«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис, число 7, 2010-2011. стор. 80.
Їх привезли із лісу під сільраду Осіннього, сльотливого вже дня. Зігнали зі села усю громаду, Щоб залякати й для упізнання. Ще зранку захлинувся відгук бою... Один – в літах, два – ще безвуса юнь, Шептались у гурті поміж собою: «Їх видав той пияк Данило-хрунь. Він, волоцюга клятий, день при дневі У ліс за хмизом, нібито, ходив». Всі троє вбитих не були місцеві. Це й голова сільради підтвердив. Стояла вся громада сумовито. То був далекий п'ятдесятий рік. Лише станична знала: між убитих Той старший – надрайонний провідник. Вона з ним спілкувалася недавно. Минула відтоді лише доба. Людей втрачає Україна славних. Але триває й досі боротьба. Як на машину вбитих покидали Й громада по домівках розійшлась, Чекісти довго щось метикували, Поки полуторка нарешті завелась. В сержанта раптом заблищали очі (На жертву дивиться отак лише змія): «Ану-ка, Ваня, дай мнє молоточєк!» – Гукнув він до солдата-водія. Рот мертвому роздер руками грубо І, з поглядом бандита та смішком, Уміло золоті коронки й зуби Повибивав водійським молотком. Зібрав їх, закривавлені, у жменю Пикатий професійний мародер, В хустинку загорнув, сховав в кишеню І руки задоволено потер. |
Рубрики > Поетична сторінка >