Із збірки «Розстріляний цвинтар» (автор: Куляба Андрій)

опубліковано 29 бер. 2012 р., 23:10 Степан Гринчишин   [ оновлено 2 квіт. 2012 р., 07:36 ]

Про автора

Андрій Куляба народився 14 грудня 1934 р. в селі Соколівці Буського району Львівської області. У 1952 році закінчив Соколівську СШ і поступив до Львівського педінституту, який закінчив у 1956 році. Працював учителем Голубицької неповно-середньої школи, завучем і директором Пеляцької СШ. У 1972 р. у зв’язку із постійними викликами у КГБ, переслідуваннями, змушений був переїхати до Львова, де влаштувався на роботу методистом в Інститут удосконалення кваліфікації учителів. У 1985 р. був арештований і перебував у в’язницях до 1992 року. Після звільнення працював вихователем у загальноосвітній школі-інтернаті для дітей із важким розладом мови.


Редакторові

Не цурайся мене, брате,

Я в душі такий, як був,

Лише в силі став здавати:

Натерпівсь, чого й не чув.

Не цурайся мине, брате –

Скільки горя випив я!

Чорні люди, мури, грати!

Щезла сила тут моя.

Україна – наша мати –

Тут зі мною, як зоря,

Не дає мені сконати,

Їй і Богу молюсь я.

Вдома жінка геть безсила

і безпомічна донька...

Полетів би, коли б крила...

Доля, мабуть, вже така.

Може вже не дочекаю,

Щоб вернутися до них.

То ж тебе молю, благаю:

Не цурайсь дітей оцих!

Я штуковинок не майстер,

І старий вже мій Пегас,

Щез і добрий мій Чугайстер,

Не заїду на Парнас.

У в'язниці, що й казати,

Вміють вбити душу й плоть,

Сил не маю, друже-брате,

Лихо це перебороть.

Притули їх, як де можна,

Виправ, що не до пуття:

Кров моя тут думка кожна,

Слово – серця біль, биття.

Я радітиму дитинно,

Як прості мої слова,

Допоможуть нам невпинно,

Здобувать людські права.

Як поможуть пробудити,

Почуття в людей святі.

Україні присвятити,

Хочу, друже, вірші ті.

 

Розстріляний цвинтар

Вітри на цвинтарі гудуть,

На смерекових арфах грають,

Когось сюди вночі несуть,

Із страхом потайки ховають.

Не плачуть люди всім селом,

Не квилять наречена й мати...

Зігнувся батько під хрестом –

Несуть повстанця поховати.

Прилинув він, неначе птах,

Як тільки взнав страшну новину,

Щоб помсту вилить на катах,

Щоб спорудити домовину.

Хрест його давить до землі,

(На всіх нас хрест за кров, розп'яття.)

Нас хоч саджали й на палі –

Не всі єднаємось, як браття.

Калина в головах цвіте,

А Україна у кайданах...

І біль її росте й росте,

Й ридає наша ненька в ранах.

Вітри на цвинтарі гудуть,

Могили свіжі виростають,

Нас до єднання вбиті звуть,

За братовбивство проклинають.

Цвинтар, розстріляний цвинтар,

На смерекових арфах тужить.

За віщо, Боже, стільки кар?

Задумайся, читачу-друже!