На світанку. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 27 лют. 2016 р., 11:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 бер. 2016 р., 10:31 ]

 

Коли він потрапив до Володаря з його вимуштруваними бушлатами, мав би застрілитись. Але не так сталося. Бушлати налетіли, як шуліки, обклали його з усіх боків, а найгірше те, що він не встиг розвернути свого калачника. Напад несподіваний, раптовий, без жодного звуку. Він отямився, раптово зі скрученими руками, роззброєний, як безпорадне дитя, здивоване тим, що сталося.

 

Раптово він відчув мертву тишу. Ні звуку! Жодного шелесту, жодного голосу! Жодного тріску зламаної галузки. І тільки в голові шуміло, дзвеніло у вухах. Ноги ледве волоклися під конвоєм. Прощавай, свободо – вітай, смерте!

 

Петляючи гущавиною, вони нарешті вибралися на широку поляну. Не скриваючи задоволення на своєму сухому, поораному віспою обличчі, начальник бушлатів скупо прорік, випускаючи крізь рідкі зуби слова, ніби постріли з кулемета:

- Давно за тобою полюю… – Далі полилася багатоповерхова лайка, що звучала на безмежних просторах імперії.

 

Незабаром його везла машина, а він лежав долілиць на днищі кузова із зв’язаними руками, під бортами сиділи на лавках бушлати, простягнувши кирзяки до нього, і сморід спітнілих ніг вдарив йому в ніс; навіть вітер, який шмугляв низом (авто не було вкрите парусиною), не розгонив смороду.

 

Він прокручував у пам’яті епізод за епізодом і не міг зрозуміти, як, чому він не встиг розвернути автомат на нападників. Він не думав про завтрашній день. Час для нього начебто зупинився в ту мить, коли потрапив до червоного дракона. Минуле тепер не мало значення, і тільки ця мить визначає його майбутнє. Втім, майбутнє проблематичне: або розстріл, або тюрма – в найкращому випадку!

 

Машина виповзала з лісової дороги, набираючи швидкості. Починало смеркати, і вся команда прагнула завидка добратися районного центру. Полонений дуже добре знав цю місцевість, хоч родом походив з іншого, сусіднього району. Він не бачив ні дороги, ні придорожніх дерев та садиб, лише здогадувався, що незабаром в’їдуть у селище – адже машина сповільнювала швидкість. Через якихось пару хвилин машина зупинилась, але бушлати залишались сидіти. Незабаром почувся свист локомотива, чмихання паровоза і важкий скрегіт коліс по рейках. «До тюрми недалеко… Отже, й недовго лежати ницьма між смердючими ногами бушлатів».

 

Далі все відбулося швидко, без будь-якої затримки: бушлати вискакували через борт, наказавши йому лежати. І коли зосталося їх щось троє, прозвучала команда «Встать!»

 

Він насилу піднявся на ноги і швидко кинув оком навколо. По той бік дороги стояли гурмою насторожено бушлати. Біля них стовбичив начальник і не зводив очей з полоненого. Троє воловодилися з ним, розв’язуючи йому руки і підводячи до борта в бік гурми бушлатів. «Смішно, – подумав, – так пильно глядять, як круки, ніби звідси я можу втекти. Але не завадило б дряпанути, коли б було їх з троє-четверо…»

 

Він зістрибнув через борт і відчув під ногами твердь землі. Невідома сила ніби вступила в нього – він гордо глянув на своїх ворогів і зустрівся з холодними очима начальника.

 

Його оточили конвоїри. Він гордо дивився вперед на дорогу – і онімів: дорогою прошкувала нешвидкими крочками дівчина-зв’язкова! Поспішаючи, вона прямувала до бушлатів, начебто не звертаючи на них уваги, проте пильно гляділа на полоненого. Вона впізнала його!

 

Наслідки цієї зустрічі ні він, ні вона не могли передбачити. Він подумав: «Уже достеменно знатимуть хлопці, де я…». А Катя ніби спаралізована, але все ж проставляла ноги і насилу пересувалася дорогою, зі щемом думаючи про Миколу. Як же він потрапив до них? Чому? Що ж сталося?

 

Мить раптово закінчилася. Бушлати, звісно, не мали найменшого уявлення про те, що ж сталося в цю мить.

 

Все начебто відбулося за точним розкладом: конвой провів в’язня на подвір’я тюрми. Там недовго марудилися, поки нарешті не приперли його в камеру-одиночку. Микола вельми здивувався, що його посадили одного, хоч знав, що вже чимало люду тут мордується в очікуванні або судових вироків на етап, або гіршого покарання – розстрілу.

 

Микола уважно оглянув камеру: півпідвальне приміщення, мокрі стіни з сірими плямами сирості, цементна долівка, в кутку щось на зразок лежанки з брудними лахами, в кутку параша. Залізні двері з вічком для нагляду і – тиша. Тепер він ловитиме кожен звук, що має особливе значення. Ловитиме до того часу, поки не виб’ють з нього цікавість до цього світу…

 

Микола міряв кроками камеру: п’ять кроків в один бік, п’ять – в другий. Миршава лямпочка цідила скупе блідо червонувате світло, від нього незатишно, як на морозі. Микола продовжував міряти камеру, а думки неспокійно обсіли його, як злі мухи. Він знав, що його потягнуть вночі на допити, не даватимуть спати, аби довести його до божевілля, коли в’язень готовий наговорити на себе що завгодно… Очікував кожної миті, коли увірвуться в камеру його кати. Він ще раз пожалів, що не встиг розвернути автомата… Який прекрасний був би фінал його життя!

 

Очікування ставало все більше нестерпним. Зупинився серед камери і весь перетворився в слух. Він став великим вухом, що ловило навіть найменші шемрання за стіною, стишені кроки в цементному коридорі, якісь невідомі голоси і шептання. Ні, в тюрмі не було тиші. Тут стіни вели свою мову, двері або гриміли залізом, або мовчали. Але фактично вони говорили притишеним голосом коридорного, скрадливими кроками, які, напевно, переслідували мету напасти раптово на в’язня і спіймати його на черговому злочині… Мокрі стіни осипали штукатурку невимовленими словами про розпач від одинокости, від невтишимого болю, що доводить до божевілля, від приречености загинути, але не здатися.

 

Раптом залізні двері в неймовірній тиші наче вистрілили страшним пострілом, що аж задзвеніло в голові. Він знав, на що йде і куди прямує цементовий коридор. Але від цього знання не було ніякої полегші. Він ступав коридором з закладеними руками за спину, спереду і ззаду тримали різкий крок конвоїри, поки не підвели його під двері, оббиті ледерином. «Приглушені двері» – подумав Микола і переступив поріг у кабінет слідчого. Він став зразу ж за порогом. З обох боків виструнчилися конвоїри.

– Ви свабодни. – Кинув слідчий, і конвоїри відчеканили за двері, як заведені ляльки, що рухаються відповідно по натягнутій нитці, яку тримає в руках ляльковод. Проте головний ляльковод у кабінеті не звертав уваги на приведеного в’язня. Микола переступав з ноги на ногу, і ляльковод, відчувши шарудіння ніг, сухо, ніби туберкульозник, сиплим пропитим голосом кинув:

– Стоять!

 

Микола глузливо глядів на ляльковода і не скривав свого виразу. Раз, другий ковзнув зневажливим поглядом і, напевно, побачив його глузливий вираз обличчя. Але вдав, що ніби не побачив його, лише стиснув тонкі, як бритва, губи і знову занурився в папери, вдаючи, ніби пильно їх вивчає. Але злість взяла гору над стриманістю і раптово прокричав:

– Ти, бандіт, здесь малчіш і будєш ґаваріть, каґда я захачу. А тєпєр  я тєбє скажу, мілєнькій, атсюда жівим нє вийдєш патому, што я так хачу. І всьо! – Ніби припечатав вирок. Але від цього ніяк не змінився іронічний вираз обличчя. Микола стояв прямо, гордо, і зневага так і випирала з нього, ніби невидима пара, мряка чи хвилі непереможної води, що заливає всесильно весь простір від землі до неба.

– Малчать! – верескнув ляльковод, хоч Микола й не проронив жодного слова.

 

«Псих, справді божевільний!» – встиг подумати Микола, коли в нього раптово полетіла попільничка, повна недогарків, що розсипалися по столі і підлозі. Микола легко відхилився від попільнички, і вона з стуком вдарилася в двері. І тут же блискавично вскочили в кабінет дві ляльки, які привели його сюди, і стали з обох боків в’язня, не проронивши ні слова. Псих кинув пахолкам:

– Отава абработать!

 

Вони вже знали, що слід чинити. Ляльки завели його в диявольське підземелля, прив’язали до крісла, вгвинченого в підлогу, і почали нещадно збивати. Коли й далі він не міняв глузливого виразу обличчя, вони ще більше шаленіли, поки Микола не зронив голови на груди, втративши свідомість.

 

Тоді вони його розв’язали і віднесли – один за ноги, другий за підпахи – до камери й кинули на цементну долівку, як неживий лантух.

 

Микола очуняв серед ночі.

 

Він не тямив, скільки ж пролежав на холоднім цементі. Видно, за ним стежив мордохай, бо тільки Микола дочалапав до лежанки і спробував з зусиллями простягнутися на ній, як вічко з гуркотом одчинилося, і звідтам монотонним, але вимогливим голосом прорекло:

- Нє паложено! Нє паложено!! – А Микола подумав насилу, але глузливо: «Клади собі, а не мені!»

 

І в цю мить десь з-за стіни, в сусідній чи дальшій камері, прорвався жахливий жіночий крик. «А-А-А-А» – розривало стіни, неслося, як розпач, як плач від жахливого болю. Крик душі, що начебто втратила саму себе…

 

Миколу зморозило, всім тілом пройняло, як від удару, то холодними, то гаряче пекучими трепетами.

 

***

Микола втратив рахубу, скільки разів ночами водили його в кабінет психа, скільки разів ляльки відводили його в підземелля і звідтам приносили, як мертвий лантух, у камеру і кидали на холодну цементну долівку. Але одної ночі псих спитав:

– Ти будєш ґаваріть?

 

Микола не втримався і глузливо спитав:

– Стільки разів мене збивали ваші… – він зам’явся і таки випалив, – ляльки, якими командуєте, як ляльковод, і заздалегідь, нічого не питаючи, збивали до півсмерти. А тепер навіть не здогадуюся, – він глузливо усміхнувся, – з якого приводу цікавить вас моя особа?

 

Псих мовчав, слухав, жовна ходили, як у хом’яки, його сухорлявим лицем, і таки не витерпів:

– Таку тваю мать, ти можеш чєловєчєскім язиком ґаваріть – тебя, таку тваю мать, нє панімаю!!!

 

Микола, скипівши, відповів:

– Не знаю вашої, – слово «вашої» він підкреслив інтонацією голосу, ще й підпер її глузливою усмішечкою, – мови, а мій язик наставлений тільки так, як чуєте!

- Малчі, сучий кот, в Сібірь тєбя запру і там падохнєш, как швед под Полтавой. Ти мнє скажі, ґде бункера твоїх бандітов – вот чаво я хачу! Скажеш – і віна твоя будєт меньшєй перед родіной. Ти – прєдатєль!

 

Микола мовчав.

 

Псих глядів на нього скляними очима і ніби його не бачив. Микола відчув цей гострий відсторонений зір, ніби з того світу. Виходило, ніби ляльковод нічого не розумів, що говорить в’язень. Але його потойбічний погляд ніби пронизав його, як ніж, крізь усе тіло, і від цього Миколі стало холодно і сумно.

 

Псих також мовчав, розраховуючи на ефект примусу самою ситуацією. Видно, для очікування він мав підстави, можливо, з того досвіду, який вже нагромадився в нього впродовж двох-трьох років, відколи він займається отакими справами. Він розумів, що втрачає перед отим типом найважливіше – силу вимагати неможливого. Напевно, він, представник влади, не доб’ється успіху, бо для отаких не страшні ні тюрми, ні розстріли.

– Будєш малчать – расстреляєм!

– Не лякайте. Знаю, що мені не буде пощади. Так само не було б, коли б хтось з ваших потрапив до нас і…

 

Псих не дав договорити, заверещав на весь кабінет, вереск почули ляльки і схопили Миколу й повели знову в підземелля, А по дорозі Микола глузував з психа: «Нашої мови не знає, але зрозумів, коли я сказав, що ми зробили б з їхніх ляльок…»

 

На самоті псих розмірковував: «Канєшна,  расстрел – ето наша слабость, проігриш, но нє виігриш. Канєшна, нада доложіть еті мислі начальству».

 

***

Ніхто не знав, чому районне начальство урочище «Піски», що на краю містечка, обрало місцем розстрілу. Може, тому, що воно було на відлюдді – в державних справах не потрібно розголосу. Піску тут справді було багато – ціла гора, що обривалася глибокою видолинкою, до якої легко під’їхати з боку містечка. Зате гора заросла чагарниками, кущами калини, молодими берізками і соснинками. Запущена місцина, в якій влітку ходили збирати гриби чи в пізню осінню днину ту ж таки калину.

 

Сюди, в долину під піщаним обривом, й потягнулося з десяток автоматників, серед яких спереду вели Миколу.

 

Досвіток випав хмарний, але безвітряний. Збиралося на дощ. Досвітні сумерки поступово розступалися, ховалися за кущами, щезали за кронами дерев. Сірий досвіток все більше світлів, і бушлати поспішали, як ніч перед днем.

 

Начальник не підганяв бушлатів, але вони чомусь були стривожені, мабуть, тому й поспішали.

 

Зате начальник був спокійний і впевнений: адже досі ж не було ніяких несподіванок, і все відбувалося, як звичайно в таких випадках мусить відбутися…

 

Про бушлатів годі казати – вони боязко озиралися навколо, тримаючи на поготові автомати. Мовчазні. Насторожені. 

 

Микола прочитував на їх обличчях тривожну невпевненість. Здавалося, їх силоміць сюди викликали, наказавши привести отого бандіта, хрєн с нім, но нам то нєлєгко, канєшна, на случай чево там… Здєся всьо вазможноє…

 

Микола спокійно прошкував своєю останньою дорогою. Він пильно приглядався до кожного кущика при дорозі, до струнких тополин, що, витягнувшись струнко, ніби віддавали йому останню честь і разом з ним прямували до високого неба. Микола начебто й не помітив сірої переддосвітньої заволоки, що облягла небеса, а бачив велетенський небесний простір, що кликав його до себе, в неосяжні висоти… Дивний спокій заволодів ним: справді, навіщо тривожитись, коли й так ясно – обривається його життя передчасно і безславно. Жаль лише за тим, що отак…   Щеміло серце, не заспокоєне боями проти ворога. А тепер… що ж… На все Божа воля… Господи, прийми мою душу, не заспокоєну і невтішену…

 

Наказали Миколі іти он там, під гору, і повернутися лицем до міста, тобто до них, бушлатів. …Отче наш, Ти, що єси на небесах…

 

Он його убивці.

 

… нехай святиться ім’я Твоє…

 

На віддалі стояли вони.

 

… Нехай буде воля Твоя…

 

Півколом звели автомати, чекаючи команди.

 

… як на небі, так і на землі.

 

Час зупинився. Мертва тиша лягла на весь овид. Навіть ранішній вітерець десь заліг за кущами, ніби теж чекаючи команди

 

… Хліб наш насущний дай нам сьогодні…

 

Микола ще побачив на досвітньому, вже побілілому, ніби смерть, небі ластівки, які креслили широкі кола, вільно пролітаючи простір між небом і землею.

 

… Та не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого…

 

І в той момент, коли він, шепочучи спеченими вустами молитву, глядів на небо, а не на своїх убивць, раптово на горі безперервно зататакав кулемет, здається, дігтяр, і кілька автоматних черг. Бушлати раптово заверещали, кількоро попадали, так і не піднявшись, зчинили ґвалт, кинувшись навтьоки, але їх здоганяли шалені кулі. Начальник десь провалився, ніби крізь землю, а дігтяр не вгавав цілити в Миколиних убивць безпощадним вогнем.

 

Микола навіть не встиг упасти, сховатися від заблуканої кулі. Він стояв під піщаною стіною обриву і вражено споглядав на бушлатників, які валилися, підкошені кулями, копошилися панічно і падали, вже не підводячись.

 

І коли все затихло, а хлопці спустилися з гори до видолинка, Микола здаля побачив Катю. Хлопці гукнули:

– Миколо, подякуй Катерині. Вона пантрувала за тобою, а ми вже давно тут, у кущах, і днювали, і ночували…

 

Микола глянув навколо, ніби вперше побачив широкий овид між небом, пройнятим глибокою блакиттю, і землею, якоюсь іншою, ніби неземною…

 

Йому назустріч, усміхаючись, бігла Катя.

 

Ластівки прокреслювали на широченному просторі неба кола вільного  польоту.

Листопад 2009 р.