, мабуть, приготуй дещо… – господар зробив паузу, дивлячись на виструнченого командира. Може, він щось скаже?

– Ви, пане ґаздо, не турбуйтесь. Ми… хотіли б… вияснити… – перебранець зам`явся, затягував, не говорив наразі мети свого прибуття. Але бистрим оком оглядав кімнатину…

 

Господар дивним чином відчув цю невизначеність, затягування, думка мелькнула з певним сумнівом: що насправді їм треба?  

 

І раптом ударив грім!

 

– Ваш синок служить совєтам? – Випалив питання командир. Господар явно розгублений. Він промимрив:

– Так. А що я мав робити, коли двоє малих дітей? А ті, з району, мало не щодня пальцем на мене показували і верещали, називаючи мене «бандпасобніком»… Та й в отой  калхоз затягують… Життя нема!!

– Так то так! – у відповідь непрошений гість. – Але ми сходимо кров`ю в боротьбі з окупантом, нам потрібні нові сили, а ваш синочок вислужується…

 

Господар мовчав. Очі в нього палахкотіли вогнем. Перебранцеві годі розібратися, чи той вогонь горить проти них, нічних гостей, чи проти тих, хто заганяє люд у нове ярмо…

 

*     *     *

Ще далеко до світання нічні гості залишили домівку без галасу і, як злодії, шнурком поплелися на край села. Там їх очікувала численна застава, а неподалік вантажівка, готова, загурчавши, від’їхати в ніч.

 

Двері надвір навстіж відкриті, так само з хати – двері навстіж у сіни. В хаті біля порога лежало немовля з розчавленою голівкою, на одвірках довгі басамани крові, що стекла одвірками донизу.

 

Біля немовляти у всю довжину тіла лежав господар, з його голови на потилиці сочилася кров; він наразі не подавав ознак життя, настільки було нерухоме тіло. Права рука, простягнути на долівці, час од часу конвульсивно здригувала.

 

На ліжку біля старшенького лежала наознак господиня. Груди під закривавленою сорочкою то піднімалися, то опускалися, але жінка нічого не говорила, тільки постогнувала, а посиніле від ударів обличчя гляділо закритими очима на хату. Задрана сорочка вище колін відкрила побиті ноги і стегна з червоно-синіми скрізь плямами. Видно, удари сипалися на неї безперервно, мабуть, до того часу, поки вона зовсім не звалилася на ліжко.

 

Старшенький лежав біля матері і схлипував без голосу.

 

У той час вкінці села роздалася хаотична стрілянина. Перебранці якраз наближалися до застави, і саме звідтам роздалися постріли. Перебранці не ховалися – начальник зазделегідь, ще плануючи акцію, розіграв засідку на перебранців. Стріляли холостими, але перебранці на знали цього задуму, зверещали: «Нє стрєлять! Свої!!»

 

На мить постріли втихли – все було продумано, як у театрі.

 

Поволі, без поспіху, бушлатники залазили у вантажівку. І саме в цю мить затріщав несамовито дігтяр, хтозна, звідкіль він тут узявся. Товпа бушлатників разом з перебранцями кинулися від кузова убік, поближче і швидше заховатися в рові при дорозі, а дігтяр не вгавав.  До нього долучилися кілька калашників, спрямовуючи постріли на вантажівку і тіні бушлатників, що панічно відбігали від машини.

 

І як почалася раптово стрілянина, так і вмить затихла. З цього скористали бушлатники і вмить вкидалися в кузов, як мішки з картоплею,  аби якнайшвидше звідсіль дати навтьоки. «Бєрі раньонних!», – верещав начальник, бо, справді, прямо на дорозі лежало двоє бушлатників, не маючи сили піднятися на власних ногах. Як лантухи, вмить кинули їх у кузов, і машина з ревом вирвалася із засідки. І в цю мить знову вже навздогін зататакав дігтяр. Бушлатники, вкрай налякані, навіть не пробували відстрілюватися, і машина в диму і куряві шалено помчала в район.

 

Село не спало. Собаки скажено заводилися, а на подвір`ї статечного господаря надривно вила собака, вірний сторож, щоправда, мовчав, не подавав тривоги, коли заходили у двір перебранці. Добре, що хоч тепер очуняв.

 

На виття собаки сусід, звісно, вже давно не спав, виглянув на подвір`я, вийшов до хвіртки і таки попрямував до сусіда. Щось його тривожило. Йому не втямки причина. Але вже те, що собака безперервно вила, видно, щось таки тут негаразд… Сусід знав, що собака отак просто, без причини, не витиме…

 

Він ступив на подвір`я, глянув кругом, і його зір упав на двері, навстіж відкриті. Він поспішив туди. З  сіней він непевним кроком рушив у хату і раптово зупинився перед порогом, ніби громом поражений.

 

«Матінко Небесна! Що тут сталося?!» Він не міг вловити власну думку, що постала, як блискавиця: Хто то вчинив?

 

«Миколо! Ой, Миколо!» – він голосно закричав, і тоді господар ледве чутним голосом сказав: «По-мо-жи…» Сусід намагався підняти його з долівки, але той не міг стати на власні ноги, він всією вагою свого тіла звалився на сусіда, той ледве не впав, але якось дотяг його до бамбетля під вікном і спробував його туди покласти.

 

«Води» – ледве чутно прошепотів господар. Сусід кинувся до кухні, знайшов відро з водою, зачерпнув горнятом і підніс до вуст господаря. Той поволі, ледве ковтаючи, зробив пару ковтків.

 

Сусід підняв мертве немовля і, якось вагаючись, поклав його у колиску.

 

Відтак несміливо він підійшов до ліжка.

 

«Мариню… Мариню…, – він звертався до жінки неголосно, щоб очуняла, дала про себе знати. Вона застогнала і витиснула з себе пару слів, але він нічого не второпав, бо жінка ледве видавлювала з себе слова, які сипалися, як дрібні камінці, чутний був їхній стукіт, і сусід нічого більше не міг впіймати на слух.

 

Йому стало моторошно: ану ж, зараз знову увірвуться сюди кати, що вчинили оте жахіття, і він теж пропаде пропадом, як пропали його сусіди…

 

Старшенький скімлив тихо, закривши очі, його обличчя синіло в синцях.

 

Розгублено роздивлявся сусід по хаті, не знаючи, що далі чинити. Нарешті він згадав, що в селі є фельдшер. Каже господареві:

– Миколо, ти мене чуєш?

 

Побитий ледве кивнув головою.

– Я побіжу за фельдшером. Своїй Ганні скажу, най прийде сюди…

 

Він справді поспіхом вийшов з хати, а через подвір`я вже побіг. Збудив Ганну, а сам швидко пішов за лікарською допомогою.

 

Поволі продирався осінній ранок, коли зайшов фельдшер. Після оглядин він сказав господареві:

– Треба негайно викликати міліцію.

 

Господар байдуже кивнув головою.

 

Через кілька годин з`явився міліцейський бобик.

 

Начальство, влада – в особі голови сільради, слідчого з району – почали з клаптів уривчастих слів складати протокол злочину. Слово за словом і, нарешті,  назвали злочинців – бандьеровци. Правда, чомусь не згадали досвітню перестрілку на дорозі в район, ніхто не питався, що робив загін бушлатників біля села… Дехто з «мєстних» не спав і по сусідству бачив облавників. Отже, подія не стала таємницею, тим більше – стрілянина. Вже ранком язики тріпали, що облавники наткнулися на засаду нічних  хлопців…

 

*     *     *

Коли зранку з`явився опер, то півсела клекотіло різними слухами: то бушлатники вчинили розбій у Мельниченків, а інші – побоїще списували на нічних гостей. Долинське ніби поділилося на дві різні половини: одні кляли бушлатників, інші – дзявкотіли на нічних, щоправда, озираючись, хто слухає пащекування. Поправді, бракувало впевнености, бо хтозна достеменно, хто се вчинив…

 

Опер винюхував серед людей, а сексоти, як правило, не висовували свого носа і тишком-нишком доповідали начальству про цю трагічну ніч… Та й самі не вельми вірили непевним поголоскам… Опера влаштовувала невизначеність, неточність, наговорення на чесну родину. Точнісінько тобі брудна, каламутна вода, придатна хіба тільки для опера!..

 

Отож ніхто насправді в селі не знав точно, хто вчинив бандитський напад. Звісно, щоби щось сказати достовірне, треба було принаймні бачити своїми очима нічних звірів. Перестрілка теж до кінця не зрозуміла: якщо наткнулися нічні хлопці на бушлатників, то, значить, вночі були й бушлатники. А це відхилення від правила, бо ночами вони не наважувалися наїжджати на села. Адже вночі інша влада.

 

Люди знали, що в селі є сексоти. Але немає певности, щоб вказати точно – ось він! Опер не випадково шастав по селу, винюхував, вже до обіду він впевнився, що «мєстниє» не знають точно, хто вчинив убивство. Так і повисла в повітрі невідомість. Ця ситуація, природно, спрацювала на опера.

 

*     *     *

Через місяць-два повернувся зі служби в армії молодий Мельниченко. Побачивши свою родину, де найменшенький братчик загинув страшною смертю, він онімів. Після якогось часу перетворився на активіста, який всюди, де тільки міг і де його запрошували, кидав громи на «українських буржуазних націоналістів», на «бандформування», які чинять нелюдське зло, за що він їх називає бандитами. Він носив у своїй душі скажену лють, яка виливалася в його зустрічах не тільки з своїми односельцями, а й всієї околиці, куди його запрошувала влада в особі голови сільради і, звичайно, оперуповноваженого. Мельниченко став глашатаєм «народної влади», він завжди був напохваті властей, навіть його запрошували в область, де виступав на нараді голів сільських рад, на вчительській серпневій конференції, куди збиралися носії світла і знань з усієї области. Мельниченко став потужним рупором-глашатаєм найсправедливішої системи в світі – радянської влади, яка несе трудівниками краю щастя і добробут.

 

Звичайно, язики покрийому плескали про пропагандиста, може, й правду, а не тільки вигадки. Мовляв, він ніде не працює, його возять, як великого державного діяча, а грошики в нього не клюють кури, бо заробляє побрехеньками. «Направду, скажіть, добрі люди, за що воно живе: батьки вкалюють у тому нещасному колхозі, де за працю чортма грошей, не вкрадеш, не будеш мати. А синочок, як панисько, роз`їжджає по всій области, завжди виштрамований, випуцуваний, в чорних блискучих штиблетах – ну, чим не пан із нових панів?!»

 

А інший язичок додав: «Якщо належно помізкувати, то зробили напад перебранці, аби зогидити нічних хлопців». Далі дуже тихо, майже на вухо язичок надзвичайно довірливо шептав іншому, якому вірив: «Одна дівчина сказала моїй, що того не робили нічні хлопці. То москалі вчинили розправу. За то мало судити – стріляти треба! А оте гамно пащекує на них, не знаючи правди…».

 

А ще інший язичок резонно розмірковував: «А що тутки зробиш? Родина потерпіла від москалів, вже й дурнуватого синка не будеш карати. Може, випащекується й заспокоїться…»

 

Нічні не чіпали його. Бо ще, з дурного розуму, назве, хто його хотів навести на путь істини. А він знає лише одну, офіційну істину.

 

Якось батько сказав йому:

– Влодку, я не маю повної певности, хто вчинив над нами розправу. Знаю, що той упіст, дуже виштрамуваний, ніби зібрався до театру, говорив не нашою мовою, тобто нашою, але дуже вичищеною, так само, як говорить ота вчителька зі сходу, що й тебе вчила…  А ті, що були з ним, мовчали, як води в рот набрали… Ну, і ще одне: в ту ніч в засідці бушлатники край села. Загалом вони ніколи не з`являлися вночі. Була перестрілка, кажуть, що й поранені, яких підібрали в машину. Ми не знаємо, кого поранили з бушлатників…

 

Молодий синок дивився на батька, який вловив у його погляді якесь не то сум`яття, не то задуму… Потім прорік:

– Та все могло бути. Але ми не знаємо точно…

 

Пройшов час. Потім почалася в імперії перебудова. Розв`язалися язики, ніби спущена вода з відкритих шлюзів.

 

І тут ударив грім.

 

На адресу Мельниченка почтарка вручили лист із Саратовської области: на конверті позначена місцевість адресата і його прізвище – Соколов.

 

Батько відкрив листа і почав піголосно читати, але зразу після кількох вступних речень перейшов на німе читання.

 

Соколов пише, що він був учасником всіляких операцій МҐБ проти бандерівців. І про одну з них він мусить написати, бо не хоче брати гріха на душу.

 

Отож він, Соколов, свідчить, що він був у групі т.зв. «упістів», фактично перебранців, які вчинили жорстокий напад на родину Мельниченка. Керував операцією начальник районного МҐБ, переодягнутий на сотника УПА. Власне, саме він вчинив убивство немовляти, також нанісши жорстокі тілесні удари господареві і його дружині. Старшенького він, Соколов, захистив, бо не міг дивитися на це неподобство. 

 

Прочитавши листа, господар сів край стола і заплакав.

 

Коли прийшов Влодко, він мовчки подав йому листа. Уважно оглянувши конверт з адресою, марки і поштові штемпелі, син уважно почав читати письмове признання.

 

*     *     *

Після прочитання відсутнім поглядом він дивився у вікно, але насправді він нічого не бачив. Перед ним постала з опису сцена розправи. Сціпивши кулаки, він глядів у простір крізь вікно, а в його нутрі нуртувала ненависть, як велика бурхлива хвиля води, що, піднявшись вгору, раптово налетіла на нього, готова знести його з поверхні землі. Було таке відчуття, що ніби незвичайна сила витягла його із його ж власного тіла і пожбурила в безодню океану. Але він якимось чудом не тоне і повертається в світ білий, такий білий, що його аж засліпила білизна. Він не знає, як довго тривав цей стан, але коли він очуняв, то перша думка, яка пройняла його всього, ніби блискавиця, негайно йти до сільради і просити, благати голову, щоб той скликав громаду.

 

Владко схопив жужмом лист і вибіг з хати з твердим наміром реалізувати задумане.

 

Голова сільради не впирався, чого ж, сходку можна організувати, люди увечері повернуться з роботів, хтось таки прийде.

 

Голова наказав посильному піти між люди і об`явити сходку. «Якщо треба, – вставив Влодко, – вдарте у дзвони. Бо то дуже важливо!»

 

Але він не говорив голові, про що йдеться. Голова, знаючи запальну вдачу Мельниченка, не розпитував. Зрештою, він знав, що молодик є активний пропагандист. Тут сумнівів немає! Навіть подумав: може, з району йому сказали скликати людей. Зараз такий час неспокійний…

 

Під вечір до сільради підтягувалися люди – то поодинці, то невеликими гуртами, бесідуючи, поволі йшли до сільради. Дивно, але люду прийшло чимало, і голова вирішив перед будинком зібрати громаду, бо в невеликому залі люди не вміщалися.

 

Голова дав слово Мельниченкові.  

– Шановна громадо!. Дорогі мої краяни! – Він вдихнув повітря, ніби набираючи сил і відваги. – Насамперед я хочу вибачитися перед вами і особливо перед нашими нічними хлопцями…

 

Тут він помітив, що голова заворушився. Завертівся на одному місці, як веретено, ніби хотів перебити промовця. Але той не зважав на нього.

– Нині я викриваю брехню, яку я сповідував стільки втрачених років, коли повернувся з армії і служив бандитській зграї в особі нинішньої влади.

 

Люди загули. Але не перебивали.

– Нині я прочитав листа (він витяг з кишені і показав людям), в якому пише учасник нальоту на нашу родину, коли загинув мій найменший брат, а нальотчики були перебранці під упістів. – Влодко зробив паузу, потім грімко на повні груди проказав:

– Убивцею був перебраний під сотника УПА начальник районного МҐБ! Ось яка правда цієї імперії, яка мене обалванила на багато років.

 

Дорога громадо! Я прозрів. Закликаю усіх вас, хто, може, мав якісь надії на москалів, протверезіться! Станьте собою! Досить нами помітувати, як помелом! До суду, до справедливого суду убивць! Їм прощення не буде!!

 

Голова сільради отетеріло глядів на Мельниченка. І йойкав:

– Йой, що нам тепер буде?!

 

Громада нерадо розходилася. На дорозі стояли гурти селян і жваво обговорювали подію.

 

Село кипіло.

 

З району ніхто не наважувався приїхати. Той факт давав силу молодому Мельниченкові шукати убивцю. Він не був певен, що його знайде. Зайда, напевно, скриється, змінить своє прізвище, якщо ще досі не здох…

 

А скільки в усій імперії подібних убивць?

 

6-13 червня 2016 р.