Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 стор.
Знаю, там, де степів чорноземний розліг, де вітрів не спинить, не догнати, Ти тепер (якщо тільки Тебе Бог зберіг, якщо й досі стоїть наша хата),
Ти тепер з льону нитку прядеш край вікна і так часто в вікно поглядаєш, – Може, я появлюся під ним на снігах, приблукавши з далекого краю.
І коли, зрозумівши всю марність чекань, сиву голову схилиш в задумі, тоді виром стає гострий розпач питань: чи живий я і де є в цій бурі?..
З болю терпне душа материнська Твоя, знаю, знаю... О, добре це знаю! Крізь всю зрушену даль маршеруючи, я Твою тугу палку відчуваю.
І коли б Ти лиш знала, що син Твій іде, повний бунту, в сніжних гураганах, чи сказала б тоді: «Нащо вчила тебе? Я ж хотіла, щоб був і ти паном!»
Так? Невже це сказала б? Невже в забуття одійшло: розстріл батька і брата, і все наше тривожне, пекельне життя, всі ті глуми і кривди прокляті?!
Ні і ні! Тричі ні! Ти не скажеш цього! О, занадто усе пам'ятаєш! Ти лиш мариш скорботно про сина свого і так часто в вікно поглядаєш...
Мамо, мамо! Давно вже простилися ми... (Пам'ятаєш, в степу... вітер... осінь?) ІЦе так довго прийшлося блукать серед тьми й на розпуттях виплакувать сльози!
Ще так довго шукав я правдивих шляхів – І знайшов їх! Знайшов, моя мила! Тепер знаю ввесь розквіт майбутніх світів, знаю чим і чого нас дурили!
Знаю теж і журбу Твою темну, як ніч, І зітхання не раз Твої сняться, Та крізь все України вчувається клич – і тому я сьогодні повстанцем!
І тому я сьогодні так вперто іду в бій останній, затяжний, завзятий. Моя мамо! Повір, переможем – прийду днем великим щасливого свята.
* * * За хмарами місяць, мов бранець печальний, Ніч відьмою тихо лежить на снігах. Від власного маршу іду з хвилюванням в простори, підняті на власних ножах.
Давно відбулося прощання байдуже, я сам благословив себе на цю путь, і тільки бентежить одно мою душу: в цей сніг не втопитись, про все не забуть.
Люблю буревії, бо й сам буревійний, розплесканій тиші такий я чужий, в руках моїх буйна жадоба обіймів, як сонце полтавське, я серцем палкий.
І що там сніги ці, що темні ці ночі, що все на цім схресті великих шляхів?! Рожевим розливом горять мої очі від мрії палкої великих боїв.
Києву Стоїш, як пам'ятник сторіч, в степах стоїш, неначе митар, а над тобою темна ніч, а над тобою згубний вітер!
Дарма! Та вітряна зажер Тебе на порох не розтерла, Ти й досі величчю не вмер, Як і Вона іще не вмерла!
Стоїш, задивлений у даль, і бронзним погрозом Богдана гамуєш орд азійських шал, лякаєш фауста й султана.
Степів розлогий буйний шум княжим хрестом благословляєш, і світлу тайність своїх дум лише Дніпрові довіряєш.
Тепер, в загравах цих пожеж, у безпощаді буревіїв, в гарячій пристрасті ти ждеш від нас торжественних обіймів.
І вір, ми прийдем! Знову ти омолодієш нашим духом, і буднів зоряні світи тебе покірно будуть слухать!
* * * Пахне далеч диханням гіркого полину, та й гірку її п'ю, мов сціляючий чар... На похилені плечі злітають краплини побілілої крови розіп'ятих хмар.
Чогось вітер притих, чи заснув у знемозі? так люблю з ним разом у простори іти, ми такі молоді на бунтівній дорозі, перед нами в покорі минають світи.
Знов я йду курявою сніжин припорошений, все ще мало слідів, мов не йшов цілий день, мов не з самого ранку я був заворожений полум'яною святістю рідних знамен.
Під рип кроків з'являється батько суворий, що колись, як тепер я, ішов цим шляхом, що при слові «Вкраїна» нахмурював брови й над столом нахилявся зажурним чолом.
О, мій батьку! (Десь, може, в кайданах умерший), не досягший в житті сонцесяйних вершин, – Твій важкий шлях борні не забуто й тепер ще – крізь сніги його довжить Твій трепетний син!
* * * Карабін я закинув на змучені плечі, подивився їй в очі тривожні. Прощай! Вже давно переріс в ніч розбурханий вечір, за вікном хуртовини, мов серця одчай.
– Ти вже йдеш? Йдеш в холодні такі сніговії, в таку тьму, в перекір чорнокрилим вітрам? – Я не вмію блудить, спочивати не смію, не даремно ж я граюся власним життям.
Зір спустила додолу в невільній провині... В тиску рук її чув щирий пал побажань. Вже давно її там, в теплій хаті покинув, в завірюсі іду, наче вісник повстань!
Вітер люто рве поли моєї шинелі, наче злодій, від мене тіка горизонт, в заметілі снігів рвуться влюблені села, і страждання вчуваються рідних широт
Там, вона (в неї зараз заплакані очі!) Ну, а там п'янка зваба крилатих рівнин... І ще швидше я йду, захлинаючись пристрастю ночі Революції Син! |
Рубрики > Поетична сторінка >