На сторожі – Боєслав Марко (Частина ІІ)

опубліковано 13 квіт. 2013 р., 10:51 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 квіт. 2013 р., 12:47 ]

Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 стор.

 

                                                           Бій на Лопаті

Дорогому Другові сл. п. Найдичеві

Хведорові, що згинув на СУЗ в 1941

від кулі німецьких катів,

цю поему присвячую

Заспів

Лети, моя пісне, конем білогривим

На гори високі, в співучі ліси.

У степи, у безкраї заквітчані ниви,

І славу, мов сонце, в майбутнє неси.

 

Грай громом на мурах, грізних хмарочосах.

На стріхах у соняшні труби труби:

«Дзвеніла в нас зброя на смілих покосах,

Ми кидали душу на вістря судьби».

 

Співай, мій пеане, і дітям і внукам,

Неси моє слово в майбутні віки!

Хай серце завзяттям сміється і стука –

Ми духом зломили ворожі штики.

 

І

Народ у неволі карається строгій,

Укрила Вкраїну, мов лють, сарана.

Пісні заніміли, лиш сльози і стогін,

Закована воля у тюрмах кона.

 

Із уст видирає німота проклята

Останній шмат хліба в голодних дітей.

Ой, прийде, катюго, за муки заплата,

Із крови зродилась вже месть, що росте.

 

Шалійте, тирани, бо месник суворий

Вже чує скрипіння гидких шибениць!

Вже серце повстанців співа грізним хором:

– Не схилимось, кате, до ніг твоїх ниць!

 

ІІ

Вітай, Україно, орлів бистрокрилих!

Чи чуєш їх стукіт гнівної ходи?

Погляньте, борці і герої, з могили

Й радійте – їх лави ваш дух породив!

 

Немає в них жаху – міцні і хоробрі,

А спереду гордий син мести – Різун.

Співають «Осанна!» діброви та обрій...

О, чує ворожий Берлін їх грозу!

 

Народ кида квіти пахучі під ноги –

Воскресла нам слава полків русичів!

Дуднять буревісно під ними дороги,

Гримить рідна пісня і дзвонять мечі!

 

ІІІ

Стривожився ворог: «Розбити! Розбити!» –

Наказ за наказом дротами летить.

Гудуть самоходи. Тирани неситі

Обставили військом дороги й мости.

 

– Не спиниш, німото, синів України!

Клекоче боями залізна душа.

У серці їх скарги святої руїни

На злочини підлі твоїх розбишак!

 

Хоч тисячі кинеш жорстоких садистів

На чоти передніх, ще юних борців,

Не зломиш їх, змію, бо кров їхня чиста

До бою покличе живих і мерців!

 

IV

Здригнулись Карпати. Шепоче ялиця:

– Чий гомін лунає по скелях? Чий спів?

Дивіться, сестриці, які у них лиця!

– Говорять, мов криця, – десь дуб заскрипів.

 

– Вставайте, дивіться – свої, наші, рідні!

Чи Довбуш преславний з вояцтвом воскрес?

Свої! – загули верховини погідні,

І линула радість до Божих небес.

 

V

Знялося сонце над верхами гір,

Мов лампа золота в п'янких теремах,

Бандуру срібнострунну строїв бір,

Далеко десь гули міські сирени.

 

«Гуцулко Ксеню», – десь співав вівчар,

Збирала відьма у дійницю роси.

А синьоокий ранок, мов косар,

Клепав із дятлами блискучі коси.

 

Спокійне плесо тишини

Роздерли гуки скорострілів,

О горе, месних днів сини!

Іде німота озвіріла.

 

Йде Одіна нова орда

На вас, орли мої завзяті!

Заколихалися Карпати.

– О Боже, силу їм подай!

 

VII

Зайняти швидко верх Лопати!

– До зброї, друзі! Бий! Вогонь!

Своїх смердячих трупів вонь

Хай вчує Гітлер сам проклятий!

 

Мов дух грізних верхів, Різун

Накази кида, наче громи.

То йде горою, то внизу, –

Не зна геройське тіло втоми.

 

– Бий! Слава! Смерть катам! У-р-ра-а!

Ревуть, мов тури, скоростріли.

Карай, гнівна руко, карай!

О, розкипілась кров гаряча, сміла!

 

VІІІ

Навала пре, повзе, повзуть неситі

По власних трупах на повстанців йдуть

Вже скелі кров'ю вражою облиті –

Земля і ліс клекочуть і гудуть.

 

Шаліє кат, аж піну з уст він точить

– Здобути гору приступом! Вперед!

Чи гураган? Закрило сонце очі,

Злякалось реву варварських черед.

 

Вовків п'ять тисяч злих по скелях преться,

– Загинеш, жменько лицарів, ось тут!

– О ні – душа у запалі сміється:

– Це вам, упирі, буде тут «капут».

 

ІХ

– За білу зброю, друзі! В наступ! Слава!

Наказ повстанський горами потряс.

– На вістрях розтерзаєм кляті лави

За Тебе, Рідний Краю, любий наш!

 

Дзвенять ножі об гестапівські кості

І ллється кров з затовщених грудей.

Конайте, пси, в скаженій люті, злості!

Немало добрих з'їли ви людей!

 

Гуляють Ґонти і Максима внуки,

Вперед! – заплачеш, німко молода!

Благослови, Вкраїно, месні руки!

О, горда будь за сина Різуна!

 

Х

Скрегоче месть залізними зубами:

– Гей, де ви? Де ненависні кати?

Втікаєте? За ними! Хаме, хаме,

До безборонних вдів відважний ти!

 

Шинелі, зброю кидають від себе,

Щоб легше голову свою спасти.

– О, так! О так тобі, голото, треба!

Сміється гордо обрій золотий.

 

ХІ

Кривавий чорний птах сідав на гори –

Бої затихли, лиш повстанський спів

Котився, наче буревійне море,

Аж до стрімких Горганових верхів...

 

Кричи, мій Дніпре, у простори,

Буди усіх – на месть! На бій!

Хай меч руїни переоре

Й розіб'є вщент тюрму рабів!

 

14.Х.1942