Небесна таїна українського Свят-вечора

опубліковано 5 січ. 2018 р., 05:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 лют. 2018 р., 05:59 ]

 

Вітаю з Колядою, Різдвом і Новим роком

 

В атмосфері нинішнього неспокою ‑ воєнного стану в Україні, переймімося на хвилю роздумами про сутність нашого національного буття, долею нашого народу, його споконвічними мріями і звернімо свій духовний зір на незбагнену таїну нашого віковічного Святого Вечора, на благовісну різдвяну зірку, що споконвік приносить нам ту незбагнену таїну народження Господнього дитятка, долучаймося до того святого предківського дійства ‑ несімо рідну колядку під кожне українське віконце, і зберігаймо глибоко у серці всі наш рідні різдвяні традиції.

 

Нехай у нашу святкову світлицю загостять життєдайний колосистий сніп, пахуче сіно, а на столі прибраному традиційними святковими обрусами, розмістяться дванадцять різдвяних страв з символічною серед них берегинею української різдвяної традиції – кутею, а біля столу, зібравшись всією родиною, нехай підійметься до небесних висот щира українська молитва за долю кожної української родини, за здоров’я наших дорогих воїнів-героїв, що жертвуючи своїм життям не впускають у рідну Хату-Батьківщину оскаженілого російського загарбника. Згадаймо ті сім’ї, де родина, зібравшись біля столу, зі сльозами на очах оплакує своїх рідних, яким ворожа куля відібрала радість і щастя родинного святого вечора і тих що знаходяться під ворожими кулями, на передовій лінії фронту. Пам’ятаймо про це приступаючи до святої вечері, стаючи до молитви, просімо Господнього Дитятка за кращу долю для рідного Краю .

 

Самобутність і сила українського Різдва в тому, що воно зберегло, увібрало в себе ті найдавніші пласти української духовності, що лежать ще у стіп далекого пращура ‑ українського хлібороба, який бачив свою земну місію вирощування хліба у співпраці з Творцем. Вже тоді він усвідомив присутність у своїй праці, у тому, посіяному ним зерняті якусь вищу небесну програму, за якою те зернятко покладене в землю має за велінням Неба прорости і дати плід. І так ставалось, і він у це вірив. Недарма у наших щедрівках так мило співалося про участь Бога-Отця і Божої Матері у вирощуванні того життєдайного колоса. Тому колосистий сніп і пахуче сіно, на якому має спочити Господнє Дитятко ставали для кожної родини найдорожчими реліквіями святої Коляди. А Кутя?! – цей плід хліборобської праці став особливим знаковим символом Святої Вечері. Бо це тільки ‑ українське. У обрядах інших народів її немає.

 

Скільки поколінь на цьому шляху!!! І всі вони з глибокою вірою у серці несли у хату пахуче сіно, золотистий сніп, готували Кутю і всією родиною ставали до найважливішого святкового чину – молитви, бо так велів давній, закон предків. Чи не це зберегло нас в цілості як націю і стало опорою асиміляції впродовж нашої невільницької історії!? І чи не ці дорогі нашому серцю традиції і сьогодні є визначальними чинниками нашого національного відродження. Повірмо в це, оберігаймо і чекаймо нині, як і колись минулі покоління, тієї цьогорічної різдвяної зірки, щоб з дитячим трепетом в душі і вірою у молитві утвердити тут у своїй хатині, у рідній Україні ту одвічно несену зорею довгоочікувану звістку – Бог предвічний народився!

 

Святкуймо, радіймо і пам’ятаймо, що доля України залежить від кожного з нас. .

 

 

Магія щедрівки.

 

Хилилася днина у сутінь небесного храму,

В аннали вертепу, в його незакінчену драму,

А ми ще в дитинстві – цей дотик дитячого щему -

Від хати, до хати – щедрівкою святість несемо.

 

Співали про зорі, свят-вечір щасливої долі і мрії,

Про ружі у саду – кому цей цілунок – зелений листочок лілії,

Гей коню, мій коню – летить над землею

Окрилена згадка зорею.

 

Ти чуєш, там в полі, де нива завчас колосила,

Там Божая Мати з Дитятком по світу ходила:

І де той початок, і де ті підзоряні плеса

В вечірній принаді чекання, кохання і весен.

 

В мовчанні космічного шляху, у вічності щему,

Горить надвечір’я, розпалює древню поему,

Вдивляється в небо хатини дідух, у розмові з собою,

Здивовано стрілись у полі Дажбог і з новою добою.

 

Орач поклонився звичаю – пора за зорею з дарами –

Коли ж ми зберемось у коло…! кого ще немає між нами!?

У радіснім болі довкілля напоєна щемом мандрівка,

Крізь лезо віконця, крізь вечір, розчахує душу щедрівка.

Степан Івасейко