Молитва ясенового дерева. (Автор: Сеник Любдмир)

опубліковано 22 лют. 2016 р., 10:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 бер. 2016 р., 09:47 ]

 

Листя тремтіло на вітрі і шепотіло потиху свою молитву. Багато дерево бачило, бо високе і видно далеко в просторах землі і неба.

 

На обрії, там, за будинками з сірими шиферними дахами, піднялося після вибуху полум’я аж до неба. Але незабаром повалив чорний дим. Ясен затремтів від гуку, ніби грім ударив, а листя прошепотіло незрозумілу для людей молитву.

 

Під деревом клянчав одягнутий в зелене військовий. А над ним стовбичив другий такий, тільки зарослий чорною щетиною, та й весь був наче вимазаний в сажі чи викачаний в дьогтю. Він верещав до того, що зігнувся навколішки, і замахнувся прикладом калачника вдарити. Але раптом стримався з такою багатоповерховою лайкою, що ясен знову затремтів, і листя прошепотіло свою молитву.

 

З-за пояса вихопив кинджал і на рамені одрізав кусник військової роби й запхав йому в рот з вигуком «Жері, бандьоровская сволоч! Націоналюґа! Кровопійци народа!»

 

Той зробив вид, що начебто жує, але огида до свого мученика була така сильна, що чекав лише миті, коли той відвернеться від нього, щоб виплюнути. Він насилу стримувався, щоб, зірвавшись, не влупити його своєю головою, не думаючи про те, що далі станеться. Вояк вертів за спиною руками, пробуючи витягнути руки із мотуззя. Відчував, що ось-ось витягне руку. Він чекав лише найменшої нагоди зав’язати тут, на відшибі, двобій, адже вороги далеко розтяглися, там, між будинками, стріляючи куди попало. Тріскотня лунала, ніби рубали тріски. Він мусив якнайшвидше щось зробити, аби визволитись, поки не прийдуть сюди терористи.

 

Викачаний в дьогті на мить глянув туди, де тріскали автоматні черги, видно, не був певен, чи не відтиснуть шміраків сюди і поженуть далі, до кордону. О, тоді буде непереливки йому.

 

І в цей момент вояк раптово скочив, як пружина, і всім корпусом вгатив шмірака, який повалився на ознак, випустивши калачника, що впав біля нього. Рука, звільнена з шнурків, миттю вхопила автомат, націливши його прямо в зарослу пику.

 

«Не ворушися, мордо, бо вб’ю!», – вигукнув вояк, пильно тримаючи шмірака під прицілом.

 

Треба діяти швидко: або прикінчити гадину, або, якщо вдасться, провести його за вогняну лінію, де тріщало пострілами і спалахувало вогнем.

 

Ясенове дерево пильно вдивлялося навкруги, і молилося тремтливе листя своїм шепотом, аби вояк якнайскоріше відійшов до своїх. Шелест листя ніби заходив у душу вояка. Він ніби почув це благання про життя і вільний дух в піднебесних просторах, на ланах, у селах і містах.

 

Тріскотня не припинялася. Вояк кинув «браслети» шміракові і наказав надягнути на руки, поклавши їх за спину. Далі він кивком примусив його встати і посуватись вперед, де безперервно тріщало і вибухало вогнем. Прямували в руїну, де можна було заховатися серед розвалин до якогось часу, поки не підуть далі.

 

Ясенове дерево не опускало їх з виду. Воякові здалося, що навіть чує шелестіння листя. Щоправда, тріск пострілів панував над усім овидом.

 

Звичайно, бій не закінчився. Або пересидіти до темноти, або продиратися руїнами далі. Він знав, що приблизно кілька сот метрів – найнебезпечніша смуга, але й її можна проповзти, якщо лише полонений на викине яку-небудь штуку, бо тоді обоє загинуть.

 

Шмірак мовчав. Напевно, в його голові також снувалася думка, як позбутися конвоїра, котрий, звичайно, зараз мав перевагу. Він її втратив там, сам до кінця не розуміючи, як це сталося.

 

Під смеркання тріскотня ставала рідшою, вогняних спалахів поменшало. Вояк вичікував, поки не стемніє.

 

Осіннє сонце вже відійшло на спочинок. Сумерки насувалися швидко. Ще трохи, ще мить-дві, і вони, прихиляючись, пішли. Вояк вказував кожний крок, куди шміракові ступати, власне, він його вів, хоч полонений ішов попереду.

 

«Попереджую, гукнеш – стріляю без попередження; не надійся, що вискочиш з цього лиха».

 

Коли вони, продираючись руїнами, вийшли з селища, вояк повеселішав. Степовий простір обіцяв спасіння. До своїх рукою подати – перейти неоране поле, заросле травою, бур’янами, що сягали в півросту, і там – воля.

 

«Ну, для тебе починається інше життя».

 

«Какоє там другоє: всьо схвачено. Ґаварілі – заработаєш. А вишла…» – і матюкнувся.

 

«Життя зберіг!»

 

«Ну, да. Но ето развє жізнь?»

 

«Мені тебе не переконати…».

 

Далі йшли мовчки. Зайшли в бур’яни.

 

«Стій!» – вигукнув вояк. – Ти хіба забув, що околицю ви встелили мінами?»

 

«Здєсь, кажетса, нєт. Ето нєйтральная зона».

 

«Ну, якщо ти такий певний, то йди перший вперед, а я за тобою. Але попереджаю – без дурниць. Там, у селищі, мені чимало наговорив. Ти жорстока людина».

 

Той мовчав. Поволі поступав вперед. Але, видно, не був впевнений, що тут немає мін. Видно, говорив для того, щоб вояк заспокоївся…

 

Гра, в яку вступив полонений, мала двозначний сенс: хтось таки підірветься першим або обидва разом.

 

Вояк: «Може, краще нам вийти на дорогу, де справді немає мін? Я хочу, все-таки, живим привести тебе до своїх. Нехай подивляться на тебе. Подивуються чи ні, що ти – найманий вбивця! Що? За гроші навіть рідну маму продаси?»

 

«Нєту у мєня матєрі. Я дєтдомовєц. Совєтская власть мєня воспітивала. Ви, бандьори, етаво нє паймьотє».

 

«Невже? Ти диви, істину розвів! Видно, як твоя власть виховувала…».

 

Полонений посувався поволі. Ще добре, що взагалі не відмовився пройти це небезпечне поле. 

 

«Я розумію, повір, що у ваші дурні голови ваша власть набивала половою. Та й ви нічого не виділи далі свого села чи аула, зроду не бували у світі. Тому й набирають з такого сміття терористів. По всьому, як поводитесь, видно, хто ви».

 

«Ти мнє нє ґаварі, кто ми. Развє ви лучшіє?»

 

«Ну, даєш! Ви ж зовсім не хочете навіть знати, хто ми – за свободу своєї батьківщини б’ємося! Помираємо не за гроші! Ось різниця! І є ще багато що іншого, що не може вкластися у ваших дурнуватих головах…»

 

«Нє ґаварі мнє етой пропаґандісткой дурості. Лучше мнє падорватьса на мінє, нєжелі тєбя здєсь слушать!»

 

«А ти слухай, бо більше ніде і ніколи  не почуєш».

 

«Да, ето вєрно!». Начебто погодився з своїм опонентом. І раптово вигукнув: «Прощавай, салдатік. Я побєжал. Хочеш – стреляй. Мнє всьо равно! Я свої дєньґі палу-у-у-чу-у-у!» І він побіг, як навіжений.

 

Вояк не стріляв. Він мовчки стояв, як вкопаний, і вичікував.

 

Пройшло хвилин п’ять, десять, п'ятнадцять, які вдаряли в нього звучним на весь світ дзвоном, що гримів у ньому, як на пожарище.

 

Хвилини збігали. А воякові здалися вічністю. Він стояв, раптово спітнілий, дихаючи нерівно, ніби в шаленому бігу.

 

Раптом на обрії пролунав вибух, і стовп вогню піднявся вгору, освітивши забур’янене поле. Гул, здавалося, котився всесвітом, розколюючи його на дві половини, на одній з яких панував лад і справедливість, а на другій – клекотіла покара за злочини, котрим немає терміну давности.

 

Лютий 2015 р.