Командирові Вороному (автор: Гай Марта)

опубліковано 17 лист. 2012 р., 13:38 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 лист. 2012 р., 12:56 ]

«Повстанська ліра» - Львів: Меморіал, 1992. – 160 стор.

 

Марта Гай – поетеса-упівка, автор багатьох поезій, друкованих у підпіллі, у виданнях ОУН та УПА. У 1950 р. вийшла в УРСР циклостильним виданням збірка її поезій «До зорі», у якій оспівано боротьбу УПА проти московсько-большевицьких окупантів, бої частин УПА на Словаччині і в Польщі. Доля Марти Гай невідома» – так сказано про неї в антології української поезії «Слово і зброя», виданій 1968 р. в Канаді.

 

Маємо нагоду доповнити: Марта Гай – літературний псевдонім Галини Савицької-Голояд. Народилася 1922 р. у Львові. Член ОУН з 1939 р. Працювала в Червоному Хресті УПА, шість разів переходила кордон, нагороджена Срібним Хрестом Заслуги.

 

Арештована МГБ у травні 1950 р., коли йшла по зв'язку від Провідника Полтави до генерала Т. Чупринки. Чупринка тоді вже загинув, але Полтава про це не знав. Була засуджена на 25 років «особозакрытых лагерей», а у таборах ще двічі: за втечу і за «бунт». Звільнена у 1964 році зі сумнозвісної Владимирки.

 

У літературному доробку Марти Гай, крім численних поезій, дилогія «Дорога», «Філософський щоденник», оповідання. Живе на Івано-Франківщині.

 

Командирові Вороному

 

Тебе не стало... Ждала стільки ночей,

Що вернеш і зустрінемося знов,

Хоч знала: ми чужі собі, і одинокий

Лиш спомин з обріїв далеких йшов

І клав тугу фіялковим серпанком

На очі мої з кожним ясним ранком.

 

Тебе не стало... В холоді безмежжя

Тінь прилягла твоя до рідних піль

І у життя бурхливе побережжя

В жадоби пориві вгризався біль

І клав струмочок багряної крові

На те чоло, що гладила в любові.

 

З далекої півночі мчаться биті

Шляхи туманні, згублені в просторах,

Пусті шляхи. І тугою розбите

Упало серце твоє в їх зчорнілий порох,

А в ночі місячні рида за ним бездонний

Мій жаль на стежах партизанських коней.

 

Скінчилась пісня у далекі дні.

А я терплю в безтямному відчаю.

Хтось біля мене... мука... серце у вогні...

Це спогад. О, як я тебе кохаю!

Ти – біля мене, віддих на устах

І кучері шовкові в сплетених руках.

Невже зі мною ти? Зі мною, як колись?!

Я тулюсь до грудей, як у промінні ночі,

Коли черемхи віти в головах сплелись

І з сіл пісні неслися парубочі,

Коли наш ліс тремтів у пахощах весілля

І душу нам п'янило чар-отрути зілля?

 

Лице троє цілую: мій! Ти – мій!

Так, як колись... Нас не розлучить доля!

Глянь ось туди: фантазією зір

У мріях наших виснувалась воля!

Ми йдемо поруч, поруч в боротьбі, –

Застави, наскоки, вогні...

 

Поглянь туди: палає небосхил,

Горить Вкраїна, там колони ждуть...

Де забарився ти? Чом занімів?

Прокинься, милий мій, я тут,

Підемо разом ось туди, до бою

До перемоги! Чорною габою

 

Покрилось небо... Ліс, що був розцвів

Повився мрякою, і квіти всі зів'яли...

Хтось починав співати – занімів...

Тільки тремтливі віти так дрожали,

Як моє серце сповнене тривоги,

І клалися примари на дороги.

 

Десь закінчилось щастя, горе вкралось в груди,

Та де? Коли? – Не знаю. Де ці межі,

Які б покласти між одне і друге

І визначить у почувань пожежі

Людині правила, коли вона у муці

 

Здвигає з усміхом святиню революції?

Весна цвіте як тому рік у гаю,

ІІишаєсь щастям у п'янкім промінню...

Я жду на щось, на щось чекаю,

Коли в самітні ночі заплітаю мрію

А у таборах наших гул нового бою

Понад моєю тихою бренить журбою.

 

О, знаю, віра це, що в блиску слави

Повернеш знов... І щастям п'яні

Ми кинемось вперед... Повстанські лави,

Як сталь, як воля твоя, невблаганні,

Сп'яніють перемогою, а ми в кривавім полі

З'єднаємось в тріумфу ореолі.

 

Бій

 

Стрінулись – і враз блиснули вогні!

Склекотіли кулемети,

І завихрились блакити

Оловом рясні...

 

Коли ворог здавсь, з поля бою біг,

Вдарив в небо слави гомін,

Простелило сонце промінь

Просто їм до ніг...

 

Весна

 

Яблуневий цвіт зірвав,

Мазепинку заквітчав,

Блиск від зброї так сіяв!

Втім, – десь плач і крик в селі, –

Налетіли москалі, –

Порятунку хтось взивав...

 

Вдарили, мов ураган,

Бій скипів, піднявсь туман,

Тільки трупи клятих вкрив.

Впав і він, до землі приліг,

Білий цвіт його від всіх

Поцілунком здоровив...

 

* * *

Задзвонила шибка тихо, –

Хто б так пізно її кликав?

Щойно північ лунко билась,

Земля зорями покрилась

Й присипляє своє лихо.

 

Глянула: «Повстанці, мамо!»

В хаті сонце засіяло!

Заки двері відщіпнула,

Серце біля них вже було

І сміялось, і вітало.

 

Врешті з ними, на порозі.

«Заходіте, якщо в змозі?»

Зашептали, розпитали,

Квітку ,з лісу дарували:

«Не зайдемо, ми в дорозі».

 

Серце тьохнуло, занило,

Личко з горя потемніло.

«Доки ж, доки так трудитись» –

«Переможем! Не журитись!»

Погляд дружній: «Тож, щасливо!»

 

Відійшли в бої охоче,

Заховались в тінях ночі.

Де? Куди? – думками билась...

Тільки, квітка їй лишилась

І в сльозах до ранку очі.