«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис

 

На початку червня 2004 р. до Тернополя з'їхались учасники Кенгірського повстання у 1954 р., щоб вшанувати пам'ять загиблих

 

Кенгірське повстання

 

Рішуче всі позбулися ярма,

Вони ж бо люди, – не раби останні!

Вже звільнена і табірна тюрма.

До відсічі ідуть приготування.

 

Хоч в'язні різні, але не чужі.

Звели навколо дружно барикади.

Куються піки гострі і ножі.

В руках повсталих – продуктові склади.

 

Протриматися зможуть довший час.

Хоч знали, що розправа неминуча.

Відваги і завзяття є запас.

«Свобода або смерть!» – був клич рішучий.

 

На барикадах вдень і уночі

Вирує люду невгамовне море.

Відомі вже і списки стукачів,

Їх віднайшли повсталі у конторі.

 

Щоб не було небажаних розправ

(А то могли негідників і вбити).

Від комітету присуд так звучав:

Їх привселюдно викрити й ганьбити.

 

Завзяття вогник у очах горів.

Відважні йшли на чергування радо

І падали від кулі снайперів.

Хто тратив пильність там, на барикадах.

 

Напруга наростала там щодня.

І ось погідного червневого світанку

У табори ввірвалась солдатня,

А попереду них – важезні танки.

 

Все, як на фронті, це ж і є війна:

Тупі, налиті кров'ю п'яні очі.

Стріляє з автоматів солдатня,

Стріляють танки, кулемети строчать.

 

Жорстоко влада бунт перемогла.

Усіх жахіть не описати в вірші.

Розчавлені під танками тіла,

Убитих – сотні, ранених – ще більше.

 

Керівників – до розстрілу. В тюрму –

Тих, що активно їм допомагали.

А решту всіх – по «необ'ятному»

Етапами швидкими розіслали.

 

І снились матерям зловісні сни

Червневого кривавого світанку,

Коли їх любі доні та сини

Вмирали непідкорені під танками.

 

... І в заполярний край їх завезли.

І всім начальникам на превелике горе

У таборах вони посилили

Звитяжний дух святої непокори.

 

І сколихнули страйки Воркуту.

Роботу припинили шахти всюди.

Бо мали страйкарі усі мету:

Помер тиран, хотіли волі люди.

 

Смертельним смерчем прокотився шквал

На шахті, на одній, двадцять дев'ятій, –

Московський кровожерний генерал

По страйкарях наказував стріляти.

 

Там нелюди стріляли у людей.

Впивались кров'ю там людинозвірі.

Хоча повстань і не було ніде

Таких, як у рішучому Кенгірі.

 

Режим демонстрував звірячу лють

У таборах на Півночі, в Сибіру.

...І нині сльози за Союзом ллють

Катюги ті із Воркути й Кенгіру.

 

Осіли десь на півдні чи в Криму,

П'ють вина наші, хліб їдять і сало,

Їх би усіх – на допит і в тюрму.

Коли б ми справжню Україну мали.