Любов понад усе. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 18 жовт. 2017 р., 06:41 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 лист. 2017 р., 08:18 ]

Новеля

І.

Сім`я Твердохлібів, що жила в одному із населених пунктів одного з районів та однієї области Західної України, нічим не відрізнялася від сотень і тисяч таких сімей. Батько Іван, мати Ганна, середульша донька Христина, молодша Уляна. Найстарший син Андрій став лісовим хлопцем.

 

За те москалі, коли прийшли сюди вдруге, родину Твердохлібів вивезли в Сибір, як і вивезли інших, не тільки сини котрих теж стали лісовими хлопцями, а й доньки-зв`язкові чи розвідниці армії без держави. Бо так склалося… І не було винятку. Либонь, приклали до тої біди зусиль і сексоти, не виявлені до пори до часу…

 

Але ще до того нещастя, коли Христя закінчувала десятирічку, закохана в Орла, хлопця рік-два старшого від неї, але навчання завершив в один рік з нею. Се була любов «на все життя», як мовила Христина і навіть не допускала думки, що може статися щось інше. Орел – як Орел: прагнув цілувати уста солоденькі, обнімати тонкий стан коханої, веселитися і насолоджуватись вже однією присутністю дівчини. Настирливі обнімання дівчина якось інстинктивно стримувала, але вона його кохала «на все життя». І вже снувала мрії про одруження з коханим…

 

Якось Орел «відлітав» на пару днів чи навіть на тиждень, і Христина ображено, під час чергової зустрічі, надувала свої милі губки і вдавала, що страшенно сердиться. Але час минав, і вона знову буквально топилася в своїх почуттях, як у бухливих океанських водах…

 

Батько-мати знали, що коїться з Христиною. «Доню, – часами мовила мама, – дивися в саму серцевину – хто він…». Доня слухала і кивала головою, мовляв: «Так, так, мамунечко! Я його кохаю!!»

 

На кохання немає ліків. Так міркував батько і журливо хитав головою. Як мало нині того щастя. Он що робиться в світі. Що буде з нами? Андрійко… там, і за те москаль по голові не погладить, а вдарить голоблею, не очуняємось… Звісно, донесуть на нас. Хоч те, коли ми нині кажемо, що він поїхав на заробітки в Росію, наразі нас берегло…

 

Одного дня вдарив грім і замалим не убив Христини. Звісно, не грім, а Орел так і сказав, що він залишає її, свою кохану Христинку, бо знайшов іншу в сусідньому селі – веселунку Мариню, яка веселить увесь його світ і ще залишається тих веселощів на обох досхочу…

 

Пекучий погляд Христини палав, як несамовитий, і не згасав. Та й не могла дівчина проронити хоч одну-однісіньку сльозину, може, полегшало б, світ не видавався б застиглим каменем, що байдуже котиться в провалля з височенної гори аж до неба. І разом з ним вона, беззахисна істота, котиться в безодню…

 

Мати розраювала доню: «Не тільки сього світу, що у вікні…». Христина гляділа байдуже і ніби нікого не бачила й не чула…

 

А незабаром таки сталося найгірше – набігло москальні до біса і вивезли родину Твердохлібів, як і інші родини, десь з три десятки. Плач стояв над селом, як на похоронах, вили собаки, в`їдали запекло на чужинців, що принесли розпач…

 

Родину Орлів теж повезли в той Сибір проклятий…

 

Навіть трагічна подія власної родини не сколихнула Христину: вона байдуже, ніби не від світу цього, збиралася разом з батьками й Уляною, які не стримували сліз, залишаючи рідну землю.

 

ІІ.

Велетенська імперія. Загнали Твердохлібів аж у Красноярський край. На поселенні ще була одна-єдина родина, решта односельців розкидали, як просо по далеких полях, щоб одне з другим не бачилися. Чужина проклята. Але родина мусила, вся, як одна душа, йти на роботи, аби не здохнути з голоду.

 

Христя продовжувала автоматично виконувати свої обов`язки швеї на фабриці пошиття «рабочей одежды», як гласила вивіска на фронтоні будинку з полупаною штукатуркою, віддаленого від «пасьолка» проживання репресованих «бандпасобников» приблизно три кілометри. Кожного ранку о сьомій годині під`їжджав обшарпаний автобус і забирав «рабочую силу»; після роботи, якщо не заплановані «воспитательные предприятия», той же бусик відвозив назад. Кошти за перевезення вираховували з мізерної заробітної платні.

 

Сірі будні перебивалися лише одним днем «вихідного». Це була переважно неділя. Церкви тут не було, оскільки «пасьолок» влада створила після війни, населивши його репресованим людом різних національностей. Православні якось розмірковували відкрити церкву, але наразі до сього не дійшло: то вище «руководство» відкладало, то православні не настійно настоювали… Двоє галицьких родин самі придумали спільні святкування то в одних, то в других…

 

На фабриці працювали  люди ще й з інших «пасьолків».

 

Якось, після роботи Христина познайомилася з русявим хлопцем, що працював на фабриці майстром швейної апаратури. Розговорившись, Василько розповів, що вони тут сім`єю з Волині. Звісно, опинилися тут так само, як і вона, Христя, з своєю родиною.

 

Зустрічі продовжувалися, навіть у «вихідні» молоді люди збиралися в заводському клубі на танці.

 

Христя відчула, що в присутності Василька начебто «відморожується», забуває страшну зраду, за яку в неї ніколи не буде прощення… Але вона ніяк не могла витерти з пам`яті незабутнього Орла…

 

Час ішов, і рана начебто зарубцювалася. Христя навіть уже подумала, чи не одружитися з Васильком. Звісно, він закохався в неї з першого знайомства. Усяке на світі буває…

 

Слово за словом, і вже батьки узнали, що матимуть гарного зятя. Вже в перший прихід Василька батьки радо його привітали. Це ж своя людина…

 

Уляна злегка усміхалася. Вона ходила тут до школи, наразі восьмий клас.

 

Про Андрія якимсь дивом батьки узнали, що він у Воркуті на шахтах. Термін його закінчиться через п`ять років.

 

Відгуляли скромне весілля. Молоде подружжя, під час відпустки, пустилося в мандрівку у свої рідні краї. Якісь там документи їм видали – папірці про «времєнноє пребиваніє» там то і там.

 

ІІІ.

Час затирає сліди, зарубцьовує рани, давнє часто-густо перетворює в забуте…

 

У молодят уже народилося двоє – дівчинка і хлопчик.

 

Справді, час начебто вибирає все добре і його множить. Правда, коли б це було так, то в добрі люди не могли б нажитися… Населення «пасьолків» дуже добре обізнане з правдою і неправдою.  

 

Але одного дня щось сталося, що перекреслило вище висловлену думку, яка начебто від автора, але автор теж – не остання інстанція буття.

 

Невідомо, яким чином узнав адрес, але молодий Орел з своєю дружиною приїхав одвідати своїх земляків, зокрема Христину, колишню свою наречену.

 

Коли Христя побачила непрошених гостей, її ніби струмом вдарило. Раптом вона пополотніла (на щастя, ніхто не помітив, бо зустріч і привітання тривали досить довго, що й відвернуло увагу від Христі).

 

На простягнуту руку Орла вона таки у відповідь подала свою, але без найменших ознак життя, бо не було ні потиску, ні будь-якого руху – рука ніби дерев`яна. Її очі неодривно дивилися на нього, і вона тихо, але з притиском спитала: «Навіщо ти приїхав?». Вона не сподівалася почути відповідь. Коли Орел наблизив своє обличчя до її голови для поцілунку, Христя, ніби не помітивши, вся подалася до його дружини. Характерний вираз обличчя вказував, що його дружина казашка. Христя поцілувала її і запросила в приміщення.

 

За столом ішла бесіда про все пережите і недожите, а Христя готувала в кухоньці пригощання, але в усім її нутрі клекотіло одне-єдине питання: «Навіщо ти приїхав?»

 

Вона  заходила в кімнатину, поверталася в кухоньку, а питання, як виклик долі, бушувало громовими ударами і ошалілими блискавицями: «Навіщо ти приїхав?»

 

Гостина затягувалася, а Христина прагнула, щоб якнайшвидше його звідси здули найбільші торнадо, які існують у світі. І її ж теж знесе в безвісти, бо вона  – так, вона! – зруйнує своє лелече  гніздо. Від цієї думки їй потемніло в очах. Але питання не сходило, вдаряло її тривожними дзвонами, гриміло вибухами і розривами гарматних набоїв, бо в її душі не припинявся бій, коли нема ні переможців, ні переможених. А питання до самого її скону не припинятиметься, як вічна любов, і стоятиме, як дорожній, заради життя, дороговказ, – нинішнє її вже вічне питання: «Навіщо ти приїхав?»

 

2 липня 2016.