Марш Сіроманців – Уривки (автор: Бобинський Борис)

опубліковано 7 лист. 2012 р., 13:23 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 лист. 2012 р., 11:47 ]

«Повстанська ліра» - Львів: Меморіал, 1992. – 160 стор.  

 

Народився 4 вересня 1929 року у Львові. Через рік його батько, відомий західноукраїнський поет Василь Бобинський, в недавньому минулому січовий стрілець, потім функціонер нелегальної і напівлегальної преси, переїздить до тодішньої столиці Радянської України Харкова. У грудні 1933 року був звинувачений як український буржуазний націоналіст і польський шпигун і висланий на будівництво каналу Москва-Волга. Деякий час сім'я перебувала з ним. Та невдовзі відбувся пересуд, В. Бобинського розстріляно, дружину Омеляну заслано в табір для дружин ворогів народу, а Бориса відправлено в дитячий будинок подібного типу. За кілька років мати розшукує Бориса, і він таємно втікає до неї в Караганду. У 1946 році, після відбуття ув'язнення, мати із сином повертається на батьківщину, в Тернопільську область, де невдовзі помирає. Кілька років Борис жив у родичів, терпів злигодні й нестатки, та попри все включився в підпільну роботу. Його група збирала кошти й продукти для повстанців, зокрема під час різдвяних колядок, до яких Борис сам писав вертепні вистави. За це був арештований знову і засуджений на двадцять п'ять років ув'язнення. Був учасником повстання в одному із таборів на шахтах Воркути.

 

Повернувся до Львова після 1956 року. Працював у письменницькому клубі, на Львівській телестудії. Писав вірші, телесценарії, зокрема драматичну поему про батькову долю («Екслібрис поета»), за якою було поставлено цікавий телефільм. Трагічно загинув у вересні 1970 року. Залишилися незібраними його вірші, зокрема, присвячені повстанській боротьбі на Поділлі в повоєнний час та табірні поезії. Частина з них все ж була надрукована (журнал «Жовтень», газета «Літературна Україна», альманах «Біль»...)

 

Ми йшли вперед, а клятий день згасав,

Останній день листопадового закату.

Кривавив очі дим жевріючих заграв

І різав слух ревучий звук набату.

 

Нам разом з дзвоном в вуха заповзав

Знайомий з смутного дитинства диму запах.

Ми залишали його тим, хто ще не знав,

Що людська кров тече і в наших «лапах».

 …………………………………………….

 

Не відали, хто ще підніме бурю тут.

Пливли німі поля шматками білих хусток,

Курився карти стрільчатий маршрут,

Зникав за обрієм багряний сонця згусток.

 

Нехай не все, що покривала даль,

Чуже і мертве, руїна й невідоме.

Ми йшли вперед, нас колисала сталь

У спалахах і блискавицях грому.

 

Бо там, позаду, в сизих смугах мряк,

Лежали попіл і каміння, стріхи дому.

Ми чули в стогонах і в музиці атак

Їх плач і хлипання, зітхання і утому.

 

Цей клич будив мільйонноокий спрут,

Він голосом і гнівом таврував нам очі.

А замість мови клекотів кулемет

У дикім реготі, ткучи примару ночі.

 

І над таврованим від кульових пісень,

Над царством Міфестофеля і Вія

Ставав у срібному паланні день,

Просурмлений девізом Буревія.

 

Вже знову тіні руки простягли,

Ховаючись в безмежно-степовім просторі.

Горів в пожежах оковид, і ми все йшли,

А день згасав і сіяв з неба зорі.