Гвинтівка на конопляному мотузку… (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 29 жовт. 2017 р., 10:25 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 жовт. 2017 р., 10:25 ]

 

Гвинтівка на конопляному мотузку, або Візитатор з півлітрою самогону.

Він з`явився в селі приблизно під полудне. Директор школи старого інтелігентського виховку подумав, що до вересневого смеркання буде змушений із села звіятись, якщо хоче жити. Все відбувалося в учительській, в якій на той час нікого з педколективу не було.

– Таваріщ діректор, – озвався візитатор, – сматрєть твою школу нє нада, патаму, што в районє ґаварілі, што ти «в порядке», то єсть с бандьорамі нє дружіш. Так вот, давай самогон, і ми квіта! Понял?

 

Директор лише мовчки кивнув головою, а потім повернувся корпусом до сторожа, який тут чомусь чипів, ніби закаменів. Сторож умить вийшов і за якісь лічені хвилини притаскав пів бутля сивухи. Візитатор лиш вигукнув:

– Маладєц! Работаєш, как оператівнік!. – Він не приховував свого задоволення, аж рука задрожала, протягнута до сторожа, який не барився моментально передати в руки пана інспектора скарб домашнього виробу. На куфайці зеленуватого захисного кольору стирчала з-за плеча гвинтівка на конопляному мотузі, він впродовж усієї цієї церемонії візитації ні на хвильку не знімав своєї зброї. На щастя, в класах ще йшли уроки, як зазвичай заведено, до перерви залишалося ще з хвилин десять, а директор молив Бога, аби інспектор якнайшвидше винісся з території школи, щоб діти не натикалися на п’яничку. Та й навіщо він здався вчителькам, бо хто зна, що може розігратися…

 

Тримаючи бутель під пахвою, хитливим кроком інспектор рушив до виходу з учительської, звісно, директор його супроводжував. Розмова не клеїлася, бо про що? Коли вийшли на просторе шкільне подвір’я , інспектор раптом спитав:

– Ти, навєрно, знаком. Мнє ґаварілі, што в єтой деревне імєєтса б-дь, известна на вєсь район… Как єйо зовут? Нє знаєш?

– Товаришу інспекторе, поняття не маю, хто вона.

– Ладно, як так і знал. І нє знаєш, ґдє ана жівйот?

– Та ні, не знаю. Вперше про таке чую.

– Ладно. Плахой с тєбя діректор, што нє знаєш. Как-то сам разбєрусь. Пайду в сєльсовєт. Там точно всьо знают!

- Ти скажі, куда мнє йті.

 

Директор точно виклав йому маршрут, і непрошений гість почалапав кирзяками до сільської влади. Директор полегшено зітхнув і вголос промовив: «Пронесло, дякувати Богові. Добре, що Текля, сусідка, запаслася самогоном». Біля школи, через дорогу, було її обійстя.  

 

Сільська рада знаходилася в просторому будинкові сільського типу, на дві половини. Тут ще за Польщі містився кооператив сільської громади, але ще за першого «визволення» з кооперативу й сліду не залишилося, але будинок вистояв історичні перипетії.

 

Отож візитатор попрямував до сільської влади, маючи насамперед на увазі адрес, на якому йому ніби клин світом зійшовся. В канцелярії був лише голова і його секретарка, молода дівчина, русяві коси якої зразу ж кинулися увічі візитаторові, коли він переступив поріг. Він ласо дивився на неї, ніби прагнув проковтнути.

 

Товариш голова миттю зметикував, яку загрозу цей гість несе саме йому, голові, побачивши, що прибулець на підпитку та й ще таскає з собою бутель. 

 

Гість досить багатослівно представився, кілька разів назвав себе районним шкільним інспектором, встиг сказати, що був у директора, докинувши, що там «всьо в порядке», а розумій, як хочеш…

 

В момент цих довгих пояснень секретарка мовчки піднялася з-за свого столика і, глянувши на голову, котрий ледь помітно кивнув головою, поволі, аби не привертати на себе уваги, винеслася з приміщення, за порогом полегшено зітхнувши.

 

Розбалакавшись, інспектор нарешті вигукнув:

– Стоп! А ґдє красавіца?

 

Голова перепитав:

– Ви маєте на увазі секретарку?

– Да, да! – роздратовано вигукнув прибулець із району.

– Ви зрозумійте, товаришу інспекторе, що наша профспілка пильно стежить за правами наших співробітників. Зараз якраз почалася обідня перерва. Отож усе правильно!

– Ах, да, я забил. Канєшна, канєшна, ви прави. – Через паузу продовжив: – Но мєня інтєрєсуєт адін вопросік.

 

Товариш голова з величезною увагою хотів вислухати гостя, але в душі заскребло: «Якого біса він ще хоче? Може, начальник емґебе його підіслав сюди?»

 

Нарешті товариш інспектор зняв з плеча гвинтівку і поставив її біля себе, вигідніше всівшись на кріслі з того боку стола, а з другого, протилежного, сидів голова сільради, поклавши руки на чистий простір стола. Ніби перетворився весь на увагу.

– Так вот, – почав інспектор, – по нашей секретной інформації здєсь, так сказать, на тєрріторії вашого сельсовєта, дєйствуєт нєкая Маґдаліна, клічка єйо Маґда, созивает к сєбє нашіх байцов, і ані патом ісчезают. Мнє нада к нєй!

 

Товариш голова спершу мовчав, глибоко задумавшись. Виходило, як здогадувався. Він сказав:

– Бачите, ви правду кажете. Є така молодичка. Чи не буде найкраще, коли б я вас туди повів?

– Єто прекрасно. Лучше нє прідумаєш!

– Ви, мабуть, розумієте: до смеркання вам обов’язково треба вибратися з села. Вночі небезпечно.

– Да-да, я панімаю. Спасіба, єто очень серйозно, канєшна. – Але після паузи він раптово кинув: – Может бить, хоть по аднаму стакану, а? Так сказать, за встрєчу. Очень важно на сєводнєйшій дєнь встрєтіть єдіномишлєнніка…

– О, так, ви правду мовите. Повірте, мені тут нелегко.

– Да-да, канєшна. Я вас панімаю. Ладно, паєхалі! 

 

І вони перехилили повні склянки. Голова, звісно, вдавав, що п’є і непомітно вилив під стіл, а товариш інспектор усю перехилив сповна, до дна.

 

Одної склянки було достатньо, щоб товариша інспектора разом з його гвинтівкою на шнурку якось насилу посадити на двоколку, запряжену одним коником, – мобільний транспорт сільської влади, аби його довезти до Маґди.

– Маґдо, – сказав тихим голосом голова, – забирай його, клич хлопців. Ти знаєш, що робити… До речі, там відомо про тебе, отой сказав, так що зникай із села хоч на пару місяців…

 

На третій день десь під полудне пригнався начальник емґебе з трьома бушлатниками. Никали по селу, випитували людей про товариша інспектора, який не повернувся в район. Заходили в школу до директора. Звісно, директор розповів усе, як було.

 

Голова сільської ради вельми здивувався, що інспектор не повернувся додому. Він сказав, що ще завидна він, інспектор, начебто сів на якусь попутну машину. Що за машина, йому важко сказати. Може, з сусіднього лісництва, але шофер йому не знайомий.

 

Начальник з охороною ще завидна добрався на своєму бобику в район. Пошуки не увінчалися успіхом.

 

Ще через день начальник заскочив у село, захопивши з собою з десяток облавників, які кинулися в пошуки по господарських обійстях, але не знайшли пропалого безвісти. Потім, за наказом начальника, змінили тактику пошуків: шукали на пустищах навколо села, в кущах придорожніх, під мостами, а їх у селі було кілька.

 

Нарешті під одним мостом на виїзді із села, мурованим із білого каменя, бо під ним пропливала вузесенька річечка, – наткнулися на пропалого. Він лежав під мостом на березі горілиць. Його ж гвинтівка з конопляним мотузком лежала на його грудях, ствол майже впирався в підборіддя, з-під якого стояла вузька течія застиглої крови. Куля прошила підборіддя і застрягла в голові. Схоже на самогубство. Але останнє слово мала б сказати експертиза. Про сліди біля трупа годі говорити, бо облавники затоптали  все кругом. Тож уже годі знайти ще якісь сліди, крім інспектора.

 

Трупа поклали у вантажівку, кругом всілися облавники і погнали в район.

 

Експертиза підтвердила, що постріл із гвинтівки інспектора. На гвинтівці залишилися тільки відбитки самогубця. Щоправда, начальник вельми сумнівався в самогубстві інспектора, але доказів про зумисне убивство він не мав.

 

Через кілька місяців Маґда повернулася в село. Але тепер вона, все ж таки, часто зникала. Облавники все частіше вривалися в село і перевертали все догори дном. Наразі нікого не спіймали…

 

3 листопада 2016.