«Грегіт» – історико-краєзнавчо-туристичний часопис
На початку червня 2004 р. до Тернополя з'їхались учасники Кенгірського повстання у 1954 р., щоб вшанувати пам'ять загиблих
Кенгірське повстання
Рішуче всі позбулися ярма, Вони ж бо люди, – не раби останні! Вже звільнена і табірна тюрма. До відсічі ідуть приготування.
Хоч в'язні різні, але не чужі. Звели навколо дружно барикади. Куються піки гострі і ножі. В руках повсталих – продуктові склади.
Протриматися зможуть довший час. Хоч знали, що розправа неминуча. Відваги і завзяття є запас. «Свобода або смерть!» – був клич рішучий.
На барикадах вдень і уночі Вирує люду невгамовне море. Відомі вже і списки стукачів, Їх віднайшли повсталі у конторі.
Щоб не було небажаних розправ (А то могли негідників і вбити). Від комітету присуд так звучав: Їх привселюдно викрити й ганьбити.
Завзяття вогник у очах горів. Відважні йшли на чергування радо І падали від кулі снайперів. Хто тратив пильність там, на барикадах.
Напруга наростала там щодня. І ось погідного червневого світанку У табори ввірвалась солдатня, А попереду них – важезні танки.
Все, як на фронті, це ж і є війна: Тупі, налиті кров'ю п'яні очі. Стріляє з автоматів солдатня, Стріляють танки, кулемети строчать.
Жорстоко влада бунт перемогла. Усіх жахіть не описати в вірші. Розчавлені під танками тіла, Убитих – сотні, ранених – ще більше.
Керівників – до розстрілу. В тюрму – Тих, що активно їм допомагали. А решту всіх – по «необ'ятному» Етапами швидкими розіслали.
І снились матерям зловісні сни Червневого кривавого світанку, Коли їх любі доні та сини Вмирали непідкорені під танками.
... І в заполярний край їх завезли. І всім начальникам на превелике горе У таборах вони посилили Звитяжний дух святої непокори.
І сколихнули страйки Воркуту. Роботу припинили шахти всюди. Бо мали страйкарі усі мету: Помер тиран, хотіли волі люди.
Смертельним смерчем прокотився шквал На шахті, на одній, двадцять дев'ятій, – Московський кровожерний генерал По страйкарях наказував стріляти.
Там нелюди стріляли у людей. Впивались кров'ю там людинозвірі. Хоча повстань і не було ніде Таких, як у рішучому Кенгірі.
Режим демонстрував звірячу лють У таборах на Півночі, в Сибіру. ...І нині сльози за Союзом ллють Катюги ті із Воркути й Кенгіру.
Осіли десь на півдні чи в Криму, П'ють вина наші, хліб їдять і сало, Їх би усіх – на допит і в тюрму. Коли б ми справжню Україну мали. |
Рубрики > Поетична сторінка >