Повстанська ліра. Львів. Меморіал. 1992. – 160 стор.
Образно висловлюючись про поета Андрія Кравця-Кравченка, я сказав би так:
Зірницею запломенів на небосхилі
І перелився в поетичну мить. Мов блискавка у думці бистрокрилий – При спалаху у слові грім гримить.
Поезія Андрія народилася і прогриміла між більшовицьким ковадлом та фашистським молотом. Вона вибухнула в той порівняно короткий час, коли дві жорстокі навали, лютуючи в протиборстві за поневолення України, руйнували все українське.
Вихований у родині колишнього борця за незалежну Україну в роки УНР (згодом політв'язня 30-х рр., що загинув на Колимі) Семена Кравця-Кравченка, шістнадцятилітній Андрій у надзвичайно складних обставинах, що тоді склалися на Україні, чітко визначив свою позицію і як поет, і як громадянин без жодної фальші і потягу до компромісу.
Познайомились ми з Андрієм зовсім випадково. Андрій працював під час німецької окупації секретарем біржі праці м. Хвастова, на якій, до речі, лікарську комісію очолював професор Буйко.
Я стояв на подвір'ї біржі в довгій колоні, що шикувалася на відправку до Німеччини. Чорнявий замріяний юнак, з опущеними донизу вусиками, ішов мимо колони до дверей біржі, повільно навів на мене свій допитливий погляд, зробивши крок назад, зупинився. (У мене теж були подібні вусики.) – Звідки? – З Веприка, – відповів я. – Ти, випадково, вірші не пишеш? – Пишу, – сором'язливо посміхаючись, промовив я. – Маєш бажання їхати до Німеччини? – прошепотів на вухо. – Мушу, – відповів я, опустивши голову. – Друже, відійдімо на хвилинку, – мовив він, при цьому кивнувши на поліцая, що стояв у хвості колони, відвів мене вбік і несподівано, зі щирістю в голосі, запитав: – Будемо боротися за Україну? – Я є членом підпільної ОУН, – відповів я з довірою, приязно усміхнувшись до незнайомого юнака, порушивши конспіративне правило «говорити про справу не з ким можна, а з ким треба». – Працюю секретарем біржі праці, – зніяковіло мовив юнак, – і зроблю все від мене залежне та можливе, щоб ти залишився тут. Терміново переговорю з професором Буйком.
Через годину я вже йшов зі скеруванням та відповідним паролем у тубдиспансер до лікаря Дубровного. Звідти повернувся на біржу з довідкою – туберкульоз легенів.
Керівник підпільної районної ОУН (журналіст за професією) Петро Радіонович Онищенко дав завдання: викрасти на німецькій біржі друкарську машинку, знайти надійне місце в с. Веприку і друкувати на ній листівки – звернення до народу, розкриваючи суть окупаційного режиму. Порадив використовувати своє поетичне слово, підганяючи його під мотиви популярних українських пісень. Щоб легко сприймалося і швидко запам'ятовувалося.
З допомогою Андрія – секретаря біржі – машинка була викрадена. Пізніше цю машинку за згодою господині Неграш Марії Федорівни (дружини політв'язня тридцятих років Неграша Михайла Михайловича), було встановлено в невеличкій селянській хатині під лісом, на краю села, де і почали ми друкувати листівки. Своїй сестрі Олі я запропонував навчитися друкувати.
Першою листівкою була Андрієва «Ніченька»:
Ніченька темная, ніченька синяя Мороком кутає гай. Вийди, коханая, вийди, єдиная, Разом зі мною втікай. Я заведу тебе в нетрі глибокії. Річка там тихо біжить. Будемо жити разом з гранатами, Разом з гвинтівкою жить. Там, по лісах і ярах, на віддалинах Ворогу нас не впіймать. Там наплювать нам на Гітлера й Сталіна, Там на обох наплювать. Крові вкраїнської море бездоннеє П'ють, та не вип'ють усе. Сталін в Сибір гнав батьків міліонами, Гітлер – до райху везе. Всі по лісах і ярах поховаємось, Всі, як один, утечем. Дружно піднімемось, часу не згаємо, Вдаримо з лісу вогнем. А як не стане катів на Вкраїні, Щастям розквітне наш край. Вийди, коханая, вийди, єдиная, Разом зі мною втікай!
На жаль, поетові – «юному генієві» – так назвав його в прощальному слові благочинний УАПЦ отець Білокінь, Бог відпустив так мало – лиш «поетичну мить».
У перших числах жовтня 1943 р. за нез’ясованих обставин його поранено. Куля з німецького парабелума застрягла в одному з поперекових хребців.
Паралізований, відмучившись двадцять один день на ліжку хвастівської міської лікарні, він помер у неповних вісімнадцять років, залишивши під подушкою папірець з віршованим написом: Я мало жив, та пережив доволі, І хоч ніколи ще не був щасливим у житті, Однак на долю я не смію нарікать. Вона мене крутила, наче буря. Та в серці невгасимо запалила Любови іскру на усе життя. І я не прагну ні бучної слави. Ані дзвінкого імені поета, Ні лаврами заплетених вінків. Я тільки хочу, щоб колись сказали. Що я любив її, мою Вкраїну, Я життя свого для неї не жалів. Володимир Косовський
Україна Вийду ввечері я Й на Дніпро подивлюсь, На дрімаюче місто і хвилі, Де колись розцвіла моя Київська Русь І оставила славу й могили. Встав був сонячний край Тут з Славутиних вод, З віковічних змагань й перемоги. І схилялись князі, вояки і народ Перед сяючим сонцем –— Дажбогом. Гартувались полки в штурмі слави і битв І не знали безчестя і зради. Славні русичі, ми, почепили свій щит На воротях ясних Цареграда. І росли города, процвітали міста... Тут шукали притулку гонимі Й певно, з цеї гори Дивним сяйвом хреста Освятив нашу Русь Володимир. Йшли роки, йшли бої і ламались списи Із незламної криці і дуба... Завойовник-сусід у нас ласки просив І пощади в святого тризуба. Хто не підступом йшов, З тим єднались завжди, Тих приймали під свої знамена, І, як мир панував, дике зерно вражди Розсівали північні племена. Наш народ їх прогнав у безлюдяний степ, Й там, зріднившись із чуддю й мордвою, Утворили разом свій кривавий вертеп І його називали Москвою! Й захотіли вони полонить нас в боях, Рідний Київ у прах спопелити. Та тризуб наш незламно на чатах стояв І беріг від сусідів неситих. Причаїлась Москва. Наша ж Русь тих часів Самостійно цвіла, процвітала. А в той час із страшних азіятських степів Насувалась татарська навала. Всі народи лягли до татарина ніг, Всі держави монголам корились. Та повстав мій народ, мій народ переміг, Та в двобої страшнім обезсилів. Хоч татар переміг, та якраз у той час. Як страшні кровоточили рани, Ті сусіди, яких від загибелі спас, Надягали на нього кайдани. Наступає Литва, далі Польща гряде. Суне чорная хмара неначе. Та чи ж Русь ворогам попід ноги впаде, Чи вона у неволі заплаче? Чи ж буде вікувать славний люд у ярмі Під нагайкою польського пана? Розпросталися знов гордо бранці німі І устали зі степу гетьмани. З наддніпрянських степів повстають козаки, Повстають з Чортомлицької Січі... Забряжчали в степах їхні гострі клинки, Сурми в бій із наїзником кличуть. Впала Польща уже, рідний край ожива, Бо немає ні ляха, ні пана, І для помочі мов свою руку Москва Простягає до батька Богдана. О, Богдане, Богдане, чом не вмер ти малим, Чому руки тобі не всихали, Як ти грамоту брав від московських князів І віддав рідний край на поталу? Все забрала Москва. Кожец цаль, кожну п'ядь, Нашу землю і волю, державу, Навіть наше ім'я в нас зуміла забрать. Навіть нашу історію й славу. Та не згасла борня, хоч по всіх по кінцях Підіймалися в небо руїни. Ми крізь згарища й битви пронесли в серцях Наше гасло й пароль – Україна! О Вкраїно моя! У боях і вогні Крізь віки закривавлена йшла ти. Умивалась земля кров'ю кращих синів Й небеса розтинали гармати. Спало царське ярмо. Ти постала ізнов, Знову коні ворожі топтали. Біля Києва кров, і під Крутами кров, Наша кров під Базаром заграла. Ні, не марно, клянусь, наша кров пролилась, Ні, не марно в походах вмирали. Нехай нове ярмо нам Москва одягла, Зате ж слава, хоч слава зосталась. Серед суму і сліз українська земля Днів чекала нових і буремних. Хоч найкращих синів посіпаки з Кремля Посадили в темниці підземні. Хай Петлюра упав, Коновалець упав, Сім мільйонів без хліба умерло, Хай у храм заросла бур'янами тропа, На шматки нашу землю роздерли, – Але націю вбить не змогли вороги, Та її і не вбити нікому. Повна сил і життя, повна міці й снаги, Йде у вирі вона життєвому. Ми страждали віки, і нарешті гряде Нам велика година свободи. Ще сконає наш кат, Україна піде Й поведе за собою народи. О Вкраїно моя, моя зоряна Русь, Ти ще вільною будеш, кохана, Вийду ввечері я, на Дніпро подивлюсь, А вернуся ... Аж рано. Фастів, 1942
|
Рубрики > Поетична сторінка >