Крик. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 29 жовт. 2017 р., 10:27 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 жовт. 2017 р., 10:28 ]

Тоді, в грудні, випали такі великі сніги, що люди чогось подібного не пам’ятали. Старожили казали, що подібне було у двадцять восьмому році. Дехто говорив: «Звичайно, прийшли москалі і відкрили брами для сибірських морозів». Якраз то був час т.зв. першого «визволення». Багато що знаменне в той час, годі його забути.

 

Село знаходилося при дорозі, розтягнуте приблизно в чотири кілометри, і всі садиби розмістилися переважно при головній трасі. Були ще бічні вулички, обабіч також обліплені хатками з присадибними будівлями і, як правило, садками.

 

В селі сталася незвичайна, нечувана досі подія. Вивозили селян в Сибір. Невідомо, чим вони прогрішилися супроти нової влади, тобто, як вони встигли щось там їй нашкодити, що заслужили  жорстокої кари.

 

Великі сніги стояли біля хат, ніби великі, поверхові будинки. Люди прокопували коридори од вхідних дверей до хвіртки, до стайні з худобою, до криниці з журавлем, в кого вона була і, звичайно, радувала свіжою водою та приємним скрипом журавля, ніби птах сповіщав усій родині і сусідам, що життя прямує з одного дня в другий, не подібний до свого попередника, отже, начебто нічого не змінювалося…

 

Але це не так! Час вніс зміни, яких навіть у найстрашніших снах годі було передбачити…. 

 

Дорогою їхали сани одні за одними, скільки їх було, годі порахувати, але ланцюг саней розтягнувся до безконечности, такою ж стала дорога, як не дивно, вже розчищена ще вночі від снігових заметів. Отже, вчора було відомо сільському начальству, що відбудеться з самого ранку…

 

На санях сиділи зсутулені докупи люди з дітьми та клунками. Ззаду і спереду, біля погонича, розмістилися солдати в сірих шинелях, на голови надягнуті шапки, називали їх «будьонівками»; в кожного солдата стирчала гвинтівка, а над нею, вище голови, вистрілювало вгору довжелезне залізо багнета, вкінці таке гостре, що, здавалося, готове проткнути наскрізь будь-кого, хто посмів би зупинити сани і звільнити нещасні жертви нової влади… Але ніхто навіть не наближався до саней, ніхто не пробував їх зупинити!

 

Зате на все село та околицю не вщухав крик і гавкіт та виття собак. Люди в санях кричали, діти плакали, тулячись до матерів. Се плакала дорога, сіре небо низько схилилося над людьми  в розпачі. Плач сколихнув увесь світ, який не щезнув під снігами, ще билося його живе серце і, напевно, чуло той несамовитий крик, що ні на мить не припинявся, котився болючими хвилями, вдаряючи у невідомі береги людських душ, одкритих для сього світу…

 

Спорадично чути вигуки солдатні: «Ви наканєц замолчітє, враґі народа!». Вигуки здалися наперед завченою фразою, яку автоматично повторювали солдати. Але крик не стихав, плач не припинявся, бо дорога вела їх у невідоме, страшне, морозне, незахисне, безпритульне, трагічне саме своєю ймовірною передбачливістю. Бо що чекає цих людей? Там, в Сибірі, на диких, безлюдних поселеннях, як кара, невідомо, за які гріхи.

 

Валка саней не припинялася. Здавалося, сама дорога не витримає крику, ридання дітей, провалиться в невідоме, в раптово розкрите провалля і щезне разом з цим уярмленим людом та озброєним супроводом.

 

Але дорога не провалилася, не розверзлася проваллям, і не щезли озброєні в небезпечні багнети солдати з армії «визволителів». Хоча, по правді, дорога вела в провалля людської долі, розірвавши минуле людей з сучасністю, з якої вороття назад уже не буде принаймні в найближчі рік-два чи менше або й більше… Може, й назовсім?..

 

Крик не вщухав над дорогою, він морозив душу кожного, хто його чув і, напевно, ніколи, до кінця життя свого, не забуде. А в селі не просто гавкали собаки – вони несамовито вили за своїми ґаздами; вони раптом стали нікому не потрібними. Напевно, знайдеться не одна душа, яка прийме до себе покинутого вірного сторожа… Але… хто прийме вирваних з рідних гнізд людей в холодній чужині? Може, крик і про це говорив, тільки слід уважно, усім серцем, відкритим для добра, вслухатися в його болючі голоси, як предковічний клич на допомогу…

 

В цей день сталося неймовірне.  Валка приблизно під полудне (скільки того дня в зимову пору?) закінчилася. За останніми саньми біг великий вівчар. Господар Іван Біловус пізнав його здалеку, але мовчав. Раптом пес набирає швидкости і кидається на конвоїра, що сидів ззаду. Той не встиг скрикнути, коли вівчар схопив його за горлянку, солдат з хрипом повалився навзнак, пес не відпускав і щосили стягував його з саней. Господар дивився на цю сцену і продовжував мовчати, ніби паралізований. Жінка, хоч налякано мовчала, міцно обнявши дітей, таки виштовхнула конвоїра з саней. Конвоїр спереду не почув за своїми плечима харчання, бо задрімав, опустивши голову на груди. Час від часу, здригнувшись, піднімав голову і знову опускав наниз.

 

Нарешті вівчар залишив мертвого солдата на дорозі. Сани, ніби нічого не сталося, продовжували поволі їхати, але явно відставали від валки, яка вже за селом, за поворотом дороги, зникла з очей дрімливого конвоїра. І в цей момент  вскочив на сани псисько і так само схопив конвоїра за горлянку, той навіть не встиг скрикнути. Дядько-погонич, сусід Івана, Дмитро Машталір, умить зупинився. Він вхопив гвинтівку, яку випустив з рук конвоїр, розвернув і прикладом ударив конвоїра по голові. Ще один удар, і конвоїр, як видно, спустив дух. Іван і Дмитро схопили його і вкинули в сани, жінка з дітьми пересунулися до Дмитра; швидко розвернувши сани, він під’їхав до другого  конвоїра, з перегризеної горлянки текла кров, залишаючи яскраві сліди на снігу. Іван разом з Дмитром вкинули конвоїра в сани, а криваве місце ретельно закидали снігом.

 

Залишалося повернутися в село не поміченими. Отже, кудись слід від’їхати з дороги, поки не смеркне і поки не отямляться солдати з валки, що відсутні останні сани.

 

Коли валка доїхала до станції, уже зовсім смеркло. Почали рахувати сани і весь час збивалися: то забагато на одну-дві сани, то замало. Начальник каже: «Ладно, всєх в тєплушкі!» Навіть начальник з поспіху ще в селі не встановив, скільки ж саней і скільки «враґов народа»… І лише тоді, коли конвоїри повернулися в казарму, нарешті зрозуміли, що два солдати не з`явилися. Але це вже було пізно.

 

За той час сани обережно в’їхали в село, коли після події в хатах лише декуди блимало світло, пробиваючись крізь вузенькі віконечка, обставлені загатами. Конвоїрів затягли до берега річки, прорубали кригу і кинули у воду. До ранку крига замурує їх аж до весни. А весняні бурхливі води пронесуть «визволителів» далеко, може, й до моря…

 

Цієї ж ночі сани разом з Дмитром і всією його родиною та родиною Біловуса виїхали із села і за всю ніч, досвіток і майже цілий день доїхали, нарешті, до пограничного села, де проживали  Дмитрові родичі.

 

На другу ніч Дмитрів родич переправив їх на той бік, де вже не було «визволителів», а лише німецькі окупанти… Родич вказав, до кого їм звернутись за допомогою. Він розповідав, що звідтам можна добратися далеко, куди душа прагне…

 

Великий мудрий псисько – німецький вівчар Вовчик радісно оберігав від злодіїв господарство нового ґазди.

 

4 - 5 лютого 2017.