Кравець-Кравченко Андрій

опубліковано 14 серп. 2013 р., 10:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 серп. 2013 р., 02:32 ]

Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 стор.

 

Образно висловлюючись про поета Андрія Кравця-Кравченка, я сказав би так:
Зірницею запломенів на небосхилі

І перелився в поетичну мить.

Мов блискавка у думці бистрокрилий –

При спалаху у слові грім гримить.

 

Поезія Андрія народилася і прогриміла між більшовицьким ковадлом та фашистським молотом. Вона вибухнула в той порівняно короткий час, коли дві жорстокі навали, лютуючи в протиборстві за поневолення України, руйнували все українське.

 

Вихований у родині колишнього борця за незалежну Україну в роки УНР (згодом політв'язня 30-х рр., що загинув на Колимі) Семена Кравця-Кравченка, шістнадцятилітній Андрій у надзвичайно складних обставинах, що тоді склалися на Україні, чітко визначив свою позицію і як поет, і як громадянин без жодної фальші і потягу до компромісу.

 

Познайомились ми з Андрієм зовсім випадково. Андрій працював під час німецької окупації секретарем біржі праці м. Хвастова, на якій, до речі, лікарську комісію очолював професор Буйко.

 

Я стояв на подвір'ї біржі в довгій колоні, що шикувалася на відправку до Німеччини. Чорнявий замріяний юнак, з опущеними донизу вусиками, ішов мимо колони до дверей біржі, повільно навів на мене свій допитливий погляд, зробивши крок назад, зупинився. (У мене теж були подібні вусики.)

– Звідки?

– З Веприка, – відповів я.

– Ти, випадково, вірші не пишеш?

– Пишу, – сором'язливо посміхаючись, промовив я.

– Маєш бажання їхати до Німеччини? – прошепотів на вухо.

– Мушу, – відповів я, опустивши голову.

– Друже, відійдімо на хвилинку, – мовив він, при цьому кивнувши на поліцая, що стояв у хвості колони, відвів мене вбік і несподівано, зі щирістю в голосі, запитав:

– Будемо боротися за Україну?

– Я є членом підпільної ОУН, – відповів я з довірою, приязно усміхнувшись до незнайомого юнака, порушивши конспіративне правило «говорити про справу не з ким можна, а з ким треба».

– Працюю секретарем біржі праці, – зніяковіло мовив юнак, – і зроблю все від мене залежне та можливе, щоб ти залишився тут. Терміново переговорю з професором Буйком.

 

Через годину я вже йшов зі скеруванням та відповідним паролем у тубдиспансер до лікаря Дубровного. Звідти повернувся на біржу з довідкою – туберкульоз легенів.

 

Керівник підпільної районної ОУН (журналіст за професією) Петро Радіонович Онищенко дав завдання: викрасти на німецькій біржі друкарську машинку, знайти надійне місце в с. Веприку і друкувати на ній листівки – звернення до народу, розкриваючи суть окупаційного режиму. Порадив використовувати своє поетичне слово, підганяючи його під мотиви популярних українських пісень. Щоб легко сприймалося і швидко запам'ятовувалося.

 

З допомогою Андрія – секретаря біржі – машинка була викрадена. Пізніше цю машинку за згодою господині Неграш Марії Федорівни (дружини політв'язня тридцятих років Неграша Михайла Михайловича), було встановлено в невеличкій селянській хатині під лісом, на краю села, де і почали ми друкувати листівки. Своїй сестрі Олі я запропонував навчитися друкувати.

 

Першою листівкою була Андрієва «Ніченька»:

 

Ніченька темная, ніченька синяя

Мороком кутає гай.

Вийди, коханая, вийди, єдиная,

Разом зі мною втікай.

Я заведу тебе в нетрі глибокії.

Річка там тихо біжить.

Будемо жити разом з гранатами,

Разом з гвинтівкою жить.

Там, по лісах і ярах, на віддалинах

Ворогу нас не впіймать.

Там наплювать нам на Гітлера й Сталіна,

Там на обох наплювать.

Крові вкраїнської море бездоннеє

П'ють, та не вип'ють усе.

Сталін в Сибір гнав батьків міліонами,

Гітлер – до райху везе.

Всі по лісах і ярах поховаємось,

Всі, як один, утечем.

Дружно піднімемось, часу не згаємо,

Вдаримо з лісу вогнем.

А як не стане катів на Вкраїні,

Щастям розквітне наш край.

Вийди, коханая, вийди, єдиная,

Разом зі мною втікай!

 

На жаль, поетові – «юному генієві» – так назвав його в прощальному слові благочинний УАПЦ отець Білокінь, Бог відпустив так мало – лиш «поетичну мить».

 

У перших числах жовтня 1943 р. за нез’ясованих обставин його поранено. Куля з німецького парабелума застрягла в одному з поперекових хребців.

 

Паралізований, відмучившись двадцять один день на ліжку хвастівської міської лікарні, він помер у неповних вісімнадцять років, залишивши під подушкою папірець з віршованим написом:

Я мало жив, та пережив доволі,

І хоч ніколи ще не був щасливим у житті,

Однак на долю я не смію нарікать.

Вона мене крутила, наче буря.

Та в серці невгасимо запалила

Любови іскру на усе життя.

І я не прагну ні бучної слави.

Ані дзвінкого імені поета,

Ні лаврами заплетених вінків.

Я тільки хочу, щоб колись сказали.

Що я любив її, мою Вкраїну,

Я життя свого для неї не жалів.

Володимир Косовський

 

        Україна

Вийду ввечері я

Й на Дніпро подивлюсь,

На дрімаюче місто і хвилі,

Де колись розцвіла моя Київська Русь

І оставила славу й могили.

Встав був сонячний край

Тут з Славутиних вод,

З віковічних змагань й перемоги.

І схилялись князі, вояки і народ

Перед сяючим сонцем –— Дажбогом.

Гартувались полки в штурмі слави і битв

І не знали безчестя і зради.

Славні русичі, ми, почепили свій щит

На воротях ясних Цареграда.

І росли города, процвітали міста...

Тут шукали притулку гонимі

Й певно, з цеї гори

Дивним сяйвом хреста

Освятив нашу Русь Володимир.

Йшли роки, йшли бої і ламались списи

Із незламної криці і дуба...

Завойовник-сусід у нас ласки просив

І пощади в святого тризуба.

Хто не підступом йшов,

З тим єднались завжди,

Тих приймали під свої знамена,

І, як мир панував, дике зерно вражди

Розсівали північні племена.

Наш народ їх прогнав у безлюдяний степ,

Й там, зріднившись із чуддю й мордвою,

Утворили разом свій кривавий вертеп

І його називали Москвою!

Й захотіли вони полонить нас в боях,

Рідний Київ у прах спопелити.

Та тризуб наш незламно на чатах стояв

І беріг від сусідів неситих.

Причаїлась Москва. Наша ж Русь тих часів

Самостійно цвіла, процвітала.

А в той час із страшних азіятських степів

Насувалась татарська навала.

Всі народи лягли до татарина ніг,

Всі держави монголам корились.

Та повстав мій народ, мій народ переміг,

Та в двобої страшнім обезсилів.

Хоч татар переміг, та якраз у той час.

Як страшні кровоточили рани,

Ті сусіди, яких від загибелі спас,

Надягали на нього кайдани.

Наступає Литва, далі Польща гряде.

Суне чорная хмара неначе.

Та чи ж Русь ворогам попід ноги впаде,

Чи вона у неволі заплаче?

Чи ж буде вікувать славний люд у ярмі

Під нагайкою польського пана?

Розпросталися знов гордо бранці німі

І устали зі степу гетьмани.

З наддніпрянських степів повстають козаки,

Повстають з Чортомлицької Січі...

Забряжчали в степах їхні гострі клинки,

Сурми в бій із наїзником кличуть.

Впала Польща уже, рідний край ожива,

Бо немає ні ляха, ні пана,

І для помочі мов свою руку Москва

Простягає до батька Богдана.

О, Богдане, Богдане, чом не вмер ти малим,

Чому руки тобі не всихали,

Як ти грамоту брав від московських князів

І віддав рідний край на поталу?

Все забрала Москва. Кожец цаль, кожну п'ядь,

Нашу землю і волю, державу,

Навіть наше ім'я в нас зуміла забрать.

Навіть нашу історію й славу.

Та не згасла борня, хоч по всіх по кінцях

Підіймалися в небо руїни.

Ми крізь згарища й битви пронесли в серцях

Наше гасло й пароль – Україна!

О Вкраїно моя! У боях і вогні

Крізь віки закривавлена йшла ти.

Умивалась земля кров'ю кращих синів

Й небеса розтинали гармати.

Спало царське ярмо. Ти постала ізнов,

Знову коні ворожі топтали.

Біля Києва кров, і під Крутами кров,

Наша кров під Базаром заграла.

Ні, не марно, клянусь, наша кров пролилась,

Ні, не марно в походах вмирали.

Нехай нове ярмо нам Москва одягла,

Зате ж слава, хоч слава зосталась.

Серед суму і сліз українська земля

Днів чекала нових і буремних.

Хоч найкращих синів посіпаки з Кремля

Посадили в темниці підземні.

Хай Петлюра упав, Коновалець упав,

Сім мільйонів без хліба умерло,

Хай у храм заросла бур'янами тропа,

На шматки нашу землю роздерли, –

Але націю вбить не змогли вороги,

Та її і не вбити нікому.

Повна сил і життя, повна міці й снаги,

Йде у вирі вона життєвому.

Ми страждали віки, і нарешті гряде

Нам велика година свободи.

Ще сконає наш кат, Україна піде

Й поведе за собою народи.

О Вкраїно моя, моя зоряна Русь,

Ти ще вільною будеш, кохана,

Вийду ввечері я, на Дніпро подивлюсь,

А вернуся ... Аж рано.

Фастів, 1942