Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 стор.

 

Знаю, там, де степів чорноземний розліг,

де вітрів не спинить, не догнати,

Ти тепер (якщо тільки Тебе Бог зберіг,

якщо й досі стоїть наша хата),

 

Ти тепер з льону нитку прядеш край вікна

і так часто в вікно поглядаєш, –

Може, я появлюся під ним на снігах,

приблукавши з далекого краю.

 

І коли, зрозумівши всю марність чекань,

сиву голову схилиш в задумі,

тоді виром стає гострий розпач питань:

чи живий я і де є в цій бурі?..

 

З болю терпне душа материнська Твоя,

знаю, знаю... О, добре це знаю!

Крізь всю зрушену даль маршеруючи, я

Твою тугу палку відчуваю.

 

І коли б Ти лиш знала, що син Твій іде,

повний бунту, в сніжних гураганах,

чи сказала б тоді: «Нащо вчила тебе?

Я ж хотіла, щоб був і ти паном!»

 

Так? Невже це сказала б? Невже в забуття

одійшло: розстріл батька і брата,

і все наше тривожне, пекельне життя,

всі ті глуми і кривди прокляті?!

 

Ні і ні! Тричі ні! Ти не скажеш цього!

О, занадто усе пам'ятаєш!

Ти лиш мариш скорботно про сина свого

і так часто в вікно поглядаєш...

 

Мамо, мамо! Давно вже простилися ми...

(Пам'ятаєш, в степу... вітер... осінь?)

ІЦе так довго прийшлося блукать серед тьми

й на розпуттях виплакувать сльози! 

 

Ще так довго шукав я правдивих шляхів –

І знайшов їх! Знайшов, моя мила!

Тепер знаю ввесь розквіт майбутніх світів,

знаю чим і чого нас дурили!

 

Знаю теж і журбу Твою темну, як ніч,

І зітхання не раз Твої сняться,

Та крізь все України вчувається клич –

і тому я сьогодні повстанцем!

 

І тому я сьогодні так вперто іду

в бій останній, затяжний, завзятий.

Моя мамо! Повір, переможем – прийду

днем великим щасливого свята.

 

*     *     *

За хмарами місяць, мов бранець печальний,

Ніч відьмою тихо лежить на снігах.

Від власного маршу іду з хвилюванням

в простори, підняті на власних ножах.

 

Давно відбулося прощання байдуже,

я сам благословив себе на цю путь,

і тільки бентежить одно мою душу:

в цей сніг не втопитись, про все не забуть.

 

Люблю буревії, бо й сам буревійний,

розплесканій тиші такий я чужий,

в руках моїх буйна жадоба обіймів,

як сонце полтавське, я серцем палкий.

 

І що там сніги ці, що темні ці ночі,

що все на цім схресті великих шляхів?!

Рожевим розливом горять мої очі

від мрії палкої великих боїв.

 

Києву

Стоїш, як пам'ятник сторіч,

в степах стоїш, неначе митар,

а над тобою темна ніч,

а над тобою згубний вітер!

 

Дарма! Та вітряна зажер

Тебе на порох не розтерла,

Ти й досі величчю не вмер,

Як і Вона іще не вмерла!

 

Стоїш, задивлений у даль,

і бронзним погрозом Богдана

гамуєш орд азійських шал,

лякаєш фауста й султана.

 

Степів розлогий буйний шум

княжим хрестом благословляєш,

і світлу тайність своїх дум

лише Дніпрові довіряєш.

 

Тепер, в загравах цих пожеж,

у безпощаді буревіїв,

в гарячій пристрасті ти ждеш

від нас торжественних обіймів.

 

І вір, ми прийдем! Знову ти

омолодієш нашим духом,

і буднів зоряні світи

тебе покірно будуть слухать!

 

*    *    *

Пахне далеч диханням гіркого полину,

та й гірку її п'ю, мов сціляючий чар...

На похилені плечі злітають краплини

побілілої крови розіп'ятих хмар.

 

Чогось вітер притих, чи заснув у знемозі?

так люблю з ним разом у простори іти,

ми такі молоді на бунтівній дорозі,

перед нами в покорі минають світи.

 

Знов я йду курявою сніжин припорошений,

все ще мало слідів, мов не йшов цілий день,

мов не з самого ранку я був заворожений

полум'яною святістю рідних знамен.

 

Під рип кроків з'являється батько суворий,

що колись, як тепер я, ішов цим шляхом,

що при слові «Вкраїна» нахмурював брови

й над столом нахилявся зажурним чолом.

 

О, мій батьку! (Десь, може, в кайданах умерший),

не досягший в житті сонцесяйних вершин, –

Твій важкий шлях борні не забуто й тепер ще –

крізь сніги його довжить Твій трепетний син!

 

                       *     *     *

Карабін я закинув на змучені плечі,

подивився їй в очі тривожні. Прощай!

Вже давно переріс в ніч розбурханий вечір,

за вікном хуртовини, мов серця одчай.

 

– Ти вже йдеш? Йдеш в холодні такі сніговії,

в таку тьму, в перекір чорнокрилим вітрам?

– Я не вмію блудить, спочивати не смію,

не даремно ж я граюся власним життям.

 

Зір спустила додолу в невільній провині...

В тиску рук її чув щирий пал побажань.

Вже давно її там, в теплій хаті покинув,

в завірюсі іду, наче вісник повстань!

 

Вітер люто рве поли моєї шинелі,

наче злодій, від мене тіка горизонт,

в заметілі снігів рвуться влюблені села,

і страждання вчуваються рідних широт

 

Там, вона (в неї зараз заплакані очі!)

Ну, а там п'янка зваба крилатих рівнин...

І ще швидше я йду, захлинаючись пристрастю ночі

Революції Син!