Хвилинка поезії. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 4 черв. 2016 р., 03:29 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 черв. 2016 р., 11:35 ]

*

Хитромудрий той, що схопив владу,

цупко натягнув на шиї ярма

Бунт ось-ось вогнем спалить безладдя,

ляжуть хлопці в землю – щоб недарма…

 

Гучно здвиг співає «Алелуя»,

й нове панство стало вмить всевладним…

Знову новий злодій люд грабує,

хитромудрий владний все розкраде…

 

Що ж там лишиться для біомаси?

Знов Майдан зневажених і голих…

Знову вийдуть на всесвітню трасу,

знов підуть знечумлені по колу…

 

Хтось колись в лоб скаже зично «Годі!»

Жду святої мислі зрілий колос,

щоб почули, врешті, верховоди

вопіющого в пустелі голос…

                       23 травня 2016.

 

*

Я хотів тобі сказати, люба,

кілька слів у теплий час бузковий:

чуєш бірюзовий клекіт дзюба

на розкриллі піднебес обнови?

 

Глянь, де обрій мерехтить у далях

світлосяйних в мить отсю хвилинну,

мить за миттю кольором несталим 

зміниться рухливий світ неспинний…

 

Тож йдемо в сей світ – птахи нестримні,

загадкові, нетерпимі в зграї,

в спеку, в плюту, в безсердечнім зимні

вісники життя нового краю. 

 21 травня 2016.  

 

*

Ні, не забув,

     забути я не хочу…

І ти не стерла в пам`яті ні миті,

ні незабутнє,

             як слова пророчі,

позначене в душевнім лінориті.

 

Дивися в душу,

            відчитай всі роки

і тінь,

      і світло,

           вітер і тумани,

і запах слів,

               і спів,

                    як світ широкий,

без чого серце битись перестане…

                             14 травня 2016.

 

*

Не вір ні слову, бо воно брехливе,

ні обіцянкам всіх мужів державних.

Навчені вже! Ми знаємо те диво

і всі його дороги у неславу…

 

*

Зелень пахне ще весною, але

незабаром легко вступить літо,

квіти, трави, росяні кристали

проголосять час тривання мітом.

 

Інші луни, птичі передзвони

повнять світ, замаєний в зелене,

в містерійні барвоквітні тони ,

що пливуть повітрями до мене.

 

В хвилях чистих звіються вітрила

і піднімуть в височінь все суще,

звідки видно світ достойнокрилий,

де і я в минущім не минущий…

 

Бо живу і дію в вічнім Слові,

де любов – вселенські водограї –

омиває всесвіту основи. –

Слово, я без тебе вмру, мій раю!

                            25-26 травня 2016.

 

*

І все таки, є сум і смуток,

якесь сумне оте довкілля,

що кидає на мене жмуток

чужих думок, як змовний кілер…

 

Десь зайда тут готує учту –

бенкет з руїною і вбивством…

Кінця не видно чорнім путчу

супроти Кия товариства.

 

Еге ж, діждешся, вражий сину:

тебе повісять – так є досі,

хто топить воленьку єдину

землі із мертвими в покосах…

                         1 червня 2016.

 

*

Життя нелегке, моя мила пташко, 

в сувоях літ, і сонячних, і хмарних.

Грім гоготів розкотисто і важко,

і сонечко світилося недарма. 

 

І пташки спів вливався в спраглі  душі –

немов ідилія в час  тимчасовий, 

непевний, повний драматичних згущень,

де колобіг вів в простір чи в окови…

 

А третього нам не дано донині…

Усе – в тобі: мета і шлях, і битва,

і воскресіння, як Хреста з яскині,

й твоє прохання й прощення молитва…

1 червня 2016.

 

*

Не треба вмирати, бо жити треба,

заплаче за нами розколоте небо,

бо ворог стоїть на гостиннім порозі,

свої вже відміряв криваві дози –

тортури, убивство, матючна мова

і море крові, посвятної крові!

                           1 червня 2016.

 

*

Собі щось написати, врешті решт,

й за те не підеш, певно, під арешт.

Й за те хтось, може, раптом гавкне люто,

хоч пес чужий в ланцюг ще не закутий.

Та втіхи мало в тім – скоріш нема:

ланцюг – як символ, тут, все ж, не тюрма.

Та якось все не в лад – немов пригода

вся без кінця… Без виходу й нагоди…

І дивиться той особливим оком,

щоб світ, нарешті, твій спіймать широкий…

Ти не пручайсь, не рипайся, сиди!

Той знає, чого хоче й як, куди…

Лише не ти, не твоє слово й діло,

допоки світ твій ще не спопелілий…

                          19 травня 2016.

 

*

Природу, як загадку, розгадати:

відомо, чому дрібен дощик грає

ударами дзвінкими – птах крилатий,

та що, живий, про себе він не знає?

 

Часами навіває ностальгію,

буває часто, нам не зрозумілу:

вже відійшли хвилини в дальню мрію,

а тіло від трудів мов оніміло…

 

…і щось зосталося у нас між нами:

то спогад, то печаль, то радість зрима,

і дощ відкрив нам невідомі брами

у світ незнаний, хоч завжди любимий…

 

І ще один катрен з рядками в ямбах

неначе ще щось нагадати хоче.

Дощ тарабанить в ринвах дифирамби.

Спинився час… І світ в дощах клекоче…

                                     14 травня 2016.

 

*

Вечір одягається туманом,

блякнуть світла в гущі густосиній;

сей дизайн нехитрий добре знаний:

з бару музика в смерканні тане.

 

Тло готове. В ліриці придатне…

Та, однак, мелодія не тая:

вже й не мова з матом-перематом,

щезло місто в чужинецькій зграї…

 

Мить, ще дві – і блиснув ніж у світлі,

впав там хтось на чорний брук із зойком.

Вік ганебний! Не почистять мітли.

Вперто й люто злий тримає стойку.

                                     21 травня 2016.

 

*

Життя тополі – як воно в сім світі?

Ні, не мовчить – шепоче срібно листя,

і не почути, більше – зрозуміти,

і все ж, проймає мова ся, здається…

 

То ніби теплий легіт стрункокрилий,

та мова ніби дівчини зітхання,

та мова – незабутній шепіт милий

в час весняного буйно квітування…

 

Ніяк забути, та й не перебути,

ні розпрощатись в сумний день розлуки,

ні скам`яніти в час недобрий плюти, –

хіба свої й чужі прийняти муки…

                         24 травня 2016 р.