Містерія ХХ-го (автор: Сеник Любомир)

опубліковано 10 квіт. 2013 р., 10:53 Степан Гринчишин

Поетичне дійство в трьох частинах

З участю:

Голосів дітей з різних сторін світу

Голосу Матері, яку бачить глядач. (Жінка одягнута в чорну довгу сукню. Буйне волосся спадає на плечі. Коли говорить, вона змінюється: сиве волосся, відповідно до виголошеного тексту, перетворюється на золотисте, а одяг з чорного стає сніжно-білим).   

Ангел. (Високий, одежа сліпуче біла, «традиційні» крила мигтять у яскравому світлі. Голос ніжний, але, відповідно до тексту, перетворюється на дзвінкий, категоричний, як Караючий Меч).

Чорний Демон. (Весь у суцільно чорному, кучеряве волосся обрамлює всю голову, часами може здаватися красенем; нижчий від Ангела. Голос, часами гаркавий, самовпевнений, звучить, як жорстокий вирок нечестивих усьому людству).

Голоси пограбованих  дзвонів. (Вони лунають в різних сторонах світу. Постають в особі Читця 1, який з’являється в різних місцях приміщення, де відбувається дійство).

Слово правди. (Виголошує Читець 2).

 

Дійство перше

 

Слово правди: (Блакитний простір неба поступово накривають хмари, як символ неволі, страждання, туги за волею, яку уярмлені люди несуть у своєму серці).

Паноптикум містерій

проліг від сибірських

несходимих просторів,

Колими,

Сахаліну,

Сандармоха,

Биківні,

Дем’янового Лазу,

тюрми на  Лонцького

до степів України

і – в розтерзані душі

живих,

загнаних  в тюрми і ляґри,

убієнних мільйонів

на злиденних просторах імперії..

*   *   *

На кін виходить жах  і жах

смертей в кільці облоги.

Нема землі, людей – все прах! –

Молітесь, люди, Богу.

 

Мати: (в тишині голос Матері звучить як докір і питання, скероване до себе і до всіх присутніх на дійстві).

 

Що мудрість сивини на схилі літ

і запал юних серць, як скепсис льоду

і сивину, і юність загородить

від світу білого, як мертвий пліт,

 

як тисяч лав чужинської заброди

нас кинуть у безодню чорну бід,

що навіть розігнути спину годі, –

невже й тоді повіримо в той міт

 

про рай земний, обіцяний вже нині,

що єрихонським гласом глушить нас?

Невже нам канчуків на наші спини

 

замало ще, щоб зупинився час?

Щоб ми людьми не стали – вічним бидлом 

і не прорвали в рабських мурах вилом?

 

Слово правди: (Таке відчуття, що зараз збирається гроза: на небі спалахують блискавиці, і десь далеко-далеко гуркоче грім)

Містерія трагедії

червоним вибухом

обагрила блакитне небо –

мільйони убієнних голодом

кістьми лягли

в український чорнозем. –

Де ж правда-мста

за вічний злочин,

що стукає в серця,

як попіл Клааса?

*   *   *

Горить свіча і догоряє,

і скапує не воском – кров’ю.

Кривавий світ не стане раєм,

наповнений добою злою… 

 

Мати: (Коли лунає голос Матері, небо поступово заповнюється червінню, як кров’ю, червоне розливається на всі сторони світу. З’являється шум вітру, поступово він перетворюється на різкий, неприємний свист, що ніби морозом пронизує душу. Крізь свист прориваються поодинокі постріли. Кричать: «Стоять! Шаґ влєво, шаґ вправо – аґонь!!!» Лунають постріли).

Упало небо, придавило світ,

немов скала, тверда і невідступна,

що в веремії чорних наших літ

кривавила нас знаком п’ятикутним.

 

Голодна смерть,  кільчастий зони дріт,

і кулі свист в потилицю, як в сутнє,

як в найсвятіший вірний заповіт, –

не спідлене життя, не перебуте…

 

Сьогодні ти, обагрений в крові,

розстрілюєш брехнею сонце наше,

і з люттю звіра, ставши візаві,

 

кінець відчувши, сходиш на нінащо –

навік кривавий пентаграмний знак. –

Вже сяйво волі світить зодіак!

 

(Наступає тиша, небо світліє, наповнюється рожевими пелюстками хмаринок).

 

Слово правди:

До волі ще іти і йти,

і падати на шляху.

Голгофний гордо Хрест нести

лиш  з вірою, 

без страху…

(Та незабаром знову похмурніють небеса, де не світять зорі. Холодно і тужно, і відповідно звучить музика, така ж, як у цей момент зчорнілий світ, поражений голодоморною смертю). 

*   *   *

Щезає світ в цій веремії лютій,

і гаснуть зорі,

мерзнуть чисті води,

і омвертвілий жайвір

падає з висот, мов камінь,

і застигає голос з жаху,

і попеліє день,

бо косить смерть

своє велике жниво,

як прокляття 

від сатани.

 

(Настрій неба не змінюється. Звучить  понура, з чорними тонами музика, яка неначе величезна гора лягає на душу, придавлює її, не дозволяє ворухнутись).   

 

Чорний Демон: (Голос повний хвальби, жорстокости, зарозумілости, впевнености, єхидства).         

Залишимо нащадкам  трупів гори,

постріляних у тім’я черепів.

Рабів, як липку, обдеремо змором

й запустимо у їхні душі  гнів

 

на всіх і все – Європу, край за морем,

кривавий що створили цей засів. –

Ягня ж Росія:  ми – не людомори,

ми лиш за чисту правду світлих днів…

 

Ми – вища раса, вірні заповітам

з борідкою предтечі сатани,

правицю мідну  що простяг над світом,

 

як чорний знак – усесвіт розімни,

стирлуй народи, роки і століття,

щоб навіть зорі згасли в верховітті!..

 

Голоси дітей: (Це найтрагічніший голос проклятої епохи).

О, мамо, мамо! – се твоє дитя

кричить в останню – мертву хвилю

 

Ангел: (Урочисто, як гімн, проголошує, простягаючи руки в небеса).

Як Богоматір, вознесла життя

над світом, що іде  в могилу…

*   *   *

Наперекір диявольській орді

постала мати,

щоб благословити

синів,

що йдуть на смерть

задля свободи

і життя дітей,

живих і не народжеиих

во время люте…

 

Голоси пограбованих дзвонів: (Десь далеко-далеко за обрієм відгомін дзвонів, що сумно голосять за втраченими  життями, за муки невинних дітей, матерів – берегинь сімейного вогнища, дідусів - сильних духом старійшин роду).

 

Стікала кров’ю й падала внівець.

Кат одливав водою й вів на плаху. 

І знов тортури, що вели до краху.

На безконечний шлях стеливсь багрець.

 

Конаючи, не вмерла бідолаха:

сибірами кривавив  хрест-вінець,

косив Князь Жовтий – се ще не кінець,

світами не розвіялася прахом…

 

Душа у душу – се  моя сестра;

і серце в серце –  се моя дружина;  

і дума в думу – мати се. 

«Пора! –

 

шепнула зблідлими вустами, – cину!..»

І син пішов. Вмирав і знов повстав.

І став, як вічна згадка, вічна мста.

 

(На екрані неба, ніби в дзеркалі, миттєва картина: Чорним Лісом  тихо проходить відділ молодих хлопців з притишеним співом  «Ой, у лузі червона калина…»).

 

Ангел: (Урочисто, натхненно)

Благословенна ти на всі часи дочасні,

Святая Мати, Доле, Берегине роду!

Свіча палає, і зоря не гасне

на безконечнім,

вічнім,

чистім небозводі.

*   *   *

Є Божа віща сила

на тверді земляній,

непоборима,

нетлінна у віках дочасних,

бо вічністю освячена

з таємничим знаком

Книги Життя.

 

Голоси пограбованих дзвонів: (Знову далекі дзвони плачуть над долею нації, що вмирає в кривавих лабетах).

Збирала колоски на зжатім полі

для діточок, де люто косить смерть,

кістьми наповнюючи ями вщерть:

вся Україна – гори трупів голих.

 

І восхваляється червоний гершт.

Світ онімів в диявольському колі,

осліплений, зачумлений навколо…

Летить у прірву всесвіт шкереберть.

 

У світовому безгомінні дикім

під  свист шалений степових вітрів,

як саранча, із пентаграмним ликом   

 

ґрасує той, хто Катерину звів

зі світу і  не кається донині

за кров зруйнованої України…

 

(Б’ють тривожні дзвони, наростають звуки, лунають на весь всесвіт).

          

Дійство друге

 

Слово правди: (Тиша, абсолютна тиша. Ніби в Останній День) 

Минуле не відійде вже ніколи,

бо під ногами дике поле голе;

мов куля,

прошиває свистом вітер,

і зболена душа,

жива, 

ще в сітях

залізної  минулої неволі. –

То все вона,

то все те дике поле

ячить на всесвіт.

– Та ніхто не чує:

серцям байдужим наше горе всує!

 

Лиш Слово

– ми його у Бога варті –

стоїть на вічній,

чесній,

вірній

варті.

 

Ангел: (Голос потужний, як Караючий Меч).

Всежруще плем’я, голе, босе, п’яне,

під батогом покірне, наче раб.

Загорне все чуже до своїх лап,

їм, благодійникам,  навічно дане.

 

І рідна мова, віра – все хап-хап:  

земля повік, як рай, обітована,

робучі руки в праці, ніби рана,

й накладений на  вільні мислі кляп.

 

Ще сонце світить не за їх наказом,

не їхні зорі мерехтять алмазом,

ще вільний Дух – звитяжець у бою.

 

І люд не впав ще перед ними плазом,

ще рідну душу воскресить свою,

вчаділу імперським прелютим сказом…

 

Слово правди: (Така всеосяжна тиша, яка може статися лише в Останній День).

 

Чужинче, братом званий, ти мені не брат!

В потилицю мою ти кулю слав нещадну,

морив в сибірських ляґрах люто, безпощадно,

у вивозах, етапах я вмирав стократ,

 

в голодоморах попелів мільйоннократ…

Твоїм немає ліку злодіянням владним:

на царськім троні здавна возсідав обрядний

для тебе – цар, як сонце, вождь.

Для мене – кат! 

 

В мій дім ти вліз і хижо збройною рукою

загнав  сім’ю мою у колектив  рабів,

втоптав перлинну мову-душу в купу гною,

 

погноєщем створив моїх сестер, братів

і манкуртів множив яремною добою… –

О, не любов тобі, чужинче, – тільки гнів!

 

*   *   *

Як «друзі» прагнуть розщепити нас

на  клаптики дрібні і розтягнути

поміж собою, єдність щоб забути

навік під їхній єзуїтський глас.

 

І ще забути нам часи  прелюті,

сатрапії кривавий,  дикий  сказ

з бриднею слів «народ», і «ворог», й «клас»

під всюдисущим знаком п’ятикутним…

 

Сексот, партієць правлять п’яний бал;

відкрив для світу  рай Сарданапал –

наган, застінки, ляґри і сибіри,

 

з дротів колючих проти  світу вал. –

Та все дарма – жива надія, віра,

дзвінка, не упокорена і ліра.

 

Мати: (Часто голос Матері звучить трагічно, але не упокорено).

Хліб одняли від мене і дітей,

щоб вмерли ми, від голоду сконавши,

щоб з світу зникли ми – усі! – назавше

і в пам’яти затерли жах смертей...

 

Та ми, померлі, полум’ям здійнявшись  

над світом мовчазним німих людей,

зі стогоном заморених грудей

рекли : „Живі ми, із могил поставши!” 

 

Наш хліб однятий буде вічно вам,

мов каменюка, цілитись у серце

гадючого поріддя  диких вамп.

 

І спокою не буде в лютім герці

брехні, яка  вас поведе на  злам, 

у зашморг Юди –  ваш фінал тепер це.

 

Ангел: (Запитує того, най ся преч говорить. Але голос Ангела – се правда, яку ніхто і наколи не перекреслить)

 

Тобі не страшно? Не боїшся Бога?

Мільйонів страчених гнів несемо. 

Проклять загиблих упаде клеймо

на весь твій рід, на всі твої дороги!

 

На що надієшся? Що ми ярмо

твоє ж не кинемо тобі під ноги?

Чи всіх смертей забудемо знемогу

і простимо,  й хвалу знов віддамо?

 

О, не надійсь! Наш вічний гнів вулканний

клекоче, вибухає, б’є вогнем,

полум’яніє в горі океаннім.

 

Бо кожним гірко пережитим днем

нагадує тебе, криваву рану,

без прощення, що кари гірш мечем!

 

Чорний Демон: (Коли починає говорити Чорний Демон, небо перехрещують, ніби мечі, прожектори, наростає гул літаків, роздаються вибухи  бомб, прорешетують небеса зенітки, шрапнелі рвуться з приском і гуком, двигтить земля і розколюється небо від проразливого зойку сирен).

Ха-ха! Який там Бог?

Його немає!

Є Я – всесильне

на цій земній недолі сліз.

Нас легіон щоразу постає:

він наш – кривобородий гершт!

Він наш  – усіх народів вождь!

Він наш – крикливий фірер біснуватий!

(Коли виголошує ці слова, лунають велетенською масою вигуки: «За Сталіна – ура! Ура-а!! Ура-а-а-а! Heil! Heil!! He-e-e-eil!!!Клекіт, як сатанинське виверження вулкану, несамовито єдиним криком стрясає землю і небо).

То сила нездоланна –

легіони!!!

Усі підручні їхні – наш оплот,

ніщо не подолає нас –

а бидло нам служитиме довічно!

 

Ангел: (Вривається голос Ангела, і поступово небо заспокоюється, всесильно лунає голос, як призначення для світу. Під кінець Чорний Демон щезає, ніби його й не було)).

Пощезнеш, як примара!

Згинеш, чорне зло!

Хто кров’ю упивається,

той від крови загине,

як від Меча

Караючого вічно!

 

Дійство третє

 

Слово правди: (Простір широкого світу – землі і неба – заповнений сивими туманами)

На чорне поле впало гайвороння,

клювало і кричало „кра-кра-кра”,

і сталася містична та пора,

коли знялось, мов світу безстороннє,

 

і з криком, не віщуючи добра,

злетілось на верхів`я неба тронне,

склювало, пажерливе і бездонне,

синь чисту і високу, як гора.

 

Вороняча орда, в крові захланна,

накинулась на свіжу ціль живу –

едем в тисячолітнім океані,

 

де рід свій гідний вічністю я зву. –

Невже довічно ворони в туманах

клюватимуть нам рану вікову?

 

Голоси пограбованих дзвонів:

(Голоси дзвонів, як правило, звучать у різних сторонах нашого світу).

Хто вам повірить в правду ваших слів,

коли палаєте ви гнівом лютим

до нашого, як вічність наша  – бути,

а вас – ваш власний спопеліє гнів!

 

Природа не поклала вам розкуту, 

крилату душу, як весняний спів, 

давно, ще від народження світів, 

на все життя, загнуздане у  пута.

 

В імперії безпутній, все ж, своїй,

хиліте спини, як давно хилили,

і славте ницість в ниці світовій!

 

Вам іншої не дано Богом сили... –

Ми знали й знаємо: Завжди ти сій

добро – й добро народить нива  мила.

 

Чорний Демон: (Знервований, метушливий,  навіть розгублений)

Ні, далі так не можна –

чорнозем  родить без останку

химеру спротиву

катам верховним! –

Знищити чорнозем!

 

(Чути відому мелодію, а потім слова: «Я друґой такой страни нє знаю, ґдє так вольно дишіт  чєловєк!» )

Голодомори – це ж прекрасно,

мільйони зразу

під укіс –

прекрасна перемога,

Торжество свободи

від усіх і всього!!!.

 

(Паузу заповнює тиша, крізь яку чути удари дзвонів).

Ні, ні, сьогодні то замало!

Є ще один всесильний засіб.

Ха-ха-ха-а-а!

 

(В унісон сатанинському реготу на обрії піднімається чорне сонце Чорнобиля. На очах глядачів буйна зелень дерев марніє, перетворюється на червоно-криваву. Мертвим падає з неба птах. Квітуче село перетворюється на погробовище: вибиті вікна, бур’янами зарослі подвір’я, німує стара обідрана церковця. Мертва зона).

Вітаю чорне сонце!

Яка то благодать знищення,

омертвіння,

спустошення!!!

Сильніше хана Батия,

Могутніше Гітлера,

стократ жорстокіше Сталіна!

Моя вам слава і честь,

всезнаючі фізики –

розум і честь епохи

без чести і слави!!!

Хвала вам

за ваше кровожерство!

За геніальне уміння

з зеленого раю

зробити пустелю…

І сіяти смерть на всі покоління…

І на всі простори…

 

(На фоні руїни постає читець – Голос правди):

Серце кам’яніє з жаху смерти…

Навіть смерть, напевно, не жахлива…

Страшно, що руїну вже не стерти,

що ніколи більш не вродить нива…

 

Вже ніколи милі голосочки

діточок не звеселять руїну…

Чорний смерч пройняв синів і дочок,

Чорний саван впав на всю Вкраїну…

 

(Лунають удари дзвонів в різних сторонах нашого світу. Набо розжарене Чорним сонцем

загибелі українського земного раю).

 

Голоси пограбованих дзвонів:

Надія ще не вмерла:

хтось заплатить

за той пустир,

за  смерть і попелище

земного раю…

Нам же сили б встати

супроти клятого і злого грища.

 

Чорний Демон:

О. не надійтеся, раби,

німі каліки

з поламаними хребтами!

Наші засоби невичерпні:

є ще один –

зробити неродючим рід!!

Сценарій розіграти інший –

кращий –

на погибель:

нехай десятиліття

по колу ходять без пуття

і не вилазять

з віковічних злиднів.

Підручних в нас є легіони!!! 

 

(Чути марші тисячі ніг, які військовим кроком вичеканюють на брукові свою силу. Лунають велетенською масою голосів вигуки «Ура! Ура-а!! Ура-а-а!!!» І в цей вереск вривається маршова мелодія і вигуки «Heil! He-e-el!! He-е-e-el!!!». Луна котиться, як чорна хвиля і щезає десь у світах).

 

Слово правди: (Голос сповнений могутньою силою переконання)

Не маю слів, вже кам’янію з гніву

на рід плюгавий в підлости своїй,

що,  мов скажений, божевільний рій,

трон княжий обліпив все ж не для співу.

 

Все проклинає в світі: сонце мрій,

і люд – зерно майбутнього  засіву,

в світ шлях прямий, що не веде наліво,

бо з півночі звертає в інший стрій…

 

Зміїне жало плеще хижо й люто,

в серця незрілі запускає їдь –

смертельної ненависти отруту,

 

відому тисяча трагічних літ,

для вільного, щоб в рабство нас закути

й пустить в глобальний чорторий орбіт. 

 

Чорний Демон: (Начебто торжествує від власного успіху).

 

О, браво – наша перемога,

легіонери не дарма

на прив’язі тримають бидло.

Так буде вічно.

Бо так є!

Ніщо не змінить

кола злиднів,

таємних вбивств,

отрути перемоги,

підступних змов

наших – і

багатих!

 

Ангел: (Це передбачення майбутнього, висловлене в категоричній формі, як візія Духа).

 

Ні, згинеш,  люте зло!

Бо встане із колін чорнозем,

люд – у неволі помело –

чин останній

здійснить кожен:

ударить гнів,

неначе грім,

і спопелить ярмо зловіще! –

На всій сплюндрованій землі,

немовби німб,

засяє знак

злотоясний,

як промінь непогасної зорі. .

 

Голоси пограбованих дзвонів: (Голос дальніх дзвонів змінюється на урочисто переконаний голос правди). 

Вже тінь одна від тебе глушить світ,

твій голос хриплий чорним вгорне душу,–

довіку ненавидіти я мушу

тебе на всіх скрижалях моїх літ.

 

У чорнім ти і чорноти не зрушиш,

її не змінить генія піїт,

який би не творив про тебе міт

на синіх водах, на зеленій суші…

 

І хоч на чорну голову свою

ти золоту ввіткнув собі корону,

ще й другу голову пришив, на прю

 

щоб з світом грізно стати, та від скону,

якого жду, як в глупу ніч зорю,

не порятує й сто голів дракона!

 

Голос правди:

Під голуба невинного ти мітиш,

та не сховав драпіжних пазурів,

та й не пристав ти дружно до орлів,

бо інша суть твоя, та й інші мітки

 

криваві ставиш ти впродовж віків

на людях, на сибірах,  в ляґрів сітках,

сексотських збродів; не життя, а клітка

на просторі невільничих полів…

 

Ти нині злісним зазираєш оком

в сусідні ґражди, чом вони, на зло

тобі, мовляв,  будують світ широкий…

 

Таке ось нині те химерне тло,

і не модерн, і ніби не бароко –

в мерзьке, нікчемне  всесвіт понесло.

 

Мати: (Світле тло неба, ніби наступає весняний ранок).

Не вмерла я – я ще жива,

я буду вічно жити –

безсмертна пісня  степова 

з акордами блакиті.

 

У червені кетяг калин,

у стрункости тополі,

у пам’яти, що доня й син

від злої скрили долі.

 

І спроби нової орди

мене в тюрму загнати

приречені, як знак біди,

на всі віки з прокляттям.

 

Слово правди:

Один мазок – на чорнім тлі контраст

(вже не важливо – білим чи кривавим

на часу полотні не для забави)

увічниться і повноти надасть

 

усій картині, звісно, вже без слави,

бо, власне, біле не пішло в анфас,

бо править бал червоне, як фантаст,

а біле – згибле – згадує Полтаву…    

 

І те керваве, хочете,  як є,

нуртує десь під серцем диким болем,

у тім’я, ніби куля, точно б’є,

 

в часи під кулею звертає в Дике Поле,

де аж донині чорне, хоч в короні,  в’є

своє гніздо для нашої неволі.

 

Голоси пограбованих дзвонів:

Лежить  незрушно тягарем ярма

ведмежа тінь земервлені  століття. –

І досі ні врожайного поліття,

ні смільчаків змести її нема.

 

Як ржа, душі з’їдає красні квіти,

і покручів-калік повзучих тьма

на бездержавнім полі,  де зима

лють сіє, наче сатанинські сіті.

 

І в плині підлих беззаконних літ

шукаєш  сонця – до контрасту тіні, 

щоб нині рознести тюремну кліть

 

на душі у державнім безгомінні,

щоб вийти з тіні зла північних міт

й постати світлом в ранок білопінний.

 

Чорний Демон: (Коли промовляє, простір поступово темніє і потрапляє  в холодні сумерки, які переходять у чорний  морок).

Наївністю себе потішить бидло,

гадає, що воно непереможне.

Брак мислення – брак розуму,

Відсутність чину хоче замінити

балаканням патріотичним …     

Вперед!

Зелений Змій

нам допоможе,

підкинемо ще дурману

у формі травки,

СНІД і рак

і ще – в додатку – шоу на тих екранах,

що душу перевернуть вам

якраз в такому вимірі і  дозі,

аби згубили свою честь і пам’ять

А де та честь?

Де пам’ять?

І ще якась душа?

За них і цента не даси

в сучаснім комерційнім світі!

Навіть тут

страшенна криза –

немає душ,

щоб їх скупити оптом,

бо все мізерне,

миршаве,

нікчемне.

Каміння в річці. – й те цінніше,

бо можна з нього гать зробити –

річку перекрити!

Вони ж нездатні

нашу річку перекрити!

Ха-ха-ха!! Ха-ха-ха!!!

(Разючий,  сатанинський регіт стрясає весь простір і котиться чорною луною в безодню чорної ночі ).

 

Ангел: (З’являється несподівано під кінець мови Чорного Демона. Простір поступово світліє)

Послухати тебе – і

хтось тобі повірить?

Ти ж  вічність всю

одне і те ж торочиш.

І попадаються лиш маловіри,

слабенькі духом,

розумом мізерні.

За ними теж стоїть наш Ангел,

на шлях любови попровадить.

А ти залишишся з нічим,

бо все ніщо,

чим володієш ти:

лиш брехнями,

обманом,

підступством чорним,

розбоєм на дорогах світу,

війнами кривавими,

розстрілами,

голодоморами,

депортаціями,

ляґрами,

торгівлею душ нещасних…

 

(Ангел розправляє крила, підноситься над Чорним Демоном, простягнувши до нього правицю).

Звійся!

Щезни, маро –

хай буде світло непогасне

на всі тисячоліття!

 

(Коли Ангел виголошує заключні слова, Чорний Демон раптово розчиняється в повітрі, щезає. Весь простір заливає яскраве світло, що ллється з  усіх сторін світу з незвичайною, урочистою музикою).

2009– 2011.