Гетьман Петро Сагайдачний. Частина ІІ. (Автор: Загірня Марія)

опубліковано 16 серп. 2014 р., 10:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 серп. 2014 р., 23:31 ]

XII. ЗАПОРОЖЦІ В КАФІ

Ніч. Небо, густо цвяховане зорями, спускалося над морем. Тихо, тихо було всюди. Сон обгорнув усе: і Кафу, і гори, і навіть море, що ледве-ледве, мов крізь сон, плескалося в сонні береги.

 

Не спали тільки козаки. Ще завидна, як Сагайдачний, Небаба та Олексій Попович припливли з Кафи, козацтво почало готуватися до бою: оглядали зброю, набирали набоїв, губки та натертого порохом прядива. Сагайдачний визначив, хто що має робити; а як ніч оповила землю, чайки лавами тихо попливли до Кафи.

 

Половина чайок під приводом Небаби та інших курінних отаманів стала на морі, щоб оддалік пильнувати турецьких кораблів, що стояли в пристані, а останні чайки, під приводом Сагайдачного, пристали до берега трохи ліворуч од Кафи і сховалися за горою.

 

Тихо-тихо повилазило козацтво з чайок, покинувши в їх на варті кілька молодших козаків. Тихо йшли козаки берегом; часом тільки камінці зашарудять у їх під ногами, та й те мало було чути за плескотом морських хвиль, що розбивалися об берегове каміння.

 

К півночі козаки дійшли до гори, що знімалася праворуч од Кафи; унизу темніли міські мури, похмурі башти та тонкі мінарети. Дмухнув вітрець, і на горі зашуміли дерева. Півні заспівали в Кафі...

 

Хтось брязнув шаблею.

- Який там біс бряжчить? – сказав хтось тихо, але згрізна.

 

Ніхто не озвався. Десь на міських мурах крикнув пугач.

- То гасло з городу від наших, – пошепки сказав Олексій Попович.

- Гляньте, гляньте, хлопці! То ж вона летить! – так саме пошепки сказав хтось.

- Хто летить? Де?

- Он під небом летить... Біла бранка...

- Та, що в морі втопилася?

- Еге,..

 

Козаки глянули на небо. В темно-синій височині пливла довгаста, біла прозора хмарка. Козакам справді здавалося, ніби то людина, загорнена в білу намітку, і згадався переказ про білу бранку, що втопилася в морі з нудьги за Вкраїною і потім пролітала над Кафою щоразу, як їй погрожувало лихо.

- На Вкраїну лине, бідна...

- На тихі води, на ясні зорі...

 

Сагайдачний звелів курінному отаманові Дженджелієві зібрати своїх козаків і обступити ними всі міські мури, а як почують гасло – пугач закричить, – тоді підпалити оселі та стоги сіна, що стояли по цей бік мурів. Це на те, щоб перелякати людей у Кафі та й щоб пожежа світила козакам до роботи. А сам Сагайдачний повів військо далі, до міської брами. Олексій Попович показував дорогу, бо знав і Кафу, і її околиці.

 

Ось уже дійшли й До брами... Навкруги тихо, тихо... Крикнув пугач... За брамою занявкала кішка, і брама прочинилася. У брамі стояв чоловік у турецькому вбранні з ліхтарем у руці.

- Івашко-потурнак! – стиха скрикнув Олексій Попович.

- Я, Олексієчку! Вартових я напоїв – покотом лежать усі...

 

В цю мить за мурами відразу в кількох місцях почалася пожежа. Почервоніли високі мінарети, кипариси, тополі... Здавалося, що вночі сходить сонце.

- До праці, діти! до зброї! – гукнув Сагайдачний.

 

Брама відчинилася, і в неї сунули козаки. Позапалювавши понав'язуване на ратища, вмочене в смолу, прядиво, козаки, вигукуючи, побігли вулицями, запалюючи все, що могло горіти.

 

Кафа взялася вогнем. Знявся великий вітер, І полум'я страшно гоготіло. Люде, попрокидавшись, несамовито кричали; ревла поперелякувана худоба; визволені невільники радісно вигукуючи, розбивали камінням свої кайдани... Але над усим галасом панував крик: «Алла! Алла!» То кричали до Бога турки й татари, добачивши страшних запорожців.

 

Незабаром по вулицях уже лежали трупи, а над ними тужили жінки; та козаки жінок не займали.

 

Рятуючись од козаків, татари й турки стрибали вниз з високих міських мурів; кому пощастило не покалічитися, впавши, ті кидалися в море, щоб допливти до якогось корабля, або тікали в гаї та в гори.

 

На той майдан, де торговано невільниками, почали козаки зносити всяке добро: крам із крамниць, мішки з золотими та з срібними грішми, дорогу зброю, одежу, кінську збрую.

 

Чудові тополі та кипариси займалися і згоряли, як свічки. Зграї переляканого птаства вилися над пожежею і падали в полум'я. Все було червоне від проміття: і будівлі, і міські мури, і обличчя в людей, і здавалося, що горить усе.

- Бий об каміння младенців їх! – кричав Олексій Попович. Він десь уже добре випив і, точучися, вийшов на майдан. – Бий об каміння младенців їх! Бий! Ріж!

 

В цю мить маленька кучерявенька татарочка босенька вибігла на майдан, голосно плачучи. Олексій Попович побачив татарочку.

- Чого ти плачеш, дівчинко? – ласкаво спитав він татарочку.

 

Дівчинка, побачивши чужу людину, ще дужче заплакала.

- Та не бійся, дівчинко! – ласкаво вмовляв Олексій Попович. – От бісове! яке ж гарненьке! Ну, йди ж до мене не бійся!..

 

І він узяв дівчинку на руки і гладив їй кучеряве волоссячко. Потім витяг з кишені пряник, що взяв десь тут же в крамниці, і почав його пхати дівчинці в руки.

- На пряничка, їж, – він солодкий! А де ж твоя мама? – допитувався він у дівчинки, забувши, що вона його не розуміє.

 

Звідусіль сходилися на майдан козаки, несучи всяку здобич, і хоч яке страхіття було навкруги, та вони не могли вдержатися, щоб не сміятися, дивлючись на Олексія Поповича з дівчинкою.

- Поповичу, де це ти дитинку взяв? – питали одні.

- Не знаєте? Та це ж його дитина. Це ще як він у неволі тут був, так придбав собі, – одказували їм товариші.

 

А тим часом почалася пожежа й на морі: Небаба запалив турецькі судна.

- Ого, вже Небаба запалив свою люльку! – гукали козаки.

- Добре старий справляється...

- Гей, хлопці, розступіться! Пустіть! – кричав хтось.

 

Козаки розступилися та аж не стямилися з дива: Хома, зігнувшись мало не до землі, тарабанив на плечі гармату.

- Та це Хома! Гляньте, хлопці, гармату несе!

- Матінко! Сам один гармату тарабанить!

- Ото Вернигора!

 

Хома, задиханий, з натуги аж синій, обережно положив на землю свою здобич.

- Ото іродова, яка важка! – бубонів він, витираючи спітніле обличчя.

- Де це ти її взяв? – допитувалися козаки, розглядаючи гармату.

- Та де ж? На башті! – одказав Хома.

- І нащо ж вона тобі здалася?

- Еге, вона мідяна. А батько отаман бідкався, що в Січі немає мідяних гармат. Так я йому й приніс;... Ну й важка ж іродова!., аж плечі болять!..

 

А пожежа на морі все розгорялася на велику втіху козацтву.

- Добре горить Небабина люлька! – хвалили вони.

 

Коли це на майдан виїхав Сагайдачний з військовою старшиною. Всі вони їхали баскими кіньми в дорогій збруї. Коней тих забрано з кінниць у багатих турецьких башів.

- Спасибі, дітки! – гукнув Сагайдачний до козаків, – Добре справилися!

- Спасибі й вам, батьку, що дали нам роботу! – відгукнулися козаки.

- Пам'ятатиме нас проклята Кафа!

- Годі вже їй козаками торгувати та собі на невільників повертати!.. Далися ми їй узнаки!..

 

Побачивши, що пожежа на морі занадто розгоряється, Сагайдачний сказав Мазепі:

- Пане писарю, біжи швидче на беріг та гукни Небабі, щоб не всі галери палив, бо невільників багато визволено, то щоб було чим їх у городи християнські довезти; та й треба чимсь оцю здобич довезти додому.

 

Мазепа торкнув коня і побіг до берега. А козаки зносили на майдан здобич. А пожежа і в Кафі, й на морі розгорялася все дужче... Горіли пишні палаци, горіли мечеті й мінарети – огонь не милував нічого.

 

Зійшло сонце і замісць пишної Кафи побачило самі руїни... Олексій Попович стояв у своїй чайці, на руках у його спала татарочка. Він дивився на зруйновану Кафу, згадував, як він мучився в їй у неволі, і з очей йому котилися сльози.

 

XIII. ЗНОВУ НА МОРІ

Зруйнувавши Кафу, визволивши невільників та набравши силу всякої здобичі, козаки знову випливли в море. Визволених невільників та здобич вони забрали на турецькі галери. Без жалю дивилося козацтво на руїни ще вчора такої пишної Кафи. Багато сліз невільницьких у їй лилося, багато муки зазнали в їй люде, то і вважали козаки, що покарано її по заслузі. Тепер вони згадували та оповідали всякі пригоди, які кому траплялися тієї страшної ночі.

 

Прокинулася вранці і татарочка і почала плакати та щось белькотати, показуючи кудись рученятами. Мабуть, хотіла до матері. Олексій Попович з усієї сили тішив її: і «сороку-ворону» робив, і «ладки-ладусі», і «плещу-плещу хлібчик», – та не пособлялося – дитинка все плакала. І інші козаки тішили татарочку: той грав на губах, той щось триндикав, той величезними пальцями робив «козу-дерезу» і кричав «мекеке!». Вусатий Карпо зробив із якихсь клаптиків ляльку. Навіть старий Небаба став рачки і загавкав по-собачому і таки розважив дитину – засміялася. Козаки страшенно зраділи і заходилися ставати рачки та гавкати, нявчати, мукати...

 

Сагайдачний сидів і дивився на море, і всякі думки снувалися йому в голові. Думалося йому, що ось Кафу вже зруйновано, а тепер надходить черга Синопові. Не раз уже козаки плюндрували його, та й знову дадуть доброго чосу. Добре було б і Цареград мушкетним димом окурити, завдати страху султанові турецькому; та й до города Козлова навідатись і дощенту зруйнувати його, бо тяжкого лиха дознавали в йому невільники. А тоді вже й на відпочинок додому, на тихі води, на ясні зорі, у край веселий...

 

Але цього мало здавалося Сагайдачному. Йому хотілося зробити Чорне море – козацьким морем, осісти в Криму, винищивши в йому зовсім татар та турків, збудувати фортецю на високому Чатирдазі і ввідти гукнути за море до султана: «Сидіть, турки, тихо!»

 

Побував думками Сагайдачний і на веселій Україні, і в панській Польщі, і в похмурій Московщині, і в рідному Самборі...

 

Подивився Сагайдачний на козаків, як вони весело бавилися з татарочкою, і звелів привернути чайку до великої галери, що пливла недалеко, везучи визволених невільників.

 

Сагайдачний зійшов на галеру. За ним пішли Мазепа та Небаба. І татарочка простягала рученята до галери.

- Глянь, і вона за батьком!

- Понесіть її: нехай і вона подивиться!

 

Олексій Попович узяв дитину на руки і обережно поніс на галеру.

 

На галері повно було визволених невільників. Вони були здебільшого страшно худі, змучені тяжкою неволею, з ранами од кайданів. Своє невільницьке рам'я вони геть поскидали, а повдягали пишне вбрання, що поздирали з своїх панів. Через те й було воно в багатьох пороздиране та закривавлене. На галері чути було гомінку і польську, і московську, але переважно вкраїнську. Невільники – хто спав міцно, ніби хотів виспатися за недоспані в неволі ночі, хто їв, хто оповідав товариству про свою неволю, про домівку, про рідних, що зосталися дома, як його набрано в неволю, а тепер, може, вже й на світі їх немає. Всі браталися, бо всіх порівняла неволя та червона таволга. Старий дід, стоячи навколішках, бив поклони. Молодий худий чоловік з довгим русявим волоссям, без сорочки, але в пишному турецькому вбранні, сидів, зіпершись щокою на руку, і щосили виспівував:

 

- Как по-о мо-орю!

Как по-о мо-орю!

Как по морю, морю си-инему!

 

Та найдужче вразила Сагайдачного жінка в дорогому турецькому вбранні; вона сиділа, повернувшися обличчям до моря, і гірко плакала.

 

Сагайдачного те і вразило, що вона плакала, бо опріче неї всі, здавалося, раділи. Він подумав, що то бранка-татарка чи туркеня, і підійшов до неї. Жінка не повернула голови. Плечі в неї здригалися з плачу, і Сагайдачний почув, як вона промовила: «Мати Божья!»

 

Сагайдачний зрозумів, що то не мусульманка, і спитав:

- Молодице, чого ти плачеш?

 

Вона не озвалася і заплакала ще дужче. Татарочка з криком кинулася до неї: бідна дитинка згадала, мабуть, свою маму і, плачучи, припала молодиці до колін.

 

Молодиця озирнулася, глянула на всіх заплаканими очима і, пригорнувши до себе дівчинку, ще дужче заплакала.

 

Забреніли сльози на очах і в похмурого Небаби, і в Олексія Поповича, і в Мазепи, і в Сагайдачного.

 

Молодиця плакала з тяжкого горя. Вона була з московських людей і перед кількома роками пішла заміж за донського козака, та не прожила з ним і місяця, бо наскочила Орда і їх обох забрано в бран. Її продано в Кафу, а його в Синоп. Хоч як вона просилася й змагалася, та мусила-таки стати жінкою своєму хазяїнові-татаринові. Через якийсь час породила вона хлопчика, і був він їй єдиною втіхою в неволі. Учора вранці долинула до неї з берега рідна пісня. Глянула вона до моря, а то невільники йдуть берегом і, виспівуючи, або краще сказати, вистогнуючи пісню, тягнуть кодолою важку судину; а поміж тими невільниками пізнала вона й свого чоловіка... А вночі напали на Кафу козаки... Кафа запалала... Всюди галас, стогін, різанина. Козаки набігли і в той будинок, де жила молодиця. Вона, вхопивши сина, кинулася їм назустріч, благаючи не займати дитину. Козаки їй нічого лихого не зробили, і разом з іншими невільниками пішла вона на беріг до галер. Там вона побачила свого чоловіка і кинулася до його, забувши, що в неї на руках не його дитина... Чоловік пізнав її і кинувся до неї, а тоді враз вихопив у неї з рук дитину, крикнув: «А, злой татарченок!» – і розбив дитині головоньку об каміння.

 

Отого й плакала так нерозважно нещаслива мати...

 

А чоловік її ото співав «Как по морю»...

 

Увечері козаків спіткало лихо: заслабла татарочка. Вона вся Горіла, кидалася по постелі, що козаки намостили їй з своєї одежі, і раз у раз хотіла пити. Козаки рішили, що то дитину зурочено: або та молодиця зурочила, що над нею плакала, або ще хто з невільників. Що ж тепер робити, як дитину рятувати?

 

Хома чув колись, що од уроків треба застромити голку в шапку і зараз же застромив у свою шапку циганську голку.

 

Та йому сказано:

- Ото дурний! Треба було попереду стромляти голку, а не тоді, як уже зурочено. Та й що б то воно помоглося дитині, як ти застромив голку у свого шапку?

 

Довго панькалися коло татарочки, поки море заколихало її, і вона заснула.

 

Козаки поводилися тихо-тихо. Олексій Попович звелів навіть пороззуватися, щоб не стукати чоботищами, і лягати спати, хоч декому й не хотілося, бо повисиплялися вдень. А він казав:

- Спіть, спіть, – сон на сон не вадить.

 

Сам він ліг біля дитини, щоб почути зараз, як вона заплаче в ночі, та, стомившись за минулу ніч і за день, так міцно заснув, що навряд чи почув би дитячий плач. А старому Небабі не спалося. Він кільки разів за ніч навідувався до дитини та дослухався, як вона дихав.

 

XIV. ТУРЕЦЬКА ГАЛЕРА. СИНОП

Вранці сонце, виринаючи в моря, освітило дивну картину. Козацькі чайки прудко линули морем. Весла в кочетках рипіли тисячма голосів – сказав би, що то несчисленча сила лебедів ячать, прокинувшись на зорі. На чайках було дуже весело, бо козаки, виспавшись та одпочивши, так і сипали жартами та всякими примовками, та обхлюпували один одного, вмиваючись.

 

Татарочка прокинулася здоровенька, тільки трохи бліденька; спершу вона зо сну заплакала, але, побачивши знайомі вже козацькі обличчя, затихла. Олексій Попович заходився був своїми шорсткими руками вмивати її, але вона почала пручатися й заплакала. Небаба оступився за неї:

- А годі тобі, Олексію, дитину мучити!

- Та воно ж невмиване, – сказав Попович.

- То ти думаєш його своїми копитами вмити?

- Оттакої ще! Які ж у мене копита?.. Такі ж руки, як і в вас...

 

Та сварка раптом перепинилася. На отаманській чайці загув ріг, і всі чайки стрепенулися. Весла блиснули проти сонця, наче безліч птахів одразу махнули білими крильми, і всі чайки спливлися до отаманської. Вони стали круг неї, щільно притулившись одна до одної.

- Панове отамани і все військове товариство! – голосно сказав Сагайдачний, показуючи на захід. – Здається, отам пливе турецька галера... Либонь, то галера якогось багатого баші чи княжати. То треба нам її добули, бо, може, й на їй бідного невільника багато...

- Добути! Добути! – загукало козацтво.

 

Як стало тихо, тоді Сагайдачний наказав що робити.

 

Знову загув ріг, і чайки заметушилися. Дженджелія з кількома чайками покинуто берегти од ворога галери з визволеними невільниками, а всі останні чайки трьома лавами полинули на захід – одна лава навперейми турецькій галері, а дві, щоб обступити її з боків і не пустити втекти.

 

Незабаром неначе виросла серед моря чепурна галера, прибрана злато-синіми киндяками та білою габою, що мов сніг блищала проти сонця. Скоро й з галери побачили чайки козачі, бо враз вона здригнулася, над чардаком знявся білий димочок, щось торохнуло і куля гарматня впала в море, не долетівши до козацьких чайок.

- Туди к бісу, по рибу! – гукнув Карпо, і на всіх чайках зареготали козаки.

 

Поки на галері налагодилися стрельнути з усіх гармат, то чайки вже так близько підпливли до неї, що кулі гарматні перелітали через їх і вже позад чайок падали в збурене веслами море.

 

Як зграя ластівок опадає шуліку, так чайки опали галеру. Загомоніли козацькі мушкети, і турки на галері падали, мов підтяті... В одну мить сотні гаків козацьких уп'ялися в боки галері... Ще мить – і ось козаки вже на галері, вже зчепилися з турками... Лемент, стогін...

 

Недовго козаки працювалися, скоро впоралися з турками і стали хазяїнами на галері. Вона справді, мабуть, належала багатому хазяїнові, бо дуже пишно була прибрана дорогою білою тканиною та киндяками, тобто широкими шовковими биндами. Та після бою все те вбрання стало пошарпане й закривавлене. Козаки зараз же заходилися порядкувати: повкидали в море побитих та й поранених, порозковували невільників, бо їх було на галері чимало, позмивали кров.

 

Виявилося, що галера везла в Трапезонт до Османа-баші невільників, куплених у Козлові. Серед невільників козаки побачили багато знайомих людей. Радість була велика; раділи і визволені, і визволителі.

 

Сагайдачний віддав свою отаманську чайку курінному отаманові Нечаєві та його козакам, а сам перейшов на здобуту галеру, а з ним і писар Мазепа, і Небаба, і Олексій Попович, і ще деякі козаки. Туди ж перенесено й татарочку. І яка ж вона була рада, що можна всюди лазити та роздивлятися. На галері була кабиця, то козаки понишпорили, знайшли риж і зараз же зварили своїй дитині кашу. А вусатий Карпо та чорнявий Юхим клопоталися коло Хведора Безрідного: обмивали та зав'язували йому прострелену руку.

 

І знову пливуть козаки морем безкраїм. Над ними небо, під ними вода, а між небом і водою нікого й нічого немає – самі козацькі чайки та здобуті галери. І вітер навіть не зривається великий – тихо та спокійно на морі.

 

Усе море впоперек перепливли козаки без ніякої пригоди і от якось надвечір побачили турецький беріг, а на йому великий город, обмурований високим муром з баштами. За мурами знімалися вгору високі тополі та стрункі мінарети. Це був турецький город Синоп; до його й пливли козаки визволяти невільників та карати турків за ті муки, яких невільники дознавали.

 

Козаки спинилися оддалік дожидати, поки зовсім споночіє, а тим часом Сагайдачний з старшиною почали радитися, як саме напасти на Синоп. Чимало визволених невільників жили і в Синопі і добре його знали; розуміючись на військовій справі, вони, живши там, придивлялися й до мурів, і до фортеці і знали, куди саме треба бити, щоб добутися в город. То й їх покликано на раду. Довго міркувала військова рада, поки обміркувала добре справу, а козаки тим часом лагодилися до бою.

 

Нарешті все обмірковано. Сагайдачний сказав усім, хто що мав робити. Ось уже ніч оповила і землю, й море, і тоді козаки тихо-тихо підпливли до Синопу. Ось уже в городі все стихло, погасилося світло, – люде поснули, не сподіваючись лиха. А воно вже насувало на їх.

 

Тихо підпливла половина чайок до берега, тихо вийшли козаки на беріг і тихо пішли берегом до фортеці. Друга половина чайок тихо попливла до затоки – там стояло багато всяких суден турецьких.

 

І враз зникла вночішня тиша й темрява. Загомоніли козацькі мушкети й турецькі гармати, зчинився галас, лемент, почервоніли високі дерева й будівлі, вогнем узялося темне вночішнє небо... То половина козаків напала на фортецю, а друга на турецькі судна.

 

Не змогли турки дати добру одсіч козакам. Вибили їх козаки з фортеці та й сипнули в город...

 

І запалав Синоп так, як недавнього часу палала Кафа. Та й сплюндрувало козацтво Синоп, так як і Кафу... Ще звечора він був багатий та пишний, а вранці став руїною, пожариною. Тяжко помстилися козаки над своїми ворогами.

 

Сплюндрувавши Синоп та визволивши невільників, заходилися козаки зносити здобич на чайки та на галери.

- Гляньте, гляньте! – скрикнув хтось. – Хома цапа несе.

 

І справді, Хома, почервонівши з натуги, ніс на руках, правда не цапа, а білу ангорську козу, а за плечима в його була здоровенна в'язка сіна. Козаки, сміючись, обступили його:

- Хомо, нащо тобі цап здався?

- Еге, цап! Не цап, а коза...

- Та нащо ж вона тобі?

- Ото розумні! І того не тямлють! Доїтиму, та й буде молочко дитині.

- От так Хома! – зраділи козаки. – І про дитину не забув.

 

Тут голосно загув отаманський ріг, скликаючи козаків, і вони мерщій кинулися до чайок.

 

XV. ПІД ОЧАКОВИМ

Нагулялося козацтво Чорним морем, добре далося взнаки татарам та туркам, треба вже було й додому вертатися до Дніпра-Славути, на тихі води, на ясні зорі. Та не легко було тепер це зробити. Пливучи з моря в Дніпро, ніяк не можна було обминути дві турецькі фортеці: Кизикермень та Очаків, неминуче було повз їх пливти. Правда, що випливаючи в море, козаки піддурили турків і безпечно пропливли поза обидві фортеці, та тепер уже так не можна зробити, бо вже запевне в фортеці долинула звістка про козацьке погуляння на морі: про Кафу та про Синоп, про знищені судна і про всяке інше лихо, якого зазнало кримське та турецьке побережжя від козаків. То тепер запевне добре чатують на їх і в Очакові, і в Кизикермені, та, може, й у гирлі дніпровому стоять турецькі судна з гарматами.

 

Сагайдачний добре це все зміркував і наважився знов таки піддурити турків.

 

Саме проти Очакова вганялася в море довга, але вузька смуга землі – козаки звали її Прогноєм. От Сагайдачний і надумався перетягти чайки через Прогній, та й опинитися в Дніпрі, не пливучи повз страшний Очаків.

 

Та от лихо: поперетягати через Прогній можна було тільки чайки, а ще ж були й важкі галери турецькі, навантажені здобиччю, – їх волоком не перетягнеш! Хоч як, а доведеться їм пливти повз Очаків та пробиватися крізь турецькі галери. Цю справу приручив Сагайдачний Небабі, Дженджелієві та Семенові Скалозубові з їх курінями.

 

- Як перетягнемось через Прогній, тоді ви й попливете, – казав він. – А як загомонять гармати під Очаковим, тоді ми чайками вдаримо на турків з Дніпра, помочі вам дамо.

- А туркам тертого хріну під ніс! –поглузував Небаба, моргнувши вусом.

 

Та перше ніж те робити, що намислив Сагайдачний, треба було військові одпочити. Не доїздючи до Прогною, був острів Тендра. От до того острову й пристало Запорозьке військо одпочивати та налагодитися до завзятого бою.

 

Тісно притулившись одна до одної, чорніють край берега козацькі чайки, а поміж ними і галери, здобуті на Чорному морі. На крайній галері, на чардаці, стоїть немолодий уже козак з гарними веселими очима і пильно дивиться на море. То курінний отаман Семен Скалозуб. Йому вийшла черга вартувати, і він пильно вартує, щоб не наскочив зненацька якийсь ворог. А козацтво на острові Тендрі спочиває.

 

Край води, весело щебечучи, бігає кучерявенька чорнооченька татарочка і збирає чепурненькі камінчики та черепашки. Тут же сидять козаки та втішаються з своєї дівчинки. Олексій Попович і на мить не спуска її з очей, щоб, крий Боже, не впала у воду. А Хома зробив з очерету щось ніби вітрячок і дмухає на його крізь очеретинку, щоб крутилася. Дівчинці вітряк дуже подобався.

 

Трохи осторонь троє острозьких товаришів – веселий Грицько, чорнявий Юхим та друкар Хведір Безрідний – випробовували здобуті в турків самопали, влучаючи з їх у шапку, настромлену на спис. І не сказав би ніхто, що це ті хлопці, що ще недавнечко двоє возили на собі ксьондза Загайла, а третього карано в друкарні за те, що становив не ті літери, які треба. Засмаглі од сонця та од вітру, з сміливим поглядом, повбирані в дороге вбрання, узброєні доброю зброєю – вони були козаки хоч куди. А найбільше одмінився Хведір Безрідний. Такий з його сміливий та завзятий козак-лицар став, що й Сагайдачний те помітив і вельми хвалив його. Уже в Хведора був навіть свій джура – молодий хлопець, якого Хведір визволив з неволі в Синопі.

 

Цей джура стояв недалеко від шапки і пильнував, хто краще влучав.

 

Перший стрельнув Грицько.

- Улучив? – спитав він, як дим розійшовся трохи.

- Ні, не влучив, – одказав джура.

 

Стрельнув Юхим – і вхопився за щоку, занадто багато пороху насипав, то й стукнуло його добре.

- Ой, хай тобі лихо! – скрикнув він. – Попав?

- Попав пальцем у небо! – одказав весело джура.

- Та ще собі у вухо! – додав Грицько.

 

Третій стрельнув Хведір Безрідний. Шапка впала разом із описом.

- А що, джуро, попав?

- Попав! – радісно обізвався джура. – Саме посередині влучив.

 

Джура був дуже задоволений, що його лицар так влучно стріляє.

 

Темна ніч спустилася на землю.

 

Козаки вже всі були на чайках та на галерах. Ось уже Сагайдачний сказав чайкам рушати до Прогною; а галери мали рушити пізніше. Тихо сидять козаки в чайках, тихо пливуть чайки...

 

Ось допливли вже до Прогною, стали край берега. Карпа та ще кількох досвідчених козаків послав Сагайдачний подивитися, чи немає турецької варти по той бік Прогною.

 

Тихо стоять чайки; мовчки сидять козаки, дожидаючи Карпа з товаришами.

 

Аж ось і вони йдуть. Кажуть, що добре роздивилися, ніде нікого немає, можна безпечно братися до діла.

 

Козаки повитягали чайки на беріг і тоді почали їх перетягати тихо-тихо, щоб ніщо не стукнуло, ніщо не хруснуло. Працювали всі: і козаки, і визволені невільники, і старшина козацька. Отут уже Хомі було на чому показати свою силу.

 

Ще вранішня зоря не займалася, а вже всі чайки були за той бік Прогною, всі козаки сиділи в чайках, а гребці держали весла напоготові.

 

Вночішня темрява обгортала все навкруги, обгортала вона і грізний Очаків. Тепер уже чайки опинилися вище за його, вони обминули його, перетягшись через Прогній. Сагайдачний таки піддурив турків. Тихо-тихо було всюди. Часом тільки в Очакові собака гавкне або качка в очеретах закряче спросоння.

- Де то тепер наші з галерами? – думалося козакам. – Чи пощастить їм нишком прокрастися повз Очаків? Небаба спритний був дурити і татар, і турків, – може, й тепер одурить...

 

Коли це враз торохнула гармата і стрель луною озвався по очеретах і по воді. Знов торохнуло... А там ще і ще...

- З Богом, соколята, рушайте! – звелів Сагайдачний.

 

Мов сполохане птаство, полинули чайки до Очакова...

 

Ось уже підпливають вони туди, де козацькі галери б'ються з турецькими, що стояли біля Очакова, загорожуючи прохід у Дніпро. Ось уже зовсім близько підпливли чайки до галер, і враз усі козаки страшно, несамовито скрикнули, щоб налякати турків. А Небаба зараз звелів почепити на своїх галерах ліхтарі – так умовлено було зробити, щоб козаки знали, де свої галери.

 

Тим часом стало розвиднятися і з Очакова стало видко, що робиться на воді. А там козацькі чайки щільно обступили турецькі галери, стріляють на їх і не підпускають до своїх галер; а ті тим часом пливуть угору, минаючи Очаків. Побачивши таке лихо, з Очакова почали стріляти, та вже кулі гарматні не долітали до галер і падали в воду. На задній галері на чардаці стояв Небаба і давав туркам дулю.

 

Не витримали турецькі галери козацького нападу і кинулися навтіки. А козацькі чайки не гналися за ними. Вони попливли вгору, в Дніпро.

 

XVI. СМЕРТЬ ХВЕДОРА БЕЗРІДНОГО

Та не так пощастило козакам біля Кизикерменю... Літне сонце освічує долину, всю збиту й стоптану людськими та кінськими ногами. Серед потолоченої трави лежать мертві козаки. Багато їх. Одежа на їх закривавлена, вітрець ворушить довгими чубами...

 

На шпилечку горілиць лежить молодий козаченько у пишному, злотом гаптованому вбранні. Широко розплющені очі втуплені в блакитне небо. Але він ще живий, бо як вітрець замає чубом, що спустився на чоло, тоді в козака ворушуться повіки і кривлються засмаглі уста.

 

Ніхто не сказав би, що той козаченько Хведір Безрідний... А то ж він лежить постріляний, порубаний...

 

Як байдужно дивиться на його це високе блакитне небо!.. Він заплющує очі, щоб не бачити його. Нащо воно йому? Йому аби б тільки лежати тихо та щоб не палило огнем, щоб не ламало кістки, не боліло тіло...

 

Закрякало вороння, і Хведір зову розплющив очі. І знову очі бачуть те блакитне байдужне небо!.. Він, стогнучи, повертав голову і бачить, що на якомусь козакові сидять два ворони і крячуть сердито, змагаються... Ось один знявся, полетів і знову сів на чиюсь голову... А другий он примостився на чорнявій голові, вчепився кігтями в скудовчене волосся і починає клювати під чорною бровою...

 

Щось чорне майнуло над Хведором так низько, що він аж очі несамохіть заплющив. А розплющивши очі, побачив, що і в його на грудях ворон сидить. Сидить і дивиться, міркує, мабуть, чи можна вже до очей козакові добиратися... Хведорові очі зустрілися з вороновими очима... Як попечений, махнув ворон крильми і полетів геть... Злякався!.. Ще таки вороння боїться його...

 

Що ж сталося?.. Чого він лежить тут?.. Хто його тут кинув?.. Хто отих усіх тут кинув?..

 

Сонце скісним промінням зазирає йому в вічі... Боляче очам... Він заплющив їх і силкується щось згадати...

 

Щось зашамотіло травою саме біля голови... Хведір розплющує очі – знову блакитне небо!.. Де сховатися від його?.. О, щось ворушиться над головою... Придивився – то зелена ящірка вилізла на суху стеблину і дивиться на його чорненькими очками.

- О-ох! – застогнав Хведір, і ящірка зсунулася з стеблини і зникла в траві.

 

«Де ж море?.. Де Дніпро?.. Де поділися чайки, козаки?..»

 

А, згадав нарешті!.. Їх же, отих козаків та його, послано прокрастися поза Кизикерменем, а як пливтиме козацьке військо повз Кизикермень, тоді напасти на турків з того боку, з Дніпра; турки з несподіванки налякаються, вийде в їх зам'ятня, а Запорозьке військо тим часом помине Кизикермень.

 

Отож, пливучи до Кизикерменю, побачили вони, що на березі коні посідлані пасуться... Схотілося козакам коней добрих добути. Вийшли тихесенько на беріг, роздивилися, аж татарське військо в холодку безпечно спочиває, пустивши коней пастися. Ну, козаки на татар напали і всіх до одного повбивали... І Хведір убивав... І тепер там лежать татари посічені-порубані, отак, як отут козаки... І вони дивляться на блакитне небо...

 

А коней козаки позабирали... І Хведір здобув там собі пару добрих коней...

 

І далі згадувалося Хведорові... Вже вони Кизикермень поминули... І враз, як сарана, татари на їх напали... Багато, багато їх... Кричать: «Алла! Алла!..» Козаки одбивалися... І Хведір одбивався... А далі вже він нічого не пам'ятав: мабуть, його вбито... Але чого ж він на цьому світі?.. Та це ж його душа ще по землі ходить – сорок день же їй ходити. Та тільки чому ж не ходить вона по своїх, рідних місцях? Чому вона не на Вкраїні, а на цьому чужому полі, серед мертвих?..

 

А то хто йде і двох коней за поводи веде?.. І то мертвий? Чи живий, може? Ходить поміж мертвими, нахиляється до їх, придивляється... А вороння його лякається і знімається з мертвих там, де він іде. Мабуть же, то живий хтось. Та це ж неначе Ярема, джура Хведорів... Та він же... і коней веде Хведорових, тих, що він за Кизикерменем у татар здобув...

 

Хведір хоче скрикнути, гукнути свого джуру, але не може і тільки ледве-ледве стогне, а в грудях наче все рветься і душа вилітав з тіла... І вже нічого не видко: ні джури з кіньми, ні блакитного неба, ні сонця...

 

Опритомнівши, Хведір побачив, що біля його стоїть навколішках джура Ярема й плаче.

- Це ти, джуро Яремо? Ти живий?

- Живий, – за слізьми насилу промовив джура.

- А мене вбито?

- Ні, не вбито, а, мабуть, поранено тяжко.

 

Хведорові знову заплющилися очі. Джура влив йому в засмаглі уста трохи вина червоного. Поранений ніби трохи ожив, глянув на джуру і попрохав пошепки:

- Дай ще, джуронько!

 

Джура дав ще трохи.

- Усіх наших побито?

- Усіх, тілько я сам утік.

- А де ж наші чайки та галери?

- Не знаю; може, вже поминули Кизикермень та пливуть безпечно додому.

 

Хведір помовчав трохи. Джура одгорнув йому волосся з лоба.

- Душно... пече мене... – шепотів поранений.

 

Джура зломив зелену гілочку і почав махати нею над пораненим. Хведір повів очима і побачив свою зброю.

- Кому ж моє добро достанеться? – прошепотів він, зітхаючи.

 

Тихо навкруги. Тільки джура плакав мовчки та вороння крякало часом, клюючи мертві очі.

- Джуро Яремо, – загомонів ледве чутно Хведір Безрідний, – поживай моє добро... Дарую тобі по смерті моїй коня вороного і того, другого, білогривого, і тягеля червонії, од піл до коміра злотом гаптовані, і шаблю булатную, і пищаль семип'ядную...

 

Він замовк, утомившись. Джура заплакав ще дужче.

- Не плач, джуро, – сказав Хведір трохи жвавіше. – Причепи шаблю до боку та сядь на коня: нехай я подивлюся, який із тебе козак буде.

 

Джура мовчки причепив шаблю до боку, перекинув мушкет через плече, скочив на коня і тихо поїхав поміж мертвими.

 

Проїхавши трохи, він вернувся до Хведора. Той тихо плакав і шепотів:

- Спасибі ж тобі, Господи милосердний, що не ледачому добро моє достанеться: буде кому за мене Бога молити.

 

І він знову заплющив очі, бо дуже втомився. Знову тихо-тихо стало навкруги.

 

Але що то?.. Здалека, з Дніпра, якийсь клекіт чути. Обличчя Хведорове здригнулося, і все тіло випросталося. Він пильно прислухався: клекіт ніби ближчав.

- Джуро Яремо, чуєш?

- Чую, пане отамане.

- Що то?

- Не знаю: може, лебеді ячать, а може, козаки гомонять.

 

Хведір силкувався звести голову, але вона знову безсило падала на землю.

- Джуро Яремо! Сідай на коня та їдь ти понад Дніпром-Славутою, довідайся, що то за клекіт, Якщо то козаки гомонять, то ти їм об'явися.

 

Джура скочив на коня, взяв другого за повід і, сумно глянувши на Хведора, побіг до Дніпра.

 

Хведір Безрідний зостався сам...

 

І згадався йому рідний Острог, зелені садки, дзюркотлива Горинь, похмура, з закуреними стінами друкарня і літери, літери, – і кінця тим літерам немає, – а запорожець Карпо ллє з їх кулі на татар та на турків... Багато їх положив Хведір тими літеровими кулями... а яка ж куля положила його самого, Хведора Безрідного, що то був друкарем бідолашним, а тепер став лицарем славетним!.. Славетним!.. Що тепер йому з тієї слави!.. А он море... сине-сине та безкрає... Кафа... пожежа... плач... лемент... маленька татарочка... Синоп палав... А он Катря... люба, кохана Катруся... чорні оченьки її так і зазирають у душу... Оті оченята і положили його тут... задля їх пішов він слави-лицарства добувати... От і здобув...

 

А джура тим часом прибіг до Дніпра і побачив дивну картину. Дніпро захряс чорними, а то й помальованими чайками; попереду пливли пишно повбирані, здобуті в турків, галери, а на їх маяли корогви; Козаки в кольористому вбранні, у високих шапках з кольористими, переважно червоними верхами, цвіли, як мак, помішаний з гвоздиками та з волошками. На зброї вигравало сонце.

 

Джура Ярема скочив на шпилик, надів шапку на спис і почав нею махати.

- Глянь, та то ж козак! – загомоніли на чайках. – І справді козак! Та то ж Ярема, що в Хведора Безрідного за джуру.

 

Кільки чайок пристало до берега; пристала й галера та, що на їй Сагайдачний був із військовою старшиною, бо вони догадалися, що то Ярема прибіг із звісткою від тих козаків, що їх послано було пройти поза фортецею. Але через віщо ж звістку привіз навіть не простий козак, а джура? І через віщо джура в такому пишному вбранні? Чи не сталося лиха якого?

 

Сагайдачний із старшиною вийшли на беріг. Джура вклонився низенько. Видко було, що він дуже турбується.

- Джуро Яремо, – сказав Сагайдачний, пильно дивлючися йому у вічі, – не своїми ти кіньми гуляєш і тягеля червонії, од піл до коміра злотом гаптовані, не свої на собі маєш, не своєю шаблею булатною та пищаллю семип'ядною владаєш. Мабуть, ти свого пана зо світу звів.

- Ні, батьку кошовий, отамане військовий, – одказав джура, вклонившися старшині, – я свого пана зо світу незвів, а лежить він отам на бойовищі постріляний та порубаний, на рани смертельнії незмагає. То прошу я вашої милості козаків туди послати, щоб славного лицаря Хведора Безрідного та інших козаків поховати, звіру-птиці на поталу не подати.

- То й інших козаків на світі немає?

- Усіх, пане отамане, упень посічено-порубано, тільки я обрятувався.

 

Сумно похилив голову Сагайдачний і все козацтво з жалю за товаришами...

 

Незабаром козаки були вже на бойовищі...

 

І на Хведорі Безрідному сидів уже ворон і добирався до очей, що все дивилися на блакитне небо, та тільки вже не бачили його...

 

Заходилися козаки своїм помершим товаришам довічні хати будувати: шаблями суходіл копали, а шапками та приполами землю з глибоких ям виносили.

 

Хведора Безрідного, славного лицаря, червоною китайкою накрили і високу-високу могилу над ним насипали; а в головах спис його встромили і вишиваною хустиною перев'язали. А поховавши товаришів, стрілянням з мушкетів ясу їм воздавали...

 

ХVП. САГАЙДАЧНИЙ В'ЇЗДИТЬ У КИЇВ

Гучно та бучно в'їздив гетьман Сагайдачний із своїм військом у Київ після того морського походу.

 

Мабуть, чи не ввесь Київ вийшов до Дніпра, туди, де пристало до берега козацьке військо. І беріг, і гора над берегом, і всі вулиці поблизу навіть дахи на будинках усе захрясло людьми. Од усякого коліру вбраннів червоніло, жовтіло, голубіло, зеленіло, мов на луці весняного часу. Назустріч славному лицарству вийшли з монастирів ченці та попівство з усіх церков з хрестами, з іконами та з корогвами, братчики з братства та спудеї (школярі) з братської школи, та цехи з своїми короговками. По всіх церквах дзвонено в дзвони.

 

Загули гармати, загомоніли мушкети то Сагайдачний із військовою старшиною вийшли на беріг. Тут уже стояв чудовий білий орабський кінь у дорогому, злотом та шовком гаптованому уборі. Сагайдачний ледве торкнувся червоним сап'янцем до позолочуваного стремена і в одну мить уже сидів на кові, мов приріс до його.

 

Велично їхав Сагайдачний з гетьманською булавою в руці. За ним ішли хорунжі з військовими корогвами та з турецькими й татарськими бунчуками, здобутими під час походу. За ними ішли козаки курінями. Поперед кожного куріня ішов курінний отаман і несено куріну корогву. Дивна це була картина! Вона вражала навіть тих, хто багато вже дива бачив на своєму віку. Пишне турецьке вбрання на козаках, здобуте під час останнього походу, козацькі та польські кунтуші з вильотами, попідшиваними всякого коліру Дорогими тканинами: алтембасами, златоглавами, саєтами, адамашками; чорні, сиві та білі смушеві шапки з червоними верхами; широкі штани всякого коліру; зелені, жовті, червоні чоботи – так і вбирали в себе очі; усяка зброя на козаках – мушкети, кинжали, ятагани, шаблі, – все так і горіло на сонці, аж сліпило очі.

 

Гордо виступало козацьке військо, знати було, що люде почувають себе ні від кого на світі не залежними і вільними робити що схочуть і як схочуть.

 

Старий Небаба йшов поперед свого куріня і ледве помітно всміхнувся під сивим усом, скоса поглядаючи на велетня, що ніс на руках маленьку татарочку. Дитинка вхопилася правою ручкою за шию Хомі і здивовано дивилася навкруги своїми чорними оченятами. Біля Хоми йшов вусатий Карпо з своїми товаришами – з веселим Грицьком та з чорнобровим Юхимом, що колись возили на собі лозяну чортопхайку з довготелесим ксьондзом Загайлом. Не було з ними тільки колишнього друкаря Хведора Безрідного: зостався він довіку лежати край старого Дніпра під Кизикерменем, а замісць його йшов його джура Ярема.

 

За козаками йшли визволені невільники. Вони йшли не так, як військо, а просто собі безладною юрбою, та на їх дивилися люде ще пильніше, ніж на військо.

- Дивіться! Дивіться! – гомоніли люде. – Он запорожець дівчинку на руках несе.

- Та яка ж вона манесенька, а він який велетень.

- То, певне, дочка його – яка ж гарнесенька!

- Ні, не скидається на його.

- Та то, певне, бранка-татарочка!

- Грицю! Ох, мати Божа! – гукнув хтось.

 

Грицько, що йшов поруч із своїм приятелем Юхимом, здригнувся, мов попечений, і глянув по людях. Там, у стовпищі, якась дівчина з ціпком у руках і з клунком за плечима, впавши навколішки, простягала руки чи то до церкви, чи до сіроокого Грицька.

 

Грицько прожогом кинувся до дівчини.

- Одарю! Ти тут, серце?

- Тут, Грицю!

 

Запорожець обняв дівчину, а вона пригорнулася до його і мовчала, тільки плакала.

Коли це позад їх озвався чийсь тремтючий голос:

- А мене не пізнаєш, дочко?

 

Дівчина підвела голову. Червона, як маківка, крізь радісні сльози глянула вона туди, звідки озвалося до неї і побачила високого сухорлявого чоловіка з довгими просивими вусами у якомусь чудному не козацькому вбранні.

- Не пізнаєш батька? – спитав знову чоловік.

 

Голос той був по знаку дівчині, і очі такі вона десь бачила... А, згадала, згадала! Ще маленькою бачила вона ті очі, ще як малою дівчинкою була. Вона лежала, а над нею нахилився хтось такий вусатий та ласкавий, і очі в його були добрі-добрі. І з тих очей викотилися дві сльозини і впали на неї... Бабуся казала їй потім, що то її татко прощався з нею. Бо він, як умерла його жінка, Одарина мати, занудьгував дуже і пішов на Запорожжя, та з того часу й чутки не було про його...

- Тату! Та це ж ви?

- Я, доню, голубко...

 

Дівчина кинулася до батька.

- Тату! татуню! Так ви ще живі?

- Живий ще, донечко.

- Таточку! Як же вас Господь визволив?

- Визволив, донечко, визволив Господь милосердний та оцей козак молоденький.

 

І він показав на Грицька, що стояв біля їх та червонів.

 

Так виходить, це він визволив батька своїй Одарі? І йому згадується та страшна ніч, як козаки запалили Кафу. Вона вся взялася вогнем і палала, освічуючи і море, і далекі гори. Гоготіло полум'я, руйнувалися мури, кричали, лементували люде, і посеред усього того галасу Грицько почув, як хтось гукає: «Поможи, Господи, козакам!.. Помоліться, браття, за душі бідних невільників!.. Однесіть од нас поклін на Вкраїну – на тихі води, на ясні зорі, у край веселий, де народ хрещений!» Грицько озирнувся і побачив заґратоване віконце в льоху, а з-за ґрат визирають висохлі, вимучені невільники з довгими бородами.

- Боже! та це ж козаки! – скрикує Грицько.

- Були колись козаки, братіку, а тепер невільники.,,

 

Грицько кинувся до дверей і висадив їх геть. З льоху, дзвонючи кайданами, виходють невільники, кидаються до Грицька, цілують його і плачуть, і моляться... А Кафа горить... Кафа палає...

- А як же ти, доню, потрапила сюди з Острогу? спитав батько у Одарі.

- Я, тату, до печорських святих прийшла помолитися за...

- За Грицька? – одказав, сміючись, батько. – А старі . живі ще?

- Живенькі ще – і дідусь, і бабуся, хвалити Бога.

 

Та далі вже не можна було розмовляти, бо нечуть було нічого за радісними вигуками: то люде вітали гетьмана Сагайдачного. Він їхав до Софійської церкви. Біля Золотих воріт зібралося панство – українське й польське. Тут серед того панства був і ксьондз Загайло...

 

А вони дзвонють усе голосніше. Ось уже козаки під'їздять до Золотих воріт. Сагайдачний проїздить проз панів і вітається з ними. Передні бунчуки схиляються на привітання.

- Здорові були, пане Загайло! – гукнув хтось весело.

 

Здивований Загайло глянув на козаків. Змежи їх вийшли Грицько та Юхим і підійшли до Загайла.

- Невже не пізнаєте нас? – спитав Грицько.

 

Загайло мовчав.

- Та як таки, коней своїх не пізнаєте? – жартував Грицько.

- То ж ви нас у свою чортопхайку запрягали, – пояснив Юхим, – а тепер ми з коней козаками стали.

- Еге, тепер ми покозачилися, – сміявся Грицько. – Були коні, а тепер покозачилися.

-Єзус-Марія! – тільки й міг сказати здивований Загайло.

 

Всюди чуть було радісні вітання та вигукування. Знайомі й незнайомі віталися, цілувалися, мов на Великдень.

 

Матері вітали своїх синів-козаків, що повернулися з походу чи з далекої неволі; жінки – чоловіків, сестри – братів, дівчата – женихів, часом давно вже оплаканих та обтужених. Батьки, повернувшись з неволі, не пізнавали своїх синів та дочок, бо покидали їх ще малими дітьми, а тепер вони вже були зовсім дорослі. Багато сліз лилося з радощів, та багато було й тужіння-голосіння по тих, що не вернулися з неволі та що полягли в бої, у далекому чужому краї...

 

Коло джури Яреми зібралася купка людей, і він оповідав їм про бій під Кизикерменем.

- Як наскочила на нас татарва, та такого їх багато, як хмара, облягли нас. Як же заходилися наших сікти!.. Ну й наші добру одсіч їм давали! Сам Хведір Безрідний скільки їх положив!..

- Ой матінко Божа! – скрикнула молоденька, чорнявенька дівчина.

- Та тільки ж дуже їх багато було – так і сунуть, так і сунуть! Ну й полягли наші всі до одного, усіх татари посікли та постріляли. Сам тільки я живий зостався.

- А Хведір Безрідний?

- І Хведора Безрідного посікли та порубали, там над Дніпром тепер спочиває. Високу-високу могилу козацтво йому насипало, бо добрий лицар був! А в головах спис устромили і хустиною гаптованою перев'язали. Мабуть, дівчина йому вигаптувала, у Січ виряджаючи.

- Ох! – застогнала чорнявенька дівчина і похилилася, зомлівши.

 

І вона прийшла сюди аж із Острогу стрівати свого Хведорка... Та й почула, що вже ніколи його не побачить...

 

XVIII. ХОТИНСЬКА БАТАЛІЯ

Час минав, і Сагайдачний здобував собі все більшої слави. Ще не раз водив він козаків на татар та турків. Після Кафи та Синопу козаки під його приводом спалили Трапезонт і навіть попалили та зруйнували передмістя в Цареграді, столиці султана турецького; дався він узнаки і Орді татарській під Перекопом. Ніколи не робили козаки такої великої шкоди татарам та туркам, як під приводом Сагайдачного.

 

Військо козацьке при йому зросло більш, ніж удесятеро. Він міг водити в бій 50 тисяч козаків, навіть і більше.

 

І не помилилася Україна, вибравши Сагайдачного своїм гетьманом. Розумний, освічений, він добре розумів, що на Україну чигають усі сусіди: і Польща, і Московщина, і турки з татарами. Треба було добре знатися на політиці, щоб не попустити розшарпати Україну. І Сагайдачний справді добре знався на політиці, бо за його гетьманування не тільки не розшарпано Україну, а ще навіть і її ласки запобігали сусіди.

 

От і року 1618 польський королевич Володислав пішов із військом у Московщину, хотів там царювати. Та недобре свою силу порахував і, дійшовши до Москви, опинився у дуже прикрому становищу. Наймане військо вимагало грошей, а в королевича їх не було. Тоді замалим не все військо пішло од його, покинувши його з невеликою купкою людей у ворожому краї. Бачивши таке лихо, почала Польща прохати помочі в Сагайдачного. Сагайдачний згодився; це було йому на руку, бо, допомагаючи Польщі, вінй міг вимагати і од неї чогось для Вкраїни і в той же час міг показати Москві, що козацтво – то сила не мала.

 

Дванадцять тисяч козаків повів Сагайдачний на поміч королевичові. Взяв він два московські городи: Ливни та Єлець, побив московське військо, що під приводом воєвод Пожарського та Волконського спробувало заступити йому шлях, перейшов велику ріку Оку і прийшов у табор до Володислава. Мабуть, королевичові перехотілося вже стати царем московським, бо вже не добувався того царювання, а безпечно вернувся додому з козацьким військом.

 

Та мало ще було берегти Україну, щоб її не розшарпали сусіди. Ще треба було панам польським та пополяченим панам українським не дозволяти гнобити український народ; не дозволяти католицькому та уніятському духовенству кривдити православних. Сагайдачний це й робив: маючи під своєю рукою таке велике козацьке військо, він прискромлював і панів, і духовенство. Був такий час, що Україна зосталася без вищого православного духовенства, бо архиреї православні стали уніятами. З цього могло повстати велике лихо, бо народ не хотів переходити на унію, він хотів додержувати своєї старої православної віри, хотів і духовенство своє мати. Сагайдачний умовив патріарха висвятити на Вкраїну православного митрополита і п'ятьох архиреїв.

 

Звичайно, полякам це вельми не сподобалося, та вони вже не завели сварки, бо саме тоді треба їм було помочі від козацтва – турки на їх насували.

 

Турецький султан Осман з величезним військом став над Дністром, щоб звідти іти на Польщу. Перелякалася Польща, та й було чого: король польський насилу настягав 57 тисяч війська, а султан привів півмільйона турків та татар. Королевич Володислав та гетьман польський Ходкевич отаборилися з тим своїм військом під Хотином.

 

Та в Польщі добре розуміли, що нічого вони з тим військом не вдіють. Треба було помочі, треба було прохати Сагайдачного рятувати Польщу од лиха. Згодився Сагайдачний, та тільки не дурно: вимагав, щоб Польща більших вольностей Україні дала, ніж досі вона мала. Не вельми це до смаку полякам було, та вже мусили згодитися. Тоді рушив Сагайдачний із військом під Хотин.

 

Не вельми велике військо привів туди Сагайдачний, сорок тисяч козаків, та добре вміло воно воювати під приводом Сагайдачного. Серед козаків були і давні наші знайомі: військовий писар Стецько Мазепа і Небаба старий, і Хома-велетень, і вусатий Карпо, і Грицько та Юхим з Острога.

 

Що божого дня б'є татарсько-турецьке військо на козацько-польський табор, та не щастить султанові його здобути, бо хоча султанського війська уп'ятеро більше, та далеко йому до козацького, а отаманню його далеко до Сагайдачного.

 

На дворі ніч. Похолодно... З півночі, з Московщини, холодний вітер наганяв сірі хмари. Вони раз у раз набігають на місяць, що сріблом осявав їх прозорі краї.

 

Недалеко од Дністра горить багаття; круг його сидять козаки, а між ними й наші знайомі.

- Хомо, про що це ти замислився? – спитав Грицько, розпалюючи жариною люльку.

 

Але Хома не встиг одмовити, бо враз почалося стріляння з того боку, де був турецький табор.

- До зброї! До зброї! – гукали козаки.

- А, сто копанок! – скрикнув Небаба. – І сю ніч не пощастить нашому батькові заснути!

 

Ще ні разу не наскакували турки на козацький табор так люто, як цього разу. Кафинський санджак із своїм вагоном так несамовито сікли на всі боки шаблями, що пробилися аж мало не до гетьманського намету. Та козаки під приводом Сагайдачного й Небаби не подалися й цього разу: все бойовище вкрили вони ворожим трупом, а решту ворогів загнали в болото.

 

Надворі почало вже сіріти, як верталися козаки з баталії в свій табор. Хоч потомлені, та раді, що й цього разу прогнали ворогів, вони весело розмовляли та жартували. Коли це страшна звістка пробігла проміж ними.

- Батька немає! Гетьмана ніде не видко!

- Убито батька! Убито!

- Та хто ж бачив? – Де вбито? – Коли?

- Кажуть, що петлю на його накинуто!

- Арканом потягли батька!

- Стійте! стійте! Батька задавите!.. – закричав хтось несамовито.

 

Передні коні кинулися вбік, бо перед ними з'явився якийсь велетень: на лівому плечі він щось ніс, а в правій руці держав голу шаблю і махав нею на всі боки.

- Та стійте ж, бісові діти! Стійте! – кричав він, махаючи шаблею, щоб не наскочили коні.

- Та це Хома!

- Та Хома ж і єсть! – дивувалися козаки. – Чого ти коней лякаєш?

- Якого то собачого сина несеш? Татарина піймав, чи що?

- Батька несу!

- Батька? Що він плете?

- Батька... гетьмана.;, вбитого... Господи... Батька таки вбито!..

- Вбито!.. Гетьмана вбито.. Он він неживий!.. Мати Божа!..

 

І поміж козаками, мов хвиля, покотилася звістка: Гетьмана вбитого знайдено!

 

Всі повскакували з коней і позбігалися до того гурту, серед якого Хома, мов збожеволівши з тяжкого горя, все махав шаблею, боячися, що в його однімуть дорогого покійника.

 

Багато козаків забули вже, як то плакати, а тепер сльози котилися їм з очей,

- Гетьте! – кричав Хома, – Не вберегли живого батька, а тепер і мертвого не збережете!.. Геть! Не підходь! Зарубаю!

- Ходімо братіку! Що тобі сталося?

- Геть! Не дам! ..Зарубаю!

 

На превелику силу взято у Хоми Сагайдачного і положено на землю, на козацькі жупани. Блідий, непорушний лежав він; на грудях запеклася кров, що повиступала з ран,

- Мати Божа! Гляньте: булава в руці!

- Гетьманська булава в руці! Ото диво – мертва рука булаву держить!

- Не випустив голуб сизий булави з своїх рук!.. І мертвий не віддав!..

- І мертвий держить гетьманські клейноди! Оце гетьман!

 

І справді, гетьман держав у закостенілій руці гетьманську булаву.

- Стривайте! Він ще теплий!.. Ще живий!.. Та він дише!..

- Гляньте, очі розплющує!

 

Сагайдачний і справді розплющив очі, бо він не був  мертвий...

 

Це вже був останній бій під Хотином. Після його султан нездобихом повів своє військо додому. Сорок день стояв він під Хотином, б'ючи на козацько-польський табор, та й нічого не вдіяв.

 

Та за виграну під Хотином справу Сагайдачний заплатив дуже дорого, бо в останньому бої його тяжко поранено. Він уже не міг на коні сидіти, а везено його в Київ у королівському берлині, і лікар королівський усю дорогу не одходив од його.

 

XIX. СМЕРТЬ САГАЙДАЧНОГО

10 квітня 1632 року у Київському братському манастирі, у просторій келії, зібралася манастирська і військова старшина, бо там умирав титар манастирський гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

 

Тихо стоять усі круг ліжка. Тихо лежить хворий. Оце зараз висловив він свою останню волю і про справи громадські і про свої власні. Своїх же дітей у його не було ніколи, і він частину свого добра одказав жінці, а все останнє – на Братства київське та львівське, на церкви та на шпиталі. Бувши сам людиною освіченою, він розумів добре, якої то великої ваги річ наука і через те завсігди дбав про школи. І в тестаменті своєму, одказуючи гроші на львівське Братство, призначив їх на те, щоб за їх содержувано в братській школі кількох спудеїв.

 

Гетьман дуже втомився і лежав нерухомо, мов неживий. Жінка стояла біля його і стиха плакала. Був тут і давній товариш Сагайдачного, Хвилон Небаба. Він дивився на хворого і неначе думав: «Пошли, Господи, кожному козакові таку смерть, щоб умерти за матір Україну та за її дітей».

 

Сагайдачний важко зітхнув і розплющив очі.

- Не забудете, дітки, мого останнього слова?  – спитав стиха.

- Не забудемо, батьку! – озвався Небаба.

- А ти, Хвилоне-друже, перекажи всім діткам мою волю – ти її знаєш.

 

Хворий замовк, бо тяжко було дихати. Згодом заговорив знову:

- Ох, широко я загадував, дітки... та не дожив... Не побачу Україну вільною... Не задавив кримську звірюку... А святий патриярх благословив мене на те... сказав, що в Ієрусалимі коло гробу Господнього молитимусь за Україну та за її діток...

 

Всі мовчали. Небаба втер сльозу, що, мов горошина, скотилася на сивий ус.

 

*     *     *

Через кілька день ховали Сагайдачного. День був хмарний. Вітер гнав сірі хмари на південь наче на те, щоб вони пропливли над Запорожжям і сповістили запорожців, що вже немає батька, а звідти щоб подалися далі, пропливли над Кримом та над Чорним морем і подали звістку татарам та туркам, що вже немає того, кого вони так боялися.

 

Попід Братськими мурами глухо шуміли верби.  Сумно дзвонили дзвони.

 

Мало не весь Київ зійшовся ховати вславленого гетьмана. Молоді спудеї з Братської школи голосно виводили церковний спів.

 

 

Ось підступив до труни спудей, розгорнув аркуш паперу, вклонився гетьманові і, дивлячись на його спокійне обличчя, почав тремтячим голосом проказувати вірші, що зложив ректор Братської школи Касіян Сакович на пошану покійному гетьманові:

 

Несмертельної слави достойний гетьмане!

Твоя слава в молчанню нігди не зостане,

Поки Дніпр з Дністром многорибнії плинути

Будут – поти ділности теж твої слинути…

 

Люде не все розуміли, що читав спудей, але уважно слухали. Іноді чути було плач жіночий …

 

Спудей дочитав свою частку, тоді вийшов другий, далі третій.

 

От уже й похорон скінчився. Востаннє проспівано «Вічную пам'ять» і тут же в церкві поховано Сагайдачного.

 

А надворі заревли гармати, загомоніли козацькі мушкети. То козаки проводжали свого батька у далеку-далеку дорогу…