Ішла дорогою. (Автор: Сердюк Зиновій)

опубліковано 2 груд. 2013 р., 08:59 Степан Гринчишин   [ оновлено 11 груд. 2013 р., 09:56 ]

Ішла дорогою, що в полі пролягла.

Важливий грипс в хустині заховала.

А ось і обриси потрібного села.

Та зблідла враз – чекістів йшла навала.

 

«Спокійно! Хвилюватися не слід,» –

Отямилась. Є вихід і у полі.

Он при дорозі старі баба й дід

Копають рискалями бараболю.

 

Схопила в руки кошик із лози,

Ще раз поглянула у бік той на дорогу.

Перехрестилась: «Боже, поможи!»

А до стареньких тихо: «Слава Богу!»

 

«Навіки слава! Певне, по зв'язку? –

Перепитав дідуньо ще тихіше, –

Я дівчину вже врятував таку.

Є Бог на небі. Нас він не залишить.

 

Ти наша доня Леся. Ми з Горбів.

Побіля церкви обійстя, навпроти.

Потрібно, доню, кашляти тобі.

Скажу їм – бідна, хвора на сухоти».

 

Вона все може. Здібна ж? молода.

На ту пораду мудру діда згодна.

Коли вже підійшла ота орда,

Зайшлась нестримним кашлем так природно,

 

Що дід, коли вже відійшли кати,

Не міг тривоги в собі побороти

І запитав: «А може, справді ти

Хворієш на оті страшні сухоти?»

 

Всміхнулася. І дід тоді зітхнув:

«Артистка ти велика, слава Богу.

З такими можна виграти війну.

Іди щасливо, доню, у дорогу.

 

Неси в ліси і в села, у хати

В «штафетах» добрим людям добру звістку.

Признаюсь – я б хотів таку, як ти,

Як все скінчиться, мати за невістку».