В просторі осіннього неба дзвін посилав голосну мелодію звуків, ніби удари серця, опечаленого і стражденного.

Домовина поволі пливла на плечах побратимів, і здавалося, що цій останній дорозі немає кінця, бо се дорога у вічність. Під сонцем вигравали на домовині фарби синього неба і золотої пшениці.

Воїни ступали повільним, але ритмічним кроком. Попереду їх жінки несли вінки теж з кольорами неба і пшениці. Не вгавали потужні мідні звуки, простягаючись на весь простір, куди може сягнути зір.

Але попри весь голос дзвонів, тужливий спів людей, що ступали за домовиною, і плач матері за сином, котрий стелився дорогою, простягався, як незриме полотнище, на весь простір осіннього дня, – не чули голосу, який промовляв до матері:

«Не плач, моя ненько ріднесенька, я повернувся до тебе з далекого походу, з кривавого бою за мою рідну землю,  бо на ній нам усім жити споконвіку.

Не плач, ріднесенька, я назавжди повернувся до тебе, в свою рідню, в свою рідну сторононьку.

Не ридай, моя рідна, я вже ніколи не відійду від тебе, моя рідна матусю…».

Ніби у відповідь стелилися слова і лягали на стрункі тополі край дороги, що стали на струнко, віддаючи останню пошану героєві, котрий поклав своє молоде життя заради рідної землі:

«Як я, сама-самісінька, мій рідний соколику, буду жити без тебе? Без твого щирого слова, без синіх очей, що випромінювали радість, і рук роботящих, що своєю невтомною працею несли в нашу господу скромний добробут? Скажи, мій ріднесенький, промов до мене хоч одне-однісіньке слово надії і любові!»

«О, матусенько ріднесенька, журбо моя безконечна, добрі люди тобі допоможуть, серце щире не забуде тебе, моя бідна матусенько. Прийдуть у твою невеселу господу і звеселять тебе мовою щирою, словом тихим потіхи і надії…».

«Мій лебедику ріднесенький, рада б тебе слухати і бачити. Та не увиджу я вже тебе у своїй господі. Видно, буду з вітром говорити на твоїй могилі, може, вчую від землі-сириці слово твоє трудне, богобоязливе, слізне і нещасне. Може, з чорнобривцями, блаватами і рожами стиха побесідую, а вони від тебе подають привіти в цей дочасний світонько печальний…»

«Скоро, дуже скоро донесуть мене до призначеного місця, то зостанься ще зі мною ту часину останню. Пам’ятай на весь наш вік короткий, що так само, як і досі, я пішов би знову в лави вояків відважних, щоби захищати рідну сторононьку від орди чужинської».

Мати припадала до небесно-пшеничного прапора, ледве несли ноги.

Люди тихо ступали цю останню дорогу. Лише дзвони своїми мідними голосами сколихували простір між чорною землею і прозорим небесним світом, що простерся в безмежжя.

Вже прийшли в те місце, де повік буде спочивати молодий герой.

Дзвони грали на весь всесвіт. Але той інший всесвіт, може, і не чув їх, бо у нього, мабуть, інший клопіт чи старання: чи то гроші, чи той хитромудрий бізнес, який править світом, застеляє обрії блакитні…

Низько, дуже низько опустилося чисте небо, аби душа героя переліт зробила щасливий.

Виросла могила, вкрилася вінками, квітами  і людськими сльозами.

Та найбільше лихо, котрого ніколи не змиють сльози, – материнське горе, незагойний біль на всі останні роки, дні й години.

Березень 2015