Гетьман Петро Сагайдачний. (Частина ІІ). (Автор: Загірня Марія)

опубліковано 8 серп. 2014 р., 11:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 серп. 2014 р., 11:27 ]

VI. Обрятувалися

Упевнившись, що втікачі потопли і тим самі себе покарали по заслузі, панки покинули Хведора на поталу звіру й птиці, а самі з своїми жовнірами та а городовими козаками поїхали ще в інший бік шукати інших утікачів; та не так утікачів, як панських коней, бо за їх здорово одбували панські спини в палацових шляхтичів.

 

Трохи згодом очерет в одному місці заворушився і з води вистромилася мокра козацька шапка з червоним верхом, а тоді й вусате запорожцеве обличчя. Запорожець озирнувся і, побачивши, що ніде нікого нема, свиснув погордливо й сказав:

- Подалися к бісу, крутивуси!

 

Але тут він побачив на березі бідолашного друкаря, він мерщій виліз з води, тягнучи за собою сакви й довгий спис.

- Хлопці! хлопці! Годі вам воду пити! гукнув він на товаришів.

 

З води з'явилися дві голови – обличчя були бліді, аж сині.

 

Запорожець кинувся до друкаря, підвів його з землі і заходився трусити.

- Захлинувся хлопець, ну, та, може, одійде.

 

Грицько та Юхим повилазили з річки. Вони аж тремтіли з холоду. Побачивши друкаря, хлопці злякалися і почали розпитуватися.

- Це він утоп? Як же він тут опинився?

- Годі розпитувати! Беріть за ноги та потрусим!

 

Заходилися друкаря трусити. Помалу-малу обличчя в його ставало не таке сине.

- Трусіть! Добре трусіть! Він ще теплий!

 

Коли це з друкаря линула вода носом і ротом.

- Годі! Оживає.

 

Хведора положили на траву. Бідолаха розплющив очі і промовив:

- Холодно!

- Добре! Зараз буде тепло!

 

Запорожець метнувся до саквів, витяг баклажку з горілкою і срібний корячок. Націдивши горілки в корячок, він звелів:

- Підведіть його, хлопці, посадіть!

 

Друкаря підвели. Запорожець притулив корячок йому до рота.

- Пий, хлопче, пий разом до дна!

 

Друкар насилу проковтнув горілку і закашлявся. Обличчя йому ніби стало оживати, червонішати.

- Добре, друкарю, зараз устанеш, – заспокоював його запорожець.

 

Він налив корячок і перекинув собі під мокрі вуси. Налив товаришам, і ті випили.

 

Друкар сидів і дивився навкруги посоловілими очима: він, видимо, зовсім не пам'ятав про те, що було.

- Як це ти, хлопче, виліз із річки? – спитав його запорожець.

- Не знаю, – одмовив Хведько.

- Мабуть, води обпився. – Озвався Грицько, – і я ж багато пив, мало не луснув... Ще добре, що добре наївся, то і у воді пити хотілося.

- А мене бісів рак за вухо вщипнув, – хвалився Юхим.

 

Запорожець своїм звичаєм поліз був у кишеню і витяг звідти кисет із тютюном та люльку. Але побачивши, що із кисета вода тече, і в люльці вода, і губка мокра, він так і вхопив себе за чуба і заходився лаяти тих, через кого таке лихо йому склалося.

 

Зірвавши кільки листків лопухових, він поскладав їх проти сонця і висипав на їх мокрий тютюн, наштрикнув на суху ліщину шматочок губки, тоді повісив на кущі мокру шапку і всю свою одежу і звелів хлопцям:

- Роздягайтеся, хлопці, сушіть одежу!

 

Хлопці пороздягалися. Друкар Хведько зовсім уже підбадьорився. З саков повиймали мокрі паляниці та періжки і порозкладали проти сонця. А сонечко не лінувалося. Воно пекло так, як тільки може пекти в українських степах.

 

Молоді хлопці з духоти та з нічого робити заходилися купатися. Вони вигадали собі дуже цікаву й корисну забавку: повирізували очеретинки такі, як ті, що обрятували їх од лиха, і по черзі ховалися в річці, а товариші вгадували, де саме сидить схований.

 

А сонечко тим часом висушило і одежу, і тютюн, і губку, і запорожець закурив нарешті свою люльку. Вилізши на вербу, він озирнув степ своїми бачучими очима і, впевнившись, що ніде нікого не видно, сказав:

- Ну, хлопці, тепер гайда! Сонечко ще високо, до вечора чимало степом увійдемо, а ввечері одпочинемо трохи та й знову ходу на всю ніч.

- От якби коні наші не повтікали, то так би добре було! – бідкався Грицько, тягнучи на собі сакви з баклажкою.

- Еге! Якби коні, то й Хома з Яремою вміли б їздити! – процідив запорожець крізь зуби, смокчучи люлечку,

- Чи піймали ж їх ляхи? – зацікавився Юхим.

- Еге! Ловила баба воду решетом! – засміявся запорожець.

 

Надвечір утікачі дійшли до неглибокої балочки і стали спочивати, бо в їй була криниця з погожою водою. Повечерявши та напившись води з криниці, втікачі полягали спати в густій високій траві, так що їх зовсім не було видко.

 

Повставали, як зійшов місяць, і знову пішли. Ніч була дивно гарна. Повний місяць високо підбився. Сам сріблистий, він обливав сріблистим світом безкраїй степ, і під тим світом здавалося, ніби по степу ворушаться якісь таємні примари. Грицько дивився на місяць, і йому здавалося, що там справді брат брата вилами коле і йому хотілося крикнути: «Не коли, чоловіче, – гріх»! То здавалося йому, що ось-ось з того вікна небесного визирне хтось на землю, на тихий степ, осяяний срібним промінням, і скрикне: «А куди ви, хлопці, йдете?» А то здавалося, що воно закричить позаду, десь за плечима, і Грицько озирався назад, а там усе здавалося ще таємніше й мовчазніше... Здавалося, що трава шепочеться поміж себе, а тирса лепече дитячими голосами: «Не топчіть мене, хлопці, бо мене ще ніхто не топтав!» Часом цвірчали в ночнині цвіркуни, ніби застерігаючи когось: «Он-он хтось іде степом – бережіться, ховайтеся!..» І трава під ногами якось таємно шелестіла... Ставало якось боязко, аж волос на голові ворушився.

- Гі-гі-гі-гі! – раптом розітнулося в степу, і Грицько аж на землю присів з остраху й несподіванки.

- Ой, лишечко! Що ж то воно?

- Гі-гі-гі-гі! – закричало знову, і щось чорне, пробігши степом, стало перед утікачами.

- Косю, косю, тпруськи! Іди сюди, дурний! – ласкаво загомонів запорожець, ідучи до того чорного.

- Та це кінь, хлопці, – озвався Юхим. – Ото налякав як!..

 

То справді був кінь, один з тих коней князя Острозького, що на їх їхали втікачі. Він стояв, нашорошивши вуха, осяяний місяцем.

- Косю, косю, дурний! – примилявся запорожець до коня, підходючи все ближче.

 

Але кінь прихнув, повернувся, вдарив задніми копитами і майнув степом... Не на такого, мов, наскочили.

- І не бісова ж конина! – бубонів запорожець. – Ото вшкварив!

 

Ішли всю ніч, а як сонечко трохи підбилося, тоді запорожець сказав:

- Отепер буде козацька ніч.

 

Попойшовши всю ніч, утікачі добре потомилися і раді були спочити. А спочивати зручніше їм було вдень, бо вночі безпечніше було йти та й не душно.

 

Цього разу вони обібрали собі на спочинок місцинку край малої річечки. Там була і вода, і холодок, то вони й спали безпечно аж до обід.

 

VII. Рушають у похід

А в Січі тим часом готувалися до морського походу. Не помилилися козаки, обравши Сагайдачного гетьманом на цей похід, бо навряд чи був на це хто здатніший за його. Петро Конашевич-Сагайдачний народився в теперешній Галичині в містечку Самборі, в сім'ї православного шляхтича на ймення Конаша; а Сагайдачним прозвали його козаки вже згодом через те, що він опріче іншої зброї мав ще й сагайдак (сагайдак – це лук з стрілами та з піхвами, в які де все вкладалося). Учився Петро Сагайдачний в Острозі в школі князя Острозького. Розумний, освічений, до того ще розважливий і обачний, він дуже добре вмів давати порядок військові. Приставши до Запорозького війська, він скоро вславився серед козаків і року 1605 уже водив козаків у морський похід. Тоді запорожці, під його приводом, зруйнували дуже міцну турецьку фортецю Варну.

 

Отож і тепер козаки вельми раділи, вибравши Сагайдачного кошовим, бо певні були, що під його приводом знову нароблють великої шкоди українським гнобителям татарам, а то й туркам.

 

Зовсім уже злагодившись, козаки хотіли ще помолиться, виїздючи в далеку небезпечну дорогу, але які саме молитви на той випадок потрібні, вони здебільшого не знали. «Господь його знав, що там піп вичитув, як у дорогу напутствує, – казали вони. – Про якогось там Пилипа Мурина та про царицю якусь Кандакію, а до чого ця цариця, – Господь його знає». Попа в Січі не було, бо тоді ще не було й церкви, то й не було кому одправити козакам молебінь.

 

Ось уже все військо Запорозьке посходилося на беріг до чайок, уже гребці посідали на свої місця, а останнє товариство купчилося ще то коло своїх корогов, то коло чайок. Коли це на гетьманській чайці з'явився з книгою в руках колишній київський бурсак і великий пройдисвіт пирятинський, Попович Олексій. Тепер він був без шапки. Його гультяйська голова, завсігди завзято задерта вгору, тепер була похилена над книгою. Південний теплий вітрець маяв його чорним чубом та військовими короговками... Беріг захряс та зацвів козаками. Олексій Попович звів очі на гетьманську корогву і перехрестився. І враз усе козацтво познімало шапки.

- Олексій Попович Святе письмо читав! Слухайте, браття! – прогуло поміж козаками.

 

«Ангел же Господень рече к Филиппу: возстани и иди на полуднє, на путь сходящій от Іерсалима в Газу –и той пусть»...

 

Голосно лунало по воді і скрізь по берегу вимовне поважне читання. Козаки слухали вельми уважно. Вони слухали не Поповича Олексія, того, часто п'яного гульвісу, задираку й пройдисвіта, що не давав нікому спуску; а слухали вони Святе письмо. Обличчя у козаків були поважні, а вітрець маяв чубами на похилених головах.

 

Олексій Попович вичитував усе голосніше та голосніше, церковнослав'янські слова він вимовляв по-вкраїнському, як тоді звичайно читано. І таке читання надто до вподоби було козакам, воно дуже торкало за серце. Під читання Святого письма козакам згадувалася і рідна оселя, і мати старенька, як вона плакала, виряджаючи сина, і дівчина, як вона прощалася з козаком, а сльози бігли по зблідлому видочку... Багато чого згадувалося...

 

Олексій Попович дочитав, і козацтво заворушилося. Коли це з другого берега почулося:

- Пугу! Пугу! Козак з Лугу!

 

Козаки зараз же пізнали товариша.

- Та то ж Карпо!

- А Карпо! А хто ж то ще з ним? Аж троє!

 

Зараз же четверо козаків скочили у великий рибальський човен, ударили веслами, і човен полетів до того берега. Незабаром Карпо з товаришами були вже в Січі.

- Здоров, Карпе-братіку! – почулося звідусіль. Почалися привітання, розпитування.

- Де ж саме ти був? Що чув? Що бачив? Що виробляють пани та ксьондзи?

- Та що ж? Ксьондзи хлопцями їздють.

- Як то хлопцями їздють?

- Та так, як кіньми. Оце ж я вам коней панських привів – ксьондза Загайла на собі возили. Оце Грицько, це Юхим, а це друкар Хведір Безрідний – козаками тепер будуть...

 

У цю мить на шанцях грімнула гармати і білий димок із неї понесло туди, на Вкраїну... Другий білий димок знявся – то грімнуто з другої гармати. І той димочок полетів на Вкраїну... Далі знявся третій димок – грімнула третя гармата...

Козаки познімали шапки і перехрестилися. Обличчя стали поважні.

 

Як бджола кожна летить до свого улика, так сипнули козаки кожен до своєї курінної корогви, до своєї чайки; а там уже молоді гребці сиділи на своїх місцях, і опитували, чи добре повертаються весла.

- А що ж хлопці робитимуть? – питали козаки в Карпа, показуючи на його молодих товаришів, що стояли, мов остовпілі, бо це ж уперше їм довелося таке диво побачити: як вирушали в похід козаки-січовики.

- Хлопці зо мною поїдуть, – одказав Карпо.

- Та в їх же нічого немає.

- Добудуть на морі та за морем. Ще й які жупани собі добудуть! Хлопці, гайда на човна!

 

Зашумував старий Дніпро, бо кільки сот весел збурили його блакитну воду. Ішло в похід більш як півсотні чайок, і на кожній було по п'ятдесят і по шістдесят козаків, опріче гребців. Знявся страшенний галас, гребці зчіплювалися веслами, стирники щось гукали...

 

Козаки сідали в чайках, кому як зручніше. З берега махали шапками ті козаки, що зоставалися вартувати Січ, пасти військові табуни, ловити та сушити рибу...

- Братіки, доглядайте мого Лисуна!

- І мого Стригунця, братіки, доглядайте! – гукали козаки з чайок, піклуючись про своїх улюблених коней. То були мов передсмертні накази, бо хто й зна, кому судилося вернутися...

 

Незабаром Січі не стало видко. Передові чайки були вже далеко, так наче з усії сили поспішалися в далеку невідому путь. Тихо було на чайках. Не чуть було ні жартів, ні веселих пісень. Мудре діло повинні були козаки зробити: треба було так обережно викрастися в море, щоб вороги й не зогледілися, як козаки впадуть на їх мокрим рядном.

 

VIII. Одурили

Козаки щасливо допливли до Кизикерменю. Кизикермень – то була невеличка, але добре взброєна турецька фортеця, що стояла над Дніпром, трохи вище од Лиману. Збудували там її турки на те, щоб замкнути Дніпро і не випускати з його в море страшних запорожців, що своїми легенькими чайками налітали зовсім несподівано на багаті турецькі й татарські городи та й грабували їх.

 

На мурах у Кизикермені стояло з дванадцятеро гармат, повернених пащами до Дніпра, щоб зараз же послати смерть тим зухвалим головам, що насмілились би прокрадатися з Дніпра в Чорне море. Опріче того од фортеці й до другого берега ввесь Дніпро перегороджено було залізними ланцюгами. Та важкі ланцюги спускалися у воду досить глибоко і легенькі козацькі чайки могли про­пливати над ланцюгами, зовсім їх не зачепивши. Через те до ланцюгів було попричіплювано багато всяких брязкал на поплавцях; вони плавали зверху і кожен човен неминуче мусив зачепити за ті брязкала. Знімався страшенний брязкіт, з фортеці зараз же стріляно з гармат на ланцюги, і вороги, що думали темної ночі прокрастися повз фортецю, неминуче потопали в Дніпрі.

 

Все це дуже добре знав батько козацький Петро Сагайдачний і намислив одурити турків.

 

Не допливши кільки верстов до Кизикерменю, він звелів чайкам звернути в затоку. Над затокою росли великі старі сокори, тополі та інші дерева.

 

Сагайдачний, вийшовши з козаками на беріг, звелів їм рубати товсті дерева і тягти їх до води. Козаки щиро взялися до роботи і незабаром на землі лежало кілька десятків дерев, що так закрашали Дніпрову затоку.

- Скільки чайок, дітки, стільки й дерев треба, – наказував Сагайдачний.

- Добре, батьку, – одмовили козаки і заходилися лічити позрубувані дерева.

- Лічи ти, Хомо, – глузували козаки з придуркуватого Хоми. – Ти ж у нас здорово вмієш лічити.

 

Хома почав:

- Оце раз, оце два, оце три...

 

Лічив, лічив, налічив аж двадцять дев'ять, а тоді:

- Двадцять десять, двадцять одинадцять...

 

Козаки зареготалися, а Хома страшенно збентежився й замовк.

- Так, так, Хомо! Лічи далі: двадцять десять, двадцять люлька, тридцять кресало...

 

І знову регіт. Нарешті позрубувані дерева полічено. Тоді Сагайдачний звелів:

- А тепер, дітки, стягайте дерево в воду та прив'язуйте злегенька до чайок.

- Ну й хитрий же з біса в нас батько! – бубонів Карпо, тягнучи з своїми хлопцями величезну деревину в воду.

 

Ось уже дерева постягано у воду і до кожної чайки поприв'язувано по деревині, так, щоб деревина пливла поперед чайки. Тоді повечеряли на березі, не розпалюючи багаття, щоб не побачили з Кизикерменю; та й татари, може, десь недалеко вешталися, то щоб не побачили диму. Незабаром смеркло, а там і зовсім споночіло і знявся вітер з півночі, – по-запорозькому – москаль.

- Москаль знявся, це нам на руку ковінька! – казали запорожці.

- Москаль нас і в море винесе.

 

Не допустивши трохи до півночі, запорожці посідали в чайки і попливли. Тепер чайки пливли лавою близесенько одна до одної. Пливли тихо-тихо, не гребучися, а за водою.

 

Поперед чайок пливли якісь темні страшидла – чи то люде-велетні, чи то звіри, чи якісь велетенські риби... З води вистромлювалися ніби руки з величезними пальцями... То пливли дерева, поприв'язувані до чайок.

 

Тихо-тихо – ніхто й словом не озветься. Тільки вітер-москаль подихав... Подихне, пробіжить по воді і стихне...

 

Десь там, у темряві, заспівав півень: то в Кизикермені турецький півень, а співає так саме, як і козацький півень на Вкраїні. Другий півень заспівав – це вже північ. Небо зоряне-зоряне: он Петрів хрест, он Чепіга, а он Волосожари сяють...

 

І з Дніпра дивлються і мигтять зірочки. Он зірочка покотилася по небу і ніби впала в Дніпро... Десь пугач запугав...

 

На одній чайці, що пливе трохи попереду, чорніє якась постать. То Сагайдачний стоїть нерухомо і дивиться наперед...

 

А там спереду в темряві загавкав собака... То в Кизикермені турецький собака на вітер гавкає – не спиться йому, як і кожному собаці...

 

Он манесенький вогник заблимав... Мабуть, то світиться віконце у вартовій башті... А може, то зірочка. Ні не зірочка – он чорніє башта, мури...

 

Знову москаль подмухнув козакам у потилицю – і знов тихо...

- Весла у воду, спиніть чайки! – звелів Сагайдачний стиха, так що почули тільки на найближчих чайках

- Весла у воду! Спиніть чайки! – переказано з чайки на чайку.

 

Всі чайки стали. Попереду чорніли баштові кизикерменські мури.

- Одрізуйте дерева! Пускайте за водою! – звелів знову Сагайдачний.

- Одрізуйте дерева! Пускайте за водою! – пішов наказ з чайки на чайку упоперек усього Дніпра.

 

Визволені дерева, ворушучи пообрубуваними гілками мов руками, попливли вниз за водою.

 

Чайки стояли нерухомо, бо козаки стримували їх веслами.

 

Дерева позникали в темряві...

 

Тихо, тихо – навіть москаль не подихає... Поминуло кілька хвилин... Хрипко, ніби спросоння, кукурікнув півень, гавкнув спросоння собака... і знову тихо...

 

Раптом спереду в темряві брязнуло... далі знову брязь брязь!..

- Зачепили! – пробубонів Карпо, налягаючи на весло

І в ту ж мить грімнуто з гармати – раз, удруге, втретє.

 

Прокинулася фортеця, загрюкотіли гармати – стріляють турки по сокорах та по тополях, та й думають, що топлють чайки з зухвалими козаками... Чути, як кричать: «Алла! Алла! Алла!»

 

Раз за разом грімають з мурів. Гарматні кулі падають у воду, розривають ланцюги.

- Ких-ких-ких! – затуляючи рукою рот і ніс, сміється Хома. – Ото йолопи! По сокорах стріляють!

- Ну й хитрий же в нас батько! – шепочуть молоді козаки.

 

Ще кільки разів грімнуто, і все стихло: мабуть певні турки, що вже знищили своїх ворогів.

 

Тихо й темно спереду – хоч в око стрель.

- Рушайте, дітки, та тихо-тихо, щоб і не хлюпнути водою! – наказує Сагайдачний.

- Рушайте! Рушайте! – тихо пролинуло по чайках.

 

Дмухнув москаль, і чайки, мов птахи, полинули темною водою... Ось вони пливуть уже повз фортецю... Чути гомін на мурах... За мурами реве перелякана худоба... Ось уже поминули фортецю...

- Ких-ких-ких! – сміється Хома, затуляючи рота.

- Мовчи, Хомо, ще не дома! – спиняють його козаки. – От так батько! От так Сагайдак!

- Налягайте, налягайте, братці, на весла!

 

Чайки линули прудко, прудко. Кизикермень зостався далеко позаду.

 

На світанні вони, мов дикі качки, поховалися в неосяжних очеретах. Там вони мали відпочити, а тоді вже випливти в море. Місце задля спочинку було чудове. Очерети тяглися на десятки верстов, а серед їх жило безліч усякого водяного птаства: баклани, чаплі, гуси, качки, кулики, дикі курочки, бугаї. Од пташиного галасу аж повітря дзвеніло. Часом ніби вихор пролітав очеретами: то бігла чимсь наполохана черідка диких свиней, – їх багато велося в плавнях.

 

Запорожці любили очерети. В очеретах ховалися вони від татар та турків, в очеретах полювали, в очеретах рибу ловили. Про очерети козаки і в піснях співали.

 

Та в очеретах же велися й найлютіші козацькі вороги, що дошкуляли козакові при роботі і не давали йому ні відпочити, ні заснути до пуття. Вороги ті були комарі... Навіть у піснях співано про те, як козакам доводилося козацьким білим тілом комарів годувати.

 

Заїхавши в очерети, запорожці полягали спочивати – хто в чайці, хто на березі. Але ж не всі полягали, бо треба було й вартувати. Вартові поставали теж в очеретах, але на шпилях, щоб ген далі видко було. На варту ставало по двоє й по троє вкупі: як одного сон зморить, то щоб було кому вартувати.

 

Раптом запідьподьомкав перепел: «Підьподьом! Підь- подьом!»

- Хавав! Хавав! Хавав! – одгукнулося в різних місцях.

 

То обережний Небаба вивіряв варту: сховавшись в очереті, він підьподьомкав, а до нього вартові повинні були озиватися. І лихо було тому необачному, що заснув на варті і не відгукнувся: його здорово бито киями.

 

IX. Буря на морі

Нарешті козаки випливли в море.

- А яке ж воно велике! – з острахом крикнув Грицько, глянувши переляканими очима на безкрає море.

- А яка в йому вода! – чи то дивуючись, чи лякаючись, озвався його товариш.

- Блакитна... -

- Ні, синя.

- І не синя, а зелена.

- І кінця-краю нема їй.

- Так он яке море! Ой Господи!

- Тільки небо покрив йому...

- Небо простре яко кожу... Ех! – якось незадоволено пробубонів Олексій Попович. Він був сердитий, бо під час походу, а надто на морі, заборонено було пити горілку. – Чортове море!

- Еге! Якби оце все була горілка, а не вода, ото добре було б! – глузував із його вусатий Карпо.

 

Море вразило не самих тих, хто вперше бачив його. Перед очима, куди не глянь, хвилювала вода якогось дивного коліру і не було їй краю; не було на чому спочити в тій водяній пустині. Людина почувала себе такою безпорадною, одірваною од усього світу. Вгорі небо, внизу безодня, і нічогісінько більше. Сум налягав на душу. Хоч би що-небудь живе з'явилося на цій водяній пустині. Чайки пливли на південь. І людині хотілося спитати, що ж там далі, за тією безкраєю блакиттю? Здавалося, що там ще страшніше.

 

Тільки ліворуч, далеко-далеко, там, де небо сходилося з морем, простяглася довга темна смуга, ніби хмарка, та й вона ніби тонула в морі, ніби туманом бралася.

- А то що? – питали молоді козаки про ту смугу.

- То Крим...

- Так ота хмарка, що ростає там, за далекою блакиттю, – то Крим? Ото там мучуться бідні невільники?.. Ото туди пливуть козаки, щоб визволити їх і помститися за їх муки?..

 

А як сонце пече! Невже це те саме сонце, що й на Вкраїні: в Києві, в Острозі, в Прилуці, в Пирятині?.. І на море лягла од його безкрая блискуча смуга, і тремтить вона та іскриться на тій страшній воді, що ніби дихає всюди, куди досягне око...

 

На великій отаманській чайці сидить, підобгавши ноги сивоусий Небаба, ліниво смокче люльку і куняє.

 

У тій же чайці сидів і вусатий Карпо. Він не дивився на море, бо вже не раз бував на йому і воно його вже не цікавило. От у степу або в очеретах – то зовсім інше: там завсігди єсть на чому виявити свою спритність. А море – що! Сама вода, та й то така, що й пити негодяща.

 

Олексій Попович сидів недалеко від Карпа і з нічого робити перехилився через облавки і плював у погане море, на якому заборонено пити горілку.

- Дядьку, гляньте, гляньте, що то воно? – спитав переляканий друкар, показуючи на море.

- Де? – спитав Карпо.

- Та онде з моря виринає...

- Та то ж коні.

- Які коні?

- Морські коні, не наські.

 

Справді, недалеко від чайок, з моря виринали якісь чорні незграби, плескали по воді, чи то хвостом, чи то руками і знову пірнали в воду. То дельфіни виринали погратися проти сонечка і якось чудно перекидалися.

- А коли б нам дьори не дало, – пробубонів Карпо.

- Якої дьори, дядьку? – спитав стурбований Грицько.

- Коли б море не заграло...

- Як то?

- Хуртовина буде – буря.

- Та по чому ж ви вгадуєте, дядьку?

- А по тому, небоже, що оті коняки виграють. Хоча ні з чого не було видко, що має початися буря та слова досвідченого запорожця дуже налякали молодих козаків. Їм доводилося чувати про страшні бурі на морі вони чули, як співали кобзарі думу про те, як два брати-козаки в морі потопали та заочі з батьком, з ненькою прощалися і прохали помолитися за їх нещасливих що в морі потопають, вирятувати їх зо дна моря, і як потопав з ними третій козак-чужий чужениця, що не було в його ні батька, ні матері і не було кому за його помолитися.

 

А дельфіни все частіше висували з моря нечупарні голови та чорні блискучі спини... В повітрі тремтіло марево... Десь високо над козаками пролинув сокіл-білозерець, жалібно квилючи. Щось та віщують оті таємничі призвістки!..

 

Аж ось на сході з'явилася хмара. Вона росла швидко-швидко, прибираючи собі всякі химерні постаті, надималася, мов жива, лізла з-під обрію все вище й вище і заступала небо. Море почало чорніти і подекуди ніби здригалося. Ніби щось живе забігало по йому, дмухнуло в обличчя козакам, свистіло у вітрилах, розтріпувало гребцям спітнілі чуби.

- Гай-гай! – озвався Небаба, поглядаючи на небо. – Щось то буде!

 

Щось загуло здалека, ніби щось важке котилося з гори. І море, й небо все темнішали. На воді став з'являтися білий шум, так наче білі птахи то виринали з моря, то знову пірнали. Десь угорі знову заквилив сокіл-білозерець... Козацькі чайки все дужче стрибали по хвилях, та все ж силкувалися пливти лавами...

 

На отаманській чайці стояв Сагайдачний; він скинув шапку і уважно почав роздивлятися навкруги. Чуб його маяв у повітрі.

- А буде щось, – стиха озвався він до Небаби, що стояв біля його.

- А буде, батьку, – одмовив Небаба.

 

Сагайдачний виняв з кишені хустку і махнув нею. З-поміж козаків, що сиділи в отаманській чайці, устав кремезний козарлюга і підійшов до Сагайдачного.

- Подай гасло! – звелів йому Сагайдачний.

 

Гармаш пішов до передньої гармати; він мало не падав – так дуже хитало чайку. Вітер усе дужчав і аж вищав, наче з болю, наче його самого хтось примушував віяти.

 

Грімнула гармата, але стріль видався зовсім негучний проти того грому, що вдарив зараз же. Почувши гарматне гасло, всі чайки почали привертати до отаманської, і незабаром стояли всі круг неї.

- Панове отамани і все вірне товариство! – почав голосно Сагайдачний. – Самі ви бачите, що Господь посилає нам роботу дуновенієм своїм божим. Встає хуртовина – треба з нею боротися, і милосердний Господь нам допоможе. Держітеся купи, щоб нас по морю не розімчало, та становіть чайки проти хвилі... А води не бійтеся – воду шапками козацькими виливайте... Чуєте, дітки?

- Чуємо, батьку! – відгукнулося козацтво.

 

Почалася буря – несподівана, раптова, несамовита. Грім, що спершу ніби перекочувався по всьому небу, тепер гуркотів без перестану над зчорнілим морем та над козаками. Блискавки перехрещувались, перерізували одна одну, сліпили козакам очі, падали у воду, наче ось-ось тут, саме біля чайок. Дощ лив такий, ніби вгорі замісць хмар було море.

 

Козаки на дніпровських порогах позвикали боротися з розлютованою водою. І там їх байдаки кидало з гори в безодню, і вони, мов сухе листя, крутилися на збуреній воді, а тоді знову злітали вгору на сиві буруни; то й тепер вони всі до одного завзято боролися з посатанілим морем. Стирники та гребці давали одсіч високим бурунам, що налітали на їх; вони сміливо різали водяні гори і падали в безодні, а тоді знову злітали на височенні, сиві од шуму, хвилі; всі останні козаки виливали воду з чайок, хто ковшем, хто відром, а хто й просто шапкою... Грюкотів грім, рипіла й скрипіла снасть у чайках, гуло й ревло море, скиглив вітер, кричали старі козаки, підбадьорюючи молодих, –і все це зливалося в таку музику, що від неї і в найсміливіших волосся ворушилося на голові.

 

Буря перемагала. Бідаки гребці так познесилювалися, що насилу ворушили руками. Де в кого вже вирвало весла із знесилених рук і понесло в море; деякі весла вже на тріски потрощило. Води в чайках прибувало.

- Спини хлябі твої, Отче Вседержителю! Покарай мене самого!.. Сам я тут грішний! – молився Олексій Попович, упавши навколішки і знявши руки до грізного неба.

- Браття! Будемо сповідатися Богові милосердному! – гукало козацтво.

- Сповідай нас, батьку! Сповідай, отамане, потопаємо!

 

Сагайдачний чув ті безнадійні вигуки. Він бачив, що товариство вибивається з мочі і втрачає надію на рятунок. Треба було підтримати, підбадьорити знесилених. Сагайдачний добре знав море і певний був, що ця несподівана буря так саме швидко й помине, як налетіла... Вона ось-ось ущухне, бо й грім уже не так грюкотів і блискавки вилися вже далі... Але треба було викрепити цей останній момент, треба було підбадьорити товариство. Знав він добре забобони тих людей, серед яких жив так довго: вони здебільшого були мов діти, що вірили казкам. Він бачив, що в цю страшну хвилину вони згадали думу про бурю на Чорному морі, що кобзарі співали по всій Україні... І він зважився зробити так, як співається в думі, надто що й козаки вимагали сповіді, вимагали того, про що співається в думі.

 

Так намисливши, він став у чайці і сказав голосно словами з думи:

- Панове, братіки мої й дітки! Може, хто межи вами великий гріх на собі має, що злая хуртовина на нас налягає, судна наші потопляє... Сповідайтеся, панове, милосердному Богу, Чорному морю, і всьому війську Запорозькому, і мені, отаману кошовому! Нехай той, хто найбільше гріхів на собі має, в Чорному морі один потопає, війська козацького не загубляє.

 

Деякі козаки попадали навколішки і поздіймали руки до неба:

- Я грішний! Я найбільше гріхів на собі маю! – гукали вони.

 

Аж тут виступив наперед Олексій Попович. Мокре волосся падало йому на бліде обличчя, з очей текли сльози. Він був дуже правдивий, але вдачу мав запальну, нестриману, любив пиячити, гультяювати, з усіма сварився, та швидко й мирився; серце мав вельми щире.

 

Він зважився віддати себе в жертву за всіх.

- Панове-браття! – голосно вигукнув він. – Я той грішник великий – мене карайте!.. Добре ви, браття, учиніте, червоною китайкою мені очі зав'яжіте, в Чорному морі втопіте. Нехай я один погибаю, війська козацького не загубляю...

 

Зо страхом та з жалем дивилися на його козаки і не помічали, що буря вже вщухає, грім уже не так грюкоче, дощ перестає. Устав вусатий Карпо, приятель Олексіїв.

- Як же то, Олексію? – спитав він. – Ти Святе письмо в руки береш, читаєш, нас, простих людей, на все добре наставляєш, – який же ти на собі великий гріх маєш?

 

Олексій Попович сумно похитав головою і промовив:

- Як я з города Пирятина, брате, виїздив, то з отцем, з матіррю опрощення не брав і на свого старшого брата великий гнів покладав, дітей малих, удів старих стременем у груди штовхав, проти церкви – дому божого – проїздив, шапки з себе не знімав. За те, панове, великий гріх на собі маю і тепер погибаю. Не єсть це, браття, по Чорному морю буря гуляє, а єсть це отцева й материна молитва мене карає.

 

Всі слухали його з великою увагою. Сам тільки Сагайдачний, бачивши, що буря ось-ось ущухне і небезпешність уже минула, ховав усміх під усами, але зважився довести справу до краю. Та тепер уже не треба було занапащати людину, досить зробити так, як вимагав забобон народний: треба було впустити в пащу розлютованому морю кільки крапель людської крові.

- Панове-братіки й дітки! – голосно сказав він, – Добре ви дбайте, Олексія Поповича наперед виводіте на правій руці мизинного пальця утніте, християнської крові в Чорнеє море впустіте. Як буде Чорне море кров християнську пожирати, то буде на йому супротивна хвиля стихати.

- Гляньте, а вже й тихо стало! – несподівано скрикнув Грицько.

- Глянь! І справді тихо! Слава ж тобі Господи!

- Ведіть, ведіть Олексія Поповича! Утніте йому пальця! – гукнули деякі.

 

Олексій Попович сам вийшов наперед, перехрестився вклонився на всі чотири боки і положив мизинного пальця на облавки. Тут стояв Небаба. Він добув з піхов шаблю і перехрестився:

- Господи поможи! Рраз!

 

Кінчик мизинного пальця впав у море. Закапала в море і кров козацька. Всі перехрестились. Перехрестився і Олексій Попович і закривавив своє бліде обличчя.

 

А тим часом буря зовсім ущухла. Глянув на стихле море Олексій Попович, і обличчя йому повеселішало.

- А почитай нам, Олексію, з Святого письма, а ми послухаємо та подякуємо Богові за рятунок, прохали деякі козаки.

 

Попович виняв свою товсту книгу, що зовсім змокла розгорнув її і почав перегортати мокрі картки, чогось шукаючи, а знайшовши, сказав:

- Мабуть, оце прочитаємо: посланіє апостола Павла до Тимохвія – про повагу до старих людей.

- Добре, добре! Читай!

 

Олексій перехрестився і почав читати ще й досі тремтячим голосом:

- Чадо Тимохвіє! Старцю не твори пакості, но утішай яко же отця, юноші – яко же братію, стариці – яко же матері...»

- Ось і сонечко! – радісно скрикнув Хома і перепинив читання.

 

X. Біля Криму

Кільки день уже пливли козаки морем. Після бурі година стала гарна та тиха і козаки пропливли вже повз увесь західний берег Криму, увесь час пливучи від його так далеко, що він здавався вузенькою хмаркою на обрію; нарешті опинилися вони проти південного берега. Ні разу вони ні з ким не спіткалися, бо як помічали на морі якесь судно, то роздивлялися своїми бачучими очима, куди воно пливе, та й звертали так, щоб з ним не зустрітися. А їх помітити здалека не можна було, бо чайки були дуже низенько над водою.

 

Тепер вони підпливли до Криму вже ближче, але все ж так, що з берега не можна було їх побачити, а їм берег було видко. Дивуючись та жахаючись, роздивлялися молоді козаки на величну красу південного Криму, того Криму, про який вони наслухалися стільки цікавого, таємного, страшного й звабливого од старіших козаків, що бували в тому дивному краї то по волі, то по неволі, як забирали їх татари.

 

Перед козаками в тумановій далечині, серед зелених долин, знімалися височенні гори-скелі. Ті стрімко знімалися вгору, а ті понависали над морем – здавалося, що ось-ось увірвуться вони і шубовснуть у море. Сказав би, що то якісь могутні духи попідземні повивертали з глибині оті величезні кряжі та гострі скелі, що знімалися до блакитного неба і відгородили кримське побережжя од північних країн, захистили, щоб вітер північний не віяв холодом на його пишну природу, на дивне темно-блакитне море.

 

Бувалі козаки оповідали молодшим, які дива бачили вони в Криму, і слухачам та дивна країна здавалася ще таємнішою, ще страшнішою. Високі гострі скелі, вузьке міжгірря, гора Бабуган-Яйли, подібна до якогось звіра, височенний Чатирдаг, що ніби підпирав небо своєю кам'яною головою, – все це збуджувало якийсь побожний острах у козаків, що народилися в українських степах.

 

- Стривайте, все побачите: і татар, і Кафу, а може, й Козлов, і бідних невільників, може, побачите, – одказав Небаба. Сам він уже не раз те все бачив.

 

Нарешті побачили вони й Кафу, той усесвітній невільницький базар у XVI, а надто в XVII сторіччі, як у йому на торговицях та на пристанях повно було невільників з усяких країн; вони юрбами сиділи, а то блукали, дзвонючи кайданами, і їх продавано та куповано так, як продають та купують воли чи коні.

 

І ось козаки побачили цей страшний город – город неволі та плачу, город, який проклинав увесь тодішній християнський світ. Вдалечині, повиті злегка туманом, стояли понад блакитним морем сірі башти та позублені мури; високо знімалися вгору білі шпичасті мінарети з золотими півмісяцями зверху. А геть далі знімалися сірі гори, порослі темно-зеленим деревом. На пристанях, мов ліс, чорніли щогли з галер чи каторг турецьких, та з усяких суден: італійських, еспанських, голендерських, – яким пощастило допливти до блакитноводої пристані в Кафі.

- Так оце та Кафа проклята! Оце та неволя бусурменська! – говорили козаки.

- Вона ж, вона, Іродова! – одмовляв Небаба.

 

Вранішнє сонце осявало Кафу і ввесь південний берег кримський, і козаки досхочу могли надивитися на ту дивну країну, в яку лагодилися вступити. І думалося їм, що, може, кому доведеться навіки там заснути від ворожої кулі чи шаблі, а кому – здобути кайдани на руки та на ноги та й вік звікувати у тяжкій неволі...

 

Небаба стояв у чайці поруч із Сагайдачним та з писарем Мазепою. Коли це він почав до чогось пильно придивлятися.

- Ану, пане писарю, – озвався він до Мазепи, – в тебе очі молоді, дрібне письмо читають, – глянь лиш отуди, що то там ворушиться.

- Де, пане Хвилоне? – спитав Мазепа.

- А онде... щось чорніє на морі.

 

Небаба показав на море ліворуч од Кафи. Мазепа наставив руку над очима.

- Бачу, бачу: може, татари-рибалки пливуть, а може, що інше.

- Та то, дядьку, каюк татарський, – озвався Олексій Попович. Він добре знав Крим, бо вже скоштував кримської неволі.

- Та вже ж каюк, – сказав Сагайдачний.

 

В чорних замислених очах його раптом блиснула якась думка. Він озирнув чайки, що тихо гойдалися на блакитному морі.

- Ану, хлопці, беріться за весла! – голосно гукнув він.

 

Всі вельми здивувалися, почувши такий наказ. Гребці взялися за весла; козацтво в чайках заметушилося.

- Панове отамани і все військове товариство! – промовив Сагайдачний. – Стійте ви тут, вартуйте, мене дожидайте, а я хочу татарина піймати, щоб розпитатися в його про дещо.

- Добре, добре, батьку! – одмовили з усіх чайок.

- Мочіть весла, хлопці! Гайда! – звелів Сагайдачний. – Доганяйте чорну муху, що ген там на морі сіла!

 

Гребці вдарили веслами по воді, і чайка полинула, мов справді крилатий птах. Скоро чорну муху стало видніше. Знати було, що вона простує до Кафи. Ліниво, ледве помітно ворушачись, блищало двоє весел, а разом з ними, так саме ліниво хиталася в каюці людина.

 

Чайка наздоганяла каюк, але ті, що сиділи в йому, може, й помітили це, та не злякалися і не кинулися тікати, бо подумали, мабуть, що то пливе великий татарський чи турецький човен.

 

Аж ось чайка вже зовсім близько. Хома, розстібнувши сорочку, так щиро повертав веслами, що аж увесь потом облився... Він поглядав на каюк, усміхався лукаво й підморгував веселому Грицькові – вони вже були приятелями.

- Ото дурень! – казав він, лукаво всміхаючись. – І злякається ж він, як нас побачить.

- Ще б пак не злякатися, тебе побачивши! – одказав, сміючися, Карпо. – Ти такий страшний, що тебе й Мати злякалася та й дурнем на світ пустила.

 

Ось уже чайка біля каюка.

- Алла! Алла! – закричав татарин, кинувши весла. – Козак! Козак!

- У каюці спало ще двоє татар. Вони схопилися і теж залементували:

- Алла! Алла! Алла-акбер!

 

Та Карпо вже зачепив гаком за каюк і притяг його до чайки.

- Не кричіть! Не вийте, гаспидові цуцики! – крикнув він бранцям.

 

Кільки козаків, а серед їх і Хома, стрибнули з чайки в каюк і пов'язали трьох бранців-татар – двох старих і одного молодого.

- Добре, дітки! – похвалив Сагайдачний. – Несіть їх у чайку.

 

Здоровучий Хома вхопив одразу двох татар і підняв їх, щоб перекинути в чайку. Татари страшенно билися в його міцних руках.

- Та не пручайтеся, гаспидові діти, бо потопнете! – вмовляв їх Хома.

 

Інші козаки вхопили бранців і втягли в чайку. Але Хома якось похитнувся і шубовснув у воду.

- Ой лишечко! Хома втоп! – скрикнули козаки.

 

Та Хома не втоп. Його здорова, з русявим чубом голова виринула з води і він, червоний як буряк, пирхав, наче кінь. Козаки простягли йому весло і помогли влізти в чайку. Він усе плював і бубонів:

- Ну й вода в морі недобра... солона та гірка...

 

Перелякані бранці-татари з острахом поглядали навкруги. Менший упав навколішки і щось бубонів, мабуть молився, бо часто поминав Аллаха. Він безнадійно поглядав на рідні гори та на зелені садки, що купалися в пекучому сонячному промінні; мабуть, то він прощався з ними, не сподіваючись вже до їх вернутися. І старі татари щось шепотіли і мабуть, теж прощалися із життям, і з своїм чудовим краєм, думаючи, що ті вусаті, чубаті, засмалені страшидла зараз їх повбивають.

 

В каюці були кошики з вишнями, з огірками, з морквою та з іншою городиною. Татари те все везли на базар у Кафу, та дуже одбилися од берега і опинилися в козацьких руках.

 

Сагайдачний, Небаба, Олексій Попович і ще дехто з козаків заговорили до бранців по-татарському, і хоч говорили деякі не геть-то добре, та все ж татари розуміли. Їх розпитувано, хто тепер санджакує в Кафі, скільки у фортеці татарського та турецького війська, чи стоять у пристані турецькі військові та торгові галери і скільки їх саме. Татари здебільшого одказували, що нічого не знають і все згадували Аллаха.

 

Тоді Сагайдачний звелів прив'язати каюк до своєї чайки і пливти туди, де зосталося все товариство. От зраділи там, побачивши ягоди та городину, і зараз хотіли поласувати, але Сагайдачний заборонив займати.

- Я сам повезу це добро на базар, – сказав він. – Хочу сам у Кафі довідатися, почому там продають ківш лиха.

 

Небаба, почувши це, тільки вусом моргнув, а Мазепа озвався:

- Лихо – дешевий крам, пане отамане.

- А щоб хоч на годину купцем стати, то треба і вбратися по-купецькому, – додав Сагайдачний. – Ану, дітки, роздягніть їх аж до голого тіла, щоб було нам у віщо вдягтися, коли вже торгувати заманулося.

 

Козаки кинулися роздягати татар. Бідолахи думали, що то вже їх або в море повкидають, або голови повтинають і страшенно пручалися та кричали «Алла!». Тоді козаки вхопили їх за руки й за ноги, і за мить татари були вже голі.

- Прикрийте чимсь татарське тіло! – звелів Сагайдачний.

 

Татар прикрили повстями, а в їхню одежу повбиралися Сагайдачний, Небаба та Олексій Попович, бо він був уже в Криму в неволі і добре розумів татарську мову, та й сам умів трохи по-їхньому.

 

Козаки страшенно раділи, дивлючися, як вони вбиралися в татарське вбрання.

- От татари, так татари! – хвалив Хома.

- Такі татари, що й Хома злякався б, якби побачив їх у себе на печі! – дражнив Карпо.

- Атож! Злякаюсь я лисого біса! – огризався Хома.

 

Вбравшись в татарське вбрання і сховавши чуприну під татарську шапку, Сагайдачний трохи замислився, а тоді сказав своєму джурі:

- Ану, джуро, подай мені булаву!

 

Джура мерщій побіг і незабаром приніс Сагайдачному його отаманську булаву. Сагайдачний узяв у руки булаву і високо зняв її над головою.

- Панове отамани і все славне військо Запорозьке! – сказав він голосно. – Якщо я завтра вранці не вернуся до вас, то вибирайте собі нового батька і добувайте без мене Кафу. А тепер, поки я їздитиму, хай отаманує пан писар. І він передав свою булаву Мазепі.

 

Через кільки хвилин татарський каюк швидко плив од чайок. У йому сиділи Сагайдачний, Небаба і Олексій Попович.

 

Козаки довго пильнували очима каюка, аж поки він став такий, як муха, а потім і зовсім зник.

 

А каюк тим часом помалу підпливав до Кафи. Все виразніше вимальовувалися на блакитному небі та на гірських узбоччях похмурі кінчасті башти фортечні з вузенькими віконцями та з дірками, в які визирали гармати. Башти півколом спускалися до моря; а нижче були такі ж похмурі міські мури з залізними гаками; на ті гаки за кару кидано з мурів бідних невільників і вони, настромившися на гаки, вмирали в тяжких муках. Птахи та черви об'їдали тіло, а кістяки довго ще висіли й торохтіли, як повійне вітер. З-за тих похмурих мурів визирали мечеті (мечеть – церква у людей магометанської віри) з круглими, ніби окатими, банями, високі тонкі мінарети (мінарет – висока башта коло мечеті; з неї гукають, скликаючи магометан на молитву) з позолочуваними півмісяцями вверху і з вузькими довгастими вікнами внизу. Визирали з-за мурів і будинки з рівними, мов поміст, дахами, обплетені всякими ростинами, пообсажувані темними замисленими кипарисами. Вулиці йшли по горі півколом одна над одною, і це виходило дуже гарно.

 

Козаки дивилися на той чудовий город, а серце їх нило з тяжкого болю... Та й було чого серцеві боліти... В Кафинській пристані повно було кораблів, галер чи каторг та інших усяких суден. Великі й малі прапори всякого коліру маяли на їх. На суднах метушилися якісь небачені люди в усякому дивному вбранні. Чути було розмови всякими мовами. Та голосніше за розмови й за ввесь галас бряжчали десь недалеко ланцюги-кайдани... На кому вони?.. Хто бряжчить ними?..

 

Козаки озирнулись і побачили велику чорну незграбну каторгу турецьку. На їй сиділи й стояли невільники, поприпинані брязкучими ланцюгами до ослонів, і невпинно повертали веслами, і каторга пливла і тягла за собою кільки суден, навантажених усяким крамом. Придивившись до тих нещасних гребців, що працювали так тяжко, козаки аж застогнали з великого жалю; бо то все були невільники: українці, москалі, ляхи. Вимучені, виснажені, вони були ніби страшні якісь примари з довгим скудовченим волоссям, з довгими скудовченими бородами, мало не зовсім голі. Залізо та сириця до кісток пошмугляли їм тіло. Невільників багато було на галері – старі з сивими, навіть з пожовклими бородами і молоді, але вже зістарені з горя та з праці надмірної. Вони гребли, похиляючись то назад, то наперед. Поміж ними ходили турецькі доглядачі. Он якийсь невільник, знемігшись з праці тяжкої, чи з голоду, чи, може, з безсоння, не в лад повертає веслом. Доглядач зараз прискочив до його і почав шмагати червоною таволгою по голих плечах, по спині, по голові...

 

Червона таволга впивалася в голе потерзане тіло невільникове, а він не смів навіть ухопитися руками за вдарене місце, а тільки ввесь згинався і жалібно, безнадійно дивився на чудове, але німе й нежалісливе небо...

- Мати Божа! – несамохіть скрикнув Небаба, а по засмаглому обличчю в Олексія Поповича котилися сльози і падали на татарське вбрання.

 

Тільки Сагайдачний мов не помічав галери і не дивився на неї; він сидів похмурий і з-під густих брів пильно дивився на пристань.

- Не дивіться на каторгу, – стиха сказав він, – а то щоб який невільник не пізнав нас та не скрикнув з радощів.

 

Небаба та Олексій Попович одвели очі од галери. А вона все посувалася помалу; а в повітрі бряжчали й дзвеніли важкі кайдани, і той брязкіт болем тяжким одгукувався в козацьких душах.

 

Козаки почали просуватися каюком поміж усякими суднами і зненацька почули якісь дивні звуки: чи то співання, чи то стогнання, що вихоплювалося з намученої душі. Глянувши туди, звідки чулися ті звуки, побачили козаки знову бідолах невільників. Та ці вже були одмітніші од тих, що бачили козаки на галері. Ці були ще наче обідраніші, ще голіші і здебільшого русяві та руді, і на ногах у їх було щось, ніби постоли. З чого їх виплетено – не можна було розібрати, та все ж нагадували вони постоли. На невільниках було щось, ніби хомути; мотузки од тих хомутів сплетено в товсту кодолу, прив'язану до судини, навантаженої камінням. На ногах у невільників дзвеніли кайдани. Похиливши вниз голови та поспускавши руки, що висіли мов спаралізовані, невільники йшли берегом, тягли важку судину, стогнучи наболілими грудьми: «Эй, дубинушка ухнем!» А біля їх ішли доглядачі і били таволгою та сирицею.

 

Козаки дивилися на бідолах, і пекучий жаль стискав їм серце. Нарешті каюк сяк-так просунувся проміж човнами та проміж татарчатами, що купалися та перекидалися в дивно прозорій воді, і пристав до берега.

 

Небаба зостався берегти каюк. Але татари, побачивши гарну городину, сунули б її купувати і довідались би, що не татарин привіз її. Щоб тому запобігти, він ліг у каюці і удавав, що спить, а Сагайдачний з Олексієм Поповичем пішли в Кафу. Олексій трохи знав Кафу, бо нещодавно був там у неволі.

XI. У Кафі

Тепер уже нема Кафи; правда, там, де вона була, і тепер стоїть город, але зветься він Феодосія.

 

Багато на своєму довгому віку бачила Кафа, а вік її справді був довгий. Ще років за 500 до Христового Різдва греки з Мілету осілися над чудовою морською сагою в теперішньому Криму. Побудували вони там цілий город і назвали його Феодосією, тобто «даром божим». Через те так назвали, що дуже вони там багатіли. У теперішньому Криму жили тоді скіфи – щирі хлібороби. Вони багато пшениці сіяли, а греки в їх тую пшеницю вимінювали, та й добре з неї багатіли. Гарно жилося грекам у Феодосії: побудували вони собі гарні будинки, театр збудували, закрасили вулиці та майдани чудовими статуями. А навкруги цвіла багата південна природа, і в береги плескалося море.

 

Розкошуючи, прожили греки кільки сот років; а тоді насунули войовиті гунни і зруйнували Феодосію.

 

Поминув час, і там, де цвіла пишна Феодосія, побудувалося невеличке місто Кафа, та греків уже там не було. Жили там якийсь час наші предки поляни, жили й татари і все тая Кафа була дуже мізерна. Та ось прибули туди нові люде – генуезці і забрали Кафу собі. Вони були купці і зробили вбогу Кафу торговим городом. І під час їхнього панування Кафа стала ще краща, ще пишніша, ніж була Феодосія за греків. Генуезці побудували палаци та церкви, закрасили вулиці та майдани статуями та водограями і жили в Кафі вельми багато й пишно.

 

Та року 1475 насунули турки, відняли Кафу в генуезців і самі в їй запанували. І стала вона тоді зватися Кефе. До того, що позаводили генуезці, турки додали ще своєї пишноти, побудували пишні мечеті з високими мінаретами і стали турки звати Кафу Крим-Стамбулом, або Кучум-Стамбулом, себто Кримським або Малим Цареградом. Тисяч з вісімдесят людей жило тоді в Кафі, по семи сот суден одразу стояло в її пристані. І дедалі, то все дужче закрашалася й багатіла Кафа.

 

У цей пишний город увійшли Сагайдачний з Олексієм Поповичем. Великою міською брамою безперестану йшли люди – ті в Кафу, ті з Кафи. Татари, турки, вірмени, греки, ораби – всі здебільшого в дуже кольористому вбранні йшли брамою. Разом з іншими людьми і наші козаки вступили в пишний і в той же час смердючий город. Який же там був страшенний галас, лемент, стукотнява, грюкотнява! На вузьких вулицях та на широких майданах повно було людей, коней, ослів. Бряжчала зброя та всякі металеві окраси, поначіплювані на людях; гарби скрипіли, аж душу вимотували; іржали коні, ревли осли, кричали погоничі, водоноси, перепродувачі; ляскали пуги; дикими голосами вигукували щось дервіші (дервіш – магометанський чернець) біля яких купчилися мусульмани, щоб подивитися на їх; а серед усього того лементу відразу, мов ножем по серцю, різнув наших козаків сумний, сумний спів – невільницький плач.

 

Дивні речі бачили козаки в Кафі: чудові генуезькі будівлі, попсовані турецькими окрасами; велика пишнота і тут же огидна брудота; палаци і купи сміття перед ними; шовкові, злотом гаптовані вбрання на одних і брудне рам'я на других; нахабні задоволені обличчя башів та яничарів і пригноблені сумні обличчя злидарів та невільників; позолочувані сап'янці в багачів і виплетені з осоки постоли в невільників-москалів; зброя в башів на золотих ланцюгах і залізні ланцюги на руках, на ногах, а то й на шиї в бідних невільників; коні в шовках та в златоглавах (златоглав – парча) і людські спини, нічим не прикриті, опріче шрамів та синяків. Всюди роскоші, багатство безмежне і тут же страшенне убозство, безмежне горе... І серед усього того натовпу людського ні одного личка жіночого.

 

Але ж ні. Он воно, любе жіноче личко в холодку під кипарисом... заплакане личко...

 

Заплакане, бо то козаки опинилися вже на невільницькому базарі. Базар був на великому майдані, обсадженому з усіх боків . стрункими тополями та журливими кипарисами, – «майданом слів» прозвали його невільники. Палюче сонячне проміння іскрило в срібних струмочках води, що лилася з водограїв. Саме в той час на майдані був торг. Покупці вибирали собі невільників та невільниць, а купці вихваляли їх: усі мужчини в їх були дужі й спритні до роботи, а всі жінки надзвичайно вродливі. Гомін, лемент, сміх, якась дика татарська музика і серед усього того галасу тихий плач жіночий і жалібний спів... Козаки зараз пізнали, що то хтось співає думу «Невільницький плач». Не раз, слухаючи, як співав кобзар той «Плач невільницький», плакали й вони там у своєму краю.

 

Козаки подивилися навкруги. Під кипарисом стояла дівчина й плакала; до неї прихилилося мале чепурне хлоп'я. Біля їх стояли татари, показували на їх пальцями і жваво сперечалися. Посеред майдану, біля великого водограю, саме проти сонця, сидів старий сліпий дід у рам'ї. Він враз оце пообідав огірком та лустою хліба, що хтось йому подав, та й того не доїв, а положив решту в мисочку, що стояла в його на колінах. Круг діда скупчилися невільники, сковані ланцюгами по двоє й по троє; вони нещодавно пригнали з Козлова каторгу з вагою, а тепер їх вигнано на торг, щоб перепродати з баришем, бо в Кафі за невільників плачено дорожче, ніж у Козлові.

 

- Скільки вже ви тут у неволі пробуваєте, старче божий? – спитав один невільник.

- Був тридцять років у неволі, а тепер тридцять без одного у великій пригоді, – одказав старець.

- Скільки ж вам, дідусю, років було, як вас татари забрали?

- Двадцятий пішов, як узяли.

- А ви ж тоді не темні були?

- Ні, видющий був.

- А коли ж ви отемніли?

- Саме перед волею, – сказав старий, усміхаючись.

- Як то, дідусю, перед волею?

- А так: як схотілося мені волі, то я і втік з каторги, а мене піймали та в тяжчі кайдани закували. Я не покаявся та вдруге втік; а мене піймали та ще в тяжчі заліза закували... А як на тридцятому році утретє втік, то тоді вже мене, піймавши, не кували в заліза, а взяли та очі мені повиймали, щоб не бачив шляху на рідну Вкраїну... З того часу я й став вільний... От же й виходить, що саме перед волею отемнів. Двадцять років воду татарам носив, а як постарівся та занедужав, то й не зміг уже води носити, і десятий рік уже старцюю.

 

Сумно хитали головами невільники, слухаючи старцеве оповідання. Кожному думалося, що, може, й йому судилася така ж гірка доля.

 

Сагайдачний та Олексій Попович, стоячи в юрбі, слухали невільницькі розмови і теж думали кожен свою думу.

 

Сагайдачному думалося, що як продовжить йому Бог віку, то раніше чи пізніше, а таки зруйнує він оце розбійницьке гніздо – Крим, знищить на йому всякий слід татарського панування, перенесе туди Січ Запорозьку і осадить її там. Він думав, що як збільшити військо Запорозьке до ста або й до двохсот чи до трьохсот тисяч козаків та осадити Січ над найкращою в світі морською затокою і звідти нападати на турків, то можна зовсім їх вигнати з Європи... 

 

А Олексієві Поповичеві пригадувалося, як і він був тут, у Кафі, в неволі, і тоді ще бачив цього старця. Він і тоді вже був сліпий та недолугий і старечим голосом співав невільницькі та козацькі думи, а татари слухали і мало що розуміли, але жаліли бідолаху і подавали йому хто грошинку, хто шматок хліба або огірок чи морквину.

- Заспівайте нам, діду! – прохали невільники.

- Якої ж вам? – спитав старець.

- Невільницької, старче божий.

- Гаразд, заплачу й невільницької.

 

Старець помацав круг себе і намацав свою немудру бандуру. Він влаштував її з якогось коробочка, приправивши до його струни. Струни з одного боку накручувалися на кілочки. Старець поторкав струни, попідкручував кілочки, зняв до неба свої очі-ямки і заспівав старечим голосом «Плач невільницький»:

 

Ой у святу неділю не сизі орли заклекотали,

Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,

Угору руки підіймали,

Кайданами забряжчали.

Господа милосердного прохали та благали:

«Подай нам, Господи, з неба дрібен дощик,

А знизу буйний вітер!

Хочай би чи не встала на Чорному морю бистрая хвиля,

Хочай би чи не повиривала якорів з турецької каторги!

Та вже ж ся нам турецька каторга докучила:

Кайдани-залізо ноги повривало,

Біле тіло козацьке-молодецьке коло жовтої кості пошмугляло!»

Баша турецький, бусурманський,

Недовірок християнський,

По ринку він похожає,

Він сам добре теє зачуває,

На слуги свої, на турки-яничари зозла гукає:

«Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,

Із ряду до ряду заходжайте,

По три пучки тернини і червоної таволги набирайте,

Бідного невольника по тричі в одній місці затинайте!»

То ті слуги, турки-яничари, добре дбали,

Із ряду до ряду захожали,

По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирали,

По тричі в однім місці бідного невольника затинали;

Тіло біле козацьке молодецьке коло жовтої кості обривали.

Кров християнську неповинно проливали.

Стали бідні невольники на собі кров християнську забачати,

Стали землю турецьку, віру бусурманську клясти-проклинати:

«Ти, земле турецька, віро бусурменська,

Ти, розлуко християнська!

Не одного ти розлучила з отцем, з матір'ю,

Або брата в сестрою,

Або мужа з вірною жоною!

Визволь, Господи, всіх бідних невольників

З тяжкої неволі турецької,

З каторги бусурменської

На тихі води,

На ясні зорі.

У край веселий,

У мир хрещений

В городи християнські!

Даруй, Боже, милості вашій

І всьому військові Запорозькому

На многая літа!»

 

Невільники уважно слухали співання, і сльози котилися їм з очей. І в їх же на руках та на ногах було залізо та сириця, і їм же кайдани пов'їдалися в тіло, пошмугляли його до кісток.

 

Сліпий співець співав усе тихше й тихше і врешті зовсім замовк. Бандура його скотилася з колін додолу, а сам він затулив обличчя руками і заплакав разом із невільниками.

- Дарма, дітки, потерпіть ще, – озвався він нарешті. – Може, таки Сагайдачний з козаками і до нас прибуде.

 

Сагайдачний несамохіть здригнувся, почувши своє ім'я. Йому навіть вдалося, що старець повернув голову до його.

- Та щось нічого не чути про козаків, – озвався хтось.

- А не чути зараз, то згодом почуєте, – сказав старець.

- Коли б то, Господи!

- Пошли їх до нас, свята Покрово!

- Вони прийдуть! – озвався невідомий голос.

 

Всі аж здригнулися і почали озиратися навкруги, але нікого не бачили, опріче татар, що сновигали й галасували по всій торговиці.

- Мати Божа! Хто це сказав? – питалися невільники один в одного.

- Так ніби з води щось гукнуло...

- А може, з неба...

- З неба, дітки, – впевнено сказав старець.

- Ой! Ой! Ой! – розітнулося зненацька, і невільники кинулися геть од старця, бо то на їх наскочили доглядачі, що сиділи досі в холодку під деревами, курили люльки та пили кофе. А це вже вони люльки подокурювали, кофе подопивали і повставали робити діло – показувати покупцям невільників. Вони нагаями погнали їх на інше місце, бо там дожидали купці. Їм треба було невільників, щоб гнати каторги з крамом у Трапезонт.

 

Старець зостався сам біля водограю, намацав свою бандуру і знову почав співати. Його тремтячий спів плакав на ввесь майдан.

 

Сагайдачний та Олексій Попович вибрали зручну хвилинку і підійшли до старця.

- Добридень, Опанасовичу! – стиха сказав Олексій.

 

Старець здригнувся і; звів угору свої очі-ямки.

- Хто тут знає Опанасовича? – спитав він, стурбований.

- Я знаю, Олексій Попович.

 

Старець мало не скрикнув – чи то з радощів, чи то з переляку.

- Олексієчку, ріднесенький мій!

 

Олексій Попович нахилився до дідової мисочки, положив у неї срібну грошину і перебирав накидані туди мідяки; ніби беручи собі здачу.

- Олексієчку, хиба ти знову в неволі? – питався боязко старий.

- Ні, дідусю... Ми прийшли сюди вдвох із батьком кошовим, Петром Сагайдачним...

- З Сагайдачним! Мати Божа!

- Я тут, старче Божий, – стиха озвався Сагайдачний, нахилившись до дідової мисочки, – козаки стоять чайками на морі. Нам треба, щоб уночі нам одчинено міську браму...

- Щоб уночі напасти на Кафу, – пояснив Олексій Попович.

 

Старець слухав ті слова і аж тремтів з радощів. Сам Сагайдачний тут, той Сагайдачний, що турки й татари жахаються, тільки ім'я його почувши, а тепер ось він сам тут і козаків привів Кафу руйнувати, невільників визволяти...

- Батьку отамане і ти, Олексієчку, – сказав він тихесенько, – тікайте ви зараз із Кафи, щоб вас тут не вхоплено; а я піду до Івашка-потурнака, санджакового (санджак – турецький губернатор) клюшника. Може, вблагаю його одчинити вам браму.

 

Попрощавшись з Опанасовичем, Сагайдачний і Олексій Попович пішли з Кафи до свого каюка.