Гетьман Петро Сагайдачний (автор: Загірня Марія)

опубліковано 4 серп. 2014 р., 09:54 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 серп. 2014 р., 06:34 ]

Історичне оповідання

З повісті Данила Мордовця,з додатками й одмінами, переробила Марія Загірня.

 

Київ видавництво художньої літератури «Дніпро» 1991

 

 

 

ББК 84Ук1

З14

Зі сторінок книги постає перед нами світлий образ видатного політичного діяча початку XVII століття, уславленого полководця і гетьмана українського козацтва Петра Конашевича-Сагайдачного.

 

Текст подається за виданням: Товариство «Просвіта», Київ, 1909, із максимальним збереженням особливостей мови автора.

 

І. Через пороги

Це діялося по весні 1614 року.

Широким Дніпром пливли вниз до порогів великі козацькі байдаки. Сонце, підбиваючись вгору, весело грало промінням по червоних, як мак, верхах на козацьких шапках, по жовтих, як гвоздики, та синіх, як волошки, штанях, по кольористих поясах, по блакитних та зелених вильотах на кунтушах. Байдаків було з десяток; на кожному була невисока щогла, а на щоглах маяли кольористі бинди; здавалося що то дівочі коси мають над байдаками, нагадуючи козакам про коханих дівчат, що виряджали їх у дорогу. На передньому байдакові маяла на червоному ратищі блакитна корогва, а на їй намальовано було козака на коні і під ним злотом вигаптувано підпис:

 

Куди схоче, туди й скаче,

Ніхто за ним не ваплаче.

 

Часом чути було спів; то козаки співали здебільшого журливих пісень; а геть нижче щось гуло, щось ревло та гуркотіло. Сказав би, що то гроза насуває, так же на небі не було ні хмариночки.

 

- Что бы оно гудело так. Ни ветер, ни град; и аер, кажись, не оболочен, а гудит! дивуючись, казав невисокий бородатий чоловічок у високій шапці і в кольористій одежі з широченними, ніби попівськими, рукавами. В такій одежі ходили тоді в Московії, а звалася вона «охабень». У чоловічка був і товариш; на тому «охабень» був блакитний з червоними китицями. Обидва вони сиділи на якомусь пакункові. Люди ті були посли од московського царя до Запорозького війська.

- Та то пороги ревуть, пане дяче (Дяками в Московщині звалися урядові люде, чиновники. (Тут і далі примітки автора)), – одказав москалеві сивоусий козак, що сидів долі, підобгавши ноги, і смоктав люльку.

- Пороги? Ноли онй недалече?

- Та вже недалечко... От гаспидська люлька, – знову погасла!..

 

Дяк устав і, захистивши од сонця очі рукою, неспокійно дивився наперед, а сивоусий козак витяг кремінь, рубку та кресало і заходився кресати, лаючи гаспидську люльку, що все гасне.

 

А спереду гуло та ревло все дужче. Старий козак у розхристаній сорочці з загорілими волохатими грудьми, що стояв біля стерна на передньому байдаці, накерував його саме насеред течії.

- Ану, хлопці, разом! – гукнув він.

 

На байдаці було дванадцятеро гребців. Зачувши наказ, вони разом глибоко зачепили веслами воду, одкинулися назад, знов нахилилися наперед, глибоко заганяючи весла в воду, і знов одкинулися назад. Байдак линув, мов крилатий птах...

- Ану, соколята, ще раз! ще раз! – погукував старий стирник.

 

Перелякані московські посли дивилися то на гребців, то на стирника, то на страшну річку. А Дніпро справді ставав страшний. Щось ніби пірнало в йому і знов виринало, мов білі ягнятка з'являлися на хвилях і знову зникали. Все чутніше ставало, як гуде, реве, клекотить вода.

- Годі, хлопці! Сушіть весла! – гукнув стирник.

 

Гребці підняли весла і повставали.

- До стерна, дітки! – гукнув стирник.

 

Гребці кинулися до стерна, налягли на його, перемогли прудку воду і накерували байдак просто у ворота, себто в прохід поміж кам'яними скелями, де крутилася й шумувала вода.

 

Упоперек Дніпра од берега до берега стирчало величезне каміння і перегороджувало річку, мов кам'яний поріг. Вода клекотіла поміж камінням, гула й ревла і вкривала каміння білим шумом. Їй ніби не ставало місця поміж скелями, і вона люто стрибала вгору і знову падала вниз, і розбивалася об каміння, розсипалася білим шумом... Здавалося, наче то звір велетенський, наїживши білу гриву, борсається у воді, простягшись впоперек усього Дніпра,

 

Байдак прудко-прудко линув на ту білу гриву. Ось він уже на їй – здригнувся, хитнувся і зарипів так, наче ось-ось роспадеться, знову здригнувся і шубовснув униз з водяної гори, пірнув переднім краєм у воду і знову виринув… І козака на кон, і пана дяка, що стояв навколішках, учепившись за кочеток та посинілими губами белькотав молитву, і сивоусого козака з люлькою – всіх оббризкало шумом та водяним пилом...

- Дякуйте Богові, дітки! – гукнув стирник.

 

Усі перехрестились.

- Гляньте, хлопці, он москаль рачки стоїть! – весело озвався хтось.

 

Всі глянули туди, де були московські посли. Товариш пана дяка, страшенно переляканий, стояв рачки і переляканими очима дивився на всіх, не знаючи, де шукати порятунку...

- От гаспидська люлька! Знову погасла!.. – бубонів сивоусий козак, штрикаючи пальцем у мокру люльку.

 

Та незабаром байдак виплив на тиху воду. Козаки почали весело розмовляти та підсміюватися з переляканих послів. А інші байдаки тим часом перепускалися через поріг.

 

- А как сей порог именуется? – спитав дяк у сивоусого козака.

- Цей зветься Кодацький, – пробубонів козак, панькаючись з своєю люлькою.

- А еще много их будет?

- А, сто копанок!.. От гаспидська!..

- Ноли сто? Быть не может!

- Та де ж там сто! Ото, дяче, вигадав!..

- Да ты ж сам сказал сто...

- Оттакої! то в мене таке слово сто копанок чортів...

 

Тим часом усі байдаки щасливо перепустилися через Кодацький поріг, і Дніпро поніс їх до інших порогів.

 

Московські посли, трохи заспокоївшись, посідали знову на своєму килимові, а сивоусий козак, запаливши нарешті свою непокірну люльку, примостився біля їх і почав з ними розмовляти.

- Так ви, кажете, нового царя собі вибрали?

- Новово, точно.

- А кого ж ви вибрали?

- Божіею милостію Михаила Федоровича Романова, благоцветущую леторосль благороднаго корене.

- А як же тепер з царенком буде?

- Каким царенком?

- Та з Івасем же, Дмитровим сином.

- А! вот нагадал! выпортком ту разстриги?

- Оттакої! Який же він рострига?

- Да разстрига-же подлинно.

- Ну, хоч і рострига, а все ж був царем... А в його зостався син...

- Сын!.. Этот сын разстригой и не пахнет: всем ведомо, что оной Ивашка выпорток рожон Маришкою ворухою спустя три года после того, как Гришку-вора убили...

- Ну, це справді, як через три роки... А кажуть, ніби донці за його обстали?..

- Пустое! Он ноне с Маришкой в Астрахани, слышно, и ево, чу, скоро изымают.

 

Сказавши це, дяк одразу увірвав мову і переляканими очима озирнувся навкруги, бо почув знову страшенний гугот і клекіт і помітив, що гребці заметушилися. По хвилях знову заскакали біленькі ягнятка, а геть нижче ревів та клекотів збурений Дніпро. Великий довгошиїй цибатий птах, так ніби чапля чи журавель, летючи понад водою, налетів на білий шум і, злякавшись, метнувся набік, безладно затріпавши незграбними крилами. А небоязькі щури так і черкалися крильцями та ніжками об збурену воду.

- До стерна, соколята! гукнув стирник.

 

Дяк знову вхопився за кочеток, а його товариш упав ниць додолу. Байдак здригнувся і шубовснув униз... Здавалося, що Дніпро дзвенить...

 

Незабаром байдак був уже на тихій воді.

- Оце Сурський поріг, це вже два перепливли, поясняв послам сивоусий козак, а скоро буде Лоханський, а за ним Дзвонець.

 

І справді, незабаром щасливо перепливли і Лоханський поріг, і Дзвонець, але попереду було порогів ще чимало і найстрашніший за всі Ненаситець.

 

Дніпро був дуже страшний московським послам, але ж і дуже вподобався їм. Багато попоїздили вони по своїй Московії, бували і в Сибіру, багато річок бачили, а такої, як Дніпро, не доводилося ще їм бачити.

- Зело хорош! Зато и страшені казали москалі

 

А спереду знову реве все грізніше та страшніше. І через Тягинський поріг перепустилися, а воно все реве.

- А что это ревет там, пан атаман? спитав посол.

- То дід реве.

- Какой-чу дед?

- Дід Ненаситець... Там єсть чому ревти. Страшний!..

От стало видно гострі шпичасті скелі, що перегородили Дніпро впоперек. Вода, стиснена величезним камінням, билась об його і кипіла, а вирвавшись з межи скель, ревучи, падала вниз. За ревом та клекотом не чуть було людського голосу, хоч би як хто кричав. А над порогом хмарою знімалися водяні бризки і в їх ясно блищала веселка.

 

Чути було, що байдак несе надзвичайно прудка течія. І стирник, і гребці, і інші козаки мов кліщами вчепилися за довго стерно. Голосу стирникового не чуть було, а тільки видко було, як у його під вусами раз у раз розкривався рот; він, не моргаючи, дивився все в одно місце – в страшну пащу між кам'яними зубами: треба було накерувати байдак у ту пащу, саме всередину, щоб не черкнутися об гостре каміння, що стирчало з боків.

 

Сивоусий козак глянув на москалів і показав на небо, ніби кажучи: «Моліться – тільки на Бога й надія»...

 

Москалі зрозуміли його німую мову і впали навколішки... Тиха, спокійна, хоч і каламутна, річка Москва в ту хвилину здалася їм дивно гарною і вони готові були клясти той нещасливий день, у який вирушили з рідного краю. Чи на те ж хрещено їх святою водою з Москви-ріки, щоб загинули вони в цьому проклятому Дніпрі?.. А дома ж у їх жінки, діти, родичі... Не судилося вже їм бачити свого рідного краю!..

 

Байдак здригнувся і шубовснув униз... Москалі попадали і позаплющували очі... Їх облило водою... «Господи! прими дух мой с миром!..» – шепотіли вони.

- Уставайте, панове москалі! Дякуйте Богові! Перепливли Ненаситець! – гукнув над ними знайомий голос.

 

Вони підвелися й порозплющували очі. Сивоусий козак сидів на мокрому ослоні і розпалював люльку. Страшна водяна гора, вкрита білим шумом, ревла далеко позаду. А на її білому гребені чорніли байдаки, перепускаючись через страшний поріг... Ще побачили вони на правому березі хатки і край води, і на кручі. Кілька човнів-душогубок гойдалося на воді, недалеко од берега, і в кожному було двоє або троє людей...

 

Враз на задніх байдаках зчинився страшенний галас і до переднього байдака долинули вигуки:

- Задній байдак перекинуло!

- Люди топнуть! Рятуйте!

- Рятуйте, хто в Бога вірує!

 

І справді, нижче порога, серед збурених хвиль, наввиринки крутився байдак. Його крутило й несло, мов тріску. То там, то там з води вистромлювалися козацькі голови – то козаки змагалися зі смертю...

 

Побачивши лихо, всі човни-душогубки полинули рятувати людей. Всі байдаки теж повернули і попливли проти води рятувати товаришів. З човнів кидано у воду колоди, простягано весла; козаки хапалися за їх і так доставалися в човни. Деякі так познесилювалися, що вже ледве держалася на воді, то їх хапали за чуби, за сорочки і втягали в човни.

 

Піймано й перевернений байдак і притягнено до берега. Всі байдаки й душогубки, порятувавши товаришів, поприставали до берега. Козаки повистрибували з байдаків на берег, кричали, сміялися, штовхалися, перекидалися, – зовсім як діти. Які були у воді, ті знімали з себе мокру одежу і розкладали на камінні проти сонечка, щоб сохла. Той збувся шапки, той згубив кисет і зостався без люльки...

- Да все ли козаки целы? спитав посол.

 

Виявилося, що козаки не знають, чи всі вони цілі. Клопоталися про шапки та про люльки, а себе полічити й не кинулися.

- Ану лиш, вражі діти, ставайте лавою, я вас полічу, звелів сивоусий козак, розпаливши нарешті свою люльку.

- Лавою, хлопці, ставайте, лавою! кричали козаки.

 

Всі стали лавою. Сивоусий почав лічити. Полічивши всіх, він скрикнув:

- Ов-ва! Одного не стає!.. Було на байдаку тридцять, а тепер в тільки двадцять дев'ять. А сто копанок!..

- Козака не стає!.. Козак загинув! – загомоніли навкруги.

- Хто загинув? Кого не стає?

- Я ось тут! – озвався хтось.

- І я тутечки!

- Та кого ж немає?

- А кат його знає!.. Лічи, батьку, знову, може, й знайдеться козак...

- А вже ж знайдеться! Козак не голка – не закинеться!

 

Знову почалося лічіння. Знов одного не стає.

- А, сто копанок!.. Таки немає козака.

- Та кого ж немає?

- Та озовися ж, вражий сину, той, кого не стає!

 

Всі зареготали, почувши цей вигук. А вигукнув то Хома, козак великої сили та, на лихо собі, придуркуватий.

- Ов-ва, Хомо! Як же він озоветься? Він же втоп! – сказав хтось Хомі. Хома тільки потилицю почухав... А й справді, як же він тепер обізветься?

- Еге! Це Харька Лютого немає! – згадав нарешті Хома. – Він ще й люльку мою курив... Це ж і люлька моя втопла.

 

Роздивилися – справді не ставало Харька.

 

Всі козаки одразу стали поважні, познімали шапки і почали хреститься.

- Царство небесне його душі!.. А добрий козак був!.. І хоч би ж у бої поліг, а то он де смерті здобувся!

 

А Ненаситець усе стогнав та ревів, так наче мало йому було однієї людини...

 

II. На Запорозькій Січі

Нарешті московські посли побачили Січ Запорозьку. Запорозька Січ, або Запорозький Кіш, був тоді на острові Базавлуці, між Дніпром і Чортомлицькою протокою. Добре місце вибрали козаки задля свого гнізда. Сухопуттю туди не можна було ніякому військові добратися, бо з татарського боку була степова річка Конка та Великий Луг – страшне болото; Дніпром же теж ні польське, ні московське, ні турецьке військо не могло припливти, бо вгорі були пороги, через які вміли плавати тільки запорожці; а знизу дніпрові плавні, порослі височенним очеретом.

 

Кажуть, що колись турки, погналися галерами за козацькими човнами та й зблукалися в плавнях поміж очеретами і багато їх тоді козаки потопили. То вже й не важилися більше потикатися в Дніпро. Навкруги Січі насипано було шанці, а на шанцях стояли військові гармати. Вони були напоготові привітати ворога, звідки б він не поткнувся.

 

За шанцями були запорозькі куріні. То були довгі хворостяні будівлі, повкривані очеретом та кінськими шкурами. Та в курінях було тільки добро козацьке, а самі козаки не любили сидіти в курінях. Вільному козакові і тісно, й нудно було в оселі, і він любив жити надворі просто неба; надворі він їв та гуляв; надворі й діло громадське справляв. Улітку і по весні та й у суху осінь запорожці любили спати надворі, прокинувши свитину та поклавши сідло в голови; а то й просто на голій землі на купині головою десь край води, щоб як схочеться вночі пити, то щоб і вода близенько була, і вранці щоб було чим умити козацьке біле лице. Звісно, це тільки так у піснях співалося про біле лице, а звичайно воно було добре засмалене та покусане, бо комарів на Січі була сила-силенна. Та і вночі, прокинувшись, любив запорожець бачити вгорі не стелю похмуру, а високе зоряне небо. Глянувши на небо, він зараз же взнавав, скільки ночі зійшло вже, чи скоро розвидниться. Живучи здебільшого далеко від оселі – то в степу безкрайому, то в лісі темному, то плаваючи морем, козак швидко звикав багато чого розбірати. Глянувши на небо, він по зірках пізнавав, де північний край, де південний, де схід, а де захід, бо небо він знав так саме добре, як і степи широкі, як і «Великий Луг». Ніхто, може, не любив природу так, як любив її козак, та ніхто ж і не вмів з свого знання користуватися так, як він. Щоб подати про себе звістку своїм та піддурити ворога, козак умів пугати, як справжній пугач, кував по-зозулячому, вив по-вовчому, брехав по-собачому та по-лисичому, сичав по-гадючому...

 

Ось уже байдаки підпливли до Коша Запорозького, чи до Січі, і на передніх байдаках тричі вдарено з гармат на привітання. З Коша теж тричі стрельнуто з гармат.

 

Цікаво було глянути на Чортомлицьку протоку та на той беріг, де була Січ. І вода, а надто берег, так і захрясли човнами, чайками, дубами та байдаками і малими, й великими. Та найбільше було морських чайок, – так звалися великі човни, що ними козаки плавали морем. Чайками дуже добре було плавати: вони були легенькі і не потопали навіть тоді, як набиралася в їх вода, бо по боках обкладено їх липовою корою або очеретом. Чардаків на їх не було, а тільки щогла та два стерна. На кожній чайці було з двадцятеро гребців та з п'ятдесят узброєних козаків.

 

Десятки чайок лежали на березі, перевернені догори дном, і сохли на сонці. Повітря тут повне було диму та смороду, бо скрізь по берегу у величезних казанах кипіла смола. Козаки підкладали дрова під казани, мішали смолу довженними дрючками, забивали дірки в чайках прядивом та засмолювали, і, звісно ж, були в смолі з голови й до п'ять. Од такої праці козакам було дуже душно, і через те вони працювали здебільшого зовсім без одежі, бо жіноцтва в Січі не було, то й соромитися не було кого. Деякі сиділи на березі й латали одежу; ті купалися, ті прали сорочки, ті купали коней.

 

Великим дивом дивували московські посли, побачивши Січ. Дивували вони й з січовиків-запорожців, і з того, що на тому острові, так далеко від усякої людської оселі, зібралася така сила людей і праця на острові аж кипіла. Стукали сотні сокир, дирчали пилки, на берег скидано деревню, так що аж луна розлягалася. Козаки будували нові чайки, бо лагодилися до великого морського походу. Москалі просто не пізнавали «хахлов». Спершу вони здалися їм такі ліниві та вайлуваті, наче тільки й діла з їх було, що курили люльки та вилежувалися, гуляли, а тепер вони були зовсім інші: моторні, жваві, невсипущі робітники. Московські посли тільки чудувалися: тепер їм здавалося, що один «хахол» за чотирьох москалів справиться. «Таких чортів не легко приборкати», – думалося послам.

 

Десь далеко ревла худоба, ржали коні, хтось грав на сопілку; то грали пастухи, пасучи на луках запорозькі табуни та череди.

 

«Сказочное царство, истинно сказочное, словно я в сонін все это вижу», думалося панові дякові, як він дивився на це, справді ніби якесь казкове царство, заселене якимись казковими людьми.

 

Саме тоді, як байдаки з московськими послами приставали до берега, на шанцях з'явилися козаки з дрючками в руках. Але то тільки здавалося, що в їх руках дрючки. То повиходили січові кухарі кликати козаків обідати, а в руках у їх були величезні ополоники, що ними вони мішали всяку страву: куліш, галушки, борщ, юшку. Варилося в Січі одразу на три, на п'ять, а часом і на десять тисяч козаків, то й казани, в яких варилося, були дуже великі і довгих ложок треба було, щоб у їх мішати страву.

 

Кухарі, зійшовши на шанці, почали махати ложками, понадівавши на їх шапки – то так вони кликали козаків обідати. В той же час військовий довбиш заходився бити в тулумбаси, а військовий сурмач заграв у сурму щось ніби «Гей, нуте, косарі!»

 

Хто, побачивши кухарів з ложками, а хто, почувши музику, – покинули козаки робити і сипнули до Коша обідати. Разом із ними увійшли в Січ і ті козаки, що привезли московських послів. За послами несено пакунки з усякими подарунками січовому товариству.

 

Уступивши в Січ, або в Кіш, побачили посли величезний майдан, а круг його запорозькі куріні. Усіх курінів було більш як сорок, і кожен курінь мав своє ім'я.

 

Отож усе військо Запорозьке поділялося на куріні і кожен курінь вибирав собі курінного отамана. Курінні отамани та кошовий отаман – ото і була військова старшина. Вона мала над військом велику владу, а надто під час війни. Та зате ж і військо добре пильнувало, щоб старшина не робила ніякого беззаконства.

 

Опріче курінів побачили ще москалі на майдані величезні кабиці і з їх ішов дим та чад. Кабиць було стільки ж, скільки й курінів, і на їх варено їсти на тисячі козацьких ротів. У величезних казанах клекотіли й пахли на всю Січ усякі страви: борщ із щавлем, затовчений салом, галушки та куліш із салом; а в пісний день юшка та борщ із таранею, з соминою, з окунями, з осетрами і з усякою рибою, яка ловилася в Дніпрі. Над жаром пеклися на величезних рожнах барани, сайгаки, дикі кабани. Коло кабиць у пекельній спеці поралися кухарі та їх помагачі – дроворуби, водоноси, пшономиї, крупосіви, салотовки, хлібопеки, хліборізи і всякі інші, причетні до куховарської справи.

 

По всьому майдану на кінських та на волячих шкурах, на дошках, а то й просто на траві лежали купи хліба і стояли великі дерев'яні солянки. Ні столів, ні настільників, ні рушників, ні ножів та виделок не було і в заводі. Не було навіть ложок, бо ложку й ніж кожен козак мав у себе на чересі або в кишені.

 

Козаки, трохи причепурившись, виймали свої ножі й ложки, хрестилися на схід сонця і сідали колом круг хліба та солянок; деякі бралися різати хліб і собі й товариству.

 

Вуси закручували козаки вгору, щоб не заважали їсти; а в кого були занадто довгі «вуси, мов ретязі», то закладали за вуха.

 

Тим часом кухарі здоровенними ополониками насипали страву у величезні миски, а призначені на те козаки на дрючках розносили миски з стравою товариству. Як рознесено миски, тоді почали козаки обідати. Спершу простягав до миски ложку курінний отаман, набирав страви, повагом ніс її до рота, підставивши шматочок хліба, щоб не капнути, повагом перекидав страву з ложки в рот і не поспішаючись жував хліб, щоб товариство не сказало, що він «глита, як собака». Тоді, так саме не поспішаючись, утирав рукавом, а то й хусткою вуси і знов кусав хліб. За батьком-отаманом простягав ложку до миски той козак, що сидів ліворуч од його, за тим його сусіда з лівого боку, – і так усі по ряду, аж поки черга доходила знову до батька-отамана.

 

Як миска спорожнялася, тоді кухарі знову насипали страви, бо в козаків був такий звичай, щоб неодмінно повиїдати все, що наварено й напечено на обід.

 

Поприймавши миски, приносили на широких дошках печених кабанів, баранів тощо. Печеню рубали на шматки сокирами та різали різницькими ножами. Серце давано батькові-отаманові, щоб добрий був до своїх дітей-козаків та щоб мав гаряче серце до ворогів, а легені ділено всім по шматочку, «щоб козакові легко було йти на ворога та щоб легкий він був на воді й на морі».

 

Великим дивом дивували московські посли з усього, що побачили в Січі. Та й як було не дивувати! Тисячі людей, здебільшого найдобірніших, одбилися далеко від свого краю, покидали батьків, матерів, а то й жінок із дітьми або коханих дівчат, зреклися всіх семйових радощів і осілися на безлюдді, там, де кінчається своя країна і де починається вже все чуже: чужий край, чужа віра, чужі люде. І навіть не просто чужі, а люті вороги. Там ці дивні козаки-запорожці звили собі гніздо, а могутніх вилітків з того гнізда боялися всі сусідні держави: і Польща, і Московщина, і Крим, і Турещина.

 

От і тепер Московщина, насилу визволившись від поляків та від шведів та сяк-так упоравшись з усякими царями-самозванцями, зараз же послала своїх послів на Січ сповістити, що вже вибрала вона собі за царя боярина Михайла Федоровича Романова, і прохати козаків, щоб уже надалі вони за самозваних царів не обставали і не допомогали їм ставати царями на Москві, як допомогли колись Отреп'єву.

 

Московські посли привезли в Січ ласкавий лист од молодого царя. По обіді скликано всіх запорожців на військову раду слухати того листа. Деякі з козаків, випивши за обідом зайву чарчину, полягали були в холодочку трохи заснути, та осаули зараз же побудили їх, і вони, позіхаючи, пішли слухати царського листа.

 

Посеред козацького кола стояла запорозька старшина. Потім увійшли туди ж московські посли, на привітання їм військові сурмачі вдарили в сурми. Пан дяк приніс маленьку шухлядку, оббиту вишневим оксамитом. Одчинивши шухлядку, дяк сказав запорозькій старшині:

- Есть до вас, войска Запорожского, до кошевого атамана, старшин и козаков от великаго государя, царя и великаго князя Михаила Федоровича всеа Руссіи, его царскаго величества милостивое слово, и вы бы, то слово слышачи, шапки сняли.

 

Старшина познімала шапки, за нею познімали шапки й козаки, і на майдані захвилювало ціле море голів з великими й з малими чубами.

 

Посол говорив далі:

- Божіею милостію великій государь, царь и великій князь Михаил Федорович всеа Русій вас, Запорожского войска кошевого атамана, старшин и козаков жалуя, велел о здоровьи спросить: здорово ли есте живете?

- Спасибі, живемо здорові, – одказала старшина.

 

Посол виняв з шухлядки царського листа, загорненого у зелену шовкову хустку, і почав розгортати хустку так обережно, мов боявся попектися об листа.

 

Козаки насунули ближче, всім хотілося бачити, що привіз москаль.

 

Посол подав листа найстаршому курінному отаманові, бо кошового на той час не було і його мали зараз вибирати.

 

Курінний отаман узяв листа, подивився на його і віддав немолодому похмурому козакові, що стояв біля його. То був військовий писар Стецько Мазепа, за поясом у його був каламар.

 

Мазепа взяв листа, розгорнув його і глянув на титул і на печать.

- Печать отворчата, без підпису, – сказав він, глянувши на посла.

- Точно без подписи, – одмовив посол.

- А як їй няти віри? – спитав Мазепа.

- Все едино что и с подписью.

- А ми не віримо, – одказав писар.

- Не віримо! Не віримо! – загули козаки.

- Це не лист! Це казна-що! Пху!

- Цей москаль сам наригував, щоб нас піддурити!

- Го-го-го! не на таких наскочив! Киями його! – ревло козацтво.

 

Посол перелякався. Він зляканими очима дивився то на писаря, то на курінних отаманів... Отамани зрозуміли, що справа небезпечна. Козацтву посли здалися непевними, і з цього могло вийти лихо. Треба якось запобІгти, а то ось-ось може политися кров.

- Панове молодці, вельможна громадо! Слухайте, що я казатиму! – гукнув немолодий курінний отаман з блідим худим обличчям, з довгою бородою і з ласкавими чорними очима.

- Петро Конашевич говорить! Слухайте, хлопці!

- Слухайте Сагайдачного! Сагайдачний говорить!

- Хай Петро Конашевич-Сагайдачний слово скаже! Він з біса розумний!

- Слухайте, вражі діти, сто копанок!..

 

Одразу стало тихо. Козацтво дожидало, що скаже Сагайдачний, бо всі його дуже поважали.

- Панове молодці, вельможна громадо! – почав стиха Сагайдачний. – Хай сам пан посол скаже нам, як у їх заведено царські листи писати: кому яка печать, кому підпис... От же й ви, здорові будьте, як вітаєте кого, то не всіх же однаково: коли батька-матір стареньких, то так; коли свого брата козака, то інако, а коли дівчину, то ще інакше...

- Так! Так! – загуло козацтво. – Отаман правду говорить.

- Авжеж правду! Вже ж дівчину вітаємо не так, як козака!

 

Послові трохи наче полегшало. Він з подякою глянув на Сагайдачного і вклонився козацтву.

- Его милость атаман Сагайдачный истинно говорит, – почав він тремтючим голосом: – у нас, господа казаки, грамоты его пресветлаго царскаго величества бывают разны: коли великій государь пишет королю польскому либо цесарю римскому, то печать под грамотою бывает большая, глухая, под кустодіею, с фигуры, и подпись дьячья живет на загибке, а кайма той грамоты писана золотом, и богословіе, и великаго государя именованіе по речь и иных – писано живет золотом же, а дело – чернилы. Это коли великій государь пишет равному себе государю. А коли не государю пишет, а, примером, воеводам, козакам донским, либо Запорожскому славному войску, так печать живет не глухая, а отворчата и дьячьи подписи на ней не живет, а токмо титло царское все прописываетца. А титло царское – великое дело...

 

Козаки мовчали. Здавалося, що слова послові та його поклін утихомирили запальні голови. Сагайдачний кивнув писареві, щоб той читав листа. Мазепа викашлявся і почав голосно.

 

«Божіею милостіею, от великаго государя, царя и великаго князя Михаила Федоровича всея Русій самодержца и многих государств и земель восточных и западных, и северных отчича и дедича, и наследника, и государя и обладателя...»

- Погоди, пан писар, не так прочел, перепинив посол читання писареві.

- Як то не так? здивувався писарь і глянув у папер: так государя и обладателя...

- Не обладателя, а облаадателя облаадателя, сказав посол: два аза...

- Та нащо ж два аза буде й одного, сказав писар.

- Да ты прочти: там два аза живет облаадателя.

 

Писарь знову зиркнув у напер і стиснув плечима.

- Так два... Та на що ж їх аж два?

- Так от старины повелось, чтобы в царском титле облаадателя з двумя азами писать... В сем аз великая сила сокровенна... Коли в царском титле, в именованіи великаго государя, пропискою один аз прилучится и за ту прописку велено казнить безо всякія пощады и дьяка, и писца: дьяка бить батоги нещадно, а писцу ноздри рвать... А коли прилучится сія прописка в титле великаго государя от иного государя либо короля, и та грамата не в грамату, и за ту прописку великій государь войной велит итить на прописчика...

 

Писар глянув на старшину.

- Читай, пане писарю, два аза, сказав Сагайдачний: хиба ти не знаєш, що на нас, на матір нашу Україну, встали і ляхи, і ксьондзи, і сам папа і шарпають наші церкви і все за те, що ми, православні, не приймаємо їхнього другого аза в «Вірую!» не говоримо: «од Отця і Сина исходящого», а тільки «од Отця». Оце й єсть наш аз. Так і в їх...

 

Всі з великою увагою слухали цю просту, всім зрозумілу мову. А московський посол усе з більшою повагою дивився на Сагайдачного.

 

І Мазепі сподобалася мова Сагайдачного. Він кивнув головою, потакуючи, і знову почав читати:

...государя и облаадателя, войска Запорожского кошевому отаману, кому ныне ведати належит, и всеу при нем будучему войску наше царскаго величества милостивое слово. В прошлых годех, божім пошущеніем і діаволовою гнюсною прелестію, бысть в россійском царстве смута и кроволитье великое и сотворися на Москве и во всем московском государстве пакость велія; безбожный и богоненавистный прелестник, исчадіе ада и сатанин внук, вор и чернокнижник и растрига Гришка Орепьев, извеся гнюсный язык свой, дерзновенно назвался царевичем Димитріем всея Русіи, а с помощью польских и литовских людей в наш престольный град Москву взбежал и на превысочайшій россійскаго царствія престол аки пес вскочил, а за ним и другіе воры и злодеи, похищая царское имя, на тот превысочайшій престол скакали ж. В же войско Запорожское, по злым смутным прелестям тех псов, не ведая их лукавства, им подлегли и на царское место им наскакать с польскими и литовскими людьми неведеніем своим помогали ж и всякое дурно московскому государству чинили многажды. А ныне московское государство, божіею помощію, от польских и литовских людей и от оных псов и самозванцев свободно, и мы, наше царское пресветлое величество, волею божіею и хотеніем и моленіем всея россійскія земли всех чинов людей на превысочайшій россійскаго царствія престол законно вступили, и о сем вас, войско Запорожское, извествуем. Еще же вас, войско Запорожское, нашим, царскаго величества, словом наставляем, чтобы вы, памятуя Бога и души свои и нашу православную христіанскую веру, и видя на нас, великом государе, божію милость и над врагами победу и одоление, от таковых, бывших в прошлых годех непригожих дел отстали и снова кроворазлитія в наших государствах не всчинали, тем души своей и тела не губили, во всем нам, великому государю, челом бы били и с нами в любопытстве и мире жили, а мы, великій государь, по своему царскому милостивому праву вас пожалуем таковым жалованьем, каково у вас и на уме нет. И тебе б, кошевому атаману, кому ныне ведати належит, и всему будучему при тебе войску ни на какіе прелести не прельщатца, а также и иных атаманов и старшин, которые еще не во обращеніи с вами, к нашему царскому величеству в союз и любительство приводити и нашею, великаго государя, нашого царскаго величества, милостію их обнаживати, чтоб быть им с вами, Запорожским войском, в совете и против непріятелей стоять вонче. А служба ваша у нас, великаго государя, нашего царскаго величества, в забвеніи никогда не будет. Писан в государствія нашего дворе, в царствующем граде Москве, лета от созданія міра 7122-е, месяца марта в 31 день.

 

Писар дочитав. Громада мовчала: ніхто не важився перший зняти мову про те, що зараз прочитано; треба було попереду обміркувати справу. А тим часом посол виймав із пакунків подарунки, що привіз Запорозькому військові, і розкладав їх, дратуючи козацькі очі всякими оксамитами та кармазинами, сукнами та саєтами... (кармазин – тонке червоне або вишневе сукно, саєт – тонко сукно).

- У! лихо його матері! які ж то хороші сукна! – скрикнув хтось – і вся громада загула, дивуючися на гарні подарунки.

 

III. Новий кошовий

Другого дня в Січі був великий галас: вибирано нового кошового. Серед козацтва йшла колотнеча. Галасували, лаялися, подекуди навіть бряжчала зброя, – то вже запальніші хапалися за шаблі. Козакам хотілося вже морем погуляти, татарву та турків пошарпати, то й хотіли такого кошового вибрати, щоб повів військо в морський похід.

 

Московські посли боялися навіть вийти з куреня і здалека дивилися на Січовий майдан. А на майдані клекотіло; як під велику бурю на морі. Військо поділилося на партії, і кожна партія вигукувала призвище свого кандидата.

- Старого Нечая! – кричали одні.

- Небабу Хвилона! – кричали інші. – Небаба – добрий козак!

- К бісу з Небабою! Нечая!..

- Небабу!

- Небабу! Небабу!..

 

Видно було, що Небабині прихильники беруть гору. Сам він стояв осторонь і, моргаючи сивим усом, спокійно запалював «гаспидську люльку».

 

А серед козаків уже доходило до справжньої баталії: прихильники Нечаєві та Небабині вже дзвеніли голими шаблями.

 

Тоді виступив Петро Сагайдачний. Козаки на цей час зовсім про його забули.

- Вельможна громадо! – гукнув він. Голос у його був такий дужий, що аж дивно було, як у такому схудлому тілі може бути такий дужий гучний голос. – Вельможна громадо! Послухайте мене, братчики!

- Сагайдачний! Сагайдак! – загукали козаки. – Ану, що він скаже?

- Сагайдачний! Сагайдачний, братці! Послухаємо, що Сагайдак скаже!

 

Козацтво вщухло, всім хотілося почути, що скаже Сагайдачний.

- Хлопці, що краще: московські личаки чи турецькі чоботи-сап'янці? – спитав Сагайдачний.

- Авжеж чоботи-сап'янці!

- Та чоботи ж, батьку! Хай їм трясця, московським личакам!

- Гаразд, чоботи, то й чоботи! А неволя, дітки, яка?

- Татарська та турецька, батьку! – весело відповіли козаки. Вони почали розуміти, куди гне Сагайдачний.

- А хто, дітки, в татарській та в турецькій неволі? – допитувався Сагайдачний.

- Та наші ж люде, батьку.

- Гаразд! А чайки в нас нащо? У Московщину пливти?

 

Козаки зареготали. Пливти в Московщину! Та там же й моря нема, а самі ліси та личаки.

- Ні, батьку, чайки в нас на татарву та на Турещину.

 

Деякі з козацтва почали гукати:

- Та хай же Сагайдачний і веде нас у море!

- Геть Небабу! Геть Нечая! Хай Сагайдак отаманує!

- Сагайдачного! Сагайдачного, братця, виберемо! Хай він веде нас невільників визволяти!

- Сагайдачному булаву!.. До булави треба голови, а в його розумна голова!

- Сагайдачного, братіки, сто копанок чортів! – озвався й Небаба. – Якого ж нам ще кращого!..

- Сагайдачного! Сагайдачного! – заревло все козацтво, мов несамовите, і козацькі шапки полетіли вгору, мов зграї сполоханого птаства. Це було ознакою, що Сагайдачного вибрано кошовим.

 

Сагайдачний уклонився, дякуючи за пошану, і почав зрекатися, почав прохати, щоб визволено його від отаманування. Так де там! Козацтво страшенно заґвалтувало:

-  То він не поважає громадської волі!

- У воду його, коли не бере булави!

- Киями його, матері його хиря!

 

На розгніване козацтво страшно було глянути...

 

Мати владу над людьми, старшувати над ними – це дуже принадна річ; але запевне ні над ким не було так страшно і так важко старшувати, як над козаками-січовиками. І кошовий по правді міг сказати: «Ой, тяжка ти, булаво отаманська»! Вже саме обрання відбувалося так, що могло налякати кожного і найнебоязкішого. Уже коли козаки вшанували тебе, вибравши на отаманство, то корися, а то зараз же покажуть над непокірним свою волю; їм недовго і киями на смерть забити, і в Дніпрі втопити. А скорився громадській волі, згодився приняти булаву, – то мусиш стерпіти усякі козацькі збиткування та жарти. І все це на те, щоб він не забував, що громада призволила дати йому старшування над собою, то громада ж може й геть його скинути, коли він того заробить. За те ж, як витерпів новий кошовий усі ті збиткування, тоді вже козацтво цілком корилося йому. Але це було тільки доти, доки козацтву добре велося. А тільки в чомусь не пощастило, то вже за все винен був кошовий. І через те не кожен кошовий умирав своєю смертю.

 

Сагайдачний дуже добре знав те все. Поміркувавши трохи, він зважливо підвів голову глянув на козацтво.

- Хай буде так, вельможна громадо! Приймаю військові клейноди: на те Божа воля! – сказав він і. вклонився на всі чотири боки.

 

Знову полетіли вгору шапки і козацтво загукало:

- На могилу нового батька! На могилу кошового!

- На козацький престіл нового кошового! Хай високо сидить над нами!

- Вози давайте! Землю на могилу копайте!

 

Московські посли, чуючи ті вигуки, ніяк не могли зрозуміти, до чого вони і, дивуючись, зглядалися, ніби питалися: нащо могила? кому могила?

 

А козаки вже тягнуть вози насеред козацького кола. Поставили по два вози вряд і поперевертали їх догори колесами.

- Хай так догори ногами Орду ставить!

- І Турещину!

- І ляхів догори черевом!

Козаки повиймали шаблі з піхов і заходилися копати землю, де хто стояв, набирали землю в шапки, и приполи несли до возів і там її висипали. Наче мерця в ямі засипали.

 

Так думалося й Сагайдачному, що стояв осторонь з військовим писарем Мазепою та з курінними отаманами і замислено дивився, як козаки засипають вози землею. Згадалося йому, як співають кобзарі жалібну думу про те як татарва козака постріляла-порубала, як товариші-козаки його в степу ховали, як вони очі йому голубою китайкою затьмили, а самі гострими шаблями суходіл копали, шапками та приполами землю носили, своєму товаришові високу могилу насипали... І щось боляче стиснуло за серце. Пропливло перед Сагайдачним і його власне життя з кривавими подіями... А з-за його випливла біленька батьківська хата в Самборі, ласкаві материні очі, високі, сірі, темним лісом порослі, гори, біленька церковка, де він співав на криласі, а потім уже й «апостола» читав,.. острозька школа... Згадалися хвилини молодого ясного щастя... А тепер он до якої слави дожив: он яку високу могилу йому насипають!..

 

А могила росла все вище й вище... Он уже козаки насилу вилазють на неї, а все сиплють та сиплють землю, щоб вища була.

- Вище, вище насипайте, хлопці! – гомонять козаки. – Хай буде така висока могила, щоб з вітром гомоніла.

- Сипте, сипте, панове, козацьку славу! Хай росте козацька слава!

 

Та ось могилу вже насипано – високу, високу! Вищу за всі, які насипано попереднім кошовим... Козаки витрусюють землю з шапок та з приполів, утоптують могилу ногами, зіходють на майдан і знову стають колом.

 

Писар уклонився новому кошовому та курінним отаманам і сказав:

- Час, панове, новому кошовому на престолі сісти.

- Ідіть, батьку, закон приймати, –сказали курінні Сагайдачному.

 

Сагайдачний зійшов на могилу і сів на вершечку. Високо сидить він! Далеко видко нового кошового!

- Здоров будь, новий батьку! – озвалося козацтво до свого нового кошового. – Дай тобі Боже лебединий вік та журавлиний крик!

- Як будемо я ворогами биться, то щоб і тоді тебе так видно було, як тепер!..

 

Тим часом кухарі позамітали в курінях і зібрали сміття у великий лозовий сапет, і на плечах знесли на могилу, аж туди, де сидів Сагайдачний. А він сидів нерухомо і дивився, як Дніпро котив сині хвилі. Далеко, далеко вони котилися, аж до Чорного моря.

 

Кухарі підняли кошик над Сагайдачним. Він заплющив очі.

- На щастя, на здоров'я, на нового батька! – гукнули кухарі і висипали на Сагайдачного сміття з сапету. – Дай тобі Боже лебединий вік та журавлиний крик!

- На щастя, на здоров'я, на нового батька! – гукнули козаки.

 

Тоді писар зійшов на могилу, вклонився обсипаному сміттям кошовому і сказав поважно:

- Як тепер тебе, пане отамане, обсипали сміттям, так при добрій і при лихій годині обсиплють тебе козаки, як бджоли матку.

 

Тоді сунули на могилу козаки і почали виробляти що кому заманулося. Той мазав кошовому обличчя вогкою землею, той тяг за чуба...

- Щоб не гордував нашим братом, простим козаком! – поясняв один.

- Щоб добрий був до голоти! – примовляв другий.

- Щоб отак бив татарву та ляхів, як оце я тебе б'ю! – казав третій, б'ючи кошового по потилиці.

 

Нарешті козаки задовольнилися. Тоді Сагайдачний устав, увесь у землі, в смітті, і серед прихильних вигуків своїх «діток» пішов у свій курінь.

 

Трохи згодом він вийшов звідти до війська вмитий, у чистому вбранні. В руках він держав булаву, а за ним несено й інші військові клейноди...

 

Козаки стояли тихо й поважно перед своїм новим батьком. Ніхто й не подумав би, що вони оце тільки так збиткувалися над ним.

 

Вийшовши Сагайдачний до козаків, оповістив, що поведе їх у морський похід, Чорним морем погуляти та татарські городи на кримському побережжі пошарпати. Новаки вельми з того зраділи, бо дуже вони були немилосердні на татар та на турків за те лихо, що зазнавала від їх Україна.

 

Татарські напади на Вкраїну почалися дуже давно, ще в XIII столітті. Тоді вперше хан Батий прийшов з азіятських степів і страшно сплюндрував Україну. Після того татари ще кільки разів набігали на Вкраїну, та вже не мали вони такої великої сили, як попереду, а згодом пощастило Вкраїні зовсім од їх одбитися і старе лихо потроху забулося. Татари спершу по степах кочували, а потім осілися в Криму і стало там їхнє царство, хоча й по степах таки вони кочували, пасучи свої табуни.

 

Там же і вкраїнці пасли часом свої череди та отари і здебільшого мирили з татарами; так хіба чадом зазмагаються за пасовище. Аж ось на лихо насунула з Азії нова сила – турки. Вони напали на Крим, повоювали кримську орду і примусили кримського хана давати їм данину. Турки тоді велику силу мали, ввесь світ хотілося їм під себе підгорнути. І став султан турецький намовляти татарського хана нападати і на Вкраїну, пообіцяв і свого війська на поміч давати. От і почалося знову лихо. Року 1484 хан Менглі-Герей зібрав свою орду та й посунув на Вкраїну. Пожежами та руїнами слід його значився. Узяв він Київ, зруйнував Печерський манастир і силу людей забрав у неволю. З того часу почала татарва мало не щороку набігати на Вкраїну. Людей убивали та в неволю забирали, добро грабували, худобу займали і до себе гнали, а села палили. Тяжкого лиха зазнала тоді Вкраїна. Відомо, наприклад, що року 1575 погнали татари до себе більш як 55 тисяч людей, 40 тисяч коней, 500 тисяч волів та корів і без ліку овець.

 

Сумними піснями виспівувала Україна своє горе; деякі з тих пісень дожили й до наших часів, та тільки тепер люде не дуже розуміють, яке горе виливали в піснях їхні предки.

 

Зажурилась Україна, що нігде прожити:

Гей, витоптала Орда кіньми маленькії діти.

Гей, маленьких витоптала, великих забрала,

Назад руки постягала, під хана погнала.

 

Чи багато з наших людей знають тепер, що то за орда, куди гнано отих пов'язаних людей, що з ними потім роблено?

 

Далеко, далеко, скільки оком глянути, прослався степ. Сонце пече нещадимо, на небі ні хмариночки. Степом суне орда, вертається з України в Крим. Іржуть коні, реве худоба, мекають вівці. То татари женуть свою здобич. А он серед куряви людей видко: старі й молоді, мужчини й жіноцтво – йдуть вони обірвані, знеможені; руки й ноги їм сирицею пов'язано, голодні вони, пити хочуть, босі ноги позбивані, аж кров сліди заливає, а татари на те не зважають: баскими кіньми грають вони круг невільників та підганяють їх довгими пугами. А он татарин конем вигравав, а біля коня дівчина біжить, за конем поспішає. То татарин прив'язав її до сідла та й мусить вона за конем бігти, а татарин нагаєм по спині її потягав, щоб не приставала...

 

От привела татари свою здобич у Крим, посортували й поділилися. Старих та немощних людей татарчатам повіддавали, щоб училися на їх з лука ціляти та шаблями рубати. Молодих та дужих яких собі позоставляли, щоб усяку роботу їм робили, а яких у Турцію погнали та й попродали там у неволю.

 

А турки, накупивши невільників, заставляли їх найтяжчу роботу робити. Здебільшого садовили їх гребцями на галерах, або, інакше, на каторгах. Це в турків були такі судна великі. Були на їх і вітрила, та посував їх не стільки вітер, скільки невільницькі руки. Сто тридцять, а то й сто п'ятдесят невільників сиділи поприковувані до ослонів, з кайданами на ногах і гребли довгими веслами, женучи важку галеру, а турецький доглядач ходив поміж ослонами та потягав невільників по голих спинах сирицею, або таволгою (ростина) червоною. Як уже посаджено невільника на ослін, то не вставав він із його, там і їв, там і спав.

 

Страшно тяжко було невільникам на тих галерах, і сумні пісні чи думи складали вони про своє життя, та й співали їх, повертаючи довгими веслами. І тепер ще подекуди співають кобзарі ті сумні плачі невільницькі.

 

Ще заставляли турки невільників і землю копати, і будівлі будувати, і всяку іншу важку роботу робити. Навіть у вози їх запрягали і вагу ними возили. А немилосердні доглядачі били невільників так, що й на смерть убивали. А ночували невільники в темних та мокрих льохах, а то і в ямах, залізними дошками понакриваних. А їли невільники... Та що там говорити про їжу: давано якоїсь негоді, аби з голоду не повмирали.

 

Часом щастило невільникові втекти, та не завсігди щастило до свого краю добитися. А карано втікачів дуже тяжко, іноді навіть очі випікано.

 

А були й такі, що, не стерпівши тяжкого життя, переходили в турецьку віру, і тоді їм ставало добре жити.

 

Ще за викуп можна було визволитися з неволі, та не багато визволялося, бо великий викуп турки брали, та й важко було довідатися, де той пробував, кого викупити хочеться.

 

І малих хлопців неволя не минала. Турки купували їх і зараз повертали у свою віру, а потім робили з їх найлютіше своє військо – яничар.

 

А молоді чепурні жінки та дівчата, – то була найдорогша здобич, бо великі гроші брали за їх татари, продаючи їх у гареми (туркам їхня віра дозволяє мати по багато жінок. Той будинок, де живуть жінки, зветься гарем) татарським та турецьким панам. Скільки сліз лилося в тих гаремах з журби за рідними коханими людьми – хто зміг би те полічити? Та спершу плакалося, а далі звикалося, роскоші приваблювали, і родило вкраїнське жіноцтво синів татарським та турецьким панам – нових утисників українського народу. Було з бранок навіть дві султанші і одна з їх дуже велику силу мала, та не було з їх ніякого добра рідному народові, бо за роскошами великими забули вони про те, яке лихо терпіла Вкраїна і нітрохи недбали про те, щоб одвернути лихо від свого рідного краю.

 

Тяжко мстилися козаки-січовики на татарах та на турках за те лихо, що ті коїли на Вкраїні. І не диво, що так дуже зраділи вони, як Сагайдачний сказав, що поведе їх татарські городи пошарпати.

 

IV. У Острозі

І досі єсть на Волині город Острог. Давній то город, хоч і невеликий був. Хазяїном того городу, за часів ще молодості Сагайдачного, був князь Василь Острозький, пишний український пан, один а найбагатчих і наймогутніших панів не то на Вкраїні, а й у всій польській державі. Він завів у себе в Острозі першу на Вкраїні друкарню, і в їй то 1580 року надруковано вперше церковнослав'янську Біблію, а потім і багато інших книжок в оборону віри «благочестивої грецької». Тоді ж завів він в Острозі й школу, підходжу до академії, з греко-латинською наукою. З школи тії вийшло багато освічених українців, що боролися проти польського натиску. От у цій-о школі і вчився замолоду Петро Сагайдачний, що гетьманував тепер на Запорожжі.

 

Поки був живий Василь Острозький, процвітала і школа тая, і друкарня. Але син його Януш перейшов у католицьку віру, пристав до ляхів і неприхильним оком позирав на те, що заводив за життя його батько. І школа, й друкарня почали занепадати.

 

На виїзді з Острогу стояла хата заможного господаря Омелька Дряпкиці. Знати було, що Омелько і господарює, і чумакує, бо на подвіррі були і плуг та рало, та всякий інший струмент хліборобський, і чумацькі мажі з мережаними ярмами, колеса з суцільного в'язу, чумацькі мазниці. Проти сонечка лежала свиня з поросятами; кури з курчатами греблися, а півень ходив коло їх, позираючи то тим, то тим оком на небо і, забачивши шуляку, якось особливо кричав, перестерігаючи свою сім'ю про ворога.

 

У передній половині двору, ближче до хати, розрісся чималий садок, а в йому червоніли, жовтіли та голубіли і мак, і горицвіт, і васильки, і нагідки, і дрік, і соняшники. Праворуч од воріт були комори, хліви, станя; над станею на довгому дрючку настромлене було старе колесо, а на йому чорніло велике бусляче гніздо; з його визирали довгоносі, довгошиї бусолята, виглядаючи матері, що полетіла на здобитки на річку Горинь і дибала там по високій траві, шукаючи їжі. З хлівів вилітали ластівки, зручно хапали всяких кузочок та комашок, що безпечно літали собі проти сонечка, і несли їх своїм пажерливим дітям. Горобці стрибали, весело цвірінькаючи. А на ластівок і на горобців чатував сірий кіт. Сховавшись в калачиках, він так тихо лежав, що якби не блищали очі та не ворушився кінчик хвоста, то подумав би, що він неживий.

 

Під повіткою сиділи люде: сам господар того двору, Омелько Дряпкиця, з жінкою та з онукою та кільки сусід його, що поприходили порадитися про деякі справи. Біля повітки в холодку, простягши передні лапи, лежав кудлатий Рябко. Омелько говорив про його:

- Такий розумний собака, такий розумний, – тільки що «Оченаша» не знає.

 

Омелько був сивий чоловік з сивими усами, підстриженими над верхньою губою. А підстриг він їх на те, щоб не заважали вони брати дратву в зуби, бо він був швець. Сидів Омелько на трьохногому дзиґликові, сшивав дратвою козацький чобіт і жваво розмовляв з людьми.

- Та якого ж біса друкуєте ви у вашій друкарні? – питав він у високого блідого парубка, що сидів верхи на голоблі.

- Книжки друкуємо, дядьку, – одмовив, усміхаючись, парубок.

- Та які ж книжки? — допитувався Омелько.

- Усякі.

- Овва! Ото сказав! Усякі! Книга – то не чобіт. От я – то всякі чоботи шию: і здоровенні козацькі, і маненькі хлоп'ячі, – то все воно чоботи. А книги – гай-гай! Буває книга добра, православна, а бува й погана – католицька. От воно як!

 

- «Вертоград духовный» друкуємо, «Ліствицю до раю».

- Ну, коли «Вертоград», то певне щось добре, – сказав Омелько.

 

Трохи осторонь од Омелька, біля манесенької кабички, сидів молодий вусатий запорожець. Він наклав свинцю у залізну ложку з дерев'яним держалком, і держав її над вогнем, щоб свинець розтопився. На колінах у його лежало щось ніби надрізані ножиці, – то була формочка на кулі, а біля його стояла велика миска з водою.

 

Як свинець розтопився, запорожець перехрестився і вилив його в формочку. У мисці засичало – то перша куля впала у воду.

- Перша куля во ім'я Отця! – промовив запорожець.

- Амінь! – додав Омелько, моргнувши вусом.

 

Молодий парубок, той, що оповідав, які книжки друкують в острозькій друкарні, підійшов подивитися, як запорожець виливає кулі. Підійшов і Рябко і, махаючи хвостом, почав нюхати миску.

- Друга куля во ім'я Сина! – знову сказав запорожець.

- Ще амінь! – додав Омелько.

- Третя куля во ім'я Духа святого!

 

Запорожець перебрав усіх відомих йому святих – і Богородицю, і Покрову, і святу П'ятницю, і Миколу, і Йвана Головосіку, і святого Юрка, і во ім'я кожного вилив кулю.

- А добрі кулі? – спитав парубок, витягши кулю з води і роздивляючись на неї.

- Добрі, брате, такі добрі, що в самісіньке око влучатимуть, – одказав, усміхаючись, запорожець.

- Ще б не влучали! Вони ж таки не з простого свинцю, а з ученого, з письменного, – усміхнувся й собі парубок.

- Як то з письменного? – спитав Омелько.

- А так, що з письменного, дядьку, бо цим свинцем польські книжки друковано, – пояснив парубок.

 

Він виняв з кишені кілька чорних стовпчиків і на долоні показав їх Омелькові. То були друкарські літери. Хведько – отой високий блідий парубок – був друкарем у друкарні князя Острозького. Він зовсім не любив друкарської роботи, а робив її з неволі, бо був підданий князя Острозького, і князь узяв його в друкарню з Острозької школи.

 

Нудно було Хведькові стояти в похмурій друкарні та складали книжки з літер, тоді, як у голові снуються думки зовсім не про літери, а про ліс зелений, про поле широке, про кввакування. От і працює хлопець неуважно, становить не ті літери, які треба, і мав за те від пана ревизора ляпаса, а то й киюрою по спині. Ну, і зненавидів Хведько друкарню. Та й як же було не зненавидіти! Хлопцеві мріється Січ Запорозька, вільне козакування, а тут складай з літер «Вертоград» або «Ліствицю». Дуже йому огидли всі оті «Вертогради» та «Ліствиці», а найдужче огидли літери! От і став він їх красти в друкарні та носити козакам на кулі.. Та тільки не займав він тих літер, якими друковано церковнослав'янські книжки, а брав тільки латинські та польські і повертав їх на козацьку справу. От і сталося так, що поляки вживали літери на те, щоб друкувати книжки і ними зневолювати душу вкраїнського народу, повертаючи його в свою віру; а вкраїнський народ переливав ті літери, на кулі і вживав їх на те, щоб визволятися від поляків.

- Що ж це воно? – дивувався старий Омелько, мацаючи пальцями маленький чорний стовпчик.

- Та літера ж, дядьку.

- Яка в біса літера? Оце ж так ніби гороб'яче око.

- Оце ж літера, он зоветься.

 

Раптом Рябко загавкав і кинувся до воріт.

- Цю цю, Рябко! – гукнув хтось за ворітьми.

 

Пес радісно завиляв хвостом і поліз під ворота.

- Кого Бог дав? – спитав сам себе Омелько і глянув до воріт.

 

Глянула туди ж і Омелькова онука Одаря і почервоніла: вона вгадала, хто йшов.

 

Одчинилася хвіртка, і в двір увійшли два парубки, а за ними Рябко.

- Ги-ги-ги-ги! – заржав по-конячому присадкуватий чепурний парубок з сірими веселими очима. Заржав так гарно, мов справді кінь. Аж Рябко хотів загавкати, але роздумався, зрозумів, що парубок штукарить і ще дужче замотав хвостом.

- Ги-ги-ви-ги! – іржав парубок.

- Тю на тебе! чи ти не здурів? – здивувався Омелько.

- Ні, дядьку, не здурів, а поконячився.

- А до мене не підходьте, бо копитами вдарю! – сказав другий парубок з густими чорними бровами, що аж зрослися на переніссю.

- Та тю на вас, гаспидські діти! – сердився Омелько.

 

Всі обступили парубків і, дивуючись, дивилися на їх. Гарненька Одаря нишком люб'язно поглядала на того парубка, що іржав. Стара Омельчиха, підперши щоку рукою хитала старою головою і, всміхаючись, бобоніла:

- От дурні – молоді ще, веселі...

 

Присадкуватий парубок почав оповідати, чого вони поконячилися. У неділю шестеро людей, між ними й ці два парубки, пішли до церкви, а не до костьола. Тоді ксьондз Загайло покликав їх до себе і за кару звелів їх, усіх шістьох, запрягти у свій плетений візок замісць коней, та й поїхав ними по своїй парахвії.

- Попереду верхи біжить жовнір з хрестом, а ми за ним візок із ксьондзом веземо, та штукаримо: то ржемо, то хвицаємося, а він нас пугою хвоськав та все Богу молиться. Оце привезли його у замок до князя Острозького, – оповідав Грицько.

 

Одаря все позирала нишком на Грицька, як він весело оповідав про те, що возив на собі ксьондза і що його, мов коня, хвоськано пугою і червоніла з сорому та з обурення на таке знущання.

- Чи немає в вас, бабусенько, чогось мокренького та холодненького коней напоїти?

 

Бабуся ласкаво всміхнулася і сказала онуці:

- Одарю, біжи швиденько до льоху та вточи квасу.

 

Одаря побігла по квас, а тим часом усі перейшли знову під повітку і Омелько знов узявся до чобота.

- Та невже ж і цей чоботище возитиме поганців! – скрикнув він раптом.

- А возитиме, дядьку, – сміючись одмовив Грицько.

 

Омелько з докором позирнув на його, а запорожець сердито щось муркнув.

- Пани та ксьондзи кажуть, що нас Бог на те й на світ пустив, бо ми ж, бач, бидло, худоба, – сказав Грицько.

 

Розмова увірвалася, бо прибігла Одаря з квасом. Задихавшись та розчервонівшись, набрала вона квасу в кухоль, подала Грицькові і вклонилася.

- Ану, Юхиме, – озвався Грицько до товариша, – перехрестись на мене, а я за тебе вип'ю.

- А, цур тобі! – одказав Юхим. – Конї без хреста п'ють.

 

Запорожець виняв з кишені люльку й кисет, наклав у люльку тютюну, викресав огню, закурив люльку, випустив з-під пишних вусів синій дим, сплюнув набік і зирнув своїми маленькими лукавими очима на парубків.

- А хочте, хлопці, я навчу вас, як панами та ксьондзами їздити? – спитав він.

 

Всі глянули на його – хто всміхаючись, хто дивуючися.

- Навчіть, дядьку! – весело озвався Грицько. – Ото поїздив би я чортовим Загайлом!

 

Запорожець знову потяг люльку, випустив синій дим і сплюнув:

- Добре... Тільки цього вчать у нас на Запорожжі, – додав він.

 

Парубки ззирнулися. Одаря глянула на їх і похнюпилася, а червоні щоки її ставали все блідіші.

- Ходіть за мною на Низ. Великий Луг буде вам батьком, Січ матіррю, а я дядьком.

 

Парубки знову ззирнулися... Омелько сердито стукав по чоботу.

- Добре, дядьку, підемо з вами, – сказав Грицько, глянувши на Одарю.

А вона стояла бліда і мов закам'яніла.

 

V. Утекли

Другого дня вранці ксьондз Загайло звелів знову запрягти двохногих коней у візок, щоб їхати далі по парахвії, але йому сказано, що хлопи десь зникли – мов крізь зємлю пішли. Опріче тих утекло ще кільки підданих князя Острозького, виведено з князької кінниці кільки найкращих коней і зник з друкарні хлопець Хведько. Догадувалися, що то все накоїв вусатий запорожець, що тут проявився був і тинявся по Острогу.

 

Князь Януш Острозький страшно розлютувався і спересердя звелів зараз же вибити канчуками кількох панків з палацової шляхти. Городових козаків та жовнірів послано ловити втікачів.

 

А тим часом утікачі були вже далеко. Вусатий запорожець Карпо, отой, що робив кулі в Омелька під повіткою, та два парубки – Грицько та Юхим, що возили ксьондза Загайла, підождали, поки поснула п'яна князька челядь, вивели з кінниці по доброму коню та перед світом і виїхали з Острогу. Аж тут пристав до їх ще й четвертий товариш, отой худий Хведько, що носив літери на кулі. Карпо за це взяв його на свого коня та й поїхали вже вчотирьох. Ранок був хмарний і холодний. Утікачі не дуже гнали коней, щоб не потомити швидко, та й важко було Карповому коневі, бо на йому сиділо двоє. Виїхавши з лісу, втікачі поїхали степом, що простягся аж до Запорозьких Вольностей – так називали запорожці свої землі. Бувалий запорожець вибирав такий шлях, де не було людських осель, бо втікачам не до вподоби було стріватися з людьми – хто й зна, кого наскочиш.

 

Молоді хлопці досі бачили тільки свій город Острог та близькі села і тепер уперше побачили широкий вільний степ... Острах обгорнув їх, і сум стиснув молоді серця. Та й як було їм не боятися і не сумувати? Вони ж покинули все близьке й відоме задля далекого й невідомого. Куди доїдуть вони цим степом безкраїм? Чи не туди, де небо сходиться з землею? Глянуть вони на небо – по йому хмарки біжать так саме, як і вони, у невідому далиню з півночі на південь; і вітер туди ж летить; і тирса, хвилюючися, хилиться туди ж. Он лози ростуть край озерця, – і вони хилють свої віти туди ж таки, на південь. Ген далі заманячили в степу сайгаки, підняли свої гострі мордочки, понюхали повітря і майнули туди ж, куди й їх несуть слухняні коні. Он орел-білозерець ширяє над степом. А он чайка злетіла вгору, закигикала і спустилася у високу траву. Десь узявся зайчик, сів на задні ніжки, нашорошив вушка і враз схопився і майнув через могилу туди ж таки, у невідому далиню...

 

А он ген далі щось чорніє, ніби люде ходять – то нагинаються, то випростуються, часом блисне щось проти сонця, – може, то косарі з косами, а може, татари... Страшно стає. А запорожець мовчить та смокче люльку. Йому не звикати мовчати. Запорожцеві часом цілими тижднями доводиться самому блукати степами: то він сайгаків полює, то на татарву частує, то рибу в плавнях ловить – і ввесь час йому нема до кого озватися словом. То звикши мовчати, він і до хлопців не озивався. Мовчали й хлопці... А те чорне, що блукає степом, усе видніше стає... Моторошно хлопцям.

- То люде, дядьку, отам? – зважується один спитатися в запорожця.

- Дрохви, – вилітає з-під вусів разом із димом.

 

І знову мовчать. Та й говорити нікому не хочеться. Кожному думається про своє минуле, ще таке недавнє, але таке вже далеке-далеке.

 

Сонце звернуло вже з обід; хмарки всі попливли до обрію; ставало душно; коні потомилися, та й напоїти їх давно пора було.

 

Аж тут трохи вбік зазеленіли кущі верболозу, а далі блиснула й річка. Побачивши воду, коні почали радісно ржати.

- Що? Пити схотіли?.. Повертайте, хлопці, до води: коней напоїмо та попасемо, та й самі відпочинемо, – звелів запорожець.

- І в мене вже в горлянці пересохло, – сказав Грицько.

 

Під'їхали до річки. Вона тихо текла поміж низькими берегами, що подекуди позаростали високим очеретом. Над річкою никали журливі чаплі. Побачивши людей, вони злякалися, знялися й полетіли далі. Дикі качки вихопилися з очеретів і полетіли за чаплями.

 

Втікачі понапували коней, попутали і пустили пастися на соковиту м'яку траву.

 

Запорожець узяв свої сакви, виняв звідти паляницю, періжків, цибулі і добру баклажку оковитої, тобто міцної горілки. Те все поклала йому в сакви стара Омельчиха. Її син, Одароччин батько, теж десь козакував, то вона не могла дивитись на запорожця без того, щоб не заплакати і не нагодувати його.

 

Всі посідали на траву. Запорожець витяг з саков срібний корячок, – він знайшов його колись у вбитого татарина.

- Добрий корячок! – сказав він і націдив у його оковитої.

- Бережись, козацька душе, обіллю! – гукнув запорожець, перекинув корячок під свої пишні вуси і навіть не скривився.

 

Тоді знов націдив оковитої і почастував Грицька.

 

Грицько випив і скрутнув головою.

- А хай їй! так наче кота в горло посадив!

- Дарма, хлопче, твоя душа не миша, кіт не задавить, – розважав його запорожець.

Випили й Хведько та Юхим і всім наче веселіше стадо.

 

Заходилися снідати. Тут, край води, не було вже так тихо, як у степу. Деркачі дерчали в траві, хававкали та підьподьомкали перепели, чайки перегукувалися за річкою, десь в очеретах гув бугай-птиця. По тернах та по лозах щебетало та цвірінькало дрібне птаство, дзичали та цвірчали всякі комахи.

- Дядьку, а далеко ще до Січі? – спитав чорнявий Юхим.

 

Запорожець глянув на його лукаво, глузливо підморгнув усом і сказав:

- Ні, вже близько, палицею докинеш.

- Ну, а коли ж там будемо?

- Та тижднів через два.

 

Хлопці зареготалися. Юхим догадався, що то з його, і собі почав сміятися.

 

Коні увійшли в річку і аж пирхали, так їм було гарно.

 

Грицько, наївшись, підійшов до річки, простягся на березі і почав ротом пити воду.

- Не пий так, хлопче, татари піймають, – озвався запорожець.

- А як же пити, дядьку? – спитав Грицько.

- Пий жменею, по-козацькому.

 

Незабаром усі понаїдалися, понапивалися води з річки, поскладали їжу в сакви, зв'язали коней поводами докупи і пустили пастися всіх на одній вірьовці.

- Тепер одпочинемо, – сказав запорожець.

 

Хлопці попростягалися на траві, поклавши шапки в голови і ту ж мить позасипали, бо вночі не довелося й очей звести.

 

А запорожець не спав. Простягшись горілиць, він дивився на ясну блакить, посмоктував люлечку і думав. Згадалася йому біленька хатка по тім боці за Сулою, уся у вишневому садочку. Під вербами сидить дівчина, шиє і стиха співає. А по сім боці парубок траву косить і частенько поглядає туди, де шумлять верби над чорнявою заквітчаною головонькою... А потім на тій чорнявій головоньці, над блідим, як стіна, личком золотий вінець... Співають: «Ісаіє, ликуй!..» А молодий парубок, що косив траву над Сулою, дивиться здалека на те бліде личко під золотим вінцем і серце в його болить... дуже болить... А там уже парубок на Січі – не чуть дівочого голосу, не видко любого блідого личка – самі похмурі, вусаті обличчя січового товариства... Дніпро синій... ще синіше море і блакитне безкрає небо... Козлов-город, Кафа, Синоп, Трапезонт... галери... невольники...

 

Люлечка погасла, сон стуляв запорожцеві очі.

 

Зненацька десь оддалеки ніби загавкала собака.

 

Запорожець розплющив очі; знову загавкало. Запорожець підвівся, зіпершися на лікоть, – нічого не чуть. Коли це знову гавкання долинуло. Запорожець став на рівні ноги, подивився навкруги. Степ безкраїй та подекуди могили високі... Раптом ген далеко перебігли через могилу чорні цятки – то сайгаки. Це ж їх щось налякало...

 

Запорожець миттю зліз на стару високу вербу, що росла край річки, і озирнув степ. Щось недобре він побачив, бо мерщій зліз з дерева і почав, штовхаючи, будити своїх товаришів.

- Хлопці, вставайте швидче, за нами гони!

- Що? Що, дядьку? Пан? Загайло?

- Вставайте, стонадцять чортів! За нами гони!

- Гони? Ой, лишечко! Що ж його робити?

- Мерщій на коней, дядечку!

- Еге! Пізно вже на коней... У річку треба.

- Як у річку? Ой, лишенько!..

- У річку? Топитися?..

- Дядечку! Може б, же ми ще втекли?..

 

Тепер уже зовсім добре чути було собаче гавкання. Молоді втікачі, страшенно перелякані, божевільними очима дивилися один на одного; від хортів князя Острозького далеко не втечеш!

 

Тим часом запорожець кинувся до старого очерету, що стремів поміж молодим, зеленим, зрізав чотирі товсті очеретини, швиденько попроштрикував їх, так що стали дудки, і вернувся до товаришів.

- Ось нате вам по очеретині...

- Нащо, дядьку?

- Стонадцять кіп чортів! Слухайте, коли кажу! Візьміть по оцій очеретині в рота та й ховайтеся у воду поміж очеретом, та пірнайте з головою, щоб з берега голови не було видко, а очеретинка щоб зверху була. Та тихенько сидіть у воді і дихайте крізь очеретинку. Так і ввесь день можна висидіти в воді..; Ми так од татарви ховаємося...

 

Хлопці вхопили очеретинки і тремтячими руками почали пхати їх у рота.

- Та глядіть же, щоб один кінець очеретини був у роті, а другий над водою, а не в воді, бо поллється вода в рота, і тоді вже капут – треба вистромлювати голову з води.

 

А тут уже добре стало чути, як тупочуть коні, як весело гавкають собаки. Стало чути навіть гомін людський. Коні почали ржати – почули, що свої близько.

 

Запорожець кинувся до терну, зломив кільки гострих шпичок, мерщій розпутав коней, укинув їм під сідло по кільки колючок і хвосьнув кожного нагаєм. Шпички повгорожувалися коням у спини, і вони як несамовиті полетіли степом.

 

Гони були зовсім близько.

- Лізьте мерщій у річку!

 

Хлопці кинулися до річки з очеретинками в роті.

- В очерети! Бредіть в очерети! – наказував запорожець, тягнучи у воду все своє добро.

 

Хлопці пірнули в річку. Видко було, як на збуреній воді ворушились і тремтіли очеретинки, знімалися з води бульби; та згодом усе заспокоїлось, і тільки знаючи, де хлопці пірнули у воду, можна було помітити, як поміж зеленим очеретом тремтіли й пересувалися старі сухі очеретини.

 

Останній увійшов у річку запорожець, озирнувся навкруги і сховався в річку.

 

-Їй-бо, пане, я сам бачив, як він увійшов у річку, – озвався хтось хрипким голосом.

- А, пся віра! Цибулю їли, – он і шолупайки.

 

Шукачі під'їхали до річки. Собаки нюшили траву, де валялися шолупайки з цибулі, і гавкали, аж вили. Вони почували, що здобич тут, а не бачили її.

- Шукай, Менторе, шукай!

- Вони тут! Лови їх, псю крев! Лови, Огаре! – нацьковували пани собак.

 

Собаки кидалися в кущі, в очерети, сікалися лізти у воду, п'ялися та гавкали на вербу. Ментор чув, що здобич у воді, крутився в річці, захлинався, пирхав. Але він не вмів пірнати.

 

Собаки перепливали річку, нюшили на тому березі, але не знаходили там слідів і верталися назад.

- Вони тут, їм не було куди втікати!

- Прокляті хами сидять у річці: вони це вміють робити.

- А що хамам зробиться! Вони ж як видри, і у воді можуть жити!

- А чи не втекли вони кіньми? Я бачив, як коні побігли степом.

- То самі коні, без людей: я сам бачив.

- Але ж треба піймати князевих коней. Його мосць князь дуже дорожить ними.

- Знаю! Бо он скільки нашого брата шляхтича почастував канчуками через тих коней.

- Коней і пан Сондач із своїми жовнірами піймає.

 

Якби шукачі пильніше дивилися на річку, то побачили б, як тремтіла і коливалася над водою суха очеретинка, як вона зорнула, покрутилася трохи і тихо-тихо попливла за водою.

- Ні, це чорти, а не люде, прямо-таки мов у воду впали!

- Та вони запевне потопли.

- Цих клятих схизматиків не бере ні вогонь, ні вода.

-  О! Коня піймали – он ведуть!

 

В цей час у річці, на тім місці, де зорнула очеретинка, щось почало борсатися. Вистромилася з води рука, чуб... Хорти загавкали і кинулися в річку.

- Ой, он рука... волосся...

- Де?

- Отам, де Огар шукає.

- Але там уже нічого не було. Собака крутилася на тому місці і вила.

- Яцьку, роздягайся та побреди – помацай там шаблею.

 

Жовнір роздягся і побрів у воду, держучи шаблюку в руці. Враз він спіткнувся на щось і, злякавшись, кинувся нагад...

- Єзус-Марія, там щось лежить – м'яке...

- Ну, тягни з води – побачимо.

- Пане... воно... може, воно...

- Тягни, сучий сину, а то я тебе!..

 

Яцек побрів знов у воду, нагнувся, щось намацав і потяг. Скоро стало видко чобіт, сині штани.

- Тягни, Яцьку, тягни!

 

Яцько витяг утоплого. То був друкар Хведір Безрідний. Собаки нюхали його й вили.

 

Всі підступили до втопленого, що лежав на березі, розкидавши руки; голова була ще трохи у воді.

- О, та це друкар з князевої друкарні... Утоп, бідолашний хам...

- Хай не тікав! Туди й дорога схизматові!