Кицька Мурка та маленькі риболови. (Автор: Кахнич Іван)

опубліковано 2 груд. 2018 р., 08:05 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 груд. 2018 р., 08:05 ]

11-річний Миколка та на рік молодший Івасик жили в селі на Львівщині. Батьки зранку до вечора працювали в колгоспі, тому вихованням та доглядом за ними займалася бабуся. Бабусю по сільському чомусь називали Феською. Її будинок був на околиці села.

 

А малеча дуже любила рибалити. Не відомо, звідки взялася ця любов – можливо від дядька Олекси, який рибалив та полював за селом і часто був непередбаченим у своїх поступках, а ще можливо, що від дідуся Миколи, бо він за польської організував фірму «Риба-фест».

 

Ставок, де водиться рибка, – неподалік, метрів за сто від будинку. Раніше колгосп вирощував там промислову рибу. А коли ставок заріс очеретом так густо, що рибі ніде стало розправити плавники, його залишили. Рівень води впав, дно вкрилося товстим шаром багнюки. У ставку і далі водились різні види риби. Її ловили місцеві рибалки. А корови часто пили з нього воду, коли йшли на пасовище.

 

Одного разу допитливі Миколка та Івасик побачили, що вудкою ловить рибу старший на п’ять років Михайло. Вони прийшли біля ставку, щоби зблизька це побачити. Рибалка кидав спійману велику рибу в сітку, а маленьку – назад у ставок. Миколка з цікавістю на весь цей процес дивився і попросив Михайла, щоб той маленьку рибу віддав їм. Коли назбиралося з десяток маленьких карасиків, Миколка та Івасик вирішили іти додому.

 

Показали улов бабусі і попросили насмажити їм цих карасиків. Бабуся скептично відповіла: «Та ця риба годиться тільки для кицьки Мурки!». Засмутились брати такою відповіддю. Бо, повертаючись додому, уявляли, як смакуватимуть цією рибою. А тут такий різкий поворот подій!

 

Цьому найбільше була рада домашня кицька Мурка, яка в цю ж мить почала нявчати, тертися до ніг та виляти хвостом. Братикам залишився один вихід – віддати карасиків котові. Отримавши такий щедрий подарунок, Мурка із великим задоволенням почала їсти свій смачний обід. А Миколка з Івасиком тільки дивилися всю цю процедуру та ковтали слинку...

 

Знаючи, що у ставку водиться велика риба, брати подумали, що наступного дня їм теж годилося б стати рибалками. Прийшли до Михайла і попросили зробити їм дві вудочки. Михайло погодився допомогти, але за умови, що хлопчики пошукають дві довгі ліщинові палки та пір’їни з крила гуски на поплавок.

 

Отримавши «бойове» завдання, вони радісні повернулися додому. Було зрозуміло, що проблем дістати вудилища не буде, бо ліщина росла недалеко. Миколка узяв дідусеву сокиру, зайшов у кущі, вибрав два найдовші пагони та вирубав їх. Вдома разом з Івасиком зняли з тичок кору і поставили їх на сонце, щоб висохли. Але звідки роздобути гусяче пір’я, та ще із крила? Адже в їхньому господарстві гусей не було. У сусіда були. Але як зловити чужу гуску та висмикнути пір’їни з крила? Спочатку виникла думка попросити в сусіда, дядька Галушки, щоб той дав їм ті пір’їни, але варіант відповіді можна було передбачити. Бо який дурень буде висмикувати з гусячого крила пір’я влітку, та ще й чужим дітям для забави? Довго думали братчики, як вийти із складного становища, аж нарешті в Миколки визрів план дій.

- Спробуймо самі висмикнути з гуски пір’їни, – запропонував хлопець.

- Але може побачити сусід, і нам увечері добре влетить від батька на горіхи…

 

Іншого вибору у малечі не залишилося – або пан, або пропав. Гуси плавають у ставку, а деколи виходять пощипати травичку, на неподалік розміщеному пасовиську.

- Іванку, я придумав, –  радісно промовив Миколка, – відженемо гуси далеко від ставка, коли вони вийдуть пастися, наздоженемо одну гуску, і пір’їни будуть наші.

 

Прийшли малюки на ставок, сіли на березі і стали спостерігати за гусьми. Довелося довго чекати. Гуси плавали, пірнали, щось під водою добували, а на берег виходити не хотіли. Через декілька годин, напевно, зголоднівши, таки насмілились вийти на берег ставка. План дій в цій ситуації брати добре спланували наперед. Коли стадо гусей вийшло пастися на траву, Микола з Івасиком побігли наздоганяти. Більше десяти  хвилин ганялися, щоб відбити від загального стада одну гуску. Тепер завдання - наздогнати цю гуску, і вони навипередки погналися за нею. Миколка схопив гуску за крила і повалився на неї, все стадо наробило галасу, так що було чути аж до села. Івасик у цей час теж добіг до Миколки, і вони навалилися на гуску разом. Вчепившись однією рукою за крило, Івасик другою висмикнув одне перо, а після нього ще два. У цей час гусак, як отаман зграї, набрався сміливості і пішов в атаку на грабіжників. Перелякавшись, але здобувши омріяні пір’їни, братчики зрозуміли, що пора відпустити гуску, бо біди не минути. Гусак, крім того, що наробив багато шуму, ще й може за штани схопити, навіть вкусити. Миколка та Івасик почали втікати. Гусак переслідував нахабних бешкетників. Аж раптом Івасик зачепився ногою за купину і впав, носом запоровши в землю. Миколка подав йому руку, і вони чимдуж побігли далі. Із великими зусиллями бешкетникам вдалося втекти від гусака в безпечне місце. Коли забігли у свій двір, серця так билися, неначе ось-ось вискочать із грудей. Віддихавшись, з усмішкою на устах, вони прислухалися, чи тихо в сусідів. Друге завдання було виконане!Заспокоївшись, Миколка тихенько підійшов до огорожі дядька Галушки. Там тихо.

- Тьху! Повезло, – повернувшись, сказав Миколка.

 

Миколка з Івасиком прийняли рішення йти до Михайла просити, щоб він починав виготовлення обіцяних вудочок. Михайло з цікавістю оглянув вудилища та пір’їни, похвалив за оперативне виконане завдання і дав малечі зрозуміти, що завтра їхні вудочки будуть готові. Повернувшись додому, братчики з нетерпінням чекали пори, коли отримають так довго омріяні вудочки. До Михайла пішли раненько. Їхні вудочки були  готові та чекали своїх власників. Хлопчаки з цікавістю оглянули свої нові знаряддя рибальства, бо спочатку навіть не повірили, що їхня мрія так швидко здійснилася. Радісні та щасливі, розмахуючи вудочками, повернулися додому.

 

Щоб не відкладати справу надовго, почали готуватися до рибалки. Накопати черв’яків для них не було проблеми. Одразу пішли на ставок ловити рибу. За усіма цими клопотами хлопчаків спостерігала кицька Мурка. Вона інтуїтивно відчувала, що ця справа пахне рибою. Тільки-но малеча вийшла з двору, за ними непомітно пішла й кицька.

 

Настав відповідальний момент. Миколка насадив на гачок черв’яка, щось по-рибацьки пошептав і закинув його у воду. Хлопці з нетерпінням чекати, коли поплавок почне танцювати на воді, даючи сигнал – пора витягувати рибу. Миколка, як старший і більш відповідальний, сам тримав вудилище в руках. Коли поплавок пірнув під воду, Івасик закричав:

- Тягни, бо риба уже добре зачепилась на гачок!

 

На гачку уже висів маленький карасик. Від першого успішного улову Миколка з Івасиком аж закричали. Набравши у відерко трохи води, Миколка кинув у нього карасика, тим часом Івасик начепив черв’яка на свою вудочку і теж закинув на воду в ставок.  Вони уже разом стали чекати нового улову. Велика риба чомусь не попадалася, але малеча була рада і цьому. За півгодини був з десяток невеликих карасиків. А хлопці так захопилися охороною поплавків, що й не помітили, що біля них лежить на травичці Мурка. Мурка пильнувала відерко, адже навіщо маленьку рибу нести додому, якщо її можна й на березі ставка з’їсти. Вона тихенько підійшла до відерка, лапою витягнула одного карасика, відійшла та з апетитом з’їла. Повернувшись назад, дістала другого карасика теж з’їла... За декілька хвилин у відерку залишилась тільки чиста вода. А маленьким рибалкам саме стало цікаво, скільки ж рибок вони впіймали. Миколка, заглянувши у відерко, від здивування аж очі вирячив на Івасика:

- Куди поділась наша риба?

 

Він подивився на брата сумним поглядом докору й гіркоти, що аж у очах потемніло. А Мурка, поласувавши рибою, грілась на сонці та від задоволення тільки мурликала. Побачивши її, братчики зрозуміли, куди поділася їхня риба. Насварили кицьку. А та, зрозумівши свою провину і те, що риби свіжої більше не дістанеться, легенько побігла додому. Розізлилися малюки на Мурку. Але й сміх їх розбирав, бо це ж треба додуматися до такої хитрості! Бабуся однаково викинула б рибку Мурці. 

 

Продовжували ловити, але риба більше не клювала. Посиділи братчики ще трохи. Навколо тиша, тільки чути, як легенько шелестить очерет, як жаби в ньому кумкають. Розчарувавшись в такому рибальстві, Миколка з Івасиком змотали свої вудочки, пішли тихенько додому.

- Сьогодні не наш день для рибальства, – промовив Миколка, заглядаючи в порожнє відерко. – Проте Мурка показала свої здібності вичерпано…

 

Полювання на … яблука.

Це було посеред літа. Граючись на вулиці, Івасик та Миколка побачили в чужому садку під яблунею великі паперівки – так у селі й далі називають смачнючі яблука сорту Білий налив. Ті паперівки вже були такі достиглі, соковиті, що від удару об землю аж потріскали.

 

У маленьких братиків аж слинки потекли із рота – так їм захотіли скуштувати. Але була й велика перешкода – у дворі гуляв великий собака Сірко. З першого погляду видалося, що цей пес добрий. А виявилось, що це – міф. Тільки-но малеча наблизиться, Сірко зразу біжить до брами і сильно гавкає, даючи знати, хто в дворі господар.

 

Хлопці зрозуміли, що Сірко доступу до яблук не дасть, – можна залишитись у кращому випадку з порваними штанами, у гіршому – із задниці залишиться решето. Якщо прийти додому з порваними штанами, добряче дістанеться від батьків ременем…

 

Але сила бажання перемагала усі страхи. Сіли братики біля своєї огорожі й роздумують, як перехитрити Сірка, щоб потрапити у двір та підняти такі пахучі білобокі яблука. Після довгих міркувань Миколка від радості аж заплескав у долоні!

- У мене є цікавий план! Пам’ятаєш, Іванку, як Сірко ганявся за кицькою Муркою, коли та зайшла до нього у двір. Він був такий злий, так ганявся, що кицька ледь встигла вилізти на дерево. Ще трішки забракувало, щоб він схопив Мурку за хвіст…

 

Хлопчаки радилися, а Сірко довго ходив біля яблуньки, гавкав, але марно. Довелося йому визнати поразку, змиритися  з нею та йти в буду. Миколка розповів братикові про свій план: “Ми нашу кицьку принесемо біля воріт, випустимо в двір. Коли Сірко ловитиме кота, ми забіжемо в сад і заберемо яблука з-під яблуні”. Цей план сподобався Івасикові. Діти пішли до свого дому шукати Мурку. Кицька грілася на сонці, може, мріяла про свіженьких карасиків, яких принесе йому малеча, по одному кидатиме, примовляючи; «Знай наше добре серце». Підійшовши,  Івасик взяв Мурку на руки, ніжно погладив по голові, а та від задоволення аж лизнула його в лице. Щоб Мурка не пручалася і не втекла з рук, Миколка для приманки  вирішив узяти на плече вудочку. Івасик легенько гладив Мурку по голові, щось нашіптував їй на вухо, а Миколка пішов спереду, легенько похитуючи вудочкою. Мурка, мабуть, подумала, що братики знову ідуть на рибалку, тож спокійно сиділа на руках. Може, уявляла, як її будуть годувати маленькими карасиками...

 

Непомітно ця команда опинилася на Мосьоровій вулиці. Підійшла близько до воріт, але до хлопців із котом одразу наблизився Сірко і почав голосно гавкати. Малеча трохи розгубилася, Мурка зайняла стійку самооборони, шерсть у неї наїжачилася... «План захоплення» яблук опинився  під загрозою зриву. Але Миколка з Івасиком вирішили продовжувати діяти чітко – за планом. Зробили невелику паузу, щоб заспокоїти тимчасовий страх. Настав найнебезпечніший та найвідповідальніший момент.

 

І ось Миколка відкриває брамчину, Івасик стоїть біля неї з Муркою на руках. Сірко з розгону вибігає і хоче нападати на нього, але ж переляканий Івасик, закривши очі, тремтячими руками випускає з рук Мурку. Сірко в цю мить розгубився, бо не знає, на кого нападати… Івасик тремтить… Сірко змінює намір, ще з більшою агресивністю біжить, щоб наздогнати Мурку. Кицька спочатку біжить вулицею, а коли відчула, що Сірко ось-ось її схопить за хвоста, з розгону вискочила на високий паркан, сіла на дощечки. Сірко від злості почав гавкати на неї, підстрибувати, що аж сліди від його пазурів на паркані залишилися. Але його старання були марними. Дістати він не міг, бо паркан був дуже високий. Мурка сиділа згорбившись, мовчки споглядала згори за злющим Сірком, і від цього погляду він ще дужче злився.

 

«Тьху на тебе, – подумала Мурка. – Чого ти, дурню кудлатий, так довго гавкаєш? Тебе оті шмаркачі обвели навколо пальця, як лоха. Подумаєш, я клюнула на їхню вудочку. Я ще їм покажу, де раки зимують і хто вдома господар. Вони мені за це на тарілці рибу подавати будуть, а тебе господар, коли повернеться і побачить, що яблук немає, так віддубасить, що з буди три дні не будеш вилазити».

 

А в братчиків, тим часом, запрацьовує план номер два. Миколка швидко забігає у двір, біжить під яблуню, збирає найстигліші  яблука, кидає їх за пазуху, а за декілька хвилин опиняється на вулиці. Івасик пильно контролює Сірка, щоб той передчасно не повернувся в двір. Бо це було б катастрофою, провалом операції! Врятувала їх спокійна Мурка, продемонструвавши кошачу пильність та витривалість. Ось Миколка з яблуками вибіг на дорогу до Івасика, отож план номер два виконано!

- Тепер нам не можна гаяти ні секунди! – закричав Миколка, – у Сірка плани можуть будь-якої миті змінитися.

 

Узявшись за руки, вони мерщій побігли в інший кінець вулиці, озираючись, чи не наздоганяє їх Сірко. Мурка ще декілька хвилин дивилася на озлобленого Сірка, а потім легенько й м’яко стрибнула в город і пішла собі поміж бур’янами, не дочекавшись риби, додому. Івасик та Миколка відбігли на безпечну відстань, сіли на травичку відпочити. Ще декілька хвилин помовчали, відхекуючись. Першим почав розмову Миколка:

- Сьогодні ми усі троє спрацювали на відмінно. Жаль тільки Мурку, бо вона яблук не їсть. Доведеться наступний рибний улов віддати їй.

 

Миколка витягнув із-за пазухи кілька яблук, пригостив ними Івасика. Братчики з апетитом їли такі смачні яблука. Радісно згадували,  як вони зуміли обдурити Сірка. Пес спокійно пішов до своєї будки, задрімав там. Він не вмів полічити, скільки ж тих яблук лежало під деревом, скількох не вистачає, тому тішився хоча б тим, що прогнав маленьких непослухів.

 

Бешкетники в пошуку гнізд кибісок

Навесні, тільки-но сонечко трохи прогріє землю, повертаються з вирію перелітні птахи, яких місцеві жителі називають кибісками. Зовні та способом життя вони схожі на диких куріпок. Зразу після прильоту вони мостять гнізда в низеньких травах. Найчастіше поселяються на пасовиську. На ньому з ранньої весни проростає молода травичка, а це приваблює птахів. Через кілька днів самка відкладає у гніздо до десятка яєчок, схожих за розмірами та окрасою до перепелиних. Кибіски водяться великими групами, гніздяться недалеко одні від одних. Їхня колонія може нараховувати декілька сотень птахів.

 

З будинку Миколкової та Івасикової бабусі дуже добре видно сільське пасовисько, де гніздяться кибіски. Навесні Миколка та Івасик спостерігають за прильотом цих птахів. Тільки-но вони прилетять, малеча з нетерпінням відлічує до десяти днів, бо саме тоді самки починають відкладати яйця, а діти розпочинають полювання на них. Миколка бере невеликий аркуш чистого паперу, записує на ньому дату прильоту кибісок, а ще записує й наступні дні…

 

Малюки знають, що зайвий раз турбувати птахів не бажано, щоб вони не перелетіли гніздуватися в інше місце, але й не можна затримуватися з пошуком гнізд, бо з’являться зародки маленьких пташенят...

 

А коли минає десять календарних днів, Миколка та Івасик, тепло одягнувшись, прихопивши великі шапки виходять, на пошуки пташиних гнізд. Перейшовши через болотисту дорогу, яку ще минулого року витоптали корови, ідучи на пасовисько, малеча опинилася на визначеному місці. Керівництво полюванням бере на себе Миколка. Івасикові залишається тільки сумлінно підкорятися старшому брату – робити все те, що він накаже. Пройшовши пасовищем ще з пів кілометра, малеча побачила, що над нею раз-по-раз кружляють кибіски і сильним співучим голосом чвіркають, сповіщаючи інших про непрошених гостей. Миколку та Івасика це не лякає, вони впевнено ідуть по траві до своєї мети, пильно вдивляючись у траву.

 

Раптом з-під купини, вкритої і торішніми, й молодими листочками, вилітає птах. Малеча зрозуміла, що десь у цьому місці має бути гніздо. Добре придивившись, Івасик побачив і пташине гніздо, і декілька сірих із коричневими крапочками яєць. Він радіючи покликав до себе Миколку, обережно поскладали здобич у шапку та продовжили пошук нових гнізд.

 

А птахи наче збунтувалися – почали кричати ще голосніше. Деякі літали дуже низько над дитячими головами, наганяючи на хлопчаків страх. Попри це, Миколка та Івасик продовжували пошук. І тут знову щастя усміхнулося – вже Миколці.

 

Самочка, побачивши непрошених бешкетників, злізла з гнізда і, прикинувшись пораненою, почала бити крилами по траві та голосно кричати. Івасик побіг за нею, бо вирішив впіймати цю пташку, але вона поступово віддалялася від нього. Миколка першим зрозумів пташину поведінку і попросив Івасика повернутися назад. Вони разом пильно вдивлялися в ті місця, звідки вийшла пташка. Біля місця вильоту кибіски щастя їм усміхнулося вдруге. Забравши усі яєчка з гнізда, малеча рушила далі.

 

Крик птахів над дитячими головами став ще голоснішим, здавалося, що вони ось-ось торкнуться волосся. Малеча руками відмахувалася від нападу. Але знайшли ще одне пташине гніздо та забрали з нього яйця.

 

Раптом бешкетників почала опановувати паніка. Івасик побоявся, що птахи його клюватимуть, тож попросив Миколку йти додому. Забравши яєчка ще й із четвертого гнізда, малеча взяла курс на своє село. Уся зграя птахів наче змовилась, почала голосно кричати та нападати на малюків. Бешкетники уже в паніці стали покидати місця їхнього гніздування. Птахи ще довго супроводжували малечу. Один птах, пролетівши над Івасиковою головою, навіть зумів скубнути його за волосся. Від несподіваного болю у хлопця аж сльози виступили на очах. Птахи проводжали маленьких грабіжників аж до краю пасовиська.

 

Миколка намагався донести додому зібрані пташині яйця непошкодженими. Болотистою дорогою малюки прийшли додому. Бабуся Феська вже чекала на внуків. Вона бачила, що їм добре дісталося від птахів.

- Тепер вам, напевно, більше не захочеться збирати яйця, – справедливо докоряла хлопцям.

 

Малеча промовчала…

 

П’явки для бабусі

Одного разу брати Миколка та Івасик почули скаргу бабусі Феськи їхнім батькам на те, що в місцевій аптеці немає п’явок. Бабуся лікувалася переважно народними методами. Згідно з переказами, на місце синців, тобто згущення крові, треба покласти п’явку й вона всмокче погану кров.

 

Онукам дуже хотілося їй допомогти, але до міста вони не можуть самі поїхати, бо маленькі, а бабуся не поїде, бо піклується малечею.

 

Миколка пригадав собі, як одного разу у ставку до його ноги причепилася п’явка і прокусила шкіру. Дуже пекло, але котрийсь хлопчак допоміг відірвати кровопивцю-п’явку. Тоді з рани текла кров. Згадавши про це, братчики вирішили пожертвувати своїми ногами для одужання бабусі.

 

Настав день рішучих дій. Іванко, щоправда, трохи злякався, але задля порятунку здоров’я бабусі погодився. Для цього діти півлітровий слоїк закрили пластмасовою кришкою, в якій цвяхом наробили дірок, та пішли на ставок. Виникла проблема, бо потрібно залізти у воду, але як побачити п’явку? Іванко запропонував змонтувати для цього невеликий пліт. А для цього потрібні дошки…

 

Хлопчаки повернулися додому, взяли з хліва декілька дощечок, збили їх докупи цвяхами. «Але ж сидіти у воді теж не зручно, – подумав Миколка. – Якщо п’явка не захоче присмоктатися до ноги, а сподобає собі дупу, що тоді будемо робити?» Івасик пригадав, що в недалекого сусіда Михайла є груба пінопластова плита, яку він часто бере на рибальство. Не гаючи часу, Івасик побіг до Михайла. На щастя, він ще був вдома. Віддихавшись, Івасик попросив допомоги. А Михайлові нічого не залишилось, як віддати пінопластову підстилку. Хлопець радісно схопив її і з прискоренням подався до ставка. Спочатку брати розподілили свої обов’язки під час полювання. Вони були такі. Миколка повинен першим опустити ногу у воду до коліна, а далі разом уважно спостерігатимуть за подіями у воді. Побачивши чи відчувши, що до ноги торкається п’явка, Миколка різко витягує ногу на пліт, а Івасик забирає п’явку в банку.

 

Вода в ставку була тепла і ледь каламутна, але, попри це, ногу в ній було видно. За декілька хвилин Івасик помітив, що до ноги наближається п’явка. Він від радості аж закричав. Обидва брати уважно, майже не дихаючи, почали спостерігати за її рухами. Незабаром п’явка притулилася до ноги Миколки, ще мить – i прокусить шкіру. Миколці стало трохи боязко. Пересиливши страх, він за декілька секунд різко витягнув ногу з води. П’явка ще не встигла прокусити шкіру. Івасик обережно її забрав, а та закрутилася навколо пальця, як гадюка. З переляку Івасик закричав, почав махати рукою й з словами: «Вона мене зараз вкусить, я цього не витерплюю! Я більше таке чудовисько у свої руки не візьму!» плачучи, з розмахом кинув п’явку в банку з водою.

 

За якийсь час малюки перебороли страх, заспокоїлись. Від радості, що у них відбувся перший успішний улов, аж обнялися. I продовжили полювання на п’явок. Миколка запропонував Івасикові опустити свою ногу у воду:

- Ти також хлопчак, ти теж хочеш допомогти бабусі. Тепер я буду знімати п’явку, а ти примани її до своєї ноги.

 

Івасика аж зі страху затрусило.

- Ні! Ні! Я їх дуже боюся! Все, що скажеш, я буду робити, тільки не ловити ногою п’явок.

 

Довелося Миколці вдруге опускати свою ногу у воду. І черговий раз вони знову дуже пильно спостерігали за подіями під водою. На другу п’явку чекали майже десять хвилин. Миколка трохи нервував, бо, може, більше п’явок тут немає… І в цю мить вона з’явилася. Знову треба пильнувати й не допустити, щоб п’явка прокусила шкіру ноги. Тільки-но вона притулилася до ноги, Івасик почав рукою штовхати Миколку: “Витягуй ногу!”

- Ні! Ще треба декілька секунд почекати, бо втече.

 

За декілька секунд Микола різко висмикнув ногу з води, і чергова жертва знову опинилась у їхній банці. Миколка розхвилювався, бо на нозі виступила невелика краплина крові. Зi злості він аж закричав:” Ох, гадина таки встигла прокусити шкіру.” Місце укусу трохи заболіло, але Миколка, як дорослий, потер рукою по нозі, навіть не заплакавши. Через декілька хвилин він таки опустив у воду другу ногу.

 

Чекали довше, ніж на дві перші п’явки. Але вони перестали до них наближатися. Зловили дві, вони плавали собі в неволі. Миколка запитав Івасика, скільки п’явок потрібно бабусі. Адже про це її не запитали. Переляканий Івасик запропонував припинити вилов п’явок:

- Миколко, менi страшно, мурашки по шкірі ходять, ходімо до дому, бабуся і цьому улову буде рада…

- Чого розпустив нюні? – голосно закричав Миколка, ти - хлоп, а не баба!

 

Довелося Iваcиковi змиритися та покоритися старшому.

 

Братчики перемістили свій пліт вздовж берега на декілька метрів і знову всілися на нього. Через невеликий проміжок часу Миколка першим помітив у воді темно-коричневу п’явку, що наближалася до його ноги. Івасик, хоча й сам тремтів зi страху, почав заспокоювати Миколку. П’явка поплавала навколо ноги, вмостилася на неї і приготувалася прокусити шкіру ноги. Миколка обережно витягнув ногу з води. Вже й Івасик посмілішав, схопив п’явку і швидко кинув у банку. Але зробив це з великою відразою, дивуючись: «I звідкіля такі противні п’явки завелися в нашому ставку?».

 

Зловивши три п’явки, Миколка з Івасиком разом витягли пліт на берег ставка, радісно обнялись та рушили додому. Івасик ніс пінопластове сидіння, а Миколка - банку з п’явками.

 

Зайшовши на подвір’я, голосно вигукнули: “ Бабусю, ми наловили п’явок!” А бабуся Феська зразу й не второпала, чому малеча так голосить. Спочатку подумала, що онуки жартують. Побачивши банку з п’явками, вона дуже зраділа ще й тому, що онуки такі сміливі, похвалила їх:

- Ви сьогодні герої!

 

Перепілка хитріша

Гуляючи сільським пасовищем, Миколка з Івасиком випадково побачили дику перепілку з маленькими дітками-пташечками, котрі бігали поміж травинок i весело цвірінькали. Курчат не було добре видно з трави, тільки матір-перепілку.

 

Спочатку малеча з задоволенням спостерігала за пташиними перебіжками й підспівуванням. Через надмірну цікавість малюки підійшли трохи ближче до перепелиного сімейства. Але якщо йти до них, пташки здалеку побачать непроханих гостей, втечуть або заховаються. Миколка з Івасиком вирішили лягти і повзком почали наближатися до перепелів. Перепелиця завжди насторожі, щоб випадково не підкралася лисиця чи яструб щоби згори не напав. I ось перепілка помітила хлопчаків, подала відповідний голосовий сигнал пташенятам, і ті затихали…

 

Миколка з Івасиком зупинились, полежали декілька хвилин, тож птахи пропали з поля зору. Тоді Івасик запропонував Миколці:

- Ану зловім одне маленьке курча та побачимо, як воно виглядає зблизька.

 

Миколка погодився на таку пропозицію. Але як їх тепер знайти, коли усі завмерли, навіть звуку ніякого не подають? Встали, озирнулися навкруги. Ніде нікого не видно, всі немов крізь землю провалились.

- Нехай ховаються, – тихо промовив Миколка, – нам від цього гірше не буде.

 

Іванко настирливо став просити брата спробувати таки зловити пташечок…

- Ну, гаразд,- погодився Миколка, – будемо їх шукати.

 

Тихенько крадькома вони підійшли майже до цього місця, де востаннє бачили перепілку-матір. Відчувши небезпеку, пташина несподівано вилетіла майже з-під ніг, підлетіла вгору, а десь через метрів з десять упала на траву і почала бити по ній крилами. Миколка з Івасиком здивовано перезирнулися: ” Вона ж не може літати, напевно поранена…”

 

Малюки не задумуючись побігли до перепілки. За декілька кроків до неї побачили, що птаха лежить на траві і б’ється крилами, але не втікає. Івасик запропонував Миколці:

- Краще нам зловити цю стару перепілку, вона й так не може літати. Принесемо додому, бабуся нам її зготує.

 

Малі бешкетники тихенько підійшли до перепілки – до такої бажаної мрії. Ще трішечки … і вона буде в їхніх руках. Тільки-но Миколка почав нахилятися, розвивши перед собою руки, птиця злетіла в повітря. За десяток метрів знову впала на траву.

 

Миколка з Івасиком перелякалися, бо й справді – як це сталося, що перепілка була майже в руках і втекла.

- Можливо, птаха з останніх сил зробила цей політ. Більше вона не злетить, бо не вистачить для польоту сил. Тепер я спробую ловити перепілку, – взяв на себе ініціативу Івасик.

 

Хлопці разом побігли її наздоганяти. Наблизились майже впритул, та знову повторилась таж пригода. Після декількох марних спроб дітей зловити птаху перепілка злетіла вище і полетіла далеко. 

- А щоб ти була така здорова, як ти щойно вдавала із себе поранену! – закричав Івасик їй услід. - Ого, яка вона хитруна.

 

Малюки гепнулись на траву відпочити, бо набігалися добряче. Віддихавшись, Миколка промовив до Івасика:

- Які ж ми дурні! Перепілка нас перехитрила і відвела від своїх маленьких курчат, тепер де ми їх знайдемо?

 

Втомлені бігом за перепілкою, малюки сіли на дві купини, щільно вкриті травою, щоб відпочити. У небі над ними мелодійно співав жайворонок. У далині ще якісь птахи перекликалися. Через невеликий проміжок часу почули спів перепілки – так вона розшукувала своїх загублених курчат. Івасикові та Миколці залишилось тільки здалеку спостерігати за тим та дорікати один одному, що така маленька пташка зуміла їх обманути.

- Можливо, це добре, що так закінчилась ця історія. Який толк з цієї маленької перепілки? А коли б ми зловили їхню матір, курчата залишились б сиротами. Хто б їм добував корм та захищав від хижих птахів i звірів? Маленьких курчат ми бачили здалеку, а перепелицю майже у руках тримали... Тепер ходімо щось цікавіше шукати? – заспокоював Миколка Івасика.