Козловський Олександр Константинович (Автор: Кахнич Іван)

опубліковано 22 лип. 2014 р., 08:54 Степан Гринчишин   [ оновлено 4 серп. 2014 р., 09:47 ]

Козловський Олександр Константинович, поет (1876 – 1898)

 

 

 

Родовід Олександра Козловського є досить цікавим. Ще у 1856 – 1866 роках у наших краях парохували брати-священики: У Горуцькому – о. Іван Ломницький (1807 – 1888), висвячений у 1831 році, та в недалекому Кавську – о. Михайло Ломницький (1825 – 1971), висвячений у 1851 році. Доля непередбачувана: о. Михайло передчасно, у 46-річному віці, залишає цей світ та неповнолітніх дітей. Вчитуючись в історичні пошуки: «… його діти, а серед них четверо синів, виховуються в родині отця Івана». Отець Іван Ломницький зобов’язався духовно та матеріально дбати про дітей з родини свого покійного брата, яким на цей час було від 5-ти до 19 років.

 

Документальні архівні дані напрошуються простежити життєпис кожного, хто виріс у садибі над потоком:

 

Ємілія – Іван, співзасновник Згромадження служебниць Непорочної Діви Марії – першого жіночого згромадження у нашій Церкві, ректор Станіславської духовної семінарії в 1907 – 1915 роках, арештований русскими, інтернований у Сибір, там помер.

 

Антоній – Володимир – професор церковного права, військовий капелан першого класу, теж у Першу світову війну взятий у полон як військовий капелан, інтернований у Тобольськ, повернувся.

 

Отець Ніль – Богдан – парох села Гребенного, інтернований уже австрійцями до Талергофа як москвофіл, зазнав важких переслідувань за свою рідну мову і віру, опікувався, доходив, висповідав і поховав молодого сестриного сина Олександра Козловського.

 

Отець Сава – наймолодший із братів, парохував на Тернопільщині.

 

Любіна – вийшла заміж за помічника священика Константина Козловського, якого скерували на парохію в Горуцьке, прожили тут чотири роки. Другим тут народженим сином був Олександр.

 

У лютому 1881 року в Горуцьку урочисто відзначено 50-ліття священства о. Івана Ломницького, представник із Дрогобича вручив йому відзнаку імператора Франца Йосифа, а ввечері цей захід перейшов у вінчання – ювілянт шлюбив свою ще одну фаміліянтку. Часопис «Слово» сповіщає, що «так уже дев’ятий раз справляв у своєму будинку наш ювілянт весілля своїй рідні, не маючи своїх дітей, опікувався нею, як рідний.

 

Олександр після закінчення сільської початкової школи продовжує своє навчання в гімназії міста Новий Санч. Саме тоді судилась йому полинна чаша сирітства, бо саме тоді сира земля забрала його батька-годувальника сім’ї. І мати переїхала на постійне місце проживання у Довгомостиск, недалеко від Перемишля. Щоб мати кращий догляд за сином, вона забирає Олеся з Нового Санча і віддає на навчання до Перемишлянської польської гімназії.

 

Восени 1895 року у нього виявили тяжку хворобу – туберкульоз горла. Задушлива атмосфера тогочасної австрійської дійсності гнітюче вплинула на нього, а тяжка хвороба підточувала його здоров’я. Життя нашого земляка – це початковий спалах зірки, який зайнявся лише за чотири роки до смерті двадцятидворічного юнака. Це – чотири роки напруженої боротьби з підступно хворобою. Поет не дожив якихось чотирьох днів до появи його поезії на сторінках «Літературно-Наукового Вісника». Добірка побачила світ завдяки Іванові Франкові.

 

Як гірко уявити собі, що народження поета майже співпало з тим часом, коли він уже не міг тримати знесиленою руко пера. Та вражає інше. Навіть перед смертю юнак не втрачав оптимізму, мав надію на одужання. Менше ніж за місяць до смерті Козловський писав у листі до свого великого вчителя: «Рукопис прошу заховати, а як виздоровлю, сам до нього зголошуся».

 

Говорячи про Козловського, не можна обійти мовчанням того, що його талант був різнобічний. Крім поезії, у колі захоплень юнака – гра на скрипці, малювання і особливо різьбярство. Таке поєднання могло б сформувати майстра із своєрідною поетичною палітрою. До того ж додамо, що світогляд молодого поета вже підчас його навчання в гімназіях Перемишля і Львова отримав наснагу з цілющих джерел поетів минулого століття, насамперед Тараса Шевченка, Степана Руданського, а також А. Міцкевича, Уланда.

 

Ідеї Шевченка допомогли молодому Козловському піднятись до розуміння єдності розшматованого чужоземними хижаками рідного народу. Цікаво те, що для Козловського основою возз’єднання всього українського народу була Наддніпрянська Україна, батьківщина Великого Тараса, яка має пригорнути до свого лона всі інші відірвані від неї землі. Таким чином, свій патріотизм Козловський яскраво протиставляв розповсюджуваній буржуазно-націоналістичними діячами концепції так званого «українського П’ємонту», згідно з якою оновлена Україна повинна об’єднатися навколо Галичини.

 

За короткий час поет зумів подолати романтично-ідеалізоване уявлення про свій край з легендарними героями нашої історії і підійти до соціального розуміння батьківщини. Ось, що він писав у 1895 році:

 

Великий Тарасе, Кобзарю наш рідний,

Ах ти був щасливий! Ти син України,

Ти терпів за неї, за люд її бідний…

Честь душі великій, поклін твоїй тіні.

 

З такого погляду підходить поет і до народно-визвольної війни під прапором Богдана Хмельницького. Учасники селянсько-козацького повстання свою мету висловлюють такими словами: «Мужицькі сльози і страждання огнем і кров’ю відплатимо». Звернення до тих славних часів історії рідного народу мало неабияке значення для тогочасного галицького трудового люду, бо ж він продовжував терпіти напівфеодальний гніт.

 

Безумовно, знайомство Козловського з Франком стало поворотним пунктом у світогляді юнака. Великий Каменяр привітно зустрів студента Львівської політехніки Олександра Козловського, який надлюдськими зусиллями відводив від себе удари долі. Оцінюючи два останні роки життя приреченої молодої людини, Франко писав про них як про «повільне конання тіла і разом швидке дозрівання та прояснення душі».

 

Дякуючи Франкові, через сім років після смерті Козловського, у 1905 р. вийшла друком перша поетична книжка нашого земляка «Мірти і кипариси», підготовлена до друку Михайлом Мочульським з передмовою Івана Франка. «В Олександрі Козловськім ми втратили одного з найталановитіших, а може навіть просто найталановитішого поета нашої (Галицької) наймолодшої генерації».

 

Титанічна праця Олександра Козловського не пропала для рідного народу.

 

Збірка давала цілісне уявлення про багатство поетичних почуттів, які у кращих умовах могли б розквітнути всіма барвами весняної повені, що несе свіжість оновлення життя. Але і сьогодні нас найбільше захоплюють ті мотиви поезії Козловського, які написані неначе нашим сучасником. У теперішній час, коли питання збереження миру стосується кожної людини, увагу читача привертає «Воєнний сонет». У ньому тарується війна, як «різня людей скажених». Поезія поета недвозначна: війна – це безглуздя, яке не сумісне з життям. Однак, такий підхід до війни аж ніяк не означає, що О. Козловського слід відносити до пацифістів.

 

Засуджуючи війну як спосіб розв’язання конфліктів, поет враховує, що війни бувають різні. На прикладі поезії «Похід Хмельницького», поет підтримує війни проти гнобителів чужих народів. Як видно з цього вірша, народні маси ведуть боротьбу за те, щоб вони могли користуватись плодами своєї праці, бо ж на рідній землі все належить не їм, «панам вельможним, що сльозами люду змивають кожну чорну груду».

 

Чи не асоціюються ці рядки з ідеями Івана Франка про народну війну в його славетній повісті «Захар Беркут»? Такі ж аналогії можна провести між творами двох митців по тогочасне галицьке життя і роль поета в суспільному житті. Вдумаймося, приміром, у слова:

 

Є ще народ наш в сірячині,

Ціла маленька вітчина!

Для них я буду жить віднині!

День новий серце почина.

 

Такі ж думки розвиваються в поезії «Біда», «Колисанка», «Жебракова гадка» та інших. Пекучими іскрами сарказму променіють рядки вірша «Поет і селянин», у якому гнівно висміюється панок, який «не був ще у хаті курній», про те насмілюється ідеалізувати життя селянських дітей.

 

Поважне місце в поетичній спадщині О. Козловського посідає інтимна лірика. Хвороба загострює сприймання поетом почуття першого кохання. Боротьба із смертю також з’являється на сторінках книжки. Однак тут не відчувається жодної тіні капітуляції перед нещадною долею. Поет ніби жартує із смертю. Називає її «любою костомахою». Це не просто сміх крізь сльози, а сміх крізь муки. Перед силою волі молодого поета ми не можемо не схилити голови, не віддати йому заслуженої шани.

 

Хоч поет написав небагато, але він заслуговує на добру пам’ять нащадків. Його шанують у нас і в Польській Народній Республіці. У селі Гребенному, що біля самого кордону з нашою областю, до його могили постійно навідуються вдячні прихильники творчості поета і його незламної волі.

 

Отже помилився поет, пишучи в одному з своїх передсмертних віршів:

 

Серце краєсь, як згадаю

дух спирає в груди.

Заспівають, поховають і –

Забудуть люди.

 

Але будемо справедливими: наш земляк заслуговує на більшу увагу. Вимагає серйозного дослідження спадщини поета, частина якої вилежується в архівах. Однак не берімо на себе сміливість, щоб заперечувати доцільність пошуків інших творів поета, бо ж вірші поета зберігались у його брата, а відтак були передані Франкові. Хто знає, чи у руки Великого Каменяра попали всі твори Олександра Козловського. Колись з’являться повідомлення, начебто після Першої світової війни у шанувальників нашого земляка можна було почитати якусь рукописну збірку, що не стала надбанням широкої громадськості. Чи пощастить знову попасти на її слід?

 

Спадщина Козловського, молодого Франкового сучасника, не втратила своєї цінності. Поезія передчасно померлого юнака – одна з тих яскравих променів, які урізноманітнюють наші уявлення про рідну літературу.

 

Високу оцінку творчості поета дав критик М. Мочульський. «Олександр Козловський погас у весні життя. Він не вспів, як слід розправити своїх крил, не вспів багато творів лишити по собі, але ці вірші, що він писав їх власною кров’ю в останніх неповне трьох роках свого життя, – то пшеничні колоски на нашій поетичній ниві, то коштовні перли у скарбниці української поезії».

 

Останній раз «Поезії» О.Козловського були видані видавництвом «Радянський письменник» у Києві в 1966 році в серії «Бібліотека поета».

 

«Великий Каменяр Іван Франко став хрещеним батьком цілої плеяди діячів української культури на зламі двох століть». Серед них – молодий беркут нашої поезії Олександр Козловський. Підкошений тяжкою хворобою, він не зміг дійти до поетичної Говерли, хоч мав чималі задатки для першокласного майстра рідного слова.